Василенко М.О.

Сходні

Пам’ятаєш сходні
з норильського дерева,
якими ішов до свого Храму,
щоби там поховати серце?

Пам’ятаєш щаблі,
вилизані ногами,
і скаламучене серце,
що в тобі криком кричало?..
Щаблі ламалися,
мов неутоплі човни,
на поверхні плавали.
Ти падав ниць,
плазом повз;
як мудрий звір,
скрадався у країні шибениць.

До мети було ще далеко,
а до неба – рукою дістати...
Але забракло терпіння,
і ти пішов під стяг половчанський,
скликаючи звірину на кості.

Cтояли ночі перед ним, –
Життя вузли в’язали.
І застеляв дорогу дим,
І сліз було немало.

Здіймалась хвиля до небес,
Його сторчма котила.
Здавалося, що світ увесь –
Одна-страшна могила.

Але в захланну каламуть
Себе він чув добряче:
На пробу міць твою беруть, –
Терпи! Тримайсь, козаче!

І він тримався, навпростак
Нова манила днина –
Потужний спалахом маяк –
Розкована Вкраїна!

Микола Олександрович Василенко - член Національної Спілки письменників України, лауреат всеукраїнських літературних премій ім. В.Мисика та ім. Яра Славутича.

Бібліографія:

Небовий ключ: Поезії // Пузиренко В. Живі дощі. Василенко М. Небовий ключ. Давыдов В. Старые звезды. – Сімферополь: Таврія, 1990. — С. 59-150.

Очна ставка: Поезії. – Сімферополь: Таврія, 1990. — 224 с.

Жариста шабля: Поема-казка / Для дошк. і молод. шк. віку. – Херсон: ВЦ “Пілотні школи”, 1996. — 24 с.

На ставку у жабуринні,
Де рибинки сріблосині,
Браві жабки-малюки
З глини ставили хатки.

Мудрий тато-жаболух
(Полював тоді на мух)
Подивився на малят,
Бравих жабок-жаболят,
І сказав, що хати гарні,
Та старання їхні марні,
У воді з піску і глини
Не стоятимуть хатини.

На однім краю болота —
Була хата Журавля.
А напроти — край болота,
Чапля в теремі жила.

Надокучило самому
Жити в хаті Журавлю,
Біля купи бурелому
Тупцювати у гаю,

Вислуховувать кректання
Жаб слинявих навесні,
Та вечірнє дзеленчання
Над собою комарні.

І надумав взяти Чаплю
За дружину Журавель.
Вийшов з хати й почалапав
Через твань глухих земель.

Ляпу-чапу! Ляпу-чапу!..
Через вибалки іде.
Вісім днів ішов до Чаплі,
На дев’ятий: «Добрий день!

Моє дитинство вже давно
В степах дощами відшуміло,
А щастя днів тих не змаліло, —
І досі стукає в вікно.

Вечірній час. Дрімає птиця,
Не чути гомону в селі.
У хаті лампа, як зірниця,
Рожево світить на столі.

Парує хліб — він щойно з печі.
Сидять на покуті батьки;
Бабуся лагідно малечі
Дарує давнії казки…

Це було, коли старі
На землі жили царі,
А селяни за лісами
Лан орали індиками.

Жив колись юний поет Дениско і мав гарного буйногривого крилатого коня з кличкою Пегас. Вірніше, він його мав і не мав. Не кожна людина такого коня могла побачити. Людям, які мали сліпе серце і були байдужими до краси рідної землі, він не відкривався, був невидимим. І такі люди казали, що крилатих коней не було і немає, що, мовляв, то вигадка поетів. А Ілько, з яким Дениско за однією партою в школі сидів, так той просто гопки ставав, із шкури ліз, аби доказати, що Дениско хоч і пише вірші, але в поезії мілко плаває.

Наведеною метафорою відомий поет і громадсько-політичний діяч Олег Ольжич, закатований гітлерівцями 1944 року в концтаборі, так охарактеризував велику когорту українських незламних патріотів, які в “добу жорстоку, як вовчиця”, брали безпосередню участь у визвольних змаганнях з окупантами різних мастей, що появлялися на теренах України.