Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Микола Братан. Танго над лиманом
М.Братан. Парасолька йде по місту
Вишиванка. Число 2
Анатолій Анастасьєв. В чарівному світі дитинства
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Курай для пожежі
Ілюстративні матеріали: 

Микола Василенко Курай для пожежі

 

 

1 9 7 2

1 січня 1972

На 12 годину знову завітали до Лебедєвих. Не було Фурмана, він занедужав. Останнім часом став дразливим, почав палити цигарки. Коли я запитав, чому так робить, він безнадійно махнув рукою. Олександр Микитович безпартійний, був у полоні, на консервному комбінаті, де працює головним інженером, його постійно обходять нагородами, кар'єристи й бездарники використовують найменший привід, щоб образити й усунути з посади. Але його тримають, бо він досвідчений спеціаліст-консервник, новатор виробництва, упроваджувач нової ефективної техніки.

Після чарки коньяку, пішла мова про мораль Кареніної. Лікар Андрій Савостін сказав, що Анна Кареніна розбещена жінка, вона світлу долю сина, спокій у родині проміняла на гультяйство. Вячеслав Корнілов заперечив, сказав, що Анну до такого життя довела система царської Росії і Ленін хвалив Толстого "зеркало русской революции". "А кто такой Ленин? - запитав Андрій С. - Он мог ошибиться". - "Ну, если ты не знаешь, кто такой Ленин, мне с тобой спорить незачем".

Андрій згадав своє студентство, сказав, що в інституті вони вивчали твори Маяковського. Один студент висловив свою думку, що Маяковський, може, і сучасний, але вірші його не поетичні. Тоді професор нагадав про оцінку Сталіна, який сказав, що Маяковський був і залишається кращим поетом сучасності. Цього було досить, щоб дискусія припинилася.

Люся (працівник міської ради) розповіла про те, як визначали 300-тисячного мешканця Херсона. Наперед лікарям стало відомо, що таку дитину народить Марія П. і сказали їй, але керівники "білого дому", познайомившись із біографією Марії (була в окупації), заперечили, сказали, що таку дитину підшукають самі. І підшукали.

"И здесь, в святом деле, не смогли быть честными" - хтось сказав із жіноцтва. Чоловіки упереджено мовчали. Зайшла мова про мораль молоді. Тепер дівчатка, яким по 15-16 років пачками роблять аборти. Часто-густо такі матері відмовляються від своїх дітей. Хто винен?

 

4 січня 1972

Вечором приходив Аркадій Г. із дружиною та сином Борисом. Зайшла мова про сучасну молодь. Ліна сказала, що тридцять років тому, коли ходила до школи, одна п'ятнадцятирічна учениця вечором танцювала з моряком на танцмайданчику. Про це довідався клас. Вирішили негайно провести комсомольські збори на тему: "Негідна поведінка учениці Тамари ". Учениця дала комсомольське слово, що більше не танцюватиме. І свого слова дотримала.

 

8 січня 1972

Приходила Женя з дочкою Аллою. Вона працює медсестрою у гінекологічному відділі лікарні. Розповідала:

- Чули? Хірург Добровольський загинув на Дніпрі серед білого дня. Був у човні із любовницею! Довірив їй керувати мотором. Була уся гола і, як чіп, п'яна, і скерувала човен прямо під ракету. Знайшли шматочок його серця і нирку, а вона - як ніде нічого. А чули? З третього поверху лікарні вистрибнув хлопець. Кажуть, сообразив, що він птиця. Стрибнув з вікна, розвів руки, як крила, і полетів. Лікарі перелякані, а він хоч би що. А того дня з п'ятого поверху після операції рака матки вистрибнула жінка - зібрали тільки кісточки. Мій лікар говорить: "Ой-йой!.. Повіситися можна!". А оце привезли гулящу дівулю з розвернутою... Розумієте? Так зробили її п'яні кавалери... А знаєте, хто такий Хрущов? Не знаєте? Незаконнонароджений син. Батько його володів шахтою на Донбасі, мав великий палац і гувернантку... А чули? Коли Хрущов їхав у Херсон, йому сказали, що робітники Петровського заводу хочуть його зустріти з камінням, бо мають низьку платню і начальство їх дурить. Тоді він повернув на Нову Каховку й сказав, що ночуватиме у шлюзах. І ночував там дві доби. А чули? Мао Цзе Дун має вісім двійників...

Як тут не згадати Ф.Тютчева "Мисль изреченная есть ложь".

 

9 січня 1972

У механічній майстерні винзаводу виступав І.Плахтін. Розповідав про колишнє убоге життя українців Буковини, а також про Кобилянську, з якою зустрічався у перший день визволення радянськими військами. Членам СПУ за виступ (45 хв.) платять 15 руб.

Україно богоока, скільки горя й злиднів ти зазнала на шляху свого існування! Які пута не були на твоїх руках! Які ярма не муляли твою шию! Мов ненажерні круки, румунські бояри, польські шляхтичі, угорські дворяни, турецькі хани, російські царі та інші насильники дзьобали твоє серце, пили твою живу кров.

Борися - і побореш!

"Бездольним не буде той,

хто сам майбутню путь свою зрить, -

нездоланна смерть одна,

а біль хвороб, тягар незгод -

не страшні нам".

"Антігона", Софокл.

 

Мудріше і простіше не скажеш. Древні поети були щасливі тим, що не мали над собою наглядачів.

 

13 січня 1972

"Степову чайку" рецензував А.Кацнельсон, мої вірші без пояснення вилучили з альманаху. Радять написати пару поезій на сучасну актуальну тему. Вірніше, написати оду на честь комуністичного вождя або сучасного партократа. Цього зробити не зможу.

 

Закрив лікарняного листа. Вийшов на завод. За час моєї відсутності накопичилося багато "хвостів".

Крім основної своєї праці - старшого інженера з техніки безпеки - я очолюю ще кілька різних громадських постійнодіючих комісій заводу.

 

Закінчив читати "Военные дневники" Ф.Гольдера. Вражаючий щоденник. Твариняча жорстокість, надмірна самовпевненість, собача послужливість фюрерові - головна ознака фашиста. Будучи в Німеччині (1943-1945 р.р.) мені особисто доводилося бачити "живих фашистів" - членів націонал-соціалістичної партії. Це прибічники антилюдської ідеї - ідеї панування однієї нації над іншими.

У Німеччині я самотужки вивчав німецьку мову, цікавився історичними пам'ятками, кірхами, книжками, історією німців і, мабуть, за це мене фашисти називали "руськім шпіоном". А одного разу, коли по радіо передавали промову Гебельса і його слухали німці, я голосно засміявся. Водій пожежної машини Мюлер, схопивши великого гаєчного ключа, заніс його над моєю головою. У ту мить інший німець схопив його за руку й порятував мене. Кожний народ має добрих і поганих людей. Німецька нація - не виняток. Добрим словом згадую пожежника Краузе, колишнього бібліотекаря, шофера Дебеля, колишнього робітника машинобудівного заводу; Гросмана, колишнього фермера та інших мудрих і гуманних німців. Вони не були членами партії фашистів і до нас, остарбайтерів, ставилися доброзичливо і толерантно. Краузе, коли довідався, що я пишу вірші, особисто взяв мене під свою опіку. Йому тоді було років під п'ятдесят. Іноді сам давав мені дрібні гроші "на цукерки", коли дозволяли виходити в місто. Було це в місті Лебенштадт, яке знаходиться кілометрів за сорок від великого міста Брауншвейг.

 

28 січня 1972

Слюсарі консервного комбінату Кравченко і Моргуєнко приходили дивитися водяне опалення мого будинку. Їм сподобалася схема опалення і вони хочуть таке саме зробити вдома. Моргуєнко у час війни звільняв Херсон від окупантів. Розповідав, що їхньому батальйону, в якому він служив, було наказано вночі форсувати Дніпро. Перед атакою лейтенант, командир взводу, видав їм по 200 грамів горілки, а сам напився до "чортиків". Коли настав час форсувати річку перед Херсоном, він не тримався на ногах.. Тоді солдати загорнули його в плащпалатку й залишили відсипатися на острові, а самі під командою ст. сержанта пішли у бій. Після короткого бою німці відступили, залишили свої позиції. За проявлений героїзм солдатам винесли подяку, а лейтенанта нагородили орденом Червоної зірки, і жоден солдат не промовився. За кілька днів лейтенант загинув у бою за місто Миколаїв.

Кравченко розповідав, що минулого року за сумлінну працю дирекція комбінату представляла його до урядової нагороди, але КГБ проти його прізвища поставило "К.М" (компрометирующий материал) - і йому нагороду не дали. Тепер друзі називають його "камемом".

 

1 лютого 1972

Приходила тьотя Ліда Ребрій. До війни вона займала посаду завідуючого відділом партійного архіву при міськкомі партії м. Херсона. Розповідала про Ладичука та безвладдя, яке виникло в місті в результаті втечі міської влади за три дні до окупації Херсона. Тоді населення три дні грабувало магазини, заводи, лікарні, аптеки.

Коли Ладичук із родиною та своїми помічниками відплив до Цюрупинська, тьотя Ліда залишилася в Херсоні, щоб спалити партійний архів. За день у місті появився військовий прокурор і почав вести слідство: коли і за яких обставин голова міської ради Ладичук залишив місто та хто пограбував магазини, лікарні, аптеки, залишивши поранених червоноармійців без їжі та медикаментів? Надвечір появився Ладичук. А через два дні він залишив місто уже назовсім.

Лідія Ребрій евакуюватися не встигла. Коли прийшли німці, її арештували як активну комуністку. Але за кілька тижнів звільнили. Це стало приводом того, що її партійні соратники відсахнулися від неї, казали, що німці так швидко й просто не випускають із в'язниць.

Коли повернулася радянська армія, її арештувало МГБ. За три тижні звільнили, - МГБ також так просто не милувало. У п'ятдесятих роках вона працювала секретарем-машиністкою в редакції газети "Наддніпрянська правда". Особисто знайома з О.Ф.Федоровим, колишнім першим секретарем обкому КПУ, теперішнім міністром соціального забезпечення УРСР. Говорить, що в Херсоні він славився великим грубіяном, - на всіх за діло і без діла кричав і, незважаючи на жіночу присутність, безбожно матюкався. Його підлеглі боялися, мов тигра. Книжку "Підпільний обком діє" написав не Федоров, а Павлов, але автором зазначили Федорова. Кажуть, Федоров навіть Павлову за написання книжки нічого не заплатив.

 

Сьогодні відніс свої переклади з карачаєвської до збірника "Теплі скарби". Передмову до книжки уже написав С.Крижанівський.

У колах письменників тепер багато говорять про стан літературної критики у зв'язку з постановою ЦК КПРС "Про літературно-художню критику". Письменників і критиків звинувачують у космополітизмі, непопулярності їхніх рецензій і статей, у затоваренні бібліотечних колекторів, магазинів тощо.

 

У приміщенні письменників художник К.І.Московченко виставив із десяток своїх картин. Враження гарне. Особливо привабливі "Берізки". У них художник засобами мистецтва розкрив філософську суть природи, красу нашого краю, побережжя Славутича, тонкі барви живого довкілля. Жаль, багато картин написані на "соціальні замовлення".

Каже, без них він не мав би платні.

 

3 лютого 1972

З великим успіхом у Херсоні демонструється фільм режисера Юрія Іллєнка "Білий птах із чорною ознакою". Фільм глибоко своєрідний і за темою і за композицією. Висока художність, поетичність, метафоричність, динаміка драматичних подій, а найбільше символіка твору, яка будить душу. Правдивий образ бандерівця Ореста створив артист Б.Ступка. Він показав його так, що до Ореста пробуджується щира симпатія. З молодих літ Орест зазнав багато лиха, утисків та національного приниження від іноземців - і це дало привід йому зрозуміти, що добрих інтервентів немає, всі вони (чи то румуни, чи німці, чи совєти) мають одну мету - грабувати. "Це мої гори, - говорить Орест, - я тут народився і я тут помру". Сказав таким тоном, що розумієш: це не його слова, це слова усього українського народу, який почав усвідомлювати себе нацією.

"Наддніпрянська правда" надрукувала рецензію на "Білий птах із чорною ознакою" Валерія Б. Шкода Валерія, адже ж він скривив душею. Задля чого? Він пише: "Гинуть від рук українських буржуазних націоналістів росіянин Остап і його вірний український побратим Петро... А нестримний плин плотів по колишній річці - кордону знаменує тверду ходу народу до комунізму". Або: "Уже в сцені танцю з Даною Орест морально мертвий, спустошений внутрішньою боротьбою і розумінням, що йому, зрадникові українського народу, лютому ворогові Радянської влади, немає прощення". Пише, що в Остапі "...втілені риси братнього російського народу, його душевну щедрість, безкорисливість, готовність допомагати ошуканим і скривдженим". Хочеться думати, що Валерій рецензію написав спросоння.

Подібно до того, як у світі існує добро і зло, світле і темне, радість і горе, так само логічно існує у мистецтві низьке і високе, комічне і трагічне, блазнююче і патетичне. Східна мудрість каже: існує три точки зору - з висоти орлиних крил, з вершини степової могили і з мишачої нори. З якої висоти дивився на фільм Валерій?

 

9 лютого 1972

Директор винзаводу О.О. інформував ітеерівців про нараду директорів херсонських виробництв, яку проводив Кочубей в обкомі КПУ. Він сказав, що в державі спостерігається великий дефіцит електроенергії та палива. У зв'язку з цим "правительство и партия приняли решение ограничить до минимума все предприятия страны в потреблении электроэнергии и топлива". М. шепнув мені: "Три дні тому лектор говорив, що ми по виробництву вугілля, металу, електроенергії перегнали Америку, а виходить, що не добігли ще й до Турції".

 

Вечором приходили Шкрапи. Олексій приїхав із Калькути, він теплоходом "Борис Лавреньов", возив зброю в Індію. Індія воює з Пакистаном. Я поцікавився причиною війни. Олексій сказав: "Якщо хочеш знати правду про війну, читай нашу пресу, а розумій навпаки. Ото і буде правда." Він, як переважна більшість моряків, вважає себе політично зрячим, а нас, хто не побував за кордоном, сліпими. В його словах є доля гіркої правди.

 

23 лютого 1972

Мав відрядження на семінар ІТП, що проходив у Будинку політосвіти. Слухав лекцію: "Интеграция стран социализма". Лектор Воровенко говорив: "Если б в Китае была диктатура пролетариата, если б рабочий класс Китая был сплоченным, не было б того, что происходит теперь. Он был бы с нами.... Мы говорим социалистическим странам: Зачем вам строить электростанции, у вас нет специалистов, нет топлива. Стройте у нас, мы дадим вам электроэнергию. Они договор подписывают, а электростанции втихаря строят каждый в своей стране. Мы говорим: Зачем вам автозаводы? Мы дадим автомашины, поставляйте нас только моторами... Они договор подписывают, а заводы строят каждый себе.

Почему? Потому что национализм глушит разум у руководителей братских стран".

 

Вечором у клубі були збори письменників. Обговорювали Постанову ЦК КПРС про "Літературно-художню критику". Доповідь прочитав М.Братан. Виступили:

Плахтін: "Українські письменники і критики повинні зробити все, щоб виправдати довір'я партії. Багато письменників, пишуть про дріб'язкові свої почування, але не пишуть про наше радянське сьогодення. Про зірочки та квіточки нехай пишуть у домашні альбоми. Перед нашим народом стоїть грандіозна мета - побудова соціалізму, а потім комунізму".

Білоконь: "Товариші, ой як сучасна постанова партії !.. Потріібна! Ой як потріібна!.. Коли б не глаз партії, то що було б? А було б те, що в Китаї. Де тепер оті шістдесятники? Їх нема. Вони зникли, як і повинні були зникнути. Нам нужно наслідувать Маяковського, Тихонова, Світлова..."

Федірко Марія: "Наші промахи в літературі використовують українські буржуазні націоналісти..."

Ліпський: "Газета "Літературна Україна" напечатала стихотворение Алли Тютюнник "І коли вітер нахилить тонкі тополі, я припаду до вікна та вже й не вирівняюсь". Откуда у молодой поэтессы такой черный пессимизм? Или вот такое: "За греблею чиїсь поля зів'яли, і білий пил на стеблах і листках" Поэтесса видит свявшие поля, она не видит нашей действительности..."

21 лютого 1972

Із Криму повернулася група поетів "Юність бореться проти імперіалізму" - Тамара Коломієць, Драгомирецький, Куліш, Бойченко та два поети з Миколаєва. Вони виступали на заводах та школах у Сімферополі та Миколаєві, читали власні вірші. Говорили, що у Миколаєві їх зустрічали недружелюбно, а в сімферопольській школі педагог вигукнула: "Ненавижу хахлятское!"

В історії людських відносин найсправедливішим є час. Він розвінчує фальшиве і підносить справжнє.

Нація може нормально розвиватися, якщо вона існує у трьох часових вимірах: "вчора", "сьогодні", "завтра". Нашого "вчора" немає, воно під сімома замками. Чи буде "завтра"?

 

Із Братаном, Шевченком, Бойченком виступав на телебаченні, читав переклади із карачаєвських поетів

 

24 лютого 1972

Л.Куліш залишив театр. Займав посаду літпрацівника. Каже, що там "нездорова атмосфера". Артисти українською мовою говорять тільки репліки п'єси, а між собою спілкуються російською. Горбенко, головний режисер театру, українську мову не сприймає.

Із Сімферополя приїхала В.Д.Невінчана. Вона через обком КПУ хоче одержати квартиру в Херсоні як член СПУ (хтось на верхах пообіцяв), а свою в Сімферополі залишити дочці.

На прем'єру "Дума про любов" приїхав М.Стельмах. Кажуть, що вистава нудна, але автор не переживає. Горбенкові дав 500 руб. на бенкет для артистів, який буде сьогодні.

 

1 березня 1972

Інженер винзаводу Є.М.Барковська напросилася зробити заводську стінівку з нагоди 8 Березня. Показала ескіз газети. Уся газета з текстів про російську жінку та Росію, а малюнки - російські берези, вежі Кремля, Москва-річка. Я зауважив, що ми живемо не в Росії, а в Україні, в якій живуть і українські жінки, про них також треба щось добре сказати. Барковська спаленіла: "Советский Союз - это и есть Россия! Все за границей на Советский Союз говорят Россия, только вы, толстолобые хохлы, еще упираетесь".

Барковська рік тому приїхала з Росії, має сина, одержала окрему кімнату в гуртожитку. Щодня оббиває пороги обкому, вимагає окрему квартиру. Каже, обіцяють, але не дають.

 

Зателефонував Василь Шевченко, сказав, що в обкомі партії була нарада з ідеологічних питань. На нараді ставилося питання про опублікування збірки моїх віршів. Ніби обком дав добро. Що на те скаже КГБ?

 

9 березня 1972

У Будинку офіцерів відбулися збори Товариства мисливців та рибалок. Я член Товариства. Зі звітом виступив голова М.В.Дворніков, він сказав: "Нас ориентируют на разведение фазанов, уток и другой дичи индустриальным, инкубаторным путем, предлагают сеять канадский рис в плавнях..." Рибінспектор Артющик говорив про засоби ловлі риби браконьєрами.

У місцях, де самка-судак виклала ікру, самець-судак оту ікру протягом кількох днів охороняє від підводних хижаків. Мудрий інстинкт природи браконьєри використовують у цілях власної наживи. Вони замотують у ганчір'я невеликий камінь, якого заздалегідь прив'язали до мисини (мотузки), і кидають у воду в те місце, де знаходиться ікра. Самець-судак хапає той камінь і вже не розкриває рота. Судака витягують на берег. Або роблять так: самку-рибця прив'язують до мисини і кидають у воду. Одразу до самки з'являється кілька самців. Браконьєри ловлять їх підсаками.

Сьогодні Барковська не в гуморі, сварить радянську владу останніми словами. Комісія перевірила її житлові умови і виявила, що батьки з нею не живуть, вони тільки прописані, а живуть у Росії і мають свій власний будинок.

 

10 березня 1972

Ів. Старикову 50 років. Ювілей відзначали в бібліотеці ім. Горького. У президії були Братан, Гайдай, Ліпський і перший секретар Скадовського райкому партії. Навперебій хвалили ювілянта за партійність і блискучу художню творчість.

Білоконь: "Товариші, зверніть вніманіє, Іван росіянин, а вивчив українську мову. Він допомагав організовувати радянську владу в западних областях, написав книгу українською мовою - та ще яку!.. Її переклали на російську і видали у Москві. Ви тільки подумайте, що це значить! У Москві не стануть печатать погане..."

Після урочистого засідання Стариков запросив присутніх до вареничної на бенкет, у тому числі й мене.

 

22 березня 1972

Республіканська нарада головних працівників виноробної промисловості України у Новій Каховці. Від нашого заводу було 8 чоловік, у тому числі і я. Говорили про погані житлові й виробничі умови... Люди не тримаються радгоспів, велика плинність кадрів, низький рівень агротехніки, бракує сільськогосподарських машин...

Заст. міністра харчової промисловості Мельник терпеливо слухав виступи директорів, але коли один директор сказав:

- Сверху скажут: давай план!.. Как "давай"! Машин нет, людей нет, школа работает в три смены, продуктов в магазине нет... Прислали один автоскат и пишут: разбейте поровну на четыре квартала.

Мельник схопився зі стільця і крикнув:

- Достаточно!.. Денег нет и не будет!.. Нужно быть не только директором, а еще и государственным человеком...

Присутні, мов у рот води набрали. Більше охочих виступати не було.

 

23 березня 1972

Відбувся перший тур фестивалю художньої самодіяльності винзаводу. Репертуар - за винятком двох українських пісень та мого вірша, усе було російське. Мій вірш "Пісенні береги" декламувала Валентина Денисенко, - лаборант заводу. Т.Д.Федоренко, методист по хоровому жанру Будинку творчості на засіданні журі сказала:

- Коли наш херсонський хор виконував українські пісні на республіканському фестивалі минулого року, до нас підійшов Козак і доземно вклонився. На його очах були сльози. Так він глибоко любить українське...

- Это не любовь, это национализм, - сказала Кобзун.

 

24 квітня 1972

Черговий фестиваль художньої самодіяльності Дніпровського району в Палаці культури текстильників. Мої вірші українською мовою без пояснення із репертуару зняли. Кажуть, репертуар редагував райком партії, до нього і звертайся. До кого звертатися? До явних русифікаторів, ворогів української культури? Репертуар "змайстрували" виключно з російських радянських і народних пісень. Із українських тільки одна "Сніг на зеленому листі" комп. О.Білаша. У ДКТ жодного слова про Україну, жодного гасла українською мовою.

 

Директор сказав, шо на винзавод приїдуть туристи із Чехословаччини. Хоч наші відносини із чехами ще не дуже добрі, але ми повинні їх зустріти, як друзів, які не тримають за пазухою каменя. Мене попросили написати чеською мовою привітальне гасло "Ласкаво просимо!" Я написав "Pekne vitame!" За годину дивлюся - гасло висить на території заводу, прибите великими цвяхами до живого дерева. Довелося соромити майстра, який наказав робітникові прибити гасло на стовбурі тополі.

Дивився кінофільм "Гойя, або тяжкий шлях пізнання". Мене фільм зворушив. Зрозуміти шлях Гойї - це разом з ним розібратися в усій філософській, соціальній і політичній складності світу, що оточує. Гойя - щасливий геній. Він у своїх картинах, як ніхто, зумів показати обличчя лукавих, безглуздої брехні. Він підсвідомо побачив і наше сьогодення.

Заходив до Віктора. Він має багату бібліотеку. На шафі його книг прикріплений білий аркуш із текстом:

"Не шарь по полкам хищним взглядом,

Здесь книги на дом не дают.

Лишь безнадежный идиот

Знакомым книги отдает".

 

1 травня 1972

До 10-тої години ранку чергував по заводу. Першотравневий парад у Києві дивився по телевізору. По закінченні промови Шелеста уперше на Хрещатику військові скандували: Слава!.. Слава!.. Слава! Цікаво і приємно. Розбуджує у пам'яті щось далеке, давно кимсь приспане, але чимсь рідне, знайоме і приємне.

Вечором приходили давні друзі. Святкували день мого народження.

 

* * *

Майнуло сорок вісім літ,

Як появився я на світ.

Процокотіли в далині

Гривасті коні вороні...

 

4 травня 1972

Я, Братан, Ліпський і Январьов за відрядженням обл. профспілки виступали на виробництвах Миколаївської області. Люди у глубинці живуть убого, але вірші слухають уважно. У результаті тривалої засухи твариництво залишилося без кормів. На корів дивитися боляче: худі, кістляві, ледве тримаються на ногах.

На деяких фермах облаштовані Червоні кутки, - кімнатки пл. 12-18 кв.м. На фермі радгоспу у Червоному кутку дерев'яні лавки грубої роботи, долівка мазана глиною, стіни побілені, на стінах портрети вождів і членів ЦК КПРС, засиджені мухами. Поряд плакат. На плакаті портрет Леніна і напис: "Ленін вічно з нами!" Внизу плаката кимсь написаний чорнилами двовірш:

 

"Партія нас дома не застане,

Ми всігда в дорозі, ми всігда в путі".

 

КГБ робило обшук у Лідії Гук. Перештрикали піками город, зірвали підлогу в кімнаті. Кажуть, знайшли самвидавські матеріали. КГБ викликало М.Б., просило аби він допоміг уламати Гук, аби вона зізналася, де і від кого одержала заборонені книжки. Він мав з нею розмову, але вона мовчить.

 

10 травня 1972

Учора на першотравневий парад із 600 працівників заводу прийшло 2. Директорові, мабуть, в обкомі винесли догану, бо, приїхавши звідти, одразу зібрав інженерно-технічних працівників і почав сварити: "Игнорируете советские праздники!.. Вам не нравится советская власть?!.. Ни совести ни стыда!.. Бардак!"

Як тут не згадати: Платоне, ти кричиш, значить ти не маєш рації.

 

11 травня 1972

Із Любомиром, Дариною та їхніми синами їздив дивитися Софіївський парк в Умані. Заходили до Надії Суровцевої, колишнього члена уряду УНР. Живе у помешканні, яке давно вимагає ремонту і рук господаря. У кімнаті на етажерках та у шафах книги польською, французькою, російською, українською та іншими мовами. На стінах картина І.М.Гончара "Гонта перед стратою", портрети Софії Потоцької, Потоцького. На тумбочці гіпсовий бюст Максима Кривоноса, виконаний Петрашевичем. Н.Суровцевій 70 років, вона справжній патріот, мужня людина, не перестає вірити у перемогу національної ідеї, хоча багато років її тримали у сталінських каторжних таборах. Розповідала про історію Софіївського парку не із сучасних книг. Парк залишає велике незабутнє враження. Він один із найкращих пам'яток паркового мистецтва на Україні кінця 18 і 19 ст. Стрімкі схили пагорбів затінені кронами великих дерев, вони мальовничо чергуються зі звивистими струмками річки Кам'янки, береги якої декоровані валунами граніту. Усе це надає парку неповторної краси.

* * *

Змагалися за незалежність мужньо,

Виборювали волю, і любов.

Хоча жилося голодно й сутужно,

Ніхто із них на срібники не йшов.

 

22 травня 1972

Одержав закриту рецензію від Миколи Нагнибіди на мою збірку віршів "Переліски". Він пише, що окремі поезії свідчать про здібність автора, про вміння не тільки писати вірші, але і відчувати поетичне слово, бачити деталі по-своєму. Але частина віршів не має ознак часу, в якому автор живе. Він наводить приклади віршів "Троянда", "Вечір на селі в Криму" та ін. Нагнибіда шкодує, що поет десь забув про високе покликання радянського поета, про яке нагадує постанова ЦК КПРС про критику. Він надіється, що автор напише вірші на теми сьогодення, і тоді можна буде видрукувати книжку поезії".

* * *

Хоч за бортом я нині корабля,

Але прихильні люди і земля.

Живе мій дух - єдина віть зелена -

І не міліє річка Гіппокрена.

 

26 травня 1972

Уже протягом тижня ходжу до технічного інституту на курси з економіки. Лекції пустопорожні, суто радянські. Курсанти на лекціях займаються хто чим - пишуть листи, читають художню літературу, розгадують кросворди. Мене зацікавили написи та малюнки студентів на партах. На моїй парті намальована гола жінка і танк. Гармата танка націлена на жінку. Із ствола гармати вилетіла низка набоїв... і мчить у серце жінки. Під малюнком напис:

 

"Зачем мы в сердце злобу носим?

Чтобы потом в удобный час

Пронзить презренную нам душу

и муками ее оживить.

Ведь злоба - это яд змеинный,

Она разъедает нам сердце.

Кто прочитает эти строки,

оставь здесь мнение свое".

 

Поряд вірша стоять "автографи" та "афоризми": "Дурак!.. Согласен. Лапочка... Кто писал? Даешь еще! Не одну ты пару провел здесь, а нужно в тюрьме. Хлюст!.. Гапка. Идиот! Хи-хи-хи!".. і тому подібне. Мов на особливій фотоплівці студенти залишили свої негативи.

На вокзалі сьогодні подія. Касирам залізниць заборонили продавати євреям квитки на потяг до Москви. Розповідала Лоєвська знайомий касир), що було неприємно питати: "Ви єврей?".

200 євреїв зібралися на привокзальній площі, виник стихійний мітинг. Приїхав майор-кагебіст і сказав: "От вас, евреев, всего можна ожидать, и поэтому соответствующие органы приняли решение об ограничении въезда евреев в Москву на время пребывания там Никсона".

 

12 червня 1972

Приїхала мама. Привезла загорянівські новини. Діда Євгена і бабу Мотрю паралізувало. Кажуть, що їм підсипала якусь отруту сусідка, бо вони дуже надокучали галасом. Отруїлося блекотою троє дітей. Оскільки в селі немає ні лікаря, ні фельдшера, їх везли за 40 кілометрів у білозерську лікарню. У дорозі двоє дітей померло. Від великої спеки і бездощів'я горить суданка, пасти корів ніде. "А наш город ловкий, батько поливає".

 

Ходив у тресті до Готліба. Він сидить у кабінеті начальника кадрів Свєтлова. При мені до нього звернувся молодий чоловік із супутницею. Вони приїхали з Росії. Чоловік недавно вийшов із в'язниці, супутниця вагітна, живуть разом, але не одружені. Свєтлов почав обдзвонювати радгоспи, але ті не хотіли приймати на роботу заїзджих та ще й зеків. Свєтлов кинув телефонну рурку, спересердя сказав: "Не люблю этих толстолобых хохлов!.. Я ему по-русски, а он мне "не візьму, не треба!". Ненавижу хохляцкий язик. Давно пора говорить всем по-русски. Это все наш либерализм...". Він схопив аркуш паперу й щось швидко написав, подав чоловікові. "Езжайте с этой бумажкой в совхоз "Красный маяк" и пусть директор попробует вас не устроить!.."

Свєтлов, кажуть, колишній працівник МГБ. Йому тепер під 70 років, але він не хоче залишати посаду "кадровика". Років 10 тому приїхав із Росії, перетягнув до Херсона усю свою (близьку й далеку) рідню, улаштував їх на роботу, забезпечив комунальним житлом, - у верхах має "волохату руку".

"Діла добрих оновляться, діла злих загинуть" Тарас Шевченко.

 

13-20 червня 1972

Київ. Маю відрядження на семінар "Впровадження титанових сплавів у виробництво". Поселився в готелі "Золотий колос". Ліна також у Києві на семінарі з економіки. Поскільки вона навчається до 22 години, то я сам ходив до оперного театру слухати чарівну оперу "Абесалом і Етері" З.Паліашвілі. Гарна, прекрасна опера, відзначається глибиною ідейного задуму та єдністю національного стилю. Паліашвілі зумів проникнути в природу народної пісні, побачити й показати справжню співучу душу свого народу. Роль Абесалома виконував з.а. Я.Головчук, а Етері - Г.Ципола. У театрі глядачі говорили російською, польською, англійською, болгарською та іншими мовами і тільки не українською. Мене посіли чорти, і я собі сказав: говоритиму тільки українською. Скоро сталася морока. Я стояв у черзі до буфету. Продавець працювала швидко, увічливо обслуговувала покупців. Іноземців розуміла за жестами, мімікою і так званими "інтернаціональними словами": "бон-бонс", "ферштейн", "окей" та ін. Підійшла моя черга. Я сказав: "Будь ласка, дайте пляшку газованої води". Продавець вирячила на мене очі. Вона мене не розуміла.

На мить задумалась. Потім подала пляшку води й сказала: "Когда вы научитесь нормально по-русски говорить?" Присутні засміялися.

Наступного дня їздив до Григорія Кочура. Григорій Порфирович у пригніченому стані. Всі його київські друзі арештовані, а за ним посилили негласний нагляд, пошту із-за кордону не видають, його статті, переклади не друкують, підсилають провокаторів, підслуховують "жучками"... Його теща вже довгий час хворіє, живе в нього. Сам недужий, має високу температуру, але тримається мужньо, має незламну віру в перемогу справедливості і розуму.

Григорій Кочур - людина прогресивних поглядів, високої ерудиції, має широкий діапазон мислення, переконану національну свідомість. Таких, як він, можна на пальцях однієї руки перелічити. Але український геній вічний, його не вбити, не приспати, не сплюндрувати ворожим силам.

Своїм фотоапаратом "федом" я сфотографував його в кабінеті біля вікна.

Перед тим, як іти до Паламарчука, Григорій Порфирович сказав:

- Зачекайте, я йому зателефоную. Він зараз уникає відвідувачів, від них ховається на горищі. Отож "у поте своего лица" Дмитро творить на сьомому небі.

Г.П. провів мене до перехресття вулиць. Там до нас підійшов жвавий середнього віку чоловік і, привітавшись із Г.П. та пропаливши мене довгим допитливим поглядом, пішов далі. Кочур сказав: "Цього, кажуть, поставили негласним до Бажана".

Дмитро Паламарчук зустрів мене прихильно, читав нові свої переклади з англійської та французької, а також недавно написані сонети. Познайомив мене з передмовою, яку написав для "Антології білоруської поезії". Зайшла мова про Григорія Порфировича. Із якимсь підкресленим акцентом він мовив:

- Я говорив йому, щоб гнав від себе оту зелену братію... Іван С. зловить будь-якого канадця в Києві або якогось туриста - й одразу веде до Кочура. А Григорій Порфирович людина добра, лірична, приймає та ще й частує. Навіщо? Йому треба переглянути свою позицію, бо залишиться без шматка хліба. Між вовків треба вити по-вовчому.

 

Увечері з Ліною ходив до палацу "Україна". Слухали Белу Руденко.

"Україна" - поезія в мармурі. Салатний колір крісел, золотаве оздоблення нижньої частини кону, світле мереживо стін (Закарпатський туф, казахстанський камінь - черепашник) утворюють приємну, теплу кольорову гаму. Усе це робить затишок, приваблює інтер'єрною некрикливістю.

Останні дні відрядження оглядав музеї. У музеї Шевченка в журналі відгуків записав:

"Спасибі Вам, люди добрі, працівники музею, за збереження великого українського духовного скарбу".

У музеї Лесі Українки записав: "Дух Лесі - дух українського Прометея свято збережено. Спасибі". У музеї Рильського: "Багата країна та, яка має багато поетів. Український народ вдячний Рильському за патріотизм". Неприємно вражає те, що працівники музеїв, за винятком музея Рильського, спілкуються російською мовою; на мою українську відповідали російською. На дверях музею образотворчого мистецтва оголошення "Музей тимчасово закрит" - у розумінні "зачинено".

Українська мова і досі у незрозумілому космічному мороку, - сліпі не бачать, а глухі не чують. А жаль.

 

Києво-Печерська лавра - духовне й матеріальне диво. Які б не наставали епохи, хто б не стояв при владі, Лавра буде живим постійнооновлюваним пам'ятником творчого невгасимого духу нашого народу. Шкода, що сучасний радянський лад недооцінює цінність Лаври.

Біля вхідних дверей до печер, коли я підійшов, юрмилося чоловікі 300 - всі вони хотіли в порядку живої черги потрапити до печер. Люди сварилися, штовхалися, галасували. Один міліціонер та контролер були безпорадні навести порядок. Мене зо всіх боків затиснули розпалені сваркою прочани й занесли в печеру. У печері було напівтемно, стіни вологі, зі стелі капало на голову. Дехто падав на східцях, чувся гамір і сміх. Група туристів, до якої я потрапив, була з Росії "из под Урала", явні атеїсти, вели себе непристойно, намагалися пролізти у заборонені місця печери, царапали стіни, намагаючись залишити свої автографи.. Наглядачі соромили їх і виганяли з печери.

Територія монастиря - це Пантеон духовних, політичних та культурних діячів давніх років. Тут поховані: Феодосій печерський (1074), патріот Київської Русі, літератор і громадський діяч; Нестор - літописець (ХII ст.) - славетний історик, письменник; Аліпій (ХII ст.) - знаменитий художник і мозаїст; Агапіт (ХI ст.) - давньоукраїнський лікар; Полікарп (ХIII ст.) - письменник печерських монахів, цікавий своїми оповіданнями та ідеями єднання Київської Русі й визволення з-під монголо-татарського іга; князь Федір Данилович Острозький (ХV ст.)- учасник Грюнвальдської битви 1410 р., - водив укра їнське військо у Чехію, щоб допомогти гусистам у війні проти військ імператора Сігізмунда; Захарій Копистенський (1632 р.) - автор "Полинодії" та інших полемічних творів; Петро Могила (1683 р.) - відомий український просвітитель, митрополит, письменник; Вишневецький, Корецький, Плетенецький та багато інших видатних діячів культури і релігії. Але про них екскурсоводи, ніби не знають, відповідають мовчанкою. Проте патетично й довго розповідають про життя, мужність і смерть генерального судді українського війська Василя Кочубея та Івана Іскру, які донесли Петру Першому на Мазепу. Поховані на території монастиря.

 

5 липня 1972

Заходив у готель "Київ" до Рене Каландія. Переклав його вірш із грузинської за його підрядником для "Ленінського прапора".

На винзавод П.Цокота приводив московського поета Всеволода Азарова. Дегустували вино у моєму кабінеті. Азаров читав вірші Т.Шевченка, які переклав російською, каже, що має намір перекласти поему "Сон".

 

21-23 липня 1972

Ми (я та Ліна) купили туристичну путівку "Від Грузії до Каспійського моря", маршрут № 120. До Сімферополя летіли літаком АН-24. На автовокзалі проводжали Плахтін, Шевченко і Кот (журналіст). Випили три пляшки сухого вина. Відлетіли о 13 годині. У літаку мій сусід по кріслу всю дорогу чортихався: десь забув свій берет. Коли прилетіли в Сімферополь, виявилося, що він на береті сидів. До Тбілісі летіли літаком ТУ-104. Прибули до столиці о 24 годині за грузинським часом. Транспорту, щоб доїхати до турбази, не було. Погодився відвезти автобусом "лівак", але тільки до площі Леніна. На площі - ні транспорту, ні людей. Перша година ночі. Стоїмо, очікуємо з моря погоди. Раптом появилася "Побєда". Вона підїхала до нас і водій запитав, кого ми в таку пізню ніч очікуємо? Ми розказали хто ми та звідки приїхали. Він зрадів, наче зустрів давніх знайомих, ласкаво запропанував відвезти нас до турбази. За професією він артист, працює на кіностудії "Грузія-фільм". Неодноразово бував в Україні, поважає українців, має друзів. Довіз до турбази і плати не взяв. У готелі турбази вільних місць не було. Черговий запропонував нам за 1 руб. кабінет директора до ранку. Ми погодилися. У кабінеті письмовий стіл, шафа з паперами й диван. На стінах портрети Леніна, Сталіна та якоїсь півголої артистки. Будівля готелю стара, мабуть, років зо два не знала ремонту, бо в туалеті на стіні вицарапано "Лето. 1970 год. Рязань".

У Грузії ми намагалися побачити й почути якнайбільше, тому із самого ранку і до пізнього вечора були на ногах. Мцхета, палац Метехи, руїни фортеці Нарикола, Сіонський кафедрал, Авлабарська друкарня, Пантеон письменників, різні музеї та пам'ятники - усе це стало для нас буквально відкриттям нового світу. Коли їхали автобусом у Мцхету, біля Пушкінського джерела по Військово-Грузинському шосе зупинилися біля кафе. У кафе гурт грузин сиділи за столами, їли хачапурі (пироги) і пили вино. Ліна сказала: "Привіт Грузії від України!". Грузини схопилися на ноги, звільнили нам місця і поналивали келихи вином. Один із грузинів виголосив довгий романтичний тост за здоров'я грузинів і українців. Розлучилися великими друзями.

Казково гарна земля грузинська. Недаремно в неї були закохані Страбон та Марко Поло.

Плато Мтацмінда над рівнем моря 727 метрів. На ньому розбито прекрасний парк. До розвінчання культу в парку стояв монументальний багатометрової висоти пам'ятник Сталіну. Після розвінчання вночі вертольотом зняли статую з п'єдесталу і, кажуть, десь закопали в горах.

У Тбілісі в часи війни німці збудували канатну дорогу. Молодий грузин, механік пульту, натхненно розповідав туристам про древню історію Грузії, про лицарство древніх патріотів, їхні подвиги й легенди. Деяким туристам з Росії не сподобалася така розповідь, вони механіка назвали грузинським націоналістом. Одна росіянка сказала: "Ей, ты!.. Знаем вашу историю... Хватит болтать! Включай веревку!..."

- "Девушка, вы плохой человек", - відповів грузин. - "Включай веревку, говорю тебе!.."

Сталася спонтанна маленька подія, а в душі появилась гіркота.

Щоб подивитися й скупатися в легендарних "Тифліських лазнях" я з Ліною взяли таксі. Водій виявився балакучим добропорядним грузином. Коли він довідався хто ми, одразу почав розповідати про історію лазні, окремих вулиць, пам'ятників тощо.

 

Приємно усвідомлювати, що грузини мають міцну, випробувану часом національну свідомість. Москві, яка намагається зросійщити й знищити їхню національну культуру, вони показують дулю.

Вони не хахли і не малороси, яких можна легко згинати і по них топтатися.

 

23 липня 1972

Азербайджан. Населення республіки 4, 6 млн. Країна має своєрідне самобутнє обличчя, відмінне від Грузії. Рельєф переважно гірський. На низинах Кури рослинність напівпустельна, степова, клімат субтропічний, сухий. Із Тбілісі до Аджикенда їхали автобусом. Наша група туристів складалася переважно із українців (Херсон, Одеса), росіян було п'ять чоловік. Поскільки я, Валентин Фінагін, доцент Донецького університету, та Віктор Рогатньов, викладач індустрійного технікуму, були з дружинами, то нас у Аджикенді поселили в одній кімнаті.

Місто розташоване в горах Муравдагського хребта. Рослинність буйна, клімат гірський прохолодний. Але сама турбаза не викликає радісного захоплення - всюди бруд, антисанітарія, будинки барачного типу, розарії занедбані, скрізь бур'ян. На території турбази дуже багато партійних агіток, написаних на червоному тлі фанери та паперу. Виникає враження, що уся турбаза пофарбована у червоний колір. Увечері усією нашою групою (22 чол.) ходили до шашличної відмічати свій приїзд. Азербайджанцям, які були в шашличній, ми сподобалися, піднімали тости за дружбу наших народів. Наступного дня ходили в гори до джерела Турш-Су, - назва означає "кисла вода". Шлях у гори тяжкий. Треба було по крутому схилу гори піднятися на висоту 1400 м. Але туристи, особливо жіноцтво, зацікавлені розповіддю гідів про легендарність і універсальну властивість джерельної глини робити жіноцтво вродливими, мужньо долали гірський схил. Саме джерело маленьке, слабосильне, ледь животіє. На високому березі глибокі нори, звідти хлопчаки дістають запашну глину і тут же продають, гучно вигукують: "Руп!.. Руп!".. Щоб жінкам повродливішати, треба отою глиною з ніг і до голови себе вимазати, полежати на сонці, а потім скупатися. Дехто з молодих туристок, щоб не платити гроші хлопчакам, залізли в нори. Із нір виглядали лише голі їхні п'ятки. Одна дівчина не могла вилізти з нори, і її зі сміхом витягали за ноги.

Я ішов з Фінагіним та Людмилою на ринок, щоб посмакувати національним айраном. На подвір'ї піонерського табору та на майдані міста чути було довгу, дзвінкоголосу азербайджанську пісню. В.Ф. сказав: "Они на что смотрят, про то и поют. Песни не имеют ни содержания, ни мелодии. Это не русская песня, в которой душа народа". Я зауважив, що кожна нація має свою тільки їй повністю зрозумілу пісню, бо вона народжена ними, а не кимсь. Тому найбільше і співають. Людмила мовила, що у Львові також співають тільки свою, російську там не почути. А В.Ф. додав: "У Киеве еще хуже. Я был у министра. Так он говорит по-украински. Зачем меня насилуют говорить не своим языком? Я не хочу!". Ми "у мнениях" розійшлися. Кожен вірив у своє, суддею якого може бути тільки час. У подальших розмовах намагалися уникати національних питань.

Минуло зо два тижні. Ми були в Ялимі. На дозвіллі увечорі я, Фінаген та наші дружини відпочивали на веранді готелю, у якому мешкали. Ішла мирна, тиха розмова про сучасну культуру радянського суспільства. Фінагіни ділилися враженнями з поїздки за кордон, - недавно побували у східній радянській Німеччині та Чехословакії. Захоплено говорили про німців, їхню високу культуру, організованість, толерантність, і навпаки про чехів. "Понимаете, гид, какая-то чешка, нам сразу сказала: Не називайте меня товарищем. Я вам не товарищ. Такой наглости у немцев мы не слышали. Нет, правильно, что наши солдаты на дорогах Чехословакии стоят через каждые 500 метров." Я запитав Фінагіна, як би він реагував на те, коли б на дорогах Росії чешські солдати стояли через кожні 500 метрів? Фінагін прикусив язика.

Майже всі дні нашого перебування в Ялимі Каспійське море буранило, вода була холодна й каламутна. Проте я успішно в морі ловив рибу. Азербайджанські гіди до нашої групи ставилися толерантно, особливо після інцидента, що стався з туристами з Росії. Було так: на турбазу туристи прибули раніше строку, їх тимчасово поселили у павільйоні їдальні. Вони запротестували, вимагали кращого помешкання, кричали: "Помните!.. Мы приехали с Советского Союза!.. Если не понимаете, мы покажем кто мы... Возвращайте деньги за путевки!... Черножопые!."

 

Наша група була в одноденному поході. Ночували у чарівному чорноліссі. Довкола дзвінко строчили дивні пісні цикади. Ліс шумів своїм високим верховіттям, полохав окасті зорі. Був теплий, ласкавий вечір. Азербайджанці - рибалки привезли нам осетра кілограмів на 30. Із ними розрахувався гід. Із осетра жарили шашлики, варили юшку, співали, танцювали, жартували. Алла Халабузарь (закінчила театральний інститут) дуже гарно співала українські пісні.

Цікавий Азербайджан - і природа, і люди - самобутній, життєлюбний, багатий народними традиціями, живими легендами, свято зберігає пам'ять про своє минуле. Великі враження залишилися від Кіровоабада і Баку, і озера Гек-Гель (воно огороджене колючим дротом і його не дозволяють фотографувати (воєнно-стратегічний об'єкт).

Із Ялми автобусом їздили на екскурсію в Дагестан, м.Дербент. По трасі Баку-Ростов на березі річки Самур стоїть постамент, а на ньому чоботи від статуї. Гід пояснила, що на тому постаменті стояла скульптура Сталіна. У 1957 році його розпиляли на шматки і викинули в річку, а чоботи залишили, щоб нагадували кавказцям під якими чобітьми вони жили.

* * *

Якщо, куначе, не мерці -

брати зриватимуть ланці,

мені дай руку!

Наша сила

примножить Дух,

відродить крила.

Іти повинні спільно в боротьбі,

бо ворог мій є ворогом тобі.

 

У горах Кавказу

 

Сповзає із гір покривало нічне,

Світанок вихоплює з темряви схили.

Ельбрус зустрічає прихильно мене -

Уславлений велет стожилий.

 

Як щиро й приємно в аулах мені!

Я слухаю ніжних горянок пісні,

І дух Прометея у них пізнаю,

Вчуваю свободу - свободу свою.

 

11-14 серпня 1972

Вірменія. На запрошення Анни Манучарян їздили до неї в гості. Анна працює головним інженером на молокозаводі міста Кафан, чоловік її - інспектором в міськвно..

У Баку на вокзалі у порядку живої черги (жахлива черга) ледве дістали квитки на потяг до м. Кафан. Пасажирами напхали загальнй вагон так, що не було де сісти, довелося стояти. Якась жіночка порадила дати кондукторові хабаря карбованців вісім - і він переведе до плацкартного вагону. Так і зробили. Вийшло. Перевів у купейний вагон, дав постіль. Вранці були в Кафані. Того ж дня Віктор водив нас дивитися Каджаранський комбінат, який добуває молібден. Річка Охчичай (притока Араксу) каламутна від молібдену. Кажуть, що США хотіло купити воду річки, але Москва не продала, зливає в море. Наступного дня їздили відпочивати в гори. Манучаряни захопили із собою живого барана. Прочитавши над бараном щось по-вірменськи (чи то молитву, чи якесь заклинання), Віктор зарізав його. Смажили шашлики, варили хашламу (суп).

Приємно вражає національна свідомість вірмен, знання історії свого народу, традицій. Брат Віктора майор Гера, служить на далекосхідному кордоні (був із нами), згадуючи війну, сказав, що у перші дні війни українці пачками здавалися німцям, не хотіли воювати, думали, що Гітлер кращий Сталіна, але помилилися... Пізніше вони воювали, "как львы". Він має багато добре знайомих офіцерів українців і дорожить їхньою дружбою.

Через два дні ми поїхали у Єреван. З нами була Анна. Потяг ішов вподовж кордону з Іраном протягом 8 годин. Погода була мінлива, небом кволо повзли, мов стада буйволів, сизі хмари. Іноді накрапував дощ. З вікна вагону було добре видно іранські поселення, прикордонні застави та річку Аракс. Наш кордон увесь обнесений двома рядами колючого дроту. Супроводжували потяг прикордонники, на зупинках виходити з вагона не дозволяли, їхали "арештантами". На наших заставах вивіски "Государственная граница СССР - священная и неприкосновенная". На іранських заставах тільки прапори. Наш обдротований кордон, контрольні смуги, вежі для "попок", попередження про всюдну заборону нагадав мені великий концентраційний табір, а йому ймення - СРСР.

У Єревані зупинилися в Анниної сестри Флори, гостинної удовиці. І місто, і гора Арарат, і пам'ятки історії, і рослинність, і самобутня культура, традиції вірменського народу мене зачарували. Фотографувалися біля пам'ятника Спандіаряну - авторові "Української сюїти". Обійшли всі музеї. У Будинку-музеї Ованеса Туманяна (ми говорили російською мовою) нас зустріли прохолодно. Але коли Анна сказала, що ми з України, її друзі, працівники музею нам відкрили свої серця і відчинили двері до кімнат, які були заперті на замки. Ованес Туманян, видатний вірменський поет, громадський діяч, змагався за визволення вірменського народу з царської та султанської тиранії. Він у великій заслуженій пошані народу. Широко відомі його твори - поеми "Здобуття Тмкаберда", "Мегрі" та інше. Перекладав Тараса Шевченка. Прощаючись я сказав працівникам музею Аїді, Лаурі, Флорі "Шнуракалюцюн!" (до побачення!). Аїда відповіла: "До побачення!".

До Ечміадзінського собору їхали автобусом. Собор - головний храм Вірменів, овіяний легендами. Анна купила свічки й сказала, щоб ми загадали собі найзаповітніше і поставили свічки в соборі - заповідане збудеться . Я заповів: хай прийде свобода нашим братнім народам.

 

* * *

Прегарні буси гори ці!

Ген-ген, неначе в молоці,

Вершини сяють снігові,

Немов ромашки польові.

 

Куначе, розкажи про свій край,

Покажи теплі саклі в долині.

Оці гори і завтра кохай,

Як кохаєш ти нині.

 

25 серпня 1972

На набережній Херсона спорудили монумент, немов би першим корабелам, а насправді Катерині Другій, яка активно проводила політику колонізації України.

 

"Це той первий, що розпинав

нашу Україну,

а вторая доконала

вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

на той світ з собою?

 

Отак писав великий національний поет Тарас Шевченко про царів коронованих. Хоч тепер українці не ті, що були (тепер їх 43 млн), але сучасні партократи копіюють політику царів, політику зросійщення. Недавно вчитель російської мови й літератури мені із пам'яті сказав строфу з вірша М.Язикова "Вы, люд заносчивый и дерзкий, вы опрометчивый оплот ученья школы богомерзкой, вы все - не русский вы народ". Язиков у цьому вірші мав на увазі Герцена та його однодумців, а вчитель - патріотів, яких називає українськими націоналістами. Він часто буває біля монумента "корабелам", на якому викарбувано: "В месте сему удобном, назначивая оное по соображению выгод морских и сухопутных... построить крепость и соорудить верфь... Место сие повелеваем наименовать Херсоном" (из указа Екатерины 2, 1778 г.) "Здесь в 1783 году построен первый 66-пушечный линейный корабль Черноморского флота "Слава Екатерины".

Будівниками міста називають царських фаворитів та генералів. Чи так було насправді?

 

28 серпня 1972

Голова завкому у відрядженні. Мені довелося брати участь у нараді голів завкомів та фабкомів області. Виступав Пилипко, голова облпрофспілки. У виступі було таке: "Поскольку имеем дефицит в хлебе, мы закупили несколько тысяч тонн зерна в США. От населения Херсона этот случай скрывать не следует... Судно будет возле элеватора. А вот в районах распостранять об этом не следует.". "К отчетноперевыборным конференциям готовится следует уже сегодня. Подыскивать кандидатов у члены завкомов необходимо с таким рассчетом, чтобы коммунистов было не менее 60% от всех членов комитета. Председателем комитета может быть только коммунист".

 

Администрація консервного комбінату задля слави пустила мильні пузирі: зобов'язалася до дня 40-річчя комбінату випрацювати за добу 4 млн. консервних банок. З цією метою, щоб на день установлення рекорду мати велику кількість томатної пульпи, змонтували металевий резервуар на 250 тонн і заповнили пульпою. Як на гріх стояла велика спекота... і пульпа забродила. Тоді адміністрація тихенько випустила отой "квас" у Дніпро. Від таких "харчів" задихнулася риба, спливла на поверхню води. Шуму було багато, але обком швидко його загасив, "рекорд" замазав, ніби нічого страшного й не сталося.

 

І.Гайдай інформував письменників Херсона про результат поїздки до Канади групи діячів культури, яку він очолював. У Канаді делегація була протягом двох тижнів. Мета: установити "дружні стосунки між радянськими людьми й канадцями українського походження". І.Гайдай шкодував, що в Канаді дуже мало "прогресивних сил" і багато українських націоналістів, які ледве що не хочуть приєднати Україну до Канади. Про росіян, що в Канаді, говорив так: "Там багато росіян і вони -во!- патріоти. У війну на власні кошти купували танки й літаки, і дарували нам, радянським людям".

Протягом місяця стоїть велика спека. Десь горять торфові розробки. Від диму сонце пригасло, на нього можна дивитися без захисних окулярів.

 

5 вересня 1972

Іноді у пояснювальних записках робітників, які зазнавали травматичних пошкоджень при нещасних випадках, вимальовуються такі "літературні перла", що навмисно не придумаєш. Наприклад: "При погрузке вагона, при выходе из вагона нога остановилась на лестнице и я не мог ее снять. А когда пришел бригадир, она уже висела и я почувствовал боль в боку поскольку упирала меня коленом".

"Вчера упал дома, потому что был выпивший, в связи с тем, что болела голова. Больше этого не будет. Согласен на бытовую травму".

"Электросварщик не сказал, что можна уловить "зайца" и я его уловил и с глазами побежал в медпункт".

"Будучи нетрезвым, я вел жену от кума после работы и возле своего дома она упала и потащила меня, и я упал на нее, а там, где упал на камни, получил ранение"

"С Иваном Бабушкиным я перекидывал ящики. После обеда пошел сильный дождь, и молнией ударило по мозгам, и я упал задом на ящик и долго не мог прийти в себя. А когда пришел, то Ивана не было и я не видел, как он падал".

 

9 вересня 1972

З Валерієм Бойченком був на полюванні у лимані. Дичини не було, ловили рибу. Риба ловилася погано, більше купалися та засмагали на сонці. Ночували у човні на озері "Круглик". Валерій запитав:

- Як ви думаєте, між письменниками сексоти є?

- Думаю, що є, і не один.

- І я так думаю, - мовив Валерій.

 

І пригадався мені жахливий 1960 рік. Тоді я працював у ел. цеху ткацької фабрики ХБК і заочно навчався у Горлівському технікумі. Рівно за тиждень до захисту дипломної роботи мене дирекція комбінату відрядила у місто Скадовськ для технічної профілактики електричного устаткування піонерського табору ХБК. До Скадовська я прилетів літаком пізнього вечора. Заночував у сторожа табору. Сторож лежав у лікарні, а вдома були його дружина та дочка. Мене поселили в окремій кімнаті, в якій був стіл, ліжко, на стінах кілька фотопортретів, віконка якогось святого, а на підвіконні лежала Євангелія. Навмання відкривши Євангелію, я прочитав: "А кто не со Мною, тот против Меня...". Уранці прийшов середнього віку чоловік одягнений у пристойний цивільний одяг, сказав, що він із КГБ, показав посвідчення, і попросив іти з ним. Помітивши моє хвилювання, почав заспокоювати, мовляв, нічого страшного немає, його товариші хочуть тільки довідатися про моє на волі життя, які маю проблеми, тощо. Що таке КГБ, на які провокації воно здібне і наскільки можна їм вірити, я вже добре знав. Тому сприйняв слова кагебіста як пусту балаканину. Ми довго йшли містом. Нарешті прийшли до якогось будинку без вивіски. Кагебіст завів мене до кабінету з одним вікном, з якого видно було широке подвір'я, обнесене високим кам'яним муром. Вікно без фіранок. На стіні проти дверей висів портрет Дзержинського. У кабінеті за столом сиділи два підполковники. Вони посадили мене на стільці обличчям до вікна. Пізніше я зрозумів задля чого. Спершу поцікавилися моїм здоров'я та успіхами у навчанні. Були солодко увічливими й доброзичливими. Вони все знають і все можуть. Добре знають мою біографію. Вони можуть допомогти в навчанні, в роботі. Тепер багато колишніх в'язнів 54 статті знайшли своє місце у суспільстві й чесно працюють, навчаються в інститутах і технікумах. Вони знають, що я пишу поезію і не тільки на ліричні теми, але і на теми антирадянські. Копії таких віршів мають досить, щоб притягнути до кримінальної відповідальности. Знають і те, що я спілкуюся з дисидентами і листуюся з колишніми в'язнями, українськими націоналістами, за що також можна судити... Але вони не хочуть цього. Вони надіються, що я усвідомив усі свої провини і буду допомагати радянській владі будувати комуністичне суспільство. Вони пропонують мені почесну довіру - співпрацю з ними. Ні, я не буду стежити за своїми друзями, їм це не потрібно, про них усе і так відомо. КГБ має намір послати мене в Канаду для наведення дружніх стосунків із канадцями українського походження. Я подумав: не чисто працюєте, підполковники, варто прийняти пропозицію як одразу я стану живим трупом, і вже з вашого гачка ніколи не злізу. І я відмовився. Їхній тон розмови одразу змінився. Обличчя побагровіли, в очах появилися вовчі вогники. Вони не викликали мене для дитячої розмови, якщо їх не хочу зрозуміти, то радять звинувачувати тільки себе в життєвих труднощах, які можуть настати. Сказали подивитися у вікно. Від вхідних дверей будинку через подвір'я до протилежного будинку солдат волоком за ноги тягнув (живого чи мертвого) якогось чоловіка в цивільному одязі. Я зрозумів чому мене посадили обличчям до вікна. Сценарій був ними складений наперед як психологічний засіб. Зрозумів і те, що мене судитимуть, їм "аби людина - статтю знайдуть". Перебуваючи свого часу в сталінських концтаборах, знав, що в'язневі, який має професію, набагато легше переносити табірні злигодні, працюючи за своєю спеціальністю. Якщо я, закінчивши технікум, матиму диплом техніка-електрика, то у таборі не загину. Але його треба ще мати. Залишається тиждень до закінчення навчання. КГБ усе зробить, аби я диплома не одержав. Що робити? Що?.. І я погодився лише з однією умовою: співпрацюватиму, але після закінчення навчання. Підполковники погодилися і взяли від мене слово, що я нікому і ніде не розкажу про їхню зустріч і розмову зі мною.

Що робити? Як правильно вчинити, щоб вівці були цілі і вовки ситі?

Я вже добре знав: сучасні вовки не лише хижі, але й дуже хитрі, вони успішно еволюціонували за часів сталінщини і єжовщини, придбали нову якість своєї натури, більш витончену і підступну. Їм закон не писаний. Не одну тисячу безневинних людей уже знищили...

Повернувся з тяжкою душевною ношею додому - і за три дні уже був у Горлівці. Одержавши диплом техніка-електрика, одразу пішов до нотаріуса й завірив три копії, на всякий непередбачений випадок, - якщо відберуть оригінал, матиму копії. Копії поклав у скляний балон, закоркував і закопав на городі. Тоді пішов до КГБ і сказав, що співпрацювати не буду, не можу йти проти свого сумління О, що було! Їхньої толерантності й доброзичливості як вітром здуло. Зі скаженою ненавистю начальник управління КГБ кричав: "Ісусик паршивий!.. Брехун!.. Ти ще запам'ятаєш нас!..". Тут він сказав правду. Мої вірші навіть у періодичній пресі перестали друкувати, перешкодили вступити до одеського університету. На грунті нервового стресу у мене відкрилася виразка 12-палої кишки і загострився гепатит, і я протягом місяця перебував на стаціонарному лікуванні у лікарні ХБК. За мою відсутність (тоді займав посаду майстра ел. цеху) стався нещасний випадок з робітницею цеха, - вона була вражена ел. струмом на ткацькому верстаті. Коли після лікування я повернувся в цех, мені сказали, що мене звільнено з посади майстра за недисциплінованість електромонтера, який самовільно підключив ткацький верстат до ел. мержі. Я залишив ХБК і почав шукати нову роботу. Дякуючи начальнику Управління "Херсоненерго" Гнатюкові, який поцікавився, де я був на Півночі й чого, не злякався, а виявив шляхетність і прийняв на роботу на посаду інженера по раціоналізації і НТО "Херсоненерго". Пізніше я довідався, що він родом із Тернополя.

* * *

Україно,

Задля тебе світло в серці бережу,

Задля тебе тиші перейшов межу

І звитяжний прапор - дух моїх пісень,

Пронести стараюсь у майбутній день.

 

Хоч не раз в дорозі зазнавав біди,

Та тримався міцно правди і мети.

Хоч бував голодний і німіла кров,

На колінкування у житті не йшов.

 

* * *

Маю в серці прабатьківські гени, -

У змаганні несхитно стою,

Хоч імперські шакали й гієни

Догризають печінку мою.

 

14 жовтня 1972

Ходив у готель "Київ" до Османа Хубієва, прозаїка і поета Карачаєво-Черкеської автономної області. У нього були Братан, Куліш, Шевченко, Невінчана. Осман цікаво розповідав про традиції турецької нації, - недавно був у Туреччині, мав відрядження на міжнародну конференцію письменників мусульманського світу. Він пообіцяв зробити підрядники віршів карачаєвських і черкеських поетів.

 

18 жовтня 1972

Ходив у готель "Київ" до М.Нагнибіди. Там були Куліш, Ліпський, Бойченко, Шевченко, Мелещенко, Кацев, Пробийголова (кор. РАТАУ).

Пили горілку "Московська". Нагнибіда швидко сп'янів. Його сиве волосся розпатлалося, залисини оголилися, високе чоло видовжилося, а на щоках з'явилися рум'янці брудного кольору. Зовні він видавав міцнозбудованого чоловіка середнього зросту, дебелого діда. Його мова густо засмічена русизмами, ущіпливими словами, у диспуті нетерпеливий, злий, переконаний, що все знає і порад не сприймає.

Нагнибіда говорить до Кацева:

- Можете во всьоуслишання сказати, що я не люблю сіоністів і Бажана. Його перетягнули до себе націоналісти. Він їм підспівує, бо націоналісти злигалися з сіоністами.. І Кочур там!.. Кочур - буржуазний націоналіст. Він не реабілітований, а як його...

- Амністований, - підказав Куліш.

- Во-во!.. Амністований, але не прощений. Прихований антисовєтчик.

Нагнибіді я кажу, що Кочур порядна людина, я добре його знаю, він високо ерудований, володіє багатьма іноземними мовами, відмінний перекладач. Нагнибіда суперечить:

- Не кажіть мені таке!.. Я вивчив усю його біографію. Язики, правда, знає, але переклади робить не він, а Паламарчук, він тільки підписує своїм прізвищем. Я радий, що вдалося мені відірвати Дмитра від Кочура.

Сперечатися було зайве. Образа виповнила моє серце. Я, мабуть, змінився на обличчі, бо Нагнибіда улесливо заговорив:

- Миколо, не сердьтесь. Я завжди називаю вєщі своїми іменами. Як думаю, так і говорю. Мені немає чого скривати, я не з підкупних. Мені недаремно дали орден Леніна. Я людей понімаю і люблю, але тільки наших, совєтських. Я - інтернаціоналіст. Люблю руських..

До номера готелю зайшов якийсь Юра у цивільному одязі.

- Юра!.. - вигукнув Нагнибіда. - дай тебе поцілую!..

Він вийшов із-за столу й розцілував Юру.

Зайшла мова про Кавказ.

- На Кавказі є блискучі поети, але я не люблю грузин і арм'ян. Вони не наші... Знаю їх добре, радянська влада там тільки починається.

- Грузини і вірмени шанують українців, перекладають поетичні твори Шевченка та багато інших поетів, - сказав Бойченко.

- Шанують, але з однієї платформи, з націоналістичної. Вони кажуть: нас і вас угнєтає Москва. А я кажу: ніхто нікого не угнєтає. Русифікації та асиміляції нема, це вигадки ворогів. У війну я був розвєдчиком і психологію людей добре вивчив. Отой Касрадзе, чи як його, - гімно, а його нагороджують...

- Як не було мені тяжко, але я ніколи не був доносчиком, - мовив Куліш. - У армії кожний третій був доносчиком.

- Тепер це слово не те. Воно набрало іншого змісту. Якщо це на користь Батьківщини, то честь совєтської людини змушує доповісти відповідним органам... - сказав Нагнибіда. - Хлопці, - все! Більше не п'ю. Юра, завтра зустрінемося, побалакаємо, а сьогодні відпочиватимемо.

Ми допили пляшку горілки і мирно розійшлися.

 

"Розумним і твердим у цьому світі будь,

і завжди мовчазним у цьому світі будь,

і доки очі є, язик і вуха в тебе,

сліпим, німим, глухим у цьому світі будь!"

Омар Хаям

 

1 листопада 1972

На винзаводі "чрезвычайное происшествие", вантажники централізації застрайкували. Такого в Херсоні з часів революції ще не було. Дирекція терміново зібрала начальників цехів та дільниць на нараду. Секретар партійної організації заводу Пучков: "Товарищи, у нас ЧП!.. Да, да!... ЧП! Произошла итальянская забастовка грузчиков. Требуют улучшения организации работы и повышение зарплаты. Что же это получается? Что происходит в нашем коллективе? Куда вы смотрите, начальники?! Среди грузчиков нашелся один антисоветчик, и он сказал: "Не работать!", и грузчики перестали работать. Как это получается: какого-то неуравновешенного рабочие слушаются, а вас нет? Где политическая профилактика? Почему надлежащим образом не работаете со своим коллективом? Захотели, чтобы вами занялась прокуратура?.. Это будет, обещаю!"

 

28 листопада 1972

Брав участь у науковій конференції, присвяченій 250-річчю від дня народження Григорія Сковороди. Виступаючи, я сказав: Великий український філософ, поет і просвітитель Григорій Саввич Сковорода полонив душі людей своїм особливим мудрим, широким світобаченням і пророцтвом. У творах він проголошував ідеї гуманізму, палку любов до рідного народу і ненависть до гнобителів. Він ніс правду, бо тільки у пізнанні правди є щастя людини...

На завершення виступу прочитав вірш "Григорій Сковорода".

* * *

Людці з холодними очима

собак нацьковують на нього,

бо їх лякає його серце,

що гучно б'ється…

9 грудня 1972

На заводі термінові збори інженерно-технічних працівників у зв'язку з великою крадіжкою готової продукції (вина).

Щодня працівники заводу таємно виносять за територію заводу (крадуть) до 1000 пляшок вина. Із краденим вином затримали на прохідній члена компартії вантажника Симоченка (украв 27 пляшок) і депутата Міської ради Майорову (вона із цеха у приховану дірку в стіні передала 70 пляшок вина вантажникові Несмеянову, якого також затримали).

Із видавництва "Таврія" повернули "Степову чайку", колективну збірку творів херсонських письменників. Рецензент М.Ігнатенко пише:

"У віршах мало ознак сьогоднішнього дня, бракує вагомих тем, громадянської пристрасті. У збірці не знайти вірша про Батьківщину, трудові звершення, дружбу народів..." Стара пісня.

 

Дядькові Михайлу - 60. На вечорі було багато його співпрацівників по заводу "Півпровідники". Говорили російською. Коли я заговорив українською, один із гостей, лисий чоловік в окулярах, сказав:"Коллега, не обижайтесь, но я скажу: украинский язык только путает людей, заставляет думать, когда нужно говорить русским языком. Зачем, скажите, инженеру нужен украинский язык, если вся техника на русском?"

 

Кажуть, Білоконь на нараді в обкомі звинуватив Куліша в націоналізмі.

Куліш переляканий. Поспішно пише вірші про свою любов до Москви. Уже написав цикл віршів "Голуба вулиця Росії".

"Дачна лихоманка" не втихає. Кочубея, першого секретаря обкому КПУ, замінив Мозговий. Появилися "народні" віршовані репліки.

 

* * *

"Стройте дачи, не робей!, -

говорил нам Кочубей.

А теперь мы не такие,

мы, ребята, мозговые!

 

 

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)