Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Микола Братан. І краса, і держава
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Микола Братан. Семенівське шосе
Сонце на рушнику
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
смт. ЧАПЛИНКА

 

Пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-33 років в Україні у Чаплинці

 

Історична довідка

Село Чаплинка було утворено в 1794 році на чумацьком шляху від Каховки до Перекопа. Його заснували 25 сімей селян, переселених царським урядом в степи Північної Таврії за участь в Турбаївськім повставнні 1783-1793 роках.

В 1808 році в Чаплинці було 50 дворів, проживало 141 чоловік, в 1822 році в селі налічувалось уже 135 дворів і 790 жителів. В 1844 році в Чаплинці була побудована Покровська церква.

В 1886 році село Чаплинка являлась волосним центром і входило до складу Дніпровського повіту, В селі уже було 439 дворів, проживало 2722 жителя, була школа, церква, 6 лавок.

В 1921 році діяло 14 промислових підприємств, в яких працювало 38 робочих, Були в наявності 1 бібліотека, 1 театр, 1 оркестр, 1 народний дом, працювали хоровий та театральний кружки. На 1 грудня 1924 року в Чаплинці налічувалось 6546 жителів, 1186 господарств, 936 голів робочого і 1025 рогатого скота, 1111 овець, 367 свиней.

Початком утворення Чаплинського району стала постанова Одеського губернського виконкому від 17 лютого 1923 року № 1018, що зобов'язала місцеві органи влади приступити до здійснення нової адміністративно-територіальної реформи, яка повинна була ліквідувати волості та ввести нові територіальні утворення - райони.

Відповідно до цієї постанови Дніпровський повітовий виконком своїм наказом від 21 лютого 1923 року № 24 утворив Чаплинський район у складі колишніх волостей Чаплинської, Першоконстантинівської, Каланчацької та частини Новомаячківської.

Датою заснування району можна вважати 7 березня 1923 року, коли була прийнята постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету "Про адміністративно-територіальний поділ Одещини № 310. Цією постановою Одеська губернія була поділена на округи та райони. Чаплинський район увійшов до складу Херсонського округу Одеської губернії.

Реально ліквідаційна комісія, яка займалась проведенням реформи на території Чаплинського району, почала свою роботу 4 березня. А перше засідання президії Чаплинського райвиконкому розпочалось 6 березня об 11 години 1923 року. Першим головою виконкому став Десна, членами виконкому Красильников, Семінченко.

За відомостями на 13 березня 1923 року у новоутвореному районі проживало 44 991 людина, нараховувалось 146 257 десятин землі (в 1 десятині - 10925,4 кв.м). До 15 сільрад входило 87 населених пунктів, в яких було 8102 двори. Населення району займалось сільським господарством, переважали одноосібники, працювало 15 сільськогосподарських артілей, помислових підприємств не існувало. В районі діяло 33 школи.

У 1932 році створюється 5 областей: Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, та Харківська. До складу Одеської входить Херсон, як місто обласного підпорядкування і 9 районів. Чаплинський район зникає на кілька років, точніше - відбулося перейменування його центру до порту Хорли.

І лише відповідно до постанови Президії ВУЦК від 17 лютого 1935 року про розукрупнення районів на території Одеської області створено 20 нових районів, у тому числі три, що і дотепер входять до складу сучасної Херсонської області Горностаївський, Нововоронцовський і Чаплинський. Наш район відродився на адмінкарті України, втративши свою західну частину - колишню Каланчацьку волость і залишаючись південно-східною околицею Одещини.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 вересня 1937 року з Одеської області було відокремлено Миколаївську область, до складу якої увійшли Херсон і 12 районів, території яких тепер входить до складу Херсонської області і тому Чаплинський район вийшов із складу Одеської області.

Після визволення Херсонщини від німецько-фашистських загарбників 30 березня 1944 року область з районів і міст Миколаївської і Запорізької областей утворилась Херсонська. До складу області ввійшло 19 районів, серед них - Чаплинський.

За всю історію район пережив складну історію, війну, голод, колективізацію, але були й перемоги, досягнення, намагання збудувати краще життя.

 

Географічні дані:

Район розташований в степовій південно-східній частині Херсонської області. З півдня район омивається водами озера Сиваш (гниле море). Межує з Новотроїцьким, Каховським, Цюрупинським районами та Автономною Республікою Крим.

Начальник архівного відділу Т.М.Дорошенко

 

 

 

Абрамова Діна Іванівна, 1922 р.н.

Абрамова Д.І.

Я - з бідної сім'ї. Коли мама з батьком зійшлися, щоб жити разом, у них було 6 дітей: двоє - маминих і 4 - батькових. Невдовзі батько помер. У мами були золоті речі: хрест, каблучка, сережки, які вона, аби рідтримати сім'ю у скрутні часи, обміняла на харчі. Мене у 1933 відправили до Каховки, де на той час мешкала мамина сестра з сім'єю. Тітка працювала в їдальні, тому я не голодувала. Та ще й чоловік її рибу ловив, підтримував таким чином сім'ю. А ось виснажених голодом людей бачила. Вони приходили до їдальні і просили їсти, їм не відмовляли. Пам'ятаю пухлих від голоду дітлахів. Аби підтримати у той суворий період дітей, учнів у школах підгодовували. Давали суп, окраєць хліба, чай. А ще школярі збирали колосочки. Бувало за півдня назбирував кожен тільки по 10 колосків. Поле спустошила засуха.

 

 

Анастасенко Євдокія Миколаївна, 1925 р.н.

Свідки голодомору

 

1932-1933 р. проживала в Чаплинці. Сім'я складалась з 8 чоловік з батьками. 1932 р. помер брат Ваня, якому було лише один рік. Мама варила борщ з кропиви, їли траву кашку, березку.

 

 

Байбуза Клавдія Андріївна, 1926 р.н.

Я народилася в сім'ї, де було семеро дітей. З нами жили мама, тато та дідусь. У 1929-1930 роках розкулачували. Я була мала, старші брати розповідали, що сім'ї з хат виганяли і забирали все. Наша сім'я мала трьох коней та корову. Коней батько відвів у колгосп, а корову залишив, бо дітей же багато. Ввечері прийшли двоє у цивільному і чекали, доки корова прийде з череди. Як тільки та прийшла - налигали і повели, а ще на додачу діжку з огірками, що в сінях стояла, теж забрали і в нас більше нічого не залишилось. Це було влітку 1931 року.

Щоб не вмерти з голоду, заробляли найманою працею. Мама то кому що постирають чи то покопають. Роботу оплачували: то крупою, то хлібом. А дідусь тоді вже був хворий і не вставав. І оце зерно клали йому під голову. Перевіряючі приходили і конфісковували навіть це, а ми з голоду пухли. Хто був багатший та жалібніший, кидав нам під загату очистки з картоплі - оте варили і їли. Десь до 1933 року жили дуже погано. Цього року помер дідусь, батько, брат Федір. Я потім пішла навчатися в Запольську школу. Років мені було сім-вісім. У школі давали по сто грамів хліба. Буває лежить той хліб під партою, а ми його по крихітці і з'їли. До дому йти а хліба немає. А дома Володя пухлий лежав. Потім маму взяли на роботу пекти дітям хліб у школу. Скільки борошна дали, стільки хліба треба було повернути. А хліба одержувалося на 150-200 грамів більше. За його рахунок ми і вижили.

 

Спогади Байбузи Анни Іванівни

Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовлялося прийняти колгоспну системи з початком колективізації.

У багатьох селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд. Узимку 1931-1932 років привид голоду вже стукав у двері селянських хат України. Про це свідчать жахливі спогади літніх людей. Ось про що розповіла мені бабуся, для якої ці спогади були неприємними. "У нашій сім'ї було 6 чоловік: батько, мати, двоє братів, сестричка і я. Жилося дуже важко. У 1931 році у нас вилучили все зерно, якого і так було мало. Щоб якось прогодувати сім'ю, батьки дуже тяжко працювали. Мій батько крав у інших людей курей, качок. В той час мені було 12 років. Я була дуже хвора. Дуже хотілося їсти, але ми не просили нічого, бо знали, що їсти нічого немає. Пізні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, солінь, сала, м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Вони змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя, траву й кору дерев. Зустрічалися й численні випадки канібалізму. Живі селяни не мали сили ховати померлих, людей, що помирали кидали в одну глибоку яму. Скрізь стояв сморід, але люди не помічали цього, вони хотіли лише вижити".

Ось про що розповідають усі люди, яким довелося це пережити.

Голодомор, штучно створений сталінським керівництвом, був однією з найжахливіших за останні кілька століть трагедій українського народу.

 

Спогади Байдик (від народження Федорович) Вікторії Матвіївни, 5 січня 1920 р.н., мешканки Чаплинки, до 2002 року жила в Преображенці.

Коли почався голод у 1932-1933 рр. наша сім'я жила у с. Преображенці. Мій папа був військовим, служив у Феодосії, а потім у 1915 р. мобілізувався і зі своєю сім'єю (дружина і четверо дітей) переїхали в Преображенку до його батьків, де купив собі хатину. Землі у нас було мало, купили три десятини і одну конячку. В Преображенці народилося ще четверо діточок, в т.ч. передостанньою дитиною була я.

Свідки голодомору

Коли почався голод, мені було дванадцять років. Голодували особливо сильно в 1932 і 1933 рр. У 1932 р. папу відправили у заслання на Північ (місто Солікамськ) за те, що не виконав плану по хлібоздачі. Так про папу ми більше нічого і не чули. У дворі провели обшук і вибрали все під мітлу, навіть картопельку і зерно, що мама берегла для приготування їжі і стояло у глечиках коло печі. Залишилися ми без нічого, хоч лягай та помирай. Але мама приховала золоті серги, кольцо і цепочку, які придбала, ще коли жили у Феодосії. Взимку мама із подругами пішки ходила із Преображенки у Армянськ (Крим), де вимінювала за коштовності харчі. Там був спеціальний державний обмінний ларьок. Першого разу за кольцо виміняла 16 кг. пшона, вдруге - за серги - теж 16 кг. пшона, а втретє за цепочку дали 10 кг. Взимку на десятилітрову каструлю мама засипала стакан пшона, весною баланда була густішою, бо стали добавляти кінський щавель - почалася акаційна кашка.

В 1933 р. мама вступила в колгосп. Там давали два рази в місяць по 0,5 кг. крупи на робітника, про дітей не думали, не давали нічого. Якось я і з братиком знайшла на печі висівкові дріжді, зраділи, що знайшли якийсь харч та й наїлися їх. Від систематичного недоїдання та з'їдених дріжджів опухло все тіло, думали, що це вже смерть прийшла. Але якось потихеньку одійшли, одужали, мама відпоювала нас чаєм із ромашки.

В 1934 році уже вродило. Двоє старших братів пішли на роботу в Асканійський радгосп, а сестра - у Парижком. А неповнолітні пішли на роботи в колгосп і я разом із ними. Пайок на трудодень збільшився, уже стали їсти хліб.

Коли був розпал голоду, багато людей його не пережило - по десять-одинадцять душ мерло на день. Більшість мерли - старі люди. Це сім'я Недзельських, Мар'янських та ін.

Пам'ятаю, що багато найзаможніших сімей, (а деякі і за нас багатші не були, як є пара коней, то уже і куркуль), були розкуркулені. Недзєльський Явтух після розкуркулення помер у племінника під забором, Звольський, Вишковський, Бабіцький, Якуб, бо мав вітряк, Возінський (дружина його була вчителькою у польській школі і репресована).

Записав 29 березня 2008 року Лелеко М.М., вчитель ЧЗОШ № 3

 

 

Спогади Бериславської Марії Іванівни, 1917 р.н.

Від імені Бериславської Марії Іванівни, 1917 р.н., вчителька, під її диктовку пише її дочка, бо я сліпа вже.

Я пережила 3 голодовки: в 1921-22рр., 1932-1933рр, 1947 році.

Жили ми в с Новокиєвка, Хорлівського району (тоді Каланчацький і Чаплинский райони були Хорлівським районом) Батько в 30 році вступив в колгосп. Після революції, коли дали землю селянам, батько працюючи на землі з синами, купив собі вже корову, конячку і всякий сільськогосподарський реманент. Отже в 1930 році все було здано в колгосп. В 1932 році урожай був нормальний. І пшениця вродила, і овочі. На трудодень давали по 100 г зерна, а за день записували 1 трудодень, якщо важкі роботи, по 1,5 трудодні, гроші не давали. Та ще в 60 роки колгоспник йшов на пенсію, то йому платили пенсію 8 крб.

Восени міліція, представники влади заїхали в кожен дім і позабирали все до зернини. В домі не осталося зернини проса чи картоплини.

Почали збирати траву і варити. Мені було 14 років і одного разу ми пішли до скирди з соломою, щоб принести додому жменю полови, бо там могли бути десяток зернин, так нас батогом об'їждчик побив. У селян не було паспортів і вони не мали права нікуди виїжджати. В місті їх ніхто не приймав на роботу.

Мої два брати Петро і Григорій прийшли з армії і ще в колгоспі не працювали, то вони подалися з дому в Росію, щоб щось заробити. Вернулись через рік (одні кістки і кожа, і куча вошей, без єдиного карбованця). Сказали, що були в Росії і підпільно заробляли собі на хліб, щоб не вмерти. Де вони були ніколи не хотіли говорити про це.

Спасала нас сусідка дівчинка Анастасія, моя подруга вірна від вірної. У неї батько робив завгоспом і десь мабуть була прихована шолуха з проса і полова, то вони пекли хліб з цієї шолухи, полови і трішки муки. Вона мені кожен день приносила скибочку цього хліба (не знаю, чи батьки її знали про це що вона давала).

Мама ділила ці 100г хліба на 4-х. В сім'ї залишилось нас четверо: мама, тато, я і братики 5 років. Тато ніколи крихти цього хліба не їв, а віддавав братику.

Він перший опух від голоду. Ноги в нього розпухли, кожа полопалась і з неї текла вода. Він не міг зовсім ходити. У старшої сестри Ані в цей час народилася немовля, вони жили окремо з чоловіком, то це немовля - дівчинка померло від голоду через місяць, в цей час померла в неї від голоду ще 3-літня дочка.

Люди вимирали сім'ями, ніхто домовин не робив, бо їх не було з чого робити.

В кінці лютого старший брат який закінчив корпоративний технікум в Херсоні і його восени 1932 року направили бухгалтером в с. Новонаталівка, написав листа, щоб прийшли до нього. Хазяйка, в якої він був на квартирі, дала відро мілесенької картоплі на посадку, кожна картоплинка, як 3 горошини. Тато був уже прикутий до ліжка, мене саму в дорогу не пустив. Піднявся, взяли бутилку води і пішли пішки з с.Новокиєвка в с.Н.Наталівку. Йшли двоє суток, їли гілочки з дерев. Іванова хазяйка дала нам відро картоплі і відро якоїсь шолухи з зернами, що то були за зерна до цих пір не знаю. Дома ми жарили цю шолуху, мололи і сипали в суп. Дали нам на дорогу води і по три варені картоплини. Дійшли додому і тато зміг вмирати. Через два дні мене направили в Херсонський педінститут на курси підготовки вчителів, з подругою Анастасією. Там нам зразу дали талони на хліб по 400г на день і якась стипендія. Ми половина хліба з'їдали, а половина кожну суботу відносили додому за тиждень.

З Херсону до Цюрупинська їхали на параході,а з с.Цюрупинська до Новокиєвки йшли пішки і навпаки. Курси були 4-х місячні. Завдяки цьому хлібові тато вижив. В містах скрізь давали на талони хліб, а в селах нічого.

Ну весною пішла рости трава, людям стало легше.

Я дякую Богові, що на моєму шляху і на шляху моєї родини зустрічалися добрі люди, які дали нам шанс вижити.

В Росії голоду не було, розказували брати, просто без паспортів ніхто не хотів брати на роботу.

Ми думали спочатку, що голод у нас, то і скрізь голод.

Потім почали розуміти, що це тільки у нас був голод та в Краснодарському краї, де жили українці.

Це був геноцид.

 

Біла Лідія Максимівна

 

Народилась 17.01.1926 в сім'ї колхозника. В сім'ї було 5 чоловік. Я була сама старша. Мама і тато обоє робили в колхозі. Я ходила теж допомагала мамі. Жили дуже бідно не було чого їсти. Голод був страшний. Їли кашку калачики, акацію, травичку їли.

 

 

Спогади Біляєва Миколи Семеновича, 1928 р.н.

Біляєв Микола Семенович народився 25 жовтня 128 року в смт. Чаплинці. Про події 1933 року він згадує: " В 1933 році, мені тоді вже було 5 років, був час страшного голоду. Їсти не було чого, про хліб взагалі ніхто не вів розмову, хоч в ці роки був добрий врожай на хліб. В сім'ї нас було шестеро дітей та батько з матір'ю. На той час голоду, нас, малих дітей, а саме трьох, забрали в дитсадок за чотири кілометри від хати.

Найбільше мені запам'ятався 1933 рік. Одного разу ранньою весною, як мати працювала кухарем в тракторній бригаді, трактористам завозили картоплю, а мати порізала в картоплі вічка й висадила вдома. Батько на протязі всього літа охороняв картоплю вночі, тому, що на все село в одних нас була посаджена картопля. Батько працював на конюшні, він приніс трохи дерті, а мати з неї спекла пиріжки з картоплею. Старший брат викрав нас з дитсадка й привів додому. Це єдиний випадок, коли ми наїлися досхочу, правда після того, в нас три дні боліли животи. А взагалі в 1932-1933 роках багато людей голодувало, траплялися навіть випадки, коли люди помирали від голоду. В той час їли все, що "рухалось", поїли майже всіх собак та кішок, було навіть таке, що й людей їли. Взагалі ці роки одні з найстрашніших років в моєму житті".

 

Величко Володимир Андрійович,
1937 р.н.

 

Проживав в Чаплинці. Пам'ятаю зі слів батьків. Сім'я була 11 чоловік з батьками, а залишилось лише 8. 1932 року мама народила немовля. Молока не було. Дитина плакала, та померла з голоду.

 

 

Спогади Ворожко Надії Микитівни, 1924 р.н.

Голодомор 1932-1933рр. - одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити "успіхів соціалістичного будівництва", сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, бодай навіть згадувати в газетах, офіційних документах. Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті нараду спогади про голодомор.

Вже весною 1932 року на Україні почав розгортатись, як відкритий вогонь в лісі, голодомор. "Мені було 8 років, - згадує Надія Микитівна - в сім'ї нас було 5-ро дітей, коли застало нас це горе. В селі з кожним днем вмирало все більше і більше людей. Їсти не було чого, і їли все що можна було їсти, і гнилі буряки і корінці трав. Та ще як на зло померла корова від "сибірки". Корову було поховано за цвинтарем, яку потім розрила сім'я Г., варила та їла. Траплялися навіть випадки людоїдства. Це саме страшніше, коли людина, щоб поїсти вбивала свого товариша, або навіть рідну дитину. В селі в одній сім'ї мати вбила доньку, щоб накормити попухлу родину на три тижні. Після цього були ще випадки людоїдства... вже на початку 1933 року - і до кінця померло 1 млн. 582 017 чоловік, а в 1932 - 527 134.

Словами в серці українського народу 1932-1933 рр. залишиться, як страшний період сталінського режиму.

Через недорід у 1932-1933 рр. недоїдали. Щоб вижити їли більше картоплю, бурячки. Такого, щоб масово помирали, не було. В сім'ї було п'ятеро дітей, усі вижили. А мама розказувала, що у 1921-1923 рр. люди помирали масово. От тоді була голодовка настояща. Умирали люди на вулицях, на кладовищі була обща могила куди їх звозили.

Була голодовка і 1947 році через засуху. Хто слабший був, той і голодував, а хто сильний - той працював і вижити було легше.

Записав 15 березня 2008 року Лелеко М.М., вчитель ЧЗОШ № З

 

Гришин Петро Іванович

В 1930 році, в серпні почали організовувати у нас радгосп по вирощуванню сірої породи корів і голів. Тому і називався він "Скотовод". Об'єднували по різному навіть погрозами. Хто не бажав вступати в радгосп, дали 12 возів і змусили виїхати до Каїр Горностаївського району. Там місцеві селяни були розкулачені всі до одного і виселені. На їх місце і посиляли ці сім'ї, а також з інших сіл. Як настав голод то майже всі вони повернулися назад у Хрестівку. На поселенні в Хрестівку, а також у найближчі села приїхало багато сімей розкуркулених киргизів. В Іллінці вони жили в школі, в Хрестівці - у людей та залишених землянках. Дуже вже вони бідували, і в 1933 році їм дозволили повернутися на батьківщину.

 

Спогади Дремлюги Олександри Леонтіївни, 1924 р.н.

Продрозкладка 1919-1920 років стягувалася з індивідуальних господарств і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягування продрозкладки з колгоспів виявилося набагато легшою справою. Та коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для розподілу за трудоднями майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, вдатися до відвертого саботажу " першої заповіді". Мало не у всіх колгоспах стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолоти його вдруге.

Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття, що не один раз спустошували цілі села та родини. Майже кожне століття позначене голодними роками. Вони були спричинені стихійними явищами природи: посухою, весняною повінню, нашестям сарани, епідеміями. До розорення продовольчої скрути призводили часті війни. Голодували здебільшого селяни. Гнані голодом, вони залишали рідну домівку, землю свого феодала, шукаючи порятунку в містах.

Важкими для селян України видались 1921-1923 роки. Від голоду загинули сотні тисяч чоловік. Людські страждання викликали співчуття у міжнародної громадськості, яка відгукнулася на поклик голодуючих селян матеріальною допомогою. Уряд не приховував лихоліття, а навпаки, сприяв їхньому подоланню.

Жахливою подією в історії людської цивілізації постає голод 1931-1933 років. Чому упродовж чверть століття в Україні сталося три голодомори: 1921-1923 рр., 1931-1933 рр., 1946-1947 рр.?

Ганебним і водночас злочинним було відверте вбивство дітей за розкрадання так званої "соціалістичної власності". Відомо, що 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення громадянської власності", яку народ назвав декретом про "п'ять колосків". Судові й позасудові органи чинили безкарно над селянами, масово забивали дітей, що піднімали з колгоспного поля декілька колосків.

Голодні й до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вживання сирої білкової клітковини не витримували їхні виснажені шлунки. Вони помирали через декілька годин. А коли нещасні потрапляли до рук активістів, то відразу ставали жертвами свавілля.

Не минуло таке лихо і багатьох жителів нашого селища. Наприклад, дуже добре запам'ятала ці роки і жителька нашого селища - Дремлюга Олександра Леонтіївна, хоча на той час була іще восьмирічною дівчинкою. Вона народилася 7 квітня 1924 року в Чаплинці. Жила вона з мамою, яку звали Ганна Петрівна Чорна із братом Валентином, який молодший на п'ять років від Олександри Леонтіївни. Батько помер, коли дівчинка була ще дуже маленькою, і вона його не пам'ятає. Дуже запам'ятала вона голодні 1931-1933 роки, пам'ятає і до цих пір свого братика Валентина, який був дуже опухлий від голоду, і вже думала, що не виживе, але він протримався на тих харчах і вижив. Для маленьких дітей тоді давали у колгоспі якусь бовтанку на воді, щоб діти не помирали. Олександра Леонтіївна і досі не знає, що то було.

Пам'ятає, як ходили у степ шукати траву "перчик". ЇЇ товкли у ступі в порошок і пекли коржі, вони були дуже гіркі, але ми все одно їх їли і запивали кип'яченою водою, аби не померти з голоду. А ще ходили у колгосп діти і батьки, працювали з ранку до ночі, а за роботу в день давали 100 грамів вівса, який зберігали на зиму для випікання коржів. Іще дивилися і слухали, де в кого щось пропаде, яка скотина, тільки їх закопають, то діти бігли, відкопували, різали на шматки, несли додому готувати їжу. У степу та в лісосмугах було завжди багато людей, які збирали траву "перчик" та "берізку", з якої варили борщ, на той час це був дуже смачний борщ із коржами, які пекли на сухій сковорідці, бо не було чим помастити. Іще раз на тиждень у колгоспі давали суміш із пшениці, гірку траву - дурман, іще якесь зерно чи насіння. За цією сумішшю були завжди дуже великі черги. Дорослі люди і діти дуже довго стояли, щоб взяти свою пайку.

То були, дуже важкі часи, для всіх людей і не всі змогли вижити в ті голодні роки.

 

Дрозд Катерина Григорівна, 1930 р.н.

 

1932-1933 р жила в Чаплині. Сім'я 6 чоловік з батьками. Жили ми добре. Були у нас барани та голуби. Допомагали людям з села Збур'ївка. Там був сильний тиф. Ми допомагали їм продуктами харчування.

 

 

 

Спогади Дрозд Семена Павловича 1916 р.н.

Голодомор 1932-1933 років був спланований сталінським урядом, щоб підняти економіку країни. Голодомор охопив усю територію СРСР.

Розповідає Дрозд Семен Павлович. "У1932 році мені було 17 років. Я тоді жив у селі Червоний Гай. Моєму батькові наказали здати все зерно і погрожували, якщо він не здасть то його засудять. У 1932 році, літом наша сім'я з'їла всі харчі, які були вдома. Наше село врятував великий ставок, який простягався на 10 км я з батьком та ще декілька чоловік ловили вночі рибу і завдяки цьому протягнули ще шість місяців. Взимку ловить рибу було неможливо, ми стали дуже худі, але ми держали корову і вона давала молоко, і врятувала нашу сім'ю. Корову вночі вкрали і ми стали пухнути з голоду. В селі почало вмирати дуже багато людей. Але село врятував щасливий випадок: прорвало дамбу і вода з рибою почала виливатися на поле. Ставок став мілкий і в ньому було легко впіймати рибу. За один рік у ставку виловили всю рибу і його почали охороняти вдень і вночі. Настало літо; люди їли ховрахів, горобців, траву. Після прибирання ходили і збирали колоски, але людям їх збирати не дозволяли, ходив обвізчик і бив батогом тих, хто збирав колоски.

 

Спогади Житченко Ганни Андріївни, 1913 р.н., мешканки Чаплинки, вулиця 60 років Жовтня.

 

Ганна Андріївна згадує, що голоду передувала колективізація. Багатьох хазяїв почали розкуркулювати. Пам'ятаю, що розкуркулили сім'ю Нечаїв по вулиці Каланчацькій, все забрали, а син з невісткою залишилися жити у кухоньці; Кущів, сім'ю Богдана Миколи, Бажана Степана, Житченків (сім'я чоловіка) ледь не розкуркулили, але тьотя Поля спасла, бо була з сім'ї партизана, її чоловіка Дмитра денікінці повісили.

А в 1933 році був голод через власті, а не того, що неврожай був. Пшениця, як і кожний рік, вродила. Багато чаплинських тоді повмирали. Чужі ходили попід дворами, хліба просили. Особливо зі Збур'ївки, під загатами люди лежали, як сонні мухи, ледь ворушилися, а їх стали збирати на мажару і вивозити в яму на кладовище. Один наш з цієї ями виліз назад, тільки не пригадую, хто саме. Війна багато лиха принесла, а голод - страшніший за війну.

Записав 30 березня 1995 року Лелеко М.М., вчитель ЧЗОШ № З

 

Забара Іван Якович

На той час мені було 10 років. Наша сім'я була многодітна. Так, як у батька було три сина, по закону Сталіна була наділена земля 3га. У батька був млин. Потім батька розкуркулювали забрали все: всю худобу яка була, забрали продукти, одяг. Спали на соломі, голі і босі. Батько втік, мама писала листи про амністію. Восени те що посадили заново забрали. Життя налагодилося в 1933 році коли був урожай. Батько вернувся додому, після того як прийшов лист вернули все, що забрали. Життя тоді стало полегше, получили на трудодні пшеницю. Батьки жили в Кучеряво-Володимирівці.

 

Спогади Ковальової П.М.

Коли почався голодомор, моєму дідові було 5 років. У 1933 році було стільки горя, що й словами не опишеш.

У сім'ї діда було троє сестер і четверо братів.

Дідового батька вбили під Перекопом. Їм було тяжко жити. Після війни в людей не було чого їсти. Зима була суворою. Не вродила пшениця і людям доводилось тяжко жити. Влітку бувало дід зі своїми сестрами і братами ловили ховрахів, їли кропиву, кашку з акації. Люди ховали зерно в ями, але приходили з колгоспу й забирали зерно на посіви, тому, що треба було засіяти землю. Забирали навіть посівну пшеницю , не було чого сіяти. Люди перетирали ячмінь і варили з нього страви. На зиму колгосп давав всього 200 кг пшениці, як хочеш, так і виживай. Зимою дід з братами ходили на поле до копиць з соломою. Збігались зайці, щоб вибирати з соломи останки зерна, а дід з братами вбивали їх і носили додому. Дід пригадував, що забирали навіть продукти харчування і картоплю, буряки, все, що запасалось на зиму.

Люди вмирали, хворіли, але все - таки вони вижили і продовжували свій рід далі. А тепер ми тільки згадуємо про ті важкі роки.

 

Спогади Коломейчук Л.І.

Один з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 роках. Найважливішою причиною голодомору - це було вилучення у народу всього їстівного: зерна, картоплі, сала, м'яса та багато іншого, чим на зиму запасались люди. В роки голодомору людям не було, що їсти і вони ходили на поле і визбирували кожну зернинку, щоб якось протриматись і не вмерти. Якось одна жінка хотіла назбирати хоч декілька колосків, щоб накормити своїх дітей, але її спіймали і дали за крадіжку 8 років ув'язнення. В ті роки за крадіжку колгоспної власності розстрілювали або позбавляли волі строком на 8-10 років навіть 15 особливо тяжкий період голодомору з кінця 1932 і взимку 1933 років. В людей по кінчались запаси продовольства і вони пішли на крайні межі, доходило навіть до канібалізму (батьки їли своїх дітей і навпаки), люди були змушені їсти котів, собак, ящірок, кору дерев. Сотні тисяч селян з голоду змушені були їхати в міста, але на дорозі й на вокзалах були встановлені пости НКВД, які не дозволяли їм їхати в місто. На узбіччя доріг лежало сотні померлих людей, які загинули від голоду. Це все було зроблено по наказу Сталіна, щоб робітничий клас не знав правди про страшну трагедію, яка трапилась на початку 1932 - в кінці 1933 років в селах.

Голодомор 1932-33 років спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки почали залишати їх у лікарнях, державних установах.

Живі не мали сил ховати померлих, тому в селах був жахливий сморід, не було чим дихати. Тікаючи зі своїх домів, люди їхали до міста, але не всім це вдавалося. Навіть коли люди потрапляли до міста, порятунку не було й там. Історики досі не встановили кількість жертв голоду 1932-1933 років. У січні 1933 року,, коли від голоду щоденно гинули десятки тисяч селян, Сталін заявив, що матеріальне становище робітників і селян рік у рік покращується. Отже, голодомор 1932-1933 років належить до числа трагедій, наслідки яких відчуваються багато десятиліть.

Спогади Кузьменко Дмитра Пилиповича

Сільське населення України в 30-х роках було 20-25 млн.человек. З голоду померло близько 5 мільйонів чоловік. Рівень смертності в селах складав від 10 до 100%.

Голод - це страшне, похмуре слово. Людина, яка не пережила цього не може уявити собі ці страшні, божевільні муки. Не було для матери нічого жахливішого, страшніше, ніж вид її виснажених дітей. Вони ніколи не посміхалися.

Голод тривав довгими місяцями. Кожній сім'ї нічого було поставити на стіл. У селі не залишилася жодної курки і інших свійських птиць.

Першими з голоду вмирали чоловіки. Але потім гинули діти. І останніми - жінки. Перед смертю багато людей втрачали розум. Інші вмирали наодинці, поволі, страшно.

Люди вмирали всю зиму. Але масова голодна смерть була в березні 1933 року.

Сніг стояв, почався справжній голод. Люди були з набряклими особами, ногами, руками, роздутими животами. Нещасниє люди їли все підряд. Вони виловлювали мишей, щурів, горобців, земляних черв'яків. Макарони робили з нарізаної старої шкіри і хутра, а також варили клей, їли коріння, листя, кульбаби, лопухи, кропиву.

На півдні України врятувалися з голоду ловом бабаків і дрібних тварин. Також ловили рибу, але за це карали. У деяких селах з'їдали кішок, собак. Коли в квітні піднімалися бур'яни, люди починали є щавель, кропиву. І після їжі вони вмирали від захворювання водянкою. Рівень смертності в деяких районах був таким високим, що видавали автобус для вивезення трупів на кладовищі. Тіла ховали в братських могилах.

Це не можна передати, як люди страждали з голоду: найстрашніший вигляд мали діти. На їх лицях не було слідів дитинства, тільки в очах залишалося у них щось з дитинства. Чоловіки і жінки були з опухлими особами, роздутими животами і з порожніми очима.

Заборонявся виїзд з сіл, а також пересування по дорогах без відповідних документів. Але багато хто покидав села. Йшли в місто. Деяким вдавалося.

За збір колосків - розстрілювали або висилали на важкі роботи до Сибіру.

Фізичні ознаки голодування були: шкіра зморщується або стає сірого кольору. Людина старіє. Навіть діти ставали схожими на людей похилого віку. Очі ставали дуже великими і нерухомими. Голодні люди нагадують скелети, обтягнуті тонкою шкурою. Погіршується дихання і серцебиття. Вимирали цілими сім'ями. Селянські сім'ї, поступово вимирали з голоду в своїх порожніх будинках і зустрічали смерть по-різному.

Були випадки самогубства. Був канібалізм. Люди божеволіли.

Були страшні випадки людоїдства: їли власних дітей, ловили чужих.

 

Кулик Антоніна Тимофіївна, 1924 р.н.

"У голодні роки 30-ті рр. мені було 9 років, моєму брату - 7. Памятаю,як він упав серед двору і кричав: "Хочу їсти, хочу затірки". Та в домі нічого не мали. На щастя з нашої родини вижили усі. А ось сусіди, сімя Савелія Подмазки, померли. Це була трагедія для всього села (нині с. Нове). Тоді не тільки люди голодували. Нічим було годуватий тварин. Якщо здихала якась конячина, їїмиттю роздирали на шматки, варили її і їли. Ось і родина Подмазків після тривалого голодування наїлася такого мяса. Кілька днів з їньої домівки ніхто не виходив, односельці захвилювалися, а коли потрапили до хати, то побачили жахливу картину: мати лежала мертвою на ліжку, син і батько на підлозі, із їхньої родини залишилась лише донька, яка на той час працювала овочівницею. Усіх працюючих там годували. Від голоду у 1933-у році померло ще кілька моїх односельчан.

У ті дні кожен думав, як вижити. Мені дуже хотілося вчитися, та до школи треба було ходити у райцентр. А вдома не було ні харчів, ні одягу, ні взуття. Мама знайшла якісь старенькі драні чобітки, у яких я ходила в Чаплинку. Важко було виживати ще й у 1934-му році".

Спогади Лелеко Ганни Антонівни, 25.12.1922 р.н., мешканки Чаплинки

Батьківське подвір'я знаходиться по вул. Пушкіна, 67. В сім'ї нашій було дев'ятеро дітей: Федя, Іван, Григорій, Юхим, Марія , Ганна, Олександра, Микола, Марина. Під час голодовки в нашій сім'ї ніхто не помер. Пережили, бо були діти працьовиті, ходили на роботу в колгосп, хоч жменьку якогось зерна додому приносили. В господарстві було 2 коней, віялка. їздили в Пойму, там були садки ми допомагали людям збирати абрикоси і собі заробляли. Восени збирали падалицю. Одного дня раптово випав сніг. Ми повернулися додому і по дорозі бачили багато замерзлих на смерть людей.

А от сусід Лелеко Василь був розкуркулений. Батьків виселили, а діти Василько і Петро залишилися без нічого, попухли з голоду і померли.

Нашу сім'ю нещастя обминуло, голод пережили. А щоб повернувся той час, не хочу.

Записав 28 березня 2008 року Лелеко М.М., вчитель ЧЗОШ № З

 

 

Спогади Лелеко Євдокії Семенівни, 29 лютого 1925 р.н., мешканки Чаплинки

 

Багато з того часу вже забулося, але пам'ятаю, що то були страшні часи. Ворогу не побажаєш. У нас у сім'ї було десятеро дітей. Під час голодування помер мій батько Лелеко Семен Захарович. Наступним помер найстарший брат Іван, який усе приказував: "Мамо, я так хочу білого хліба з маслом". А де ж його взяти? Було йому тоді 19 років. Померла й маленька Катя, було їй тоді 4 роки. Інших не пам'ятаю, коли померли (авторка спогадів перенесла декілька інсультів).

Зерно ховали по пашених ямах. Але по дворах проводили обшуки і зерно забирали. Щоб вижити, їли кашку, траву, ховрахів виливали на степу, ловили горобців.

Записав 15 березня 2008 року Лелеко М.М., вчитель ЧЗОШ № З

 

Лелеко Мотрона Олексіївна, 1910 р.н.

Я народилась в с.Хорли, навчалась у школі чотири роки. Склад сім'ї складав чотирнадцять чоловік, із них одинадцять дітей.

З 12-ти років працювала в наймах, доглядала дітей господаря, по господарству.

З того часу, як Хорли набули статусу районного центру, я працювала у відділенні зв'язку. Спочатку прибиральницею, потім сортувала листи, газети, потім телефоністкою на комутаторі, отримувала малу зарплату.

Жили бідно, але голоду не зазнавали, тому що людей кормило море. Харчувалися більшість раками, рибою.

В 1932 році в серпні місяці я побралась із своїм чоловіком і виїхала в село Балтазарівка, радгосп ім. Карла Маркса, де значно легше було жити. Виділяв радгосп муку, молоко, овочі.

 

Лукянова Тетяна Савелівна, 1922 р.н.

Я народилася в смт. Чаплинка, мені було 10 років, крім мене в см'ї було ще троє дітей. У нас була корова, ми працювали в колгоспі (в літній період) допомагала мамі полоти бавовну, за роботу бригадир кожного дня видавав продукти мішечок муки, на городі росла картопля. Якось виживали. Батькові в МТС давали хліб. Такого, щоб приходили і забирали, не було. Тим, хто працював в колгоспі, було легше. А в загалі дуже допомогло те, що була корова. А по селу люди вмирали, особливо хто жив дуже бідно. Мору не було.

 

Спогади пенсіонерки, ветерана педагогічної праці Чаплинської ЗОШ № 3 Мажаренко Клавдії Юхимівни, 25.12.1924 р. н., уроджениці с.Строганівки Чаплинського району.

З прожитого життя найважчі спогади залишилися у мене про голодомор 1932-1933 рр. В 1932 р. мені було вісім рочків. Сім'я була дуже велика - десять чоловік. Харчів майже в домі не було. Пам'ятаю, мама піде в городчик, назбирає якоїсь їстівної трави і наварить нам з неї кашки і ділить між нами. Разів зо два-три на місяць тато ходили до Криму, де в Ішуні в нього жили сестри, і вони йому допомагали, передаючи додому то крупи, то хліб і печених коржів. Тому до кашки нам діставалося і по шматочку хліба. Ми мало рухалися, більше лежали на печі, як хто починає пухнути, тато й мама збільшують нам пайок. Зате всі вижили.

В селі ж голодовка була дуже сильна. На нашій і сусідній вулицях та по всьому селу кожного ранку проїжджала підвода, заходили по хатах і з кожної виносили по 2-5 трупи. На кладовищі була заздалегідь викопана яма, куди трупи, загорнувши у ряднину, скидали.

В 1933 році у Армянську в магазинах з'явився хліб і давали тільки по два кілограма в одні руки. То тато брав з собою одного з дітей і ходили через Сиваш пішки, займали чергу, вони були дуже довгі, тому чекали довго і старалися достоятися ще й у інший магазин. В нагороду тому, хто ходив з ним, тато купляли стакан рачків - то були найсолодші ласощі з мого дитинства.

По хатах ходили активісти з пошуками, забирали цінні речі і харчі, тому мама ховала на печі швейну машинку і ще розстелила по печі з відро проса та покрила зверху рядном, наказуючи, щоб діти мовчали. У висушеній тикві була схована кукурудза, яку знайшли і забрали. В підвішеній до стелі колисці сховали під дитиною коржі, які теж „конфіскували". З хатини сусіда дядька Сашка винесли семеро чоловік - повимирали всі діти.

Весною з акації зривали кашку, піджарювали на сковорідці і ши. А ще влітку і восени збирали пасльон, їли, пекли пиріжки, варили вареники, сушили на зиму. Отак і вижили. Коли я стала ходити до школи, там давали пайок. Тітка Ярина, що жила по нашій вулиці, за те, що взяла три кілограми пшениці з роботи, була засуджена на 5 років в'язниці, залишивши дітей на чоловіка, через це вони й повмирали. Вона вижила на тюремному пайку, а дітей живими не застала.

До батька приходили приятелі, то між собою говорили, що це якесь „вредительство" проти народу. Звичайно, при чужих щось казати на владу було не можна. Серед радянських активістів запам'яталася одна, з вини якої вночі заарештували батька моєї подруги Сапожник Марусі, забрали прямо з ліжка в кальсонах, так він і не повернувся. Вона ж їздила в Чаплинку, а дядько, який їхав із нею назад, побачив портрет Сталіна, що вона везла, та й повівся з ним не дуже шанобливо. На нього склали донос, і людина пропала невідомо куди.

Таких випадків, коли вночі пропадали і більше не поверталися додому люди, було багато.

Записано 10 червня 2007 року Лелеко М.М., вчителем ЧЗОШ № З

 

Мальченко Катерина Іванівна, 1921 р.н.

Одним з найстрашніших злочинів Сталіна та його керівництва проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр.

Як жили люди в ті тяжкі часи існування, розповіла мені наша знайома бабуся Катерина Іванівна Мальченко.

В 1932 році коли почався голод їй було одинадцять років. Вона розповіла, що все, що мали селяни, приходили і забирали ті хто був при владі. Обшукували все подвір'я і конфіскували не лише зерно, а й картоплю, буряки, сало, м'ясо все, що селяни готували на зиму. Вони були позбавлені всього їстівного.

Вже взимку 1931-1932 рр. голод ступав у двері селянських хат. Було засіяно дуже мало земель. На полях вночі почали з'являтися жінки, яким нічим було годувати своїх дітей. Вони ножицями зрізали колос.

Дуже багато людей померло в той час від голоду, особливо дітей і старих. Люди дуже хотіли їсти і тому їли все, що бачили: собак, котів, щурів, трупи коней, листя і навіть кору дерев.. Один чоловік, як розповіла бабуся, так хотів їсти, що з'їв живу курку разом з пір'ям, а пізніше помер. Баба Катя показувала свої руки і говорила: "я дуже хотіла їсти, але не могла навіть підвестись така ослабла була, від голоду погризла пальці на руках. Ми просили у матері їсти, але, що вона могла нам дати, з подвір'я забрали все, що бачили не залишали нічого, було трохи макухи і ту забрали. Людей, які померли забирали на підводу і вивозили у великий рів, який був виритий за селом і закидали землею. Довго ще земля шевелилась як жива, згадує бабуся, тому, що не всі біли мертві коли їх кидали в ями. Люди були на стільки виснажені голодом, що здавалося, що вони мертвію. В 33-році гарно уродила картопля, але не було кому її копати люди повимирали, а хто залишився той був обезсилений, але люди як могли так і виживали. Хто в сім'ї ходити міг той добував якусь їжу і так піддержував інших.

В сім'ї Катерини Іванівни було десять чоловік, але вижити тільки змогли вона і її мама.

Дуже тяжкі часи пережила Катерина Іванівна і їй було дуже боляче згадувати ті далекі страшні роки які забрали в неї рідних і близьких їй людей. Із сльозами на очах вона розповідала, все що знає і пам'ятає про цей жорстокий і тяжкий для нашої країни час.

Всі ці роки Катерина Іванівна і її сім'я жили в с. Поштове, Чаплинського району.

 

Маляренко Раїса Семенівна

Хата стояла под комишом. Хата текла. Батько був інвалід, робить не міг, ловив горобців, і ми їх їли. Батько конюхував. Було дуже важко, їли траву, голодували. Батько хоть був інвалідом, но старався нас прокормити ловив їжаків, на кострі їх варив і ми їли. Жили бідно. Мама була слаба здоров'ям, хворіла і на роботу не ходила.

 

Мартинець Марія Федорівна, 1924 р.н.

Дітей у сім'ї було дванадцять, тато та мама. В 1933 році усіх разом із Хлібодарівки, де жили, вислали у Великолепетиський район. Тато працював у колгоспі - возив лід. Та кінь поламав ногу, і мого тата, за нанесену шкоду колгоспу, забрали до тюрми. В березні тато помер. А тут ще хтось курінь підпалив з коровою, та і згоріла.

У маминої сестри Сані народилася дванадцята дитина. Сама Саня померла і мама усіх діточок забрала до себе. Всі разом переїхали у Хрестівку. Їли березку, акацію, що цвіла, кашку, та всі вижили.

 

Несін Микола Іванович

Сім'я складалась з 6 чоловік. Вижили всі члени сім'ї. Жили у селі Петровка Чаплинського району. Вижили завдяки корові. Коли мені було 10 років, я пішов працювати в колгосп, тоді нашій сім'ї стало жити набагато легше.

 

 

Спогади Овчарова В.П., 1925 р.н.

Коли був голодомор, моєму дідусеві було вісім років. Проаналізувати причини тих далеких, голодних років йому важко. Пригадує тільки, що весною було засіяно небагато земель і врожайність була низькою - 6-9 центнерів з гектара. Але не це було основною причиною голоду. В селі з'явилися люди, які ходили з двору в двір, шукаючи зерно. Люди ховали його в ями (на дідусевому подвір'ї, але скільки люди не засипали ту яму, вона все провалювалась і провалювалась, він говорив, що в такі ями ховали зерно). Але його все одно знаходили і забирали все до останньої зернинки. Також забирали і посівний матеріал. Відбирали не тільки хліб, але і будь-які продукти харчування: картоплю, буряки, сало, м'ясо, все що люди запасали на зиму. В мого дідуся під час голодомору померли з голоду батько, брат і сестра.

Якщо ми зараз жаліємось, що нема, що їсти, то дідусь сердиться і говорить, що ми не знаємо, що таке голод. Говорить, що в якій куток не заглянь, а там порожньо: ні картоплини, ні цибулини, ні пилинки борошна. До цього часу мій дідусь не їсть борщу з кропом, бо в той страшний час кріп запарювали в казані і їли без хліба, без солі.

Люди пухли з голоду, вмирали, а на залізно-дорожніх станціях, стояли вагони повні хліба, який охороняли. І нікому не було відомо для кого він, і для чого.

 

Спогади Остряніної Наталії Родіонівни

Голод 1932-1933 років поніс за собою великі втрати серед людей. Це був найжорстокіший злочин сталінізму проти українського народу. Узимку 1931-1932 рр привид голоду вже стукав у двері селянських хат України, адже у 1931 році у багатьох селян позабирали все зерно, худобу ,всі посіви та запаси. Селяни опинилися в дуже важкому становищі. Голод перекинувся на все більші і більші села. Він накотився несподівано і переріс у велике стихійне лихо, від якого гинула велика кількість трудящих людей. Люди їли все, що мали: коней, собак, вирізали всю худобу. Та 1932 - 1933 роки були найтяжчими в історії всього населення України. Люди пухли від голоду, а згодом помирали. Кожна крихта, кожен колосок був Божим даром для людини. Це велика трагедія, боротьба за виживання, в якій виграв сильніший!

Зі слів очевидця тих років - Наталії Родіонівни - це був важкий час, - говорила вона, - я закінчила три класи, і змушена була покинути школу, та піти працювати у наймити, але роботу знайти не вдалося. В мене було два брати, молодші за мене: одному п'ять років, другому три. Мати була хвора, а я повинна була працювати. Як на злість закінчилося усе борошно, худобу дорізали, грошей не було...Їли мишей, ящірок, навіть комах. Дні були спекотні, ночі не виносні, не хотілось жити і існувати. Була лише одна мрія, віра в краще майбутнє, але попереду був тяжкий та нестерпний шлях до життя.

Голод коштував мільйонам життів селян. Навіть до сьогоднішнього часу точно не підраховано кількість жертв, приблизно від 3,5 до 8-9 млн чоловік. Голодомор штучно створений сталінським керівництвом, був однією з найжахливіших за останні кілька століть трагедій українського народу. Найбільше помирали старі та діти.

 

Спогади Раздиховської (від народження Добрянської) Любові Олексіївни, 26.02.1929 р.н., жителька села Павлівки Чаплинського району. Зараз мешкає в смт. Чаплинці

Я народилася в с.Павлівка Чаплинського району. Про голод 1933 року пам'ятаю мало. Більше про ці події знаю з розповідей батьків.

В нашій сім'ї було 4 дітей. Батько працював у колгоспі. Була страшна засуха і неврожай. В колгоспі працювали за трудодні, тому основним засобом до існування була корівка, яку також не було чим кормити. Тому розбирали загати, зроблені з соломи та землі, і цим кормили корову. Загати різали ножем, витрушували землю, а солому скроплювали водою і таким кормом кормили корову. Коровам такого корму було замало і часто корова не могла встояти на ногах, іноді її підвішували. А коли вже зовсім була слабка - то її дорізали. Люди в селі жили дружно, і навіть склянкою молока ділились з біднішими. Мій батько взяв в сім'ю на цей важкий період ще двох сусідських хлопчиків, бо матеріальне становище їх сімей було ще гірше, ніж у нашій. Це Тіма Андрієвський та Мойсей Корнацький. Вони жили у нас років 3. Зараз їх вже нема серед живих.

Хто був заможній, на хутрі носили міняти каблучки або якусь одежину за пуд зерна.

На вечерю батьки давали по жменьці пшенички та по півсклянки молока. Так як я в сім'ї була найменшою, то мені пшеничку намочували, бо не могла сиру прожувати. В степу полювали на сусликів і також їли їх.

Багато ходило селом пухлих людей. Особливо пухли ноги. Пам'ятаю, як в мого батька також пухли ноги і він обмотував їх ганчір'ям, бо в сапоги вони не влазили. Ноги тріскались, з них текла юшка, але дорослі все рівно йшли шукати їжу своїм дітям. За день вмирало до 5 чоловік в селі, дітей старались спасти, а дорослі вмирали частіше.

Навесні стало жити краще. Їли траву грицики (кашку). З неї робили муку і пекли блинчики. Також їли пасльон.

В колгоспі мій старший брат, 1919 р.н., працював плугатарем. Їм давали якесь вариво і він у кружці приносив його нам по маленькій ложечці.

Хоч як скрутно було жити в той час, та люди підтримували один одного і ділились всим, чим могли.

В період голодомору я можу розповісти про свою сім'ю. Наша сім'я голодувала, але пухлих в сім'ї не було. Виживали, як могли, їли траву, "калачики", цвіт із акації, пекли із неї коржики, добавляли із проса м'якин, домішували і пекли, потому часу вони були нам добрі. Покійний батько був хороший плотник і в заможних селян, як казали, куркулів щось підчине, якусь раму зробить, і вони за це платили, то літру пшенички, а то й півбанки. Тоді цю пшеничку мочили на ніч і по жменьці вранці нам давали. Старшим дітям, які ходили до школи це був їх сніданок. Потім в нас була корівчина - одна шкура та кості - підіймали її на канатах і доїли по літрі молока, і все це допомагало нам вижити, а щоб прогодувати корову, батько розібрав сарай, скинув землю, а солому мив і давав корові, щоб не здохла. Щоб вижити, у кого була справна одежина, намагалися виміняти хоч за жменю зерна, муки чи висівок у сусідніх посьолках. У Армянську був Торгсін, то тато і мама свої вінчальні каблучки здали туди в обмін на борошно чи крупу. От так і вижили: ніхто не помер. І так всі люди, як могли, так і рятувалися, ішли в степ, розносили капкани і ловили сусликів, то це вже була розкіш, ділили по кусочку дітям. Люди дуже страждали, та масової смертності від голоду не було. Люди виїдали все бадилля, яке було і в дворі, і в степу, рубали-сікли, чимось трошки обмішають, заллють кип'ятком і їли.

Чому голодували в 1932-33 рр., я не пам'ятаю. Батьки говорили, що була засуха, а в 1946-47 рр. який-неякий врожай був і той десь вивезли. Легше було тим, хто вступив до колгоспу, бо давали їжу: щоденно готували галушки, їли досита. Збирати в полі колоски чи залишки городини не дозволяли. Поля і колгоспні комори охороняли сільські активісти. Гловацька Катерина принесла з поля в кишені колосків і її засудили на п'ять років позбавлення волі. Зі слів батьків пам'ятаю , що ховали зерно від обшуків у пашених ямах і так його замуровували а потім засипали землею і ще й дерево на тому місці саджали, щоб замаскувати краще. Був випадок, коли прийшли з обшуком до Горлінського Андрія, кругом обнишпорили і нічого не знайшли. А син його був від народження хворий, не сповна розуму і став кликати: "Ідіть за мною, я вам покажу схованку". Як батьки на нього не кричали, та вже було пізно - схованку розкрили.

Жили по сусідству із нами сім'я Чапліцьких. То ті дійсно голоду не пережили. Дітей було четверо - Ліда, Вася, Гриша і Оля. І щоб їх прогодувати, батьки Євгеній і Анастасія все, що роздобудуть їстівного, віддавали своїм діткам. А самі про себе не думали, надіялися, що якось виживуть. Та вийшло не так, як гадалося, їх звалило, що не в змозі були вже підійнятися з ліжка і обоє повмирали. Дітей віддали до ясел при сільраді. Одна жінка їх доглядала до повноліття.

Не обійшли Павлівну і репресії. Особливо багато репресованих було десь в 1937-38 рр. Коли першого забирали, це був наш родич, бо тримав батькову рідну сестру Марфу. Вночі під'їхали машиною "чорний ворон" зайшли в хату двоє павлівських активістів - Краєвський Семен і Брицький Філіп. Постукали опівночі до дядька Сікорського Філіпа: „Собирайся, ти арештований". А за що, куди - ніхто нічого не казав. На другу ніч отаким же чином забрали його рідного брата. Надалі кожну ніч люди переживали, як горобці в стрісі, бо не знали, над чиєю хатою чорна хмара нависне. Переночували, ага, по селу пішли чутки - Білецького забрали, через деякий час не стало Яворського.... Чому мені це так важко згадувати, бо батько кожної ночі йшов із дому, одягався, прощався із сім'єю і йшов заривався у степу в якусь скирду. І так майже в кожній сім'ї було, де є чоловіки. Смуток і жах охопили павлівців. Причому всі репресовані були бідняками, за що про що їх забирали - ніхто не знає і на сьогоднішній день.

В 1946-47 рр. я вже мешкала у Чаплинці, куди вийшла заміж і моя вагітність припала саме на голодування. Весь час хотілося їсти. Жила тільки травичкою, а хотілося всього і я весь день ходила в пошуках їжі - ну хоч зубочка часничка. Чоловік був інструктором райкому партії, їздив куратором по колгоспам, намагався подовше бути у відрядженні, а пайочок, який одержував у райкомі як член "тридцятки" щоб дістався весь мені, щоб я не померла вагітною разом із ненародженою дитиною. У мене, ослабленої постійним недоїданням, дитя народилося кволе і померло.

Записав 1 травня 2008 року Лелеко М.М., вчитель Чаплинської ЗОШ № З

 

 

Спогади Сахар Зінаїди Дмитрівни 1923 р.н.

Спогади Сахар Зінаїди Дмитрівни під час 1931-1933 року. В 1931 році в Чаплинці було розкулачення. Кулаки виганяли людей зі своїх помешкань. Відбирали у людей добро, яке було нажити за їхнє життя. Навіть відбирали одяг, який був одягнений на людях. Під розкулачення всю худобу, харчові продукти погружали на вози, забираючи у людей останнє, що в них було і вивозили кулаки на свої усадьби.

В 1932-1933 роках почалася голодовка. Люди, не маючи навіть кусочка хліба, вони змушені були годуватися як-небудь, аби зберегти своє життя. Люди крали колоски зерна і розтираючи на ладоні їх з'їдали, щоб ніхто не бачив, як вони їдять. Навіть я, Сахар З.І., зі своєю сім'єю міняли свій останній одяг на шкарлупки з під картоплі. В колгоспі крали дерть і навіть за це могли вбити. Варили її та їли. Люди були страшенно змученими від голоду. В деяких навіть не було сил встати на ноги. Сім'ї сварились між собою за який-небудь харч, тому що кожні батьки хотіли нагадувати свої родини. Коли не залишалось що їсти вони, ще їли пучки березові та віночкові зерна. З цих зерен варили кашу та їли. Також в ці роки було людожерство, тому що багато людей зникало. Навіть на смітниках не можна було знайти харчового продукту. Хто перший встигав, той і їв.

 

Сахненко Надія Іванівна

У ці роки була засуха. Був голод. Прожити одноосібно було неможливо, тож люди вступали в колгосп, здавали туди коней, інвентар, щоб у ці 1932-1933 роки не вмирати з голоду дітям, дорослим людям. Моя мама запропонувала комуністам свій будинок під дитячі ясла, у той час голодували діти не тільки простих жителів, а й комуністів. Нам пішли назустріч, відкрили в нашій хаті ясла і постачали продукти харчування, отож багато було врятовано дітей від голодної смерті. Вони й сьогодні ще живі ті колишні малюки, котрі ходили в наш дім, у організований дитсадок. Ще Микола Григорович Максименко та багато інших. На жаль я їх прізвищ не пам'ятаю. Я хочу переконливо наголосити: голод був тільки від засухи та неврожаю. Ніхто голодомор спеціально не влаштовував. Не бажаю майбутньому поколінню пережити і перенести цей жах.

 

Спогади Сімерецької Дарії Іванівни (від народження Кулик) 24 січня 1920 р.н., мешкає у Чаплинці

 

Голодування застало мене в Преображенці, куди сім'я переїхала жити в 1930 році. Особливо важко було тим, хто не мав господарства і не працював в колгоспі. Так, сім'я Нєдзєльських - батько, два сини і мати померли від голодовки в 1932 р. Приїхали в Преображенку мешкати Мар'янські, а ні роботи, ні родичів, ні господарства, ніякої допомоги зі сторони, та й самі були немолоді і тому голоду не пережили. В сім'ї Куликів було п'ятеро дітей, із них вижило Зоя і Митя, а померли Галя, Коля і Ліда.

Наша сім'я голод пережила завдяки тому, що батько конюхував у колгоспі, то кожного дня приносив щось у торбинці додому. А ще ми мали вдома корівку, яку якось вдалося протримати і вона допомогла пережити труднощі. По посівних бавовни збирали пасльон, сушили на зиму на решеті.

Записав 23 березня 2008 року Лелеко М.М., вчитель ЧЗОШ № З

 

Судар Любов Василівна, 1952 р.н.

Сама за віком не можу свідчити як очевидець, зате пам'ятаю розповіді Пелагеї Білоущенко, яка повідала про ті лихоліття. В ті часи в Чаплинці блукало попід хатами в пошуках харчів багато людей з пищанних придніпровських сіл (Раденське, Копані тощо). Бувало, попросять водички, а самі такі слабкі, що відійдуть трішки від двору і помирають. По вулицях чаплинки їздила можара і збирала мертвих і напів живих людей і відвозила на околицю селе. Возив людей Семен Рогачка. Були в ЧАплинці і випадки людоїдства. Напрриклад, одна мешканка тітка Ганна, від нестерпного голоду з'їла свою дитину. У сім'ї Білоущінків ніхто не помер. Жили вони тоді на Червоному Яру, і дід Іван приховав зерно під скиртою соломи, викопавши спочатку підзерну яму, а потім поставив скирту, щоночі дід молов те зерно ручними жорнами, вночі ж вони пекли коржі і поїдали до ранку щоб ніхто не бачив.

 

Спогади Сухомлин Ф.М., 1910 р.н.

"Роки голодомору - жахлива віха нашої історії. На 16-у році революції, при народній владі, на родючій українській землі гинули люди. Без війни, стихійного лиха вмирали хлібороби. Голодували в основному селяни, а міські жителі голоду не знали. Я тоді навчався у Москві, в моїй памяті назавжди закарбувався один епізод: сільсмька жінка, людина, яка життя віддала хліборобській справі, приїхала до столиці за хлібом. Цілий лантух набрала буханців, але в метушні не вдалося протиснутись у трамвай, їй відрізало обидві ноги...

Мої рідні жили у той час в селі Дмитрівка Каховського району: мати, вітчим і 5 дітей. Вони голодували. Я їм допомагав, надсилаючи посилки з харчами. Та коли приїхав додому, то побачив від голоду маму, її здоровя похитнулося і прожила вона не довго.

Повертався додому через усю Україну і скрізь бачив пухлих від голоду нещасних людей. А ще - гори зерна, яке вивозили в Німеччину. Держава тоді взяла курс на індустріалізацію, тож зерно міняли на верстати. Водночас на голодних людей не звертали уваги. Місцеві активісти вигрібали з сільських комор усе, до останньої зернини, вивезли навіть насіннєвий матеріал. Керівників тоді призначили, як мовиться, "зверху", кожен з них прагнув вислужитися перед вищестоящим начальством, тож і мали місце так звані перегини у хлібозаготівлях. Люди здали зерно, а ударники вимагають: "Ще вивозь, ще..." Бувало, що заготівельників розстрілювали. Такою жорстокою була тодішня політика.

Багато людей в українських селах від голоду вимерло. То був відвертий геноцид щодо українського селянства, акція за жорстокістю й розмахом схожа хіба що на гітлерівські злочини проти людства. Але них світ дізнається згодом".

Ось так. В Україні ж, у мирний час, при доброму врожаї від голоду померло мільйони людей. Називають і більш точні цифри: хто - 5, хто - 8, а хто і 15 мільйонів. Голодомор 1932-193 довго був так званою "забороненою темою". Так коли зняли ганебне табу з цього періоду, "біла пляма" історії проступила кольором крові.

Невсипуща і непідкупна людська пам'ять - найчастіше історичне джерело для її висвітлення і поки що єдине про ті часи на теренах Чаплинського району.

Були в Чаплинці і випадки людоїдства. Наприклад, одна мешканка, тітка Ганна, від нестерпного голоду, з'їла свою дитину".

У сім'ї Білоущенків ніхто не помер. Жили вони тоді на Червоному Яру, і дід Іван приховав зерно під скиртою соломи, викопавши спочатку під зерно яму, а потім поставив скирту. Щоночі дід молов те зерно ручними жорнами, вночі ж вони пекли коржі і поїдали до ранку, щоб ніхто не бачив.

 

Спогади Харченко Єлизавети Василівни, 1910 р.н.

Народилась вона в Чаплинці, в кутку Ганусівка, в кінці теперішньої вулиці Червонофлотської.

Єлизаветі Василівні пішов вже 94-й рік, Бог послав їй здоров'я і добру пам'ять.

В 1931 році вродило, але хліб вивезли і пішла голодовка. Особливо важкий був 1933-й рік. По вулиці Глінки жінка зарізала дівчинку, пообрізала м'ясо, варила і їла. А сусідка побачила, як вона дівчинку закликала. Батьки почали шукати доньку і рештки знайшли у погребі. То після цього випадку дівчата боялися самі і по степу ходити.

Мені було тоді 23 роки. Я куховарила з однією бабусею Хоменчихою в артілі "Пам"ять Ілліча". Варили кандьор із кукурудзяної або ячмінної крупи і видавали по чумичці два рази в день - вранці і в обід. У кого корова була, то добавляли молоко, а в кого ні - то і вся їжа. На моїх очах помер Широкий Федот. Що та похльобка для мужика. Вдома більше ніякого харчу не було, і він жив сам. Коней звели в колгосп. Одного разу жеребця зтриножили, він і хребет поламав. То трактористи конини наварили, досхочу наїлися, а що залишилося - по домах забрали, навіть шкуру не залишили.

Після 1933 року почали давати позику в Хорлах зерном. Мій хазяїн їздив теж получать, то щоб додому хоч щось привезти, надірвав кишеню. Сам у постолах, штани прикручені, то там трошки зерна і зібралося. Якби знайшли, то років 10 в'язниці дали б. був випадок, коли дід Ангол вирвав 10 колосочків пшениці на полі, бо дуже їсти хотілося, то йому дали 8 років. Сім'ю Зінченко в Хрестівці розкулачили, хоча у нього і четверо дітей було. Єдине, що встиг заховати - це мішечок ячменя у гною. От вони й пішли за зерном із моїм братом Ковальовим. По дорозі їх перестріла міліція. Хлопці й призналися, що за зерном йдуть. То їх позбавили волі на 8 років. Обоє так і не вижили, а діти попід хатами ходили, їстоньки просили, щоб з голоду не померти.

Ось так до самого 1940 року впроголодь і жили. Що в колгоспі не вродить, держава забирає і на трудодні не давали. Окрім того брали податок харчами з кожного двору - м'ясо, яйця, картоплю, а грошима - за город 700 рублів. І це було аж до 1953 року, поки не вмер Сталін.

Записав 15 березня 2003 року Лелеко М.М., вчитель ЧЗОШ № З

 

Шарко Віра Микитівна

Народилась 28.05.1928. В сім'ї у нас було 3 сестер і мама. Мама ходила у колхоз збирала бавовну на трудодні. У мами був мішок як матрас, а у нас мішки ми ходили допомагати мамі. В кінці года давали гроші, а їсти хочеться. Їли калачики, кашку, конський щавель, кашку з акації. Раньше тримали вівці. І було трохи шерсті, то ту шерсть пряли і робили дорожки ці дорожки міняли на їду. Не було солі. Якщо десь щось було заховано, ховали в ямах то прийдуть і заберуть. З соняшників з головок варили мило. Мука була як опілки. Мама суржик потеребила сіллю посипала і спекла коржика всім по троху роздасть, а ми плачемо, хочемо їсти.

 

Сторінки

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)