Була ніч. У камері важко дихали: літня спека, переповненість. Хто спав – спав тривожно, постогнуючи або здригаючись усім тілом, хто не спав – лежав тихо, сумно думаючи свою гірку думу. Лише вночі ці в більшості своїй недобрі люди ставали людьми справжніми, з чутливими душами, з чистими помислами й переживаннями, з прагненнями до вільного буття, як у дитинстві вільного й щасливого. У темені й важкому дусі жевріли іскорки Божі в поглумлених, замулених душах, поточених іржею зневіри і зла. Зіна не спала.