Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Олексюк. А у нас був Тарас
З Україною в серці
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана

 

 

Держава селевкідів

Лаодіка прокинулася пізно. Розплющивши очі, кілька хвилин байдуже споглядала блакитний балдахін, що глибоким погідливим небом звисав над нею. Поривно відкинувши з грудей легку шовкову ковдру, солодко потягнувшись, вона комусь тепло посміхнулась. Може, своїм райдужним снам, а може пишності свого принадного тіла та бадьорості, яку відчувала в собі.

Це була ще досить гарна, ставна жінка, хоча вже не перші дрібненькі зморшки були на обличчі; чорні пружні коси, які облямовували смугляве видовжене обличчя, й високі крилаті брови, надавали жінці величності й виразу настороженої людини.

Обдарована жіночою спостережливістю, вона ще з юності зрозуміла, що шлях до трону більшою мірою, ніж приналежність до царської родини, прокладе її врода.

П'ятнадцятирічною дівчиною Лаодіка, як велів звичай, віддалася рідному братові, цареві Антіоху Другому, й тоді стала його дружиною. Але серце не лежало до нього й вона швидко навчилася хитрувати й лукавити. Незабаром знайшла собі між придворними вродливих молодиків-коханців. Вайлуватий, постійно заклопотаний державними справами Антіох спочатку не підозрював Лаодіку в порушенні подружньої вірності. Любив і шанував її, особливо коли народила йому першого сина. Відпускав у далекі подорожі та на тривалі прогулянки. Ніколи не цікавився, де буває та що робить. Згодом, коли сторожа донесла на неї, - мовляв, стала путанкою, має коханців, - почав ставити до її спочивальні вірних йому євнухів та служниць-рабинь. Але вона швидко знаходила з ними спільну мову й продовжувала вести непристойне життя.

Так було в молодості. Тепер їй сорок років. У неї двоє дорослих синів - Гієракс і Нікатор. На голові з'являється сиве волосся. Вона щоранку змушує служниць виривати його. Пригасли юні пориви й шалена пристрасть. Але ще й тепер свідома того, що Антіох, як в молодості, кохає її. Нещодавно подарував їй Паннукоме - великі землі з містечками у провінції Вавилонії, - хоч на велеллюді заявив, що продав за двадцять золотих талантів. І про це звелів управителям провінцій викарбувати на кам'яних стелах і поставити біля воріт храму богині Ісіди, храму бога Осиріса та храму бога Гора, - нехай про це знають усі покоління Селевкідів. А ще вона одержала від нього золоті келихи й обручки, срібні кухлі, тарілі й заморське жіноче вбрання з парчі. Усе це сприйняла з радістю як нагороду за молитви до улюбленої богині Ісіди - богині жіноцтва й материнства.

Лаодіка, зітхнувши по своїх минулих любощах, лягла на бік, подивилася на статую богині, що стояла в глибині помешкання між масивними колонами, прикрашеними різьбою у вигляді папірусних стеблин, з яких звисали гірлянди квітів та вінки з пальмового листя. До них, пручаючись на руках Ісіди, тягнувся її малий син Гор. І вона, ласкава й розніжена материнським святим почуттям, марно намагалася його притиснути до своїх налитих здоров'ям грудей.

Лаодіка склепила повіки й невільно замислилася. Щось тепле, материнське відчула в собі. Ніби повернулися молоді безтурботні літа, світла цнотливість і той незабутній день пологів, коли почула перший крик рідної дитини. Тоді лежала ще слабою на ліжку, раб обмахував її опахалом, щоб не було спекотливо, Антіох тримав сина перед нею на руках і великий хор співав урочистий гімн на її честь.

Вона піднялася з широкого м'якого ліжка й голосно покликала:

- Наазам!

Гойднулася червона ширма на дверях, роздвоїлась, і в приміщення зайшла служниця - рабиня. На ній - чорні широкі шаровари, на ногах - повстяні сандалії.

- Я кликала Наазама, - ворухнула чорною бровою Лаодіка.

- Наазам нема. Цар забрав Наазам, - ломаною грецькою мовою відповіла служниця.

- Коли? Куди?..

- Недавно. Я не знаю куди.

Це було дивно. Протягом тривалого часу євнух Наазам незмінно прислужував цариці. Тихий і покірний, він був непомітною особою в палаці. Лаодіка поважала його. Він міг тримати язик за зубами, з ним можна було поводитись, як забагнеться.

Лаодіка наказала служниці подавати вбрання та покликати покоївок. Невдовзі, одягнена в довгий барвистий пеплос, вона розглядала себе в невеликому срібному дзеркалі, що стояло на мармуровому столі, захаращеному різноманітними коробочками з чорною та червоною фарбами для брів та губ. Тут же було різне причандалля для завивки волосся, скриньки з обручками та сережками. Від усього цього розносилися духм'яні пахощі.

Покоївки метушились довкола цариці. Лагідно осмикували поділ вбрання, перев'язували голубими стрічками волосся на голові, зашнуровували блакитні, оздоблені золотом черевички.

Лаодіка провела долонями по своїй гнучкій талії. Була дуже задоволена собою.

- Чи пасує пеплос до мого волосся? - запитала покоївок.

- Так, так!.. Пасує, - ствердили покоївки.

- Буси також до лиця?

- Так, так!.. До лиця.

- Блакитний колір - це мій колір. Правда?

- Так, так!.. Правда, царице, правда.

До покою зайшов Антіох. Його непомірно великий живіт, охоплений розкішною малиновою тогою з позументами, незграбно звисав над короткими ногами. Коли він ішов своєю качиною походкою, живіт гойдався, здавалося, що там був якийсь великий прихований дзвін. Скуйовджена борода торкалася його відкритих волохатих грудей. На тлустих пальцях рук рясніли барвисті персні.

Привітавшись із дружиною, Антіох стомлено сів у широке з слонової кістки ложе й гострими очима обвів приміщення.

На кам'яній глибі, схожій до призьби, біля стіни стояла золота химерної форми чаша, яку подарував колись еллін із далекого заморського світу. Поряд чаші лежала яйцеподібної форми з двома вертикальними ручками амфора. Погляд ковзнув по ряду срібних і золотих божків, що висіли понад ліжком. На стіні красувався подарований войовничим вождем галатів глянцевий лук і стріли, оздоблені срібними накрапами.

Лаодіка з робленою наївністю споглядала за чоловіком. Ніколи він не заходив до неї в таку ранню годину. Що б це могло значити? Учора він допізна пив із чужинцем.

Очима показала служницям на двері. Ті, вклонившись, мовчазно вийшли.

 

Грайливо зазираючи чоловікові в очі, вона улесливо спитала:

- А куди це ти, муже, забрав Наазама? Хто ж тепер пильнуватиме твою царицю?

Антіох мовчав. Його обличчя стало холодним. Це збентежило Лаодіку. Згасивши посмішку, повторила:

- Мені сказали, що ти забрав Наазама. Але куди? Чи я вже не господиня у себе вдома?

- Хочеш бачити його? - спитав Антіох і, не очікуючи відповіді, додав:

- Ходімо, покажу тобі Наазама.

Він звівся на ноги і пішов до дверей. За ним - Лаодіка.

У передпокої їх вітали намісники та настоятелі храмів. Осторонь стояли військові начальники. Вони привітали царя й царицю традиційними військовими вигуками. Чемно відповівши на привітання кивком голови, подружжя наблизилося до портику, колони якого були прикрашені живописом. Біля колон, човгаючи сандаліями по мармурових плитах, негр у білому вбранні підданським жестом показав, що вхід вільний.

Антіох з Лаодікою минули кам'яні сходи, стали під перестилем, критим похилим дахом. Перед ними на балконі стояв сонячний годинник. Він показував одинадцяту годину.

- Так пізно? - подумала Лаодіка.

Вона подивилася на сонце. Воно самітньо стояло в зеніті й гаряче смажило. Перевела погляд на долину. Там у мареві виднілася річка Оронт. Поодалік, на заріччі - темні гори з гострими скелями, а зліва на захід - поля, засіяні сезамом.

Колись вона любила милуватись оцим розмаїтим краєвидом. Тоді горби та гори, укутані тонкою позолотою скісного проміння нагадували їй про єгипетські піраміди та заполонених міражами сфінксів. Збуджували бажання чогось нового. Але сьогодні чомусь, у годину спеки, вони здавались вбогими й жалюгідними, мов кволі ягнята. Не зворушували і непорушні кущі тамариску й мімози, що заглядали в прозору воду Оронту.

Несподівано на річці з'явився човен. На кормі сидів засмаглий, майже голий, араб. Тільки брудна жовта тканина огортала його кощавий таз. Він напружено веслував, правив до берега.

Араб, взувши дерев'яні шкарбани, легко вискочив на широкі сходи причалу, майнув через розпечений сонцем піщаний майдан перед палацом, і зник у довгій невисокій споруді, подібній до галереї.

Лаодіка спочатку не надала цьому особливої уваги. Хіба не доводилося їй бачити араба, який кудись поспішає?

Перевела погляд на Антіоха. Його стиснуті уста й холодний погляд не передбачали нічого доброго.

Раптом, розірвавши тишу, пролунали звуки букцину.

На пласкому даху одного з будинків поблизу майдану, широко розставивши тонкі, худосилі ноги, стояв уже знайомий Лаодіці араб і завзято дув у букцин. Люди, які проходили майданом, зупинялися й запитливо роззиралися.

Від царських стаєн прямо на них помчали дві колісниці запряжених баскою гривастою трійкою коней. Люди злякано розбігалися.

Колісниці перетнули майдан та й зупинилися на одній лінії навпроти палацу. З них поспіхом вискочили раби, зняли кілька низеньких ослінчиків і прямокутних дерев'яних щитів. Із них швидко спорудили невеликий поміст.

Лаодіка запитливо зломила брови.

- Що це? Когось страчуємо?

Антіох ствердно хитнув головою.

- Ах, це ж цікаво! - вигукнула вона.

Її очі спалахнули негарним хижим блиском, і на скронях запульсували живчики.

Антіох не любив у неї проявів жорстокості. Вони лякали його. Ось і тепер, коли Лаодіка захоплено дивилася на приготування рабів, він з острахом спостерігав за нею. За все своє життя не міг зрозуміти її серця. То була непідроблено лагідною, веселою і доброю, то робилася хижою та лукавою. Зараз він чув, як у грудях сестри-дружини прокидається злий вулкан.

 

 

Сторінки

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)