Олексенко В.

Мовознавство

Володимир Олексенко

Метафора у драматургійному дискурсі В.Винниченка

У мові є невичерпні запаси виражальних засобів, за допомогою яких наше мовлення стає більш виразним. Це передусім засоби художнього і звукового мовлення. Вираз­ність включає в себе й образність мовлення. Ця його якість передбачає вживання слів і словосполучень у незвичайному, метафоричному значенні, що дає змогу образно, художньо відтворити дійсність.

МОВОЗНАВСТВО

Володимир Олексенко

Функціонально-семантичний статус порівняльних конструкцій у творах Уласа Самчука

Мова художньої літератури - це не звичайна мова вербальних понять, а мова образів, матеріальність яких виявляється у мовній будові твору. Л.В.Щерба метою і завданням вивчення мови художнього твору вважав "показ тих лінгвістичних засобів, через які виражається ідейний і пов'язаний з ним емоційний зміст літературних творів" .

Художній текст – це організована певним чином система, що характеризується наявністю елементів комунікації, специфічністю їх набору та особливою структурою відношень між ними. Ситуація позамовної дійсності може бути репрезентована у вигляді різних синтаксем, а добір формальних засобів вираження змісту впливає на характер експресивного насичення конструкції.

Художній текст є результатом емоційно-інтелектуальної психологічної, мовно-творчої діяльності письменника. У таких текстах найповніше відтворюються позамовні чинники: знання рідної мови, традицій і звичаїв народу, внутрішній світ митця, його особливий спосіб сприйняття навколишньої дійсності. На думку В. Адмоні, “художній текст – це духовне чуттєво-понятійне пізнання світу, яке є результатом специфічного (егоцентричного) стану художника і втілюється у формі мовленнєвого висловлювання” [1, с. 120].

“Ключ до стилю письменника – в синтаксисі. Уся архітектоніка словесної тканини, – зазначає А.Єфимов, – відбір конструкцій, їх організація, розміщення і об’єднання, уся словесна композиція твору перебувають у прямій залежності від своєрідності індивідуального синтаксису кожного поета і прозаїка” [7, с. 415].

“Ключ до стилю письменника – в синтаксисі. Уся архітектоніка словесної тканини, – зазначає А.Єфимов, – відбір конструкцій, їх організація, розміщення і об’єднання, уся словесна композиція твору перебувають у прямій залежності від своєрідності індивідуального синтаксису кожного поета і прозаїка” [7, с. 415].

Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по-різному розв’язувалася залежно від рівня розвитку мовознавства й суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника. У сучасному мовознавстві у витлумаченні категорій “лінгвістична поетика”, “поетична мова”, “мова художньої літератури”, а також “теорія поетичної мови”, “художня мова” та ін. немає єдності думок. Причину розбіжності у поглядах учених слід шукати не тільки у відсутності розробки загальних методологічних основ вивчення мови художньої літератури.

Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по-різному розв’язувалася залежно від рівня розвитку мовознавства й суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника. У сучасному мовознавстві у витлумаченні категорій “лінгвістична поетика”, “поетична мова”, “мова художньої літератури”, а також “теорія поетичної мови”, “художня мова” та ін. немає єдності думок. Причину розбіжності у поглядах учених слід шукати не тільки у відсутності розробки загальних методологічних основ вивчення мови художньої літератури.