Каляка М.М.

Про Давида Бурлюка (1882-1967) мало хто з херсонців знає, та, мабуть, і в усій Україні, а це — поет, художник, ідеолог кубофутуризму. Він у молоді роки жив на Херсонщині. Письменницький дебют відбувся в херсонській газеті “Югъ” 2 лютого 1899 року, 105 років тому.

Не було жодної згадки про нього ані в письменницьких довідниках, ані в Українській радянській енциклопедії.

З Софією Василенко довелося зустрічатися небагато. Запам’яталось останнє побачення. Мова тоді йшла про творчість. Вона казала мені:

— Може колись вдасться постати в літературному світі, перед читачами зі своєю цільною поетичною збіркою. Там не буде розповідей ні про моє особисте життя, ні листів до рідних, друзів. Моя книжка віршів буде належати тому, кого вона зацікавить творчо, а моє приватне життя до цього не годиться, не випадає.

Я тоді подумав “приватне життя”. Але ж це не тільки чоловік, діти…

О, як вона співала чарівливо

Для юнаків гартованих в боях:

Аж не одному серденько боліло

Й туманилося ніжністю в очах.

Валерій Бойченко

Нещодавно по київському радіо у вечірній час пролунав сильний жіночий непередавано чарівний кришталево чистий голос.

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,

Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля...

(Національний гімн України)

(закінчення; початок у 12 випуску)

Яр Славутич тоді був мені як за батька. Мій рідний трагічно загинув на Різдво в 1938. Я тільки-но пішов у перший клас. Його ЧТЗ (гусеничний трактор) перекинувся у сніговій завії в глибокій прикладбищенській канаві. Я назавжди залишився без батька... Він поцілував мене.

– Тепер, – говорив він далі, – навчаються в школах українською мовою, друкують українські книжки, українізують Україну. Навіть видали українською мовою 20 томів.

За першого приїзду Яра Славутича до Херсона мені пощастило бути в актовому залі Обласного краєзнавчого музею, на його літературному вечорі, слухати виступ автора відомих книг поезій, які видані в Європі й Америці: “Трофеї”, “Завойовники прерій”, “Мудрощі мандрів”, “Живі смолоскипи”. Сталося це в кінці літа 1990 року. Він брав участь у Першому Конгресі Міжнародної асоціації україністів. У Києві зібралось тоді 450 науковців із 23 країн світу. Яр Славутич із задоволенням розповів херсонцям, що форум урочисто відкрився в приміщенні Київського державного театру опери і балету імені Т. Г.

Іван Плахтін — це вже історія літератури, і не тому, що його вже немає серед нас, а, насамперед, тому, що твори цієї людини увійшли в загальну письменницьку скарбницю України і належать до справді добре знаних здобутків української прози.

Іван Плахтін пристав до письменництва наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття. Він прийшов у літературу вже пізнавши труд стрілочника, башмачника, кондуктора. На той час письменник жив і працював на Донеччині.

Командир крейсера «Очаків» ^[1]

Смерть за ідею – доля почесна.

Правда з престолу диявола скине!

Хай нас огорне сила чудесна.

Згине багато – слава не згине!