Лаодіка прокинулася пізно. Розплющивши очі, кілька хвилин байдуже споглядала блакитний балдахін, що глибоким погідливим небом звисав над нею. Поривно відкинувши з грудей легку шовкову ковдру, солодко потягнувшись, вона комусь тепло посміхнулась. Може, своїм райдужним снам, а може пишності свого принадного тіла та бадьорості, яку відчувала в собі.
Це була ще досить гарна, ставна жінка, хоча вже не перші дрібненькі зморшки були на обличчі; чорні пружні коси, які облямовували смугляве видовжене обличчя, й високі крилаті брови, надавали жінці величності й виразу настороженої людини.
Обдарована жіночою спостережливістю, вона ще з юності зрозуміла, що шлях до трону більшою мірою, ніж приналежність до царської родини, прокладе її врода.
П'ятнадцятирічною дівчиною Лаодіка, як велів звичай, віддалася рідному братові, цареві Антіоху Другому, й тоді стала його дружиною. Але серце не лежало до нього й вона швидко навчилася хитрувати й лукавити. Незабаром знайшла собі між придворними вродливих молодиків-коханців. Вайлуватий, постійно заклопотаний державними справами Антіох спочатку не підозрював Лаодіку в порушенні подружньої вірності. Любив і шанував її, особливо коли народила йому першого сина. Відпускав у далекі подорожі та на тривалі прогулянки. Ніколи не цікавився, де буває та що робить. Згодом, коли сторожа донесла на неї, - мовляв, стала путанкою, має коханців, - почав ставити до її спочивальні вірних йому євнухів та служниць-рабинь. Але вона швидко знаходила з ними спільну мову й продовжувала вести непристойне життя.
Так було в молодості. Тепер їй сорок років. У неї двоє дорослих синів - Гієракс і Нікатор. На голові з'являється сиве волосся. Вона щоранку змушує служниць виривати його. Пригасли юні пориви й шалена пристрасть. Але ще й тепер свідома того, що Антіох, як в молодості, кохає її. Нещодавно подарував їй Паннукоме - великі землі з містечками у провінції Вавилонії, - хоч на велеллюді заявив, що продав за двадцять золотих талантів. І про це звелів управителям провінцій викарбувати на кам'яних стелах і поставити біля воріт храму богині Ісіди, храму бога Осиріса та храму бога Гора, - нехай про це знають усі покоління Селевкідів. А ще вона одержала від нього золоті келихи й обручки, срібні кухлі, тарілі й заморське жіноче вбрання з парчі. Усе це сприйняла з радістю як нагороду за молитви до улюбленої богині Ісіди - богині жіноцтва й материнства.
Лаодіка, зітхнувши по своїх минулих любощах, лягла на бік, подивилася на статую богині, що стояла в глибині помешкання між масивними колонами, прикрашеними різьбою у вигляді папірусних стеблин, з яких звисали гірлянди квітів та вінки з пальмового листя. До них, пручаючись на руках Ісіди, тягнувся її малий син Гор. І вона, ласкава й розніжена материнським святим почуттям, марно намагалася його притиснути до своїх налитих здоров'ям грудей.
Лаодіка склепила повіки й невільно замислилася. Щось тепле, материнське відчула в собі. Ніби повернулися молоді безтурботні літа, світла цнотливість і той незабутній день пологів, коли почула перший крик рідної дитини. Тоді лежала ще слабою на ліжку, раб обмахував її опахалом, щоб не було спекотливо, Антіох тримав сина перед нею на руках і великий хор співав урочистий гімн на її честь.
Вона піднялася з широкого м'якого ліжка й голосно покликала:
- Наазам!
Гойднулася червона ширма на дверях, роздвоїлась, і в приміщення зайшла служниця - рабиня. На ній - чорні широкі шаровари, на ногах - повстяні сандалії.
- Я кликала Наазама, - ворухнула чорною бровою Лаодіка.
- Наазам нема. Цар забрав Наазам, - ломаною грецькою мовою відповіла служниця.
- Коли? Куди?..
- Недавно. Я не знаю куди.
Це було дивно. Протягом тривалого часу євнух Наазам незмінно прислужував цариці. Тихий і покірний, він був непомітною особою в палаці. Лаодіка поважала його. Він міг тримати язик за зубами, з ним можна було поводитись, як забагнеться.
Лаодіка наказала служниці подавати вбрання та покликати покоївок. Невдовзі, одягнена в довгий барвистий пеплос, вона розглядала себе в невеликому срібному дзеркалі, що стояло на мармуровому столі, захаращеному різноманітними коробочками з чорною та червоною фарбами для брів та губ. Тут же було різне причандалля для завивки волосся, скриньки з обручками та сережками. Від усього цього розносилися духм'яні пахощі.
Покоївки метушились довкола цариці. Лагідно осмикували поділ вбрання, перев'язували голубими стрічками волосся на голові, зашнуровували блакитні, оздоблені золотом черевички.
Лаодіка провела долонями по своїй гнучкій талії. Була дуже задоволена собою.
- Чи пасує пеплос до мого волосся? - запитала покоївок.
- Так, так!.. Пасує, - ствердили покоївки.
- Буси також до лиця?
- Так, так!.. До лиця.
- Блакитний колір - це мій колір. Правда?
- Так, так!.. Правда, царице, правда.
До покою зайшов Антіох. Його непомірно великий живіт, охоплений розкішною малиновою тогою з позументами, незграбно звисав над короткими ногами. Коли він ішов своєю качиною походкою, живіт гойдався, здавалося, що там був якийсь великий прихований дзвін. Скуйовджена борода торкалася його відкритих волохатих грудей. На тлустих пальцях рук рясніли барвисті персні.
Привітавшись із дружиною, Антіох стомлено сів у широке з слонової кістки ложе й гострими очима обвів приміщення.
На кам'яній глибі, схожій до призьби, біля стіни стояла золота химерної форми чаша, яку подарував колись еллін із далекого заморського світу. Поряд чаші лежала яйцеподібної форми з двома вертикальними ручками амфора. Погляд ковзнув по ряду срібних і золотих божків, що висіли понад ліжком. На стіні красувався подарований войовничим вождем галатів глянцевий лук і стріли, оздоблені срібними накрапами.
Лаодіка з робленою наївністю споглядала за чоловіком. Ніколи він не заходив до неї в таку ранню годину. Що б це могло значити? Учора він допізна пив із чужинцем.
Очима показала служницям на двері. Ті, вклонившись, мовчазно вийшли.
Грайливо зазираючи чоловікові в очі, вона улесливо спитала:
- А куди це ти, муже, забрав Наазама? Хто ж тепер пильнуватиме твою царицю?
Антіох мовчав. Його обличчя стало холодним. Це збентежило Лаодіку. Згасивши посмішку, повторила:
- Мені сказали, що ти забрав Наазама. Але куди? Чи я вже не господиня у себе вдома?
- Хочеш бачити його? - спитав Антіох і, не очікуючи відповіді, додав:
- Ходімо, покажу тобі Наазама.
Він звівся на ноги і пішов до дверей. За ним - Лаодіка.
У передпокої їх вітали намісники та настоятелі храмів. Осторонь стояли військові начальники. Вони привітали царя й царицю традиційними військовими вигуками. Чемно відповівши на привітання кивком голови, подружжя наблизилося до портику, колони якого були прикрашені живописом. Біля колон, човгаючи сандаліями по мармурових плитах, негр у білому вбранні підданським жестом показав, що вхід вільний.
Антіох з Лаодікою минули кам'яні сходи, стали під перестилем, критим похилим дахом. Перед ними на балконі стояв сонячний годинник. Він показував одинадцяту годину.
- Так пізно? - подумала Лаодіка.
Вона подивилася на сонце. Воно самітньо стояло в зеніті й гаряче смажило. Перевела погляд на долину. Там у мареві виднілася річка Оронт. Поодалік, на заріччі - темні гори з гострими скелями, а зліва на захід - поля, засіяні сезамом.
Колись вона любила милуватись оцим розмаїтим краєвидом. Тоді горби та гори, укутані тонкою позолотою скісного проміння нагадували їй про єгипетські піраміди та заполонених міражами сфінксів. Збуджували бажання чогось нового. Але сьогодні чомусь, у годину спеки, вони здавались вбогими й жалюгідними, мов кволі ягнята. Не зворушували і непорушні кущі тамариску й мімози, що заглядали в прозору воду Оронту.
Несподівано на річці з'явився човен. На кормі сидів засмаглий, майже голий, араб. Тільки брудна жовта тканина огортала його кощавий таз. Він напружено веслував, правив до берега.
Араб, взувши дерев'яні шкарбани, легко вискочив на широкі сходи причалу, майнув через розпечений сонцем піщаний майдан перед палацом, і зник у довгій невисокій споруді, подібній до галереї.
Лаодіка спочатку не надала цьому особливої уваги. Хіба не доводилося їй бачити араба, який кудись поспішає?
Перевела погляд на Антіоха. Його стиснуті уста й холодний погляд не передбачали нічого доброго.
Раптом, розірвавши тишу, пролунали звуки букцину.
На пласкому даху одного з будинків поблизу майдану, широко розставивши тонкі, худосилі ноги, стояв уже знайомий Лаодіці араб і завзято дув у букцин. Люди, які проходили майданом, зупинялися й запитливо роззиралися.
Від царських стаєн прямо на них помчали дві колісниці запряжених баскою гривастою трійкою коней. Люди злякано розбігалися.
Колісниці перетнули майдан та й зупинилися на одній лінії навпроти палацу. З них поспіхом вискочили раби, зняли кілька низеньких ослінчиків і прямокутних дерев'яних щитів. Із них швидко спорудили невеликий поміст.
Лаодіка запитливо зломила брови.
- Що це? Когось страчуємо?
Антіох ствердно хитнув головою.
- Ах, це ж цікаво! - вигукнула вона.
Її очі спалахнули негарним хижим блиском, і на скронях запульсували живчики.
Антіох не любив у неї проявів жорстокості. Вони лякали його. Ось і тепер, коли Лаодіка захоплено дивилася на приготування рабів, він з острахом спостерігав за нею. За все своє життя не міг зрозуміти її серця. То була непідроблено лагідною, веселою і доброю, то робилася хижою та лукавою. Зараз він чув, як у грудях сестри-дружини прокидається злий вулкан.
...Йому пригадався давноминулий день, коли зо всією родиною, - сини були ще малими, - він виїхав за місто відпочити. Дощі угамувалися й на луках яро зеленіла висока трава. Настрій був гарний. Він рвав барвисті квіти й віддавав синам. Ті прикрашали ними волосся матері. А вона сиділа на купинці сіна, сміялася і цілувала дітей.
У небі над ними з'явився темно-бурий беркут. У пазурях він тримав ягнятко. Антіох схопив лук і, прицілившись, пустив стрілу. Птах рвучко змахнув дужими крилами, ніби хотів перелетіти через якусь перепону, і випустив здобич.
Ще раз шарпнувся вгору та вже мертвий, зі стрілою у грудях, упав на землю.
Ягнятко було ще живе. Закривавлене, з переламаними ніжками, воно лежало на квітах і жалібно бекало. Іноді намагалося звестися на ноги, але тут же падало. Діти, широко відкривши очі печально дивилися на нього.
Раптом Гієракс - старший син заплакав.
- Ти чого? - запитала Лаодіка.
- Воно помре-е.. Шкода-а..
- Що?!. Шкода?.. Помре?.. - перепитала мати.
Її очі, кілька хвилин тому веселі, позеленіли, рот перекосився від обурення. Люто глянула на чоловіка.
- Ось який у тебе син!.. Майбутній цар. Розмазня!.. Нюня! Ти подумав, що станеться з державою, коли керуватиме ось такий плаксій? Ти подумав? Ти зважив?..
Гієракс усе ще рюмсав.
- Ти!.. Ти!.. - задихнулася від гострої відрази мати.
Схопила ягнятко й почала скажено ламати йому ноги, рвати вуха, видирати очі.
- Ось, ось йому!.. Ось!.. Ми - царі! Нам сльози й жалість непростимий гріх. Якщо царі рюмсатимуть, челядь посяде владу й держава перестане існувати.
Гарного відпочинку як не було.
Антіох із дітьми повертався додому колісницею з високими дерев'яними бортами, а Лаодіка сіла охляп на вороного коня, клусом їхала поряд. Мовчала. Антіох знав, що швидко вона не заговорить. Бувало, коли гнівалась, протягом кількох днів варилася в собі й мовчала.
Попереду лежав глибокий вибалок, зарослий кущами дикої маслини. Антіох поїхав схилами приземкуватої гори, а Лаодіка направила коня через вибалок навпростець. Коня не підганяла і він вільно вибирав собі дорогу.
Нараз у зарослях зупинився, насторожив вуха і, мов опечений, фиркнув і шарахнувся вбік. Лаодіка з несподіванки не втрималась на коні, стрибнула на землю. І тут побачила трьох хижих гривастих гієн, що підтюпцем бігли звіриною тропою.
Їй зробилося моторошно. Очі наповнилися страхом. Вона закрила руками лице й розпачливо закричала.
Гієни зупинилися, здивовано подивились на неї, - мовляв, що це за поява тут з'явилася? - і побігли далі.
Схарапуджений звірами кінь вимчав із вибалку. Антіох побачив його без вершника й одразу поїхав розшукувати дружину.
Вона сиділа під кущем і плакала. Сором за власне безсилля палив її душу. Ще кілька хвилин тому тішила себе думкою про царську всесильність, і ось маєш - безсильна істота сидить на лоні незайманої природи й благає від неї порятунку.
Коли побачила чоловіка й дітей, які бігли до неї, швидко витерла долонями сльози, насильно усміхнулась і пішла їм назустріч.
- Даруйте мені, - сказала вона. Я зробила дурницю.
І раптом усі разом заговорили, заусміхалися. Незрима стіна непорозуміння була подолана.
Антіох, захопившись спогадами, навіть забув, де знаходиться. До дійсності повернув вигук Лаодіки:
- Як!?. Наазама на ешафот?.. І Кадея?.. Сина вождя галатів?.. Ще вчора ти йому обіцяв військову підтримку, запевняв у прихильності, а сьогодні катуєш?..
- Так, - спокійно відповів цар.
- За віщо? - спитала дружина. - Що трапилось?
Антіох ступив у глибину перістилю за зеленаву ширму. Напівліг у ебенове ложе. Тепер з майдану його не було помітно, але через невелику дірку, прорізану в ширмі на рівні його очей, бачив усе, що робилося на майдані.
Там хвилювалася, гула різноманітна, різноодягнена велика юрба. До неї прилучалися нові й нові групи людей, які йшли з бічних вулиць та провулків.
Ось напівголий обмережений татуюванням араб; ось каппадонієць у гострій шапці, грек з барвистим поясом, фригієць у верблюжій шкурі, трокми, галати… Де-не-де поміж них стояли, похнюпившись, віслюки та високі двогорбі верблюди, задерши голови.
Оточуючи великим колом місце страти, при списах і луках вартувала сторожа. На них широкополі шоломи з червоно-жовтими кокардами й різнобарвне коротко підрізане вбрання. На ногах - жовті шкіряні котурни, - військове взуття.
Вешталися байдужі до всього чорномазі раби, щось вигукували міднолиці воєнні начальники, копитами об землю били молоді коні, на яких сиділи вершники.
Якийсь особливий трагічнопіднесенний настрій панував юрбою. Люди терпеливо чекали гострого враження, сильного потрясіння, мов наркотичного зілля.
Ось юрба гойднулася й завмерла.
На ешафот вивели євнуха Наазама й сина вождя племені галатів Кадея. В обох закривавлені брудні обличчя. Задихаються. Хапають повітря, як риба, яку щойно витягли з води.
Проте ці двоє мужчин були не однакові за видом. Наазам, згорблений і худосилий, з миршавою чуприною та довгою шиєю був подібний до старої хворої чаплі, яку покинув рід, відлетівши у вирій. Він ледве знаходив у собі сили, щоб триматися на слабих венозних ногах. Його гострі ребра випиналися під шкірою і в міру того, як він дихав, вони рухалися, здавалось, що то були не ребра, а великі зуби якоїсь потвори, що схопила його та й жує. Він намагався щось сказати, розпачливо хитав головою, опускався на коліна, обличчям припадав до помосту. По його безбородому баб'ячому обличчю густо текли сльози. Він просив помилування, просив захисту, благав справедливості від царя й цариці, котрим з рабською відданістю служив майже з дитинства.
Лаодіка дивилась на нього й кривилася від огиди. Ешафот найбільше оголює душу раба - окрадену й зацьковану.
Поряд Наазама стояв Кадей. Його молоде пружне тіло бугристими м'язами вимальовувалося з-під розірваного вбрання.
У Кадея чорна, кучерява чуприна, вольове обличчя, дужі руки й стегна. Усе це робило його схожим до міфічного Геракла. Щось непереборне було в його високій, стрункій постаті, немов казало: можете знищити, але не перемогти.
І Лаодіка подумки поставила себе поряд із ним - трималася б не гірше!
На поміст вийшов оповісник у білій халамиді та в циліндричному капелюсі.
Розгорнувши темножовтий лист папірусу, він почав читати. Але чимала відстань від нього до перістилю не дозволяла Лаодіці розібрати всі його слова. Уловлювала окремі фрази.
"Я - Антіох Другий… цар могутній, великий! Владика світу… Син… Антіоха Першого… Звільнив Мілет від Тіарха… Караю, милую… Страчую раба-євнуха… слугу цариці Наазама… І сина ворожого вождя галатів… Кадея. Спонукали… гріхопадіння… дружину Лаодіку…"
- Що це?! Що?! - злякано запитала чоловіка Лаодіка.
Пальці її випещених рук, які ніколи не знали чорної роботи, прикрашені перлами, різнокольоровими обручками та червоними браслетами, стиснулися в кулачки. Душа оніміла, очі наповнились непередбаченою зляканістю.
Антіох відповів не одразу. Долонею витер піт з чола, що раптом виступив, повагом звівся на ноги.
- Мушу з тобою розлучитися, Лаодіко. Уже наказав Харидею читати про це в храмах.
- Ти збожеволів!
- Ні, так вимагає час. Так склалися державні обставини. Мушу взяти шлюб із донькою царя Єгипту Птолемея Другого.
Обличчя Лаодіки перекосилося.
- Я ненавиджу тебе!.. Ненавиджу! Зганьбив!..
Її вродливе смугляве обличчя зблідло. Немов мерзла, втягувала шию в плечі, тремтіла.
- Ти забув, що я не лише твоя дружина, я твоя рідна сестра. Нас одна мати породила. Я - донька царя Антіоха Першого. Мене вподобала богиня Ісіда. Я прикрашала тобі життя. Допомагала в державних справах. Я маю досвід милувати й карати підлеглих. Я ласкою та мудрістю ставила перед тобою на коліна чужоземних послів, вождів та сатрапів… А ти!.. Ти!.. Зрадив. Зганьбив. Ненавиджу!
Говорила й говорила. Не бачила, як кат Нерпей зітнув голови Кадея та Наазама; як раби кинули оті голови в одну колісницю, а тулуби - в іншу, щоб одночасно розвести їх у різні місця. Нехай і на тому світі будуть без голів!
Натовп схвалював царевий вирок. Гучними одностайними вигуками вітав Антіоха, порівнював із сонцем та племінними богами.
Лаодіка продовжувала говорити:
- До мене уві сні приходила богиня Ісіда. Я плакала. Вона сказала: "Я - богиня. Хто посмів скривдити тебе? Відкрийся. Я затьмарю йому очі, створю ніч. Я виламаю йому ноги… Нашлю бога Осиріса з мечем, зітну голову!" А я кажу: О моя богине! Я найбільше в житті тебе шаную і люблю, дихаю тобою. Тепер я плачу, бо мене зрадили. А вона каже: "Радуйся, царице… Я твого кривдника перетворю в півня, а тебе зроблю ще вродливішою, заворожу від старості…"
- Мовчи!.. - крикнув цар. - Ти забуваєш, що в Антіоха міцна рука й невищерблений меч, а в Лаодіки не металева шия!
Це остудило царицю. Вона зіщулилась і затихла. Пішла до свого покою, упала на ліжко й розридалася.
Тоді прийшов Антіох. Він нагадав їй про заповіт діда й батька. Єдиний бог їхнього роду, котрого мусять оберігати спадкоємці, це - трон. Лише він звеличує рід, уподібнює його з богами, увічнює імена, дає право вирішувати долі племен і держав. Хіба не трон дав їм рабів і воїнів? Хіба не він напоумив збудувати цитаделі, приєднати землі сусідів до своєї держави. Це він одягнув Лаодіку та її синів у золото. Він! Але настав час, коли трон захитався. Лаодіка знає, що воїни відмовляються воювати… Бактрія відокремилась, а Діодот оголосив себе царем. Галати щодня шарпають їхні кордони, грабують землю… А Птолемей вишколює своє військо, щоб завоювати Селевкідію. Дуже тяжко стало утримувати владу. Державна скарбниця - порожня, а раби затівають колотнечу. Він, Антіох, легко міг би позбутися Лаодіки. Вбити. Але цього не зробив, бо кохає, цінує її розум і вроду. Але сталося так, що вона мусить залишити Антіохію. Поїде в Паннукоме. Там спокійно житиме в достатку… Згоден і на те, хай поряд з нею буде Арридей, до якого вона небайдужа.
Уболівати за Наазамом не варто. Це була немічна слабка людина, раб. А Кадей - прихований ворог. Прикидався другом, а сам тільки і чекав нагоди, щоб всадити ніж у Антіохове серце. Ну, що з того, що він посварився з батьком, вождем галатів, і закликав збройно йти на нього, щоб силою взяти владу. Знахабнів, таємно змовлявся з царем Діодотом, нашим лютим ворогом. Ні, Антіох галатам не вірив, не вірить і не повірить.
- Лаодіко, зрозумій, державні обставини змушують одружитися з Беренікою, - сказав Антіох. - В особі її батька царя Птолемея матиму надійного союзника. Зберу військо й покараю Бактрію, цареві Діодотові знесу голову, щоб іншим царям не зазіхалося на наші землі. Зваж на мою пораду. Ми, антіоховці, повинні зберегти корону наших батьків. Ти моя сестра, донька царя, це більше, ніж дружина…
Залишившись наодинці, Лаодіка впала на коліна перед скульптурним зображенням богині Ісіди - сестри і дружини бога Осиріса, жінки з рогами, сонячним диском на голові та сином Гором на руках.
- О велика богине, зглянься!. Не розлучай з Антіохом. Поверни йому розум… Поверни колишню любов до мене. Я покладу на твій жертовник ситого бика, збудую новий храм з колонами на честь твого сина Гора й поставлю високу стелу в місті з твоїм священним письмом про мудрість людського життя.
Сльози душили її, скочувались по щоках на високі груди, туго обтягнені шовком.
- О богине, віджени чорну думку від чоловічого серця!..
Вечоріло. Сутінки заполонювали приміщення, гасили останнє світло, що вливалося через вікна знадвору.
Служниця підпалила гнотики в посудинках з олією, що стояли на високих триніжках біля Ісіди. Лапаті, м'які тіні впали на підлогу, зарухалися на обличчі богині, повисли над нею… І Лаодіці здалося, що мудра богиня поворухнула губами, повела очима й з любов'ю дивиться на неї.
Лаодіка заплющила очі, чолом прихилилася до теракотових червоних ніг богині.
- О Ісідо-мамо, розрадь мою печаль, відверни несправедливість, наведи на розум мого рідного брата й чоловіка Антіоха.
Лаодіка ридала, припадала губами до холодних кам'яних ніг богині.
Служниці ще не доводилось бачити свою царицю в такій побожності. З виразом здивування на обличчі й настирною цікавістю в очах вона розстеляла килим біля ліжка і потайки позирала на неї.
Рабиня не вірила в Ісіду, не любила цієї пихатої чужоземки за просте вбрання й подобу до звичайної жінки. У відсутність цариці вона щоранку плювала на неї і, роззираючись, поспішно витирала плювки.
- Тьху!.. Ще раз тьху на твої роги!
У молитві до своєї Атаргатіс - жіночого божества з риб'ячою головою - просила наслати кару на Ісіду, зняти полуду з очей цариці, що поробила лиха богиня.
У суміжному приміщенні забриніла кифара, дзенькнули кротали і до них приєдналася високим голосом металева гингра.
Рабиня, задкуючи, низько вклонилася цариці, вийшла з покою.
За стіною хтось грюкнув дверима. Музика стихла.
Над головою Лаодіки, пролітаючи, задзижчала велика муха. Цариця повела за нею очима. Муха пролетіла до задньої стіни, піднялася до стелі й потрапила на засідку павука. Павутиння, мабуть, було міцне, бо вона притихла і тільки раз-по-раз видавала розпачливі звуки. Попереджала свою рідню про реальну небезпеку - існування смертельних пасток і трагедій у швидкоплинному житті.
З вулиці долинув далекий голос чабана, що гнав отару. Пахло нардом. Пахло степовими квітами.
Лаодіка звелася на ноги, ступила кілька кроків і знову впала на ліжко. Гаряча хвиля від образи стискала серце. Кипіла ненависть.
- Ненавиджу!… - шепотіли пересохлі губи цариці. - Ненавиджу!
Вона загрібала пальцями ковдру, стискала в кулаках.
"Отак би ворогів… і розчавити, - подумала. - Наївною була, беззастережно вірила цареві, брату-чоловікові. Тепер вона знеславить Антіоха, втече в Бактрію. Так, втече, збере військо й поведе проти нього. Не дозволить, щоб якесь дівчисько займало її місце на троні. Зрештою, вона захищатиме своїх синів - спадкоємців отчої корони. Усі племена Селевкідії силою списа підтримають її…"
За стіною знову заграла кифара. Заголосила гингра й … стихла. Відтак легко й дзвінко пролунав молодий дівочий голос, виводячи якусь ніжну мелодію. Пісня проникала крізь стіну в затемнену кімнату. Здавалося, що її вбирали навіть колони й меблі, кам'яні та золоті божки, навіть леви та вепри, намальовані на стінах. У мелодії не було смутку. Пісня була з сонця й весни, з квітів і молодих поривів душі. У ній бриніла радість, квітла рожева надія на любов і щастя.
Проте Лаодіці пісня не сподобалась. Із болем у грудях слухала її і кусала губи.
Спустила ноги з ліжка, сіла. Вже хотіла покликати служницю, коли голос співачки, ніби хтось його перетнув, зірвався з високої ноти й стих.
Знову гримнули кротали й заголосила-заспівала гингра. Це був енергійний жвавий танок. Він кликав до себе пружні ноги й нагадував весняні потоки.
Лаодіка нервово стенула плечима, плеснула двічі в долоні.
З'явилася служниця. На запитання, хто там у сусідньому покої веселиться, відповіла:
- Ваші сини.
- Знайшли коли розважатись… Знають, що мати хвора. Не знають? То треба було сказати.
Вона замовкла, про щось напружено думала, ніби не могла пригадати потрібного слова. Згодом наказала покликати до неї старшого сина.
Гієракс прийшов збуджений, веселий. Молоде безвусе обличчя, густо покрите ластовинням, руде волосся на голові, світилися радістю.
- Ах, мамо, яка там дівчина танцює!
Мати мовчала. Бліде обличчя було холодним, кам'яним. Якусь хвилину дивилася на сина так, наче вперше бачила. Тоді посадила на ліжко поруч себе і, силувано всміхнувшись, скуйовдила йому чуприну.
- Виріс. Уже парубок… Скажи, що там за дівчина танцює.
Гієракс зашарівся. На верхній губі виступив дрібненькою росою піт, а очі швидко-швидко закліпали, ніби його спіймали на гарячому. Плутано й квапливо розповів матері, як Хазар, будучи в Гієраполісі - сірійському місті, на одній з вулиць побачив дівчину незвичайної вроди. Оточена людським колом, вона віртуозно танцювала, потім гарно співала, акомпануючи собі на кифарі. Хазарові сподобалась талановита дівчина, і він привіз її сюди, в Антіохію, щоб розвеселяла царських синів.
Лаодіка поклала руку йому на голову, сказала:
- Так, виріс. Час і на трон би тобі сісти… Але завтра ми залишимо Антіохію.
- Чому? - злякано спитав син.
- Нас виганяє твій батько, мов рабів… Він намислив позбавити тебе прав на успадкування…
- Як же так!? - вигукнув Гієракс. - Я - син царя Антіоха!
- Так, ти царський син. У тобі кров твого прадіда Селевка. Але батько говорить, що того вимагають державні обставини. Це не так. Наш царський рід ніколи не пасував перед бідою, і ніхто із роду не був вигнаний, як раб… Як собака! Чуєш? Ніхто й ніколи. А твій батько це робить.
У її серці знов закипала ненависть. Жадоба до слави й царських розкошів затьмарювала розум. Душа, розбещена владою, вимагала жертви. Самозакохана й незалежна, вона навіть не пробувала зважити аргументи чоловіка. Намагання в одну душу втриматись при царській владі робило її непримиренною. Досвід і хитрість поєднались, і вона вже без остраху спалювала свої мости. Відступу не могло бути.
Якщо Антіох, цар держави Селевкідів, боявся згубити владу, на тім самім підмурку Лаодіка будувала й свій дім захисту. Ні, вони вже не порозуміються. Причину свого нещастя почала вбачати не в тяжких обставинах, до яких потрапила держава, а в немолодих уже своїх літах.
Синові сказала:
- Я постаріла… Адже вас, двох синів, виростила. Вам віддала молодість і свою вроду. От батько і розлюбив. Хоче взяти молоду дружину… доньку царя Птолемея Другого.
- Береніку?
- Так.
- Оту дрібненьку?
- Так, дрібненьку.
- Але ж вона єгиптянка… Наш ворог.
Гієракс замовк, нахмурив брови. Губи стиснулися, обличчя набрало виразу людини, яку несправедливо образили.
Нараз рішуче сказав:
- Я її уб'ю!
Мати з подивом подивилася на нього. Здивувала не стільки ще не відома їй риса характеру Гієракса, як те, чому це їй першій не прийшла така думка. Саме таким способом вона зможе розв'язати тугий вузол. Не буде Береніки - не буде проблеми. Але не робитиме таку кривавість руками сина. Знайде вихід чого б це не коштувало.
Гієраксові сказала:
- Убивати не треба. Це не царських рук діло.
Трохи помовчавши, знову застерегла сина від поспішності. Вона ще раз попросить батька аби не робив дурниці й відмовився від шкідливого для держави шлюбу з Беренікою. Але, залишившись наодинці, вже не могла забути Гієраксові слова про вихід із тяжких обставин. Думки кипіли, розпалювали гнів, робили нереальні плани. Так, вона ще нагадає про себе, покаже свій характер. Нехай Береніка приїздить в Антіохію; нехай сідає поруч царя на троні, щоб заплатити за те своїм життям!.. Провчити, щоб на все життя запам'ятали прокляті Птолемеї на що здібна онука царя Селевка!.. Чи рівня Береніка Лаодіці? Чи розум, чи вроду має?.. Мале, сухе, кощаве… Змія єгипетська кровососна! Ні, Лаодіка не зважить на її молодість і високий рід. Вирве їй горло, отруїть, нацькує лютих собак, викраде й завезе в пустелю, нехай там без води і харчів сконає в муках, як шолудива люта тигриця. Зрештою, вона попросить свого євнуха або служницю, або воєначальника Протея, або Арридея, який її безтямно кохає, й вони зітнуть їй голову. Навіть сам учитель, шановний всіма Хазар, коли довідається про Антіохову несправедливість, домовиться з еллінами або з македонцями, де багато має друзів, і ті прийдуть на допомогу з військом.
Думка про Хазара перепинила потік гнівних думок, змусила заспокоїтись. Справді, чому вона кип'ятиться? Треба все добре обміркувати, зважити й бути обережною, бо за необережне слово, що дійде до вух Антіоха, вона поплатиться головою. Чи не їй про це знати, чиїми вухами слухає цар. А тому мусить покластися на одну найбільш віддану їй людину.
Вона склала руки на грудях і, сидячи на ложі, замислилась. Перебирала в пам'яті своїх служниць, євнухів, намісників сатрапій, військових начальників… Хто з них найвідданіший?
Вечірній шум і вигуки чабанів на вулиці затихли. Дерева й птахи, річка Оронт і ліс поринули в глибокий спокійний сон. Тільки Лаодіка та кифара, що притишено бриніла в суміжному покої, не думали про сон. Різні за настроями та помислами вони творили одне спільне життя.
У глибині напівтемного покою гойдалися вогники світильників і довгі розідрані тіні, мов сонна комашня, повзали по стінах і підлозі, зазирали під меблі. Незабаром один світильник востаннє кліпнув своїм золотим оком і сховався в кужелі темряви. Потім погас другий…
Лаодіка підвела голову, випрямила спину. Так, вона порадиться з Хазаром, йому можна довіритись.
Пригадався день, коли вона вперше зустрілась із ним і Арридеєм в далекому й чарівному Єгипетському Саїсі. То були найкращі наповнені радістю роки, про які вона часто згадує. Особливо згадуються, коли на душу лягає камінь і вона шукає розради. Хотіла б повернути їх, знову пройти оте молоде радісне життя. Але як? Чому боги не дали царям і царицям, своїм заступникам на землі, таку можливість? Тоді б не було гніву й непорозуміння між царями. Вони поверталися б у минулі найкращі свої дні й звідти починали жити спочатку, не повторюючи в майбутньому помилок.
… Того далекого року весна в Єгипті була ранньою. На вершинах гір ще білів сніг і подував прохолодний вітер, але молоді дерева вже були в молодому листі. Зеленавились бальзамові рослини, гнулися тонким стеблом сезами та пшениці, щебетали веселим голосом пташки, частіше шастали в зарослях леви та гієни, на схилах пагорбів здіймали куряву дикі буйволи.
Через широку долину, густо встелену травою та квітами, рухався невеликий караван. Гучне погейкування рабів і посвист нагаїв зависали над втомленими верблюдами та віслюками, завантаженими скринями та лантухами.
Свіжі приємні пахощі весни лоскотали ніздрі, паморочили голову, викликали бажання впасти на траву, сп'янити тіло ароматом землі - і заснути, щоб продовжити блаженну яв уві сні.
Віслюки, яким найбільше надокучив цей шалений марш, пручалися. Час від часу зупинялись, падали на коліна, закочували очі під лоба - благали від людей перепочинку.
Але погоничі були безжальними: крутили віслюкам хвости, смикали за вуха і люто били палицями по череву, аж доти ті знову зводились на ноги й ступали далі.
На дебелому верблюді, оповита червоним шовком, у розкішному сідлі сиділа вона, молода дружина царя Антіоха Другого, вродлива Лаодіка. Це було кілька місяців після того, як вийшла заміж за Антіоха й вони справили весілля.
Над її головою, захищаючи від сонячного проміння, палахкотів блакитний парасоль, оздоблений барвистими торочками. Коштовне каміння, оправлене сріблом і золотом, прикрашало груди, виблискувало на сонці. Проте на смуглявому обличчі юної цариці лежала тінь тривоги.
Її дратувала нетерплячка. Ось уже цілий тиждень без перепочинку добирається караван до єгипетського міста Саїс, квапиться на свято Ісіди та Осиріса, яке мусить відбутися сьогодні вночі.
- Знову затримка!.. Знову затримка! - роздратовано говорила Лаодіка слузі-євнухові Варрону, коли караван зупинявся.
Варрон брав палицю і безжально бив тварин, які відставали, не минав і рабів-погоничів, кричав:
- Гей, ледацюги!.. Вперед! Відпочиватимемо в Саїсі. Вперед!
Його кощава висока статура з бронзовим безвусим обличчям і чорною лискучою чуприною, в якій виднілася ріденька просивина, говорила про свою значливість і невтомність.
Сонце вже кривавилося на базальтових шпилях далеких гір, поступово гасло, коли перед ними в долині вигулькнуло місто мудреців - величний Саїс, у якому був головний храм Ісіди. Густо набудовані палаци, обеліски та колоси височіли над безліччю низеньких із пласкими покрівлями хатин, критих стеблами фінікової пальми.
На околиці міста кучерявились гінкі дерева та виноградники. Із пагорбів прямокутними клинами збігали зелені засіви. На баштані в'язалась гудина кавунів та динь, а за озерцем синів гранатовий гай.
Лаодіка не могла відірвати погляду від чарівного міста. Ще в дитинстві чула розповіді від мудреців, які приїздили в Антіохію, про його красу й багатство, і вже тоді забажала побувати в Саїсі - у храмах великих богів, вшанувати своєю присутністю жерців. Але обставини змушували щороку відкладати поїздку. Нарешті жадана нагода з'явилася. Вона спорядила караван, вибрала з досвідчених воїнів охорону, і вирушила в далеку й тяжку дорогу через плоскогір'я та напівпустелю, покриту осокою, полином та кущами тамариску. Але без усякої потреби, зупиняючись у багатьох містах та розкішних рослинністю оазисах, згаяла час, і тепер ледве надолужила.
Передмістя Саїсу зустріло їх безлюддям і густими сутінками. Ущерблений місяць раз-по-раз визирав з-поза хмар, осріблював верхів'я дерев на пагорбах.
Стояла тиша, але вже ясно вгадувалося свято: далеко в центрі міста виблискували ватри і чувся притишений гамір людей, які святкували.
Минувши високий мур цитаделі й виїхавши на узгір'я, вони зустріли процесію Ісіди, що раптом з'явилася з-за рогу широкої вулиці.
Процесія заясніла вогнями, загриміла кроталами, залунала піснями. Попереду, прикрашені барвистими стрічками та віночками, ішли веселі жінки. Під звуки флейт і співи гімнів вони розкидали квіти по вулиці, кропили стіни споруд ароматними оліями. Галасливі хлоп'ята світили їм шлях смолоскипами.
Ось урочисто, у білому вбранні, пройшли поважні жерці. На руках вони несли статуї богів та золоту посудину Ісіди, що глибоким мовчанням зберігала в собі суть високої віри. Ішли сивобороді поважні старці, опираючись на патериці. Ішли чоловіки в різнобарвних перуках і з декоративними бородами, - за звичаєм у буденні дні чоловіки голили собі бороди та голови, а під час свят одягали перуки та підв'язували фальшиві бороди. Ішли хлопці й дівчата в святковому вбранні. Весна й пісня цвіли на їхніх обличчях.
У пориві радості Лаодіка зодягла на голову білу Ісідину митру. Зупинила свого верблюда, дістала гаманець і почала обдаровувати людей - кидати в процесію гроші.
Срібні драхми та лепти посипалися, покотилися під людські ноги. Ще дзвінкіше залунала пісня, ще гучніше загриміли кротали. Люди вигукнули "Слава цариці Антіохії!.. Слава!"
До Лаодіки підійшов високого зросту ставний парубок і, підстрибнувши, почепив їй на голову вінок із живих жовтих квітів - символ прихильності й кохання.
Цариця осипала парубка грішми, подарувала золоту обручку. Ще ніколи не доводилося їй бачити такого пишного веселого свята. Майже всю ніч промандрувала по місту на святково причепуреному верблюді з юрбою святкуючих людей.
Була й на березі священного моря, заходила до храму богині Ісіди, коли жерці здійснювали жертвоприношення - кров'ю щойнозабитої кози кропили молільників, щоб вони до кінця своїх днів були здорові й щасливі.
У храмі верховний жрець узяв її за руку й урочисто вивів на високий поміст, оздоблений слоновою кісткою, де стояли, виготовлені з ебенового дерева й інкрустовані золотом, крісла для поважних гостей. У святочному вбранні вона сиділа під блакитним балдахіном на виду молільників, які співали на її честь пісні. І гаряче почуття власної гідності й великого щастя зогрівали її душу. По закінченні молитовної служби до неї підійшла жриця храму, яка ворожила за нутрощами тварин, і сказала:
- Вельможна жінко, я ворожила на твою долю й нутрощі жертовної кози повідали, що твоя дорога піде гористими схилами, зійде на вершину, але сонце буде внизу; річка - як море, а море - як річка… На перехресних дорогах мучитиме спрага, але жива вода втікатиме… Сонце зійде й заховається тричі по двічі й зірки розбредуться, як вівці, налякані звіриною…
Віра в прикмети й ворожба були дуже поширені в Саїсі. Лаодіка це знала, тому терпеливо слухала жрицю, щоб не образити, намагалася її слова пропускати повз вуха, забути, проте вони не забувалися, знаходили закутки в пам'яті й міцно трималися там: "Дорога піде гористими схилами…"
Вранці вийшла на терасу будинку настоятеля храму. Сонячне проміння приємно лоскотало оголені плечі.
Вона пішла вулицею, щоб оглянути архітектурні споруди й храми, обставлені білими кам'яними колонами, і знову побачила юнака, якому подарувала золоту обручку.
Простоволосий, він стояв біля кам'яного сфінкса, що височів на майдані перед храмом. Його вродливе смаглясте обличчя було лагідним, чорне хвилясте волосся мокрими пасмочками поприлипало до високого випуклого чола. Дебелі, мускулясті стегна, туго обтягнуті по коліна сірою тканиною, вказували на його красу й силу. Молодик був одягнений у лляний хітон нарозхрист.
Неподалік від нього, склавши руки на грудях, горілиць витягнувся на землі чорнобородий лисий чоловік. Під його головою лежав кострубатий камінь, а під ногами - висока засмальцьована подушка. Чоловік голосно читав слова, викарбувані на стелі, що височіла перед ним:
"Я - Ісіда, володарка всіх земель. Я вкупі з Гермесом винайшла демотичне й священне письмо, щоб не всі писали одними й тими ж знаками. Я - дружина й сестра бога Осиріса. Я - мати Гора… Я відокремила землю від неба… Я та, хто виходить у сузір'я Пса… Я ствердила силу справедливості. Я разом з Осирісом поклала кінець людожерству. Я керую блискавицею, втишую та піднімаю хвилі моря, перемагаю долю..."
Це було цікаво. Лаодіка послала Варрона довідатись, що то за люди, звідки вони і чому той лисий чорнобородий чоловік у незвичайній позі читає святе письмо.
Варрон швидко вернувся й доповів, що чорнобородий - філософ із заморської країни, у якого, як здається, не всі дома. Та нехай цариця сама розсудить.
Варрон замовк. Переступив з ноги на ногу, почав розповідати:
- Царице, я спитав його: Звідки ти й чому в незвичайній позі читаєш святе письмо? А він каже: "Відійди від сонця". Я відійшов, кажу: Сонце не тільки твоє. Він каже: "Ти якого царя слуга?" Кажу: Я не царя слуга, а вельможної цариці Лаодіки, дружини царя Антіоха. Вона хоче довідатися, хто ти, звідки й чому по-людськи не читаєш святе письмо богині Ісіди? А він каже: "То нехай вона підійде до мене сама." А я кажу: Ти що недочув? Вона цариця…
Варрон знову замовк. Згодом сказав, що філософа звати Хазаром, що він безсоромний і нудний, а поклав ноги на подушку тому, що вони за минулий день пройшли землю від сходу до заходу сонця. Голова ж за той час відпочивала…
- Хто другий, молодий? - запитала Лаодіка.
- Отой мицастий гарнюк? Хазарів учень. Кличуть Арридеєм. Зі мною не захотів розмовляти. Вилупив очі на тебе й мовчав. Я кажу: Відведи очі, бо осліпнеш. Тоді він на мене так поглянув, що аж моторошно зробилося. Паршивий парубок.
У Лаодіки сіпнулася брова, ніби до неї доторкнулася муха. Наказала Варронові, щоб запросив тих двох чужинців до неї на бесіду, коли вона повернеться з храму.
Важко сказати, хто з них більше сподобався цариці - чи Хазар за наукову ерудицію, чи Арридей за непересічну вроду та молодість. Тільки відтоді вона вже не відпускала їх від себе. Обдарувала грошима, обіцяла високі й цікаві державні посади, багаті бібліотеки, музеї, мистецькі вироби, давні рукописи мудрих людей… Намагалася за всяку ціну завести їх до Антіохії, розширити коло придворних учителів, мудреців, чого з часом і домоглася.
…В Антіохію поверталися без поспіху. На привалах любила слухати не тільки філософські міркування, але й поезію Гомера, яку з пам'яті читав Хазар:
Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,
Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:
Душі славетних героїв навіки послав до Аїду
Темного, їх же самих він живим лишив на поталу
Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась,
Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами
Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.*
[* Із старогрецької переклав Борис Тен]
Але Арридеєві розповіді були ближчі до серця. Цілими днями слухала про славні подвиги героїв, царів та борців; про битви з центаврами, лютими звірами та морськими потворами.
- Її звали Атлантою, - притишено розповідав Арридей. - Батько Яз прокляв її лише за те, що вона народилася дівчинкою, а не хлопцем, як це йому бажалося. Вночі, коли буря ламала столітні дерева і тріскалася земля від грому, викрав її з колиски і, ховаючись від ока дружини, виніс на гору Парфеніон та й кинув там у хащу шумливого бору. "Згинь, непотребо! - крикнув Яз. - Хай звірі розшматують твоє тіло, а боги не помітять тебе!" Його очі горіли злим вогнем… і було страшно дивитися на старого Яза, коли він повертався додому.
Палахкотіли зорі у високому єгипетському небі. Легкий вітерець пустував у кущах тамариску, роздмухував вогнища подорожніх, наспівував єдину свою мелодію про безконечність світу. У німбах місячного світла даленіли гостроверхі масивні гори, чітко вимальовувались у небі гострими шпилями.
Лаодіка з затамованим подихом слухала розповідь:
- Але великі боги не допустили смерті. Привели чабанів, які вигодували її овечим молоком та сиром. І що то за дівка виросла! А врода, а розум, а гнучкий стан - у світі не знайти!
Лаодіка невільно стенула плечем.
- Хіба, - поглянувши на Лаодіку, продовжував оповідати Арридей, - хіба лише з красунями-царицями можна було зрівняти її. Повернувшись до своїх батьків та простивши Язові його недобрий вчинок, вона почала полювати на звірів. Центаври Роїк та Гілай намислили вбити її, але самі загинули від її стріл. Ніхто не міг влучніше від неї пускати стріли, володіти кинджалом, хитріше заманити звіра у пастку.
Арридей помовчав, підкинув дров у вогнище, ближче підсів до Лаодіки.
- А на той час у Каледонії з'явився вепр, і був такий лютий та страшний, що й уявити важко, - продовжував молодик свою розповідь. - Мисливці відмовилися полювати на нього, але не вона. За кілька тижнів її помешкання прикрасили нові мисливські трофеї - голова й шкура каледонського вепра. О, що то за дівка була!.. Сотні женихів сватали, та всім вона відмовляла. Тільки Меланіок терпеливою любов'ю полонив її серце. А через рік Атланта народила йому сина Парфенопея. "Милий, - говорила чоловікові, - наш син буде відомим світові героєм. Дивись, які у нього світлі очі. Він має моє серце і твою наполегливість".
Лаодіка з цікавістю слухала Арридея, була щасливою. Їй імпонувало нове товариство чужинців - освічених людей.
Якось по обіді караван зупинився біля великої річки.
Коли почало вечоріти, вона з Хазаром та Арридеєм пішла на зелений мис, що гострим клином врізався в блакитну воду річки. На пагорбах невеликими барвистими клаптями бовваніли плантації огородини. Чорномазі в наперезаннях селяни шадуфами, спеціальними технічними пристроями, подавали на них воду з річки.
Хазар зупинився, хвилину споглядав розкішний широкий краєвид, а потім почав говорити:
- А не було б людей на землі, якби не оця річка. А не було б урожайних нив, якби не вона. Ніхто не змінить її високих берегів, бо створена богами. У нас будуть діти, а в наших дітей - діти, її вистачить на всіх, бо вона вічна…
Лаодіка з цікавістю слухала його поетичне казання. І дивна якась побожність охоплювала її душу. Вона гіпнотизувала, здавалося, що сама стає річкою, лежить між зелених берегів і ніжиться на помірному сонці. Для неї співають пташки, повіває запашний вітрець і б'ють поклони тендітні молоді деревця.
Вона, наповнена радістю життя, широко розвела руки, наче хотіла на невидимих досі крилах піднятися в небо й літати над світом казковим білим птахом.
- Шановний Хазаре, скажи, чому люди приковані до землі, а птахи літають?
- Тому, що вони птахи.
- Я хотіла б бути пташкою.
- Тоді не була б царицею, - сказав з лукавинкою Хазар.
Караван перейшов смугу піщаних пагорбів і зупинився на відпочинок у багатій зеленою травою долині біля безіменної річки.
У заростях шастали неполохані дикі тварини. Вони ще не бачили людини й без особливого ляку, з цікавістю визирали з-поза кущів, гадаючи: це прийшли вороги чи друзі?
Гієни й лисиці близько підходили до табору, лягали у траві й пильно спостерігали за новоприбульцями, які розв'ючували верблюдів, напинали шатра та розпалювали вогнища.
Білі вирлоокі птиці, подібні до морських мартинів, галасливо кружляли над табором, лунко хлопали крильми, сідали на верблюдів і дзьобали їх. Верблюди брикали, відлякували гучним хрипом, але птиці не відлітали. Сідали вже тваринам на голови й норовили дзьобнути в очі.
Люди одягли гостроверхі вовняні каптури, щоб чого доброго, не продзьобали їм черепи, з побоюванням поглядали на розбишак.
Варрон махав на них палицею, сварився:
- Нахаби!.. Ви не птиці - звірі!.. Бандити!.. Щоб вам нудно було; щоб змії поїли; щоб вітер крила поламав; щоб гнізда розвалилися; щоб вас вогонь спалив!..
До євнуха підійшов Хазар:
- Варроне, прикуси язика. Таких птиць шанувати треба, а не проклинати.
- За які подвиги?
- За відвагу й любов до своєї землі. Чия земля - того й закони. Птицям не до вподобання верблюди. Вони не хочуть їх мати у своїй державі.
- Якої ще держави? Щось не вірно тлумачиш, філософе.
- Не все оте не вірне, що не зрозуміле. Ще пророк сказав "Кожній живій істоті дана любов до своєї землі, а хто її не має, той приречений на вимирання."
Євнух здивовано глипнув на Хазара.
- То я повинен їм свою потилицю підставляти? Ні, Хазаре, підставляй свою, а з мене досить… Зрештою, земля не їм належить, їхнє - небо. А я туди не лізу.
Варрон, задоволений своєю відповіддю, підійшов до двох бородатих воїнів, які стояли осторонь і слухали диспутантів.
- Бородані, - сказав євнух, - завтра вранці підете на лови. Нам бракує м'яса. Наточіть списи та уважно перегляньте стріли. Ситих вепрів тут багато, самі підуть у руки.
- Безбородий бородатого навчає, - хтось із воїнів сказав шепотом, але Варрон почув і огризнувся:
- Бачу бороду та не бачу розуму.
- Мудро кажеш, євнуше, - кинув репліку Арридей.
Варрон пропустив його слова повз вуха, продовжував говорити:
- Отож, бородані, підете на лови... ти і ти, - він обвів поглядом присутніх, - і... ти, чужинцю.
Він навмисне так називав Арридея, підкреслюючи над ним свою зверхність.
Із перших днів появи Арридея в таборі Варрон не сподобав його. Боявся, щоб молода вродлива цариця, за яку несе відповідальність, не піддалася його чоловічим чарам. Тому не спускав з них свого ока, назирцем ходив за обома.
В юнацтві, добровільно зголосившись стати євнухом, він був узятий до царського двору. Цар пригрів. Відтоді йому дозволялося заходити до цариці в опочивальню, роздягати її та купати, масажувати та водити в храм на молільні вечори. Він добре знав таємниці придворних службовців, міг бути поруч царя на прийомах чужоземних царів та послів. Сатрапи, намісники провінцій, запобігали перед ним, а воєначальники традиційно віталися - ставали струнко й вигукували:
- Хайре, Варроне! (Грец. Здрастуй, радуйся).
- Хайре!.. - Відповідав Варрон.
Євнух ревно оберігав свій статус, при нагоді завжди підкреслював зверхність над простим смертним. Тому Арридеєва незалежність і розв'язність бісили його, зачіпали марнолюбство.
Арридей розумів почуття євнуха, але не щадив його.
- На лови я не піду, - твердо сказав Арридей.
- Підеш.
- Не піду!
- Нам бракує м'яса. Що будемо їсти?
Із шатра вийшла Лаодіка й сказала:
- На лови Арридей не піде.
- Але ж, царице, нам бракує м'яса... - розгублено промимрив євнух.
- Арридей залишиться в таборі, а на лови підеш ти.
- Я?..
- Ти!
- Але ж, царице, я відповідаю за твою безпеку. Мушу бути поруч. І що скаже мій цар, а твій чоловік?..
Лаодіка міниться в лиці, стримує свій гнів.
Слуга добре знав гарячу вдачу своєї цариці, поспішив попередити її вибух.
- Добре. Слухаюся. На лови піду я, - з виразом незадоволення на обличчі сказав євнух; схрестив руки на грудях і низько вклонився.
Вранці, коли Варрон з воїнами пішов на полювання, Лаодіка запропонувала Арридеєві пройтися берегом річки.
Арридей одразу погодився. Одягнув хітон, до пояса причепив короткого двогострого меча, - на випадок захисту від звірів.
Ішли берегом повільно. Мовчали. Насолоджувались красою краєвиду.
Туману вже не було на зелених пагорбах, тільки біля крутого берега ще тримався на плесах річки. Повітря, настояне на запашних травах, дихало здоров'ям, безпомильно уловлювався рівний пульс всесвіту. Співучі неполохані пташки, побачивши людей, не замовкали. На річці раз-по-раз скидалася риба й чорні баклани ловили її. Лагідний шум зелених дерев, ритмічний плескіт хвиль, заспокійливий гамір птиць - земля й небо - спільно творили чарівну симфонію світу.
Лаодіка й Арридей, оминаючи гамірливі джерельця прозорої води, вийшли на крутий кам'янистий берег. Мовчанку порушив Арридей:
- Джерельна вода - молоко землі. Богами вона дана рослинам, але можуть користуватися й люди. Боги Олімпу щедрі й передбачливі. Хочеш бути здоровим, завжди пий джерельну воду.
- Отож бачу, - мовила Лаодіка, - ти, мабуть, пив молоко землі й тому здоровий та міцний, як молодий буйвіл.
- Не тільки від того.
- А ще від чого?
- Від прихильності цариці.
Лаодіка ласкаво поглянула на нього, усміхнулась.
Перед ними лежала галявина, застелена густою напередодні вмитою дощем травою. За нею височіла стіна чорнолісся. Де-не-де стояли дерева-сухостої - згубний наслідок від посліду бакланів.
- Отам, за галявиною, найчистіші джерела, - сказав Арридей. - Ходімте й нап'ємося здоров'я.
Ішли повільно, перебрели неглибокий ручай, обійшли озерце, повалені вітрами старі дупляві дерева, й вийшли на пагорбок.
Раптом із лісу вибіг кульгавий вепр зі стрілою в стегні. Він крутився на одному місці, пащекою намагався схопити стрілу, але вона глибоко сиділа в тілі, й вепр люто гриз свою шкіру й пронизливо верещав.
- Ой, що це!? Ходімо звідси! - занепокоїлась Лаодіка.
- Зачекай тут, - сказав Арридей, відчепив меча від пояса й побіг до звіра.
Вепр не втікав і не боронився. Він довго біг заростями, болотами й лісом - витратив силу й тепер тільки кусав самого себе.
Арридей з плеча опустив меча на його голову. Вепр конвульсивно шарпнувся вбік, звалив його з ніг і впав поряд мертвим.
Лаодіка, злякана й розпашіла, прибігла, коли Арридей без хітона стояв біля поверженого звіра й зализував криваві подряпини на своєму передпліччі.
- Болить? - тривожно запитала цариця.
- В дорозі заживе.
- Заживе, якщо кваліфіковано зализати. Наші воєначальники в походах навчають вояків, як правильно робити, але мало хто з них робить, і передчасно гинуть.
- То, може, покажеш, як правильно робити?
Лаодіка швидко й охоче зголосилася:
- Чому б і ні? Робиться так.
Вона широко розкрила рот, язиком зволожила свої губи і, нахилившись, почала м'яко лизати криваві ранки на його тілі. І одразу якась гаряча невідома хвиля накотилася на неї, затуманила голову, забаюкала душу. Ноги не слухалися. Солодка невагомість відірвала її від землі й понесла на своїх широких крилах у світ блаженства. Вона зрозуміла, що падає. Правою рукою вхопила Арридея за потилицю й потягла його донизу.
Коли Варрон, довго блукаючи лісом, знайшов слід вепра, якого поранив, - воїни відстали від нього ще при облаві кабанів, - і появився на галявині, Лаодіка розхристана, з відкритими грудьми, лежала горілиць на соковитій столоченій траві під кущем дикої оливки. Очі заплющені, на обличчі радісний спокій.
Арридей купався в річці. Побачив утомленого, забрьоханого болотом євнуха, почав навмисне шумно виходити на піщаний берег, бовтаючи руками воду.
Варрон, виснажений і вкрай розгублений, стояв як укопаний. Чого найбільше боявся, те сталося. Якщо про це довідається цар, йому не зносити голови. Страх охопив душу. Перед очима попливла страшна картина страти. Він змордований стоїть перед своїми городянами на дерев'яному ешафоті і вимолює пощади, а лукавий раб Ювенал, якого часто бив за лінощі, готується старим щербатим мечем рубати йому голову.
- Чого стоїш? Подай мені вбрання!.. - гукнув Арридей із берега.
Євнух, мовби прокинувся, схопив хітон, що лежав біля цариці, підтюпцем підбіг до Арридея, схрестив на грудях руки й низько, як цареві, поклонився.
- Я був на ловах... нічого не бачив... не чув, не знаю... - плаксиво промимрив Варрон.
- Розумно кажеш, Варроне. Бути мудрим - це вірно передбачити своє майбуття. Тільки нерозумні засуджують те, чого не можуть уторопати.
- Слухаюся, - сказав євнух з виразом покірливості на обличчі, і знову, як цареві, поклонився.
- Добре, добре... - поблажливо сказав Арридей. - Тільки царські поклони залиш царям, а мені віддавай моє.
- Слухаюся, шановний...
- Ось і добре. Твій, Варроне, бог не обійшов тебе розумом.
Лаодіка розплющила очі, звелася на руки, усміхнулась.
- Дорогий і вірний мені Варрончику, ти відмінний мисливець. Герой!.. Забирай свого упольованого лютого звіра й неси до табору. Сьогодні на твою честь ми зробимо свято. Питимемо царське вино й співатимемо веселі пісні.
Коли нарешті вони прибули в Антіохію, цар щедро обдарував Хазара грішми та коштовними посудиниками. Арридея пропустив повз свою увагу, - помітив підозрілу небайдужність молодої дружини до нього. Проте відмовити в царській гостинності за звичаєм не наважувався. Не хотів образити Лаодіку та її вчителя.
Варрона за мужність та мисливський талант, про який, приховуючи правду, красномовно розповіла дружина, нагородив широким барвистим мисливським поясом з шовковими китицями.
Слава про євнуха-мисливця швидко облетіла сатрапи й стала широко відомою. Люди говорили, що Варрон має чарівну силу й йому не страшний найлютіший звір. Лаодіка свідомо й заповзятливо поширювала таку байку й заохочувала поетів та співців до творення похвальних пісень на його честь, як особисту подяку за мовчання. Згодом уже сам Варрон хвалився городянам, що вепри одного його духу бояться.
Якось цар Антіох від чужоземних торгівців почув, що в Єгипті появився мисливець, який одним махом меча вбиває двох вепрів-сікачів, і кращого мисливця ніде нема. Це зачепило честолюбство царя. Він прикликав Варрона й сказав:
- Чув, що кажуть чужинці? Якийсь миршавий єгиптянин одним махом меча вбиває двох сікачів. Славний Варроне, вірю в твою мужність і мисливське щастя, думаю, що ти не посоромиш нашу державу, утреш носа поганому єгиптянинові. Ми маємо також не гірших мисливців і один із них - ти. Завтра підеш на полювання та вб'єш не двох, а трьох вепрів. Хай знають, що Селевкідія не бідна на відданих цареві людей.
Варрон зблід. Ще від учора не залишало його передчуття якоїсь біди. Тепер він зрозумів - це йому смерть. І не помилився. На ловах у лісі він довго й не ходив, шукаючи вепрів. Молодий, добре вгодований, повний нестримної енергії, щетинистий вепр-сікач гострими, як ножі, іклами розпоров йому черево.
Ховали Варрона з почестями героя. За мисливським звичаєм загорнули його в вепрову шкуру й на траурних, похоронних ношах, прикрашених квітами й пащеками вепрів та левів, віднесли за місто й в присутності членів царського двору спалили. Жерці молилися, а бувалі мисливці раз-по-раз кидали у вогонь шматки веприни.
Незабаром появилась легенда про відчайдушні подвиги Варрона, і цар звелів поставити на майдані кам'яну стелу з написом:
"Мужність Варрона - приклад молодим поколінням".
Минали роки. Не одного сатрапа та науковця виховав у Антіохії Хазар. Не один раз по зорях передбачав майбутні події, розтлумачував сни, давав добрі поради цареві.
Він то відстоював ідеалістичне вчення Платона, то визнавав принцип матеріалізму, викладений Арістотелем, то вбачав розгадку таїни життя в стоїцизмі Зенона, - його інтелект не мав відпочинку. Скоро посивів, а плечі зігнулись, але не похитнувся його авторитет між царедворців та учнів. Тому й не дивно, що за мудрою порадою не тільки Лаодіка, а й інші члени царської родини зверталися саме до нього, Хазара.
Арридей, здавалося, був вічно приречений на молодість - розцвітав і гарнішав з кожним роком на радість Лаодіці.
Антіох намагався позбутися його, але щоразу натикався на шалений опір дружини та старого філософа. Пізніше, здавалося, забув про нього, збайдужів до чуток та доносів на Лаодіку, а, подарувавши Паннукоме, навіть сам порадив їй узяти Арридея за економа, на що та з великим задоволенням погодилась.
Лаодіка знайшла Хазара в бібліотеці. Заглиблений в читання ієрогліфів, він, згорбившись, сидів за невеликим мармуровим столом, на якому палахкотіли світильники. За рядом колон, що ділили приміщення на дві половини, між речами щось шукав ефеб - учень школи філософії та риторики. Його тонка висока постать, обгорнута білою халамидою, вряди-годи безшумно кланялась, простягувала до землі руки, ніби ловила власну тінь, що лежала на підлозі між глиняними амфорами, сувоями пергаменту й папірусу, скриньками з глиною для статуй та самими статуями.
На передній стіні висів мідний щит із випуклим умбоном, прикрашений дрібним орнаментом. Ліворуч, перед Хазаром, височіла скульптурна група борців, а над нею на мотузці, розпростерши білі крила, зависав бальзамований ібіс - священний птах.
Привітавшись, Лаодіка присіла поруч Хазара, щось сказала йому на вухо. Той підвівся, підійшов до ефеба й звелів вийти з приміщення. Ефеб низько поклонився й вийшов із бібліотеки.
Коли стихли його кроки й Хазар знову повернувся на своє місце, цариця поклала на стіл перед ним пухлий гаманець із грішми. Хазар рішуче відсунув його від себе, сказав:
- Ні, це означало б недовір'я, а недовір'я...
- Несумісне з дружбою, - Лаодіка закінчила почату Хазаром цитату з Піфагора, і задоволено усміхнулась.
- Вірно, - ствердив філософ. - Я твій покірний слуга, давній друг, царице.
- А давній друг вартий трьох нових. Чи не так, учителю?
- Ні, не так. Піфагор казав: Згубиш давнього друга - жодного не матимеш?
- Цікаво.
- Розумно, царице. Так, я уважно з прихильністю слухаю тебе. Що хочеш сказати? Говори.
- Ти колись казав, що влада розбещує людину.
- Так, казав, і тепер скажу те саме. Усі фараони й царі, які мали необмежену владу, кінчили погано...
- Правду кажеш, Хазаре. Від надмірної влади мій чоловік розбестився й згубив глузд.
Лаодіка нараз змовкла. Нервово поправила складку на пеплосі і, угамувавши своє хвилювання, сказала:
- Дорогий учителю, мене спіткало велике нещастя.
- Щастя й нещастя в душі людини. А душа лікується словом... Розповідай, може, вилікую.
Хазар насторожився. Він зрозумів, що цариця прийшла для серйозної розмови.
Лаодіка розповідала про свою біду спокійно. Спочатку її голос лунав дзвінко й упевнено, але дедалі стихав, аж доки не перейшов на шепіт.
Радилися довго й приязно.
Пізньої ночі вона повернулась в свою опочивальню. Спала тривожно й недовго. Вранці покликала служницю й звеліла віднести цареві аркуш папірусу - письмову згоду на добровільний її виїзд із столиці вкупі з синами та Хазаром.
За годину до покою вбіг збуджений Гієракс.
- Мамо, ми виїжджаємо в Паннукоме?
- Так.
- Я не поїду!.. - рішуче сказав син і надув губи.
- Чому?
- Залишуся битись із кожним, хто посміє стати проти мене. Я не поїду!.. Я буду воювати!.. Я маю право на царський трон. Чуєш? Я не поїду!.. Воїни і наші люди одностайно стануть на мій бік. Чуєш? Я не поїду!
Лаодіка обняла сина за плечі.
- Не гарячкуй. Тепер ти мусиш залишити столицю, щоб пізніше стати царем. Треба слухатися старших і бути терпеливим.
Вона довго розповідала йому про двірські інтриги, розкривала очі на дійсність.
Гієракс заспокоївся.
- Тоді візьми й дівчину в Паннукоме, що на кифарі грає.
Мати, розуміюче, усміхнулась.
- Добре, так і зробимо.
Минуло два роки. Багато води вніс Оронт у море. Багато змін відбулося в царстві Селевкідів.
На троні тепер поряд з царем Антіохом Другим сиділа юна Береніка, донька Птолемея - царя Єгипту. Проти літнього царя вона виглядала тендітним пагінчиком. Придворні дивувалися з такого незрозумілого царевого вибору. В уяві протиставляли її величній Лаодіці і не знаходили відповіді на свої запитання. Що ж змусило царя зробити такий нерозумний крок? Яка мудра людина відмовилася б від розсудливої, вродливої і всіма шанованої дружини, щоб взяти шлюб із недосвідченою дівчиною? Придворні шепталися в закутках, насміхалися над Беренікою.
А цар у душі радів і пишався молодою дружиною. З її появою в країні почали здійснюватися давно задумані ним плани. У державі настав мир. За допомогою тестя Птолемея примирив ворожі племена, що грабували його землі; звоював Бактрію і за відступництво на горло покарав вождя Діодота; виплатив борги сусіднім царям, сатрапам; розрахувався з воїнами. Державна скарбниця наповнилася чужим золотом.
Лаодіка не подавала про себе ніякого знаку, аж до тих пір, коли Береніка народила цареві сина.
Тоді в Антіохію прибув Арридей. Він цареві привіз сумну звістку про смерть Хазара й письмове прохання Лаодіки - дозволити повернутись у батьківський дім. Вона обіцяє поводитись тихо, не ревнувати і не чинити капості. Хай лише дозволить дожити свій вік у місті, де народилась і в купі з ним, братом, прожила молоді літа.
Цар погодився. На знак згоди й братерської любові подарував їй коштовні грецькі черевички.
Арридей у свою чергу від імені Лаодіки підніс йому на срібній тарілі великий достиглий кавун із сухою плодоніжкою та блискучого корою з чіткими на ній візерунками.
Антіох із дитинства дуже любив кавуни і тому, коли побачив його, у нього проясніли очі й відчув солодкий присмак кавуна у роті.
При першому дотику ножа кавун тріснув навпіл, розкрив свою рожеву душу. Антіох узяв цукристу скибку й апетитно з'їв. Згодом, ніби щось пригадав, звів очі на посланця.
- Який смак!.. А ти бери їж, їж!.. - показав пальцем на другу скибку.
Арридей ледь здригнувся. Узяв скибку і зробив вигляд, що із задоволенням смакує.
Після трапези одразу пішов у безлюдне місце, заклав у рот два пальці й виблював з'їдене. Потім дістав з-за пазухи пласку глиняну пляшку, ковтнув із неї зеленої рідини й знову виблював. За годину, незважаючи на запрошення друзів залишитися до ранку та розпити з ними келих вина, поспішно виїхав із Антіохії.
Наступного вечора на шляху до Вавилону, куди він мав намір заїхати, його наздогнав верхи на коні царський слуга й передав страшну звістку - помер цар Антіох Другий і Береніка просить сповістити його сестру Лаодіку, може, ще встигне приїхати на похорони.
- Звечора цар ще був живий-здоровий, - розводив руками слуга. - Ліг спати пізно. Як завжди, я довго чухав йому п'ятки, аж доки не заснув. А вранці приходжу - мертвий. Кажуть, бог Осиріс покарав за якийсь непослух. Люди бачили, як падала його зірка. Вона була вогненна, як сонце, а велика, як найбільша гора. Упала в чагарники, що за річкою. Там і лежить. Люди плачуть, раби плачуть, сатрапи плачуть... Ах, ах!.. Великий і добрий був цар. Він мене хвалив... А я йому правдиво служив, не так, як інші, що багато брешуть.
Лаодіка повернулася в столицю Антіохію восени. Десятьма нав'юченими верблюдами й стількома ж віслюками привезла свої пожитки. Поселилася, в старому палаці свого діда Нікатора. Палац стояв осторонь головної вулиці й був огорожений кам'яною стіною.
Сонячного теплого дня Береніка, одягнена в розкішну червону симару, сиділа на високому скелястому березі Оронту й, розкривши пазуху, давала немовлятові грудь. Служниця, яка мала в цьому ділі великий досвід, підказувала цариці що та як треба робити, щоб було молоко. Береніка уважно слухала й за порадою служниці ретельно масажувала грудь.
- Воно вже наїлося й не хоче ссати, - сказала Береніка, коли її син заплакав.
- Хоче, але немає молока. Ситі діти не плачуть.
- Що ж робити?
- Надою свого й дам, нехай буде здоровим.
Безбарвним небом пропливали швидкі хмари, на невидимих линвах тягнули свої тіні по землі. Вітер, настояний на запахах тамариску й осінніх квітів, розгойдував кущі мімози й з листям затівав дивовижну гру.
Строкато вдягнена, по мармурових сходах униз до берега жваво ступала Лаодіка. В одній руці тримала страусове віяло, а в другій - поділ своєї шовкової сукні.
Улесливо привітавшись до Береніки, вона нахилилася над дитиною, цмокаючи язиком.
- Яке ж бо гарненьке, золотеньке, чистеньке... - говорила вона. - Рости великим, здоровим, міцним. Рости на радість усім нам і нашим людям. Чи так кажу, Береніко?
Береніка мовчала й міцніше притискала сина до грудей. Серце відчувало нещирість зовиці, її присутність, тирада похвали дитини лякали. Вона хотіла аби Лаодіка залишила й пішла. Але та говорила:
- Я радію, що воно царського роду й таке гарненьке. Коли виросте, ми поставимо його поряд з богами, навчимо перемагати ворогів, писати знаки, володіти зброєю. Селевкідія пишатиметься ним. Чи так кажу, Береніко? Я виховала двох синів, вони вже майже самостійні. Якщо ти не будеш проти, виховуватиму твого сина...
Довго вона ще сипала солодкі слова, але й пальцем не торкнулася дитини. Якась невидима висока стіна стояла між нею і немовлям.
І вона лише гнулася над ним, клацала пальцями та махала віялом. Нарешті попрощалася й пішла.
А вночі у ліжку з Арридеєм гаряче нашіптувала йому:
- Хлопчику мій, - так вона називала Арридея, - ти бачив папугу, що в сатрапа? Ось така замучена і худа Береніка. Виходжу на берег, дивлюся - годує свого нащадка порожньою груддю. Сама, як мавпа, дрібна, кістлява, мордочка, як у щура. Коли б не золоті прикраси на руках і не дороге вбрання, можна було б думати, що вона дворова рабиня. Молока в неї немає. Вона з дитинства зіпсована... Я казала Антіохові, що вона хвора, про це тоді й наш Хазар казав. Не повірив, казав, що рід Птолемеїв здоровий і міцний. Хлопчику мій, ну як, скажи, можна терпіти таку мізерію? Це ж глум над жіноцтвом. Здорового спадкоємця від неї годі було й чекати. Ти бачив її сина?
- Не бачив і бачити не хочу, - ухильно відповів Арридей.
- Хлопчику мій, я його бачила, і від того мене схопили кольки. Дрібне, мале, кощаве... Цар! Ха-ха!.. Цар! Спокійно не можна дивитися на таку несправедливість богів. Не встиг Антіох померти, як вона послала гінця до батька Птолемея. Приходь, мовляв, з військом в Антіохію та сідай на трон, приєднуй Селевкідію до Єгипту. Прихована гієна!.. Змія!
- Це правда, що вона послала гінця до царя Єгипту? - запитав насторожено Арридей.
- Правда. Мені сказали вірні люди. Хлопчику мій, треба рятувати державу Селевкідів, землю праотців.
- Селевки не мої праотці, а твої. Рятуй сама. З мене досить, рятував багато, а який з того зиск?
- Мовчи, - ласкаво сказала Лаодіка й тепліше пригорнулася до нього. - Моя країна - твоя країна. Ти заслужив пошану й любов не тільки від мене. Тебе люблять, довіряють і поважають наші люди. Час, мій хлопчику, працює на нас, а не на Птолемея та Береніку. Воєначальники і наші люди давно вже очікують сигналу, щоб вигнати бридких єгиптян, які вже господарюють у нашій державі, як у себе вдома. Хіба ти цього не бачиш?
Арридей мовчав. Він давно вже збагнув, якою цяцькою знаходиться в її руках. А що міг зробити? Мускулистий, нагороджений міцним здоров'ям і великою фізичною силою, він безсильний проти її чарів. Ще в пам'ятному Саїсі, покохавши її, прирік себе на сліпу покірливість. Хазар не раз застерігав від необдуманих, поспішних вчинків. Намагався стримувати його, приглушити кохання, але згодом змирився. З роками Арридей обріс борідкою, постарів, але не шукав іншої любові, крім царициної. Покірно, по-рабськи виконував її забаганки.
Лаодіка, спекулюючи його відданістю, багато чого домоглася зробити на власну користь. Тепер, нагороджуючи жагучими поцілунками та пестощами, вона, мов прилипла до його вуха, нашіптує на Береніку, боїться, щоб трон насправді не дістався її синові.
- Хлопчику мій, зрозумій, не можна гаяти і часинки, треба рішуче діяти.
- Облиш! - вирвалося з уст розтривоженого Арридея. - Чого ще хочеш від мене? Кого ще вбити, отруїти? Кому зняти голову?.. Ти своєю жагою спопелила мене, викрала душу. Я не йшов ні на золото, ні на славу. А ти... Ти!..
- Хлопчику мій, не можна так нервувати. Ти ж розумна людина.
- Набридло.
- Не брикайся. Адже ти... - вона губами приторкнулася його губ, сказала, - ти майбутній цар… Цар! Цар!
Арридей здивовано подивився на неї.
- Якої держави?
Вона розправила його чорні оксамитові вуса й знову почала гаряче цілувати, примовляючи:
- Цар Антіохії... Цар!.. Цар!..
Вранці прокинулась, лагідно зняла зі своїх грудей його сонну тяжку руку. Солодко позіхнула, притиснулась своїм неприкритим тілом до його тіла.
Арридей щось буркнув крізь сон, натягнув ковдру на голову.
- Хлопчику мій, прокинься.
- Дай спокій.
Але Лаодіка не вгавала. Стягнула з нього ковдру, розкуйовдила бороду й вуса, продовжувала торсати.
- Вставай, маю новину.
Арридей уже не спав, але очей не розплющував.
- Ну, що?
Вона заговорила не одразу. Лягла на бік, обличчям до нього. Пахуча, запаморочлива - близька й далека.
- Мені приснилася богиня...
- Ісіда? - закліпав очима Арридей.
Він не терпів Ісіди з волячими рогами. Навіть не вважав за богиню. Радив Лаодіці не вірувати в неї, змінити на будь-яку богиню з грецького пантеону. Там дійсно, великі, розумні й могутні боги й богині. Вони живуть у Греції на вершині Олімпу, з якої видно їм усе, що діється на землі. І ніхто й ніщо не заховається від їхнього пильного ока. Великий Зевс - творець богів і людей - правує ними. А яка вартість Ісіди? Звідки вона? Від єгипетських диких племен. Де її могутність, милосердність?
Проте Лаодіка твердо стояла на своєму, поклонялась тільки їй. На власні кошти часто справляла оргії на її честь. Щедро обдаровувала грішми жерців. Сприяла будівництву храму Ісіди, умовила Антіоха поставити на майдані міста скульптурну постать богині.
- А ти не перебивай, слухай. Мені приснилася Афродіта.
- Афродіта? - здивовано перепитав Арридей.
- Так, Афродіта. Приснилась у довгому, світлому вбранні, із золотими косами, що спадали на груди, із червоним яблуком у руці. А біля ніг маленький, крилатий її син Ерот із луком та золотими стрілами. Він шарпає її за поділ сукні, плутається біля ніг. А то раптом злітає вгору, пригортається до материнських грудей, то знову спускається додолу.
Арридей усміхнувся. Йому приємно було чути добрі слова про свою улюблену богиню з грецького пантеону.
- Приснилася, як дві краплі води, схожа до тієї статуї, що ти колись мені подарував.
- То і є Афродіта.
- Так, я забула, що ти вже мені казав.
Лаодіка помовчала, звісила босі ноги з ліжка, хвилювалась.
- Афродіта у сні прийшла до мене та й каже:
"Лаодіко, виходь заміж за Арридея. Будь йому дружиною."
- Невже? - швидко спитав Арридей.
- Так, - ствердила Лаодіка, уважно стежачи за виразом його обличчя. - Але, хлопчику мій, я буду законною дружиною тільки тоді, коли цього заслужиш. Я навіки зречуся Ісіди, шануватиму тільки твою вродливу богиню...
"Зречуся Ісіди" вона сказала полохливо, злякано, ніби її хтось підслуховував.
- Сам, хлопчику, поміркуй, усе життя я марно вірила їй. Гадала, що захистить від біди... Протягом двох років просила й очікувала її благодаті. Два роки згубила на те, щоб мирним шляхом повернути собі високу владу. А де вона? Замість того, щоб наслати смерть на Береніку, подарувала їй сина. А моєму Гієраксові перетнула дорогу до царського трону. Ні, не віритиму більше їй, зречуся. Викину із серця. Розтрощу!.. Під колісницю кину її уламки!.. Нехай коні копитами толочать...
За годину до покою увійшов раб із кайлом. Поставив стілець коло статуї Ісіди, піднявся на нього і, широко розмахнувшись, гострим кайлом ударив по голові богині. Зірвана із торсу й глухо стукнувши об підлогу, голова Ісіди покотилася до ніг Лаодіки, яка стояла біля свого ліжка.
Раб розмахнувся вдруге - і веселий божок Гор, син Ісіди, з розпростертими ручками впав додолу. Загриміли дрібні, часті удари по каменю. Сірий, їдкий порох заповнив приміщення.
Сіпаючись усім тілом при кожному ударові, Лаодіка не сходила з місця. До крові кусала губи й некліпно спостерігала за роботою раба. Підсвідомо, самими очима рахувала удари: Раз!.. два!.. три!..
Нараз хутко нахилилась, схопила обома руками голову Ісіди й поривно притиснула її до грудей. На очах виступили сльози, лице болісно перекосилося. Вона плакала.
Арридей, засунувши руки на грудях під пурпурову туніку, що зморшкуватим лантухом звисала з його пліч, зневажливо всміхнувся. Він не мав фанатичної віри й не розумів душевної боротьби Лаодіки. Чомусь саме тепер прийшли йому на пам'ять рядки з Гомерової "Іліади":
Військо ж троянське, як вівці в кошарі заможнього мужа,
Сотнями збившись, стоять, коли молоко у них доять,
І безустанно бекають, чуючи голос ягняток, -
Гамір такий у троянців лунав по їх цілому війську,
Та не у всіх був однаковий крик, не однакова мова,
Різноманітні змішались тут різних народів говірки,
Цих підбиває Арей, а тих - ясноока Афіна,
Жах і Острах, і Звада, в жалобі своїй ненаситна.
Мужоубивці Арея сестра й товаришка вірна,
Спершу маленька на зріст, виростаючи, згодом сягає
Неба вона головою, сама ж по землі йде ногами.
От вона й тут, між ворожі проходячи юрми,
Сіяла в них ворожнечу і множила стогони людські.*
[* Із старогрецької переклав Борис Тен]
Надвечір на місці Ісіди стояла вже біла алебастрова статуя вічно юної вродливої богині Афродіти.
У покої більше нічого не змінилось. Ті ж колони з альгумінового дерева. Ті ж світильники, що були й при Ісіді. Але тепер Лаодіка душею відчувала в собі якусь порожнечу, щось чуже.
Довго ще не могла звикнути до нової богині, не знаходила слів для молитви, не знала, як величати її.
Ні слава, ні щедрість, ні Арридеєві розповіді про Афродітову щирість і милосердність, ні чарівний пояс, котрим володіла богиня - ніщо не могло вирвати коріння з її серця, залишене вірою до Ісіди.
Служниця ще більше, ніж Ісіду, зненавиділа нову богиню, яка безсоромно оголила бюст, примхливо зігнула праву ногу й на коліні тримала щит ребром, милуючись у нього на свою красу. Потаємно вона плювала в обличчя Афродіти, проклинала і рабськи, сполохано витирала свої плювки.
Коротшали осінні дні. Небо частіше вкривалося хмарами. Але дощу не було. Метушливий вітер приносив у палац запахи сухого листя та пізніх квітів.
Наближався день народження Гієракса. Лаодіка вирішила гучно відзначити його. Прикликала свого економа й наказала, щоб за тиждень приготував провіант:
- Нехай буде риба, особливо нарвал. І солона сарана. І веприна. І сікомори, кисле молоко, сметана і банани. Ось цифри...
Вона дістала з кипарисової скриньки лист папірусу й стала водити по ньому довгим нігтем.
- Ось цифри, скільки мусиш купити зброї та амуніції; скільки роздати грошей людям на ринках від імені справедливого Антіохового старшого сина Гієракса. Запам'ятай: справедливого, мудрого, добросердного Гієракса. Запам'ятав?
Економ низько поклонився і, запевнивши свою господиню, що її воля для нього - закон, вийшов з покою.
Незабаром услід за ним, закутавшись білим широким шарфом так, що відкритими залишалися тільки ніс та очі, вийшла й Лаодіка.
Пройшла через квадратний двір палацу, обставлений зо всіх боків колонами з білими каштелянами на зразок бутону лотоса й кинула погляд на мармурового крилатого лева з хижо роззявленою пащекою, що возсідав на базальтовому цоколі біля входу.
Повільно ступала по кам'янистих сходах до Оронту.
Сходи їй добре знані з дитинства. Пам'ятає, як малою бігла ними до річки, а за нею гналась товста, вайлувата няня-рабиня й голосно кричала:
- Лаодіко!.. Дитинко!.. Зупинись!.. О боги, зупиніть її! Там - вода!.. Лаодіко, не смій туди бігти!
Але окрики няні не зупиняли її, а підстьобували, і вона східцями тікала без огляду. Швидко добігла до невисокого крутого берега й стрибнула в річку. Із води витягнув тоді ще молодий Варрон, був поблизу. На березі підняли її за ноги й витрушували з неї воду. Вона енергійно пручалася, кусала своїх спасителів, голосно плакала й просила відпустити. О, що тоді було! Дуже розгніваний її батько, який обожнював свою доньку, наказав негайно відвести няню на стайню й сказати коняреві, аби той покарав її киями. Пізніше чорномазий коняр хвалився, що приємнішої роботи, як лупити києм по оголеній пухкій жіночій сідниці, він ще не мав.
Спогад про дитинство викликав теплу усмішку в Лаодіки, але тут же й згас, коли згадала в якій неласці вона тепер при дворі.
Хлюпали прозорі хвилі на пологому березі Оронту, ворушили піщинки та водорості. У невеликій заплаві, забрівши у воду, гойдалися осока та папірус. Пахло мокрим деревом та рибою.
Лаодіка пройшла кілька десятків кроків по м'якому вологому піску на березі.
Попереду, на скелі, побачила Береніку в оточенні двох рабинь-служниць. Цариця, тримаючи малюка на руках, сиділа на застеленому темним пеплосом камені.
Лаодіка хотіла підійти до неї, зупинилась, але передумала, і пішла далі.
З-за рогу похиленої хижки, що самітньо стояла між розкішними пальмами, вибіг доглядач рабів, тримаючи на ланцюгу великого сірого пса, і швидко зник за земляним валом. За хвилину звідти долинув повний розпуки й болю крик людини.
Швидко зійшовши зі скелі, Лаодіка вийшла на крутосхилий, оброслий кущуватою травою, пагорок. Зупинилася здивована.
У неглибокому вибалку, міцно прив'язаний товстими линвами до кипарисового стовбура, стояв голий безбородий раб. Із грудей та лівого стегна звисали клапті кривавої, обідраної шкіри. На притоптану брудну траву капала із рани кров.
Раб тремтів усім тілом і глухо стогнав. До нього, вишкіривши пащеку, поривався розлючений сірий пес.
Доглядач рабів, який стримував собаку, попустив ланцюг - і пес, стрибнувши, вп'явся в живіт раба; шарпнув головою й позадкував від жертви, щоб знову напасти.
Раб розпачливо крикнув, щось хотів сказати, але сили не стало й чорна патлата голова упала на груди.
Налетів поривистий вітер, сипнув дрібним піском на раба, шумливо розгойдав гілля на дереві.
Доглядач із силою шарпнув пса до себе за ланцюг. Два високі зростом чоловіки, тримаючи смолоскипи, підбігли до доглядача, - мали обов'язок - захищати його від можливого нападу власного пса, що скуштував людської крові. Але собака не збирався нападати. Він тільки часто хекав і не зводив очей із раба.
Доглядач, перебираючи руками тугонатягнутий ланцюг, наказав чоловікам відійти вбік. Знайшовши опір для своєї правої ноги на кострубатому кам'янистому грунті, подивився на переляканих рабів, які великим гуртом стояли осторонь, їх оточувала ціла когорта озброєних воїнів.
- Раби, - вигукнув доглядач, - кожному таке буде, хто посміє підняти руку на свого володаря!..
Раби мовчали. Охоплені страхом, вони тиснулися один до одного, жахались розправи. Так вівці збиваються докупи, ховають свої голови, коли їх оточують голодні вовки.
Доглядач знову крикнув:
- Лінюхи-раби, пам'ятайте про кару!.. Помилування не буде!
Нараз попустив ланцюг - і пес рвонувся до скаліченого раба.
- Стійте! Зупиніть собаку! - крикнула Лаодіка з пагорка.
Доглядач рабів роззирнувся і, побачивши Лаодіку, притримав собаку.
- Що сталося? Я маю наказа покарати раба, - нерозуміюче промовив доглядач.
- Облиште раба. Я відшкодую грішми.
Доглядач уже зовсім нічого не розумів. Сестра і перша дружина царя захищає раба, який посягнув на право свого владаря. Такого ще він, старий доглядач рабів, вірний слуга царського двору, не пам'ятає.
Лаодіка розкутала голову, шарф перекинула через плече, продовжувала говорити:
- Я відшкодую витрати... А також із нагоди дня народження мого старшого сина, справедливого царевича Гієракса, купую дві амфори вина присутнім тут воїнам, і одну амфору - рабам.
Говорила повільно, але голосно, щоб було добре чути усім присутнім.
Раби підданськи впали на коліна, дякували за милосердність і бажали щасливого довголіття Гієраксові.
Лаодіка обвела довгим вивчаючим поглядом воїнів, говорила:
- Воїни, мужні лучники і мечники, ви звитяжно стоїте на сторожі держави Селевкідів; ви мужньо виборювали перемоги в нелегких боях, гідно громили тих, хто йшов на нас війною; ви заслуговуєте високої похвали і великих нагород! Милосердний царевич Гієракс любить вас. Якби він був царем, ви мали б подвійну платню і нові військові строї.
Воїни давно не чули такої патетичної похвали на свою адресу, тому з цікавістю й великим задоволенням слухали Лаодіку. Догадувались, куди хилить вона, але чого конкретно хоче, не знали.
Розмови про цареву неприхильність і несправедливість до своєї першої дружини й сестри між городянами таємно велися давно, їх поширювали люди Лаодіки. Вони говорили, що цар Антіох свідомо підштовхує царя Єгипту Птолемея до узурпації держави Селевкідів, руйнує місцеві традиції і не дотримується релігії свого народу, і ламає клятву. Воїни і переважна більшість населення симпатизували Лаодіці, жаліли її.
А вона говорила:
- Воїни, ваші воєначальники - це ваші мужні провідники. Із ними ви звитяжно відстоювали державні чесноти, мечем утверджували владу царя над поганими ворогами. Правдомовний Гієракс, якби був царем, забезпечив би вас вільним торгом усіма товарами і великими грошовими нагородами.
Лаодіка перевела погляд на військових начальників, які гуртом стояли осторонь:
- Воєначальники, славні полководці, вам боги дали розум і вроду; ви чесно вели двобої із супротивниками, пам'ятаючи, що захищаєте свою Батьківщину! Ви маєте чарівні стріли, що від цілі не відхиляються, і маєте двосічні мечі, що не тупляться на головах ворогів!.. Якби мудрий Гієракс був царем, то кожного із вас наділив би багатими провінціями та зробив би своїми дорадниками!..
Вона не скупилася на обіцянки, обіцяла золоті гори, малювала райське життя кожному, хто стане на бік царевича і захищатиме його збройно. Добре розуміла, що без підтримки населення і, зокрема військових начальників, їй своєї мети не досягнути.
Не забула й рабів, вона сказала:
- Чесні раби, ви славні трудівники нашої держави. Без вашої великої праці не було б ні фортець, ні житла, ні садів. Держава годує, одягає, навчає ремесел, піклується про вас. Ви повинні бути послушними і свято дотримуватися наших традицій. Гієракс прихильний до вас. Якби став царем, дозволив би вам бути мечоносцями і брати участь у боях, щоб стати вільними.
Раби, зачаровані промовою, перші вигукнули:
- Згода!.. Згода!
До них приєдналися воїни:
- Згода!.. Хай славиться рід Селевка!
Лаодіка не очікувала такої прихильності від воїнів і рабів, її очі засвітились, обличчя зашарілося. Вона на прощання помахала їм рукою і знову пішла до Оронту, де сиділа Береніка. Рабинь біля цариці вже не було. Не привітавшись, зовиця сказала:
- Після смерті Антіоха раби розгулялися, не відчувають твердої царської руки. Я радила б увести для них жорстокіші кари.
Зовні вона робила вигляд, що визнає Береніку за головну особу в державі, але в душі ненавиділа її.
Береніка розуміла, яку політику веде суперниця, проте, щоб запобігти біді, заходів не вживала.
Після смерті свого чоловіка Антіоха Другого вона усвідомила, що втримати владу при активній опозиції Лаодіки та її прихильників не зможе. Залишалася єдина надія на царя Єгипту Птолемея Другого, який прийшов би з військом і силою меча утвердив би її владу.
По обіді вона прикликала свого писаря Тита, якому найбільше довіряла, і дала йому власноручно написаного на пергаменті листа.
- Мудрий і чесний мій Тито, - сказала Береніка, - я вважаю тебе своїм вірним другом, тому дала лист, в якому державна таємниця. Жодна людина не повинна про це знати. Ти мусиш дістатися Єгипту і особисто вручити його цареві Птолемею, моєму батькові. Якщо сумніваєшся в своїх можливостях, скажи... Знайду іншу людину, але тебе на якийсь час змушена буду ізолювати, поскільки вже посвячений у державну таємницю.
Вона зробила довгу паузу, не зводила погляду з його обличчя.
Тит, за походженням грек, високого зросту, кістлявий, стояв перед нею в заляпаному фарбами хітоні й напружено вирішував свою долю.
- Не наполягатиму, - знову заговорила Береніка, - якщо відмовишся, найду іншого друга. То згоден?
- Згоден, - видавив із себе Тит. - Проситиму богів Олімпу, аби допомогли виконати важливе доручення.
- От і добре, рада, що не помилилася в тобі. Наш царський рід Птолемеїв також із греків - і ми з тобою по крові рідня. Запам'ятай цю прикмету й міцно бережи в пам'яті. А тепер за діло. Іди до свого помешкання й без стороннього ока заший лист у кишені правої поли верхнього одягу. В Олександрії дворецькому скажеш, що лист у правій полі і ти особисто повинен його вручити цареві. Сьогодні під вечір із міста відходить караван. Наші торгівці везуть свій крам до Олександрії. Із караванником домовлено, він прихистить тебе. У нього буде безпечно й надійно на успіх.
Тит низько поклонився й на знак особливої пошани правою рукою торкнувся поли її сукні. Відійшов до дверей, завішаних малиновою із золотими позументами ширмою, ще раз вклонився й вийшов із покою.
Береніці полегшало на серці. Тепер вона впевнена, що одержавши листа, батько не забариться прийти з військом і утвердити уже свою владу.
Але сталося не так, як гадалося.
Наступного дня до Береніки зайшов верховний архонт, управитель Царської Канцелярії Маркус і сказав, що за містом у прибережних заростях очерету рибалки знайшли труп Тита.
Від несподіваної звістки Береніка розгубилась, її обличчя видовжилось, очі забігали, вона майже впритул підійшла до Маркуса й голосом, у якому була надія, запитала:
- Він у хітоні?
- Без хітона... Як мама народила. На тілі глибокі ножові рани, пальці рук посічені мечем...
- О боги!.. - простогнала цариця. - За віщо мені така кара?..
- Тобі? - перепитав Маркус. - До чого тут ти? Це розбійники убили Тита. Він азартно грав у кості на великі суми... То можливо, рахунок за борги.
- Ні, ні!.. Тільки не це. Де його одяг? Знайдіть одяг. Де його хітон? Обдивіться зарості й знайдіть.
- Його шукати не має потреби. Хітон лежав у багнюці під Титом.
- З правого полою?
- Без поли. Пола лежала окремо у воді.
- Ви оглянули його кишені?
- Кишені порожні... Правда в одній знайшли шматочок пергаменту, на ньому було якесь письмо, але у воді воно так розмокло й розмазалося, що не вдалося прочитати жодного слова.
Береніка плюхнулася у глибоке крісло:
- Так, це зробили злодії. Це вони його убили й забрали гроші.
- Він мав великі гроші? Звідки? Розкажи. Одна голова - добре, а дві - краще.
- Дві голови - це лаз для виходу таємниць. Мені батько казав, що кращої схованки для таємниці, як одна голова, нема.
- Цар Птолемей мудра людина. Але державна таємниця ніколи не зберігається в одній голові.
- Так що мені робити, Маркусе, порадь. Тит мав мого листа до батька. Це був приватний лист. До слова, Канцелярія уже повідомила Птолемея про смерть Антіоха? Ні? Чому?..
- Повідомити ще встигнемо. Тепер я розумію, що ти без відома Канцелярії написала про смерть нашого царя й попросила батька, щоб він прийшов з військом. Так?
Береніка знову збентежилася. Вона глянула на управителя з підозрою:
- Так. Звідки тобі відомо?
- Я знаю тебе майже з дитинства, тому не тяжко розгадати твої таємниці.
- Ти читав!.. Де мій лист? Негайно віддай, бо викличу сторожу.
За багато років служби при царському дворі Маркус добре вивчив характери й психологію царів та цариць, особливо Береніки, яка завжди була простодушно-довірливою й відкритою. Він сидів на ложі й тихим спокійним голосом говорив, пощіпуючи руду бороду:
- Я твого листа не читав, бо там його не було. Був мокрий шмат пергаменту без письма, він лежав у болоті. Навіть коли б на пергаменті й було щось написано, то вода його знищила б. Я тільки догадався, про що ти могла написати батькові.
Береніка повірила архонтові. Справді, якщо лист був у воді, то він не міг не зіпсуватися й літери не могли не змитися водою. Злодіїв цікавив не лист, а гроші. Маркус каже правду, що вони його вбили, пограбувавши.
Вона дивилася на нього з надією на добру пораду.
- Маркусе, що ж мені робити? Порадь.
- Нічого.
- Як нічого? - здивовано запитала.
- Вістка про смерть царя Антіоха, твого чоловіка, швидше поголосом дійде до твого батька, ніж посланець. Довідавшись про його смерть, він не забариться прийти до тебе.
- Ти впевнений, що прийде? О великий Осирісе, зроби мені радість! Маркусе, ти правду кажеш, він прийде?
- Прийде. Я добре знаю царів. У таких випадках вони проявляють особливу активність і бездоганність.
Береніка повеселішала, заусміхалась. Підійшла до розмальованої теракотової статуї бога Осиріса, що стояла біля вікна, й проказала молитву, яку запам'ятала з дитинства:
- Великий Осирісе, ти восени відходиш за межу людського життя, щоб знову повернутися весною й дарувати щедроти людям. До тебе прихиляюся, зроби мені радість.
Вона прикликала служницю й звеліла принести старого вина.
- Маркусе, - сказала Береніка, коли служниця принесла вино, - пом'янемо душу Тита за звичаєм еллінів. Він належав до їхнього роду і своїм життям засвідчив відданість царям, особливо моєму батькові. Він любив Єгипет, його культуру, читав письмена...
- Так, відмінно володів письмом, знав чужі мови... Нам його дуже бракуватиме.
Вони взяли келихи з вином і згідно ритуалу поклонилися один одному. Потім підійшли до Осиріса, вклонилися йому, обмінялися келихами й повернулись до столу. Пили вино, смакуючи.
- Тит був елліном, грек, - сказала Береніка, - і його слід поховати за звичаєм його народу: покласти в рот грецьку монету обол. Мій батько саме так робить, за це греки його шанують.
- Зробимо так і ми, якщо знайдемо монету. У нашій скарбниці, на жаль, тільки вавилонські таланти й міни, грецьких катма.
- Зачекай. Здається в мене є грецька монета.
Вона взяла кипарисову шкатулу, висипала з неї на стіл золоті, срібні та мідні монети різних держав і полісів.
- Ага, ось вона!.. Це хоч і дрібна монета, але грецька. Кажуть, що Харон, який перевозить мертві душі через річку Лету, ласий на гроші, то не відмовиться від неї. Маркусе, я намагаюся не порушувати традиції чужих народів. Шаную звичаї антіохівців, не глумлюся над неправдивими богами племен, заводжу веселі свята, на які витрачаю великі кошти... А мене чомусь антіохівці не люблять. Чому, Маркусе?
Маркус відповів не одразу. Його запалі, проорані зморшками щоки ледь збагровіли, по них пробігло стримане тремтіння. Він поставив келих на стіл, узяв монету й поклав до кишені.
- Ти, Береніко, єгиптянка, - сказав холодно.
- Так, єгиптянка, але я нічого поганого не роблю. Як тільки прийде батько чи брат, я залишу Антіохію.
- Ти єгиптянка, - повторив Маркус і вийшов із покою.
Наступного дня, зайшовши до приміщення Царської Канцелярії, він звелів посильному знайти його сина Демосфена, воєначальника столичного гарнізону, і запросити терміново прийти до нього. Але син прибув не швидко. Його затримала Береніка. Вона стояла на ґанку палацу й, побачивши Демосфена, який ішов подвір'ям, прикликала до себе. Мала стомлений вигляд, волосся розпатлане, щоки не підрум'янені, вбрання пом'яте.
- Вітаю, дружино царя Антіоха Другого, який тепер у підземному царстві сидить поряд бога Осиріса й тужить за нами, як ми за ним, - привітався Демосфен.
- Сьогодні ще Береніка, дружина Антіоха, а завтра?
- Що завтра? - не зрозумів Демосфен.
- Царя немає...
- Якщо є держава, то буде й цар.
- Звичайно, без голови держави не буває, - погодилася й сказала, - Сьогодні вночі мені приснився богорівний Олександр, він запитав, чи багато в мене війська. Демосфене, чи не знаєш, скільки вершників він мав у Вавилоні?
- Три тисячі.
- А скільки ми маємо в столиці?
- Тисячу.
- Не мало?
- Олександр Великий був у стані війни, тому й тримав велике військо. Ми не воюємо, люди мирні... Думаю, що вистачить.
- Ти так думаєш? Усі царі хочуть мати багато війська. Тільки Антіох мав мало воїнів і не хотів більше.
- Він хотів, але твій батько не дозволяв мати більше.
- Я цього не знала, - розгублено мовила Береніка й запитала, - Ти кудись ішов?
- Чомусь покликав батько.
- То іди. Батько, мабуть, кличе у поважній справі.
Маркус зустрів сина насторожено. Якось обережно запитав:
- Був у Береніки?
- Так, запитувала, ким вона буде завтра.
- І що ти сказав?
- Що без царів держави не буває.
- Добре, ходімо зі мною.
Маркус повів його до приземкуватого будинку, що стояв за палацам біля кам'яної вежі.
По коридору зайшли до кімнати без вікон. По кутках на мармурових підставках палахкотіли світильники. Полохливі тіні метушились по підлозі, ховалися під стільці й столи. Демосфен не був із лякливих, йому доводилося не раз дивитися в очі смерті, рубатися в двобоях, брати участь у довготривалих війнах, сідати й падати з коня. Але батькова настороженість і таємничість, кімната без вікон... світильники... заінтригували його. Він уже налаштовував себе до якоїсь неординарної розмови.
Маркус почав розмову не одразу. Кілька хвилин мовчки ходив по кімнаті, мовби когось очікував, потім нагадав Демосфенові про патріотизм, мужність, військовий обов'язок, розпитав про моральний стан кіннотників, командирів, що вони говорять про смерть царя та його спадкоємців... Нарешті сказав, що йому доведеться виконати дуже важливе й відповідальне доручення антиптолемеївців, прибічників Лаодіки, які борються за цільність і незалежність держави Селевкідів.
- Сину, настав час звільнитися від Птолемеєвої опіки, захистити країну від пограбування єгиптянами, повернути добробут і спокій нашим людям. Ми маємо, може, останній шанс. Мусимо діяти швидко й рішуче. Для цього й згуртувалися в підпіллі серйозні й поважні особи. Учора без відома Царської Канцелярії Береніка написала Птолемею листа й звеліла писарю Титові відвезти його таємно в Олександрію й власноручно передати цареві.
Маркус замовк. Пройшов до столу й сів на стільця. Очікував запитання, але Демосфен, вражений почутим, як загіпнотизований, стояв непорушно й незмигно дивився на батька.
- Лист, якого написала Береніка, у нас, - знову заговорив Маркус. - Ним вона сповіщає батька про смерть Антіоха й свою скорботу. Нагадує про колишню могутність і велич фараонів, коли володіли півсвітом. Згадує своїх друзів, які не з нею; пише, що дуже тужить за ними й просить терміново прислати навчителів, бо без них вона загине. Яких саме навчителів, не пише. На перший погляд лист суто приватний і підозри не викликає. Але, якщо взяти до уваги таємне пересилання листа й наказ Титові тримати його в правій кишені (Чому в правій, а не в лівій?) і власноручно вручити цареві (Чому не через Канцелярію?), то підозра виникає. Береніка щось приховує. Нам необхідно знати справжній зміст листа. Демосфене, іншої людини, якій можна було б довірити таку справу, ми не маємо. Ти мусиш поїхати в Олександрію й власноручно вручити лист царю Птолемею, сказавши, що лист у правій кишені. Чи безпечно це? Небезпечно. Якщо Береніка напише другого листа й пошле свого гінця, а він прибуде раніше тебе в столицю Єгипту, то сам розумієш... Але вибору немає. Ми все зробимо, щоб другого листа вона не написала й гінця не посилала.
Маркус витягнув з-під сукняної тканини, якою був застелений стіл, лист і подав Демосфенові:
- Лист заклеєний і скріплений власною печаткою Береніки. Поклади до кишені, заший і бережи, як власне життя.
- Добре, все зроблю, щоб цар одержав лист, - сприйнявши, як наказ, з упевненістю промовив син. Маркус пожвавішав, очі подобрішали:
- Вірю в тебе, знав, що не відмовишся. Ми повинні знати, що затівають Птолемеї, про які споконвічні землі пише цареві Береніка. Чому вона хоче залишити Антіохію, як тільки прийде Птолемей?..
Демосфен і раніше чув про землі, на які претендує єгипетський цар. Сам термін "споконвічні єгипетські землі" появився в період розвалу світової імперії Олександра Македонського, коли діадохи, його полководці, розпочали криваві міжусобні війни за владу. В результаті довготривалих воєн на уламках імперії постали нові держави - царство Птолемеїв у Єгипті, Селевкідів у Сирії та Антігонідів у Македонії. Здавалося, що довгоочікуваний мир між царями настав. Але насправді його не було. Царі, розбещені владою, таємно виношували один на другого підступні плани війни. Кожному хотілося мати більше влади й землі, ніж має сусід. Особливо непримиренними були царі Єгипту, їх спокушала думка повернути колишню могутність, що була за часів фараона Аменхотепа Другого, коли до складу Єгипту входили Ефіопія, Палестина, Сирія та ряд інших країн Передньої та Малої Азії, які багаті на родовища золота й міді. Нагромадження в країні величезних багатств дало можливість споруджувати велетенські царські піраміди, іригаційні системи, будувати величні храми й палаци, вдосконалювати ремісничі ремесла та успішно захищатися від народів моря - племен індоєвропейського походження. Птолемей витягнув на світ божий письмову угоду, що була укладена багато віків тому між фараоном Рамсесом Другим і царем Хеттської держави, за якою Єгипет зберігав владу над Палестиною та Південною Сирією. Він оголосив їх, а також Межиріччя Тигру та Єфрату, Сузи, Вавилон, Паннукоме, Бактриї та навіть землі Індії, що прилягають до річки Інд, споконвічними єгипетськими землями.
Демосфен не став дискутувати з батьком, розумів, що він робить це за постановою таємної групи своїх однодумців.
- Батьку, ви часто вживаєте слово "ми". Хто "ми"? Я хочу знати хто мої друзі конкретно. Розумію, що це таємниця, але я вже знаю таємницю...
Маркус дипломатично помовчав, знову нагадав про честь і патріотизм, про невідкладність завдання:
- Зрозуміло, ти маєш рацію, з часом знатимеш усіх наших друзів, але сьогодні обмежимось кількома...
Він не договорив. Без попередження до помешкання рішуче зайшов командир легіону Протей. Демосфен збентежився. Хто? Друг? Недруг? Протея знав давно. Навчалися в одній гімнасії, спільно продовжували навчатися воєнному ремеслу у Вавилоні, неодноразово брали участь у боях з єгиптянами, були друзями. Знав його романтичні пригоди, інтимні стосунки з чужими вродливими жінками, які часто закінчувалися сваркою і бійкою з ошуканими чоловіками. Але навіть не догадувався, що він бере активну участь у антиєгипетському русі.
Протей підійшов до Демосфена й поклав руку йому на плече:
- Друже, я чув твою розмову з батьком і радий, що ти з нами. Вірю, зумієш виконати наше дуже не просте доручення. Думаю, що не забув слова нашого мудрого Хазара: "Хто не дбає про свободу Батьківщини, той вартий смітника, і не більше."
- Пам'ятаю. Пам'ятаю й те, що він не любив багато говорити, казав, що порожній глечик - зайва річ.
- Вірно. Але я говоритиму багато, а ти мовчатимеш і уважно слухатимеш мене.
- Згоден. Мені це по душі. Слухати приємніше, ніж напружувати свої мізки, - сказав Демосфен. - Отже, слухаю тебе.
Протей відійшов від нього, мовчки пройшовся по кімнаті, знову підійшов і почав говорити:
- З мовчазної згоди Береніки нашу країну доруйновують єгиптяни. Нищать господарство, підбурюють зубожілий люд на повстання, намагаються їхніми руками повалити законну владу Селевкідів. Не є секретом, що цар Птолемей давно виношує підступний план. Він хоче загарбати нашу державу, створити свою велику імперію, щоб стати володарем світу. Ми не хочемо бути його лакузами. Ми зараз вільні люди, маємо свою батьківщину, в якій народилися й живемо; маємо свої землі й табуни коней... Не хочемо працювати на єгиптянина. Ти хочеш?
- Я? Ні. Не хочу й не буду.
- Дякую, друже. Отже, кораблі потоплені, відступу не буде.
- Хайре! Ми переможемо, - мовив Демосфен.
- Хайре! Не падай духом, - повторив Протей.
- Хайре! - сказав Маркус.
- Демосфене, я радий, що ти з нами. Складай присягу.
- Присягу? Кому? - здивувався Демосфен.
- Нашим богам і Батьківщині.
- Таку присягу я вже складав.
- Так, складав, але складав цареві Антіоху. Цар помер і присяги немає. Тепер складатимеш державі.
- В якому храмі?
- Складатимеш тут.
- Але ж мусить бути верховний жрець.
- Він буде, - сказав Протей і тричі хлопнув у долоні. Двері прочинилися й на порозі постав начальник охорони цитаделі.
- Будь ласка, запроси верховного.
До кімнати зайшов сухорлявий, з мумійним жовтим обличчям, верховний жрець. Він мовчки собі на голову одяг високу украплену золотом білу тіару бога Осиріса, на якій були намальовані фарбами символи життя - роззявлена пащека крокодила й веселе вогнистого кольору сонце. Прибравши статечного вигляду, підійшов до світильника й звелів Демосфенові зав'язати собі очі шматком чорної тканини, щоб ніщо не відволікало від присяги, і стати на коліна.
- Мужній Демосфене, - спокійним сиплим голосом заговорив жрець, - біля тебе стоїть бог Осиріс. Тобі він невидимий, тільки бачу я і говоритиму його вустами. Я читатиму святу присягу, а ти повторюй за мною, і нехай вона, як сонце, освітить твою душу. Кажи: Я...
- Я, - повторив Демосфен.
- Син землі й свого народу, - продовжував говорити жрець. - З дитинства покликаний богами служити державі Селевкідів, щоб замисли богів здійснилися... Я спокійний і душа моя не затьмарена неправдою... Не йшов і не піду на спокуси ворога... Ніколи й ніде не зраджу своїх батьків, ні друзів, ні царів, ні цариць Селевкідів. Всюди ітиму з ними плече в плече, даруючи велику мужність і хоробрість, і честь... Державні таємниці триматиму за зубами... І не шукатиму віддяки, говоритиму тільки те, на що маю право говорити, бо не все сказане може бути вірно почутим... Клянуся богом Осирісом у переддень його щорічного воскресіння... Клянуся.
- Клянуся, - повторив останнє слово присяги Демосфен.
Верховний жрець звелів Демосфенові встати з колін, зняти з очей пов'язь і, змастивши білою рідиною пучку вказівного пальця його правої руки, надколов голкою. На пучці виступила краплинка крові. Жрець струсив її на папірус, на якому був текст прочитаної присяги, й розмазав кров під текстом.
Присутні щиро й радісно привітали Демосфена з присягою. Начальник охорони приніс свіжоспечені пшеничні коржі, помаранчі та вино з пальмового соку й меду. Наповнив срібні келихи.
- Поскільки маємо обмежений час, - сказав Протей, тримаючи у руці келих, - а присяга не буде повною без жертвоприношення, то ми просимо верховного жерця, свідка бога Осиріса, дозволити нашому високоповажному управителю Царської Канцелярії Маркусу зробити це пізніше, наприклад, завтра.
- Просимо... Просимо, - заговорили присутні.
Жрець випив вино й порожній келих поставив на стіл. Начальник охорони знову наповнив його вином.
- Немає більшого щастя задля якого людина народжується, як чесно служити богам, - сказав жрець, піднімаючи повний келих. - Храмові жертовники не можуть бути порожніми, бо все, що порожнє, не дає плоду. Вони не будуть порожніми...
- Не будуть, ні, - переконливо промовив Маркус. - Завтра при свідках покладу на жертовник найкрупнішу вівцю з власної отари.
- Схвалюю, - погодився жрець.
Протей попросив Демосфена вийти з ним до іншої кімнати на окрему розмову. Він давав настанови, радив де та з ким зустрітися в Олександрії, що вивідати та яким способом повідомляти його. Під кінець розмови сказав:
- Думаю, що все мною сказане зрозумів і запам'ятав. Повторювати не буду. Раджу сьогодні виїхати й догнати караван. Там матимеш міцного верблюда й сідло з парасолькою. То як?
- Їду сьогодні.
- Отже віднині тримай рот закритим, а очі відкритими.
Вороний, баский кінь, обвішаний бурдюками з водою та шкіряними клумаками з дорожнім приладдям, біг легким клусом. Поспішати не було потреби. За дві доби караван далеко не відійде.
В роки воєн Демосфенові доводилося не раз супроводжувати каравани, їздити на верблюдах, дихати гарячим піском, вдивлятися в спекотливу далину, де крайнеба на срібних качелях гойдаються міражі, й думати: чи буде край оцій марудній подорожі? Вже тоді не вподобав верблюжу їзду. Спогад про неї завжди навіює нудьгу, малює непривітну картину: безжальна денна спекота, громовий рев утомлених в'ючних тварин, хмари піску, монотонне гойдання верблюжих горбів і невтоленна спрага.
Демосфен добре знає караванний шлях. Він тягнеться від далекого нагір'я Середньої Азії до берегів Середземного моря й пролягає вподовж берегів річок та озер, де тваринам удосталь паші, а караванникам блаженний відпочинок у затінку розкішних дерев.
Іноді на каравани нападають розбійники і грабують їх. Особливо небезпечно в горах, де шлях іде гірськими ущелинами. Тому їхати одинцем мало хто наважується.
Подорожні пристають до караванів, які мають озброєну сторожу, або гуртуються в загони, найнявши охорону.
Можна їхати й навпростець, але тоді доводиться вплав долати кілька широких і глибоких річок, багнистих низин та яруг. Норовистим, нав'юченим товарами вайлуватим двогорбим верблюдам такої дороги не подолати, а кінь може, якщо він кінь, а не віслюк.
Кілька років тому цар вів війну з войовничими племенами з моря. У бою ряди антіохівських вояків поріділи й назрівала повна поразка. Тоді раптово появився Демосфен зі своєю кіннотою, натиснув на ворога й поверг його в прах.
Після бою він ризикнув повести своїх вершників додому найкоротшою дорогою, навпростець, якою ще ніхто не проходив.
Коні без особливих пригод подолали болота й річкові плеса й вони появилися в столиці майже на два місяці раніше тих, хто поїхав окружним шляхом. За мудрість і винахідливість, мужність і відданість, цар Антіох нагородив його лошам від найкращої царської кобили Зірі. Цар сам повів у свою стайню й сказав:
- Оце білоноге лоша дарую тобі за мужність і воєнну кмітливість. Ти любиш коней, зроби з нього собі вірного помічника.
Нагорода конем у державі була найвищою. Про таку нагороду воєначальники могли тільки мріяти. Кінь вважався предтечею багатства й успіху. За добре вишколеного бойового коня платили золотом або віддавали стадо худоби, або велику отару овець.
При стайні цар тримав конярів, які відмінно знали свого справу. Вирощені ними коні далеко славились, їх успішно продавали на ринках Греції, Риму, Карфагену тощо. Коням, які на іподромах у перегонних змаганнях здобували перші місця, зводили пам'ятники, а поети присвячували їм хвалебні мадригали. Царі, вітаючи один одного, писали: "Бажаю здоров'я вам, вашій мудрій родині та вашим гарним коням".
Побутувала розповідь про перського царя Кірі, який над усе любив свого коня. Коли кінь, долаючи плавом річку Діалу, втопився, цар, шаленіючи в люті, наказав сатрапам знищити Діалу. Було пригнано тисячі рабів, вони прорили багато каналів для відведення води в пустелю, після чого річка перестала існувати.*
[* Древні автори свідчать, що потрібно було багато століть допоки піски замулили канали й Діала повернулася в своє природне русло.]
Демосфен дав лошатові кличку Кірі. Антіохові така кличка не сподобалася, він сказав:
- Кінь царя Кірі утопився, то й твій утопиться. Краще клич Буцефалом, як коня Олександра Великого. Олександр не менше любив свого коня, ніж цар. Дякуючи Буцефалу він вигравав битви й залишався в живих. Його кінь не втопився - упав у битві на березі річки Джелом. Олександр поставив йому коштовний пам'ятник і на місці, де відбувся бій, заснував місто й назвав Буцефалом.
Одначе Антіохова розповідь про коня великого полководця не переконала Демосфена. Він продовжував кликати лоша кличкою Кірі. Сам його годував. напував, тренував... Лоша звикло до свого господаря, безпомильно й швидко пізнавало його голос, росло міцним і витривалим. Незабаром з лошати виріс гарний, у білих панчохах, вороний кінь. Іноді на самоті Демосфен виливав йому свою душу, ділився думками.
Ось і зараз, погладжуючи гриваня, він подумки говорить: "Кірі, тобі рівного коня немає. І прив'язався я до тебе, як цуцик до царської колісниці. З тобою мені не страшно, знаю, не підведеш... Звісно, прославити тебе, як Олександр Буцефала, не зможу, пам'ятника не зведу й місто на твою честь не побудую, але обіцяю: завжди матимеш запашне, м'яке сіно, ячмінь, воду, взимку теплу стайню, а літом - прохолодну. Пам'ятаєш той день, коли я вперше тебе всідлав? О, що тоді було!.. Що було!.. Ти ставав диби, стрілою мчав рівниною, настирно бив копитами землю, гицав аж доки я не впав. Тоді ти зупинився й втупив у мене великі очі:
- Демосфене, що сталося? Ти впав?
- Упав, бо ти дуже гицав.
- Знову сядеш у сідло?
- Сяду... Кірі, коли б ти говорив, то сказав би: Демосфене, поїхали навпростець, так ближче й час заощадимо. А я б сказав: Поїхали!
Кінь заіржав і вимчав на пологий пагорб. У низині - річка. Звідки? Річки не перетинають караванний шлях. Звідки взялася? Що за мара?..
Демосфен роззирнувся, побачив широкий краєвид і зрозумів, що давно вже звернув з караванного шляху і їде навпростець.
День їзди дався взнаки, відчувалася втома, хотілося відпочити. Він спішився на березі річки, звільнив коня від клумаків, розсідлав і пустив пастися. Кірі не путав, знав, що далеко не піде й на перший оклик озоветься. Під розлогим берегом розстелив свого малиново-узорного плаща й сів на нього спиною до стовбура. Чомусь саме тепер у пам'яті сплив епізод з давнього воєнного походу...
У провінції Вавилону жило мирне й багате кіньми плем'я. Коли воно там поселилося, ніхто не знав. Жило мирно, люди висівали ячмінь, тримали овець і займалися конярством. Плем'я славилося мужніми й працьовитими чоловіками та вродливими жінками, в яких були довгі шиї та стрункі постави. За звичаєм, щоб дівчата мали довгі шиї, їх з перших днів народження тримали в спеціальних колисках. Такі дівчата швидко виходили заміж, за них наречені платили гроші, як за особливо вродливих.
Плем'я сплачувало подать цареві Антіохові. Давало мед, ячмінь, козячий сир, шкури з рогатої худоби тощо. З часом такої данини цареві стало мало й він наказав до всього того додавати ще й коней. Плем'я відмовилося. Тоді Антіох спорядив каральний загін і його командирові Псамметиху звелів силоміць відібрати в конярів частину коней. Демосфенові тоді було сімнадцять років і він як грамотний воїн виконував обов'язок писаря при обозі.
Каральний загін раптово й щільно оточив перше поселення племені. Псамметиховий оповісник оголосив, щоб мешканці терміново зібралися на майдані. Але час проходив, а люди не виходили з хиж. Тоді розгніваний Псамметих, щоб настрахати людей інших поселень, звелів воїнам силоміць зібрати їх на майдані й порубати мечами, за винятком дівчат, які ще не пізнали ложа з чоловіками й хлопчаків віком до тринадцяти років. Дівчат віддадуть заміж за хлопців іншого племені, а хлопчаків виховають у дусі покори цареві й вони служитимуть у його війську.
Побоїще тривало до вечора. Плач дітей, повний відчаю крик матерів, передсмертні зойки порубаних чоловіків, тупіт коней, брязкіт мечів, краяли душі сторонніх. Люди хапали каміння, дрючки й відчайдушне захищалися від каральників. Невеликій групі чоловіків пощастило стягнути з коней кількох вершників, обеззброїти й втікти з жінками та дітьми. Мстливий Псамметих наказав воїнам прочесати ліс та яруги, знайти втікачів і знищити.
Демосфен переписував майно вбитих мешканців, готував до відправки в столицю. Негадано заморосив дощ. Сутеніло. Демосфенові захотілося після жахливої різанини побути на самоті, звільнитися від гнітючого почуття душевного неспокою. Він накинув на плечі малинового кольору плащ і пішов поза хижами поселення до озера, де стояли високі дивної форми скелі. Здавалося, що то були не скелі, а якісь велетенські міфічні звірі з довгими зміїними хвостами, бичачими рогами та пащеками левів.
Збиваючи шкіряними черевиками росу на траві, обійшов оливкові деревця, піднявся на пагорбок. Нараз почув якийсь дивний, тонкий голос, немов плач немовляти. Він зійшов з пагорка в ярок, розгорнув віти куща ліщини й завмер.
Під кущем сиділа молода жінка й тримала на колінах замотане в ганчір'я й сіно немовля. Жінка подивилася на чужинця й нахилила голову, мов поклала на плаху. Демосфен схопився за меча: мусить виконати наказа воєначальника, вбити втікачку. Підняв руку, але в ту мить дитина заплакала - і меч випав з руки, встромився в землю біля його ніг. Не усвідомлюючи, що робить, він скинув плащ і, загорнувши в нього дитинку, поклав біля матері. Швидко, мов наврочений, повернувся в табір, зайшов до намету й ліг спати. Але заснути не міг. Тільки тепер, заплющивши очі й знову побачивши жінку, зрозумів, яку зробив провину, не виконавши наказа воєначальника. Якщо тепер якийсь воїн випадково натрапить на жінку з дитиною й побачить його плащ, то йому до ранку не зносити голови. І він вирішує дочекатися глупої ночі, коли воїни міцно спатимуть, непомітно вийти з табору, відшукати жінку й забрати плащ.
Думки роєм клубилися в голові, ніч тягнулася повільно й марудно. Демосфен довго й терпляче чекав, і негадано заснув.
Прокинувся від стусана. Перед ним стояв Псамметих і гнівливо кричав:
- Встать!.. Негайно в колону!
Демосфен розгублено, зляканими очима дивився на воєначальника:
- Ви про що? Де вона?
- Яка "вона"!.. Негайно в стрій, вирушаємо. Нам необхідно оточити інші поселення клятого племені, допоки втікачі не попередили їх.
Але втікачі встигли сповістити одноплемінників про жорстоку розправу збирачів данини над родичами й ті, маючи багато коней, швидко спорядилися й зникли в невідомому напрямку, залишивши порожніми свої домівки. Псамметих, клянучи непокірне плем'я, наказав експедиції повертатися в столицю.
Довжелезна валка навантажених возів, нав'ючених коней і віслюків, отари овець, ревучих черед поволі повзла випаленим сонцем степом. Султани пилюги стояли над ними й сліпили сонце.
У столиці цар Антіох, викликавши до себе Псамметиха й довідавшись про втечу племені, кричав:
- Де коні?!. Питаю, де коні?! Мені вівці не потрібні, їх маю багато. Мені потрібні люди й коні. Де люди?.. Я не давав наказа різати конярів. Земля без людей - порожня. Навіщо мені порожня земля! Знайди конярів і поверни. Без них не повертайся.
Того ж дня Псамметих з невеликим кінним загоном вирушив на пошуки. Незабаром прийшла вістка, що всі вони загинули в пустелі від спраги.
Демосфен нікому не говорив про пригоду, яка сталася, навіть батькові Маркусу. Боявся, що не зрозуміють, звинуватять у порушенні воєнної дисципліни й боягузливості.
Щоденні поточні клопоти, експедиційні походи, війни, випхали із пам'яті прикру пригоду. Воєнна кар'єра складалася успішно. Швидко дослужився до воєначальницького чина. І ось саме сьогодні чомусь той випадок з особливою ясністю до найменшої дрібниці пригадався. Тінь легкої скорботи чи то жалю торкнулася серця. Він долонями розгладив плащ (плащ був такого ж кольору й форми, як і той) і роздивився навколо. Кірі, пофиркуючи, скуб соковиту траву на галявині. На кущі метушлива пташка, вчіпившись за галузку, дзьобала червону ягідку. На високих розкішних деревах лементували великі птахи. Вони, мабуть, сварилася, бо лозяні гнізда потріскували й з них сипалося дрібне чурпилля.
На плесі затоки паслися водоплавні птиці. Іноді якась із них, розпластавши крила й шльопаючи ногами по воді, злітала вгору, а зробивши почесне коло над річкою, знову сідала на воду. Така самодіяльність не подобалася іншим пернатим і вони зустрічали її непривітно: голосно ґелґотали, а то ганялися за нею, маючи намір добре поскубти. Одна із птиць, яка сіла, не стала втікати. Вона прийняла войовничу позу й сама пішла в наступ. Здійнявся гучний гамір. Птиці хлопали крильми, каламутили воду й злорадно скубли одна одну. Швидко на плесі річки забіліло пір'я. Риба хапала його й пір'їна, схоплена рибиною, сторчма пливла плесом, наче вітрило якогось підводного казкового кораблика. Птиці не втихомирювалися. До них приєднався новий гурт родичів, що відпочивали на березі, й шум і гамір подвоївся.
- Тю!.. Тю!.. Шалені!.. Вам що води мало? Сонця? Он його скільки! Угомоніться й зупиніть війну, в якій не матимете перемоги. Шалені! Тю!.. Тю!.. - гукнув Демосфен і побіг до води.
На березі знайшов відполірований хвилями річки камінець і жбурнув на птиць. Птиці вмить притихли, мовби бійки й не було, й за хвилину всі злагоджено табуном швидко попливли від берега, де стояла сердита людина й щось вигукувала.
Демосфен роззувся й пішов берегом. Під крислатими деревами помітив затоплену колоду. Вода не глибока й було видно, що там відбувається. Маленькі гостроносі рибинки підпливли до колоди, метушаться, щось підбирають з камінців на дні. Деякі вистрибують з глибини, хапають комарів, що падають на воду. Тоді по поверхні розходяться кола. Іноді з'являються великі риби, зупиняються на одному місті проти течії і куняють. Варто поворухнутися й вони зникають. Демосфен стоїть тихо. Несподівано до зграйки рибинок кинулася срібна стріла. Це риба-хижак. Вона схопила рибинку й повернулася під корчак. За хвилину знов тиша й спокій у воді. Рибинки копаються в мулі, а великі риби дрімають, ліниво ворушачи хвостами.
Демосфен зачарований дійством підводного царства, сів на прибережний валун і довго споглядав річкову заводь. Щось радісне й тепле наповнювало його душу. Хотілося співати або, притуливши човником долоні до рота, гукнути:
- О-го-го!..
Але він не гукнув, а роздягнувся й з розгону шубовснув у воду. Хлопав долонями по хвилях, лягав на спину, пірнав, лякаючи птахів.
Коли скупався й вийшов на берег, побачив як молодий дикий буйвол топче під деревом його речі, намагається рогами підчепити торби.
- Ей, ти!.. Зупинися! - гукнув Демосфен.
Бузівок, побачивши голу людину, яка бігла з ломакою до нього, невдоволено рикнув і зник у гущавині прибережної саги.
Великої шкоди тварина не зробила, але, на всякий випадок, Демосфен повісив клумаки на дерево.
На серці було легко, добре відпочив, проте залишати берег не хотілося. Вирішив переправитися через річку завтра вранці. А там на свій ризик поїде навпростець, короткою дорогою, хоч і знає, що коротка дорога іноді буває дуже довгою. Думка, що якийсь інший гінець може раніше дістатися Єгипту й повідомити Птолемея, турбувала його.
На світанку прокинувся з відчуттям радості й повноти свіжої сили. Він оглянув лозовий кошик, якого змайстрував звечора, прикликав коня, осідлав, на сідло поставив кошик з подорожніми речами, щоб не намокли при переправі, й повів коня до берега. Кірі сміливо пішов у воду, напився й, підбадьорений господарем, повільно поплив. Вода освіжила тіло й кінь енергійно працював ногами. Демосфен, тримаючись за сідло, плив поряд. На середині річки появився косяк крупної риби. Кірі нервово загамселив ногами, намагався вистрибнути з води, коли ставав на тугі спини рибин. Знівечена копитами риба догори животами спливала на поверхню плеса. Демосфен злякався аби Кірі не втонув. На щастя, обійшлося все добре.
На піщаному березі, переупакувавши поклажу й наповнивши свіжою водою бурдюк, з легким серцем і бажанням якнайшвидше дістатися єгипетської столиці Олександрії вирушив у дорогу.
За два тижні без пригод і особливих труднощів подолав ще дві безіменні річки. Кірі жодного разу не підвів, охоче ступав у воду, енергійно загрібав ногами й струшувався на березі від води, переможно поглядаючи на подолану річку.
За рікою починалися піски, що дуже здивувало Демосфена. Ще десять років тому пісків тут не було. Це він добре пам'ятає. Тоді росла густа трава, на вітрі хвилювався дикий ячмінь і були невеликі озера. Тут він із своїми вершниками полював антилоп, дер пташині яйця, купався в озері, ловив рибу й не думав, що піски прийдуть на цей зелений клин землі. Пригадався старий віщун, який прийшов з якоїсь країни й проповідував про невідворотність кінця світу; "А це настане тоді, коли піски доповзуть до найбільших морів і річок, і засиплять їх. Ріки тектимуть під пісками, а на морях лежатимуть піщані бархани. Кораблі будуть зайвими й нікому не потрібні. Досить буде сісти на коня чи верблюда, чи осла - й ти за день-два дістанешся Афін чи Риму, чи Кіпру... А люди гинутимуть від спекоти й голоду... І не подаватимуть один одному руку, бо не матимуть серця..."
Їхати стало трудніше. Рідка рослинність із цупким стеблом і смуги сипучого піску заважали швидкій їзді. Кінь підбився, дошкуляла куслива комашня й денна спекота. Доводилося їхати ранками або прохолодними ночами, коли світив місяць.
Настрій погіршився, у душу западали сумніви і тривоги. Їхав би тепер на верблюді у м'якому сідлі з парасолькою й горя не знав би. Гойдався б на верблюді в такт його ходи й не думав би про харчі: звідки їх узяти? Або милувався б міражами - голубими озерами й райськими оазисами при небосхилах, верблюжими караванами, що безкінечно тихою ходою ідуть за обрій у свою вимріяну далеку країну.
За плоскогір'ям починалася низина. Там текла річка й бовванів темносиній ліс. Звідти доносився запах цитрусових рослин та вологи.
Кінь збадьорився, енергійно побіг риссю.
На високому березі річки Демосфен спішився й на поводі повів Кірі між дерев, вишукуючи добру пашу. Біля неглибокої балки під пагорбом на широкій галявині пустив коня на попас, а сам поліз на вузлувате дерево подивитися, чи не має поблизу хижаків.
Свіжий вітер ніс гіркий запах прілого листя й деревної кори. З посвистом розсікли повітря якісь птахи, сіли віддалік дерева, але кимсь стривожені, знову стали на крило й полетіли за річку.
Із трав'янистої улоговини вибігло стадо молодих кабанів, за ними бігли крупні вепри-сікачі з довгими й гострими кликами. Кабани зупинилися під кущовим деревом з грушоподібними плодами, почали копирсатися у перетрубленій гризунами падалиці, хрюкаючи. Раптом насторожилися й притихли. Дослухаються. Ще хвилина - і, мов за командою, всі чкурнули в прибережні очерети.
Незабаром і Демосфен почув голос, що налякав тварин. Це був великий кілограмів на триста смугастий тигр. Мабуть, довго блукав по густих заростях і болотах, бо золотиста шуба була вологою й брудною. Недалеко дерева, на якому сидів Демосфен, він зупинився й заводив очима. Сонце з-над дерев світило йому в очі й він дивився на нього не кліпаючи. Згодом приліг на землю, притаївся, наче перед стрибком. Але, мабуть, передумав, піднявся й пішов за стадом вепрів.
Демосфен подумав про Кірі: Треба йти до нього, у лісі хижаки. Він уже почав злазити з дерева, коли почув глухий кінський тупіт, тривожне повне болю іржання й сухий тріск кущового віття. Гицаючи, Кірі вимчав на пагорб зрідка порослого травою. На його грудях, вчепившись пащекою за горло, висів великий смугастий тигр. Задні ноги тигра волочилися по землі й він намагався повалити коня. Кінь хвицав ногами, бив гопки, відчайдушно гріб копитами землю, хропів, але скинути звіра не міг.
- Кірі!.. - розпачливо закричав Демосфен. - Мій коню милий! Я зараз!.. Я зараз прибіжу!..
Він стрибнув з дерева, схопив суху гілляку, що лежала поряд, і побіг. Але за хвилину отямився. Кинув гілляку й побіг назад, щоб узяти меч. Коли з мечем у руці вибіг на пагорб, коня не було. На толоченій траві лежали плями свіжої крові й груддя землі, збите копитами.
У нервовому стресі, не пам'ятаючи що робить, побіг до річки, повернувся назад і знову побіг до берега. Там побачив Кірі. Він лежав у болоті. Живіт, мов кинджалом, розрізаний, горло покусане.
Тигр бовтався в прибережній воді. Побачивши людину, шумно поплив до протилежного берега.
Вражений горем, Демосфен сів навпочіпки, поклав собі на коліна голову коня, долонею затулив рану на горлі, з якої при храпах витікала кров. Кірі впізнав господаря, в якого плакало серце, поворушив передніми ногами, мовби хотів піднятися.
- О боги!.. За що? Чим завинив перед вами Кірі?!. Хто наслав біду? Як мені бути без нього?
Недалеко лежала кам'яна брила, напівприсипана піском. З-під неї витікало мирне журкотливе джерельце. На деревах та кущах весело щебетали пташки, шурхотів прибережний очерет, потривожений рибою, та попискувало якесь звірятко. На протилежному березі дрімали крупні білі птиці, а на водному тихому плесі купались видри. Було, як завжди, спокійно й тихо, - чуже горе не обходило їх. Природа продовжувала жити за своїми непорушними законами.
Кінь видавив із себе останній хрип і затих. Демосфен зірвав з куща зелений лист і поклав на його око. Подумки попрощався: "Кірі, мій єдиний і улюблений коню, прости мені, що не вберіг тебе. Без тебе мені буде тяжко й сумно, але я мушу йти... Мушу дістатися єгипетської столиці Олександрії... Прощай."
З тяжким серцем він повільно пішов берегом до своїх речей. Без труднощів перебрався через річку, там переупакував дорожній вантаж, взяв із собою найнеобхідніше й пішов у дорогу.
Нав'ючений торбами, дві доби йшов лісом. Далі, за лісом, починалася багатокілометрова смуга пустелі. Там ні води, ні їжі, ні людей. Щоб повертатися додому навіть боявся думати. Треба йти й не озиратися. Бог Осиріс бачить і допоможе перейти піски.
На узліссі він знайшов джерело й досхочу напився, замінив воду в бурдюку, переглянув речі й викинув, як вже непотрібні, колчан без стріл і лук. У вибалку побачив дику пшеницю, натолочив торбинку зерен, а в кущах надер пташиних яєць.
Пустеля починалася не відразу. Спочатку появилися окремі піщані плеса. Далі вони траплялися частіше, а ще далі лежала суцільна маса пісків.
Демосфен ішов повільно, але вперто. Іти було трудно, особливо переходити високі піщані бархани. Вітер сипав піском ув очі, дошкуляла спрага. Він замотав голову білою тканиною, якою прикривав Кірі, коли на нього напосідали кусливі мухи. По полудні на обрії побачив караван. Верблюди йшли один за одним у тільки їм відому країну, де багато води і паші. Це пустельне мариво. Обман. Щоб переконатися в цьому, треба заплющити одне око. Якщо мариво, то зникне. Так і зробив. Караван зник, але тепер на тому місці хвилювалося, виблискувало прозорою водою озеро.
Від довгої тяжкої ходи боліли ноги. Поколювало в спині. Він частіше прикладався до бурдюка, смоктав воду й відчував полегшення.
Вітер подужчав, котив хмари гарячого піску, скрипів на зубах.
У сліпій від сонця далині він побачив споруду. Це - мастаба номархів, гробниця управителів провінцій. Він і раніше бачив мастаби, кам'яні споруди, що стоять побіля пірамід. Але тут фараонових пірамід не видно, а мастаба стоїть. Чия?.. Якого царя?.. Якого віку? Цікавість перемогла втому й він пішов до неї.
Подзьобані піщаними бурями кам'яні стіни, порохнявість свідчили про багатовікову її давність. У поховальній частині мастаби чорним оком блимала глибока шахта. На її дні були камери, обмуровані мармуровими плитами, в них ховали забальзамованих вельмож. Камери порожні, саркофаги потрощені, сповивальна тканина мумій подерта, - явні сліди пограбування. Злодії шукали золоті прикраси й дорогоцінні амулети, які були під бинтами. Туди їх клали жерці при бальзамуванні померлого багатого єгиптянина. Ними померлий повинен був улещувати богів підземного царства.
Одна мумія валялася біля отвору шахти. Її покрив порізаний, із прорізу виглядали білі маслаки кістяка. У гробниці на стінах видніли рельєфи - зображення богів з головами відповідних їм священних тварин і птиць. На горішній частині стіни був напис: "Володарі усіх земель, дивіться на мої незліченні багатства й приємно вражайтеся... у великих битвах я переміг супротивників і зробив царство, якого не об'їхати ні конем, ні верблюдом, ні віслюком... Я маю золоті ноші й сорок вродливих коханок, десять табунів коней і безліч овець... Я вибраний богами й мені рівного немає..."
Демосфен прочитав напис і скептично посміхнувся. Де оті "незліченні багатства"? Де "золоті ноші, сорок коханок і табуни коней"? Де царство, якого не об'їхати "ні конем, ні верблюдом, ні віслюком"? Немає. Навколо піски й піски... Помер цар, затерлося його ім'я, зникло багатство - час перемолов у пісок.
Демосфен сів на підлогу спиною до стіни й побачив перед собою теракотову фігурку якогось божка. Він очистив її від бруду й довго розглядав, угадуючи його ім'я: Себек... Маат... Хонсу... Сатіс...
Сутеніло. Вітер не вщухав, гудів за стінами гробниці, сипав піском у стіни, навівав тугу самоти.
Страшні бувають хамсини, великі бурі в пустині. Вони горами горнуть пісок, пеленою пилюги закривають сонце, засипають усе піском, що стоїть, на їхній дорозі. За багато віків у пісках потонуло безліч караванів і стільки ж людей.
Негадано Демосфен швидше відчув, ніж побачив, як фігурка глипнула на нього очима й заговорила:
- Демосфене, не напружуй даремно пам'ять. Мене ти не знаєш. Я народився, коли твоє коріння ще спало в землі.
- Хто ти? - нерішуче запитав Демосфен.
- Я той, хто читає людей - ієрогліфи землі.
- Як тебе звати?
- Безсмертний імені немає.
- Усі боги мають імення й вони безсмертні.
- Так кажуть люди, бо далекі від істини.
- Ти тільки те й робиш, що читаєш людей? - допитувався Демосфен.
- Так.
- І мене прочитав?
- І тебе.
- Що вичитав?
- Письмо недосконале, потребує виправлення.
- Мені трудно тебе зрозуміти, твоя мова утаємничена. Одначе скажи, хто з богів придумав війну, яка спустошує й знекровлює держави?
- Війни народжуються в головах людей.
- Ти хочеш сказати, що в головах Птолемеїв?
- І Лаодіки, і царя, який був похований у цій гробниці.
- Хочеш сказати, що війни були й будуть?
- Воєн не стане, коли люди позбудуться марнолюбства й владолюбства, жадоби й ненависті, лукавства й підлості - всієї армади аморальності, якою вигодовується війна.
- Хочеш сказати, що війни - вічні?
- Ні, вони не вічні, їх не стане, коли люди помудрішають.
- А боги помудрішають? Вони заманили мене на коротку дорогу, наслали тигра, що убив мого улюбленого коня, змусили йти пішки через пустелю й зносити велику спрагу й голод?
- Демосфене, я хочу тобі допомогти.
- За яку платню?
- Ти вже заплатив.
- Стражданням?
- Люди вигадують самих себе, тому й страждають.
- Що ж мені залишається робити?
- Іти своєю дорогою.
- Через пустелю?
- Так.
Демосфен розплющив очі й очманіло дивився перед себе. Це був сон чи насправді розмовляв із Безсмертним?
Фігурка лежала без ознак життя на його долоні. Він одірвав вузеньку стрічку від покривала, яким запинав голову, замотав фігурку й поклав до торби. Потім пожував кілька пшеничних зерен, запив водою й знов задрімав. Часто прокидався, виходив з гробниці, чекав ранку. Як тільки почало світати й вітер втихомирився, забрав свої клумаки й пішов у пустельну тишу.
Минуло кілька днів. Піщаних горбів уже не було, появилась рідка рослинність, кущова трава й грифи-стерв'ятники, що кружляли над головою, вишукуючи поживи.
Йому з трудом доводилося переставляти ноги. Часто лягав відпочити, засинав, іноді губив свідомість. Приходив до тями, зводився на ноги й далі йшов. Ішов, загубивши лік дням, не пам'ятав куди й задля чого йде. Викинув порожній бурдюк і меч, вони валялися в піску. Голоду не відчував, навіть спрага не мучила. Здавалося, що хтось чужий поселився в його тілі і ним рухав.
Попереду вдалині забовенів ліс. Там їжа й вода. Він напружив останні сили, але за годину неймовірно тяжкої ходи, зрозумів, що до лісу йому не дійти. Зовсім знесилений упав горілиць на якусь прохолодну траву й байдуже дивився в порожнє високе небо. Рухатися не хотілося. Отак лежати б і лежати без усякого бажання й болю. Навіть коли почув тихе бекання овець, ніяк не зреагував. Лежав, мовби в глибокій темній ямі, з якої раптом почув кроки нагорі, хтось підходив.
Це була висока чорноока дівчина років сімнадцяти у голубих шароварах і сандаліях на босу ногу. Вона стояла перед ним зосереджено здивована з непідробленою печаллю на обличчі. Опустилася на коліна й запитала:
- Ти живий?
Демосфен мовчав. Вона поклала на його чоло руку й відсахнулась: живий! Гукнула:
- Амато, скоріше сюди! Тут людина.
Прибігла круглолиця, низенького зросту дівчина й стала поряд.
- Ідо, хто це? - запитала.
- Не знаю.
- Який страшний... Я боюся.
- Чого боятися? Він без зброї. Мабуть, із пісків. Біжи до наших і поклич Дарія.
Незабаром прийшов парубок у набедреній пов'язці з плескуватою баклагою. Він збризкав водою обличчя Демосфену й трохи влив йому в рот. Коли той розплющив очі, запитав:
- Іти зможеш? Тут недалеко...
Демосфен кивнув головою.
- Ідо, що це в нього в руці? - запитала Амата.
- Не знаю. Якийсь божок. Хотіла взяти, не віддає. Дарію, беремо його. Амато, допомагай.
Вони звели його на ноги, взяли під руки, але чужинець іти не міг. Ноги тяглися по землі, руки звисали. Намагався щось сказати, але тільки плямкав губами. Ще зумів підняти руку, в якій була фігурка, й знепритомнів.
Прийшов до тями в просторій хижі з низькою стелею. Лежав горілиць на топчані й сонячна доріжка, що починалася від одного вікна, текла срібним ручаєм над головою до протилежної стіни. Долівка встелена рогозою, на дерев'яних стояках висіли риболовні снасті, а на столі стояв дерев'яний кухоль і лежав шматок овечого сиру. Пахло сіном, рибою і смаженим на олії хлібом.
Демосфен повернув набік голову й побачив Іду.
- Ти прокинувся? - запитала вона тоном щасливої людини.
- Я спав? - не розуміючи що з ним сталося й де зараз він, поцікавився Демосфен.
- Спав, і дуже довго, - сказала дівчина. - Амін змастив тебе своєю маззю й напоїв ліками з трав. Він мудрий, уміє лікувати. Наш вождь лікується тільки в нього й п'є тільки його пиво. Він сказав, аби ти лежав і не виходив на вулицю. Він ще прийде. Хочеш, зараз покличу?
- Зачекай. Ти хто така?
- Я?.. Іда. Це я тебе знайшла.
- Щиро дякую, Ідо. Я твій боржник. Гарне маєш ім'я. Елліни таким ім'ям називають верховну русалку. Ти русалка?
Іда здивовано дивилася на нього великими чорними очима.
- Не розумієш, що таке русалки? Це напівлюди, напівриби. Вони живуть у великих ріках, мають дівочі тулуби й риб'ячі хвости. Якщо закохуються в парубків, то їх залоскочують і забирають у своє підводне царство.
- Не розумію, про що ти кажеш. Таких дівчат у нас нема. Часто буваю на озері, але таких не бачила.
- І не побачиш, бо ти сама русалка. Бувають інші русалки. Вони без хвостів, живуть у лісі і їх називають німфами. Але русалки кращі, уміють лоскотати.
Демосфен справді почував себе цілком здоровим. Намащені якоюсь пахучою маззю обличчя й груди не боліли й пухлини на губах та щоках зникли.
- Тебе як звати? - На іншу тему перевела Іда.
- Демосфен.
- Демосфен - погано. Краще Демо. Амін казав, щоб ти випив кухоль пива з медом і з'їв беркутове яйце, а як сонце дивитиметься у вікно - друге. Він ще прийде й скаже, що пізніше їсти. Знає трави.
- То він лікар і пивовар? - здивувався Демосфен.
- Так, варить пиво й лікує. Тобі треба поголитися, помитись і випрати вбрання. Скидай своє ганчір'я, я виперу. Що тримаєш у руці?
- Амулет.
- Я так і знала. А вони кажуть, що таких амулетів не буває. Віддай мені.
- Не можу. Якщо віддам, більше таких рятівників, як ти, не матиму й ніхто не зарадить.
- То не віддавай, але ганчір'я скидай.
- Погоджуюся, тільки залиш мене самого й принеси щось аби прикрив тіло.
Іда вийшла з помешкання й на подвір'ї зустріла Дарія. Він невдоволено з суворістю запитав:
- Ти коло нього пораєшся? Не знаєш, хто він, може селевк. Його треба вбити, а не лікувати.
- Ніякий він не селевк. Він із пустелі.
- У пустелі білолиці не живуть. Такі за морем або в Антіохії при царському дворі, де селевки.
- Багато ти знаєш!.. - махнула рукою Іда й пішла від нього.
Демосфен з'їв беркутове біле з червонасто-бурими плямами яйце, запив пивом з присмаком кислого хліба, випоров з кишені лист і заховав його під сінник, на якому лежав.
Іда не приходила, одяг принесла Амата. Вона поклала чистий хітон на стілець і мовчки стала осторонь, підозріло зиркаючи на Демосфена.
- Дівчинко, чого мовчиш? - привітно звернувся до неї Демосфен.
- Мене звати Амата, а не дівчинка, - сердито сказала вона.
- Добре, зватиму Аматою. Ім'я гарне, мені подобається. Але чому з-під лоба дивишся на мене? Я щось зробив не так?
- Дарій каже, що ти селевк і тебе треба вбити. Вони уб'ють тебе.
Демосфен відчув, як мороз пішов поза шкуру. Він знав, що селевками в провінції Вавилонії люди називають царських збирачів податі. Така назва появилася в часи правління царя Селевка, коли були створені виїзні команди збирачів і застосовувались особливо жорстокі засоби покарання боржників.
- Амато, я не селевк. Я з пустелі... - почав говорити й замовк, не знав що сказати. Не потрапити б пальцем у небо. Чому тутешні єгиптяни, які живуть за тридесят земель від Вавилонії, ненавидять селевків - збирачів податі сусідньої держави? Щоб одержати відповідь, він попросив аби прийшла Іда.
Але Іда не прийшла.
Наступного дня Амата принесла йому чисте вбрання й розказала як пройти до озера, але попередила, щоб нікуди не втікав, бо знайдуть і вб'ють як селевка. На озері він скупався й поголився гостролезим ножем.
Коли вже повертався назад, побачив Іду. Вона стояла під деревом біля будинку з пласким дахом.
- Ідо, що сталося, чому така серйозна?
- До тебе сьогодні прийдуть, - сказала з тривогою в очах.
- Хто вони?
- Самі скажуть. А ти гарніший без бороди. Наші чоловіки усі голяться, рідко хто носить бороду.,
- На ваших людей я зла не маю. Нехай приходять. Нехай приходять...
- Демо, на твоїх щоках кров. Наші жінки зализують кров чоловікам, щоб не мали болячок.
Розмова не клеїлась. Демосфен зрозумів, що проти нього щось затівають лихе. Іда знає, але мовчить. І він запитав:
- Ідо, що ви за люди? Якого племені? Бачу - не єгиптяни й не греки. Хто ви?
- Чого питаєш?
- Хочу знати, кому дякувати за опіку... Я вдячний тобі, що знайшла мене в пісках; Дарію вдячний, що ніс мене на плечах; Аматі, що приносить їжу... Я ваш боржник і хотів би добром віддячити.
Іда розчулилась. Скованість, підозра відступили, - вона хотіла такої відповіді. Серце говорило, що чужинець не селевк. Він добра, порядна людина. Навіть зовні не подібний на розбійника: добрі світлі очі й світле волосся, м'яке, розумне обличчя й високе чоло, доброзичливий і чепурний. Таких рис розбійники не мають. Вони бородаті, чубаті, брудні, злі й кровожерні...
- Ми вигнанці, - почала зворушено говорити Іда, - колись жили біля Вавилону. Наші люди займалися конярством і коні далеко славилися своїми біговими якостями й витривалістю. Люди сіяли ячмінь, вирощували овочі, мали худобу. Антіохові платили данину вівцями, кіньми, хлібом. Але йому показалося мало й він наказав віддати половину наших коней. Люди відмовилися. Тоді він наслав своїх селевків. Вони вирізали одне наше поселення, а інші втекли. Довго блукали без води й харчів у пісках, багато померло аж доки дісталися Єгипту. Тоді чоловіки поклялися довіку мстити цареві Антіоху та його родині, а селевків убивати, де б вони не були. Сам Дарій уже вбив трьох. Скрізь вишукує і вбиває, мстить за батьків.
Демосфен слухав Іду, а перед очима бачив розгніваного воєначальника Псамметиха й криваву розправу над людьми непокірного племені. Гострий, тривожний струм спогаду пронизав душу. Відчув, що міниться в обличчі. Щоб не видати тривогу, обперся спиною на стовбур дерева.
- Ідо, коли це було?.. Скільки років тому?
- Не знаю. Мама казала, що я тоді народилася в кущах, бо селевки вже спалили хату й повбивали наших. Пізніше якийсь грек допоміг мамі знайти наших людей, він і дав мені ім'я Іда.
- Дивно... Дуже дивно, - промовив Демосфен.
- Що дивно? - запитала Іда, не розуміючи про що він говорить.
- Дивна твоя доля, Ідо.
- Мама ще казала, коли я народилася, перед нами постав ставний, гарний бог у малиновому плащі при золотому шоломі з срібною головою коня. Плащем він спеленав мене й сказав: Дарую вам життя. Коли мама померла й вождь узяв мене під свою опіку, жрець забрав плащ у храм. Щороку на день народження бога його виносять на люди, моляться перед ним, співають молитовні пісні й танцюють. Плащ і досі в храмі. Хочеш побачити? Покажу. Ти чого на мене так дивишся? Кажу правду. Народилася в кущах і нікого там не було, крім бога в плащі.
Ошелешений почутим, Демосфен відчув, що він падає в якийсь нереальний світ, де сучасне й минуле змішалося, мов пісок із глиною, і стискує йому серце міцним обручем. Тепер знає, хто вони. Але ніколи не скаже, хто він: не зрозуміють, визнають селевком і вб'ють. Він розгубився, не знав, що говорити, але треба щось сказати й сказав:
- Ідо, я жив у Вавилоні, коли вирізали ваших людей. Чув про це.
- Ти жив у Вавилоні? Ти з Вавилону? - зраділо запитала Іда. - Значить ти не селевк? А Дарій каже, що ти селевк, бо у тебе світле волосся, як у селевків, і хоче тебе вбити. Що робив у Вавилоні й де жив?
- Служив писарем у намісника провінції. Я вмію писати й читати.
- Ти із письменних? А я погано пишу й читаю, але навчуся. Побачиш!
Не попрощавшись, вона пішла від нього й вже на ходу сказала:
- То чекай гостей. Вони прийдуть сьогодні.
Але вони прийшли наступного дня. Їх було двоє чоловіків з короткими мечами й списами. Без пояснення звеліли йти з ними.
Ішли звивистими вузькими вуличками й Демосфен з цікавістю розглядав житла. Вони були різні за розміром і архітектурою. Одні зліплені з глини й соломи й стояли під тростиновими дахами, інші збудовані з вапняного туфу й мали пласкі дахи, на яких під тентами відпочивали домочадці. Іноді доводилося перестрибувати через джерельця, що перетинали вулиці. Перейшли великий майдан, покритий густим зеленим моріжком. На ньому паслися кози. На майдані чоловіки зводили дерев'яний поміст. Серце в Демосфена ойкнуло: поміст для його страти. В уяві спливла болісна картина... Під посиленою озброєною охороною його ведуть до помосту, щоб покарати смертю, бо він селевк, який колись повбивав їхніх одноплемінників. Галаслива, строката, агресивно настроєна юрба уступає дорогу й несамовито кричить: Смерть селевку!.. Смерть антіохівцю!.. А на помості у червоній халамиді стоїть глашатай, водить очима по юрбі й вигукує: Мужній Дарій знову зловив селевка! Оцей селевк убивав наших батьків і матерів!.. Він зігнав наш народ з рідної землі й змусив жити тут, де росте гірка трава, від якої хворіють коні й не ростуть лошата. Він заслужив смертної кари... За звичаєм судите ви. Хто за те, щоб дарувати селевкові життя, підніміть вказівний палець догори! Усі підняли? Хто там підняв палець догори? Ти, Ідо? Іда проти страти. Чого розшумілися? Тихо! Хто за те, щоб стратити селевка? Опустіть палець донизу. Опустили всі? Іда не опустила. Вона проти...
Від страшної картини, що намалювала уява, Демосфен здригнувся й став.
- Що таке? Чого стоїш? Ходімо, вождь очікує, - сказав конвоїр.
Його завели у простору чепурну кімнату з квадратними вікнами в горішній частині стіни й звеліли стояти перед вождем, який сидів у дерев'яному з високими бильцями кріслі. На підлозі перед кріслом лежала шкура лева. Вождь і жрець, який сидів поряд на стільці, були в коротко підрізаних брунатного кольору халамидах. На лисій голові вождя блищала золота корона подібна до широкого кованого обруча. Вони дивилися на Демосфена з цікавістю, без злоби й упередження. Це заспокоїло його й він почав тримати себе вільніше.
Першим заговорив вождь, поправивши на голові корону:
- Демо...
- Мене звати Демосфен, ваша поважність.
- Так, так... Демосфен. Це нашого першого вождя називали Демо. Ми шануємо й пам'ятаємо його ім'я.
Він знову поправив корону. Вона, мабуть, боляче стискала йому чоло, бо, поправляючи, кривився, як від болю.
- Нам відомо, що ти жив у Вавилоні й працював писарем у номарха. Якщо це правда, то скажи скільки його палац має вхідних дверей і сходів? Де стоїть брама Іштар та що на ній зображено? З того часу, як Олександрів жорстокий діадох Селевк зруйнував місто, мало що відбудовано... Але палац і брама стоять і досі.
Запитання не здивувало Демосфена. Він зрозумів: його хочуть перевірити. У Вавилонській гімнасії він навчався з Протеєм і місто добре знав, тому відповів на всі запитання швидко й правильно. Вождь зрадів, що зустрівся з людиною, яка жила в місті, де пройшла його молодість. Подобрішав. З почуттям глибокої ностальгії розпитував про йому відомі вулиці, скульптури, майдани. Згадав кілька своїх інтимних оказій з молодості, знайомих службовців номарха та їхніх дружин. Він дозволив Демосфенові сісти на стільці й почав вихвалювати свій народ:
- Мої люди особливі, вони мужні й працелюбні, вирощують гарних коней, мають багато овець, свиней, кіз... Нам відомо, що ти людина письменна й хоробра. Ми маємо дуже старий текст, написаний знаками. Ти яким письмом володієш?
Читаю єгипетське й вавилонське, ваша поважність.
- Нас улаштовує, - заговорив жрець. Розгорнув сувій папірусу й подав Демосфенові. - Прочитай дослівно.
- Ваша поважність, це арамійське письмо, - сказав Демосфен, оглянувши текст.
- Читаєш?
- Тут не прочитаю. Темно.
- Люди, хто там!.. Принесіть світильника! - гукнув жрець у суміжну кімнату, прочинивши вузенькі двері.
Принесли два світильника й поставили в кутку на кам'яні підставки.
Демосфен почав читати: "Тепер чи колись усі будуть покарані за немилість... братів не пізнають і не шукають синів своїх... бо все таємне лежить на дні до свого часу..."
- Добре читаєш. Читай далі, - з повагою сказав вождь.
- "Заверни того чоловіка... нехай повернеться на своє місце й не стане противником..."
- Добре читаєш, - знову сказав вождь.
- Ваша поважність, текст дуже довгий. Щоб увесь прочитати, мало буде дня.
- Ми дамо тобі стільки днів, скільки скажеш. Хочемо, щоб переклав і записав нашою мовою, бо чужою люди серцем не сприймають.
- Це не можливо, - злякано мовив Демосфен.
- Можливо. - сказав вождь. - Житимеш у нас, полюбиш наших людей, вони полюблять тебе. Одружимо. Наші жінки вміють ощасливлювати своїх чоловіків коханням. Збудуємо житло, матимеш гроші, коні, вівці... Будеш нашим учителем, писатимеш тексти про наш народ.
- Ваша поважність, це неможливо, - майже викрикнув у розпачі Демосфен. - Не можу у вас залишатися. Це неможливо!
- Буде так, як я сказав, - твердим голосом мовив вождь, скинув корону з голови й поклав собі на коліна.
- Буде так, як ми сказали, - втрутився в розмову жрець. - Навчатимеш наших людей, а коли я залишу храм нашого бога, ти станеш жерцем. Одружимо на вродливій з високою шиєю дівчині й матимеш багато дітей. Люди поважатимуть і твоє ім'я далеко піде.
Демосфенові зробилося моторошно. Пригадалися слова божка "Хочу тобі допомогти". Допоміг!.. Неприємність за неприємністю; труднощі за труднощами. Що далі? Де вихід? Час іде, дні спливають, а він у полоні якогось вождя й не знає як із нього вирватися, щоб виконати доручення антиптолемеївського комітету.
- Ваша поважність, я не проти ваших пропозицій, але що скаже ваш цар Птолемей, якщо я вчасно за дорученням його дочки Береніки не повідомлю про смерть царя Антіоха.
- Що!? Антіох помер? - одностайно запитали вождь і жрець.
Такої раптової реакції на повідомлення про смерть царя Селевкідів Демосфен не очікував і дуже здивувався. З прихованою цікавістю відповів:
- Помер і вже поховали.
- Хто може підтвердити? - запитав жрець.
- Антіохівські караванники, якщо такі вже прибули до вашої провінції і ви з ними спілкуєтеся.
Вождь і жрець багатозначно перезирнулися між собою й заспішили кудись іти, звелівши Демосфенові повертатися до своєї хижі.
Повертався сам, без конвою. Низку нових питань поставила перед ним зустріч із вождем. Чому вождь жодним словом не згадав про селевків? Чому не запитав, куди й задля чого йшов через піски? Чому, власне, його хоче залишити в поселенні? Відповіді не було. Треба тікати й якнайшвидше, допоки не кинули до ями. Але куди тікати без коня й грошей? Хто допоможе? Іда? Ні. Дарій? Ні. Амата? Ні. Хто?
На вулиці його зупинив низенький з доброю усмішкою чоловік:
- Доброго здоров'я, Демо. Це я тебе вилікував. Мене звати Амін. Лікую людей і коней, і варю пиво. Мене називають учителем, хоч не вмію писати й читати.
- Я твій боржник, Аміне. Чим можу віддячити?
- Нічим!.. Нічим!.. - замахав руками Амін. - Нічого не хочу, крім прихильності. Ціную тільки прихильність, все інше - дим.
Демосфен подумав: "Чи не ця добра людина зможе допомогти?"
- Добрі відносини між людьми я також ціную. Ходімо до мене й ближче познайомимося, поговоримо. Добрих людей я шаную.
- Іти до тебе зараз? Не можу, пиво на виході. Пізніше.
- Згоден, - сказав Демосфен і повеселілий пішов до своєї хижі. Щось підказувало: він зможе домовитися з лікарем-пивоваром, позичить у нього гроші, купить коня, харчі...
Від такої думки полегшало на душі. Він прискорив ходу, швидко дістався свого помешкання, відчинив двері й остовпіло зупинився на порозі. Перед ним у білому вишуканому вбранні стояла Іда. Її ніжне смугляве обличчя, великі чорні магічні очі, висока красива шия й струнка постать заворожували погляд. Вона помітила його розгубленість і з лукавинкою в очах запитала:
- Не очікував?
- Ідо, тебе хто сюди прислав?
- Серце.
- Не завжди можна керуватися серцем, треба зважати й на розум. Що подумає твій наречений Дарій, коли довідається, якою нарядною ти йшла до мене. Я не хочу неприємності, з мене досить.
- Неприємності не буде. Я тебе знайшла й хочу, щоб ти був щасливим і здоровим.
- Ідо, ще раз дякую, я цілком здоровий. Про мене не турбуйся. Я швидко, мов кіт, стаю на ноги. Прошу, не ускладнюй мені тут життя. Мені потрібно йти далі. Я мушу йти.
- Демо, ти був мертвий, ми повернули тобі життя...
- Іноді й смерть любить пожартувати, - сказав Демосфен і пройшов до середини хижі. - Хто боїться смерті, той і помирає. Я смерті не боюся.
- Демо...
- Мене звати Демосфен, - сердито обірвав її на слові.
Іда зніяковіла, побачивши на його обличчі невдоволення.
- Добре, зватиму Демосфеном, тільки не гнівайся. Я принесла тобі їсти. Страви готувала сама.
Тільки тепер відчув запах смаженого м'яса з приправою й згадав, що досі нічого не їв, і він голодний. Але Іді сказав:
- Дякую, я не голодний.
- Поїси пізніше. Демо, не гнівайся, бо вже хочеться плакати. І не дивися на мене вухатою совою.
- Ким? - швидко запитав Демосфен.
- Вухатою совою. У нас багато вухатих сов у лісі. Коли вони чимсь невдоволені, то дивляться так, як ти зараз на мене.
Демосфен більше не міг грати роль сердитої людини, він засміявся:
- Ідо, на тебе не можливо гніватися. Ти чарівниця. Сідай на стільці й бережи свої ноги. Твоя життєва дорога довга й вони ще пригодяться.
- Я в дорогу не збираюся, але хотіла б побачити світ, побувати в столиці Олександрії, подивитися на море, гори, річку Ніл, про яку говорять, що вона витікає з комори бога плодючості Міна.
Він дивився на неї, наче побачив уперше. Це вона говорить чи сниться? Дівчина забутого богами племені хоче побачити світ...
- Демо, - з благанням у голосі раптом сказала вона, - купи мене.
- Що?.. - не зрозумів Демосфен. - Кого купити?
- Завтра свято шлюбу. Я не хочу бути дружиною Дарія, він жорстокий і жадібний. Купи мене ти.
- Не хочеш за Дарія, вийди заміж за іншого хлопця.
- Не зможу, Дарій має багато грошей і заплатить за мене найбільше. Хочу, щоб ти купив мене.
- Про що говориш!.. Я одружений і вдруге одружуватися не маю права. І грошей не маю. Кишені порожні.
- Гроші тобі дадуть. У нас чоловіки, які не мають при собі дружин, вважаються неодруженими.
Звичай племен Вавилонії проводити щорічно свято шлюбу давній. Демосфен бував на таких святах, знав ритуал, порядок свята, й не здивувався, що люди з того краю дотримуються колишніх традицій. Його вразило інше: Іда хоче вийти заміж за нього!
- Ідо, скільки тобі років?
- Я народилася, коли селевки вбивали мій народ. Скільки це років?
- Багато. Дарій також тоді народився?
- Він народився, коли висока вода потопила наших коней. А ти коли народився?
- Того дня, коли ти знайшла мене в пісках, - відповів Демосфен.
- Зовсім молодий. Молодший мене. То купиш мене завтра на святі?
- Не куплю, не хочу й не говори мені більше про шлюб.
Іда не слухала його, наполягала на своє:
- Ах, так!.. Не хочеш? Залоскочу!.. Я - русалка з риб'ячим хвостом. Русалка! Заберу тебе з собою в підводне царство.
Вона повалила Демосфена на топчан, схилилась над ним і почала швидко руками лоскотати під пахвами, за вухами, по грудях. Одразу могутні біологічні струми підхопили обох на свої руки й понесли в країну невагомості. Ще мить і звідти не було б повернення.
Раптом Демосфенові почулося, ніби хтось йому пошепки сказав: Прокинься! І він прокинувся, зневажливо відштовхнув Іду, схопився з тапчана й сів на стільці, зніяковілий і червоний на обличчі. Слів не знаходив, щоб оправдатися. Здавалося, що всі слова повилітали з голови й він тепер, як бубон, порожній. Сидить, дивиться безтямно на неї й мовчить.
Вона сиділа, низько похиливши голову, долонями затулила обличчя й плакала, схлипуючи.
- Ідо, ми далеко зайшли, цього робити не можна.
- Ти нічого не зрозумів. Ти поганий, - сказала вона з почуттям приниженої гідності й образи.
- Ми не можемо бути подружжям. Я не можу... Мені не дозволяється бути твоїм чоловіком. Я маю... Я мушу тобі сказати... Я не можу... - безпорадно заговорив Демосфен і з полегшенням зітхнув, коли відчув, що хвиля душевної непевності відступила. "Добре, що вчасно отямився й не дозволив закабалити себе. Мабуть, хтось є присутній, який зупинив на краю прірви" - подумав він і подивився на фігурку божка, яка лежала на підставці біля давно погаслого світильника. Він узяв божка й підніс Іді, хотів щось сказати, але вона різко підняла голову й сердито буркнула:
- Він такий же поганий, як і ти.
- Ідо, я не хочу бути невдячним...
- Хочеш, - промовила вона й вийшла з помешкання.
З гірким почуттям провини Демосфен підійшов до вікна, відхилив занавіску. Майже під вікном у затінку лежало троє чорношкірих свиней, побіля них волохате цуценя гризло маслачок і час від часу сердито гарчало, коли до нього наближалися брунатні кури. Метрів за десять від вікна стояла горбата хижа, покрита пальмовим листям. Біля хижі на пеньку сиділа молода мати й годувала груддю немовля. У хижі, мабуть, сварилися, бо звідти долинав галас. Він одразу затих, коли з бічної вулички підійшов Дарій і гукнув у відчинені двері:
- Амато, вийди, поговорити треба.
На порозі з'явилася Амата й сердито мовила: .
- Не ходи за мною, краще дивися за Ідою.
- Зачекай, поговорити треба.
- Я сказала все. Дивися за Ідою, вона тобі втирає носа.
Амата зайшла в хижу й за собою причинила двері. Дарій ще кілька хвилин постояв, мабуть, думав, що вона знову вийде, але вона не вийшла й він спроквола пішов вуличкою. Демосфен з цікавістю розглядав його: міцна постава, засмаглі, трохи волохаті груди, м'язисті стегна, розкуйовджене волосся на голові, тверда хода - справляли враження вольового парубка. "А Іда каже, що він не гарний. Даремно наговорює на хлопця. Помиряться, коли поїду звідціля. Але як поїхати? Де дістати гроші на коня й харчі? А тут ще й неприємність з Ідою. Якась вона непередбачувана", - подумав Демосфен і сів до столу, щоб пообідати. Нараз відчинилися двері й на порозі появився Амін з бурдючком пива:
- Ось і я!... Бачу - закуска вже на столі, готуй келихи.
Амін із тих людей, які можуть годинами натхненно говорити про будь-що, аби говорити. Розповідаючи, повторював події, які перепліталися без зазначення дат і років; називав клички коней, імена людей, назви цілющих трав, говорив про чарівну жіночу привабливість, гріхи молодості, небесні знамення й багато ще чого незрозумілого.
- Скільки я прожив? Мабуть, багато, бо борода вже сива й до жінок менше тягне. Приходить якось дружина нашого жерця й просить, щоб я поновив жерцю чоловічу силу. Кажу: поновити можна пивом, але він заборонив мені варити. Хто навчив робити пиво? Може, дід, а може, батько. Вони розумілися на травах і я був коло них. Ще коли не було міста Олександрії, один мудрий фараон пив пиво і закушував скіфським коренем, солодком. Мав двадцять дітей. Солодку привозили скіфи караванами, то його й тепер називають скіфським коренем. Жінка пішла, а за день приходить сам жрець і каже; "Зроби так, щоб мене не брала старість". Кажу: можу, але для цього треба зварити пиво. А він каже: "Вари". А я кажу: До пива потрібний скіфський корінь. То він сам кудись поїхав, мабуть, до караванників, купив, привозить і каже: "Вари". Зварив, настояв на корені... Настоював довго в глибокій ямі. Кажу йому: пийте. За тиждень чи два приходить його весела дружина й каже, що жрець знову, як молодий. Тільки від того мені легше не стало, усі жінки почали бігати за пивом для своїх чоловіків.
Демосфен не перебивав: нехай вибалакається. Але коли він розповів про скіфський корінь, запідозрив його в наміру навмисне напоїти таким пивом.
- Лікарю, зупинися! Чи не тому приніс пиво, щоб зробити з мене жеребця?
- Ні, ні!.. - заперечив Амін. - Пиво п'ємо разом, воно чисте. Для тих, хто хоче бути жеребцем, готую окремо. Я радію, коли радіють мої клієнти. Тебе вилікував - радію. Не радію, коли не можу допомогти.
- Дуже добре, що всім допомагаєш. Мені допоміг би?
- Усім допомагаю, не відмовлю й тобі.
Пиво було смачне, світлого янтарного кольору, відстояне, з хмельовим присмаком. Пили з насолодою малими порціями. У голові появилися джмелі.
- Друже Аміне, зроби мені послугу, - почав обережно говорити Демосфен. - Я тут випадкова людина. Ваші люди мені подобаються, радий був познайомитися. Щиро вдячний тобі, Іді, Аматі, Дарію й вождеві за прихильність і порятунок... Але я не можу довго залишатися тут. Повинен їхати далі. Допоможи мені.
- Тобі потрібні гроші? Звернися до Іди, вона їх має.
- Мені потрібний кінь і зброя.
- Не раджу купляти коня. Наші коні вже не ті, що колись були. Тут погана трава й вода гірка, коні часто падають. Краще обзаведися віслюком або козами, або мулами. Це дешевше й коло них менше роботи.
- Ти не зрозумів. Я хочу залишити ваше поселення.
- Вождь знає?
- Знатимемо тільки ти і я. Покажи хоча б дорогу.
- Не можу. І ніхто не покаже без згоди вождя. Ні, не можу.
- А казав усім допомагаєш, - розчаровано промовив Демосфен.
- Проси щось інше, тільки не це... Слухай, не втікай, бо знайдуть. Залишайся в нас, матимеш багато коней і свиней.
- Не хочеш допомогти, то хоч дай слово, що нікому не розкажеш про нашу розмову.
- Можу дати, але тільки до завтра.
- Чому "до завтра"?
- Вночі спатиму.
"Ідіот, - подумав Демосфен. - Звідки беруться оці правильні! Завтра вже поселенці знатимуть і знатиме вождь, що готуюся до втечі."
Амін помітив Демосфенове невдоволення й з розкаянням розвів руки:
- Ось бачиш, я також переживаю, що не можу допомогти.
- Про це я вже чув. До побачення, пивоваре!
Наступного дня Демосфен прийшов на майдан, коли там уже було багато людей: хто лежав на моріжку, хто вештався без усякого діла, - і все оте шуміло, говорило, сміялося... По закінченні шлюбного ритуалу вони розкладуть вогнища, принесуть сир, коржі, молоко, вино, овочі, різатимуть курей, овець, смажитимуть м'ясо, щоб усе оте поїсти, випити й до ранку співати й танцювати, щиро бажаючи молодим подружжям родинного затишку, щастя й багато дітей.
Стежка до помосту була густо встелена польовими квітами. На високих тичинах висіли вінки з пальмового листя й перевесла, - джгути зі скрученого трав'яного зілля. На широкому помості біля столу, на якому стояла дерев'яна скринька-скарбниця, сидів жрець із нерозлучним своїм жезлом. Біля нього стояв оповісник у розхристаній червоній халамиді з товстим кипарисовим кийком і мідним щитом в руках. Права пола халамиди була перекинута через ліве плече, - ознака відкритості й справедливості.
Люди з нетерпінням очікували вождя, який повинен прийти й оголосити про відкриття щорічного свята шлюбу.
Незабаром біля будинку вождя, обнесеного кам'яним муром, заграв букцин - духовий музичний інструмент. Розчинилася брама й звідти вийшов у короткому балахоні вождь з почетом. Попереду вождя голомозий хлопець на повідку вів прикрашеного квітами добре вгодованого віслюка, - символ добробуту й домашнього затишку. Люди на майдані притихли. Хто лежав чи сидів, звівся на ноги. Вождь з почетом пройшов до центру майдану, де стояло високе крісло з бильцями, привітав присутніх зі святом шлюбу й сів у крісло, що означало: свято відкрито. Знову заграв букцин і на поміст вийшли три жінки в білих сукнях. Вони допомагатимуть оповісникові в ході ритуалу взаконювати шлюб. Оповісник вдарив кийком у металевий щит і оголосив:
- Для шлюбу на поміст викликаю дівчину Іду!.. Вона добра, розумна, вродлива. Перша шлюбна ціна п'ять золотих статер. Хто дає більше?
На майдані люди загомоніли. Оповісник озирнувся. Іди не було.
- Де Іда? - запитав. - Покличте Іду. Дарію, де Іда?
Люди не замовкали. Оповісник знову вдарив у щит.
- Люди, тихо! Іда прийде пізніше.
- Не прийде, - гукнула дівчина з гурту наречених, які стояли за живоплотом у кількох метрах від помосту. - Іда втекла. Вона шлюбу не братиме.
Оповісник оголосив нове ім'я:
- Викликаю дівчину Хіну!.. Вона вродлива й працьовита, любить доглядати кіз. Перша ціна - три золоті статери. Хто дає більше?
- Я!.. - вигукнув парубок із гурту женихів. - Я даю три статери й три тетрадрахми.
- Усі чули? - звернувся до присутніх оповісник. - Дають три статери й три тетрадрахми. Хто дає більше? Немає? Отже оголошую чоловіком працьовитої Хіни мужнього Патріса. Побажаємо їм злагоди й великого родинного щастя, мати купу дітей і багато кіз, овець і коней.
Жіночий хор заспівав весільну пісню. На поміст вибіг щасливий Патріс. Він кинув у скарбницю обіцяну суму грошей і став поряд Хіни. Жінки перевеслами пов'язали їм руки, щоб не розгубилися в житті. Люди почали вигукувати слова привітання й побажання родинного затишку.
Демосфен стояв недалеко від помосту й байдуже спостерігав шлюбну процедуру. На душі було журливо, радість і веселість людей не поліпшували тривожного настрою. Він вирішив пройтись до озера й побути на самоті. За живоплотом побачив гурт дівчат, які щось жваво розповідали Дарію. Він підійшов до них:
- Дарію, я шкодую, що так сталося...
- Чого тобі треба? - кидаючи злий погляд, сердито сказав Дарій.
- Дарію, ти врятував мені життя...
- На жаль. Краще було б вбити тебе.
- Дарію, я хочу, щоб ти з Ідою був щасливий і мали багато дітей.
- Чого тобі треба? Іди собі куди йшов! - аж крикнув Дарій.
Щоб не дратувати Дарія, Демосфен пішов до озера. Довго ходив берегом, тривожачи жаб і водоплавну птицю, присідав на прибережний пісок, милувався тихим розкішним краєвидом. Витіювате літання чайок-риболовів над озером, озвучене голосами пташок повітря, зелене мирне довкілля заспокоїли його, на душі полегшало й він повернувся на майдан.
Там уже йшов зворотний процес плати за наречених. На помості поряд з оповісником стояла горбатенька, з подзьобаним обличчям дівчина. Оповісник вигукнув:
- Із загальної скарбниці заплачу парубкові одну золоту статеру, який захоче стати чоловіком оцієї дівчини, яка має добру вдачу й любить господарювати.
- Мало!.. - хтось гукнув з юрби.
- Докладаю п'ять тетрадрахм, - сказав оповісник, обводячи поглядом юрбу.
Із гурту женихів вийшов веселий, розхристаний парубок і вигукнув:
- Давай мені гроші! Я буду її чоловіком.
Оповісник дістав із скарбниці обіцяну суму грошей і поклав на стіл, засланий голубою скатеркою з грубої тканини.
Демосфен знав, що таким способом він віддаватиме заміж негарних дівчат доти, допоки не спорожніє скарбниця. Дівчатам, яким не пощастить вийти заміж тепер, чекатимуть наступного свята шлюбу, підшукуючи собі наречених.
- Ось він!.. - почув Демосфен за спиною. Озирнувся й побачив Дарія з трьома молодиками.
- Ось він!.. Він украв Іду й заховав у плавнях. Сам бачив! - горланив Дарій, розмахуючи погрозливо кулаками.
- Ви про що? Не крав Іди й не бачив, - стримуючи себе, відповів Демосфен. - У мене на вас зла немає.
- Не маєш, а вже зробив, - не замовкав Дарій. - Ходімо зараз битися на мечі.
"Не вистачало ще мені битися з оцим дурнем" - подумав Демосфен, а молодикам сказав:
- Не буду битися. Не хочу вашої смерті.
- Ага!.. Боїшся!
- Боягуз!
- Селевк!
Шум привернув увагу вождя й він послав свого службовця до галасливого гурту молодиків. Службовець швидко втихомирив їх, а Демосфенові звелів іти з ним.
- Куди й чого? - тамуючи тривогу, запитав Демосфен.
- Житимеш у будинку вождя. Там буде спокійніше.
Кімната, в якій поселив службовець, була простора й чиста. Високу стелю підтримували чотири кипарисові колони, на яких висіли чучела орлів та чайок. Денне світло вливалося через вікно. Біля нього стояв стіл і два стільці, а в глибині кімнати - ліжко, застелене коцем.
Демосфен уже не дивувався новій метаморфозі його долі, намагався забути неприємності, але вони не забувалися.
Бралося на вечір. Небо плакало червоними слізьми. Із майдану долинав гомін людей, чувся запах диму й смаженого м'яса.
Демосфен вийшов із помешкання, обійшов мур і скупався в глибокій вирві. Коли повернувся до помешкання, на столі побачив вечерю: смажена риба, ячмінні коржі й кухоль пива. Швидко повечеряв і ліг спати, але заснути довго не міг. Що буде завтра? У відкритому бою простіше, там бачиш ворога, якого повинен убити, щоб не вбив тебе. А тут?
Вранці, коли ще лежав у ліжку, прийшов слуга й попросив зайти до вождя. Демосфен швидко піднявся й вийшов на подвір'я. На майдані дехто з весільчан ще спав на моріжку, інші розводили вогнища.
Вождь зустрів привітно, запросив сісти на стільці. Сам сів поруч.
- Демосфене, ти говорив правду. Наш лютий ворог цар Антіох помер. Ми довідались і про те, що ти посланець Береніки. Ми любимо й шануємо її батька, царя Птолемея.
- Так, так, шануємо й любимо, - втрутився в розмову жрець.
- Сімнадцять років ми чесно служимо Птолемею й стільки ж років сумуємо за рідним краєм. Ми хочемо просити його, щоб відпустив нас. Ти близький до царя, замов за нас слово. Ми врятували тебе від смерті, порятуй мій народ. Якщо це зробиш і буде успіх, подаруємо коня. Чому самі не просимо? Просили. Не відпускає. Царям потрібні люди, без них вони ніхто. Хочу, щоб сьогодні ти виїхав з моїми послами. То як?
- Згоден, вельмишановний вожде, - з радістю сказав Демосфен. - Обов'язково розкажу цареві про вашу прихильність до нього. Він мудрий, думаю, що відпустить.
- Дуже добре! Дуже добре! - засвітився радістю вождь. - Іда казала, що ти не такий, як інші. Вона не помилилася. Не помилився і я. Ходімо покажу наше господарство. Люблю хвалитися, коли є чим.
Він повів на господарський двір. Показав сховище для зерна - глибоку круглу яму, стіни якої були обмазані глиною. Повів у стайню.
- Коні красиві й витривалі, - говорив вождь, - але не такі, яких мали на рідній землі. Тут гірка трава й вода нездорова. Не тільки коні, але й кози ростуть погано. Нюхом чують, що земля не їхня.
Коней було не більше десятка, прив'язаних до ясел. Вони активно хрумали ячмінь, відмахуючи кусливих мух довгими хвостами.
Демосфен зрозумів, що вождь навмисне прибідняється - коні були добре вгодовані й гарні. Він підійшов до буланого коня й похлопав по холці. Кінь насторожився, вишкірив зуби, намагаючись вкусити.
- Бойовий, царський кінь, - похвалив Демосфен.
- Тобі подобається Фараон? Давали великі гроші - не продав.
- Ви маєте золотих коней, але такого, як був мій Кірі...
І він розповів про свого коня з таким глибоким почуттям любові до нього й смутку, що вождь аж рота роззявив.
- О, так, такого коня не знайти... Тут не така земля, щоб боги дарували людям таких гарних коней, як був Кірі. Якщо допоможеш нам повернутися на рідну землю, я знайду тобі не гіршого коня. А тепер ходімо поснідаємо. По сніданку - в дорогу.
Осідлані коні стояли біля стайні й біля них поралися стайничні.
- Пане Демосфене, їхатимете на Фараоні, так звелів вождь, - кланяючись, сказав один з трьох послів, присадкуватий чоловік з густими чорними бровами. - Кінь міцний, розумний, але гонористий. Може вкусити й часто б'є задки. Будьте обачні. Тримайтеся подалі його пащеки. Ось дивіться, - посол показав праву руку, на якій був широкий шрам, - Бачите? Це його робота. Його кличуть Фараоном, а я кликав би Тигром.
Проводжати прийшов вождь із дворовими людьми. Прибігли галасливі босоногі й голопузі хлопчаки з майдану. Юрба зібралася чималенька. Дорослі радили, якою краще їхати дорогою, де відпочивати, де можна добре попасти коней та купити харчі. І кожен із порадників запевняв, що тільки він добре знає дорогу, а інші тільки кажуть, а не знають.
Демосфен уже було підняв ногу, щоб сісти на Фараона, як згадав, що забув узяти фігурку божка. Мовчки віддав повід якомусь підліткові з косичкою на макушці й побіг до будинку.
Проводжаючі одразу закричали:
- Стій!.. Куди?! Зупинися!
Він забіг до свого покою, узяв фігурку з-під солом'яного матраца й вже повертався, коли біля воріт побачив Іду. Вона стояла в голубих шароварах і короткій білій кохтині. На обличчі печаль і сліди від сліз.
- Ідо, добрий день, - привітався Демосфен. - Я пам'ятатиму тебе. Ти гарна й розумна, хочу, щоб була щасливою. Нам не доведеться більше зустрічатись, роки пройдуть і ти зрозумієш, що я... Що ти... Я не хотів тебе кривдити.
- Демо, візьми мене з собою. Хочу побачити Олександрію. Візьми, буду лагідною, слухатимуся тебе одного.
Демосфен розгубився. Такого прохання від неї не очікував.
- Ти вождя питала?
- Вождь не дозволяє.
- Я тим більше. Залишайся вдома, ти потрібна тут.
Вона поглянула на нього насмішкувато й з іронією сказала:
- Демо, ти мені огидний... Огидний!
- Пробач. Не моя вина... Ти повинна зрозуміти, - намагався спокійно говорити Демосфен, хотів узяти її за руку.
- Геть від мене! - притишено, але твердо сказала Іда й заплакала.
Демосфен, не попрощавшись, із тяжким серцем пішов від неї.
Послів уже не було. Їхня кавалькада, збиваючи пилюгу, по схилу мчала на пагорб.
Коли Демосфен виїхав з поселення, за кущем оливки побачив Дарія. Уже повернув було коня, щоб під'їхати до нього й попрощатись, як біля вуха почув дзенькіт стріли. Він швидко пришпорив Фараона й поїхав слідом за послами.
Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав
Пишіть реферати та курсові.
При передруці посилання залишайте на місцях!