Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Іван Немченко. Шлях на Снігурівку
Вісник Таврійської фундації. Випуск 2
Анатолій Анастасьєв. Територія гідності
Микола Братан. Гіркі експромти
Співець людської доброти
(Творчі й просвітницькі стежки херсонського письменника Д.Марковича)

За традицією художню літературу називають людинознавством. Коли перечитуєш твори Дмитра Васильовича Марковича (збірка "По степах та хуторах", К., 1991), то глибоко переконуєшся, що красне письменство є ще й великою школою людинолюбства. "Треба жити по-новому, люблячи людей!" - це не лише життєва позиція героїв Д.Марковича, це його власне життєве кредо. Юрист за фахом, Дмитро Васильович завжди стояв на сторожі закону і справедливості, боронив честь і гідність найбідніших, найбільш безправних і забутих суспільством людей, де б не доводилось бувати - в Бесарабії й на Кубані, в Польщі й Таврії, на Волині й Поділлі. Чому його ім'я таке незнайоме нашому сучасникові? Лиш тому, що на схилі життя, за доби Української Народної Республіки, Д.Марковичу як одному з найдосвідченіших вітчизняних юристів було запропоновано посаду Головного прокурора (при М.Грушевському), а згодом - прокурора Генерального суду (при П.Скоропадському). Це дало підстави "доброзичливцям" усіляких мастей вже з кінця 20-х рр. паплюжити добре ім'я письменника, нагороджувати його ярликами "націоналіста" і "контрреволюціонера", а творам митця перепиняти шлях до читача.

А при житті Д.Маркович користувався величезним авторитетом як громадський діяч, просвітник, юрист, письменник, організатор кооперативного руху. Наведемо хоча б рядки з вірша Олександра Олеся, співця української революції, якого просто неможливо запідозрити в нещирості:

В часи наруги і знущання,
В часи завій і всіх незгод
Ти не звалив хреста страждання,
Ти не покинув свій народ.
Ти вів його рукою брата,
Ти в темну ніч йому зорів.
Була тобі мужицька хата
Миліш позначених домів.

("Д.Марковичу", 1918)

Славнозвісний лірик у цьому поетичному посланні зараховує Дмитра Васильовича до світочів української нації, що "вміли серце рвати і кидать іскри золоті", але ще мали єдиний привілей - "умирати на хресті".

Про самовідданість і жертовність Д.Марковича на шляху до культурно-національного відродження Південної України свідчить багато фактів. Вже одне упорядкування ним (разом з дружиною Оленою Іванівною Маркович) першого херсонського літературного альманаху "Степ" (1886) варте того, щоб ми ніколи не забували цієї світлої постаті.

Звідки ж з'явився цей подвижник на терени Херсонщини, яке його родове коріння? Як не дивно, Д.Маркович був онуком одного з найбагатших і найсвавільніших полтавських кріпосників. Народився письменник 4 листопада 1848 року в Полтаві. У родині його батьків - українського шляхтича Василя Васильовича Марковича та його дещо екзотичної як для українських степів дружини (напівнімки-напівіспанки) Антуанетти Францівни де Оліва - дідівський деспотизм і самодурство не знайшли проросту. Навіть навпаки - в сім'ї цінувались вільнодумство, незалежність, благородство, людяність. А коли ще згадати, що дядьком письменника був друг Т.Шевченка етнограф Опанас Маркович, а дядиною Марія Вілінська, себто співачка кріпацької недолі Марко Вовчок, то цілком зрозумілими стають витоки гуманізму та добротворчості в житті та діяннях Д.Марковича. Вчився він у Новгород-Сіверській та Вологодській гімназіях, на правничному факультеті Новоросійського університету в Одесі, по закінченні якого працював у різних судових установах Південної України.

У 70-80-х рр. Д.Маркович живе і працює в Херсонській губернії, зокрема на посаді товариша прокурора Єлисаветградського окружного суду. Це період його активної українофільської діяльності пліч-о-пліч з Олександром і Софією Русовими, Теофаном Василевським, Олександром Волошиновим, Іваном Тобілевичем, Андрієм Грабенком та ін. Метою і змістом їхньої роботи були, за словами С.Русової, "розвиток національної гідності, розвиток мови як кращого провідника світла і знання, введення малоруської мови в церкві та школі для успішнішого виконання призначення обох" та ін. Проте зовсім інакше кваліфікували ці просвітницькі заходи царські посіпаки, вбачаючи в них прагнення "шляхом поширення дозволених цензурою малоросійських творів знищити існуючий порядок".

На межі 1884-1885 рр. над єлисаветградськими українофілами пронеслась буря. О.Русов, О.Волошинов, Т.Василевський були арештовані, і лиш втручання Д.Марковича полегшило їх долю - ціною внесених грошей було забезпечено звільнення в'язнів з тюрми.

З початку 1885 року єлисаветградські просвітники перебувають на засланні в Херсоні, сюди ж переводять на роботу і Д.Марковича - помічником губернського прокурора. Ще в Єлисаветграді Дмитро Васильович разом з дружиною розпочав упорядкування белетристичного збірника. Ця справа була продовжена в Херсоні. Як згадувала С. Русова, цей період "відзначався серед українців деяким оживленням; хоч правильного розвитку літератури й не було, але настала мода на збірники, - до них і цензура ставилась якось лагідніше, і розходились вони ліпше, бо в них більше авторів брало участь. На чолі цієї справи в Херсоні стояла офіційно Є.І.Маркович, як видавець, і, неофіційно, сам Д.В.Маркович, як душа цілого збірника всі ставились прихильно і підтримували його, хто чим міг".1 До рукописного варіанту народжуваного альманаху ввійшли статті, оповідання, вірші не лише херсонців (О. та С.Русових, Дніпрової Чайки, Д. і О.Марковичів, А.Грабенка, Б.Грінченка, Пенчуківця), а й дописувачів з інших місць - К.Іващенка (Шрама) з Одеси, І.Левицького (Нечуя) з Кишинева, Д.Мордовця з Петербурга, М.Грушевського (Заволоки) з Астрахані, П.Тулуба з Києва та ін. Подані до збірника матеріали редагував Д.Маркович. Ось, наприклад, які корективи вніс він до оповідання "Бідна дівчина" Михайла Грушевського: "викинуто кінець (од слов "кілька світників"); слова "репнула", "гепнула", "сопла", хлопець до дівчини "приткається", "засапана", жінку "попсовав". А се ж слова, що може, реальні, але ріжуть вуха і дають другі вирази, ніж які автор бажав".2

Влітку 1885 року рукопис "Степу" було послано на розгляд Санкт-Петербурзького Цензурного Комітету і вже в жовтні цензор Фрейман запропонував заборонити ряд матеріалів збірника, зокрема вірші Дніпрової Чайки "Думка. Перед портретом Тараса Шевченка", "Сестрицям-українкам", "Засуха", які нібито були перейняті "тенденцією, ворожою російській національності". "Небезпечною" виявилась і стаття С.Русової "Кілька слів з приводу відношення північно-російської літератури до півдня Росії", вилучена цензурою.

Офіційний дозвіл на видання усіченого збірника було дано лише наприкінці весни 1886 року. Тож не дивно, що ще в листі від 24 березня 1886 року до М.Грушевського Д.Маркович бідкається з приводу невідомої долі альманаху: "Коли розрішать не знаю: коли друкуватимем - не знаю. Коли прийде, тоді й в друкарню піде".3 Восени 1886 року "Степ" нарешті вийшов у світ, і одним із рецензентів цього видання став І.Франко, якого прикро вразила наявність у збірнику багатьох російськомовних матеріалів ("белетристика могла б бути цілком українською"), а також художня невиразність ряду вміщених творів. Пізніше в своєму "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." він відзначить: "Гарним придбанням "Степу" були чотири оповідання Дмитра Марковича "Из уголовщины", писані, одначе, українською мовою, в яких автор виявив неабиякий белетристичний талант".4 І хоча дебют письменника відбувся ще в 1880 році, коли часопис "Новое время" опублікував Марковичеве оповідання "Неудачный", проте визнання до нього прийшло завдяки появі "Степу", де з'явились твори з кримінальної практики: "Іван з Буджака", "Два платочки", "Шматок" та "Омелько Каторжний".

Перший з названих творів репрезентує неабияку людську особистість з сильним характером, виховану суворими умовами життя і праці в південноукраїнських степах. Іван з Буджака "наганяв страх на всіх млявих і вселяв якусь огиду у всіх понівечених, золотушних синів уличної, городської цивілізації… Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних каверз, лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком".5 Автор не приховує своєї симпатії до чесної і простодушної людини, котра шокує своїм виглядом і поведінкою оточуючих, гостро реагує на несправедливість, ніколи не поступається своєю незалежністю та гідністю. Звикнувши жити за неписаним степовим кодексом, Іван діє за природними порухами серця й розуму. Певність у власній правоті штовхає його як на свавільний акт (убивство прикажчика-шахрая), так і на добродійний вчинок - герой віддає всі гроші ув'язненій, що народила в тюрмі дитя. Д. Маркович підкреслює, наскільки Іван з Буджака переріс в духовному плані своє оточення ("смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки здивовані: вони не розуміли цього").

Людяність є визначальною рисою і в характері героїні "Двох платочків" - старої селянки Ковалихи, яка не тільки прощає нещасному жебракові його гріх - крадіжку бабиних хусточок, але й пускає його знову до хати на нічліг, зваживши на нездоров'я та безпорадність невдахи. Душевна доброта і благородство цієї жінки протиставляється в оповіданні бюрократичній судовій системі з її антигуманністю й байдужістю до запитів особистості.

Дмитро Маркович умів побачити за маскою запеклого грабіжника образ учорашнього селянина, зневаженого й упослідженого, гнаного лихими обставинами життя на слизьку дорогу. Таким є повітовий розбишака Поліжай з оповідання "Омелько Каторжний", котрий утікає з далекого Сибіру, аби хоч на мить побачитись зі своїми дітьми-безбатченками. Ненависть і любов, суворість і чулість нерозривно поєдналися у вдачі героя.

На шлях злодійства ступає й сільський хлопець ("На Вовчому хуторі"). Лише випадковість рятує од загибелі цього конокрада-початківця, впійманого "на гарячому" хуторянами. Але цей найжахливіший в долі Степана епізод стає точкою відліку на шляху його морального очищення - урок людяності, даний героєві та його мучителям чистою невинною дитиною, вивищує й облагороджує їх.

Про трагізм долі дітей злидарів, їхню поразку в непосильному двобої з жорстоким світом повідав Д.Маркович у своїх оповіданнях "Шматок" та "У найми", в яких широко використані матеріали з херсонського життя, створені колоритні образи тавричан, наведені розлогі описи природи нашого краю.

І твори письменника, вміщені в альманасі "Степ", і серія інших його оповідань, позначених таким же пафосом людяності (окрім згаданих "На вовчому хуторі" та "У найми", це такі як "Невдалиця", "Бразиліяни", "Судова помилка", "Замах на вбивство жінки" та ін.), були гідним внеском у справу розвитку українського письменства на засадах гуманізму і демократизму.

Особливе місце в доробку Д.Марковича займає його п'єса "Не зрозуміли", над якою автор працював за перебування в Херсоні, а закінчив у Катеринодарі. Твір присвячений другові письменника, відомому на Півдні України просвітникові Олександрові Олександровичу Русову. Головний герой п'єси агроном Олександр Богун разом зі своїми однодумцями прагне розбудити українське патріархальне село до нових форм економічного життя, піднести добробут краян, осяяти їх дні світлом науки та культури. Своєю одержимістю ("жити треба для рідного краю, для людей") Марковичеві герої нагадують друзів письменника - О.Русова, М.Левитського, Т.Василевського та інших херсонських подвижників на терені "ходіння в народ".

Та й сам Д.Маркович не раз мав нагоду пройти стежками своїх літературних персонажів. Так, розчарувавшись у судовій службі, письменник у 900-х рр. поселився в невеликому маєтку в с. Михалківцях на Волині, де намагався усіляко допомагати селянам боротися з нуждою, збагачував їх агрономічними знаннями та ін. Переїхавши згодом на Поділля, до Вінниці, Дмитро Васильович продовжує займатися пошуками шляхів поліпшення селянської долі, бере активну участь у кооперативному товаристві, в організації кооперативного банку тощо. З літературних творів, написаних у цей період, збереглося дуже мало, зокрема "Лист до читача", датований 17 серпня 1917 року. Це був обнадійливий час, коли на хвилях демократичної революції український народ відновлював свою державність. Д.Маркович щиро радів успіхам Центральної Ради в справі національного відродження України, потверджуючи, що тепер його "віра й надія у силу й правду народа здійснилася". В "Листі до читача" письменник оптимістично проголошує: "…Ненависть до насильства дасть нові молоді сили, й наша красна література розів'ється пишним квітом. Може, коли хутко не одвезуть моє тіло на цвинтар, молоде сильне життя моєї безліч коханої України й мене змолодить, і дасть сили написати сучасне, прекрасне, радісне - як саме життя, молоде, вільне, сильне".6 Проте останні роки життя Дмитра Васильовича були не лише осяяні щастям, а й потьмарені сумом і гіркотою від споглядання агонії української демократії. Помер письменник 9 грудня 1920 року у Вінниці.

Сьогодні творчий набуток Д.Марковича знову прийшов до народу, на вівтар якого він офірував своє життя, досвід. Письменник "з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра",7 як написав про нього академік С.Єфремов, не може лишити байдужими нас, пробуджує в кожному зерна добротворчості.

На Херсонщині пам'ять про Д.Марковича як митця і просвітника, редактора літературних збірників "Нива" і "Степ" лишається немеркнучою. В 1993 та 1998 рр. місцевим педвузом та обласною "Просвітою" були проведені наукові конференції, до участі в яких було залучено провідних учених України. В 1997 р. у Херсоні вийшов спецвипуск альманаху соціальних досліджень "Константи" (№ 2), цілком присвячений сторінкам громадської, літературно-мистецької й просвітницької діяльності Дмитра Марковича. Це видання (редактор В. Коробов) репрезентувало розвідки Фелікса Білецького, Лідії Голомб, Марії Пентилюк, Павла Параскевича, Лідії Ремішевської, Наталії Чухонцевої та інших дослідників. Як відзначається в поетичному заспіві даного збірника (рубриці "У вінок шани"),

І нині проростають на Вкраїні
Марковичеві зерна чарівні,
Єднають нас в одній міцній родині,
Якій ніякі лиха не страшні.
І не забути вільному народу
Того, хто наближав його свободу.8

Гідною даниною пам'яті по визначному письменникові-просвітникові стало відновлення його дітища - альманаху "Степ" (протягом 1991-2000 років вийшло 10 чисел). Як відзначив у вступній статті до першого номера відродженого херсонського збірника головний редактор В.Піддубняк, нинішніх "степівчан" єднає бажання говорити "про наболіле, не забуваючи про свою одвічну просвітницьку роль".9 Отже, Марковичева справа продовжується.

 

1. Русова С. Мої спомини // За сто літ. - К.: ДВУ,1928. - Кн. III. - С.163.

2. Державний історичний архів України в м. Києві. - Ф.1235. - Оп. 1. - № 630. - Арк.1.

3. Там же.

4. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.// Зібр. творів: У 50 томах. - К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 383.

5. Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади. - К.: Дніпро, 1991. - С. 46.

6. Там же. - С. 455.

7. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. - С.512.

8. Не Іван. Марковичеві зерна // Константи. - 1997. - № 2. - С. 4.

9. Піддубняк В. Душа населення і всохле древо // Степ: Літературно-мистецький і громадсько-політичний альманах творчих спілок Херсонщини. -1991. - № 1. - С. 4.

 

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)