Субчинська Н.

* * *

Залиш мене, йди геть, не повертайся,
Я не твоя й твоєю не була.
Ти грав у гру, безпечну, як здавалося,
А я не знаю, як тоді жила.
Поглянь у очі й правду там побач,
Ту правду, яку ти так не хотів
Приймати, знати, чути, лиш бажав
Побути лицарем із мрій і світлих снів.
Ти був собою? Ні, авжеж ні миті.
Ти був, і є, і будеш лише тінню.
Несправжній та байдужий, і у світі
Ти станеш ниткою в думок хитросплетінні.
Моя рука для тебе вже холодна,
І не чекай мене, у очі не дивися.

Біль. Невимовний біль застиг у серці. Він змусив моє життя зупинитися. Так, я дихав, відчував, розумів, але морально – я помер. Цей біль неможливо витримати, його неможливо пережити… Він просто є всередині і ти нікуди його не подінеш. Його не вирвеш з корінням із серця, не випустиш його отруйні ріки із крові, не повернеш душі квіт, коли все у ній згоріло дотла…

Я заплющую очі і відчуваю тебе. Я чую твоє дихання. Воно таке легке і невимовно хвилює... Воно змушує найпотаємніші струни душі грати ту дивну музику, що старі мудрі люди звуть любов’ю ... Я чую шепіт духмяних трав, крики чайок, шум вітру у верхів’ях дерев, дух землі…