Василенко М.О.

Рудий, клишоногий,
як варений рак,
В бабусі був песик
на ймення Моцак.
Життя безтурботне
він змалечку вів,
Хоч іноді й косо
дививсь на котів.
Весною погавкать
любив на ріку
І довго поспати
у темнім кутку.
Заснув якось міцно,
похропує, спить,
І сниться: під вишнею
кістка лежить.
Бере її песик,
в конуру несе
І солодко й довго
ту кістку гризе.
Вона невелика,
з півметра всього,
Але якась дивна:
кусає його.
Моцак прокидається,
бачить: О жах!

Два собаки вихваляки,
Мовби раки, розкаряки,
У діброві за кущами
Вихвалялися хвостами.

Каже гордо білий пес:
Хвіст мій — чудо із чудес!
Буйнопишний, знизу сірий,
Перейняв його у звірів:
Борсуків, песців, куниць.

Каже гордо чорний пес:
Не великий то прогрес
Мати хвіст, як у лисиці,
Норки, соболя, куниці.
Мій гарніший всіх хвостів.
Він без бруду й реп’яхів.

Тут з’явився лев нараз,
Прочитав лісний наказ:
У собак, що мають інші,
Найрясніші, найгарніші,

Це було давним-давно…
Де за річкою левада,
Там колись людей громада
В добрій злагоді жила,
І щасливою була.
Люди всі були вродливі —
Чорночубі,
русі,
сиві, —
Мали в полі буйний сад:
Груші,
сливи,
виноград,
Повні засіки пшениці…
І були в них паляниці,
Оселедці, киселі
І ковбаси на столі.
Під гайком, де крутояри,
Випасались кіз отари;
А в степу, де буркуни,
Білих коней табуни.
Вранці діти йшли до школи,
Й не пізнилися ніколи.