Тихо. Сіре небо нависає,
Я іду стежиною села,
Кучугури, ями обминаю,
Щоб дістатись стін монастиря.
Я не зможу дивом захопитись
Золотавих та величних куполів,
Не побачу розписи на стінах,
Викохані працею майстрів.
Братський корпус дивиться на мене
Вибитими шибками зіниць.
І вівтарна арка прямо неба
Нагадає про колишню міць.
Православну віру непохитну
Рвали, різали, кидали у сміття.
Розтоптали, підірвали у повітря.
І не жалю їм, ні каяття.
Що ж за люди то були безжальні?
