З редакційної пошти
Тетяна Ярославська
Із спогадів моєї прабабусі
Весна, березень… А холодно як… Дніпро ніби стогне під вагою майже метрового льоду… В хаті — тиша. Мертва тиша. Переді мною очі, дитячі очі.. П’ять пар очей, утомлених, голодних… У них, як у безодні — смуток, біль і надія, надія, що ледь-ледь жевріє… Діти мовчать, але я чую цю страшну тишу, цю нелюдську німоту: “Мамо, ми хочемо їсти, ми так хочемо їсти. Мамо, нам боляче, нам так боляче…!”