Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Олег Олексюк. На крилах Просвіти
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Йосип Файчак. Світ вирує
Вишиванка. Число 3

"Жар-птиця" (1938)

Це один з ранніх віршів письменника, що став його поетичною візиткою. Твір зітканий із дитячих фантазій, викликаних материнськими піснями та казками. Його ідилічний початок настроює читача на задушевний ліричний лад:

Мені співала мати про жар-птицю,
Вишин володарку, пестунку хмар.
Вона минає зерно і криницю,
Лише вночі клює Волосожар.

Бувало: смеркне; стомлений балками,
Я на подушку голову кладу;
І мати гладить теплими руками,
Співні казки складає доладу... [11, І, 7].

До цієї сповненої родинного затишку й тепла замальовки вплітається красива легенда про щастя, яке заховане "в далекім краї, в царстві золотому", "у недоступній людям далині". Межі між тим феєричним світом і реальністю стираються, і ліричний герой сам прилучається до казкових подій. Оскільки щастя людське замкнене в "скринях кам'яних", а "золотим ключем" від них володіє міфічна жар-птиця, то слід її обов'язково вполювати. Приваблює максималізм і одержимість юного героя, свідомого своєї високої місії, що перегукується з подвижницькими діяннями фольклорних витязів-борців проти зла і темряви. Його позиція чітка і рішуча: "Здобути щастя мушу, Що б не було, всьому навперекір!". Насичуючи текст дієсловами доконаного виду ("візьму", "підстережу", "застрелю"), автор підкреслює категоричність, зважливість героя і як шукача пригод, і як носія ідеї справедливості.

Серед фольклорних образів у творі насамперед виділяється жар-птиця. Загальновідомо, що за міфологічними уявленнями слов'ян це втілення вогню, символ багатства. Колір золота панує в "тридесятому" царстві, де мешкає цей дивовижний птах, тому подібне забарвлення мають і пов'язані з ним атрибути (золоте перо, золотий ключ, золота клітка тощо). У Яра Славутича цей образ переосмислено і сприймається він невіддільно від "скринь кам'яних", котрі викликають асоціації далеко не казкові. Принаймні письменницьке оточення автора "Жар-птиці" пов'язувало її символіку з відомими явищами тих часів - доби сталінських репресій. Про це свідчить спогад-роздум Яра Славутича "Чи "кам'яні скрині" - московські в'язниці?". Автор ділиться враженнями від свого виступу та реакції на нього з боку аудиторії під час проведення семінару для літераторів-початківців у Києві наприкінці 1939 р. Проникливий П.Тичина, лишившись наодинці з молодим поетом, запитав: "Про які то "кам'яні скрині" йде мова у вашій "Жар-птиці"? Мені переказував Я.Баш, що хтось йому доводив, начебто вони нагадують "в'язниці", що "ховають людське щастя" [11, V, 295]. Яр Славутич відкрито цього не ствердив тоді, хоча одразу ж пригадав, як "того самого 1938 року, коли написано вірш", він побував "у Запоріжжі в такій "кам'яній скрині" за читання еміграційних віршів О.Олеся та повістей В.Винниченка" [11, V, 295]. Отже, фактично сам автор підтверджує справедливість інтерпретації "Жар-птиці" як алегорії, де під зовнішньою оболонкою феєричності приховано глибинний підтекст, проголошено життєве й мистецьке кредо співця-борця проти кривдників народу.

Вірш, написаний двадцятирічним поетом-аматором, засвідчив неабиякий його хист у царині ліричного вислову. Твір пересипаний багатьма метафорами ("ховають щастя скрині кам'яні", "зірок отари", "до скринь жар-птиця прилітає з хмари і відмикає золотим ключем"), порівняннями ("висить місяць вигнутим мечем", "те слово падало в дитячу душу, Мов бризка сонця на хмурноти гір"), перифрастичними виразами ("вишин володарка", "пестунка хмар" - про жар-птицю) та ін.

Поезія написана катренами з перехресним римуванням. Як жіночі (отари - хмари, душу - мушу), так і чоловічі рими (далині - кам'яні, мечем - ключем) відзначаються повноголоссям. Віршовий розмір твору - п'ятистопний ямб.

 

"Моє серце в херсонських степах" (1941)

Твір цей пов'язаний з перебуванням у Чернігівській Січі, звідки поет постійно линув думкою на рідний південь, на простори Нижнього Придніпров'я. Щиро й сповідально звучить його визнання, винесене в назву вірша. Ліричний герой відчуває себе невід'ємною часточкою цього прадавнього краю "скитських могил" і "ногайської мли". В його душі озиваються відгомони епох, героїчні традиції "гнівних гриднів" (князівських дружинників доби Русі-України) і славних запорожців. Але піднесені, бадьорі настрої переплітаються з болючим відчуттям того, що "Великий затоплено Луг", що "в журбі береги Січеслава". Це туга, викликана думкою про сплюндрування героїчної української землі і в віддаленому минулому, і вже в XX столітті численними зайдами. Це журба, породжена ностальгією по степах, без яких дуже гірко херсонцеві ("Я в душі чебрецями пропах", "Рідна тирсо, - колиско моя!"). За кожним штрихом ("виспів жайвора в чистому небі", "жур журавки і трель солов'я", "чорнокрилий у заводі лебідь") в уяві героя постають знайомі з дитинства зорові і слухові образи, що співвідносяться з поняттям "малої батьківщини". Завершується вірш урочисто й обнадійливо:

Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
Обійматимуть Скитія, Русь
І новітня моя Україна [11, І, 20].

Мотив "повороту" в батьківський край, що стане вільним і незалежним, справді державним (бо тоді лиш "замовкне жалоба чаїна", оспівана гетьманом-поетом І.Мазепою), у цій поезії звучить не менш переконливо, як і в творах О.Теліги, Олега Ольжича, Н.Лівицької-Холодної, котрі десятиліттями леліяли таку мрію. Вжиті в одному контексті поняття "Скитія", "Русь" і "новітня моя Україна" творять образний ланцюжок на позначення державницьких змагань синів степу протягом тисячоліть. Волелюбець часів другої світової війни через духовний зв'язок з пращурами черпав наснагу для самоствердження, для переможної боротьби за високі ідеали.

Вірш містить яскраві метафори і метонімії, перифрази і порівняння, що гіперболізуються. Наприклад, "Клекотить запорозький мій дух - Як невгасна вулканова лава". Піднесеного звучання надають текстові риторичні звертання, які підкреслюють патріотичні почуття героя.

Поезія написана катренами з перехресним римуванням за схемою: аbаb*. Віршовий розмір твору - чіткий трьохстопний анапест.

[* Тут і далі, відповідно до "Строфіки" (1967) І.Качуровського, чоловічу (окситонну) риму позначаємо латинськими літерами, що не виходять за межі рядка (а, с, е...), жіночу (парокситонну) - такими, що підносяться над рядком (b, d, k...), дактилічну - літерами, що опускаються нижче рядка (g, j).]

 

"Січовик" (1940)

Цим сонетом відкривається цикл "Запорожці" з книги "Гомін віків". Він заснований на традиційних уявленнях про українське козацтво. Герой вірша - відважна, мужня, загартована людина, яка над усе шанує рідний край і побратимський звичай. Автор підкреслює відчайдушність січовика, жагу до пригод ("добуде списа, лука, чи домаху, Чи самопала - і втікає страх", "шугає степом, як югастий птах"), невибагливість і природність ("смакує рибу, варить саламаху, Під небом спить на росяних степах"), одержимість у боротьбі з ворогами й кепкування над смертю ("іде на битву з гнівом на вустах І смерть приймає, мов у спеку брагу"). Користуючись засобами барокової та неоромантичної поетики, Яр Славутич виліплює монументальну постать безіменного сина української землі, завжди готового на самопожертву заради неї, свідомого своєї патріотичної місії:

 

Козак, боронячи в бою бунчук,
Готов зазнати стільки смертних мук,
Що будуть браття вічно поминати.

Це ним гордиться рідна сторона:
Великий Луг - як батько, Січ - як мати,
І кінь - як друг, і люлька - як жона [11, І, 61].

Поетична формула, наведена в фінальному терцеті, в дусі фольклору стверджує нерозривний зв'язок лицаря-запорожця зі своїм народом. За допомогою влучних порівнянь, фігури перерахування, метафоричних і гіперболізованих висловів автор закарбовує і характерні риси вдачі козака, і суворий спосіб його життя, вимушене відчуження від домашнього вогнища з метою захисту батьківщини від ворожої навали. Мимоволі напрошуються паралелі з образною системою українських історичних пісень, наприклад, "Ой на горі та й женці жнуть" з її акцентуванням на вояцькій, спартанській долі знаменитого "необачного" героя, що "проміняв жінку на тютюн та люльку", тобто свідомо залишив родинний затишок задля козацьких походів і битв.

Як і решта сонетів циклу, цей вірш-портрет написаний п'ятистопним ямбом. Схема римування, як на перший погляд, традиційна: bааb / bааb / ссd / еdе. Але в обох катренах жіночі й чоловічі рими настільки близькі (домаху-страх-птах-невдаху-саламаху-степах-вустах-брагу), що створюється враження неточної монорими зі звуковим повтором "ах", який сприймається як вигук подивування і передає авторове захоплення героєм-січовиком.

 

"Прудивус" (1940)

Ще один сонетарний портрет, виконаний Яром Славутичем, і пов'язаний з темою козаччини. Як відомо, прудивусом чи прудиусом (крутивусом) у народі називають неабиякого вусаня, чоловіка з пишними вусами. Саме на цій рисі зовнішності героя й наголошує поет на початку твору, ніби підтверджуючи справедливість такого прізвиська.

Пустив за вухо смолянистий вус,
Завів хвилясту, наче в'юн, чуприну [11, І, 62].

Ці портретні деталі доповнюються наступними: "меткий, смаглявий, як "шайтан-урус". Дійсно, наче сам диявол у людській подобі, "сорок літ" цей звитяжець не давав спокою ворогам - "ганяв татар від Богу по Міус", "бутним ляхам, верстаючи долину, Не раз шаблюкою панахав спину". Але якось доля відвернулась від нього, козак потрапив у халепу. Та й гірке становище полоненого не притлумило в ньому відчайдушності й героїзму - він іде на смерть гордо й гідно, полишаючи по собі незабутній слід у пам'яті людей як символ нескореності й завзяття:

І от на площі, де якусь писульку
Читає з натовпу чужий суддя,
Від бранців не добившись каяття,

Він, січовик, зриває з пліч кошульку
І, щоб не зникло козаків знаття,
Сіда на палю, запаливши люльку [11, І, 62].

Яр Славутич успішно продовжує традиції своїх великих попередників щодо зображення запорожців, зокрема "незрівняного анекдотиста" С.Руданського з його колоритними співомовками "Турецька кара", "Смерть козака" та ін. Автор вдається до принципу контрасту, показуючи в зниженому плані переляканих татар і гоноровитих поляків, а в величальному серпанку - їхнього супротивника-українця, адже саме на його боці правда, справедливість діянь оборонця батьківського краю. Грубувата лексика ("ганяв", "шаблюкою панахав", "загруз", "писулька") дібрана поетом цілком доречно, щоб підкреслити зухвалість героя і химерність його долі.

Вірш "Прудивус", на відміну від багатьох інших Славутичевих сонетів, заснованих на п'яти римах, має чотири рими: аbbа / аbbа / сdd / cdc /.

 

"Соловецький в'язень" (1941-1944)

У доробку письменника є ціла низка поем "Одрад і Доброслава", "Скарга", "Донька без імені" та ін. Це твори, що різняться жанровою специфікою, проблематикою, художніми рисами. Серед них особливе місце належить історичній поемі "Соловецький в'язень", що присвячена постаті останнього кошового отамана Війська Запорозького Петра Калнишевського (1691-1803). Ця легендарна людина 7 десятків літ свого життя віддала на службу козацькому братству. Від джури до кошового отамана - такий шлях пройшов П.Калнишевський, прославившись своїми неабиякими військовими здібностями, політичним досвідом, справедливістю і розважливістю у вчинках. Коли влітку 1775 року послані царицею Катериною II московські війська оточили Запорозьку Січ з метою її знищення, перед козацькою старшиною постала проблема вибору: або загинути в бою з переважаючими силами (окупаційна армія мала понад 100000 вояків супроти кількох сотень захисників-українців), або здатися й уникнути кровопролиття. П.Калнишевський, разом із січовою верхівкою, обрав останнє. Царські війська, захопивши колиску козацької вольниці, кинулися все нищити та грабувати. Як відомо, значна частина запорожців після зруйнування Січі змандрувала за Дунай, а кошового отамана та представників старшини було арештовано, їхнє майно описано й конфісковано. Влітку 1776 року Петра Калнишевського ув'язнили в одному з казематів Соловецького монастиря, де він пробував чверть століття. Лише 2 квітня 1801 року указом царя Олександра І арештантові було дароване августійше "прощення" і воля. Там, на Соловках, П.Калнишевський і помер 31 жовтня 1803 року, у віці 112 літ. Ця людська трагедія, переплетена з недолею України, і лягла в основу поеми Яра Славутича.

Твір письменника має своєрідну композицію: пролог, п'ять розділів і епілог. Це дає змогу авторові висвітлити різні моменти з життя славетного Кальниша - далеке героїчне минуле і теперішні страждання та болісні думи у соловецькій тюрмі. За допомогою обрамлення Яр Славутич поєднує різні часові пласти і проводить паралель між становищем українства в ХVIII і XX століттях. Засланий на чужину отаман переживає глибокі моральні і фізичні муки, кається в своїх прорахунках, невиправданій довірі до російського уряду, до "непроханих Нечіс", які підступно і брутально знищили залишки вольниці, опору державності - Запорозьку Січ. Думка про сплюндровану Україну і постійне звернення до Бога додають героєві снаги, мужності й твердої волі: "3дається, мозок висихає і замерзає в жилах кров. Та не підкошуються ноги. Не слабне впертість Кальниша: Обійми довгої знемоги Долає страдницька душа" [11, ІІ, 17]. Важливим у поемі є момент молитви як мить просвітління й катарсису. Господь дарує отамановій душі "незбочену прямінь" до сердець нащадків. І голос нескореного П.Калнишевського, як і тисяч інших репресованих українців різних епох, заклично долинає до далекої батьківщини з тим, "щоб чули мужні земляки і розмикали мозку брами, І дознавали, що пора В державі власній вільно жити, Свого триматися двора, Москві ніколи не служити" [11, ІІ, 19]. Образ героя відзначається рельєфністю й повнотою. Автор перемежовує зовнішні описи й внутрішні монологи, аби психологічно переконливо відтворити бурхливий світ пристрастей у душі в'язня, що контрастує з одноманітним і мертвотним оточенням ("ой, дикі ж, дикі береги!", "не чує слух живого клику", "здається, людської ноги Цей край не знає споконвіку", "сніги й сніги", "в льосі темному, сирому", "ґрати, сплетені з гаків"). Глибину страждань подвижника і його невмирущу любов до людей поет передає через порівняння з муками Ісуса Христа: "Повитий думою тяжкою, Немов Спаситель на хресті, За широченною стіною Конає в'язень в самоті" [11, ІІ, 14]. Тяжкі душевні стани героя, його емоційні виплески, нестримний біль ностальгії по Україні, від якої штучно відлучений "великострадних двадцять літ", відображено за допомогою риторичних звертань, вигуків, запитань: "Чайки! Чайки! Ласкаві птиці Давно небачених країв, Приносьте, ждані вістівниці, Хоч подув запаху степів, Хоч дрібку рідної землиці З маленьких ніжок обтрусіть" [11, ІІ, 18].

У поемі широко використовуються мовностилістичні засоби фольклорного походження. Це насамперед синонімічні повтори (рута-зілля, червінь-скарбниця, тюрма-неволя), антонімічні пари (скиглять-сміються, ранок-смеркання), постійні епітети (чорні хмари, буйні трави, велика туга), характерні порівняння ("замети ставлять, наче хвилі"; "кружляли степом, як орли"), які надають творові епічного розмаху, подібно до народних дум та історичних пісень. Проте автор не обмежується орнаментуванням у фольклорному дусі, а й вдається до синестезії ("біліє тоскне безгоміння", "позеленіють літні тижні"), цікавих метафор ("достойні шаблі, в'януть руки", "розмикали мозку брами", "моїй землі Здавили серце чорні болі"), неологізмів ("вилежень", "глибоконор'я"), перифрастичних висловів ("північне семизір'я" - про сузір'я Великої Ведмедиці; "ждані вістівниці" - про чайок). Поема написана чотиристопним ямбом, причому у пролозі й епілозі рядки римуються за схемою аbabсdcd, а в І-V розділах - навпаки: babadcdc.

 

"Царський скит чи скит-орач?.." (1941)

Вірш, яким започатковано розділ "Дажбожі внуки" з книги "Гомін віків", є одним з виявів історіософських концепцій Яра Славутича. У цій збірці, як відзначає дослідниця Наталя Чухонцева, "оспівується і героїчно-войовничий дух пращурів, і "природна людина" з її язичницьким світосприйняттям, землеробська мирна культура скитів-орачів і трипільців. Автор вагається: який же первень домінує в його власній натурі та в національній психології українського народу" [7, 23]. Як відомо з історичних джерел, хоча б і з "Історії" Геродота, прадавні мешканці на українських теренах - скити - були кількох типів. Насамперед це войовничі кочівники, що мали владу, - т.зв. "царські" скити. І звичайні хлібороби, люди праці, відчужені від воєнних баталій. Таке противенство мало місце й у пізніші часи, породивши конфлікт між волелюбною, козацькою психологією та гречкосіївським світоглядом. Досить принагідно згадати хоч би такі класичні зразки, як "Нащо Господь сотворив?" С.Руданського, "У полі" Я.Щоголева, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика. Тож питання, винесене Яром Славутичем у назву поетичного заспіву "Дажбожих внуків", традиційне:

Царський скит чи скит-орач?
Дознаваю!
Завойовую навскач
Даль безкраю.

Чую в серці наглий щем -
Клич до бою
З пирієм-деревієм
Чи з ордою? [11, І, 40].

Проте автор не поглиблює конфлікт між такими відмінними способами діяльності та життєвими позиціями, а навпаки - пропонує їх гармонізувати. Для цього у фінальній строфі він послуговується поетичною формулою, в якій єднає протилежні образи-символи плуга і меча. Такою бачиться співцеві запорука добробуту, щастя, звитяжної ходи народу в майбутнє.

Блисне плуг, мерехне меч -
Перемога!
Славить сонця буйну теч
Внук Дажбога [11, І, 40].

Поезія відзначається простотою вислову, легкістю мелодики, водночас приховуючи в собі глибокий філософський зміст. Гіперболізовані вирази ("Завойовую навскач Даль безкраю", "наглий щем - Клич до бою", "сонця буйна теч"), окличні інтонації ("дознаваю!", "перемога!") надають творові особливої експресії. Вірш звучить піднесено, урочисто, життєствердно. Відчувається, що таке вітаїстичне світобачення ліричного героя дуже імпонує самому авторові.

У катренах, якими написано твір, перемежовуються довгі й короткі рядки (чергуються чотирьохстопні та двохстопні хореї), які додають віршеві емоційної схвильованості й виразності.

 

"Карпатські січовики" (1944)

Імпульсом до написання пісні, що набула великої популярності, послужив спогад пані Дорошевої, вдови одного з учасників оборони Карпатської України, на квартирі якої у Брні мешкав деякий час улітку 1944 року Яр Славутич. Письменник захоплювався державницькими змаганнями закарпатців у 1938-1939 рр., збирав відомості про борців за незалежність Срібної Землі, з деякими з них був особисто знайомий - з Олегом Ольжичем, Іваном Ірлявським, Всеволодом Петрівим та ін. Як згадувала пані Дорошева про один з героїчних моментів у перебігу тих подій, "бій був десь далеко. Я жила тоді в селі над Тисою. Уранці вийшла по воду - ще й сонце не сходило. Тихо. Над річкою густа млава стоїть. Я набрала води у відра й хотіла вже йти. Коли дивлюсь - ніби якісь колоди пливуть. Приглянулась... А то не колоди, а люди... мертві люди... Приглядаюсь далі, а то ж наші січовики... пливуть і пливуть по Тисі - аж до синього Дунаю. А їх ні рукою дістати, ні весельцем до берега пригнати..." [11, II, 311]. Ця скорботна розповідь була такою зворушливою, що поет не міг не відгукнутись на неї твором. Текст народився під час вимушеної мандрівки поїздом од Брна до Праги, куди автор поспішив, щоб уникнути арешту гестапівцями.

У дусі народного епосу, послуговуючись заперечним порівнянням та метонімією, змальовує Яр Славутич у своїй пісні загиблих карпатських січовиків:

То не лист осінній за водою
По широкій Тисі проплива, -
Багрянить за хвилею крутою
Підкарпатська буйна голова [11, І, 91].

Це сміливці, що билися "Хустові на славу" і полягли "в нерівному бою За свою омріяну державу". Відтак і повновода Тиса і тихий Дунай оплакують вояків-патріотів, що віддали своє життя в боротьбі за волю. Пишаються своїми синами-героями українські батьки й матері, долаючи розпач і біль утрати. У творі домінує думка про безсмертя подвигу в ім'я рідного краю. Як відважні витязі з казок, карпатські січовики назавжди увійшли в пам'ять своїх співвітчизників:

Чорне море, українське море,
Зустрічай своїх богатирів! [11, І, 91].

Відтінку жалоби й водночас патетики додає віршеві чіткий карбований п'ятистопний хорей. Рядки в катренах поєднані перехресним римуванням за схемою: baba. Рими точні, повнозвукі: проплива - голова, бою - свою, горе - море, матерів - богатирів.

Твір "Карпатські січовики" одразу по публікації в часопису "Земля" (1945) був покладений на музику композитором Григорієм Китастим і ввійшов до репертуару Капели Бандуристів під його орудою.

 

"Нами снили поліські пущі..." (1944)

Лейтмотивом вірша є думка про глибоку закоріненість українських повстанців часів другої світової війни в національний грунт. Автор підтверджує спадкоємність визвольних потенцій у народі, який подивував колись увесь світ Запорозькою Січчю. Поява новітніх лицарів закономірна й вимріяна. "Поліські пущі" й "гайдамацькі яри" зачекались на сміливців, що гідно продовжать справу княжих ратей і героїв Козаччини та Коліївщини, неподоланних бранців Берези Картузької і Соловків. І вони, довгождані, приходять, "подолавши пекельний шлях", присягнувши Україні на вірність і самопожертву:

Земле люба! Долини отні!
Це ж по вас на повстанський клич
Пробоєві проходять сотні -
Як воскресла з руїни Січ [11, І, 103].

Поет сповнений гордості за належність до лав цих відчайдушних борців, що виступають "від Чернигова до Чернівців, З-під Лугані за гордий Львів", розширюючи зону своїх дій на всі етнічні простори українців. Повсюдно і гучно "кипить упівців Розбуялий, відплатний гнів", пробуджуючи в серцях співвітчизників гідність і волелюбність. Твір закарбував монументальні риси героїчної доби, котра не могла не народити людину-подвижника, для кого радісно і почесно віддати життя за Вітчизну:

Красний часе! Немов по бруках,
Важко-дужа гуде стопа
Войовничих, бронзоворуких,
Повнозбройних борців УПА [11, І, 104].

Метафоричні образи (снили пущі, гнів часу, жаль віків, кипить гнів), влучні порівняння ("багатющі, неначе крези", "налітати, мов княжа рать"), гіперболізовані вирази ("злютівши вкрай", "подолавши пекельний шлях") надають поезії епічності, батальності.

Вірш насичений патетичними вигуками, риторичними звертаннями, які передають душевну окриленість патріотів. Мова твору чітка, сувора, карбована, звучить, мов різка військова команда, як наказ. Окремі фрази сприймаються як афористичні: "Нам - визвольникам України - Не приречено умирать!" Силу волі героїв, їх фізичну й духовну міць автор підкреслює за допомогою таких новотворів; "важко-дужа" (стопа), "бронзоворукі", "повнозбройні" (борці).

Тринаголошений дольник, яким послуговується Яр Славутич, створює ілюзію маршу військових формувань, а своєрідний звукопис (асонанси о, а) - спів похідної пісні.

 

"Україно, мій рідний краю" (1973)

Вірш звучить як поетичне освідчення в любові до батьківщини. Україна для ліричного героя - це "вічна туга", "предвічна кров", "край предків", "прарідна земля". Вона "єдина в світі", а тому така дорога й люба. Це святиня, яку він несе з собою через усі мандри й поневіряння на чужині. Це "гойне зілля" для душі і тіла. Риторичні запитання, якими пересипаний твір ("Чи дійду до твого розмаю?", "Чи побачу Славуту знов?", "Чи вернуся з чужої згуби, Доверставши останній круг?"), надають поетичним рядкам емоційної наснаженості й схвильованості. Герой, не зважаючи на розлуку з батьківською землею, відчуває постійний зв'язок з нею, причетність до її долі. В ньому озивається одвічна "запорозька, вулканна кров", яка не дає згинути ні Україні, ні українцям, будячи їх на звитяжні діла:

...Спрагле серце тебе приємле,
Поривання твоїх будов.
І поширює щастя груди,
Сяє в сонці моє чоло:
На твоїх перемог споруди
Знамено майбуття лягло [11, І, 323].

Ліричний герой вірша приносить свої почуття вірності й синівської шани на вівтар вітчизни і знає, що вона його не відштовхне. Свою любов "найяснішу, палку, в зеніті" він вистраждав і проніс крізь випробування і лихоліття пліч-о-пліч із іншими емігрантами. Тому "я" героя тісно переплітається з буттям, надіями і сподіваннями інших скитальників:

Зустрічай, дорогий Славуто,
Із чужинних доріг синів! [11, І, 323].

Образ Дніпра, який обрамлює вірш, сприймається як символ України, її невмирущої краси і величі.

Поезія написана тринаголошеним дольником з анапестичною анакрузою. Додаткові паузи передають збуджений стан героя, вир його почуттів. Наскрізний образ пульсуючої крові, що з'являється в кожному непарному катрені (предвічна, вулканна, живлюща) стверджує оптимістичний погляд митця на перспективи України та її мужнього непоборного народу.

 

"Апокаліптичне" (1987)

Вірш, написаний першого післячорнобильського року, сповнений гнітючої символіки. В українській класичній літературі є чимало поетичних пророцтв (Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко та ін.). Апокаліптичне видиво Яра Славутича, присвячене "київським оборонцям української нації", продовжує ці набутки. За кожним болючим питанням вловлюється життєва позиція співця-емігранта, стурбованість з приводу становища на батьківщині, переживання за долю українців у майбутньому: "Де ж моя осончена Золота Херсонщина?", "Де ж бо й ти, Полтавщино, Предківська прославщино...?", "Королівська Львівщино, Зрита прадідівщино, Де знайти тебе?", "Де ж бо й ти, Донеччино, Ще не споловечена...?". Але відповідь, жорстка й суха, напрошується вже з самого початку: "Не знайти ніде!" Адже кожне десятиліття, позначене поглибленням процесу винародовлення й асиміляції, занедбання національних святощів, поглинання всього власне українського, наближає прихід невідворотного - справжнього Страшного суду. З одного боку, автор констатує шаленість розгулу реакційних сил, які нищать рідний край і духовно, і фізично ("божевільно в'їхала Навіжена віхола Та й гуде, гуде", "чорний час настав"), з іншого - він переконаний у нескореності й звитязі народу-волелюбця ("Кличе Січеслав!", "На Кремля кріпаччину Зрушив Дух Козаччину - Смертю смерть здолав!"). Мотив "бенкету в часи чуми", що вплітається в даний контекст ("Припиняй, Хрещатику, Ладозьку пиятику"), характерна лексика ("гріб", "могили") підсилюють похмурість твору, що звучить як пересторога, як заклик протиставити дію, рух, життя байдужості, нерозважливості й пасивності, духовній сліпоті й мертвоті.

Поезія побудована на контрастних зіставленнях, перифразах, риторичних звертаннях і вигуках. Низка епітетів ("навіжена віхола", "золота Херсонщина", "сонце голубе" та ін.), повторів ("гуде, гуде") надає творові більшої експресії. Апокаліптична візія поета написана шестивіршами з тернарним римуванням та дев'ятивіршем, скомпонованим за схемою ggajjappa з відчутним домінуванням дактилічної рими над чоловічою, що створює своєрідний ритмічний малюнок.

 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)