Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Олег Олексюк. Затуманені плачем
Іван Немченко. Світло надії
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 9
Наталя Коломієць. Дорога до себе
Анатолій Анастасьєв. В чарівному світі дитинства
Курай для пожежі
Ілюстративні матеріали: 

Микола Василенко
Курай для пожежі

 

 

 

1 9 8 4

1 січня 1984

Новий рік зустрічали вдома у головного інженера Херсонського консервного комбінату О.М.Фурмана. Були всі друзі нашої "капели".

Розтікалися мислію по дереву.

 

* * *

У білих шубах явори,

Дороги під снігами.

Хідню завершив рік Старий,

Новий крокує з нами.

. . . . . . . . . . . .

 

3 січня 1984

На Херсонщині археологи досліджують лише ті степові кургани, які опинилися в зоні будівництва зрошувальних систем, а решта курганів руйнуються. Голови колгоспів та директорів радгоспів, щоб збільшити посівні площі, розорюють їх. Якщо їхати дорогою Херсон-Генічеськ, можна на власні очі побачити таке лихо. У газеті пишуть, що на директора якогось радгоспу за те, що розорав скіфську могилу, наклали грошове стягнення 100 руб. Якщо й надалі вживатимуть такі незначні покарання вандалів, то степові кургани, "піраміди давноминулих віків" назавжди зникнуть.

 

1680 року "На Запорожжі великий ватаг помер" - кошовий Запорозької Січі Іван Сірко. Козаки, насипавши високу могилу на січовому цвинтарі в селі Капулівці Нікопольського району, Дніпропетровської області, його з усіма козачими почестями поховали. Уперше надгробок на могилі Івана Сірка було знищено в 1709 році російськими солдатами за те, що він 1668 року виступав проти царських воєвод, за що був засланий до Сибіру, але невдовзі звільнений, коли пообіцяв, що покірливо служитиме Москві.

Коли Каховське водосховище, руйнуючи берег, почало загрожувати могилі Сірка, місцеві чиновники, незважаючи на пораду Міністерства культури УРСР перепоховати прах кошового на Хортиці, де планувалося заснувати козацький пантеон, самочинно перепоховали на скіфській так званій Бабиній могилі, що на околиці села Капулівки.

Перед похованням археологи могилу не досліджували і було не відомо, хто за скіфської доби був там похований та що там зберігається.

Пізніше, похопившись, створили комісію, до якої увійшли археолог Дніпропетровського історико-краєзнавчого музею, інженер-будівельник виробничого управління, лікар медичної дільниці та кілька колгоспників колгоспу ім. Горького. Комісію очолив заступник голови Нікопольського райвиконкому М.Кікоть. Провели розкопку. Але "Зроблено це, - пише газета, - незугарно, антинауково, з порушенням елементарних правил археологічних розкопок". Такий варваризм може бути тільки за сучасного нашого сьогодення. Страшно.

 

15 січня 1984

Придбав антологію "Світовий сонет", Київ, 1983 р. Переклад і передмова Дмитра Павличка. Книга сонетів унікальна, справляє велике емоційне й естетичне враження. Павличко майстерно інтерпретував понад сто авторів світової літератури із 26 мов. Класична форма сонета складна, особливо італійські та шекспірівські варіанти, які вимагають великих творчих зусиль і природного перекладацького таланту. Перекладач своєю подвижницькою працею доказав, що з таким завданням справився на відмінно. Книжка мудра й тим, що має лаконічні довідки про авторів і примітки, укладені перекладачем. Є і сонети Джорджа Гордон Байрона "Сонет до Шильйону" і Джона Кітса "Про коника і цвіркуна", які і я колись інтерпретував. Цікаво було зіставити.

Російський придворний поет Василь Жуковський, схвалюючи ідею французької революції ХVIII століття, переклав поему Байрона "Шильйонський в'язень", але перекласти "Сонета до Шильйона", в якому оспівується свобода, побоявся: на перепоні стояла імперська цензура. На відміну від Жуковського Павличко проявив мужність. Не може Правда вічно спину гнути.

17 січня 1984

Леоніду Кулішу (справжнє його прізвище Кулєса) виповнилося 60 років. "Наддніпрянська правда", 14 січня ц.р., пише, що він "...належить до тих письменників, яким дана на все життя ревна любов до Слова". Цього року він видає дві книжки вибраного (вірші і проза). З нагоди ювілейної дати письменника газета "Н.П." опублікувала його оповідання "Мужній плач". Ніщо так не розбещує людину, як незаслужений успіх.

Оповідання "Мужній плач" - оспівування колективної праці, колгоспне щасливе життя, передова радянська наука, що незмінно йде вперед, і високий гуманізм комуніста. Таких тепер творів багато. Але не це привертає увагу. Куліш в оповідання силоміць втиснув багато взятих із словника слів: "Трактор прогуркотів, обдавши обличчя скваром", "звівся на рівні" (на ноги), "Ниньки вибрався до райцентру", "Глипнув на неї Кардівар, осміхнувся" (замість - прихильно подивився), "причіпливо зизить на бабу", "видати" (замість - мабуть), "а тра" (замість - треба), "Кардівар розпасіювався" (розгнівався), "вичварює" (виробляє), "колькою штрикнули в серце" (вразили серце), "Комунари й комунарки в празниковій одежі" ( у святковому одязі), "стрельнув словами" (вразив словами), "блимнув зизо" (подивився косо) та інше. Нічого поганого від таких слів немає, якщо слова на своєму місці. На жаль, в оповіданні такого сказати не можна. Усе геніальне - просте, але не все просте - геніальне. Словесна еквілібристика - вада письменника. Треба знати, що у слові є світлоносна енергія, яка може легко перетворюватися у свою протилежність. Створювати розумне, нерозумно наступати на одні й ті ж граблі.

 

20 січня 1984

Чомусь і досі у росіян побутує думка, що у загибелі Пушкіна винна його дружина Наталія Миколаївна (Гончарова), з якою прожив шість років і нажив четверо дітей. Тут, мабуть, спрацювала суто російська ментальність: поспішно і безвідповідально забруднювати усе чисте і розумне. Саме таким об'єктом для зневаги і стала Наталія Миколаївна. Насправді вона "чистейшей прелести чистейший образец". Пушкін любив її і щиро писав: "Дружина моя сама чарівність, і що довше я з нею живу, то більше люблю це миле, чисте і добре створіння". Наталія відповідала взаємністю. Після загибелі чоловіка сім років прожила в самоті і матеріальній скруті, виявивши світлий розум, порядність і глибоку неординарну натуру. Сучасна російська інтелігенція намагається Наталію Миколаївну "реабілітувати", очистити від несправедливого звинувачення. І це правильно. Пам'ять про неї повинна бути світлою.

"Розумні люди навчаються для того, щоб знати; нікчемні - для того, щоб їх знали". Народ. мудрість.

 

23 січня 1984

1792 року на березі Керченської протоки знайдено мармурову плиту з вирізьбленими написами: "В літо 6576 індикту (1068 року) князь Гліб міряв море на льоду від Тмуторокання до Корчева (Керчі), 14000 сажнів". Як тут не згадати пророчі слова Шевченка:

 

"Слава не поляже,

не поляже, а розкаже,

що діялось в світі,

чия правда, чия кривда

і чиї ми діти".

 

Поету Іванові Савичу (Лук'яненкові) - 70 років. Спасибі, мене не забуває, пише листи, згадує наше пребування у Заполяр'ї. Він легко і швидко прищепився до "сьогодення". Видає книжки поезії і прози. "Літературна Україна" № 3 ц.р., вітаючи його з ювілеєм, пише: "Що то за вічні джерела, з яких він набирався і набирається снаги, з яких п'є і ніяк не втолить спрагу, і натхнення? А вони ті джерела - то палка любов до Вітчизни, ленінські начала нашого способу життя... Він пише про Ілліча (як людину і Вождя), про робітників, хліборобів, Велику Вітчизняну війну...". У газеті згадують про його трудне дитинство, перебування в комуні, навчання в Київському державному університеті, про вміння співпереживати: "Пиши і думай кожен раз, що біль чужий побачить можна крізь власні сльози - як алмаз". Але про те, що протягом десяти років ніс хрест радянського політичного в'язня - ні слова. Кого і чого бояться?

Кажуть, Сталін, прочитавши казку М.Горького "Любов і смерть" на титульній сторінці книжки написав: "Эта штука посильнее, чем "Фауст" Гете. Любовь побеждает смерть". Так Джугашвілі простолюдно оцінив класичний твір геніального Гете "Фауст" і переоцінив примітивну казочку Горького "Любов і смерть".

 

25 січня 1984

Не затихає пошесть між людей: писати анонімки і красти хутряні ондатрові шапки. Найчастіше злодій зриває шапку з голови перехожого темними вечорами на вулиці, і зникає, як привид. Міліція безсила зупинити таку "хворобу".

Щодо анонімки, то вона стала зброєю шантажу, легким засобом звести особистий рахунок, помститися своєму кривдникові.

Поширюються й анонімні листи з "рецептами щастя". Щоб бути щасливим, треба переписати 20 разів містичний текст рецепту і розповсюдити серед своїх друзів та знайомих. І дивно, багато легковірних людей "клюють" на такі листи-приманки.

Не так тії вороги, як добрії люди.

 

28 січня 1984

Олексій Кручоних, відомий поет, теоретик кубофутуризму, літературний критик, художник, народився 1886 року на Херсонщині в селі Ольгівка. З 1892 по 1910 роки жив у Херсоні на Забалці. Будинок зберігся в колишньому вигляді. У Херсоні він видав власної роботи серію листівок "Увесь Херсон в карикатурах". Листівки спричинили йому багато неприємностей від херсонців, які в карикатурах вгледіли себе. За порадою Давида Бурлюка, Михайла Ларіонова та інших художників-новаторів Кручоних 1909 року експонував свої листівки в Херсоні на виставці "Вінок". Того року виступив у місцевій пресі як літературний критик і публіцист, різко засуджував занепадництво, містицизм, захопленням "патологічним сексом", що набули особливого поширення в середовищі суспільства в часи революції та чорної реакції 1905-1912 років.

 

4 лютого 1984

У жовтні минулого року до мене на завод якось приїхав редактор обласної комсомольської газети "Ленінський прапор" О.Кукуруза. Він зголосився купити для мене за державною ціною на СТО, де директором його друг, колишній райкомівський працівник Зубашев, шини для автомашини "Жигулі". Задля цього попросив дати йому 240 рублів, завтра він привезе 4 шини. Я подумав: чи не одурить? Але ж він комуніст з великим стажем, член обкому КПУ і бюро обкому ВЛКСМ, редактор партійної газети, то хіба одурить? І я дав йому 120 рублів. Минув день, два, місяць... ні Кукурузи, ні шин. Зустрічі зі мною почав уникати, на телефонні дзвінки не відповідати. Згодом я довідався, що він раніше "позичив" гроші у деяких знайомих письменників і жодному борги не повернув.

Члени добровільної народної дружини (ДНД) винзаводу (8 чоловік) сьогодні мають завдання: спільно із міліцією ходити по хатах і виявляти самогонників і нероб, - людей, які ніде не працюють.

 

6 лютого 1984

Одержав листа від письменника Андрія Хименка (Химка), колишнього мого інтинського однобаландника. Пише, що на його історичнй роман про запорозьких козаків від доктора історичних наук має позитивну рецензію. Чи тепер надрукують його книжку? Великий сумнів, адже ж і досі він під ярликом КГБ.

 

9 лютого 1984

Помер Юрій Володимирович Андропов, генеральний секретар ЦК КПРС, голова Президії Верховної Ради СРСР. Помер король - хай живе король!

 

Колись письменники писали про Херсон. "Херсон ще тільки виникає до життя, війська розміщені в землянках, кораблі будують у самому місті."- Жільбер Ромма, 1786 р. "Мій дід Ганнібал побудував місто Херсон"- Пушкін, 1820 р. "Херсон серед голої пустелі. І безліч вітряків... Головна вулиця Грецька" В.Жуковський, 1837 р. "Життя в сонному місті спливало сонно..." - Афанасьєв-Чужбинський, 1856 р. "На околицях незамощені вулиці, на яких лежить шар дрібного, як пудра, пилу... Скрізь ями і вибоїни, в яких того і дивися зламаєш ногу.", Б.Лавреньов, 1914, "Що за очарування вхід Дніпром до Херсона!", М.Мусоргський, 1879 р.

Минуле живе у нашій свідомості.

 

13 лютого 1984

Позачерговий Пленум ЦК КПРС Генеральним секретарем ЦК КПРС одноголосно обрав Костянтина Устиновича Черненка. Пленум підкреслив, що "комуністи, радянський народ ще тісніше згуртують свої лави навколо ленінського ЦК партії, Політбюро ЦК КПРС, сповнені рішучості беззавітно боротися за втілення в життя ленінської внутрішньої і зовнішньої політики партії". Місцевий поет одразу з нагоди такої події в місцевій газеті опублікував вірш:

 

"Соратники Леніна. Вруняться сходи.

Хоч лусніть, панове, - обновиться світ!

У ленінській правді народ і народи

Сягають своїх історичних орбіт.

 

Соратники Леніна. Їх не злічити.

Простують походом - в грядущі віки.

І їх проводжає безсмертний Учитель

Знайомим, привітливим злетом руки".

 

Крадіжка "несунами" готової продукції на винзаводі і фальсифікація вина провідниками дійшла крайньої межі. Утворилося дивне коло, з якого, кажуть, виходу немає. "Подумаєш, - говорить затриманий робітник, - трохи прихопив. Держава від цього не збідніє і не буде великою бідою, коли завод поділиться зі мною моїм". Торжествує "телефонне право", кумівство, блатняцтво. "Ванька п'є, а в нас похмілля". Куди іде суспільство? Попереду - морок.

 

Приходив Ігор Чертник, просив позичити, правильніше, дати кілька рублів грошей, бо голодний і немає за що купити хліба. Дав 10 рублів. Ігор пише вірші російською мовою, закінчив Херсонське морехідне училище. Протягом кількох років плавав на кораблях далекого плавання. За якусь провину списали із корабля. Тепер ніде не працює, сім'ю залишив, іншої не має. Людям, які його добре не знають, розповідає байки, говорить, що він дружить з відомими поетами, артистами, "обкомівцями і цекашками", і вони як поетові допомогають матеріально. Зараз, каже, пише поему, в якій звеличує партію, і надіється, що її надрукують, і його приймуть до Спілки письменників, і закріплять за обкомівським магазином, і матиме безкоштовні санаторні путівки.

Чому б не помріяти бідному поетові? Мріяти ще не заборонено.

 

15 лютого 1984

Надіслав останню курсову роботу в Москву. Цим закінчив своє заочне трьохрічне навчання в Суспільному інституті удосконалення кваліфікації інженерно-технічних працівників ЦП НТО харчової промисловості. Курсова робота: "Особенности организации труда женщин в промышленности". Іспити склав успішно.

 

Де і коли народився опальний знаменитий сатирик Михайло Зощенко?

Сам він пише: "Я не знаю даже, где я родился. Или в Полтаве, или в Петербурге. В одном документе сказано так, а в другом - этак. Который из них липа, угадать трудно...".

Кажуть, у першу імперіалістичну війну 1915 року він воював, мав чин штабс-капітана і тоді писав фейлетони українською мовою. Чи не за український характер по війні він потрапив до "чорного списку" МГБ?

 

18 лютого 1984

Виявляється, що космонавт-дослідник, кандидат медичних наук Олег Юрійович Атьков, який нині перебуває у складі екіпажу космічного корабля на орбіті, наш земляк, у дитинстві жив у бабусі, у селищі Кар'єрне, що недалеко від Херсона, а пізніше в Херсоні у свого дядька (брата матері) В.Р.Плахути, і навчався у школі № 20, в якій я складав іспити за десятий клас у вересні 1962 року.

 

Науковці стверджують, що у Київській Русі тривалий час існувало двовірство. Воно привело до виникнення своєрідного релігійного змішання і злиття окремих елементів християнського і язичеського культів у єдине ціле. З цим не можна не погодитися. Згадаймо язичеську масляну з ворожінням і чаклуванням, анімістичне старослов'янське свято поклоніння душам померлих, зелений четвер, який злився з християнською трійцею і т.д. Те, що маємо, не шануємо, а втрачаємо, то сумуємо.

 

20 лютого 1984

На сторінках преси появилося повідомлення про інтенсивне створення Ізраїлем і США засобів "геофізичної війни", надмасового знищення "живої сили". Під "геофізичною війною" мається на увазі штучний вплив людини на навколишнє середовище і фізичні процеси, які відбуваються у сферах нашої планети. Людина при бажанні зможе збурювати море, викликати дощі, надмірну спекоту або мороз, землетруси або цунамі. Людина сама собі готує ганебну смерть. Чи не тому духовні пресвітери говорять про майбутній "армагедон"? Чи не змішують праведне із грішним?

 

У нашій продовольчій крамниці повісили табличку з написом: "Позачергово обслуговуються:

1. Герої Радянського Союзу, 2. Депутати Верховної Ради. 3. Ветерани та інваліди війни. 4. Члени КПРС, які в рядах 50 і більше років".

 

25 лютого 1984

Ходив у затон консервного комбінату рибалити. Мороз градусів десять.

Лід товстий, дзвінкий, рибалок тьма-тьмуща. На березі оголошення нагадує, що улов риби спортивними знаряддями не повинен перевищувати 5 кілограмів, крім випадків, коли вага однієї риби перевищує 5 кілограмів. Погода гарна, а риба не ловиться. Ніхто не вловив більше кілограма риби. Кажуть, винний низовий вітер, що подув із моря. Ветеран війни, мій сусід по ополонці, коли зайшла мова про жорстокість війни, сказав мені: "Ми, солдати, свідомо вбивали не людей, а ворогів, то вороги вбивають людей". Цікава солдатська філософія - не брати гріх на душу.

Є такий біблійний вислів: вибори собі життя, щоб не існувати. Ось і виборює кожен на свій смак: хто на рибній ловлі, хто в пивницях, а хто на війні. На диваках світ тримається.

 

29 лютого 1984

Помер Михайло Шолохов, визначний письменник, великий художник слова, який подолав страх своєї душі романом "Тихий Дон". Поховали Шолохова 23 лютого цього року з великими почестями в ст. Вешенська на крутому березі тихого Дону. Блажен, хто в молодості був молодим.

М.Шолохов має українське коріння по матері.

 

"Ми виміряли моря, землю, небо, відкрили незліченну множину світів, будуємо незрозумілі машини. Та чогось бракує. Не виповнити обмеженим і скороминучим душевної безодні". Григорій Сковорода.

 

3 березня 1984

Кажуть, великий талант щастя не приносить. Чи так?

О.Пушкін - жертва російської масової культури.

Т.Шевченко - жертва агресивного російського шовінізму.

П.Тичина - жертва енкавесесівського страху...

Одиннадцята заповідь Христа, кажуть богослови, повинна була б бути: не бійся, я з тобою.

Наш час - це історія, тільки ще не записана.

 

Наказний гетьман Лівобережної України (1722-1724) Павло Полуботок, коли звернувся до Петра Першого з чолобитною, в якій просив скасувати заборону виборів гетьмана та ліквідувати Малоросійську колегію, за наказом Петра І був ув'язнений, сидів у Петропавлівській фортеці. Перд смертю там сказав цареві: "За невинне моє страждання і моїх земляків будемо судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого, і скоро станемо перед ним, він розсудить Петра з Павлом".

Цікаво було б знати: як Бог розсудив їх?

9 березня 1984

Громадкість відзначає 170-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Уряд проводить шевченківське літературно-мистецьке свято під гаслом "В сім'ї вольній, новій". Наші борзописці називають його революціонером-демократом, який ніби "розбудив жовтневі громи революції 1917 року..." і володів громадсько-політичним прозрінням, передбачив наше сьогодення і був ледве що не комуністом. Наводять рядки із повісті "Прогулка с удовольствием...": "Выходит, что идея о коммунизме не... глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима в настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации!". Насправді Шевченко був національним поетом, який щиро болів болями своєї нації і не хотів, щоб вона стояла на колінах перед російським царем.

 

11 березня 1984

Коли Пушкін упокорено возвеличував завойовницькі війни Росії:

"Бессмертны вы вовек, о росски исполины,

в боях воспитанны средь бранных непогод!

О вас, сподвижники, друзья Екатерины,

пройдет молва из рода в род".

 

Шевченко творив безсмертну поезію:

"Мій Боже милий, знову лихо!..

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувать

Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!.. Ізнову потекла

Мужицька кров! Кати вінчанні,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову".

 

Два поети - два полюси, дві різні долі. Один із них служив своїм талантом "катам вінчанним", а другий - "своїм невільникам".

 

16 березня 1984

Анатолій Свидницький (1834-1871) книжкою прози "Люборацькі" засвідчив свою яскраву творчу самобутність і український патріотизм. "Люборацькі" - це художня пам'ятка середини ХІХ ст., значний внесок у золотий фонд світової літератури. Коли б Свидницький був російським письменником, про нього говорили б і писали не замовкаючи, заснували б літературну премію його імені, відшукали б його могилу і щорічно святкували б день його народження... Коли б він був російським письменником, а не вкраїнським.

 

* * *

На світі жив колись поет

І мав високий творчий лет, -

Колінкувати не умів.

У тому вогнищі й згорів.

 

20 березня 1984

Знову розмови про "Філіппінську хірургію". У "Литературной газете", № 10, ц.р., журналіст Ш.Азадов у статті "Я видел это своими глазами" пише, що був свідком, коли відомий філіппінський хілер (хірург) Олекс Орбіто робив хворим хірургічні операції.

 

"На операционный стол легла женщина с пупочной грыжей. Я стоял вплотную к операционному столу и хронометрировал все операции. У меня на глазах указательный палец хилера после небольшого массирования вдруг вошел в живот, как в тесто, пошла кровь, но совсем немного, и Орбито выковырнул оттуда кусок мяса, затем стал энергично поглаживать это место, как бы стягивая, смазал маслом, и женщина спокойно встала со стола. На ее лице не было ни тени страдания. Операция продолжалась 43 секунды... Также он удалил аппендикс мужчине. У меня на глазах пальцы хилера легко, без разрыва ткани и нажима, вошли в тело человека. Видно, как хилер что-то делает там, внутри. Затем он извлек и показал больному аппендикс и бросил его в белый тазик".

Що це? Містика, геніальний фокус чи передквітневий жарт?

Сім мішків гречаної вовни - і все лісом.

 

 

23 березня 1984

У журналі "Молодая гвардия" № 12, 1983 р., Валерій Ганичев опублікував історичну оповідь "Рос непереможний" про створення Чорноморського флоту російської імперії і побудову Херсона. Твір тенденційний, автор славить Потьомкіна, Суворова, Ушакова, Ганнібала, інших князів і генералів Російської імперії та їхні криваві загарбницькі баталії. Але не про це мова. Ганичев розповідає про долю старого козака Щербаня. Козак мав своє обійстя, леваду, домашній затишок і щасливу родину. Жив мирно, тихо... Аж негадано на Щербаня налетів турецький розбійник Аслан-ага зі своєю командою, спалив хату, зруйнував обійстя, а вродливу його дочку, яку кохає сусідський хлопець Андрій, полонив і відвіз на ринок рабів у Кафу і там продав підстаркуватому слузі султана Осману. "І хоч був Щербань у найкривавіших і найжорстокіших січах, духом ніколи не падав, але тут і він простогнав про себе: скільки ж буде литися кров людська?".

Щербань їде на Запорозьку Січ, але там довелося бути недовго.

1775 року російські війська за велінням Катерини Другої та її фаворита Потьомкіна підступно руйнують Січ, беруть у полон кошового Петра Калнишевського, засилають на Соловки, а решту старшин - до Сибіру. Рядові козаки - хто куди, - одні втекли й поселилися на території Османської імперії, щоб звідти воювати проти Росії, а інші, у тім числі й Щербань, зголосилися стати під російські прапори, щоб воювати за російську імперію. Знову війна. Щербань на Кінбургзькій косі. У полон до росіян потрапляє група січовиків, колишніх побратимців Щербаня. Щербань зустрічається з ними і говорить: "Ну що? Помогли вам чортові нехристи? Одержали вільність запорозьку?". І порадив своєму отаманові покарати їх так: "Якщо залишилась у них совість козацька і віра православна, нехай падуть на коліна і попросяться піти у бій проти нехристів! І підуть у саме пекло, і спокутують свою провину перед батьківщиною". (Як тут не згадати штрафні батальйони другої світової війни). Більшість полонених так і зробила, стала на коліна, але не Микола Їжак. Його розстріляли колишні січові побратимці, які також воювали, але під російськими прапорами. Оповідання банальне, але воно ясно говорить про долю українців, які скільки живуть, стільки й знищують самих себе як зрадників. Зрадників кому?

 

26 березня 1984

У магазині придбав "Твори в п'яти томах" Агатангела Кримського, академіка, визначного філолога-ориієнталіста, оригінального письменника і перекладача, передового громадського діяча, патріота, широко відомого в Україні і в наукових колах зарубіжних країн. Кримський досконало знав понад шістдесят іноземних мов, у тому числі санскрит. Читаю твори і дивуюся його великій творчій праці, широкій ерудиції і запитую: за віщо його знищили кремлівські опричники у 1942 році? Чи не за те, що він писав: "Я українець не за походженням, а за належністю до землі і етномовного середовища, у якому родився і жив"?

"Для людини край батьків є те, що корінь для дубів". - Г. Ібсен

 

Із церкви прийшла мама. Каже: усе по-руські. Чому ж не дозволяють молитися рідною мовою? Адже ж сам Апостол Павло казав: "Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить".

 

28 березня 1984

Цікаву добірку віршів про війну опублікував Анатолій Кичинський у "Ленінському прапорі". Гарна поетична мова, життєствердна духовність. Вірші "Повітряна хвиля", "На усій нейтральній смузі - ні душі", хочеться читати.

 

Дивився виставу в нашому театрі "Сестра Керрі" за романом американського письменника Теодора Драйзера. Ідея твору - трагічна доля дівчини в американському суспільстві, де панує "жовтий диявол". Відображено процес розквіту таланту акторки, віра в справедливість і гірке розчарування у своїх друзях, які, потрапивши в залежність від великих грошей, продають свою душу, талант і духовно гинуть.

Лібретто написав К.Памше, а гарну музику - композитор Р.Паулс. Дуже вдало зіграв роль Герствуда заслужений артист УРСР А.Толок. Образ спритного користолюбця Друе, якому гроші - це сила і влада, талановито створив молодий артист театру Г.Коновод. Постановку на сцені обласного музично-драматичного театру здійснив режисер А.Бутов.

 

1 квітня 1984

Зателефонував Василь Ш. і сказав, що в обкомі була розмова про мою творчість, там налаштовані дати дозвіл видати книжку моєї поезії. Згодом "порадував": "Жартую. Перше квітня!".

Звичайно, це був жарт, але він чомусь розтривожив мене. У своєму архіві знайшов закриті рецензії працівників редакцій.

 

"Ваша поезія надто камерна, відірвана від життя. В ній не відчувається подих часу, атмосфери сьогоднішнього дня. Далекі від актуальних проблем, позбавлені конкретних вражень і громадянської пристрасті, ваші вірші залишають читача байдужим, не будять його думки, не хвилюють його серця". Е.Шахнюк, "Таврія", 19 квітня 1968 року.

 

"Ваші ліричні вірші переважно пейзажні. Скажу, що дуже вони посередні, бракує в них поетичних знахідок. Немає у віршах вагомих громадянських мотивів. Коли б ця збірка вийшла друком - не було б морального задоволення ні автору, ні видавництву". А.М.М'ястківський, "Радянський письменник", 24 вересня 1974 року.

 

"Микола Василенко вимогливий поцінувач поезії. Це поет особливо своєрідного образного мислення, в його віршах відчутна його особиста духовна біографія". В.М.Вільний, "Радянський письменник", 1973 рік.

 

Читаю Івана Кочергу. "Ярослав Мудрий: І хоч часами плутана була моя стезя, і помацки проходу серед страшних шукав я перешкод, і помилки робив я неминучі, і сто разів зривався я із кручі, - завжди мене мій рятував народ".

Коротко, але як багато сказано! Історія - це телескоп, крізь який ми дивимося на самих себе, пізнаємо нашу сучасність і пророкуємо майбутнє.

 

6 квітня 1984

Якась вчителька Є.Братчук у "Наддніпрянській правді" пише: "Шановна редакціє! Дуже хочеться сказати про таку грань порядності, як повага до ветеранів Великої Вітчизняної війни. Скільки разів я була свідком суперечок біля прилавків магазинів, коли хтось із колишніх фронтовиків намагвся купити товар поза чергою... Нетактовні вигуки - це не тільки виявлення байдужості, а посягання на наш спосіб життя, наші ідейні цінності. Подумаєш, комусь не вистачило ковбаси, бо кілька ветеранів взяли його поза чергою. Вони це право заслужили. Ми повинні примусити тих, хто робить зауваження, поважати наші закони, турботу уряду про ветеранів Великої Вітчизняної війни".

Не сьогодні поселилися в умах сучасників віруси - слова "примусити", "розстріляти", "судити", "убити", "на Колиму його!", "Сталіна треба! Він покаже, де Макар телят не пасе" та інші близнюки.

"Ніхто не стає доброю людиною випадково". Платон.

 

11 квітня 1984

Завершується орбітальний політ Юрія Малишева, Геннадія Стрекалова і першого космонавта Індії Ракеша Шарми, які з 4 квітня спільно з Леонідом Кизимом, Володимиром Соловйовим і Олегом Атьковим (нашим земляком) працюють на станції "Салют-7". Почато підготовку до спуску з орбіти транспортного корабля "Союз Т-10", на якому завтра Ю.Малишев, Г.Стрекалов і Р.Шарма повернуться на Землю. Фортеці стоять, щоб їх здобувати.

 

Відбувся Пленум ЦК КПРС. К.У.Черненко виголосив промову. Ідеологія: побудова комунізму в окремій державі. Нового нічого. Хіба що нове скорочення адміністративного апарату, посилений контроль за "справжнім здійсненням постанов центральної влади і місцевих установ", і реформа в школі, подальше зросійщення.

Стара пісня, від якої вже тхне гнилизною.

Їздив у Гопри до Якова. Сусідка, випивши, гарно поставленим голосом співала:

"Ой чи Бог мені дав,

чи Божая мати

таких гарних гостей

до моєї хати?."

 

19 квітня 1984

Комуністичний суботник. У "Ленінському прапорі" надрукували вірш Л.Глущук "Коммунистический субботник". Приклад холуйства.

 

"Вот и снова Красная суббота!

Старая традиция живет.

Ах, как наша дружная работа

Злит заатлантических господ!

 

Ну, а мы в день Ленинской субботы

Трудимся усердней, чем всегда,

Потому, что нет сильней оплота,

Чем оплот свободного труда".

 

"Русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что он не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы координированы не с действительностью, а со словами". І.П.Павлов (1849-1936) - академік, видатний фізіолог, лауреат Нобелівської премії (1904 р.).

"Я не поділяю ваших поглядів, але віддам життя за те, щоб ви могли їх висловити". - Вольтер.

 

20 квітня 1984

Видавництво "Дніпро" видало книжку вибраних віршів Леоніда Куліша "На чистоводі". У рецензії "Грані пережитого" ("Наддніпрянська правда") М.Гришко захвалює письменника: "тема війни і миру, тема подвигу радянського народу в боротьбі проти фашизму", "уміє кількома штрихами, вдалими поетичними деталями передати настрій душі", "ніяких карколомних метафор, претензійних епітетів, а тільки - степовий пахучий огром", "зібрано вірші, в яких на повний голос уславлюється земля "братів", "чуття єдиної родини", "відчувається добра літературна школа, пов'язана з іменами В.Сосюри, А.Малишка".

М.Гришко забув, що надмірним захвалюванням можна вбити поета.

 

23 квітня 1984

На заводі до мого кабінету з техніки безпеки зайшов чоловік у цивільному і, пред'явивши посвідчення працівника херсонського КГБ, звелів їхати з ним: "Автомашина "Волга" біля воріт, директора попереджувати не треба, він знає".

 

"Куди не стань, де не піди,

Де не ступи у місці вільному -

Він вирина, як із води,

Знайомий привид у цивільному".

Микола Холодний

 

У коридорі обласного управління КГБ на першому поверсі мій супутник звелів хвилину постояти. Із двох кабінетів вийшли чоловіки в цивільному і витріщились на мене. Мені подумалось: Чи не впізнає хтось когось в мені? Згодом мене завели до кабінету. У кабінеті нікого не було. Я сів на стільці біля дверей. За хвилину зайшов у цивільному одязі чорноволосий кагебіст (прізвище забув), виключив радіорепродуктор, що висів на стіні, і звелів пересісти до столу. Стіл стояв біля загратованого вікна, за яким було видно подвір'я автогаражу КГБ. Кагебіст зайшов за стіл, на якому не було ні паперу, ні олівця, сів у крісло і чомусь довго і мовчки гострими очима дивився на мене, неначе вивчав, з якого боку найдошкульніше вразити.

Своїм гострим поглядом, манерою триматися зверхньо, він нагадав мені Кобця, оперуповноваженого гулагівського табору особливого призначення ОЛП-2, м. Інта, у якому в 50-ті роки мені довелося перебувати. У ті роки, щоб не допустити братського єднання в'язнів, що виникало в процесі довготривалого перебування ув'язнених в екстремальних умовах радянських таборів, і навербувати інформаторів (сексотів), начальство час від часу організовувало етапи в'язнів на різні тяжкі роботи під відкритим небом (лісоповал, будівництво залізниць, кам'яні кар'єри тощо). В'язні, які мали роботу в теплому приміщенні, не хотіли йти на етап, і були такі, що погоджувалися з оперуповноваженим на співпрацю, і залишалися в таборі. У другій половині 1953 року такий етап на будівництво залізниці був сформований у нашому таборі. Кобець, викликавши мене до свого кабінету (в'язні називали "хитрим домиком"), після довгого вивчаючого мене погляду, сказав: "Я тебя записал на этап строить железную дорогу в тундре под Воркутою к белым медведям, но могу оставить в лагере, если согласишься работать на советскую власть".

Я розгубився. Я був загнаний в глухий кут, поставлений перед дилемою: або і далі працювати машиністом підіймальної машини ПМ-16 у теплому приміщенні на вугільній копальні й одержувати шахтарську пайку 600 гр. хліба і черпак баланди, або іти на етап у тундру на будівництво залізниці, де мало хто виживав. Там, казали, зимою на відкритому морозяному вітрі та глибоких снігах в'язні без спеціального теплого одягу, масово гинули, і, оскільки глибоко промерзлий грунт тундри було не вкопати, їх ховали у снігових заметах на поживу голодній звірині.

Праця машиніста на копальні мене улаштовувала. У машинному приміщенні вночі я залишався сам, замикав двері і міг без стороннього ока писати вірші або читати книжки. Була можливість і надійно ховати своє писання у стінах приміщення, в яких поробив схованки.

Оперуповноважений Кобець, схопивши чорними лабетами мою душу, тріумфував. Що робити? Де вихід? І я попросив його дати годину подумати. Він погодився. Коли я вийшов із "хитрого домика", зустрівся з в'язнем КРМ (контрреволюционное мышление), який відбував ув'язнення з 1937 року, Мітясовим. Він, побачивши мою панічну розгубленість і смутне обличчя, мабуть, догадався, що сталося зі мною, бо одразу запитав: "Вербовали? Сволочи! Вижу, что вербовали. Однако, юноша, не робей. У лагере побеждает смелость и оптимизм". І він порадив дати оперові згоду, але як тільки за етапниками зачинять табірну браму, у той же день піти до Кобця і відмовитися від пропозиції, і, не дай Господи, до відходу етапу виконати будь-яке, навіть найменше, його завдання. Я так і зробив. О, що було! Осипавши мене "багатоповерховим" безбожним російським матом і клятвою "я тебя в порошок сотру!", дав аркуш паперу, ручку і наказав написати, що у таборі нікому не скажу про його пропозицію і мою відмову. Якщо скажу, то на другий день матиму новий термін ув'язнення з етапом на Колиму. Я так написав і аркуш віддав йому. Він знову гидотно виматюкав мене і сказав, щоб не попадався йому на очі, бо прилюдно вб'є. Наступного дня мене усунули з посади машиніста підіймальної машини і загнали у загазований забій копальні №5 добувати вугілля. На щастя, у СРСР почалися політичні зміни, вони не забарилися внести свої корективи в умови життя в'язнів, особливо після кривавих повстань та страйків в'язнів у деяких таборах. Табірний режим послабили, у таборах замінили оперуповноважених та наглядачів. З часом табірні друзі, які займали технічні керівні посади, умовили начальника дільниці копальні вивести мене із забою і дати працю на поверхні копальні. Я почав працювати на електро-механічній лебідці, вивозив із копальні породу на піднебесний терикон, який постійно сморідно димів, неначе невгасаючий вулкан на білому острові в океані.

Приміщення, в якому стояла лебідка, було дерев'яне з двома невеликими вікнами і опалювалося "буржуйкою", змонтованої з металевої великої бочки. Жерстяна димохідна труба виходила у вікно.

Такий спогад у пам'яті промайнув миттєво, поставив болюче запитання: чого тепер від мене хоче КГБ?

Кагебіст поцікавився моїм здоров'ям, сімейними і заводськими проблемами, що читаю, яких авторів, і що пишу. Говорив українською, але згодом перейшов на російську, бо так йому "легче говорить". Пізніше попросив мене назвати прізвища усіх письменників і друзів, з якими спілкуюся і листуюся. Коли я назвав, він тоном незадоволеної людини сказав: "Николай Александрович, не советую утаивать. Вы всех друзей не назвали. Нам известно все, и то, с кем поддерживаете старые связи, и то, что пишете, и еще кое-что более важное. В Горловке живет ваш друг Василий Гнатив. Он ходит по улицам и читает антисоветские стихи, и говорит, что те стихи написали вы. Имеем и другие сведения" Після такої розмови він відпустив мене додому і "на прощання" порадив дома добре подумати над тим, що сказав, і коли викличе знову, говорити тільки правду.

Додому ішов пішки, хотілося якнайдовше побути на відлюдді з самим собою. Я знову потрапив у чорну смугу життя. Як вийти з неї?

За три дні із КГБ зателефонували, попросили приїхати в управління.

Черговий КГБ викликав уже знайомого кагебіста, який провів мене до кабінету. За кілька хвилин прийшов "чоловік у цивільному". Кагебіст, звертаючись до нього, назвав "товарищ подполковник". Знову почалася розмова аналогічна попередній. Коли підполковник довідався про стан мого здоров'я, домашні й заводські проблеми, поцікавився, чому не друкую книг своєї поезії, - деякі поезії він читав і вони йому подобаються, особливо вірші про кохання і природу... є цікаві поетичні образи, метафори... КГБ шанує талановитих поетів, допомагає видавати збірки віршів, але такий поет не повинен писати антирадянські твори... а допомагати КГБ виявляти ворогів СРСР, бути радянським патріотом. Я зрозумів куди він хилить. Їм не подобається моє спілкування з друзями, колишніми політичними в'язнями, а тепер відомими письменниками, артистами, художниками, і він хоче, очорнивши мене, змусити доносити на них. Така думка осмажила мене пекельним вогнем з ніг до голови, і я, не очікуючи пропозиції, випалив: Цього не буде! Підполковник знітився, замовк і швидко вийшов з кабінету. Знову ішов додому пішки і думав: як дуже розгойдався дамоклів меч, якого на тонкій волосині давно повісили над моєю головою і час від часу оскаженіло розгойдують його. Так, я українець і хочу бути свідомим українцем. Хіба це погано? Я не замовляв батькам народити мене французом чи русським, німцем чи євреєм. Народився українцем, і тому шаную і люблю українське: мову, літературу, пісні, музику... І тому, що люблю рідне, я не злочинець, якого можна ув'язнювати і паплюжити. Злочинець той, хто своє моральне здичавіння трактує як доброчинність, хто загубив національну пам'ять і переродився в ніщо. Незважаючи на постійні моральні утиски і переслідування, я вдячний долі, що відхилила мене від морального падіння, дала силу вистояти у змаганні зі злом. Було тяжко і дуже тяжко, але жодного доносу не робив, не стежив за друзями, не підслуховував, не торгував сумлінням. Слава Богу, дожив до пенсійного віку, вийшов на "заслужений відпочинок", тепер не страшно і помирати.

Людина завжди прагне свободи і незалежності, бо в ізоляції існувати не може.

 

27 квітня 1984

На заводі ніхто не цікавився моєю вчорашньою відсутністю. Усе, як було. Завод готується до Першотравневого параду, чепуриться: метуть заводське подвір'я і вулицю, ремонтують тролейбусну зупинку... Завком спільно з парткомом складають список надійних прапороносців, які не кинуть прапори на вулиці. Художник на червоному полотнищі пише білою фарбою стандартне гасло: "Партия Ленина - сила народная нас к торжеству коммунизма ведет!".

 

"Нехай зневага і зло людське вирують круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм так треба. Я України син, України!". О.Довженко, 2 листопада 1952 року.

 

28 квітня 1984

Адміністрація заводу урочисто провела мене на пенсію. Дякувала за професійну двадцятирічну працю на заводі інженером з техніки безпеки і охорони праці, нагородила почесною грамотою, дала звання ветерана праці, а трест - "Херсонрадгоспвинпром" видав наказ, в якому: "За долголетнюю и безупречную работу в системе объединения предприятий и в связи с 60-летием старшего инженера по технике безопасности Херсонского винзавода тов. Василенко Н.А. объявить благодарность и наградить денежной премией в сумме месячного оклада..."

Після урочистого засідання у кабінеті з т.б. накрили стіл і випили чарку вина за моє здоров'я. Директор заводу Онищенко навіть напросився прийти до мене додому першого травня і відсвяткувати день мого народження. Отже, подумав я, ні адміністрація заводу, ні трест інформації з КГБ ще не мають. А може, з настанням політичних змін у Союзі міняється і КГБ? Ото було б правильно і по-людськи!

 

30 квітня 1984

Зателефонував мені додому директор заводу О.Онищенко і сказав, що у зв'язку з виробничими обставинами, прийти на день народження до мене не зможе. Я зрозумів: КГБ почало "діяти".

"Мы все разрушим до основанья, а потом мы наш, мы новый мир построим! Кто был ничем, тот станет всем!". У Змія-Горинича голів багато, а думка одна: як з'їсти свою жертву.

Історія, писана кров'ю, та історія, писана чорнилом, це різні історії.

* * *

Мушу голосно й прямо сказати:

Запроторити хочуть за грати...

Тужить, плаче надія сама,

губить серце високі слова.

 

* * *

Дорога йшла не тихими гаями, -

звивалася між дротом та вогнями,

тягнула плуга понад силу в полі

і не вкорилася жорстокій долі...

Ні!

 

Люди йшли вгору з думами ясними,

і я був з ними.

Люди вмирали, щоб потім жити,

сади садити,

і я вмирав.

Час прийшов, прийшла загадка,

і я віддав усе,

що мав,

нащадкам.

Віддав молодість у сонячній габі...

Гранітне серце залишив собі?

 

3 травня 1984

Ходив на завод, щоб одержати призначену премію, але у касі не видали. Директор Онищенко сказав, що з невідомих йому причин, директор "Херсонрадгоспвинпрому" А.Б.Гульчак своїм наказом премію анулював. Моє прізвище із списку ветеранів труда заводу на отримання пільгової путівки в Ленінград викреслили. А далі пішло-поїхало. Бухгалтерія призупинила начислювати мені пенсію. На завод приїхала спеціальна комісія розслідувати мою "фінансову діяльність". Почали ритися в паперах: скільки, коли, за яку працю протягом двадцяти років одержував платню, де, коли читав робітникам лекції, на які теми та хто і яку суму грошей виплачував?.. Дніпровський райвиконком не визнав мене "Ветераном труда", медаль ветерана не вручив. Що за єси ти, чорна сило?

Хто змусив стискатися українця так, що він став алмазом?

"Пригадаю Дніпро - і вмру" - Євген Плужник.

 

8 травня 1984

У світі неспокійно. У пресі пишуть, що китайські війська вторглися на територію Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ) і захопили ряд висот. Нинішній воєнний похід Китаю найбільший з часу походу у лютому 1979 року. Китайське керівництво не приховує того, що йому не подобається зовнішньополітичний курс СРВ.

Сильний меншого згинає та ще й б'є.

 

Сьогодні дощ. Приходив Аркадій, струшуючи кашкета від дощу, говорить: "Зустрілися дві хмаринки, одна другій каже: Попісяємо. І ось маєш! Уже півдня відливають. Чи не знаєш, якій небесній канцелярії подзвонити, щоб заборонили хмарам пити бочками пиво?"

 

11 травня 1984

Херсонський письменник сказав мені, що написав драматичну поему про партизанський рух на Херсонщині, але видавництво "Таврія" без рецензії КГБ книжки на історичні та воєнні теми друкувати відмовляється, заборонено.

 

Те, що сталося раз, ніколи не повториться. Але те, що сталося двічі, неминуче повториться втретє.

 

15 травня 1984

Одержав листа від письменника Григорія Полянкера. Він пише твори єврейською та українською. Його реабілітували і прийняли до Спілки письменників України. Видає книжки, публікує статті про другу світову війну, спогадує парад Перемоги на ознаменування розгрому фашистської Німеччини, який відбувся на Красній площі у Москві 24 червня 1945 року і в якому він брав участь.

У 50-ті роки він відбував термін ув'язнення (мав 10 років) в Інті, в одному зі мною таборі. За національністю єврей, казав, що редагував журнал єврейською мовою і за те одержав термін ув'язнення. Його позбавили офіцерського звання і вилучили із комуністичної партії. У таборі він відчував голод душі, дуже боляче переживав своє ув'язнення, панікував, губив волю до життя і часто писав у Москву покаяльні листи. До мене ставився привітно, читав мою писанину, робив фахові зауваження.

Дмитро Паламарчук казав, що Полянкер - не Мансур, а випадкова жертва режиму.

Мансур - апостол ісламу, виступав проти російської агресії на Кавказі, помер на Соловках.

 

У Херсоні новина - зліквідували "забігаловку" і вперше відчинили кафе, де можна випити чашечку кави або склянку фруктового соку. І що цікаво: у кафе завжди людно. Дивує, як це раніше батьки міста не додумалися зробити таку добру справу, потрібна була тільки спеціальна постанова ЦК КПРС.

 

19 травня 1984

Колись мудрі люди казали: "Vix orimur murimus - ми помираємо вже в мить народження. Вічного немає нічого. Це стосується не лише людей чи тварин, але і речей людського побуту, будівель, знаряддя сільського господарства тощо. Відійшли у минуле оспівані поетами вітряки, млини, класична українська хата під очеретом, хата-землянка, гарба, бідарка, ресорка, парова молотарка, котки, якими наші діди молотили хліб на гарманах, однолемішний плуг, трилемішний буккер, класична українська селянська піч у хаті, колиска, підвішена на вервечках до стелі, мальовані скрині для білизни, дерев'яні ложки, рублі, рогачі, кочерги, колишнє взуття, одяг та інше. Мине час і все оте назавжди зникне, вітром байдужості вивітриться з голів майбутніх поколінь. Щоб гідно зберегти пам'ять про своїх предків, культурну спадщину рідного народу, їхні традиції, звичаї, національну духовну неповторність, мудрі люди створюють музеї, а в наведеному випадку - музей під відкритим небом. У деяких областях України такі скансени уже існують. Назріла потреба створити подібний і в нашій області. Чому б ні? Це залежить від культурного рівня місцевого керівництва і населення.

 

* * *

Вітряк, садиба, гобелен,

Леміш, косарка, обруч цебра -

Оце і є музей-скансен -

Колишня слава простонеба.

 

Духовних давніх ойкумен

Живуть іще слова пророчі:

Збережений в степу скансен -

Твої, людино, вуха й очі.

. . . . . . . . . . . . .

Хто дивиться очима музею, той дивиться далеко.

 

24 травня 1984

Сьогодні Валентин від "Ескавації" шоферував у воєнкоматі,- вантажівкою перевозив із аеродрому домовини з тілами солдатів, убитих в Афганістані. На північному селищі мати солдата з кулаками кинулася на офіцера, який супроводжував домовину, кричала: "Де мій живий син?! Я вам дала живого... Поверніть мені живого!. Поверніть!...". Вона поцарапала офіцерові обличчя, зірвала погони. Їй зв'язали руки, зробили ін'єкцію снотворного. Коли заснула, домовину розвантажили.

"Якби могутність народу вимірювалася пролитою кров'ю і слізьми, то український народ був би наймогутнішим". - Іван Франко.

1 червня 1984

Телефонували з клубу письменників, просили приїхати. У клубі були Микола Братан, Василь Шаройко, Анатолій Кичинський, Марк Боянжу, Іван Плахтін і Василь Мелещенко. Пропонували взяти участь у бригаді письменників, які поїдуть у Каховський район виступати перед працівниками радгоспу. У зв'язку з хворобою шлунку їхати відмовився.

 

Закінчив читати "Солдатский долг" К.К.Рокосовського. Цікаві мемуари, більш-менш об'єктивні. Книжка написана з великим знанням своєї справи. На жаль, нічого не пише (заборонено!) про своє перебування у в'язниці. Поляк із клеймом, маршал із орденами.

Минуле, яке б воно не було, треба знати правдиво, бо якщо воно буде брехливе, то таке буде і майбуття.

 

У книзі надибав на цікаву хронологію російських поетів неросійського походження. Засновник російської поезії Кантемір - румун; Пушкін - ефіоп; Лермонтов - шотландець; Блок - німець і т.д.

 

2 червня 1984

Малий павучок, який часто вдавався в химери, із золотої пряжі сонця плів остисту зорю на листі трави, виплітав красу літнього дня... А вночі зайці, що навпростець пробігали, роса, що падала з дерев, шмалький вітер, що подібно до дикої орди, появлявся, і навіть метелик, який просто так сідав, руйнували витвір павучка.

Вранці малий паучок знову брався за роботу, реставрував свою остисту зорю... Бігає і бігає знизу вгору, згори вниз - плете красу дня.

А поряд на дереві в отворі темного дупла великий павук із міцної нитки сплів свою мережу. Ніщо не руйнувало її: ні зайці, ні вітер, ні роса, навіть не метелик. Іноді туди потрапляла якась муха. Він поїдав її і знову ховався, очікуючи нової жертви.. Швидко від довгого сидіння, ситого життя, великий павук розтовстів і лопнув... А маленький павучок, що плете красу літнього дня, і досі бігає, і бігає знизу вгору, згори вниз.

 

3 червня 1984

Фаворизація російської мови і культури, злиття націй посилюється.Якщо так і далі піде, то зросійщать і села. А це - смерть українському етносу. Зникне значна частина людського світу.

 

Микола Соколовський намалював портрет Тараса Шевченка і подарував мені. Соколовський (поет, художник, священик) продовжує жити творчо, незважаючи на постійні заборони. 1980 року він написав вірш про Леніна, прибрав псевдонім "Сарма" - і видавництво "Радянський письменник" видало збірку його віршів "На осонку літа".

 

Наші обивателі виховані на магічному тоталітарному числі 99,99% і сьогодні вважають, що інакше не можна... Але це Соколовського-Сарми не стосується. Хто серцем виріс, той на колінах штани не протирає, незважаючи на заплічні шепоти.

 

Мав відрядження в Нову Каховку (винрадгосп "Таврія"). Їхав теплоходом. Тихий, чарівноокий Дніпро, сонячні блискітки на водних плесах, широкі поетичні краєвиди. Якийсь дідусь стояв біля фальшборта окремо від пасажирів і, пильно вдивляючись у тільки йому відому далину, неголосно співав. Нараз озирнувся, спохватився, ніби чогось злякався, і замовк. Я підійшов до нього, сказав: "Коли людина співає - це означає, що на серці сонячно. Мабуть, згадали свою молодість?" - "Так. Згадав Грицька" - із якимсь потаємним сумом відповів дідусь, і відійшов від мене.

* * *

Сивоголовий дід в плащі стояв

і на фальшборт, мов братові на плечі,

поклавши руки втомлені, старечі,

про молодість притаєно співав:

 

"В степу, де зріють ковилові трави

і височить незайманий курган,

ішли григорівців повстанські лави,

і ковила багрилася від ран",

 

І тут, смикнула мов чиясь рука,

він прикусив невільно язика.

 

8 червня 1984

Зараз правозахисники (дисиденти) подають нову версію фізичного знищення української інтелігенції (соловецьких в'язнів). Їх, кажуть, не потопили у Білому морі, як говорили раніше, а стратили напередодні жовтневої революції 1937 року в Карелії. Там опричники Кремля розстріляли письменників М.Зерова, Л.Курбаса, М.Куліша, П.Филиповича, М.Ірчана, В.Поліщука, О.Слісаренка, М.Вороного, Г.Епіка, М.Ялового та багато інших творчих особистостей.

 

По назвах вулиць міста можна читати історію народа, процеси творення ідеологій.

Вулиця Суворова у Херсоні уже була Богородицькою, Католицькою, Егізовською, 1 Мая, Паризької комуни... Які наступні назви?

 

11 червня 1984

Знову перечитую надіслану Дмитром Паламарчуком книжку "Вільям Шекспір. Сонети". Перекладені ним "Сонети" підтверджують давно кимсь сказане: "Поет має шосте чуття, що відкриває поезію підсвідомості". І приємно, що перекладач оту "поезію підсвідомості" у сонетах Шекспіра цілком зберіг.

Справжня поезія, як і краса природи, скрашує похмурі дні людини, допомагає забути прикрощі. Висока поезія - це розгорнута метафора життя. А життя не без перешкод. Щодо "перешкод", чорних смуг у житті, добре написав Микола Реріх: "Благословляйте перешкоди, вони ведуть вас до удосконалення".

 

17 червня 1984

Секретар партійної заводської організації чомусь мені сьогодні довірливо сказав: "Радянський народ - це людська біологічна маса, яка хоче, щоб нею керували не благанням, а батогом. Без батога радянський народ розвалиться. Сталін геніально вмів тримати багатомільйонний натовп у руках. З теперішнім ліберіалізмом ми прийдемо до анархії ".

Цікава філософія секретаря партії. Власне, тут нічого немає нового. Синдром віри у "царя-батюшку" - живучий, і він швидко не злиняє.

Адже ж і досі "біологічна маса" співає: "Наш адрес - не дом и не улица; наш адрес - Советский Союз".

 

"Християнська любов є перешкодою для поширення нашої революції. Те, чого ми потребуємо, - це ненависть. Ми мусимо навчитись ненавидіти, бо тільки тоді ми можемо здобути світ". А.Луначарський.

Прикро, що наші дорогенькі малороси слова Луначарського сприйняли за ідеологію свого блага.

 

Прочитав у самвидаві "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби.

Дивуюся, за віщо переслідують автора? Монографія написана на цитатах Леніна та його однодумців. Письменник нічого не вигадав.

 

21 червня 1984

Влодко сьогодні сказав мені, що вулиця Чайковського, де він мешкає, знаходиться над підземним колишнім ходом, а з його підвалу починається підземний хід, який веде до річки Кошової. Підземелля у багатьох місцях уже зруйновано, але там, де склепіння викладене камінням, ще добре збереглося. Про Херсонське підземелля вже не раз писали, що науковцям необхідно його детально обстежити, але віз і нині там. Є ще люди, які бачили підземні ходи і в інших місцях. Наприклад, бачили хід, що починався від Фортечного валу біля Очаківських воріт. Він вів до вулиці Комсомольської (колишня Ердельєвська) і до вулиці Карла Маркса (колишня Потьомкінська), і далі - до Дніпра. Кажуть, колись у них, як в Одеських катакомбах, ховалися від царських жандармів старообрядці, бездомна біднота, злодії, а на початку ХХ ст. там улаштовували свої друкарні більшовики. Активістам Українського товариства охорони пам'ятників та культури вдалося частково обстежити підземелля, що на території колишнього Військового Форштадту, але на тому і зупинилися. Невизначеність - залишає грунт для творення легенд. Кажуть, підземелля зроблені не в часи будівництва Херсона, а древніми племенами до християнської ери, бо на стінах хтось своїми очима бачив малюнки і символи язичницької віри, а в кам'яному саркофазі нетлінний труп скіфського царя.

 

5 липня 1984

Приїхав зі Львова Михайло Блащак з родиною і своїми сватами. Привіз дефіцитний розподільний вал до "Жигулів". За день поїдуть на Арабатську стрілку відпочивати. Михайло Степанович поступив до КПРС минулого року, бо "безпартійному займати посаду начальника торга не дозволяється".

Вовки з голодними очима втяли орлові крила.

 

9 липня 1984

Міжнаціональна ворожнеча у світі не припиняється. Чи колись припиниться? У Шрі Ланці, незважаючи на запровадження ще 1983 року надзвичайного стану, криваві сутички між основними етнічними групами країни - сингалами і тамілами - продовжуються.

Не втихають демонстрації людей доброї волі в зарубіжних країнах. Вони закликом до ядерного роззброєння, розповідають про жахливі наслідки атомного бомбардування американською авіацією Хіросіми і Нагасакі 6 серпня 1945 року.

* * *

Народи світу,

люди всіх країн,

зміркуйте:

одна-однісінька планета в нас!

А бомб уже мільйони тонн.

На кожного живого з нас

по сто центнерів суміші -

нейтронів із отрутою,

і стільки ж мін з напалмами...

. . . . . . . . . . .

Земля благає, люди, нас

покінчити зі зброєю:

з "катюшами" і танками,

з ракетами і мінами,

бо ходить, ходить вороном

і чиркає запалкою

сучасний Герострат.

 

12 липня 1984

Із В.Шешуріним їздив у Прогної до знайомого мені єгера заповідника Василя Ковердія. Ловили вудками рибу, відпочивали.

Прогної - колишня козацька паланка, тепер село Геройське. Село у війну дало двох Героїв Радянського Союзу (Г.Ободовський і М.Танський), Героя Соціалістичної Праці (гарпунер-китобій М.Гниляк) і Кавалер трьох орденів слави (П.Дубинда). На їх честь і перейменували село.

Прогної знаходиться на Кінбурській косі, яку омивають із півночі Дніпровський лиман, а з південного заходу - Ягорлицька затока Чорного моря. Паланку в Прогноях заснували козаки Запорозької Січі у ХVІ столітті як найпівденніший сторожовий укріплений козацький пост. Там козаки мали угіддя, займалися рибальством, видобували кухонну сіль, полювали на пернату дичину і вирощували городину для Запорозької Січі. 1775 року, коли Катерина II і її фаворит Потьомкін (Нечеса) зруйнували Запорозьку Січ, Прогнойську паланку зліквідували. На початку ХІХ століття дідусь моєї матері О.Захарченко чумакував, возив волами сіль із Прогноїв до центральної України.

 

20 липня 1984

Д.П. надіслав мені газети "Зоря" №133, 14.07.84 р., стаття "Чотириликий запроданець" якогось В.Головка. Брудне звинувачення Миколи Сарми-Соколовського в українському націоналізмі. У "Зорі" № 136, 18.07.84 р. стаття М.Соколовського про визнання своєї провини "Мене мучить моє минуле". Жахливо читати. Ешафоти працюють. Що буде з Україною?

 

21 липня 1984

"Підемо на вогнище, будемо горіти, але від своїх переконань не відмовимося" - М.І.Вавилов. Блажен хто вірує.

У Херсоні знову судять керівника секти баптистів-розкольників, члена ради церков ЄХБ М.С.Климашенка, який відбувши перший термін ув'язнення, не відмовився від своїх релігійних переконань. Якийсь В.Запорожець у статті "Краплені карти. Правда про неправду" ("Наддніпрянська правда") запитує: "Чого вони хочуть?" і сам відповідає: "Одного разу голова ради церков Крючков, звертаючись до своїх одновірців, керівників баптисько-розкольницьких угруповань, проговорився: "Нам вкрай необхідно намітити програму невтручання держави у церковні справи". Далі Запорожець пише: "Повне відокремлення церкви - це цілковита безконтрольність її діяльності, навіть і тоді, коли така діяльність має (а вона таки має!) антигромадський, соціально шкідливий характер". Автор статті пише, що баптисти домагаються скасувати тепер діючі законодавства про культи в СРСР, бо вони ніби суперечать підписаному В.Леніним декрету "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", якщо навіть при цьому порушуватимуться права і свободи сотень мільйонів атеїстів.

М.Климашенка звинувачують і в тому, що його син, коли служив у радянській армії, відмовився брати зброю в руки, бо не хотів брати на душу гріх, а в журналі його церкви "Вісник істини", № 2, 1980 року, сказано, що основоположники наукового комунізму Маркс та Енгельс до 30-річного віку були віруючими людьми і навіть мають богословські праці, і що Енгельс на схилі свого віку повернувся до віри в Бога. Про це, мовляв, увесь світ знає, тільки комуністи замовчують.

O tempora, o mores! - О часи, о звичаї!

 

27 липня 1984

Не перевелися ще легковірні люди, які хочуть легко і задарма отримати "купу грошей". Якось на початку літа зайшла до мого заводського кабінету робітниця і каже:

- Хочете мати купу грошей?

- ?

- Є така гра, її правила опубліковані в журналі "Смена". Надсилаєш за вказаною адресою 10 рублів і за місяць можеш отримати дві тисячі п'ятсот...

Питаю:

- Ви граєте?

- Ні, але хочу попробувати.

- Не раджу. Зрозумійте, у такій грі виграють не учасники гри, а той, хто започаткував гру. Ви кусатимете лікті.

Робітниця задумалася, потім каже:

- То ви так говорите тому, що у вас, мабуть, гроші є. У мене їх немає, і я гратиму. Мене не одурять. Там, де вони сядуть, я вже встала.

Сьогодні я її запитав:

- Багато виграли?

Вона мовчки подивилася на мене. В очах - сльози..

 

З метою економії електроенергії міська електромережа вечорами знову почала на годину відключати електроенерію. Світимо гасові лампи. Сидячи у темряві, невільно пригадуєш колишні гасла: "Спасибі Іллічу - електрикою свічу!", "У нас тепер електрики хоч на три Америки!", "Колись дим каганця виїдав нам очі, тепер лампочка Ілліча світить вдень і вночі!".

Щось дивне з нами, українцями, робиться: вдома розмовляєш українською, а вийдеш на вулицю - почуваєшся, ніби звідкись приїхав, - російською.

 

5 серпня 1984

Ліна і я з Полюгами, Дариною і Любомиром, виїхали власними автомашинами в турне по центральній Україні. Гарна, сонячна погода. Такий і настрій. Запаслися бензином, необхідними автодеталями, харчами - і поїхали з надією, що мандри будуть цікавими.

"Щоб полюбити Батьківщину, треба її пізнати". Микола Реріх.

 

Кіровоградщина, хутір Надія. Планета української культури. З трепетом душі і високим духовним піднесенням ступаємо на подвір'я садиби Великих Тобілевичів, тепер державного заповідника-музею І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого). "Хто б не ступав на цю священну для української культури землю, нехай згадає, що тут Карпенко-Карий написав кращі свої п'єси... Скиньте шапку і вшануйте ім'я великого українського драматурга". - Юрій Яновський. У заповіднику вражає все: і експонати літературно-меморіального музею (фотокопії рукописів, документальні фотознімки, театральні афіші, скульптури та графіки, присвячені великому драматургові, та інше цікаве), і "Маркові" дуби, і дерева, що посадили українські письменники, назвавши їх іменами: "Орел", "Любомудр", "Козак", "Побратим", і "Батькова хата", у якій, як засвідчує меморіальна дошка, Іван Карпович у 1889 році написав безсмертну комедію "Сто тисяч", і плесо чарівного ставка, в якому плескаються дикі качки, і верболози над річечкою Комишуватою Сугоклеєю, і калинова алея, і квітники, і симпатичне джерельце, що витікає з-під коріння старої верби, і портрети та анотації про кохану дружину Івана Карповича Тобілевича Надію (Тарковську), на честь якої він назвав хутір. Усього не перелічити, треба оте все щиро сприйняти душею, щоб родина Тобілевичів, - Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті, - у всій своїй творчій величі і духовній краси постала перед очима. Ми у боргу великому перед ними.

Звичайно, було б дивно, коли б у музеї не було комуністичної агітки.

У п'ятому залі експозиції наведені слова Максима Рильського: "Ми йдемо вперед. Ми йдемо, керовані партією, до прекрасних берегів комуністичного суспільства...".

 

* * *

Карпенко-Карий звіку-зроду,

Придбавши творчі два крила,

Не йшов на срібляки і моду -

Вкраїна матір'ю була.

 

6 серпня 1984

Снідали на березі річки Інгул. Гарний куточок. Тутешні діти вудками ловлять рибу, яка не ловиться. Річка спокійна, плеса рудуватого відтінку, тихі.

 

Місто Кіровоград (колишній Єлисаветград). Після хутора Надії, де ще блукають світлі тіні великих корифеїв театрального мистецтва - Тобілевичів, місто нам видалося сіреньким, дуже провінційним, навіть краєзнавчий музей не справив доброго враження.

Місто Переяслав-Хмельницький (до 1943 - Переяслав) 20 тис.ж., - стародавнє багате історією місто, розташоване на річці Трубежу. Вперше згадується в літописах 907 року. Було основним опорним пунктом Київської Русі в боротьбі проти половців, центр Переяславського князівства, зруйноване 1239 року монголо-татарською ордою. 1362 року відійшло до складу Литовського князівства. 1569 року - до Польського королівства. 1654 року у місті відбулася Переяславська Рада про приєднання України до Росії. З кінця ХVI ст. було одним з осередків народно-визвольного руху (Наливайка 1594-1596 р.р., Тараса Федоровича 1630 р., Павлюка 1637 р., Острянина 1638 р).

Оглянули:

1. Літературно-меморіальний музей Г.С.Сковороди, - колишній колегіум (зас. 1738 р.). У колегіумі 1753-1754 р.р. викладав поетику український просвітитель, філософ Григорій Сковорода.

2. Державний історичний музей, - міститься у будинку А.О.Козачковського, у якому Т.Шевченко написав літературні шедеври "Заповіт", "Наймичку", "Кавказ" 1845 року.

3. Залишки фортечних валів, побудованих за Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.

4. Музей архітектури й побуту під відкритим небом, - диво-село, літопис народних будівничих ХІХ і початку ХХ ст.ст.

5. Діарама - музей, "Битва за Дніпро".

Місто надзвичайно цікаве історичними пам'ятками, архітектурою церков різних конфесій. Воно могло б стати меккою для паломництва шанувальників історії України. На жаль, такого зараз не спостерігається.

 

8 серпня 1984

Місто Канів (15 тис.ж.), відоме з 1147 року. Один із центрів Коліївщини. Найдавніші пам'ятки катакомбської культури (2-е тис. до н.е.), знайдено металеві вироби білогрудської культури (11-9 ст. до н.е.), кургани скіфського часу (7-2 ст. до н.е.).

1. Поклонилися пам'яті Поета, поклали квіти до його пам'ятника, що на Тарасовій (Чернечій) горі.

2. Оглянули експонати літературно-меморіального музею Тараса Шевченка.

* * *

Поміж музею світлих стін

Тобі, Апостоле, уклін.

Нехай наповниться по вінця

Твоїм вогнем душа вкрїнця,

Щоб скрізь вона була прекрасна,

Жила, горіла й не погасла.

Канів. Музей Т.Шевченка.

 

* * *

Якщо були Франко, Тарас,

І маємо мету здорову,

Мучителям не вбити нас,

Не розіп'ясти нашу мову.

 

10 серпня 1984

Хутір Закревка на Черкащині. Село Моринці. Село Шевченкове (Кирилівка). Ступаючи стежками, якими колись ходив малим Тарас, робишся морально чистішим, ясніше відчуваєш у собі українське коріння. Жаль, що пам'ятні місця Шевченка і досі зберігаються абияк.

 

11 серпня 1984

Місто Олександрівка на річці Тясмині. Історично-краєзнавчий музей. Парк. Місто Вознесенськ. Місто Миколаїв. Місто Херсон (пізній вечір).

Всюди із цікавістю оглядали визначні історичні місця, пам'ятки.

* * *

Над Херсоном теплі барви

І, немов іхтіозаври,

На Дніпрі косують оком

Білі судна ненароком.

 

16 серпня 1984

Із Миколою Братаном їздив у м. Скадовськ, провідали болгарську поетесу Розу Боянову. Вона з Болгарії на море привезла дітей. Я перекладав її поезії. Вони опубліковані у збірнику сучасних болгарських поетів "Линем до одного моря - океану" ("Таврія", Сімферополь, 1983). Зустріч була цікавою. Боянова розповідала про сучасний (прорадянський) творчий процес болгарських письменників, читала свої нові поезії.

* * *

Болгарочко, палкий тобі привіт!

Візьми у серце наш вкраїнський світ.

Коли твою огорне душу проза,

Шукай жар-птицю у Скадовську, Роза.

 

22 серпня 1984

Дмитрові Паламарчуку - 70. Надзвичайно працьовитий і ерудований поет, і перекладач художньої літератури. Переклав українською сонети Петрарки і Шекспіра, поезії Гейне, роман Г. Флобера "Саламбо", А.Франса "Лозовий манекен", "Пан Бержере в Парижі" та інше. В Інті він писав ліричні вірші і перекладав Шекспіра не без мудрої поради Григорія Кочура. Там я читав його перші переклади.

 

Знову пияцтву - бій! Преса пише, що засобом підвищення продуктивності праці, більш ефективного використання виробничого потенціалу є активне, наступальне здійснення заходів по боротьбі з пияцтвом, алкоголізмом, недисциплінованістю, крадіжкою і безладдям на виробництвах, що стало суспільною хворобою. Нагадують, що у Стародавньому Римі не дозволялося пити вино чоловікам до 30 років і жінкам будь-якого віку. А в стародавньому Єгипті був звичай під час гулянок ставити біля святкового столу скелет. Він нагадував пиякам про необхідність знати міру алкогольним напоям. Релігійні заборони виявилися найбільш ефективними у країнах ісламу, буддизму і конфуціанства. Там цілком заборонено вживати алкоголь. Вважають, що алкоголь від Азазеля, єврейського демона зла.

Є люди, які солідаризуються з Белінським, який писав: "Для нас нужен Петр Великий, новый гениальный деспот, который бы во имя человеческих принципов действовал с нами беспощадно и неумолимо".

Ментальність азіатів на крайню жорстокість цупка і заразлива.

 

1 вересня 1984

Із Валентином Шешуриним їздив у Кринки рибалити. Знайомий єгер поселив у невеликій кімнатці Будинку відпочинку. Протягом трьох днів плавали каюками по озерах і єриках, ловили рибу на гачок, а щук на доріжку. На острівцях варили справжню юшку. Тут ходять легенди, говорять багато доброго про Остапа Вишню, який щоліта приїжджав на відпочинок. "Хто в Крим - а я в Кринки!". На подвір'ї Кринок на постаменті височить його скульптурний бюст. У Кринках із Остапом Вишнею бував і Максим Рильський. Каже єгер: "Вони - нерозлийвода. Тільки вдвох - і на рибну ловлю, і в ліс за грибами". У Кринках усе овіяно романтикою: і запашні, широкоплесі лимани, Флорів і Казначейський, які єриками з'єднуються з річками Конкою та Кринкою, і окремі зариблені лимани Дідів, Мала Злодіївка, Велика Злодіївка, Круглик, Шия та ще з півдюжини інших, і неповторні краєвиди, і навіть нічне небо, про яке Остап Вишня писав: "А воно й справді: глибоке-глибоке, темно-синє, аж чорне, небо над нами, а зірок тих, зірок, та такі ті зорі чисті, такі осяйні, ніби хтось їх спеціально на цю ніч понадраював тертою з сирівцем цеглою...".

Споглядаєш на оте чудо природи і невільно стаєш щирим ідеалістом, чітко відчуваєш присутність Творця.

 

* * *

Зориста ночі колісниця

безшумно мчить.

У світлі місяця іскриться

за яром шлях.

Над ним блакить,

прошита срібними зірками,

налита пружними вітрами,

мажорно й гарно майорить -

Землі вітрило.

. . . . . . . . . . . . . . .

 

4 вересня 1984

Передала "Свобода": 19 років тому (4 вересня 1965 року) у київському кінотеатрі "Україна" відбулася прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", під час якого І.Дзюба, В.Чорновіл, В.Стус, М.Коцюбинська, Ю.Бадзьо та ще кілька письменників заявили протест проти нової хвилі репресій серед української інтелігенції. Того року у самвидаві вийшла друком монографія Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Письменниця, правозахисник Лідія Чуковська написала відкритого листа М.Шолохову з протестом проти його заклику на ХХIII з'їзді КПРС покарати письменників за "інакомислення" Ю.Даніеля і А.Синявського не на підставі закону, а "керуючись революційною правосвідомістю". У грудні того року голова КГБ СРСР В.Семичасний заявив про недопустимість артистам грати роль Леніна в одному кінофільмі, а в іншому - купця, злодія, невігласа чи п'яничку.

 

5 вересня 1984

У газетній статті "Правда про міжнародний сіонізм" ("Наддніпрянська правда") В. Сайко пише "На передньому краї сучасної ідеологічної боротьби одним з ударних загонів імперіалістичної реакції виступає міжнародний сіонізм... Він активно використовується імперіалізмом у боротьбі проти революційного, робітничого руху за національне визволення народів". (?). Сайко пише, що єврейської нації нема. "Немає ніяких підстав стверджувати, що радянські євреї і американські євреї належать до однієї нації, бо радянські євреї є радянськими і ніякими іншими за своєю культурою і соціальним укладом життя. Євреї, які живуть в Америці - американці і є такими за культурою". Він пише, що навіть в Ізраїлі є три групи єврейських націй: сабри (євреї палестинського походження), ашкеназі (євреї європейського походження) і сефарді (євреї - вихідці з країн Азії та Африки), тому, мовляв, однієї нації немає. Таку "науку" можна пристосувати до будь-якої нації, наприклад, до української: українці західних областей - одна нація; українці східних областей - друга нація, а українці зарубіжжя - третя нація.

Недавно мені мудрак сказав, що західні українці не належать до української нації, бо вони русини, а справжні українці це, нібито східняки. Абсурд. Нація визначається не економічними і не географічними ознаками, а генетичними.

* * *

Задля тебе, Україно, душу бережу.

Задля тебе тиші перейшов межу,

І твою звитягу,

і ясні думки

Пронести змагаюсь в Храм твій гомінкий.

 

Задля тебе йшов я прямо до мети.

Запізнав багато лиха, і біди,

І хоч був голодний, і німіла кров,

На колінкування у житті не йшов.

 

9 вересня 1984

Що це було? Преса і радіо знову заговорили про нерозгадану загадку, поставлену перед людьми кимсь невідомим - появу 2 грудня 1983 року об'єкту в небі над Україною, який летів і яскраво світився протягом 40 хвилин. "Воно" то нерухомо висіло в небі, то піднімалося високо вгору, то опускалося вниз і пульсувало. Згодом появилося над Білорусією і Центральною Росією. Його бачили сотні людей, фотографували, фіксували радаром. На запитання: що це було? Віце-президент АН СРСР А.Логунов конкретної відповіді не дав. Загадка залишається загадкою. Її необхідно розгадати, і вона буде розгадана. Тільки коли?

Коли Меней, впіймавши Бога за бороду, сказав: "Не хочу гендлювати, як ті крамарчуки, хочу господарювати, і не вчіть рибу плавати, знайся кінь з конем, а віл з волом, і не розмазуйте мені єлей, бо не куплятиму кота в мішку, хоч, шукаючи примарного щастя, хлебтав оковиту, бо тесть був такий добрий, хоч на хліб намазуй, хоч сидів не за цапову душу, а я викопав сім криниць живої води - і гріхи простилися, тільки чорт у сон знову приліз і шепоче, душу купує, та не продав, житиму у своїй хаті, яка по вікна в землю вгрузла, на слові чесному тримається". Хома із рота Менея, вирвавши палку тираду і розсіявши по землі, сиднем сидить, очікує врожаю.

У кожному малоросі живе українець.

 

15 вересня 1984

Хабарництво, корупція, телефонне право, кумівство, шахрайство, обман нівечать наше сучасне суспільство. І звідки така хвороба взялася? Хто її породив? На заводі робітниця гірко плакала. Її обдурили шахраї, пообіцявши за винагороду 30 тисяч рублів посприяти у придбанні квартири поза чергою, бо мають "свою руку нагорі". Вона повірила... і тепер плаче.

* * *

Карався за пісні не раз,

не два...

Та знову ними повна голова.

Безбоязні пісні

болючих тем

живуть в душі

і б'ють ключем.

 

19 вересня 1984

Є художні твори, які наснажують читача якимсь особливим притягальним магнетизмом. Читач, прочитавши такий твір, обов'язково читатиме його знову і знову. Так сталося зі мною, коли я в молодості прочитав віршовану п'єсу "Горе з розуму" Олександра Грибоєдова (1795-1829). Пізніше читав не раз. Сьогодні знову читаю, і знову отримую великий заряд естетичної насолоди. Сюжет п'єси на перший погляд простий - драматичний конфлікт розумного, благородного, волелюбного Чацького з оточуючим його рутинним середовищем, - 25 дурнів і один розумний, якого ніхто не розуміє. У творі гостро показана царська Росія, - "25 дурнів" - це груповий портрет російського суспільства, в якому процвітає чванство, лакейство, азійщина. Драматичний твір завдав сильного удару російському абсолютизмові. Недаремно і досі у народі живуть фрази із п'єси, що стали афоризмами: "Блажен, кто верует, тепло ему на свете", "Служить бы рад - прислуживаться тошно", "Дома новы, но предрассудки стары" та інше. Олександр Грибоєдов народився в Москві у родовитій сім'ї. В одинадцятилітньому віці вступив до Московського університету. досконало володів багатьма іноземними мовами. 1826 року був заарештований за підозрою у приналежності до товариства декабристів. За кілька місяців звільнений і за написання "крамольної п'єси " Горе з розуму" цар призначив його посланником у Персію, де 11 лютого 1829 року у віці 34 років Грибоєдова було вбито у Тегерані місцевим населенням, яке виступало проти російської експансії. Долі письменників складаються по-різному: одних за життя гріють промені слави, потім їх імена і їхні твори забуваються. Інші, зневажені за життя, здобувають безсмертя, написаши навіть один твір. Правду кажуть: великі таланти - трагічні. Коли я ьув у Грузії, поклав квіти до надгробку Грибоєдова, що на Пантеоні.

 

23 вересня 1984

Олександру Довженкові, творцю фільмів, які стали кінокласикою, - "Звенигора", "Іван", "Земля", "Арсенал", 90 років від дня народження.

У "Літературній Україні" № 36 ц.р. нарешті згадали, що геніальний кінорежисер Олександр Довженко не лише досконало володів німецькою мовою, але і німецькою писав статті, і друкував їх 1930 року у Берлінській газеті "Райхсфільмблат". Статті досі були не відомі радянському читачеві. Дві статті в перекладі українською вперше публікуються в "Л.У". Слава Богу, що хоч це стало відомо. А скільки ще за сімома замками? Про це Олесь Гончар у статті "Від Сосниці до планети" пише тільки натяками.

 

29 вересня 1984

Був у Києві, їздив до Григорія Кочура. Він щасливий, що про його переклади позитивно пишуть у пресі, говорять як про феноменально обдарованого перекладача. Г.Кочур надзвичайно скромна людина і, розповідаючи про свої успіхи, говорить не хвалькувато, а ніби соромиться похвали. Відомість йому принесла не книга В.Мінача "Живі і мертві", 1961 рік, Київ, яку він переклав із словацької мови (про роман Мінача він завжди чомусь уникає говорити), а збірка перекладів "Відлуння", в-во "Дніпро", 1969, - передмова "Шляхи пізнання" Віталія Коротича.

 

7 жовтня 1984

Радіо "Свобода" передало: У в'язничній ленінградській лікарні помер журналіст і правозахистник Валерій Марченко. З приводу його смерті президент США Р.Рейган зробив спеціальну заяву, в якій висловив жаль і обурення з приводу його передчасної смерті, підкреслив велике значення його боротьби за свободу і демократію. В.Марченко вперше був арештований у 1973 році за написання низки статей про занепад національної української культури, і засуджений до 6 років ув'язнення в таборах і 2 років заслання до Сибіру. Вдруге арештований у вересні 1983 року, а засуджений у березні 1984 року на 10 років таборів і 5 років заслання.

* * *

Якщо почнуть облудні яничари

роздмухувать нові пожари,

брате, не мовчи!

 

Якщо ліпити стануть фарисеї

з твоїх дітей собі лакеїв,

брате, не мовчи!

Не загуби у суєті Свободу,

тримайся кореня народу.

 

11 жовтня 1984

В Іванівській райсільгосптехніці працює юристом правнук Т.Г.Шевченка Петро Харитонович Шевченко. Багато цікавого розповідав про свій родовід. Його рідний прапрадід Микита Григорович був рідним братом Тараса Григоровича Шевченка. Петро Харитонович народився у селі Шевченкове (колишня Кирилівка) Черкаської області, у тій же хаті, що і Тарас Шевченко. Показував родинні фотосвітлини. На одній із них його батько Харитон Прокопович, знятий у 1930 році біля Шевченкової хати з Григорієм Петровським, на інших - син Стефаника з Харитоном Прокоповичем, є знімок Т.Г.Шевченка з останнього його приїзду в Кирилівку. Петро Шевченко пише вірші на стереотипні теми:

 

"Якби побачити ти зміг,

Яка возз'єднана, єдина,

Між дорогих сестер своїх

Цвіте Радянська Україна!

Вже не Кирилівка убога -

Шевченкове нове зросло.

А в ньому клуб, колгосп і школа,

Сади прикрасили село".

16 жовтня 1984

Завершено найтриваліший 237-добовий пілотований політ (Союз-7 - Союз-Т-11), у якому брали участь космонавти Леонід Кизим, Володимир Соловйов і Олег Атьков, наш земляк, херсонець.

 

На заводі відбулася лекція "Високоефективна праця, успішне завершення п'ятирічки - обов'язок кожного, усіх трудових колективів".

Невільно пригадується, у Загорянівці сусід Степан М. на п'ятирічку казав: "Пийте воду, їжте січку // виконуйте п'ятирічку!".

 

20 жовтня 1984

Ремонтують пам'ятник Джону Говарду в Херсоні. Кажуть, батьки міста очікують делегацію із Англії. Це добра ознака. Добре і те, що Херсон не закрите місто і зарубіжним туристам не зачинені двері. Дніпропетровськ, Ізмаїл та ще деякі міста України іноземним туристам відвідувати заборонено.

 

Був у міському загсі на церемонії реєстрації подружжя (Василя і Олі). Член міської ради, жінка, виконавець урочистих обрядів, вітаючи російською мовою шлюбну пару, говорила таке: "Вы заключаете семейный союз под мирным небом нашей необъятной советской Родины, руководимой партией Ленина, которая ведет счастливой дорогой к коммунизму.. Прошу жениха и невесту стать на рушничек..."

Із гурту гостей хтось голосно сказав: "А чому не на "полотенце"?

 

22 жовтня 1984

Знайомий самодіяльний поет Роман почав писати вірші російською мовою. Питаю: Що змусило тебе залишити українську і перейти на "общепонятный"? Він відповів не одразу, довго думав, ніби щось пережовував у собі, потім сказав, що тепер усе по-російськи і україномовну поезію не читають, народ не сприймає українську мову, не хоче за неї боротися, а поскільки не хоче, то чому він повинен хотіти, навіть Шевченко і той, коли зрозумів, що українська мова не виживе, почав писати російською. Я пояснив, що Шевченко писав прозові твори і щоденник російською, але не тому, що "українська не виживе", а тому, що йому заборонялося малювати і писати, а він був покликаний Небом писати, тому писав і друкував, але під прибраним іменем К.Дармограй. Тільки через двадцять років царська охранка розшифрувала, що під псевдонімом Дармограй був Шевченко.

Зрештою, якщо я не писатиму українською, ти не писатимеш та ще хтось не писатиме, то тоді справді українська мова може загинути.

"А я і не знав", - молодий сказав поет, вилупивши очі.

 

Генеральний секретар ЦК КПРС К.Г.Черненко відповів на запитання Президента США Р.Рейгана: чи готовий Радянський Союз вести діалог із США про контроль над озброєнням з виробленням угоди про повну і загальну заборону ядерної зброї? (газета "Наддніпрянська правда). Черненко відповів, що так, готовий. Це перше розумне зрушення в новій політиці Кремля. Поганий мир кращий доброї війни. Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.

 

Дехто прізвище Пікассо ставить наголос на другому складі, інші - на останньому. Пабло Пікассо за національністю іспанець, народився 1881 року на півдні Піренейського півострова, де наголос ставлять на другому складі, але більшу частину свого життя він прожив у Франції, де наголос ставиться на останньому складі слова. Геніальний майстер пензля прожив до дев'яностолітнього віку.

На жаль, і досі трапляються "художники", які зациклилися на соцреалізмові, і картини Пікассо називають дитячими витівками. Не розуміють, що мистецтво - це витвір постійно оновлюючого світу людської уяви. Пікассо - відкривач і послідовник такого світу.

 

28 жовтня 1984

Заводською автомашиною їздив у Кіровоград, розслідував обставини нещасного випадку, що стався з провідником готової продукції Кравченком. Щоб поправити димохідну трубу "буржуйки", яка чомусь перекосилася, провідник виліз на дах вагона, над яким була тролея електромережі 27500 вольт, і був смертельно вражений ел. струмом. Зі мною їздила його дружина. У моргу було ще п'ять небіжчиків, крім провідника. Я запитав лікаря: Хто такі? "Алкаші й бездомники. Померли у підвалах та під парканами цього місяця " - відповів лікар. Мені подумалося: скільки ж тоді таких померло за місяць по Україні? А по СРСР?

На таке запитання ніхто не відповість. Нещасні випадки з летальним кінцем розголошувати заборонено. Інженер з техніки безпеки про такий нещасний випадкок на виробництві змушений передавати у Київ за спеціальним кодом.

 

"Мы живем, под собою не чуя страны,

Наши речи за десять шагов не слышны".

О.Мандельштам

 

1 листопада 1984

Був у колгоспі "Шлях Ілліча". Напередодні мого приїзду голова колгоспу наказав зрубати розкішні багатолітні ясени, що росли перед будинком правління колгоспу, "щоб було видно вивіску колгоспу і не затіняли Дошку пошани передовиків виробництва". Інженер з техніки безпеки сказав мені: "Бачиш, що голова зробив? Пеньки - це його моральний портрет". А мені подумалося, що це портрети і колгоспників, які не перечили голові рубати ясени.

 

4 листопада 1984

Цього року археологічні розкопки курганів біля селища Сиваші відкрили надзвичайно цікаву сторінку минувшини. Лаборант Херсонської експедиції Інституту археології АН УРСР С.Романчук знайшов у кургані поруч похованих чоловіка і жінку. Біля них загнуздані й осідлані коні: один для жінки і два для чоловіка. У небіжчиків були речі, якими користувалися за життя: у жінки браслет і опахало, а в чоловіка різноманітна зброя і золотий динарій візантійської імператриці Феодори. Відкрили пам'ятки степівчан, які мешкали на території сучасної Херсонщини протягом другого тисячоліття до нашої ери - середини другого тисячоліття нашої ери. Тут письменникові багатющий матеріал для історичних творів. Не вичерпаний колодязь цікавих тем.

За переказами стародавніх греків наприкінці VП століття до н.е. кіммерійців із "херсонщини" витиснули скіфи. На зміну скіфам прийшли сармати. Сармат змінили племена печенігів, половців, монголо-татар... У кургані поблизу селища Сивашів знайдено розбиту вапнякову "бабу" - статую воїна в обладунку. Стародавній митець відтворив у камені чоботи і розшитий каптан, прикрашені чеканкою шолом і нагрудні зерцала, пояс з підвішеним до нього мечем, колчан зі стрілами, лук, кресало, гребінець та інші дрібні речі.

 

* * *

В рясні степи Херсонщини іди.

Отам мандрують у кибитках скіфи -

Живі легенди й соковиті міфи, -

Історії нев'янучі сліди.

 

10 листопада 1984

Був у Дніпропетровську. Зустрівся із Соколовським. Розмовляючи про літературу, я сказав, що появився цікавий поет Микола Мірошниченко, його чотиривірші я читав у "Літературній Україні" ще 1981 року, але і досі деякі з них пам'ятаю, наприклад:

"цей вірш Сапфо, ця світляна кура,

цей фапс: цей жовтий лист,

ця золота кора -

це скіфське дерево, жарінь-жура!

... тріпоче серце на кінці пера".

 

Соколовський сказав, що Мірошниченко його прийомний син. Я не став детально розпитувати... При нагоді розпитаю.

Поет зі світлим духовним обличчям може вершити свою літературну долю без будь-чиїх підказок.

 

13 листопада 1984

Навіщо хрестили Київську Русь? Питання не риторичне. Тепер багато, як віруючих так і невіруючих, погоджуються з тим твердженням, що релігія є поборником високих моральних і духовних цінностей, отже, необхідне. За чотири роки (1988) - тисячоліття хрещення Київської Русі (України). Що за диво християнство? Його четвертували, кидали на поживу левам, морили голодом, холодом, клеймували, руйнували, доводили до мученицької смерті, а воно живе і не маліє.

 

Їздив у місто. У касі комунальних послуг оплатив квитанцію за прокат телевізора. Черга до каси була велика. До приміщення зайшов огрядний "мужик" і, не займаючи черги, протиснувся до каси. Старенька жінка сказала: "Гражданин, вам очередь не существует?" "У меня своя очередь, - відповів "мужик", і показав пальцем на вивіску "Ветерани війни обслуговуються поза чергою...". Жінка не угавала: "Совесть нужно иметь!". - "Когда ты пряталась в кустах, я ротою командовал. Ясно?". - "Я не пряталась..." - "Если не пряталась, почему стоишь в очереди?" - "Совесть имею. Потому и стою". - "Ну и стой со своей совестю, а я придерживаюсь не совести, а закону. Ясно?".

 

15 листопада 1984

Переглянув колишні свої поезії. Галамагання. Жодного живого слова. Правильно пише Дм.Паламарчук:

"Хоча б тобі остався день до смерті,

то й тим не виправдать хапливих строф.

Що більш зусиль на доку і на рейді,

тим менше в океані катастроф".

 

Читав поезію Григора Бородуліна. Є гарні вірші. Поет патріот Білорусії.

 

"Коли мова моя

увільється в загальний людський океан...

буде мені серце гріти

кожним збереженим словом,

споконвічна, як жито,

моя білоруська мова!". Переклад І.Драча.

 

Нарешті згадали перекладача-трудоволика, письменника Діодора Бобиря, - видали книжку його творів та спогадів про нього "Люблю і вірю". У передмові П.Загребельний пише: "Видавці просто забували про майстра. Настирливі ремісники завжди крутяться під ногами, домагаються не так роботи, як заробітку, а майстри далеко, вони скромні і горді, про них згадують не завжди, іноді й геть забувають, хоч забувати майстрів - злочин державний і людський". Справедливі слова. Хтось казав: перекладач у прозі - раб, перекладач у поезії - суперник. Ці слова якнайкраще характеризують Діодора Бобиря.

 

20 листопада 1984

Мудрі люди кажуть: говори - і я тебе побачу. Це можна віднести і до тих, хто пише: пиши - і я тебе побачу.

Сьогодні читав "Киевскую старину", том 38, 1892 р. Там на сторінці 233 Новоросійський губернатор Чертков писав кошу Запорозької Січі:

"Близ Александровской и Никитской, на пространстве 30 верств, между реками Кучугумом и Конскою, по направлению к Великим пескам, найдены солдатами скрытые в земле жженый кирпич, известь и тесаный камень и в одном кургане найдены мрамором выложенные покои, оставленные там прежде бывшими древними народами; то дабы скорее окончить постройку днепровских крепостей, прошу не только не воспрещать выбирать найденные уже материалы, столь драгоценные в этих местах, но еще поощрять отыскание других таких ям, за что предлагаю в награду по 5 рублей за кирпичный и по 10 рублей известковый запас". "Все русскому мечу подвластно" - писав О.Пушкін.

Страшно читати таке. Маленький запис, а як багато говорить про тупих російських губернаторів, нищителів культури, агресивних завойовників, напханих бредовою імперською ідеєю. Таке історія не прощає. "Россия - государство не торговое и не земледельческое, а военное, и призвание его быть грозою света". Цар Микола Перший.

* * *

Москалики, безтямні душі,

тремтіть!

Небесний Суд на вас гряде!

Самих себе утопите в калюжі

отої крові, що з людей ллєте.

 

23 листопада 1984

Іноземці, які приїжджають до Києва, і чують тільки російську мову, кажуть, що українці не шанують себе. Це правда. Не можна шанувати народ, який сам себе не шанує. Народ, який губить свою мову й історичну пам'ять, одночасно губить і захисний імунітет перед духовною та іншою формою експансії.

Тут варто згадати сатанинське лукавство В.Леніна (том 32, стр. 342): "Проклятый царизм превращал великороссов в палачей украинского народа, всячески вскармливал в нем ненависть к тем, кто запрещал даже украинским детям говорить и учиться на родном языке". Куди поділися оті слова? Про них мовчать, їх мов корова язиком злизала.

 

27 листопада 1984

Планета Земля, кохаючись із зорями-вертихвістками, прогледіла свій вік. А жити хочеться! Кохати хочеться!.. А платити за легковажність уже не має чим. От і вимагає задля свого продовження енергетику життя від гомо сапієнса.

 

Анатолій розповідав. Коли його батьки починали сваритися і мати казала: "Я тебе без парашута з п'ятого поверху викину!", батько ішов на берег річки, брав лозину і довго хльоскав нею по воді. До батька підпливали коропи, він їх гладив рукою і вони поволі відпливали.

Тоді батько повертався додому урівноважений і щасливий, казав: "Там коропів, хоч відро підставляй. Таки завтра, мабуть, візьму вудку та половлю їх".

Мати усміхалася: "Знову за рибу гроші! Син уже парубок, а він лозиною золоту рибку шукає".

 

29 листопада 1984

Приходив Роман, приніс великий стос нових віршів українською мовою. Питаю: російською уже не пишеш? - "Ні. Якщо я не писатиму, ви не писатимете, то хто писатиме?".

У Херсоні появилася книжка якогось Юрія Римаренка "З ким і проти кого?", (Київ, "Дніпро", 1983). У "Наддніпрянській правді" херсонський письменник, рецензуючи книжку, пише: "Твір Юрія Римаренка про буржуазно-націоналістичних відщепенців, котрих передовсім характеризує зрадництво, продажність по відношенню до землі, яка їх породила і на яку їм не буде вороття, поки світу".

Книжка вщерть наповнена лайливими словами, звинуваченням у гріхах українських письменників діаспори: "людиноненависницька сутність на службі контрреволюції у фашистів, а сьогодні - у пентагонівських безумців...". Про визначного українського поета Євгена Маланюка, який мешкає у США, пише, що він славить кодекс націоналіста у віршах, має мораль, яка на службі у Петлюри, а згодом у Гітлера. Про письменника Івана Багряного пише, що він "навіть збив домашню "армію" з кількадесяти колишніх поліцаїв, назвавши їх досить промовисто "Легіон Симона Петлюри"... вони колінкують, як свого часу перед Керенським, нині перед Солженіциним та іже з ним.". Пише, що націоналісти злигалися із сіоністами і "цій ефемерній силі злигання антикомуністичних колон протистоїть наше непереборне "чуття єдиної родини" - воістину нездоланна сила комуністичного поступу". Усе було б правильно, аби дозволили прочитати твори тих письменників, яких обливають брудом, щоб можна було самому зорієнтуватися: хто бреше, а хто каже правду. Адже ж істина пізнається в діалозі і співставленні. Невільно виникає запитання: чому приховують їхні твори? І відповідь: тому, що вони не такі, як про них пишуть горекритики, які тримаються принципу: чим брехні більше, тим швидше повірять.

На щастя, існує народна мудрість: скільки б не ганили великих мислителів, а вони ростуть і ростуть, навіть і в могилі.

 

2 грудня 1984

Ірано-Іракська війна триває. Мусульмани убивають мусульман. Горять міста і села, гинуть люди. Іракське військове головне командування у пресі повідомляє: "Іракські війська завдали ряд ударів по угрупованню противника, заподіявши йому втрати у живій силі та бойовій техніці. Іракська артилерія піддала обстрілу міста Іраку Мандалі і Зурбатії. Вбито близько 140 чоловік".

Тегеранське радіо повідомляє: "Літаки ВПС Іраку вчинили наліт на місто Нехавенд, вбито понад 270 чоловік, є великі руйнування".

Хто чи що змушує божеволіти народи: вбивати один одного? Де відповідь? Над таким питанням ламали голови не одне покоління людей - і не знаходили.

 

* * *

З'являються світлі дива -

а жити гірше...

Чотири - це не двічі два,

а значно більше.

 

4 грудня 1984

У серпні цього року наші газети писали, що американські радіокомпанії зафіксували на плівку текст виступу президента Р.Рейгана, якого він мав намір виголосити перед американським народом: "Мої співвітчизники-американці! Я радий повідомити вас, що щойно підписав законодавчий акт, який назавжди ставить Росію поза законом. Бомбардування починається через п'ять хвилин". Білий дім одразу повідомив, що президент США дозволив собі пожартувати, і тільки. Рейган, виступаючи перед американцями, не говорив такі слова. Здавалося б, можна й забути. Але хвилі від такого "камінця" і досі не згасають. На заводі на кожній лекції з політінформації лектори з острахом цитують "виступ" Рейгана.

У страха великі очі.

 

Хтось невидимий стоїть поруч і нашіптує, що оте вже близько, воно несе яблуко, яке мушу вкусити - і тоді не буду "лисим", летітиму на власних крилах.

Якщо я не можу зрозуміти помисли України, то як Україна зрозуміє мене?

"Ігнорувати значення національного питання на Україні, чим часто грішать великороси (і мабуть, менш часто, ніж великороси, грішать євреї) - значить робити глибоку і небезпечну помилку". - Ленін, т. 30 ст. 243. Нове фарисейство.

"За кожне слово будете засуджені, за слово і оправдані" - Біблія.

 

"Коли Ленін помирав,

Сталіну наказував,

щоб нам хліба не давав,

сала не показував"

 

6 грудня 1984

Протягом місяця демонстрували телекінофільми про війну - як нас убивали, як ми убивали, та як треба убивати. Сьогодні, нарешті, аж від серця відлягло, показали по першій програмі прекрасний, людяний фільм "Не стріляйте в білих лебедів" за однойменним романом Бориса Васильєва. Фільм - світлий промінчик у темному царстві. Артисти правдиво зіграли ролі росіян із "глубинок". Фільм пройнятий драматизмом, цікаві діалоги з підтекстами, які спонукають до роздумів.

 

Бачився з Л.Кулішем. Він сказав, що мав зустріч із другим секретарем обкому КПУ Мельніковим, просив його, щоб він прикріпив херсонських письменників до продовольчих обкомівських крамниць, щоб письменники не стояли в чергах і не губили дорогий час, який могли б використати на написання художніх творів. Мельніков відповів, що нічого не станеться з письменником, якщо він і постоїть у черзі за ковбасою.

 

Увечері на вулиці крадій схопив шапку з голови Григорія - і втік. Шапку три дні тому він купив на ринку за 300 руб. Іноді крадіїв ловлять, але їх не меншає. "Не меншає тому, - говорить Григорій, - що у нас немає едикту китайського імператора Ву Ванга, за яким у 1220 році крадіїв карали на смерть".

 

8 грудня 1984

Прочитав Валентина Распутіна "Пожар". Назва повісті символічна. На прикладі сучасного села письменник сміливо показав проблеми "сьогодення", низьку духовну культуру пересічних людей, байдужість до спільних моральних і матеріальних цінностей, підлесливість, неробство, космополітичну згубність. На жаль, не дав відповіді: хто виний у появі низької культури росіян?

По телевізії передавали двосерійний телефільм за романом Клауса Манна "Мефістофель". (Мефістофель - уособлення зла, нечистої сили). Фільм повчальний і глибокозмістовний, непересічна гра артистів. Він розповідає не тільки про жахливе минуле, але й про сучасне, яке, як дві краплі води, схоже до минулого. Метафора "Мефістофеля" - люди, будьте уважні й розумні, не допускайте повторень помилок історії.

 

Наші члени СПУ за своїми вдачами, політичними і національними поглядами дуже різні і сплутати їх неможливо. Кожен має своє зовнішнє і внутрішнє обличчя, але їхня творчість, за винятком одинаків, позбавлена самобутності. Вони більше прагнуть легких гонорарів, ніж високої моралі. Забули, що людина, чим багатша внутрішньо, тим менше потребує зовнішнього.

 

10 грудня 1984

Був у МІСі, директор Анатолій Локтіонов сказав, що недавно дивився кінофільм "Битва за Москву" і просльозився: "Кінотеатр - порожній, десяток хлопчаків і - все. Коли наша армія зазнавала неуспіху, вони голосно сміялися. Подумати тільки, до чого ми прийшли!"

Анатолія Семеновича можна зрозуміти, він віддано воював, бачив фронтове жахіття і йому не може не боліти зневажливе ставлення молоді до минулого.

 

Вечором був у клубі письменників. Зайшла мова про поезію А.Кичинського. Багато хто його віршів не розуміє. Василь Шевченко сказав, що якщо він і далі писатиме такі вірші, як "Вишивання хрестиком", то йому скоро дадуть премію "за бугром". Кичинський став білою вороною.

А жаль, він цікавий поет, шукає нові форми поезії і себе в поезії, він ще із собою сперечається, сумнівається. Але ж той, хто не сумнівається, - той не досліджує, а хто не досліджує - той передчасно залишає дорогу.

 

Сьогодні директор профучилища № 12 Запорожець (там Ліна працює заступником директора з учбово-виробничої роботи) звільнив із роботи чергову (вартову) робітницю, "бо вона в присутності учнів хрестить вікна, щоб злодії вночі не залізли до класів і не обікрали".

 

13 грудня 1984

На черговому засіданні у клубі письменників обговорювали добірку моїх рукописних поезій. Було присутніх 15 письменників. Виступаючі швидко споляризувалися: одні (меншість) хвалили, інші (більшість) ганили. М.І.Варенцова:

- Я - філолог і одразу скажу: вірші Василенка не витримують критики, це погана проза. Такие (вона перейшла на російську мову) пускать в прессу нельзя. "Нефертити" - что это такое? Кто? Непонятно. "Наш сад" - проза. В стихотворении "Ганна" имеются вульгаризмы. Такое читать детям нельзя, это будет не воспитание, а антивоспитание.

А.Г.:

- Я мовник, маю вищу освіту, а поезія Миколи Василенка для мене ребуси. Що це таке: кагани (князі), дики (вепри), убруси (скатерка), мицасте віття, лютер? У вірші "Творчість" є рядок "найтяжче пишуться погані вірші". Нема тут А.Іванова - пародія на Василенка була б одразу. "Клептоманія" - така філософія нам не потрібна. Це не вірш, а викрутаси.

 

Петров:

- Є непогані вірші, наприклад, "Не одним хлібом", але поганих більше. Автор вживає багато придуманих слів, тому читач не читатиме.

Наприклад, хлань морів (чому не вода морів?), олжа (чому не брехня?), тамтами (чому не барабани?), дихавиця та інше. У вірші "Монолог" автор пише "Хай мене будять щоранку мудрі і радісні книги - навстіж кватирки і двері добрим ділам відчиняти". Приїхали! Не він повинен братися за книжки, читати їх, здобувати знання, щоб бути ерудованою людиною сьогоднішнього трудового дня, а книжки повинні будити його, бо він спить. Вірш "Соломія Крушельницька" - надуманий. Яка муза?..

М.Братан:

- Не погоджуюся з тими, хто не допускає в поезію неологізмів. У віршах Тичини тьма неологізмів, тому його поезія і не старіє. Вірш "Хіросіма" написано добре... Але "повисла на одному крилі" - не те.

 

Б.Плоткіна:

- У вірші "Спільність" Микола змалював колишнього офіцера-українця неправильно. Не тільки українці в часи Паризької комуни проявляли героїзм, але й інші нації. Вірш "Істина" - це що? Поет шукає істину в минувшині. Чому і для чого? А от "Не самим хлібом" - вірш написано добре.

 

В.Мелещенко:

- Вірші Василенка на професійному рівні, але це вірші для віршів. Мені більше подобається поезія, яка оспівує наше кипуче сьогодення, в якому домінують ветерани війни і передовики виробництва. Наприклад, вірш "Богуславка" - гарний. Але коли б його пов'язати із сьогоднішнім днем, він був би ще кращим.

 

17 грудня 1984

Зустрівся із Сергієм, колишнім електриком ХБК. Його руки татуйовані різними малюнками та візерунками. Він пишається ними. Охоче розповідає де і коли татуював. Пригадалося і моє "татуювання". 1941 року, навчаючись у Херсонському морехідному училищі, я дав однокурсникові витатуювати на кисті лівої руки невеликий однолапий якір. З отим якорем пройшов Німеччину і війну. 1952 року у концтаборі Інти, переосмисливши суть татуювання, попросив Любомира Полюгу, - він тоді працював фельдшером у таборі, - вирізати якір скальпелем. Любомир погодився і без постороннього ока швидко оперував. Здавалося, ніхто "операції" не бачив і не чув. Але за тиждень хтось доніс оперуповноваженому і той, викликавши мене до свого "хитрого домика", одразу грубовато наказав: "Покажи руки!". Я показав. "Где якорь? Его нет. Тебе что захотелось получить надбавку к сроку? Получишь! Чтоб завтра якорь был на прежнем месте. Ступай!". Якоря я більше не наколював і опер мене не викликав. А рубець від колишнього татуюйованого якоря і досі біліє на руці.

 

18 грудня 1984

У зв'язку з наближенням 1000-ліття від дня хрещення Київської Русі у пресі частіше почали писати на релігійні теми. Заперечують незаперечне. Пишуть: "Християнство не зміцнило сім'ю, а розбестило, принесло не освіченість і культуру, а забобони..." і т.п.

 

У клубі СПУ відкриті партійні збори. Запросили безпартійних - мене і Л.Куліша. Доповідач говорив про нічим не оправдану пасивність письменників: мало пишуть на актуальні сьогоднішні теми, про колосальні успіхи економіки і партійного будівництва. А.Дрозд і В.Шевченко сказали, що вони пишуть на актуальні теми, але їх не друкують. Б.Плоткіна: "У парку ім. Леніна рубають високі дерева, кажуть, там будуть ставити дошки пошани. Про це неподобство я написала в газету. Там сказали: забери свою писанину, бо інакше тобі доведеться залишити Херсон" В.Шаройко: "Не всяка правда є правдою. Треба писати легкотравні поезії - з партійної позиції". Л.Куліш: "У літературі багато поетів-сіряків. Попробуй написати погану рецензію на сіряка - з'їсть!".

 

Знову вечорами знеструмлюють електромережу. Наше селище Східне у темряві, вулицями небезпечно ходити, злодії можуть не лише обікрасти, але і безпричинно побити. Чиновники оправдуються, кажуть: "Автохтони крадуть електроенергію, тому велика перевитрата, і тому відключають".

 

20 грудня 1984

У "Літературній Україні" повідомлення: "Секретаріат ЦК ЛКСМ України затвердив рішення журі літературної премії імені Андрія Малишка журналу "Дніпро". Лауреатом премії 1984 року став поет Микола Братан. Миколі Івановичу Братану належить понад десять поетичних книжок, у яких оспівується комуністичне сьогодення, високі моральні якості ліричного героя, краса праці і рідної природи".

Поезія - доля, а не ремесло.

21 грудня 1984

Феноменальний бард із хрипливим голосом і мужнім характером Володимир Висоцький:

"Даже если сулят золотую парчу,

или порчу грозят напустить - не хочу!

На ослабленом нерве я не зазвучу,

я уж свой подтяну, подновлю, подвинчу!".

 

Їздив до Любомира П., ходили до окуліста. Лікар порекомендував закапувати очі двічі на добу віта-йодюроль-трифосаденіном.

 

Син Марії Забудько воює в Афганістані. Вона не без гордості показувала фотознімки. На однім знімку - її син стоїть біля танка у бронежелеті з автоматом через плече. На другому - на землі, опустивши голови, сидять три полонені бородаті "бандити", на них він з переможним виглядом наставив автомата.

Про який мир можна серйозно говорити, коли отой мир топчуть, розстрілюють на афганській землі?

 

Одержав листа від інтинського однотабірника Євгена Дацюка. Пише, що вже і до Львова докотилася русифікація; українська культура гине від засилля російської культури і кастрації української літератури. Якщо скоро не буде позитивних змін, то може статися, що українська мова буде мовою тільки письменників. Нас навчають як не любити Україну. Ми повинні навчатися як любити її. Завтрашній день народжується сьогодні.

 

23 грудня 1984

Кажуть, існує якась РУНВіра (рідна української нації віра). Розмов про неї багато, а достеменно ніхто нічого не знає. Протестанти хрест вважають знаряддям катування, тому не хрестяться. Євангелісти, баптисти та інші протестанти кажуть: "Коли б твою матір повісили, то невже ти будеш шанувати петлю, на якій вона висіла? Треба вчення Ісуса шанувати, а не знаряддя, на якому він був прицвяхований". (???)

Якась заплутана казуїстика.

 

З метою дискредитувати директора заводу Онищенка поширюють різні брудні чутки. Просторікують про нібито побудовану ним дачу на лівому березі Дніпра на заводські кошти, подейкують про темні зв'язки з корумпованими партократами. Комусь дуже хочеться змістити директора з посади. Свою дещицю у цю справу намагаються внести і "його люди".

 

Із самвидаву. "У нас викрадено не лише мову, волю й матеріальне багатство, духовні скарби, але і нашу душу, яку поміняли на "общечеловеческую". Ми століття живемо на "нашій - не своїй землі".

 

25 грудня 1984

Віктор приніс вірш, каже, записав у "сибіряка", який недавно поселився в Новій Каховці:

 

"Ах, страна Нахаловка,

родина-уродина!

Сколько вместе пропито,

Сколько вместе пройдено,

Сколько отхватила ты -

Мать твою да мать!".

 

Росія завжди була духовною провінцією Європи. А з ким поведешся, того й наберешся.

Десь читав, що російський народ - то виконавець чужої волі, він "сам собі славу рокотаху", його руками і кров'ю створили велетенську державу, завоювали одну шосту частину світу - побудували нову Вавилонську вежу, яка неодмінно розвалиться, бо звойовані різномовні народи не зрозуміють один одного.

 

27 грудня 1984

Тепер стало відомо, що в тридцяті роки за культу Сталіна, були репресовані й розстріляні у таборах "розвиненого соціалізму" відомі письменники: Бабель, Чарнець, Тіціан, Табідзе, Яшвілі, Бруно Ясенський, Пильняк, Артем Веселий, Перец Маркіш, Д.Бергельсон, Квітко, М.Кольцов, І.Микитенко, М.Куліш, М.Зеров, П.Филипович, В.Поліщук, В.Підмогильний, Михайль Семенко, Л.Курбас, О.Слісаренко, М.Чернявський, Г.Епік, М.Яловий, М.Ірчан, Степан Бен, В.Бобинський, О.Влизько, Майк Йогансен, Я.Савченко, Марко Вороний, Гео Шкурупій та багато інших талановитих і патріотичних правдоносців.

Сьогодні історія уже починає говорити їхніми голосами.

Чого вони домагалися? Небагато: свободи слова, вільного розвитку культури і мови для своїх націй. Іншими словами: кисню для душі.

Різниця між мовами природна і вона полягає не у відмінності звуків чи наголосів, а у відмінності світобачення. Існує також природний зв'язок між мовою і поведінкою, мовою і внутрішнім світом людини її мотивацією. Парадокс: якщо національна культура не буде агресивною, вона стане мертвою. Це, мабуть, і спонукує справжніх патріотів на подвиги, ламаючи бар'єри страху, навіяного імперськими садистами.

 

28 грудня 1984

Одержав листа від інтинського побратимця Євгена Дацюка. Пише:

 

"Принишк на тичці жовтий хміль...

В сухих листочках - смуток мій.

Чомусь збагнуть не можу й досі:

зайшла у душу сіра осінь".

 

30 грудня 1984

Сьогодні невільно був свідком цікавої зустрічі двох друзів.

- Ти приїхав?

- Ні.

- Що "ні"?

- Чого питаєш? Бачиш - приїхав!

- Приїхав?

- Ні не приїхав. Чого сверлиш очима? Дірку в мені зробиш.

- Не мели дурниці.

- Це ти мелеш. Замість того, щоб привітати свого друга, питаєш: чи я приїхав? У тебе що, криша поїхала?

- Це у тебе поїхала. Моя на місці.

- Ні, у тебе!

- Тю на тебе!

- І на тебе тю! Баба з воза - кобилі легше.

- Це ти про мене, "рожденный ползать, летать не может"?

- Про тебе. Іди паси коні.

- Це що таке?

- Зникни з моїх очей, "Никакой пощады классовому врагу!".

- Романтику, нова війна починається тоді, коли забувають стару.

- Романтики на голові стоять - догори ногами, а я ще на своїх і кури не загребли, хоча моє минуле уже довше майбутнього, але, агностику, у мені ще багато доброго.

- Чим більше у людині доброго, тим швидше її з'їдять.

- Зуби поламають!

- Побачимо, гомо сапієнс.

- Ну, друже єдиний, досить мудрувати, наливай чарку і вип'ємо за нашу довготривалу і неущербну дружбу.

 

 

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)