Коли дворецький Неарх доповів цареві Єгипту Птолемею Другому,* [Птолемей Другий - цар Єгипту (284-246 рр. до н.е.)] що прибув посланець з Антіохії й просить аудієнції, цар у білій туніці з тонкої нитки, що сягала до колін, і в шовкових пантофлях на босу ногу, стояв біля столика й підкидав гральні кості, робив вигляд, що не чує. Неарх не повторював сказаного, із досвіду знав, що варто повторити - і цар спалахне гнівом. Склавши руки на грудях, мовчав. Цар відійшов від столика, оглянув дворецького глибоко посадженими темнокарими очима, мовби вперше бачить, і заговорив глухим грудним голосом:
- Дорогий Неархе, кому й коли ти повинен повідомляти про прибуття посланців? Мовчи. Повідомляти повинен архонтові Головної канцелярії. Мовчи. Тебе я завжди ставив у приклад іншим службовцям як сумлінного й працьовитого царевого помічника, але останні дні почав сумніватися, чи ти насправді такий.
Неархові це не було новиною. Птолемей любив повчати, коли мав гарний настрій. Минулого дня успішно закінчилося щорічне свято в честь бога Амона-Ра. Артисти, поети, музиканти під гучні оплески глядачів виступали на помостах з дерева на майдані міста. Він щиро аплодував їм: був на стадіоні, де довгоногі дівчата й ставні хлопці змагалися на швидкість у бігу; їздив у колишню столицю Мемфіс, де на іподромі дивився змагання чоловіків у верховій їзді на конях, там же слухав спів гетер із храму Птаха.
О гетери, жриці кохання, хто вас посіяв?! З якої зійшли гори? Пишноволосі з голими стегнами й хвилюючими грудьми, вони з глибоким почуттям виконували еротичні танці й пантоміми на сюжети пристрасного кохання. Він пив з ними вино, жартував і хвалив за особливий талант - подобатися людям.
- Мій царю, я пам'ятаю, - несміливо заговорив дворецький.
- Що пам'ятаєш? Нічого не пам'ятаєш.
- Мій царю, посланець від вашої дочки Береніки. Він хоче вручити листа з правої кишені.
Цар стрепенувся:
- Від Береніки? Де він? Негайно приводь!
- У тронний зал?
- У гральну кімнату.
Гральна кімната мала високу стелю й масивні товсті стіни з широкими вікнами затуленими прозорими фіранками. На середині кімнати стояв стіл із червоного дерева інкрустований сріблом. На ньому гральні кості, кілька золотих келихів для вина й срібна таріль для фруктів. Над столом висіла прикраса за формою опахала з пера страуса.
Цар Птолемей фанатично захоплювався грою в кості. Довгими вечорами грав із придворними вельможами, іноді з чужоземними царями та вождями лояльних племен. При грі пив вино та їв червоно-оранжеві помаранчі. Коли хмелів та ще й програвав, сварився й тупав ногами. Царедворці добре знали його вдачу, тому, щоб не гнівати царя, навмисне програвали. Гра закінчувалася щасливо. Допивали залишки вина, доїдали печиво й фрукти й, побажавши один одному доброї ночі й гарних снів, мирно розходилися по домівках.
Гірше було новачкам, особливо вождям та намісникам провінцій, які вимагали чесної гри. Такі поєдинки закінчувалися часто лайками, а іноді й бійками. Але вчора він грав з молодими жрицями кохання, гетерами храму Амона. Зачарований їхньою вродою та гарячим темпераментом, часто програвав, але не сварився й не тупав ногами. Був щасливий.
До гральної кімнати цар зайшов сам. Підійшов до столу й за своєю звичкою підкинув кості. Випала п'ятірка. За хвилину підкинув знову. І знову п'ятірка. Щастить. Матиме щасливий день. В останні роки доля йому сприяла в царюванні. Великі злидні залишили країну, скарбниця поповнюється новими єгипетськими грішми - золотими статерами, срібними тетрадрахмами та мідними оболами. Раби не ремствують, покірно тягнуть свого воза, а меченосці не вимагають більшої платні. До гімнасій приїжджають навчатися молоді люди з протилежного берега моря, як було за часів Піфагора та Арістотеля.
Цар не був великим реформатором, але й не відставав від вимог часу: ліквідував боргове рабство, увів роз'їзні суди, уніфікував грошову систему й поділив громадян на майнові розряди, визначивши їх права та обов'язки. Доброю ознакою стало замирення з Антіохом Другим, - породичання та відмова від спірних провінцій.
До покою зайшов слуга, приніс пурпурову царську тогу, вклонився й накинув її на плечі цареві.
Коли в супроводі Неарха посланець зайшов до кімнати, цар сидів побіля столу в кріслі з ебенового дерева з холодним обличчям без царської тіари. Це вже була зовсім інша людина, нічим не схожа до ще кілька хвилин тому розважливого чоловіка. Він мав винятковий дар перевтілення. На прийомах послів, коли потрібно було, удавав з себе кам'яного, непорушного в своїй правоті царя, який знає чого хоче.
Високий, міцної статури посланець за двірцевим правилом енергійно приклав стиснену в кулак праву руку собі до серця й привітав царя:
- Великий всевладний царю...
- Вседержителю, - поправив дворецький.
- Великий царю вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, маю честь вітати вас і передати з правої кишені власноручно написаного великою царицею держави Селевкідії Беренікою листа.
- Царицею? - запитав здивовано Птолемей. - Де цар, її чоловік?
- Цар Антіох Другий помер.
- Помер? Коли?
- Напередодні мого від'їзду.
Птолемей схопився на ноги й знову сів.
- Де лист?
Посланець дістав з кишені заклеєний і скріплений печаткою Береніки конверт з пергаменту й хотів було передати цареві, але Неарх зупинив. Узяв листа, оглянув і дав оглянути Птолемею. Коли той кивнув головою, мовляв усе гаразд, розпечатав.
Цар читав уважно й повільно і в процесі читання обличчя оживало, очі добрішали. Закінчивши читати, з хвилину вивчаюче дивився на посланця, потім запитав:
- Як звати? Ти скіф? Хто твій батько?..
- Вельмишановний вседержителю, мене звати Демосфен, а батька - Маркус. Він управитель Антіохової, а тепер Беренікової Канцелярії. Він не скіф, ми з роду еллінів.
- Якщо він світловолосий, такий, як ти, то скіф. Я задоволений, що моя дочка має відданих скіфів. Мій дід Лаг Птолемей, полководець богорівного Олександра Македонського, мав легіон скіфів і вони успішно воювали з персами. Дочка в листі називає тебе вірним другом Єгипту й просить взяти під царську опіку. Я згоден. Ми цінуємо відданих нашій короні людей. Ми належно їх нагороджуємо й любимо.
Дворецький здивовано дивився на царя, давно не бачив його таким зворушеним і щедрим на похвалу. Тільки щось особливе могло розбудити й активізувати в ньому затаєні помисли, зробити щедронаївним.
- Коли збираєшся додому? - запитав цар.
Демосфен відповів не одразу. Йому Протеєм було наказано: бути якнайдовше в Олександрії, увійти в довіру придворних, довідатися про наміри Птолемея щодо Селевкідії у зв'язку зі смертю Антіоха. Якщо будуть воєнні приготування, пильно стежити за ними й важливі відомості передавати батькові Маркусу через караванників, з якими вже домовлено.
- Так коли додому? - знову запитав цар.
- Мушу сказати правду. Дорога в Антіохію дуже небезпечна, там багато розбійницьких банд. Їхати одинцем ризиковано. Останнім роком бандитських розбоїв побільшало. Винен Антіох, не вів боротьби з ними... Економіка держави зруйнована, перелітні комахи знищили посіви... Раби бунтують, воїни вимагають більшої платні... Державна скарбниця порожня, армія малочисленна й погано озброєна.
Цар з великою цікавістю слухав Демосфена про тяжкий економічний стан сусідньої держави. В його уяві вже почав визрівати план як скористатися такою ситуацією для відвоювання земель, які колись належали Єгиптові.
- І велика застава вашої столиці? - запитав Птолемей.
- П'ятсот вершників під моєю командою.
- Ти командуєш заставою? - запитав цар і його обличчя розпливлося в задоволенні. - Якщо ваші люди визнають нас за своїх друзів, ми допоможемо позбутися зубожіння й розбійників. Воїни матимуть високу платню, а раби не бунтуватимуть. Наші воїни добре озброєні й відмінно вишколені. Ти мене зрозумів вірно?
- Так, великий царю, зрозумів правильно. У Селевкідів багато молодих, здорових парубків, які хочуть служити в армії, але Антіохова скарбниця порожня; вони втікають до Антогонідів у Македонію й там зголошуються до їхнього війська.
- Антогоніди - наші вороги, - з неприязню мовив Птолемей. - Ще з часів Олександра вони тільки те й роблять, що нам шкодять. Вони паскудники. Після того, як коронуємо Береніку й знайдемо порозуміння з вашими людьми, ми покараємо їх. Ми маємо відважних воїнів і талановитих воєначальників, які люблять Єгипет і свого царя, який турбується за них. Якщо наші народи поєднаються, то можу запевнити, що люди не голодуватимуть і молодики не втікатимуть до Антогонідів. Вони матимуть добру платню й служитимуть нам. Перелітна комашня не появлятиметься на посівах. Наші жерці знають, як це робити, мають великий у тому успіх. Єгиптяни хочуть мирно жити з антіохівцями й порівно ділити господарські здобутки. Нам відомо, що ваші номархи, які управляють землями, що колись належали фараонам, приїжджають до Олександрії, привозять великі гроші, купують вродливих гетер і ведуть розгульне життя, бешкетують, торгують рабами та кіньми, а ваші люди бідують. Чому? Бо Антіох був слабим царем. Ми швидко наведемо порядок, знаємо як робити, маємо великий досвід. Номархів, які обкрадають державу, продамо в рабство, а злодіям постинаємо голови. Ти мене зрозумів?
- Так, зрозумів і сприймаю ваші мудрі поради. Єгипет велика й відома світові країна. З дитинства я мріяв побувати у вашому славному царстві, подивитись єгипетські дивовижі, про які з великим захопленням розповідають мандрівці; побувати в святилищах богів, прочитати священні написи на саркофагах фараонів, які покоються в пірамідах - у вогні, що палає всередині. Єгипет люблю здавна.
Птолемей підійшов до Демосфена й поклав руку йому на плече:
- Радий чути таке від друга моєї дочки. Залишайся в Олександрії. В Антіохію поїдеш з моїм сином Евергетом. Береніка просить його в гості. З дитинства вони люблять одне одного. А щоб у дорозі не пограбували розбійники, дам надійну сторожу.
- Щиро вдячний, вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, - учтиво подякував Демосфен. - Усе, що почув від вас, розкажу цариці. Вона буде рада й щаслива.
Цар звелів дворецькому Неарху поселити Демосфена в будинку оракула й взяти на повне царське утримання, як дуже поважного гостя. Дав знати, що аудієнція закінчена. Але Демосфен продовжував стояти.
- Щось не так? - запитав цар.
- Насмілюся просити за конярів... Сімнадцять років тому плем'я конярів, рятуючись від Антіохових поборників, втекло з Вавилонії й за вашою згодою поселилося в Єгипті. Вони просять вашого дозволу вернутися на свою прабатьківську землю. Люди племені не любили Антіоха, ворогували з ним і полювали на його збирачів податі. Їхні хлопці неодноразово брали участь з вашим військом у походах на Антіоха. Вони хочуть залишитися вашими вірними людьми, воювати проти спільних ворогів і вирощувати коней для вашої армії на рідній землі.
- Чому саме ти просиш, а не вождь?
- Їдучи до вас, я потрапив у велику біду й вони врятували мені життя. Я зобов'язаний їм.
- Справедливо й похвально. Але з таким питанням звертаються не до царя, а до архонтів Канцелярії.
Неарх, який мовчки стояв біля дверей, зсутулився. Він очікував царського гніву, що не сказав посланцеві з якими проханнями не можна звертатися до царя. Але гніву не було. Птолемей подумки уже бачив лояльних до нього людей у далекій Вавилонії, які допомагатимуть йому там утверджувати свою владу. Тим більше, що вони конярі. І він удався в філософію:
- Хто має багато коней, той виграє війни. Ми маємо багато гарних коней, але їх завжди мало, як мало й молодиків, які б служили віддано у війську. Коней ми можемо купити, але де знайти мужніх, патріотичних хлопців? Їх не купиш, вони не продаються. Їх треба народити й духовно прив'язати до рідної землі. Колись фараони відпустили іудеїв у край, обіцяний їхнім богом, і тим позбулися письменних канцеляристів, оракулів, талановитих торгівців, майстрів політики, вчителів та інших спеціалістів. Ми про це пам'ятаємо й не хочемо повторювати помилки наших фараонів. Але, якщо посли вождя прибудуть, нехай звернуться до архонтів.
- Мій царю, посли в Олександрії. З ними я мав розмову. Вони задоволені, - сказав Неарх, а сам подумав: "Осирісе, порятуй!.. Я ж їх вигнав на вулицю й сказав, щоб не поверталися. Хіба міг подумати, що цар зацікавиться ними. Негайно треба розшукати їх, допоки не залишили столицю".
- Демосфен, ти задоволений відповіддю? - запитав Птолемей.
- Так, великий царю, вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, цілком задоволений. Пробачте за необізнаність і банальні запитання. Знаю, що дрібними справами цар не займається, але існують винятки.
Цар схвально кивнув головою й сказав, що довше не затримує.
Дворецький провів Демосфена до внутрішнього двору, затисненого з трьох боків житловими спорудами.
Тепер Неарх запобігав перед ним. Вибігав наперед, учтиво кланявся й відчиняв двері. Ще б не запобігати! Сам цар Птолемей уласкавив його великою милістю, звелів поселити в будинку оракула, де можуть тимчасово жити тільки чужоземні царі та неархи. А ще звелів видати крупну суму грошей на денні витрати, вручити царський ярлик і закріпити за ним служницю з царських покоїв. Таке трапляється не часто.
Пригадується, що років десять тому від грецького царя приїхала його донька з листом, в якому цар просив Птолемея допомогти йому у війні з римлянами. Тоді Птолемей воював з Антіохом і сам потребував допомоги. Хотів відмовити, але не відмовив. Дівчина своєю вродою й лагідністю причарувала. Він замирився з Антіохом і надіслав цареві військову допомогу, але дочку залишив при своєму дворі. Згодом вона стала його другою дружиною й тепер посідає не останнє місце в ієрархії єгипетських царів.
- Шановний дворецький, чому цар назвав мене скіфом? Хіба я схожий на скіфа? - запитав Демосфен.
- Цар не помиляється. Птолемеї дуже шанують скіфів, вони допомогли їм стати царями, - відповів Неарх і попросив зачекати його на подвір'ї, а сам пішов до будинку, що стояв зліва палацу.
Тільки тепер Демосфен відчув нервове відпруження, хоч у скронях ще хтось постукував молоточками й подзвонював у вухах.
Він не очікував такої успішної зустрічі з царем. Думав, що будуть допитувати, підозрюватимуть у нещирості й недостовірності доказів, а сталося зовсім інакше: цар сприйняв усе без сумніву. Першу частину доручення друзів виконано. Тепер залишається молитися й терпеливо очікувати нових розв'язок.
Він дістав з кишені фігурку божка, довго розглядав, але почуття божественності не відчув.
Небезпека й труднощі залишилися позаду, душа раділа успіхом, народжувались оптимістичні думки, які не залишали місця для бога. Він знову поклав фігурку до внутрішньої кишені й пішов до конов'язі, що була під розкішним кипарисом, і сів на довгу дерев'яну перекладину.
Сонце вже було на заході й лапасті тіні від високих дерев мережили кам'яну бруківку двору.
На ґанку, обставленому скульптурними зображеннями єгипетських богів, біля вхідних дверей палацу стояла сторожа при коротких мечах і довгих списах. У скісному сонячному промінні ярими вогниками виблискували наполіровані мідні наконечники списів. Коли незнайома людина наближалася до дверей, сторожа, схрестивши списи, зупиняла її й тримала так, допоки не приходив дворецький.
Із вулиці на подвір'я в'їхала царська колісниця, запряжена парою вороних добре вгодованих коней. Із колісниці зійшли простоволосий чорнявий чоловік років під сорок і молода вродлива жінка. На чоловікові була перепоясана парчева туніка. І туніка, і гордовита постава чоловіка свідчили, що приїхав високопосадовий чиновник. Він швидким широким кроком пішов до палацу, невдоволено блиснувши чорними очима на Демосфена, коли проходив мимо.
За ним у шовковій голубій сукенці, яка тісно облягала тонкий стан, дріботіла жінка, хлопаючи по бруківці новенькими, прикрашеними золотими накрапами сандаліями з вичиненої волової шкури. Вона зупинилася біля Демосфена й вони зустрілися поглядом.
- Хто б ти не був, - награно кокетуючи, сказала жінка, - раджу пошвидше звідси втікати, бо прийдуть вартові й навчатимуть правил поведінки.
- Правил поведінки?
- Ти не привітав царевого сина.
- Як його звуть?
- Евергет.
- Тю-тю-тю!.. Ось він який!.. А ти хто така? Як звати?
Жінка стенула плечима, пальцями правої руки, на якій були золоті широкі персні, поправила довгу коштовну сережку на мочці вуха, й нічого не відповівши, пішла до ґанку палацу.
На порозі будинку появився Неарх і рукою поманив Демосфена до себе.
Коли йшли до оракулового будинку, Демосфен запитав:
- Шановний дворецький, скажіть, будь ласка, хто ота жінка, яка приїхала з Евергетом? Вона його дружина?
Дворецький Неарх з цікавістю подивився на нього й відповів:
- Ви вже познайомилися з сином нашого царя? Вітаю. Йому нароковане довге й успішне царювання.
- Це я знаю. Скажіть, хто ота жінка та як її звати?
- Вона вам сподобалася? Касандра всім чоловікам подобається. Має добре серце й розум.
- Так хто ж вона? - наполягав Демосфен.
- Гетера.
- Повія?
- Жриця кохання храму бога Амона-Ра. Своєю вродою вона, кажуть, подібна до Олімпіади, яка також була гетерою, але народила цареві Македонії Філіпу сина Олександра. Той син у дорослому віці пішов війною на персів, звільнив від них Єгипет і сам коронувався на фараона.
- Це я знаю. Скажіть, чому будинок, в якому мене поселяєте, називається оракуловим? Там оракули?
- Там мешкає один царський оракул. Юдей. Він першим вас зустріне, бо все бачить і чує першим. Така цікава людина.
- Розумний?
- Як усякий письменний віщун і звіздар.
Вони зайшли до цегляного будинку й широкими мармуровими сходами вийшли на другий поверх. Дворецький пішов попереду затемненим коридором і попросив Демосфена йти за ним. Пройшовши кілька метрів, відчинив двері в простору мебльовану розкішними стільцями, кріслами, столом і ліжком кімнату. Як тільки стали на поріг, з дверей суміжної кімнати визирнув лисий, чорнобородий, присадкуватий чоловік і з удаваною радістю вигукнув:
- О-о-о!.. Я маю нового гарного сусіда! Прошу завітати до мене.
- Дякую, але не зараз, - чемно відповів Демосфен.
- Розумію, розумію... Людині з дороги треба відпочити.
Помешкання було чисте, світле з вікнами на море.
Неарх дістав з кишені срібну невелику медаль із рельєфним зображенням портрета царя Птолемея. Медаль мала дірочку, в яку була протягнена шовкова голуба стрічка, зав'язана кінцями вузлом. Він підійшов до Демосфена й урочисто повісив йому на шию:
- Це ваш двірцевий пропуск. А це, - він витяг з іншої кишені шкіряну калитку й з неї висипав на стіл кілька золотих монет, - це на проживання.
Демосфен з великим подивом дивився на щедрі подарунки. За які послуги? Що надумав цар? Адже просто так царі не платять. Він навіть не подякував, стояв і мовчав.
Коли Неарх вийшов з покою, не роздягаючись, приліг на ліжко й негадано заснув.
Прокинувся в напівтемряві. У вікно дивилося сіре небо й він подумав, що це ранок. Але це був вечір. Будинок стояв на пагорбі й з вікна було добре видно частину міста в долині, освітлену місяцем, і морське прибережжя з вогнищами торгівців, і Фароський маяк, що блимав підсліпкуватим оком.
Спати не хотілося й він вийшов у коридор, сходами піднявся на плаский дах. На даху в широкому з високою спинкою кріслі сидів оракул і дивився в небо.
- Прошу, прошу, - не повертаючи голови, сказав оракул. - Сідайте в крісло, що поряд мене, і втішайтеся зоряним небом. Ви тільки подивіться, яка чистота!.. Яка висота!.. Які звуки й кольори!
- Ви чуєте звуки зірок?
- Якщо дуже забажаєте, то й ви почуєте. Зірки між собою розмовляють. У них там чіткий і розумний лад; не воюють і не знищують собі подібних, живуть мирно й радісно, тримаються гармонії занебесся. Своєю довершеністю приваблюють людей. Люди хочуть навчитися їхньої мудрості, але це не вдається.
- Мені сказали, що ви довголітній царський оракул, ворожбит на зорях.
Оракул випрямив спину, обличчям повернувся до Демосфена:
- Це правда, що довголітній оракул. Моєму попередникові цар зітнув голову за те, що не передбачив його поразки у війні. Мені, слава богу Ієгові, ще вдається тримати голову на плечах. Але хто скаже, скільки ще днів чи років? Зорі не відповідають на такі запитання. Мене звати Рувим. Таке ім'я дав батько в честь моїх дідів Рувимів. А вас звати Демосфен? Гарне ім'я, воно від еллінів.
- Звідки вам відомо моє ім'я? Ми з вами не зустрічались.
- Добрий чоловіче, я не питаю, звідки ви приїхали, але знаю: з Антіохії від Береніки. На землі нічого таємного немає. Рано чи пізно таємне спливає нагору, різниця тільки в часі.
Демосфен відчув неспокій, подумав: "Чи не знає чого більше про мене?"
Рувим помітив його неспокій на обличчі, замовк - він добре розумівся на характерах людей, був неабияким психологом.
- Пане Рувиме, я люблю слухати розумних... Мені цікаво слухати вас, - почав говорити Демосфен, плутано підбираючи слова. - З молодих років я мріяв... Хотів бути звіздарем, але бог розпорядився інакше. Мені залишається тільки дивуватися зоряній гармонії та мріяти про висоту занебесну, з якої можна було б побачити істину.
- Істина в людині. Щоб її пізнати, не потрібно лізти на небо. Ви сумніваєтесь? Це похвально. Сумнів - початок мудрості. Одна людина мені казала: хто не сумнівається, той не досліджує; хто не досліджує, той не прозріває; хто не прозріває, той залишається в сліпоті.
Рувим піднявся з крісла, підійшов до краю покрівлі й ліктями зіперся на поручню балюстради. Тепер Демосфен побачив, що він у довгополій білій халамиді, яку носять єврейські священики. На голові біла маленька кругленька шапочка, на ногах шкіряні шльопанці. Він мовчав, споглядаючи море й вогні смолоскипів на пришвартованих до берега кораблях.
На покрівлі, мов дві білі примари, появилися гладкошерстні коти. Вони повільно, з почуттям своєї винятковості, пройшлися по даху й сіли на виступі стіни. Раптом один із них затягнув довгу котячу пісню про розбите кохання.
- Брись!.. Брись! - замахав руками Рувим. - Не люблю котів, але мушу терпіти. Єгиптяни фанатично шанують їх, вважають за священних тварин. Богиня Бубаста має вигляд кішки, а бог Ра, щоб перехитрити свого суперника бога Сета й знищити його, прибирав вигляду кота. Коти це знають і поробилися агресивними й нахабними. Ви помітили, як отой кіт, що сидить зліва, зиркає на мене? Нахаба розуміє, про що кажу. У вашому краї котів багато?
- Вистачає, але люди до них ставляться без особливої любові, крім Береніки. Вона дуже любить кицьок.
- Кажуть, ви друг Береніки й маєте дружину.
- Вірно кажуть, але не такий друг, як ви подумали. Я воєначальник.
- Командуєте великим військом?
- Невеликою столичною заставою.
- Розумію: багато війська - багато проблем. Як ви гадаєте, коронованою царицею Селевкідії буде Береніка чи Лаодіка? - продовжував випитувати оракул. - Вони обоє розумні жінки й обоє хочуть бути коронованими.
- Так, обоє мають право на корону.
- Ваша правда, добрий чоловіче. Мають право на владу, - Рувим спробував всміхнутися, але в нього не вийшло й він продовжував. - Влади, якою б великою вона не була, владолюбцеві завжди мало. Влада, як хмільний напій, п'єш і хочеться. І чим більше п'єш, тим більше хочеться. А коли приходить час губити її, власник влади здатний на найганебніший вчинок, аби її зберегти. Я говорю правильно?
- Так, розумію, - погодився Демосфен.
- Скажіть, ви хотіли б бути царем? - раптом запитав Рувим. - Не відповідайте. Такої людини нема, яка б не захотіла посидіти на троні. Я також не проти, але що скажуть люди? Щоб бути царем і успішно правити державою, треба щось мати в собі. А таке дається тільки богом. У мене такого немає. У вас може бути, ви людина мужня й витривала... Щоб пройти спекотливу пустелю без води й харчів, треба мати велику мужність і наполегливість. На вашому місці я не йшов би через пустелю, а поїхав би на верблюді. Гойдався б у сідлі й не думав би про воду та їжу. Одначе, не люблю верблюдів, вони не з нашої землі - ліниві й вередливі. Люблю віслюків. Віслюки працьовиті й мудрі. Ви звідки приїхали до нас? Не відповідайте. Поїдете не скоро.
- Як!.. - мимовільно вихопилося в Демосфена. - Цар пообіцяв за тиждень-два.
- Людям дано помилятися, у тім числі й царям. Великі державні справи швидко не робляться.
Демосфен зрозумів, що Рувимові багато що відомо про нього. Він міг довідатися від послів, які приїхали з ним, а також від караванників, що з Антіохії. Тут нема таємниць. А якщо знає більше? Від такої думки йому зробилося млосно. Закрадалася підозра. Оракул перестав йому подобатись. Демосфен поклався на втому, - хоче відпочити, бо на завтра запланував багато що зробити, - й пішов до лазу, щоб зійти з даху. Але Рувиму не хотілося залишатися самому, він сказав:
- Не поспішайте, подивіться, як гарно падають зірки. Це повідомлення про народження нових зірок, яким повинні старі поступитися місцем.
Але Демосфен уже не слухав, ішов до лазу.
- Чоловіче! - гукнув Рувим. - Будьте обережні, не спіткніться на сходах, вони вузенькі.
- Постараюся, - відповів Демосфен, а сам подумав: "На які сходи натякає оракул? Крокодил би його злопав!"
За північ пішов дощ. Його довгі батоги висіли над принишклими будівлями, помаранчевими садами, порожнім берегом і убогими хижами рабів. Раптом спалахнула блискавка, яро освітила помешкання, потім гучно з розбігом по всьому небу розкотився могутній грім.
Демосфен зашморгнув фіранками вікна, ліг у ліжко, очі йому склепились і він заснув. Спав довго. Розбудила служниця. Вона стояла біля ліжка в короткій, вище колін спідничці; у лівій руці тримала чашу з водою, а правою торсала Демосфена за плече:
- Пане... Пане, я принесла воду вмиватися й прибирати покої.
- То вмивайся й прибирай, - спросоння сказав Демосфен.
- Ні, ні!.. Вам умиватися.
Вона зайшла у суміжну кімнату, там залишила чашу з водою й повернулася назад. Стояла перед ліжком худенька, низенького зросту, на голові копиця безладно розсипаного волосся, на щоках круги червоної сухої охри. І тендітною поставою, і великими очима, і видом дитячого обличчя нагадувала велику ляльку.
- Вам щось потрібно? - запитала вона, граючи очима.
- Дякую, дитинко. Поки що нічого не потрібно.
- Я не дитинка, я доросла жінка, - ображено сказала служниця.
Демосфен розсміявся. Йому пригадалася Амата з її наївною дитячою простотою, яка також ображалася, коли звав дитинкою. Перед очима стала Іда з гіпнотизуючими чорними очима й чарівною усмішкою. Де вона? Що зараз робить?.. Мабуть, просить заспокійливих трав у лікаря - пивовара або мириться з Дарієм. Думав поїде від них і одразу забуде. Але не відпускають вони його, стоять пред ним, тривожать душу.
- То вам нічого не потрібно? - знову запитала служниця.
- Не потрібно. Прибирай кімнати й дозволь мені одягнутись, - аж гримнув Демосфен.
Служниця з рабською покірливостю кивнула головою й мовчки пішла в іншу кімнату.
Після сніданку він вирішив подивитися місто, пройтися до пристані, побувати на ринках.
Дощ ущух, небо звільнилося від хмар і сонце поспішно збирало роси на травах та листях дерев. Він ішов кипарисовою вулицею вниз до моря з відчуттям безпричинної радості й повноти сил, як це трапляється після успішно виконаної роботи. Вулиця була брукована, забудована цегляними будинками, в яких знаходилися крамниці, кав'ярні, а окремо - торгові ятки з побутовим крамом. Зустрічались майстерні під похилими дахами, де лагодили або шили одяг, взуття, кінську та верблюжу збрую, виготовляли бурдюки для води й вина, точили мечі, ножі, наконечники списів, воєнних дротиків тощо.
По вулиці пробігли босоногі, галасливі діти, за ними, голосно дзявкаючи, гналося волохате цуценя. Із бічної вулиці вийшов худосилий, непевного віку чоловік з лозяним кошиком, зупинився біля кав'ярні й довго копирсався в діжі для сміття. Люди, не звертаючи на нього уваги, проходили без поспіху, байдужі, без цікавості, як до звичайної чужої праці.
Демосфен прийшов на перехрестя вулиць, що утворювали майдан з фонтаном у центрі, і там, у кав'ярні пообідав смаженою рибою, приправленою соусом з гіркого перцю й цибулі, випив кухоль кіпрського вина.
По обіді збоку моря приповзли вагітні дощем хмари. З магнієвим спалахом загрюкав грім. Тучі одразу, мовби з переляку, вихлюпнули із себе на місто море дощу. Вулицями побігли брудні ручаї, на рівних місцях утворилися калюжі.
Демосфен забіг до критої галереї, притуленої до будинку з колонами. Там уже були городяни, які також заховалися від дощу.
Хтось сказав:
- Антіох помер, корону залишив Береніці.
- Правда?!
- Правда. Тепер Береніка цариця. Незабаром варварську свою державу приєднає до Єгипту.
Люди в галереї збадьорилися, зарухалися, загомоніли:
- Слава богам!.. Єгипет дочекався свого часу. Землі фараонів повернуться Птолемею.
- Допоки цар не винищить усіх антіохівців, миру не буде.
- Буде. Цар знав, що робить, коли віддавав дочку за пузатого варвара Антіоха.
- Хай живе Птолемей!.. Смерть варварам!.. - хтось пискляво вигукнув із гурту.
Демосфенові неприємно було слухати викрики шовіністично настроєних єгиптян і він пішов попід стіною уздовж галереї. У кінці галереї стояв невисокий дерев'яний частокіл, за ним - дворик, затиснений будинками. Перед одним з будинків стояли рядами кам'яні й теракотові статуї - зображення єгипетських богів.
Злива раптово як появилася, так і притихла. Але небо ще моросило й крупні краплі дощу падали з гілок дерев на статуї.
З будинку вибіг чоловік у крислатому головному уборі й рогожаним покривалом у руках. Зупинився біля високої білої статуї й накрив її покривалом, але налетів поривчастий вітер, схопив покривало й потягнув його по дворі. Чоловік швидко побіг по калюжах, догнав покривало, знову накрив статую, але вітер не вгавав, шарпав рогожу й чоловік стояв і тримав її руками.
Демосфен мовчки спостерігав за чоловіком і його невтішною роботою, раптом гукнув:
- Друже, плюнь на дурну роботу!.. Дощу вже не буде, іди до хати!..
- Що він сказав? - почув Демосфен за спиною.
- Думає, що розумніший за Клеофарда. Ви чули, що сказав?
- А що сказав?
- Сказав, щоб скульптор плюнув на бога Хонсу, сина Амона й Мут, та йшов до хати.
- Як!.. - одностайно вигукнуло кілька присутніх. - Він плюнув на бога Хонсу?! Хто він такий?
Люди загомоніли, перепитували один одного: - "Що він сказав?" - "Як він посмів?" - "Хто він такий?" - "Де він? Хто він?". Вони тісним колом оточили Демосфена й кричали йому в обличчя:
- Ти хто, що паплюжиш бога Хонсу!? Варвар? Звідки приплентався?
- Люди, я нічого поганого не сказав, - почав виправдовуватися Демосфен, але його вже ніхто не слухав.
- Не вірте йому. Я його знаю! - хтось крикнув зліва гурту. Демосфен подивився туди і побачив Дарія. Він розштовхуючи людей, пробирався до нього й вигукував:
- Я його знаю. Він селевк з Антіохії!.. Він повбивав моїх батьків!.. Я його знаю!
Люди притихли... І раптом усі разом зі злобою й ненавистю закричали, залементували:
- Негідник!.. Він плює на наших богів!.. Убити його!
Кілька чоловіків схопили Демосфена за руки, притиснули спиною до стіни.
Шалений галас і викрики долинули до корчми, що була навпроти галереї. Звідти вибігло чотири п'яних завсідників, запитали в людей:
- Чого горланите? Що трапилося?
- Антіохівець плюнув на бога Хонсу.
- Де він?! Дайте мені його!.. - загорланив клишавий, простоволосий, без правої руки п'яниця. - Дайте мені його. Ага!.. Це він! Він мені відрубав руку в бою, коли ходив на Антіоха!
Люди ще більше обурилися, кричали:
- Повісити!..
- Відрубати голову!
- Відрубати руку й віднести цареві!..
Скульптор Клеофард, який мовчки стояв осторонь, зрозумів, що прикрий інцидент, в якому повинний він, набирає загрозливого стану й може привести до трагічних наслідків, почав утихомирювати людей, але його ніхто не слухав. Дарій, люто зиркаючи на Демосфена та жестикулюючи, кричав:
- Цей селевк викрадав наших дівчат і ґвалтував у плавнях. Сам бачив! Він злодій!..
Це переповнило чашу терпіння присутніх.
- Чого роздумувати... Повісити і - все! - викрикнув булькатий кощавий чоловік і поліз на гіллясте дерево, щоб закріпити зашморг. Безрукий вмить схопив лівшею Демосфена за петельки й шарпонув так, що верхній одяг розірвався навпіл. Безрукий, побачивши на оголених грудях царський ярлик, остовпів. Хтось сказав:
- У нього царський ярлик. Він царевий родич.
Першим із дерева стрибнув кощавий і чкурнув за ріг будинку. За ним слідом подався Дарій, а безрукий, розштовхуючи спантеличених людей, швидко покривуляв вулицею до пристані. За хвилину галерея спорожніла.
Демосфен і Клеофард, приголомшені подією, стояли по різні боки частоколу й винувато дивилися один на одного.
Першим заговорив скульптор:
- Як будемо звертатися?
- Звертаймося на ти. Ми, здається, однолітки.
- Здається так. Але я не царський родич. Чому одразу не сказав, що маєш ярлика? У нас кривдників царевих гостей карають смертю. Можеш доповісти Птолемею. Усіх знайдуть і покарають.
- І тебе?
- І мене. Скажуть, що винен я, бо непорозуміння сталося через мою незграбність і вайлуватість, і ще наплетуть різних дурниць... Наші люди морально змаліли, зіпсувалися, піддалися чужинській культурі.
- Антіохівській?
- Антіохівці нашій культурі не загрожують. Лихо від греків. Вони зневажають єгипетську мову, традиції й заповіти фараонів.
- Наші народи дуже різні за культурою і мовою, - сказав Демосфен.
- Різні боги, то різні й народи. Це правильно. Арістотель казав, що народи, як особистості, зникнуть, якщо матимуть одну мову й культуру. Вони існують тільки тому, що кожен хоче бути кращим іншого. Дух змагання - дар богів.
- Арістотель - грек, він виховав Олександра Великого, який поневолив Єгипет і коронувався на фараона. Чому ви симпатизуєте Арістотелю?
- Його вихованець Олександр не поневолив, а звільнив Єгипет від надмірно жорстоких і диких персів. То чому б не симпатизувати?
Розмова урвалася, як розривається струна, яку натягнули на дуже високий тон. Вони зрозуміли, що не про це треба говорити, коли ще не знають один одного. І Клеофард змінив тему, почав розповідати про скульптурне мистецтво, технологію ліплення статуї, творчі пошуки, успіхи й невдачі в роботі скульптора, про те, що цар знає його радикальні патріотичні погляди, які не співпадають з його царськими поглядами, але терпить, бо іншого такого скульптора, як він, ніде немає. За його скульптури та рельєфи за морем і горами дають великі гроші, й Птолемей пишається, що має такого скульптора.
- Ми, єгиптяни, не дозволяємо цареві поселяти на нашій землі Олімпійських неправдивих богів, які не мають божої сили, а тільки те й роблять, що бенкетують на горі Олімп та полюють на вепрів. Наші боги мудріші, вони живуть на землі поряд з нами й навчають своєї мудрості й розважливості.
- Може, й так. Але я сьогодні чув, як єгиптяни говорили зневажливо про своїх сусідів і ладні вбити їх тільки за те, що вони інші. Це виховання хіба не від ваших богів? - запитав Демосфен.
Клеофард зніяковів, хотів щось сказати, але на вулиці появилася кавалькада вершників і він промовчав.
На баских гривастих конях їхали воєначальники з почтом. Кавалькада звернула на бічну вулицю й помчала на пагорб, де стояв царський палац. За кілька хвилин на вулиці появився гурт рабів. Вони несли ноші, на яких сидів якийсь чванливий високопоставлений чиновник. Проїхали колісниці й візки номархів, управителів провінцій. На конях промчали командири міської сторожі. Мешканці столиці вітали їх помахами рук, висловлювали своє захоплення.
- Клеофарде, чому вони всі одночасно приїхали в Олександрію?
- Цар не часто скликає свій електорат... Це може бути або на велике гульбище, або... нова війна. Завтра довідаємося. Ти можеш дізнатися в свого сусіда-оракула. Він напевне знає. Рувим дуже загадкова людина, наперед знає, де що було й де що буде. Цар Птолемей шанує його, бо дає точні прогнози. Кілька років тому його попередник заплатив головою за невірний прогноз. Він пророкував, що війна, яку вів Птолемей на півдні, буде успішною. Сталося навпаки: цар зазнав поразки.
- Про це Рувим мені розповідав.
- Розповідав? А не говорив, чому нарекли тебе Демосфеном? Ім'я твоє еллінське. Птолемеї також із еллінів. Тобі в цьому пощастило.
- Не вгадав. Цар сказав, що я скіф.
- О, в цьому тобі ще більше пощастило. Птолемеї зобов'язані скіфам царською короною. Придворні скіфи в столиці вбили Олександрового брата й сина й посадили на єгипетський трон Сотера, Птолемея Першого. Ти куди йшов, до караванників? Угадав?
- Угадав. Треба зустрітися з деякими людьми.
- У подертому одязі? Ходімо до мене, дружина полагодить.
- Згоден і наперед дякую.
Караванників з Антіохії він знайшов без особливих труднощів. Вони вже продали свій товар перекупникам і збирались повертатися додому. За невелику мзду домовився з власником каравану передати листа Протею, в якому пише про свою зустріч із царем та своє враження.
Довготелесий власник каравану з моршкуватими щоками, великим горбатим носом і гострими плечима, низько кланяючись, запевнив, що листа особисто вручить адресатові, бо він ще хоче володіти караваном і бути шанованою людиною. Вони зайшли до кав'ярні. Демосфен купив два келихи вина й почастував караванника. Караванник любив випити за чужі гроші. Прицмокуючи, швидко пив і просив купляти ще й ще. Його обличчя розм'якло, порожевіло, а язик розв'язався:
- Я тут маю єгиптянку, хочу забрати з собою в Антіохію.
- Гарна? - запитав з цікавістю Демосфен.
- Богиня!.. Обличчя - во!.. Сідниця - во! - він руками показував, які великі й круглі її частини тіла. - Груди - во! Красуня! Вона тут...
Не встиг він закінчити речення, як до них підійшла кругловида з похітливими темними очима молода жінка.
- Філло, ти тут?! - радісно вигукнув караванник.
- Сам бачиш, що тут. Чого питаєш? Знову п'єш. Не поїду з тобою, проп'єш і мене й караван.
Караванник винувато зашморгав носом:
- П'ю, але не за свої гроші. Цей пан пригощає.
- Правда? - запитала Філла.
Демосфен кивнув головою, що правда.
- Він царевий гість, має ярлика, - з похвальбою промовив караванник. - Він і платить.
Обличчя Філли одразу змінилося, суворість зникла, появилася привітність. Вона без запрошення сіла за стіл напроти Демосфена.
- Мене почастуєш?
- Не можу відмовити такій чарівній жінці. Що п'єш: вино? пиво?...
- І вино, і пиво.
Караванник схопився на ноги й гукнув:
- Господарю! Агов!.. Принеси три келихи вина, три помаранчі, три коржі й три шматки козиного сиру. Швидко!..
Філла, поїдаючи очима Демосфена, мовби невільно налягла грудьми на стіл і крупні засмаглі перса випали із глибоко декольтованої кофтини на стіл. Не моргнувши оком, стріпнула головою і чорні лискучі, як смола, кучері затрусились над її брунатним чолом.
- Цей, - вона очима показала на караванника, - хоче мене купити. Обіцяє багато, але я не вірю. Таких обіцяльників добре знаю: багато говорять, дуже багато обіцяють - мало платять.
- Не базікай, - озвався караванник. - Я вже дав тобі купу грошей.
Філла від обурення сплеснула руками:
- Три драхмочки називає купою грошей!.. Щоб тебе лев злопав!.. Я коштую більше й це ти знаєш! Не поїду з тобою.
Демосфенові не цікаво було слухати теревені непримиримих двох застільників, він поклався на невідкладні домашні справи, подякував за товариство й вийшов з-за столу. Філла далеко проводжала його, кокетуючи, допитувалася, коли він знову прийде, щоб зустрітися без верблюда - караванника. Вона тут народилася й знає, хто чим торгує та хто які гилить ціни на дефіцитні товари.
- Прийдеш? Приходь, одержиш не купу грошей, а купу задоволення.
Демосфен, щоб відчепитися, сказав:
- Прийду.
Царське подвір'я було густо захаращене колісницями, ношами, візками, збруєю, тюками з фуражем тощо. Коні стояли біля прив'язі й коло них вештались раби - стайничі. Щоб пройти до оракулового будинку, Демосфенові треба було пробиратися поміж тюків і колісниць. Попереду нього йшли три чоловіки в довгих халамидах. Вони зупинилися біля легкої, оздобленої сріблом та золотом колісниці, й почали між собою про щось говорити. Демосфен також зупинився й тоді почув як хтось постукав злегка пальцем йому в спину. Обернувся й побачив Рувима.
- Це ви? - запитав оракул.
- Я.
- Ви ідете?
- Іду.
- А ті, що попереду, йдуть?
- Підуть.
- Ви їх питали?
- Не питав, але знаю, що підуть.
- Щоб ви були здорові! Я вам співчуваю за прикрий інцидент у галереї. Самі винні. Не треба було ховати ярлика.
Демосфен здивувався. Звідки він так швидко довідався? Правду кажуть - загадкова людина.
- Ваші знання мене вражають, шановний пане Рувиме.
- Не кажіть так. Людині завжди хочеться багато знати, але існує парадокс: чим більше знаєш, тим менше знаєш. Тому й копирсається людина в мотлосі чужого знання. Бог Ієгова сказав: Усе знаю тільки я. Але людину цим не заспокоїш, вона хоче також усе знати.
На ґанку царського палацу появився дворецький Неарх. Він щось сказав підлітку, який стояв поряд нього. Той ствердно кивнув головою, шмигнув поміж колісниць, перестрибнув через кінську упряж і як стій зупинився перед оракулом:
- Пане іудею, вас викликають.
- О, чули?! Уже й викликають, - невідомо кому сказав Рувим і тут же звернувся до підлітка. - Чого стоїш? Скажи: іду.
Підліток, як появився, так саме швидко й зник.
- То ви ідете? Чули? Мене викликають. Я потрібний їм.
Цар Птолемей зібрав свій електорат у великій колонній залі. Коли Рувим зайшов до зали, царя ще не було й він, схрестивши руки на грудях, підходив до знайомих номархів, управителів земель, та воєначальників, кланявся й говорив:
- О мужній Катоне, ти не знав поразок у війнах, бажаю тобі нових звитяг!
- О мудрий номархе Ромуле, ти зумів навести порядок у провінції, виростити високий урожай ячменю та ямсу, бажаю тобі подальших успіхів!
- О шляхетний Трояне, ти без втрат переміг злодійських нубійців. Бажаю міцного здоров'я.
- О високий духом Тадею...
Привітавши таким чином знайомих, він пройшов на праву половину зали до писаря, який сидів за столом, і сів у крісло поряд.
У колонній залі йому доводилося бувати багато разів і щоразу бачив у ньому щось нове: написи чи статуї, чи килими, чи щось інше. Ось і сьогодні бачить, що на троні виблискують нові золоті прикраси, а над ним у верхній частині стіни червоною фарбою написані імена коронованих фараонів, які правили Єгиптом до божественного Сета, фараона династії Рамсесів. "Мабуть, Птолемей цим хоче сказати, що він уже володіє всіма землями, якими володіли давним-давно фараони" - подумав Рувим і ще з більшою цікавістю оглянув залу. Зліва на постаментах з чорного мармуру біліють портретні скульптури фараонів, а на відстані трьох метрів від них - статуя, зображення богині справедливості й правосуддя Маат з крилами страуса. Стіни зали прикрашені малюнками та рельєфами на теми царського побуту. На колонах, що підтримують високу стелю, виписані гірлянди квітів і пальмового листя. Двері зали виготовлені з оливкового дерева, інкрустовані слоновою кісткою та дорогоцінним металом. Від вхідних дверей до трону лежить на підлозі, витканий з вовняної нитки, голубий килим...
Цар до зали зайшов у супроводі свого сина Евергета. Ступав повільно з почуттям зверхності. І подвійна двокольорова (біла й червона) корона, що символізує об'єднання Верхнього й Нижнього Єгипту, і золота діадема, що зображує богинь у вигляді грифа й кобри, які охороняють царя, і пурпурова тога з золотоглаву, надавали цареві особливої поважності, магічно впливали на присутніх.
Він статечно сів на трон, накривши ноги полою розкішної, пурпурової тоги. Присутні стояли.
- Мужні й чесні патріоти Єгипту, - звернувся Птолемей до присутніх, - я зібрав вас, щоб сповістити про смерть мого улюбленого зятя, царя Селевкідів Антіоха Другого. Тепер він у підземному царстві бога Осиріса й сидить поряд нього.
Присутні за традицією мовчки похилили голови й долонями провели по обличчю.
Моя дочка Береніка надіслала листа, продовжував говорити цар, - в якому пише про своє незадовільне здоров'я та підступні наміри Лаодіки, сестри й колишньої дружини Антіоха. Лаодіка оточила себе нашими недругами й веде антиєгипетську діяльність. На жаль, вона також має право на царську корону. Наші друзі, які там, просять прийти з військом на допомогу й навести порядок у державі. Чи згодні ви допомогти нашим друзям?
- Згодні! Згодні!.. - одностайно вигукнули воєначальники й управителі провінцій.
- Щиро дякую. Я вірив у вашу відданість. Прошу сідати.
Коли присутній електорат сів на стільці та крісла, Птолемей доручив Евергетові доповісти про нову економічну стратегію щодо Селевкідії та воєнний план, запропонований царем.
У ході доповіді Евергет сказав, що антіохівці тепер мають мале за чисельністю військо, воно погано вишколене й недостатньо озброєне, то досить буде п'ятнадцяти тисяч вояків, щоб надійно захистити й коронувати Береніку, а Лаодіку та її прибічників міцно тримати під постійним наглядом. Виступати треба якнайшвидше, наприклад, за три тижні. Іти дорогою, яка буде визначена пізніше. Воєтисячникам, номархам, архонтам, торгівцям, які мають торгівельні стосунки з заморськими державами, доозброїти когорти легіонерів і додатково завербувати молодих чоловіків до війська.
Евергет замовк. Цар знову запитав присутніх чи згодні вони з проектом плану. Одержавши позитивну відповідь, звернувся до Рувима, який мовчки сидів у глибокому кріслі, легенько пошарпуючи себе за кошлату бороду:
- Дорогий оракуле, ти все чув, про що тут говорилося, чули й боги, яких шануємо й наші серця перед ними відкриті. Тобі відомі тайни зірок, ти читаєш небесне письмо стожарів, розумієш мову світил, повідай нам їхні думки про наші наміри.
Рувим швидко звівся на ноги, на стіні повісив блакитного кольору полотнище із зображенням зоряного неба, позначеного білими, жовтими й червоними кружечками, колами, трикутниками, ієрогліфами, вертикальними й горизонтальними лініями.
Прийшов слуга з каганцем і запалив великі два світильники. Рвані тіні побігли по полотнищі, перефарбували символи, зарухалися, оживили оракулову небесну карту. Рувим повільно з шанобливістю одягнув високий синього кольору головний убір з блискучими кульками, через плече перекинув широкі парчеві стрічки з крупними діамантами, із кошика дістав метрової довжини змію й повісив собі на шию. Змія зарухалася, поповзла по обличчю, по крисах головного убору й там згорнувшись калачиком, завмерла. Затамувавши подих, присутні дивилися на оракула з потаємним острахом: дійство справило на них магічний вплив.
Рувим став між світильниками. На його обличчі читалася споглядальність і одночасно зосередженість над тяжкою проблемою. Він почав монотонно, гіпнотизуючим голосом говорити:
- Подивіться на зоряне небо, що на полотні. Воно над нашими головами, але не всі його бачать. Воно дише, рухається, пливе, повзе; воно розмовляє, але не всі розуміють його мову. Зорі кохаються й сваряться, чубляться й любляться, чинять війни й укладають угоди. Але нічого не роблять зайвого, що порушувало б гармонію небес. Проясніть свій зір і зробіть гострим слух. Ви опинилися в оточенні розумних пророчих зірок, які вкладають свій смисл у мої вуста. Матимете успіх там, де налагодите тісні стосунки з колишніми. Після тривалого очікування зробите правильний вибір... Будьте обережні, повертайтесь до висхідної точки, де яскрава зірка Андромеда зібрала свій рід. Там буде успіх, вони опікуватимуться вами. Яскравий Персей, що поряд Андромеди, буде джерелом тепла й зогріє й оживить розум, і дасть правильні поради. Зробите корисні придбання й отримаєте речові докази вашої правоти... Підете в місце, де були при гарній погоді, там матимете перемогу. Не ризикуйте в понеділок. Не все буде легко, але не відступайте, дні ітимуть вам на зустріч...
Оракул обвів туманним поглядом присутніх, які зачаровано слухали його. Переконавшись, що дійство вдається, продовжував:
- У четвер плани можуть різко змінитися, новий день відновить призупинений проект і наповнить водою нове русло річки. Розворушіть себе й скористайтесь відновленим днем. Перемогу поділите з тими, з ким перебуваєте в договірних відносинах. Ранок започаткує високі доходи, скарбниця переповниться золотом... Задумане буде несподіваним для тих, хто звернув з дороги, але зараз треба докласти великі зусилля, щоб усунути комашку...
Птолемей, який заворожено слухав оракулове казання, мовби прокинувся:
- Зачекай!.. Про яку комашку говориш? На якого царя натякаєш?
Рувим збентежився, але вмить опанував себе:
- Великі уми помічають найменшу комашку... Андромеда щось хоче сказати, але Персей заступив її вид. Треба зачекати кілька днів... Він зійде вбік і ми побачимо її вуста...
- Зачекати? Ми цього не можемо зробити. Ми не маємо часу, нас чекають в Антіохії, - невдоволено сказав цар.
- Так, так ми не маємо часу, - промовив воєтисячник.
Присутні загомоніли:
- Рувиме, ти сам сказав, що матимемо успіх. То немає потреби чекати. Кого чекати? Поганої погоди?
- Рувиме, ти сказав, що знайдемо втрачене, матимемо перевагу над ворогом, дні ітимуть нам назустріч. Чому ламаєш своє слово?
- Рувиме, скажи конкретно, коли вирушати в похід і вблагай світила, щоб нам показували дорогу.
Рувим не розгубився, з досвіду знав, що такі запитання будуть і він на них уже мав відповідь:
- Чекати доведеться рівно стільки, скільки потрібно буде небесам, щоб очиститися від мертвих очей. Ви можете приймати чи не приймати моє віщування. Не приймаєте? Робіть самі як знаєте. Мене не буде з вами. Поразки мене не влаштовують.
У залі настала очікувальна тиша. Здавалося, що вона не матиме краю. Першим її порушив цар:
- Те, про що сказав оракул, візьмемо до уваги, чекатимемо, але одночасно готуватимемося до походу. Зобов'язуємо шановного оракула ще раз звернутися до зірок і якнайшвидше довідатися про нашу долю.
Він звівся на ноги й патетично промовив:
- Панове, за роботу! Перемога буде за нами!
Минув тиждень. Із придворних ніхто до Демосфена не приходив, не цікавився, що він робить, де буває, які має наміри й плани. Царські слуги робили вигляд, що не помічають. Не раз запрошував архонтів на кухоль вина, але вони, покладаючись на невідкладні справи, відмовлялись. Хотів було пройти до головного архонта Канцелярії, щоб розпитати чи не було нових повідомлень з Антіохії, - не пропустили, сказали зачекати. Чекав годину. Тоді прийшов якийсь слуга й сказав, що архонт прийняти не може, він спішно від'їжджає й повернеться за три дні, якщо не затримається в дорозі. Вирішив зустрітися з Евергетом. Підстерігав на подвір'ї: якщо появиться, скаже, що він друг його сестри Береніки й любить та шанує її. Може, від нього довідається про дату виступу війська та скільки буде легіонів. Але Евергета не було.
Нарешті з вікна побачив царську колісницю. Вибіг з помешкання на подвір'я - в колісниці тільки Касандра. Він швидко пішов до конов'язі й сів на перекладину, думав: коли ітиме мимо нього в палац, тоді й зупинить її та розпитає про царевича. Але вона пішла не до палацу, а до будинку, що стояв напроти.
Невеселі думки почали частіше з'являтися, породжували почуття душевного неспокою. Про те, що Птолемей почне війну з антіохівцями, сумніву не було. Знати б коли, якою дорогою направить легіони та скільки їх буде? Такої інформації дістати не міг.
Майже щодня виходив у місто, блукав лабіринтами вулиць, приглядався до воїнів, вивчав настрої горожан, годинами просиджував у трактирах із командирами когорт, пригощаючи їх алкогольними напоями. Вони, довідавшись, що Демосфен друг царської родини й має ярлика, охоче й довірливо розповідали про себе й армійські порядки. Кожного разу, коли бував у місті, заходив до скульптора. Познайомився з його ласкавою дружиною й завжди, за звичаєм єгиптян, дарував їй пальмову гілочку - символ прихильності й пошани.
Демосфен і Клеофард були однолітками - кожному по тридцять вісім років. Вони непогано розумілися на живопису, літературі й релігійних обрядах. Тем для цікавих розмов вистачало. Особливо, коли Клеофард з палким почуттям патріотизму розповідав про свою країну, в якій народився, виріс і прив'язався до неї з синівською любов'ю.
- Я не можу бути спокійним, коли бачу, як мою батьківщину розпинають чужинці типу еллінів, - говорив Клеофард. - Вони люблять не Єгипет, а його багатства. Цар Птолемей намагається нав'язати чужу релігію, неправдивих еллінських богів; поза очі визнає бога Амона-Ра, а в душі молиться Зевсові; оточив себе розбещеними людьми й хабарниками, які за гроші гризуться між собою, мов звірі. Жадоба грошей і влади в державі - ось та причина за яку боги позбавили їх розуму. За фараонів у державі був добрий лад. Тепер такого немає. Ми, єгиптяни, хочемо повернути колишні порядки. Вітер дує в наш бік і його вже ніхто не зупинить.
Патетика й романтизм часто охоплювали його, особливо, коли торкався наболілих тем про долю Єгипту. Але не з меншою пристрастю він говорив і про мистецтво скульптури:
- Демосфене, будеш на пристані, придивися до статуї моєї роботи - крилатого лева з чоловічою голомозою головою. Хотів зліпити бога, а виліпив себе. А це тому, що боги дали нам право уявляти їх такими, як дозволяє наш розум і мистецький талант.
Коли здавалося, що все вже переговорено й вони замовкали, Клеофард брав скульптурний молоток і натхненно працював над якоюсь із статуй. Демосфен сідав біля нього на високому пні зрубаного дерева й зачаровано спостерігав за його чаклуванням.
- Клеофарде, ти знову ліпиш себе?
- Так. Я вже тобі казав, що боги схожі на тих, хто їх ліпить чи малює. Боги загадали людині загадку: що таке краса? І людина століттями ламає над нею голову. Хапається то за творення скульптури, то за малювання, то за поезію: може розгадка в них? Але там відповіді не знаходить. І людина знову й знову б'ється головою об стіну й не відає, що боги своєю загадкою заманили їх на дорогу творчості, яка тяжка й виснажлива, але й прекрасна, бо вона дорога творчості. Але чому тільки я говорю, а ти більше мовчиш? Це в тебе від природи?
- Від природи, Клеофарде, від природи. З дитинства люблю слухати скульпторів.
Клеофард розсміявся.
- Дякую. Приємно чути, що антіохівець шанує єгиптянина.
- В Антіохії жив мудрий чоловік Хазар. Він говорив, що краса має властивість єднати людей різних поглядів, - сказав Демосфен.
- Хазара знав і я. Він міг ходити крізь стіну. Такі таланти має наш оракул Рувим.
- Можливо. Але я не про це. Хазар багато розповідав про Єгипет - піраміди, саркофаги, мумії, храми, мастаби тощо. З молодих років я мріяв побувати у вашій країні й подивитися на оте дивовижжя. Але тодішні недружелюбні відносини між Птолемеєм та Антіохом були на перешкоді. Здається, що й тепер такої можливості не матиму.
- Щоб дістатися річкою Нілом до Гізі, де піднебесна піраміда Хеопса, або долини царів, що проти Фів, і там прочитати молитви й нагадати богам про себе, треба багато днів. Але можна побувати в храмах, які ближче. Знайди час - і я буду твоїм провідником. Пам'ятай: час - це простір, наданий людині богами для розвитку її здібності.
- Дякую за прихильність, Клеофарде. Намагатимусь щось зробити.
Сповнений почуттям дружби Демосфен повертався додому й Клеофард за традицією єгиптян кидав йому вслід сандалії, щоб не забував ще приходити.
У напівприсмерковому покої Демосфен був сам. Тиша й відчуття самоти настроювали на роздуми. Він думав про Клеофарда, єгиптянина, талановитого скульптора, який уболіває за єгипетську культуру, мову своїх предків і засуджує царя в насильницькому насадженні еллінської чужої культури. "Такі патріоти Єгипту можуть бути нашими спільниками", - подумав він.
У коридорі щось загупало. Демосфен прочинив двері й побачив чорномазого чубатого чоловіка.
- Ти хто такий? Що тут робиш? - запитав Демосфен.
- Це - я. Переказали, що перейшли річку.
Не розуміючи про що він говорить, Демосфен ширше розчинив двері. Густа темрява в коридорі відступила й чоловік, побачивши Демосфенове обличчя, розгубився:
- Це не ви?.. Мене тут немає. Я помилився... Біжу, - сказав незнайомець і побіг сходами вниз.
За чверть години до Демосфена зайшов Рувим. Він ввічливо привітався, на обличчі світилася радість.
- Добрий чоловіче, пробачте за отого телепня, який вас налякав. Він приніс мені важливу новину. Мої прогнози підтвердилися: цього року в Антіохію не поїдете. Не робіть великі очі, я знаю, що кажу. Оракул не має права помилятися. Завтра цар відкладе похід. Сумніваєтесь? Не сумнівайтесь, так буде. Не з кожною людиною я буваю таким відвертим, як із вами. Ви людина серйозна, тому своєю відвертістю хочу завоювати вашу прихильність. Я відкриваю свою душу вам, а ви свою мені.
- Тобто робимо торжок? Я вірно вас зрозумів, шановний оракуле?
- Ах, не кажіть так, чоловіче!.. Хоч на світі усе продається й купляється, але не успіх. Розумні люди, які хочуть мати успіх, не пришвидшують події, вони терпеливо очікують свого часу. Саме про це й хочу сказати. Чекайте свого часу, вам випадає великий успіх. Цар щедро нагороджує своїх однодумців. Ідіть прямо визначеною дорогою. Якщо підете вправо чи вліво, то прийдете в те саме місце звідки вийшли.
Демосфен уважно слухав Рувима, намагався розгадати його справжню мету відвідування. Адже не прийшов він просто так, щоб сказати про відвертість.
- Я людина дуже багата, - продовжував говорити Рувим. - Цар щедро платить за відданість і порядність. Тільки мені з придворних дав право заходити до нього без попередження. Я цим пишаюся й намагаюся служити якнайпорядніше. Але нічого не дається без жертв. Треба платити, іноді й дуже дорого.
- Шановний Рувиме, ваш намір утверджувати мир у державі співпадає з наміром царя, тому він шанує вас і добре платить.
- Дякую, ви мене зрозуміли правильно. Але хочу сказати, що дорога до миру завжди довша й трудніша, ніж до війни. Боги на плечі людям посадили голови, в яких мешкає війна. Навіть мертві, що впали в бою продовжують воювати, закликають до помсти. Римляни вірно вгадали, де знаходиться коріння війни, тому й кажуть: хочеш миру, готуйся до війни! Щоб назавжди позбутися розбою, треба переустаткувати голови людей. А це можуть зробити тільки боги. Поскільки вони цього не роблять, то людям залишається воювати. Але, щоб успішно воювати, треба заздалегідь дізнатися в богів чи зірок, звідки вона прийде. З такими запитаннями звертаємось до зірок. Але вони прогнозують тільки загальні світові події без конкретизування. Нам цього не досить. Тому шукаємо достовірну земну інформацію. Ви мене зрозуміли? Ні?.. Пояснюю, щоб не помилятися, шукаю однодумців, з якими працюю спільно, - Рувим зробив паузу, підійшов ближче до Демосфена, який сидів на стільці й не зводив з нього очей. - Незабаром головні політичні події перемістяться з півдня на північ, тобто в Антіохію. Ви мене правильно зрозуміли? Я працюю на царя Птолемея, як і ви. Тут наші дороги збігаються. Сьогодні ви ще друг Береніки, а завтра можете стати, - він знову зробив довгу паузу, - царем. Так, так, царем нової держави.
Демосфен зробив спробу всміхнутися, але це йому не вдалося, - замість усміху появилася гримаса. Він долонею прикрив уста й звівся на ноги. Тепер зрозумів на яку авантюру штовхає Рувим. Вирішив трохи полукавити:
- І що ви хочете від мене? Чим буду зобов'язаний?
- Хочу постійну й достовірну інформацію з Антіохії. Ви знаєте, що Лаодіка без бою не відмовиться від царського трону. Береніка - також. Отже там розгортатимуться основні події. Мені завчасно треба знати все про них. За інформацію платитиму найщедріше й не тільки золотими монетами, але й відданістю.
- Тобто ви даєте шанс легко заробити гроші...
- Ах, чоловіче, не лукавте. Ви все розумієте. Я маю на увазі не конкретно вас, а якщо хтось буде такий в Антіохії, - почав вивертатися Рувим. - Найбільша річка народжується з найменших джерелець, їх треба побачити, щоб знати, якою буде річка.
Він довгим запитальним поглядом подивився на Демосфена. Демосфен нарешті розгадав: Рувиму нічого не відомо про антиптолемеївську групу, що в Антіохії, не знає й про нього. Це заспокоїло, підозра зникла й він почав активніше вести розмову:
- Мені приємно було познайомитися з вами, із великим знавцем зоряного неба. Ви читаєте Стожари, розумієте мову зірок. Чому б вам не взятися за вивчення їхнього життя? Це так цікаво!
- Їхнього життя? Задля чого?.. Ви читали Арістарха? Не читали? Я читав і вивчив його досліди досконало. Він еллін і впродовж усього свого життя вивчав тільки зоряне небо. В результаті дослідів висловив здогад, що Земля і місяць рухаються, а небесне сонце стоїть у центрі сфери зірок. Навіть визначив їхні розміри й відносні віддалі до місяця й сонця. Цікаво? Так. Але кому це потрібно? Що він за таку працю одержав? Злиденну старість і чужі недоїдки з міського смітника. Цим боги дали зрозуміти, що людина повинна займатися своїми земними справами й не втручатися в небесні. Вони, як і люди, дуже амбітні й підозрілі. А зорі не впливають на поведінку людини, тому людина й не передбачена. Кажуть, що ви викрадаєте вродливих дівчат і продаєте їх за морем у рабство?
- Хто каже? - насторожився Демосфен - Дарій? Ви знаєте Дарія? Де він?..
- Його звати Дарій? - з інтригуючою усмішкою запитав Рувим. - Не хвилюйтесь, я йому не вірю. Дарій за природою з тих рабів, які за всяку ціну хочуть вирватися з рабства, щоб стати рабовласником. Ми з вами не його крові. То як, ви мене правильно зрозуміли?
- Зрозумів, але треба подумати.
- Авжеж, думайте, але не дуже довго, бо трон порожнім не буває.
Цар Птолемей готував своє військо до походу на Антіохію поспішно. На вулицях Олександрії появилося багато озброєних воїнів. Вони вешталися містом, зазирали в численні крамнички, торгівельні ятки, пивні заклади, товпилися біля продавців цитронів, овочів тощо. Залицялися до вродливих дівчат, або на толоках навчали зацікавлених хлопчаків стріляти з лука та вправно володіти мечем. М'язисті, красиві тілом молоді командири в товаристві повій подовгу вечорами сиділи в трактирах, пили, їли, співали, танцювали. Іноді там зчинявся галас, чулася лайка, дзенькіт мечів і битого посуду. Тоді звідти вишмигували в розідраних спідничках повії і , нікому не скаржачись, ховалися в темних підворітнях.
До морських пірсів частіше почали причалювати гостроносі судна, вантажені зброєю, фуражем для коней, об'ємистими бурдюками з вином, великими рогозяними кошиками з фруктами та сиром. На кормі суден у загородях привозили овець та вгодованих свиней. Раби під увагою наглядачів на плечах носили товар у гамазеї або вантажили двоколісні візки, запряжені мулами, або нав'ючували віслюків, яких погонять за місто, де квартирують когорти воїнів.
На майданах міста царські оповісники розтлумачували горожанам рішення Птолемея про надання військової допомоги Береніці, дружині Антіоха, який передчасно помер.
- Єгиптяни! - надривно викрикували оповісники. - Час справедливості настав! Боги змилувалися над нами. Землі, що споконвіку належали нам, знову можуть бути нашими, якщо ми їх захистимо. Ми зробимо Єгипет великим, таким, як він був за часів славетних фараонів Аменхотепів. Цар закликає до зброї. Смерть антіохівцям!..
- Смерть!.. Смерть!.. - вигукували присутні молодики, потрясаючи над головами комусь кулаками. - Зробимо Єгипет великим!.. Зробимо!
Думка про колишні землі не полишала царя. Він уже не міг ні про що інше думати, як про них і свою світову велич. Ось він сидить на високому золотому троні в пурпуровій тозі з парчі, на голові в нього вже не подвійна корона Єгипту, а потрійна, що символізує ще землі Бактрії та далекої Індії. Перед ним у поклоні вожді й царі з всього світу, вони несуть великі дари; його скарбниця наповнена золотими талантами, статерами та срібними тетрадрахмами; на пасовиськах табуни його прудконогих коней; майстри кують двосічні мечі, військо багаточисельне й добре озброєне. Карфаген боїться його. "Карфеняни, ви перемогли фінікійців, оволоділи Корсікою та Сардинією, завдали поразки римським консулам, але бійтесь мого гніву!.. Тільки я цар і більше ніхто!"
Птолемей звелів своєму синові Евергетові прийти до нього. Коли той з'явився, він жестом руки показав на стілець.
- Сідай і слухай, що казатиму. По мені ти будеш володарем держави, яку намагаюся заснувати. Вона буде великою, її кордони сягатимуть країв світу, вожді й царі найподальших земель будуть нашими васалами. Колись твій дід Птолемей Перший, Сотер, мріяв про таку державу, але тоді не було такої нагоди, яку ми маємо. Нам буде соромно, якщо не використаємо її. Ми повинні зібрати під нашу корону всі розпорошені єгипетські землі. Але, щоб справа була успішною, мусимо позбутися ворогів. Лаодіка, сестра царя Антіоха, наш явний ворог. Вона претендує на царську корону Селевкідів, протидіє твоїй сестрі Береніці. Допоки Лаодіка та її однодумці житимуть і користуватимуться свободою, нам існуватиме загроза згубити й ті землі, які маємо. Що треба зробити аби уникнути загрози?
Евергет, який уважно з цікавістю слухав батька, по своєму зрозумів "що треба зробити?", він сказав:
- Якнайшвидше послати наші легіони війська, оволодіти Антіохією, коронувати Береніку й оголосити її єдиною царицею Селевкідії.
- Це треба зробити, але цього буде мало. Загроза з боку Лаодіки та її синів існуватиме. Вони не відмовляться від свого права бути правителями держави й допоки житимуть, шукатимуть привід, щоб оволодіти троном. Колись я розповідав тобі про твого діда Птолемея Першого. Він здобув єгипетську корону завдяки придворному скіфу. Той таємно убив брата й сина Олександра Македонського, усунув мою розпутну бабусю Таісію, яка самовільно оділа на свою голову корону, й посадив на трон твого діда, мого батька.
Евергет зрозумів чого хоче батько, він патетично сказав:
- Я уб'ю сам Лаодіку!
- Не розумно. Я навмисне тобі нагадав про скіфа. Син здивовано підняв брови, здогадався на якого скіфа натякає цар:
- Маєш на увазі скіфа з Антіохії?
- Ти вже познайомився з Демосфеном? Ні?.. Береніка пише, що він надійний наш друг. Негайно познайомся й візьми під свою опіку. І ще хотів сказати тобі про гетеру Касандру...
Ворухнулася завіса на дверях і цар на півслові замовк. На порозі появився Рувим:
- Мій царю, можна зайти?
Цар уже давно очікував його віщих повідомлень. Йому казали, що оракул тиждень не злазить із даху, ночами слухає зірки, а вдень розтлумачує їхні плутані голоси.
- Прошу, сідай і говори, - з надією на добру вістку сказав цар.
Рувим очами показав на Евергета:
- Хочу говорити наодинці.
- Говори. Евергет - моя тінь.
Оракул не став заперечувати, почав здалека й загадково розповідати про зірки, які часто й без причини міняються місцями й тим заплутують істину. Золотосяйний Персей не відходить від Андромеди, а червоного кольору рухлива зірка, що з'являється в зеніті опівночі, знаменує війну на півдні Єгипту.
- Рувиме, ти помилився. Зірка знаменує війну на півночі, а не на півдні, - обірвав розмову оракула Птолемей.
- Мій добрий царю, я сам так думав, але зірка повторила: на півдні Єгипту. Війна з ким? Мабуть, з новими дикими гиксосами. Одвічні вороги вашій короні ще живі...
- Ні, ні!.. - замахав руками Птолемей. - Тільки не війна з гиксосами. Нам потрібно йти на Антіохію. На Ан-ті-о-хію!..
Думка про можливу війну з племенами гиксосів, - так єгиптяни називали всі ворожі племена ще з тих часів, коли кілька століть тому група семітських кочівних народів - гиксоси, поневолили Єгипет і ним володіли майже сто років, - гостро вразила царя, він розхвилювався.
Кляті племена!.. Завжди йдуть війною, коли військо потрібне на іншу війну. І звідки взялися? Звідки прийшли? Вони можуть перешкодити заповітній мрії... Від такої думки цареві зробилося холодно.
- Дорогий Рувиме, - благальним голосом звернувся до оракула цар, - я шаную твій талант віщуна, ти давав цінні поради. Скажи тепер, що помилився. Мовчиш? Скажи, що не дочув небо. Мовчиш? Сьогодні пошлю гінця до південних номархів. Якщо сказав неправду, вигадав гиксосів, розпрощаємося назавжди.
Від таких царевих слів Рувиму також зробилося холодно. Добре знав, як розлучаються царі з оракулами.
Коли Рувим вийшов із покою, цар звернувся до Евергета:
- Чув? Оракул помилився. Гиксосів немає, давно вже вимерли. Рувим дуже постарів і почав погано розумітися на зірках. Продовжуй готувати легіони до походу на Антіохію.
- Батьку, наші легіони вже укомплектовані й доукомплектовані надійними вояками. Визначено маршрут, намічені місця зупинок, відпочинку й поповнення харчових запасів. Маршрути узгоджені з воєтисячниками. Ми легко й швидко переможемо антіохівців, перевага в зброї на нашому боці. Дозволь мені очолити наші легіони. Я переможу.
Птолемей подивився на сина з цікавістю, але змовчав. Евергетова упевненість і рішучість заспокоїли його. Він підійшов до столу, взяв з таці лимон з жовтою пахучою шкіркою, відрізав кружельце й, крекчучи й кривлячи губи, з'їв. Тоді звернувся до Евергета:
- Ти продовжуєш водитися з Касандрою. Повія синові царя не пара.
- Батьку, Касандра освічена, розумна. Вона з високого давнього роду, уміє кохатися й за вродою найгарніша всіх гетер. Хіба ти забув, що гетера Олімпіада народила македонському цареві Філіпові сина Олександра, якого вподобали боги за велику мужність і розум. Олександр у дорослому віці переміг персів і завдяки його перемозі наш рід править Єгиптом.
- Не забув, але не забув і те, що Олімпіада вбила свого чоловіка царя Філіпа. Ти хочеш такого фіналу? Не хочеш? То викинь її з голови.
- Не можу.
Птолемей здивовано подивився на сина, запитав:
- Чому?
- Вона не в голові, а в серці.
Цар знову подивився на сина:
- Царська корона серця на має, тому вона й на голові. Зважатимеш на серце - ходитимеш без голови.
- Твоя бабуся Таісія також була гетерою, наложницею бога, але твій дідусь кохав її. Люди й досі говорять про неї, як про добру жінку, яка під волоссям мала розум, а в грудях палке серце.
- Так кажуть, бо не знають істини, - не погоджувався цар. - Таісія, коли була при Олександрові в походах, просто так, із примхи, спалила гарне перське місто Персеполь, залишила тисячі людей без даху над головою.
Евергет не заспокоювався, доказував свою правоту:
- Так, спалила, але з дозволу Олександра, з яким напередодні пиячила й провела ніч із ним у ліжку. Олександрів писар детально описав цю оказію. Він пише, що Таісія, мов пристрасна богиня Сатіс, тримаючи в руках палаючий смолоскип, гасала на вороному баскому коні від будинку до будинку, від хижі до хижі й підпалювала їх. її довге чорне волосся розвівалося на вітрі, мов грива лева, що гониться за добичею. На фоні пожежі її гнучка постава зачаровувала воєначальників і легіонерів, вони гучними вигуками підбадьорювали, кричали: Таісія, не падай духом!.. Покажи хлюпикам на який подвиг, крім ліжка, ще здатна красуня! Пускай коня галопом - твій час настав!..
Птолемей не став суперечити, сам читав про неї нотатки писаря, знав її витівки. Але зараз не до неї. Голова й душа болить проклятими гиксосами. Звідки вони прийшли? Хто нацькував? О боги, вас багато, а допомоги не видно.
Птолемей більше не затримував сина. Зачинивши за ним двері, висмикнув із віхтика зелену пальмову гілочку, - пальмові віхтики в царському покої були священними атрибутами, - і поклав на мармуровий п'єдестал, на якому стояла теракотова шанована єгиптянами метрова статуя богині родинного затишку й кохання Хатхори.
- О вродлива богине, - молитовно заговорив цар, - погаси в серці мого сина Евергета надмірне почуття кохання до Касандри. Відведи від нього злу долю, збережи спадкоємця на мій трон. Ти все бачиш і чуєш, прихилися сама до нього, а гетеру відсторони.
Наступного дня Евергет звелів дворецькому знайти Демосфена й запросити його до штабу кіннотників.
Демосфена в покоях не було. І Неарх послав трьох своїх слуг шукати його в місті. Слуги бігали по вулицях, заглядали в кав'ярні, навіть заходили до усипальниці Олександра Македонського, Мусейону, де розміщалася царська бібліотека, але він як у воду впав. Розчаровані й дуже втомлені вже поверталися назад, як раптом на подвір'ї скульптора побачили Демосфена. Він сидів з Клеофардом за столом біля ряду скульптур і пив чай з пагонців м'яти, ячної муки й меду. Слуги ще з вулиці загукали:
- Пане Демосфене!.. Пане Демосфене, вас чекає царевич у штабі! Просить негайно зайти.
Демосфен не очікував такого запрошення й трохи збентежився, але й зрадів: нарешті згадали!
Штаб знаходився на південній околиці міста, де дислокувався елітний загін вершників і було для коней багате травами пасовище.
Ішов піщаною вулицею міста. Перехожих було мало, сонце стояло в зеніті й немилосердно смажило. І він вибирав стежки, які були обабіч обсаджені деревами. Там було прохолодніше. Пройшов повз будинки з колонадами, на яких були ажурні капітелі, за будинками - сади, огорожені частоколами; за ними аж до піщаного пагорка стояли хижі й курені бідняків та кошари для овець.
Демосфен зійшов у широку низину, перекраяну балкою, в якій протікало джерело. Він перестрибнув через нешироке джерело й, вийшовши із балки, побачив у далині приземкуваті фортечні мури, біля яких паслися коні. Заклопотаний своїми думками, одразу й не помітив голомозих хлопчаків з дерев'яними мечами, які вибігли із-за пагорка й, оточивши щільним колом його, вигукували:
- Здавайся! Ти переможений!..
- Здаюся, - Демосфен підняв догори руки, дивуючись і усміхаючись. - Воїни, що сталося?
- Нічого не сталося, - гуртом відповіли діти. - Граємося у війну. Ніхто не хоче бути антіохівцем, то ми вирішили ловити дезертирів.
- Я дезертир?.. Такого не було й не буде. Ота людина, що на віслюкові їде з міста, також дезертир?
Діти подивилися на дорогу, куди показував "затриманий", і закричали:
- Також дезертир. Дезертир!
- Легіонери!.. - по командирському вигукнув довготелесий хлопчак, - Оточити й затримати боягузливого дезертира, який тікає з поля бою й зманює втікати інших боягузів. Бігом марш!
Галасливі діти з вояцьким азартом одностайно підняли саморобні дерев'яні мечі й побігли назустріч новій "жертві війни".
Демосфен в приміщенні штабу грецькою мовою привітався з царевичем:
- Хайре! (драстуй, радуйся).
Середнього зросту, вайлуватий царевич, блаженно усміхаючись, вийшов із-за столу, на якому лежали списані ієрогліфами аркуші папірусу й пергаменту, підійшов до Демосфена й взяв за руку:
- Хайре, Демосфене! Радий познайомитися. Кажуть, ти людина мужня й мудра, хоч і живеш у місті варварів. Катоне, - звернувся до воєтисячника, який стояв осторонь, - знайомся. Друг моєї сестри Береніки - наш друг.
- Хайре, Демосфене! - привітався Катон. - Я супроводжував Береніку, коли вона брала шлюб із Антіохом. Ваша столиця мені сподобалась: річка Оронт, широкі заплави, могутні дерева, зелені пагорби... Взагалі, земля гарна й багата.
- Дякую, що подобається. Вона й тепер прекрасна, за винятком деяких людей.
- Розумію, - погодився Катон. І твердістю голосу командира, і міцністю статури, і рисами відданості говорив, що він безкомпромісний воїн царя. - Розумію - існують антиєгипетські настрої. Це поправимо. Ми маємо такі ліки від яких вони швидко одужають.
Хоч Демосфен розумів про які ліки говорить воєтисячник, але з награною зацікавістю запитав:
- Які саме?
- Прошу йти за мною, - попросив Катон Демосфена й повів до великого приміщення, захаращеного списами, мечами в піхвах і без них, стрілами в колчанах і без колчанів, військовими дротиками з наконечниками, щитами з бичачої шкіри й червоної міді, порожніми амфорами, ножами тощо. Усе лежало купами на кам'яній підлозі.
- Оце наші надійні ліки, - показав на них рукою воєтисячник.
- Катоне, знаю, що любиш хвалитися, але віддай мені гостя.
Евергет узяв Демосфена під руку й повів у кімнату, суміжну зі штабом. У розкішно умебльованій кімнаті вітальні на оксамитовій канапі сиділа жриця кохання, гетера бога Амона-Ра Касандра в голубій жіночій паллі - сукенці з тонкої шовкової тканини. Вона швидко піднялася й підійшла до Демосфена, поклала собі на серце випещену руку, прикрашену золотом:
- Вітаю, рада познайомитися, - зупинила погляд на ньому й звернулася до царевича, - Евергете, це той, хто сидів на конов'язі й не привітав тебе.
- Коли це було, Касандро?
- Давно.
- "Давно" до уваги не береться, тим більше, коли порушник друг моєї сестри.
Касандра, почувши такі слова, знітилась:
- Прошу пробачити. Я не знала, що він царський родич.
Вона зрозуміла свою помилку, стояла розгублена й винувато лупала великими світлосірими очима, мовби раптово стала босими ногами в холодну воду. Поблажлива усмішка на красивому підрум'яненому обличчі зникла й появилася запобігливість.
- Такій вродливій жінці - гріх не пробачити. Пробачаю, - сказав прихильно Демосфен, не відводячи від неї погляду.
Вона справді була дуже вродливою: м'які світлі очі й світле волосся, тонкий стан і горда постава, різьблений рот і хвилюючі груди - магічно роззброювали й зачаровували співбесідника.
Евергет помітив захоплення гостя, запитав:
- Подобається? Вона всім подобається. Недаремно бог Амон вибрав її своєю коханкою.
- Не буду лукавити, подобається. Радий, що син великого царя Птолемея має витончений смак на жіночу красу. Кажуть, що негарних жінок немає. Є жінки, які уміють себе робити вродливими й привабливими, а є такі, що не вміють цього робити. Касандрі причепурюватися не треба, її краса від бога.
Самозакоханого й вразливого Евергета Демосфенова похвала його коханки залоскотала душу, він захизувався, обличчя освітилося непідробною усмішкою.
- Чуєш, Касандро, що про тебе каже істинний знавець жіночої краси?
- Дякую за похвалу, але я не золота монета, щоб усім подобатись. За вказівкою мого бога мушу ощасливити тільки одну людину - Евергета.
Вона підійшла до царевича й безцеремонно обійняла його. Обличчя Евергета ще ясніше освітилося радістю й задоволенням, - він безтямно любив її.
- Касандро, самі боги бачать, що ти говориш правду. Але давай виконаємо обов'язок ввічливих господарів. До нас прийшов бажаний гість. За звичаєм наших пращурів ми повинні почастувати його чимсь смачним і накажи слугам накрити стіл і приготувати мої ноші, - сказав Евергет і звернувся до Демосфена. - Друже, від сьогодні тебе раби носитимуть на моїх ношах. Нехай усі бачать і знають, що ти мій шанований гість.
- Щиро дякую за прихильність, але я ще такої високої честі не заслужив, - зізнався Демосфен.
- Не заслужив, то ще заслужиш. Наш оракул, пророкує тобі велике майбуття, матимеш у житті значний успіх. Я оракулові вірю. Він говорить правду. Не пропусти щасливу нагоду. - Евергет зробив паузу, чекав, що скаже гість. Але той мовчав. - Про твоє майбуття ми ще поговоримо, - і знову зробив паузу. - Додому я їжджу на коні або колісниці, а мої раби нудяться без роботи, тому хочу, щоб носили тебе на паланкіні, на моїх ношах. Бо хто такі раби? Це люди, які мають перелякані душі. Відбери в них переляк - і рабів не стане. Моїх рабів виховують раби, бо мудрі кажуть, якщо раба виховуватиме вільна людина, то раб стане вільним. Якщо дитину віддаси на виховання рабу, то матимеш двох рабів. Рабам батьківщина там, де їх годують. Чим краще їх годуватимеш, тим більше вони любитимуть годувальника.
Демосфен зрозумів, що думки, викладені царевичем, не його. Вони продукт царизму й мають довге коріння. Щоб не суперечити, сказав:
- Ти маєш рацію, але щоб прищепити дитині любов до батьківщини, треба щоб така любов була в батьків.
- Вірно, - погодився царевич, зрадівши, що тема сподобалася гостеві.
Слуги принесли в посудині воду, щоб мити руки, й злили обом над полумиском. Потім накрили стіл: червоне витримане вино, салера й латука під оливкововинною приправою, смажене м'ясо з цибулею, пироги з фруктовою начинкою, посипані зернами сезаму й политі медом.
- Кажуть, чоловіки мудріють і молодіють, коли жінка розливає вино. Демосфене, ти не проти, щоб Касандра наповнила нам келихи вином?
- Радий буду випити з її рук.
- Схвалюю. За відданість і непорушне приятелювання пиймо!
Коли випили й поставили на стіл келихи, Евергет виголосив тираду:
- Чи є кращі вина за гранатові? Нема. Вино, як світильник божий, стирає з душі плями й одкриває очі на жінок. Але мій батько має іншу думку. Він каже, що воїнам пити вино й кохати жінок не можна, бо чим палкіше й довше вони кохаються, тим менше залишається їм часу на війну. Послухаюся батька й заховаюся в самотність...
- Із Касандрою, - подав репліку Демосфен. Евергет заплескав у долоні:
- Вірно сказав! Із Касандрою буде рай і в самоті.
Усі розсміялися. Вино збадьорило, почали розповідати про інтимні пригоди, цікаві знайомства.
- Демосфене, запам'ятай, - сказав царевич, - боги тільки тим чоловікам відпускають гріхи, які ділять ложе з їхніми наложницями. Касандро, я кажу правду?
- Так, правду. Наложниці богів зобов'язані навчити чоловіків коханню, щоб не були жорстокими на витівки й не уподібнювалися б до тварин, які не мають розуму.
- Зрозуміло, - зауважив Демосфен, - тільки чому гріхи відпускаються, а злочини залишаються...
- Що ти маєш на увазі? - запитав Евергет. - Я злочинів не роблю, Касандра не робить, ти не робиш... Про які злочини говориш?
- Про війну. Хіба війна не злочин?
- Ні. Не всяка війна - злочин. Ми, Птолемеї, хочемо чесного миру, але із досвіду знаємо, що без війни його не здобути. Недаремно римляни кажуть: Хочеш миру - готуйся до війни!
Евергет звівся на ноги, похитуючись, пройшовся по кімнаті й напівліг на канапі.
- Касандро, будь ласка, залиш нас наодинці. Нам необхідно поговорити на державні теми.
Гетера мовчки вийшла із-за столу й залишила кімнату.
- Демосфене, сідай поряд мене, треба поговорити. Я попросив Касандру залишити нас, бо знаю жіночі язики. Люблю мовчазних і тихих жінок. Так про що ми? Ага, про війну. Від тебе, як від нашого друга, приховувати не буду. Ми готуємося до війни з Лаодікою, але не з антіохівським народом. Ми хочемо справедливості. Споконвічні єгипетські землі повинні бути нашими. Ти, віримо, не стоятимеш осторонь, допомагатимеш нам. Нам потрібна не просто перемога, а перемога переконана. Якщо Береніка матиме корону, ти будеш її правою рукою... Ми допоможемо встановити належний порядок у державі, напишемо нові закони, приборкаємо непокірливих, налагодимо господарство. Ми знаємо, як це зробити... Маємо велику й добре вишколену армію. Думаю, що ти в цім скоро переконаєшся. З походом треба поспішати, час не чекає, повідомлення з Антіохії надходять тривожні...
- Тривожні? - збентежився Демосфен.
- Страшного нічого немає, але ми знаємо, що Лаодіка та її однодумці не сидітимуть склавши руки. Вона наш ворог і ми мусимо її...
- Що? - швидко запитав Демосфен з прихованою тривогою.
- Втихомирити. Довести, що справедливість на нашому боці.
Евергет випрямив спину й хлопнув себе долонею по чолу:
- Стій, було забув! Тобі халдеї залишили буланого коня. Гарний жеребець, він у моїй стайні. Можеш забрати хоч сьогодні.
- Які халдеї? - не зрозумів Демосфен.
- Плем'я, що втекло колись від Антіохових поборників і поселилося на нашій землі.
- Але для них я нічого не зробив такого, щоб одержати дорогу нагороду.
- Мабуть, зробив, якщо дарують коня. Цар відпустив їх на даровану їхніми богами землю. Повернуться до Вавилонії й будуть нашими надійними друзями. Хлопці служитимуть у нашому війську, а старіші займатимуться конярством, до чого мають великий хист.
- Евергете, ти сьогодні зробив мені велику радість. Тепер, маючи коня, я зможу поїхати на південь до пірамід, щоб помолитися славетним фараонам, а також побувати в храмах богів, що опікуються Єгиптом. Це моя давня мрія.
- Звичайно, можеш, але в нас мало часу... Тиждень, не більше. За тиждень підемо на Антіохію. Хочеш їхати сам?
- Хотів би з Клеофардом, він зголошувався бути провідником, але не має коня.
- О!.. Клеофард відмінно знає визначні місця Єгипту. Він дивна, загадкова людина, закохана у древність, приписує фараонам і те, чого не було. Фантазер, але й занадто здібний скульптор. Його твори охоче купують за морем. Але він і великий брехун. Так і скажи йому, що він - брехун. Давно обіцяв зліпити мій образ, проте й досі не зробив. Але на нього зла не маю. Він може взяти коня з мого табуна. Коли хочеш їхати?
- Завтра зранку. Якщо можна, звели своїм людям привести коней до Клеофардового будинку.
- Добре, так і буде. Ходімо я тебе проведу.
На подвір'ї стояв гурт вояків. Вони привітали Евергета воєнним вигуком. Між них стояв Дарій при мечі й у строях єгипетського легіонера, напружено й здивовано дивився на Демосфена.
- Отой легіонер, що при мечі, з халдеїв? - запитав Демосфен царевича, коли підійшли до багато оздобленої ноші-паланкіди.
- Так, з племені, що тобі подарувало коня. Мужній воїн.
- Ще раз дякую за гарний прийом. Я твій боржник.
- На це й розраховую, - усміхаючись, сказав Евергет.
Раби підняли ноші, на які в глибоке крісло сів Демосфен, і підтюпцем побігли уторованим шляхом на пагорб до царського палацу. Перехожі, уступаючи дорогу, зупинялись і довго проводжали здивованими поглядами. Їх дивувало, що в ношах царевича сидить світловолосий, кремезний чужинець без чванливості й гордовитості. Це породжувало здогади. Хто він? Чому в туніці з простої тканини і в паланкінах?
Воєнний психоз єгиптян, роздмуханий царем та його прибічниками, змусив Демосфена подивитися на події реальніше, вони породжували гостре почуття опору агресивним задумам Птолемея. Спостерігаючи за поведінкою й мораллю придворних чиновників і слуг, бачив, як вони зневажливо ставляться до людей неєгипетського походження, називають їх варварами. Це викликало в ньому почуття образи як чужинця. Раніше якось не задумувався над цим. Народився й жив у зрозумілому йому суспільстві, яке з давніх віків було поділене на вільних і рабів, незалежно від мови й кольору шкіри. Такий устрій сприймав беззастережно, сумлінно служив у війську, чесно виконував обов'язок громадянина Селевкідії, за що мав пошану й великі нагороди від Антіоха. Таке життя цілком влаштовувало його. Він мовби без усяких зусиль плив тихою, освітленою сонцем річкою до далекого й привабливого моря, де буде омріяна пристань. Тепер скоріше відчув, ніж побачив, інший моральний світ з багатьма запитаннями, на які не знаходив відповіді. Птолемей не приховує свого марення про світову велич. Він має чисельну армію, талановитих і випробуваних у боях полководців, багаті природні ресурси міді й золота, може вести довготривалу й виснажливу війну. А на що надіється Лаодіка? Якщо єгиптян розворушили гаслами патріотизму й можуть швидко їх мобілізувати на загальнонародні справи, то на що надіється Протей, якого ніхто не знає в провінціях? Звідки візьме гроші на комплектацію легіонів, якщо скарбниця давно порожня й надходжень не передбачається? Чи не є все це авантюрою? Якщо авантюра, то чому батько Маркус із ними?
Він так глибоко поринув у свої думки, що не чув жінку, яка бігла за ношами й кликала: "Демосфене!.. Демосфене!..".
Коли раби зупинились і поставили на землю ноші, вона підбігла до нього й, енергійно жестикулюючи, затарабанила:
- О Демосфене, два дні тебе шукаю! Заходила в царський двір - вигнали; заглянула в кав'ярню - витурили, ходила на пристань - немає... Дивлюся й очам не вірю: ти на царських ношах! Кричу: Демосфене!.. Демосфене!.. Не чує.
Демосфен упізнав Філлу, коханку носатого караванника, який хвалився, що її забере з собою в Антіохію.
- Філло, чого кричиш?
- О боги!.. Він ще й питає!.. Дві доби шукаю.
- Розумію, що шукаєш. Для чого шукаєш?
- Для чого шукаю? Тебе хоче бачити караванник.
- Він ще не поїхав?
- Той, скупий, поїхав. Хоче бачити інший, бородатий. Два дні як приїхав. Каже, щоб я без тебе не поверталась.
- Коли хоче бачити?
- Сьогодні, зараз... Каже: без нього не повертайся.
- Де він?
- Недалеко. На березі, де караванний стан.
Демосфен залишив ноші, наказав рабам повертатися до штабу, а сам із Філлою швидким широким кроком пішов навпростець стежкою через піщані пагорбки вниз до моря.
Присадкувата товстостегна Філла ледь встигала йти за ним. Іноді, забігаючи наперед, зиркала на нього засліпленими хіттю очима, питала:
- Ти сьогодні ночуватимеш у мене?
- Чому у тебе? Я маю своє житло. Тебе носатий караванник залишив?
- Я його залишила. Він скупий і пожадливий. За драхмочку й повіситися може. Я таких не кохаю.
- Новий караванник кращий?
- Цей? Ні. Він старий, бородатий та ще й кульгавий, - сказала Філла й зупинилася. Вона побачила молоду єгиптянку, яка йшла осторонь. - Ніліє, чуєш? Ніліє, це Демосфен. Він ночуватиме в мене.
Жінка зупинилася, недовірливо подивилася на Філлу й пішла далі.
- Камілла!.. Камілла!.. - знову загукала Філла, побачивши іншу молоду жінку. - Оцей іде до мене, в нього царський ярлик. Чуєш? Він іде до мене!
Демосфен ображено запитав:
- Філло, соромся, чому подругам кажеш неправду?
- Хіба ти не ночуватимеш у мене?
- Ні. Не ночуватиму.
- То й не треба. Вони вже знають, що ночуватимеш, і помиратимуть від заздрощів.
Караванника знайшли швидко. Він оглядав своїх верблюдів. Кошлата чорна борода й давно не стрижена чуприна закривали чоло й щоки, і не можна було сказати, якого він віку. Тільки допитливі очі й швидкі рухи тіла говорили про ще енергійну, не стару людину.
Вони посідали біля намету на верблюжі в'юки. Караванник передав вітання від управителя Канцелярії Маркуса й сказав, що управитель надіється на успішну торгівлю. Бородань пошкутильгав до шатра й звідти приніс клапоть ослиної шкури, на якій написано: "Потурбуйся доставити половину товару цього року. Гроші будуть. Прт.".
Демосфен зрозумів, про який товар пише Протей. Він хоче, щоб Птолемей прийшов саме цього року з малим військом. Зрозумів і те, що надісланого йому листа з попереднім караванником він ще не одержав. А в ньому писав, що купці в Олександрії готують великий товар і скоро піде на Антіохію.
- Як швидко рухається караван і коли він буде в столиці Селевкідів? - поцікавився Демосфен.
- Швидкість каравану залежить від найслабішого верблюда. Таких верблюдів у мене немає. Коли буду в Антіохії? Не скажу. Боюся, що підслухає зловорожий Сетх і зробить все навпаки.
Демосфен подякував караванникові й подав кілька монет.
- Ні, ні!.. Нічого не візьму. Мені вже заплатили. Може, щось переказати? Або краще напишіть, щоб чого не забув.
Філла, яка мовчки сиділа біля них, наблизилася до Демосфена й улесливо прошептала:
- Борода не хоче брати гроші, то віддай мені. Караванник почув і погрозливо крикнув:
- Геть звідси!.. Пожадлива ослиця!.. Я тобі вже давав.
Філла образилася, закопилила губу, схопилася на ноги:
- Старий кошлатий верблюд!.. Тобі що чужих грошей шкода?
- Геть!
Коли обурена Філла пішла від них, веретенячи сідницею, вони зайшли до намету, де Демосфен написав також на клаптику ослиної шкури: "Усе гаразд. Товар поспішно готують. Про половину потурбуюся. Дем."
Наступного дня вранці він прийшов до Клеофарда. Там два осідлані жеребці, буланий і темно-сірий у яблуках, стояли біля будинку, й скульптор напував їх із дерев'яного відра. Побачивши Демосфена, зраділо вигукнув:
- Нарешті!.. Роз'ясни, що оце все означає. Воїн, який привів коней, сказав, що вони твої й більше нічого не знає. Ти не говорив, що маєш коні. Звідки вони?
Демосфен коротко розповів про зустріч із Евергетом і свій намір трохи помандрувати Єгиптом. Клеофард з радістю погодився бути провідником. Він попросив Демосфена зачекати біля коней, а сам пішов до хати, щоб зібратися в дорогу. За півгодини повернувся з клумачками під пахвами.
- Друже, подивися на вулицю... Яка пішла чарівна дівчина! Хоч бери й ліпи з неї статую богині.
Демосфен підтягував попругу на буланому. Обійшов коня, глянув на вулицю, куди показував скульптор, і голосно гукнув:
- Ідо!..
Дівчина зупинилася, стоїть прислухається.
- Ідо! - знову гукнув Демосфен.
Дівчина обернулась, побачила Демосфена й, вигукуючи: "Це ти!.. Це ти!", звела руки, мов крила, підбігла до нього й повисла на шиї. Засвічене радістю обличчя, розширені чорні очі говорили про щиру палку прихильність.
Ошалешений появою Іди, Демосфен розгубився, якусь хвилину дурнувато посміхався, потім узяв її за руки й поставив на землю.
На ній була коротка блакитна блузка з глибоким вирізом на грудях, біла ще коротша спідничка, чорне лискуче волосся, підібране вузлом на макушці голови, що нагадувало царську корону, і сандалі з ослиної шкіри на пробкових підошвах, підв'язані червоними ремінчиками.
- Ідо, ти звідки?
- Звідти, - вона показала пальцем у небо. - Ти мені не радий? Демо, я знала, що тебе побачу.
- Радий. З ким приїхала? Коли? Де зупинилася? На які гроші живеш?...
- Ой-ой!.. Щоб на всі запитання відповісти, мені буде мало дня.
- Не жартуй. Звідки в тебе оце паскудне коротке вбрання? Закрий пупа й стегна.
- Погані ноги?
- Погані, криві, щербаті...
- Ой!
- Горбаті, сухі, кістляві, безбарвні...
- Ой-ой!
- Не ойкай. Негайно купи нормальне вбрання, яке носять нормальні міські дівчата. А оце, - він шарпнув за блузку, - викинь на смітник.
- Демо, за які гроші куплю?
Демосфен подав їй кілька золотих монет.
- Так багато! Демо, де взяв?
- Бери й не питай, пустунко.
- Хто-хто? - перепитала Іда.
- Пустунка, шалапутка, бешкетниця, гайдабурка, джигунка, баламутка...
Клеофард, який стояв осторонь і з цікавістю стежив за ними, нагадав, що вже час їхати, бо дорога далека.
- Клеофарде, прошу, зачекай ще хвилину, - сказав Демосфен і звернувся до Іди. - Ідо, слухай мене уважно. Підеш до царського палацу, там знайдеш дворецького Неарха й скажеш йому, що ти моя сестра й з мого дозволу до мого повернення житимеш у моєму покої.
- Не скажу.
- Чому?
- Я не твоя сестра.
- То скажи, що коханка.
- Не скажу, бо не коханка.
- Скажи що-небудь, але скажи, - з роздратуванням уже наполягав Демосфен. - Не скажеш, тебе кинуть до в'язничної ями й там сидітимеш до мого повернення.
- Демо, не гнівайся. Візьми мене з собою, - благально промовила вона, незмигно дивлячись на нього довірливо-відданими очима. - Візьми. У дорозі захищатиму тебе від різних несподіванок. Я знаю таке слово.
- Ідо, ти знову за своє. По-перше, я не маю зайвого коня, а по-друге, дорога буде тяжкою: піски, ріки, гори, вітер, сонце, море... І я вже маю захисника, - він дістав фігурку божка. - Ось він.
Вона байдужим поглядом подивилася на фігурку:
- Це той самий? Демо, візьми мене з собою.
- Не візьму. Чекай в Олександрії. До побачення!
Коли Демосфен з Клеофардом виїхали за місто й коні після баского довгого бігу пішли поряд, скульптор запитав:
- Хто ота чарівниця, що хоче погрітися біля твого серця? У тобі ще сонячне літо й вона хоче тепла.
- Не говори дурниці. Ти її не знаєш.
Клеофард здивовано подивився на Демосфена й мовчки, пришпоривши коня, вимчав наперед. Раптом кінь оступився, потрапивши ногою в нору якогось звіряти, й закульгав. Вони спішилися, оглянули ногу. Рани не було, але кінь уже не міг бігти. До вечора більше йшли, ніж їхали. Коли сонце сіло на обрій, зупинилися біля якоїсь річки. На пологому березі молодий рибалка роздмухував жар від вогнища, смажив рибу. Демосфен запитав:
- Хлопче, як звати річку?
- Річка, - відповів співучим голосом рибалка.
- Сам бачу, що річка. Але як її називають?
- Вона впадає в Ніл.
- Знаю, що впадає в Ніл. Як звати її?
- А як тебе звати?
- Демосфен.
- А її - Річка, - сказав рибалка, дивуючись, що чужинець якийсь нерозсудливий, не знає того, що всі люди знають.
- Добре, нехай буде річка, - погодився Демосфен і пішов берегом до іншого рибалки, який сидів на кормі човна, припнутого до берега, й ловив рибу дивним способом. Він дістав з дерев'яного кадібця ікряну тріпотливу рибину, швидко якимсь хитрим способом прив'язував на нитку й кидав у воду біля корми. Одразу там з'являлося кілька самців. Рибалка лозяною підсакою ловив їх і викидав на берег.
На протилежному березі за рядом дерев височів широкий скісний пагорб і на ньому були зруйновані колони й стіни якоїсь забудови. Демосфен поцікавився в рибалки:
- Хлопче, скажи, що то за руїна? Там був колись будинок, храм?
- Там руїна, - відповів байдуже рибалка.
- Бачу, що руїна. Що там колись було?
- Там завжди була руїна, - сказав рибалка й швидко почав орудувати підсакою, виловлюючи крупних самців біля човна.
Сонце зайшло за небесний пруг і присмерк затопив довкілля. Пташиний гомін притих, тільки де-не-де ще хлюпалися на плесах річки водоплавні птиці. Демосфена не залишала думка про руїну, що була на пагорбі, і він запитав Клеофарда, чи знає він щось про неї.
- Чому не знаю? Це сліди діяльності одного фараона, єретика-реформатора, який жив багато років тому й правив Єгиптом.
...Верховний жрець Тау із священним жезлом в руках стояв перед фараоном Аменхотепом Четвертим* [Аменхотеп IV (Ехнатон) - 1364-1347 рр. до н.е. - цар вісімнадцятої династії] і говорив йому про негативні наслідки завойовницької війни, яку він довгий час веде:
- Брате, зупинися. Твоя земля вже сягає до найдальших морів і гір. Далекі царі й вожді вже визнали тебе великим і могутнім, і бояться тебе. Зупинися, бо зруйноване господарство й велике зубожіння приведе народ до непослуху. На півдні вже біднота повстала, а щоб втихомирити, немає чим. Військо тримаєш далеко, а тут жодної когорти воїнів. Зупинися, допоки не пізно. Ти вже не маєш і дрібки жовтого металу...
Останні слова жерця Тау так гостро шпигнули фараона, що він схопився з крісла й з кулаками підбіг до жерця:
- Так, жовтого металу нема, але він є у тебе й твоїх жерців!
- Я все віддав, що мав.
- Брешеш, брате. Брешеш! Не все віддав. Ховаєш.
Фараон Аменхотеп розумів і в душі погоджувався з верховним жерцем, що розпочаті ним довготривалі війни руйнують державу, але зупинитися не може, щастя саме йде в руки: царі й вожді сусідніх земель не чинять великого опору, легко приймають його підданство. Ще трохи війни - і він володітиме світом. Але для цього потрібний флот, щоб перемогти людей моря. А жовтого металу, щоб збудувати судна, катма. А харчові запаси вичерпалися. А єгиптяни бунтують, воїни вимагають достатків. А звідки його взяти? За які речі обміняти?.. І він наказує Тау зібрати жерців з навколишніх храмів і привести до нього на пораду.
За кілька днів після розмови верховного жерця з фараоном бритоголові жерці з символами своїх богів, яким служать, зібравшись на подвір'ї фараона, гуртом стояли проти сонця, очікуючи Аменхотепа. Фараон появився в супроводі свого вірного начальника сторожі Семнехкари та кількох придворних служників. Без пояснення він одразу попросив їх поділитися з ним своїм багатством, щоб закінчити війну й почати будувати мирне життя. Але жерці в один голос заявили, що все, що мали, вже йому віддали й тепер самі голодують. Це розгнівило фараона й він накинувся на них з погрозами й лайкою:
- Ви усі брехуни й ваші боги неправдиві!.. Наплодили богів багато, а що доброго від них маємо? Хто мені допомагає? Ніхто. Ви ховаєте свої нечесно придбані статки, нацьковуєте людей на мене... Ви руйнуєте Єгипет, а не я. Ви - гієни, які чекають дня, щоб поласувати моїм тілом. Не буде! Усіх вигоню, повбиваю, спалю! Думаєте, що ви над фараоном?! Ні. Фараон над вами був і буде!
Нечувані єретичні й образливі слова глибоко вразили жерців. Вони збунтувалися, погрозливо замахали на Аменхотепа жезлами, вигукуючи, що він сам неправдивий і обманщик.
- Ми чесно служили й служимо Єгиптові та своєму народові. Заповіти наших предків непорушні. Боги наші не вигадані, вони живуть з нами й відмінно чують твою брехню. Ти будеш ними покараний. Вгамуйся!
- Хто це сказав?! - викрикнув фараон.
- Ми всі таке кажемо, - одностайно відповіли жерці.
Вкрай розгніваний Аменхотеп наказав Семнехкарові покарати палицями жерців, які найголосніше кричать і ображають його, намісника бога на землі.
Семнехкарові повторювати не було потреби. Він відібрав трьох крикливих і звелів сторожі приступити до екзекуції. Катували в кошарі для овець і так захопилися побиттям, що один із них помер. Присутні служителі релігійного культу гуртом напосіли на фараона, ладні побити, але втрутилася сторожа й вони побігли в свої храми й зачинилися там. Між прихожан пішов поголос, що фараон убиває жерців. Незабаром у навколишніх поселеннях голодні єгиптяни згуртувалися й прийшли до фараона вимагати харчів і справедливого ставлення до жерців та єгипетських богів.
Аменхотеп зустрів їх спокійно. Запобігаючим голосом сказав:
- Люди, брати мої, серце болить, коли бачу ваше зубожіння й виснажене працею тіло. Я плачу над бідою нашого Єгипту. Я хочу зробити нашу країну багатою і великою, але на дорозі стоять жерці старих богів. Вони мають великі багатства й ділитися не хочуть з вашим фараоном, щоб придбати вам харчі, а воїнам зброю. Люди, не вірте їм, вони не хочуть вам добра. Повірте в єдиного справжнього бога Атона-Сонце, який зараз на небі й дивиться на вас і дає тепло й світло. Він справжній, бо ми його бачимо й відчуваємо тілом і розуміємо розумом. Люди, відбирайте в жерців багатства - воно ваше. Відкиньте старих богів і прийміть у серце Атона.
Єгиптяни слухали й не розуміли про що говорить Аменхотеп. Про яких богів тлумачить? Хто з них старий, а хто молодий і чому тільки один бог Атон справжній? Не розуміли й мовчали. Але фараонова мова про їхнє зубожіння й тяжку невдячну працю знайшла місце в душах. Підсвідомо, за підказкою фараона, вони зрозуміли, як запобігти голоду: відібрати багатства в служителів політеїзму (багатобожжя) і поділити між собою. Хтось із гурту вигукнув:
- Фараон каже правду. Вони мають, а ми не маємо!.. Він каже правду!
Фараон, розпашілий, до пояса оголений, у білій спідниці-підперезанні, піднявши догори руки, закликав присутніх іти з ним до храму бога Птаха, що стоїть недалеко від палацу.
На майдані перед храмом люди зупинилися, а фараон із сторожею зайшов до храму й звідти виніс кипарисову скриньку.
- Єгиптяни, це тільки частиночка багатства жерця, - сказав Аменхотеп і висипав зі скриньки шматочки золота на пісок. - Беріть собі - це ваш хліб, кози, вівці. Беріть і не бійтеся старих богів. Вони безсильні!
Він схопив оберемок сухого віття впереміш з сіном, заніс у храм і підпалив від світильника. Спалахнула пожежа. На майдані люди упали ниць, обличчям у пісок. Затаївши дихання, очікували кари богів. Їхні голі спини, стегна й кудлаті чорні голови, вилискували на жаркому сонці й нагадували міфічних істот, які раптом невідомо звідки появилися й завмерли перед купкою шматочків жовтого металу. У свідомості жив острах: ось зараз затьмариться сонце й настане вічна ніч. А без сонця не буде ні світла, ні тепла. Не визріють посіви ямсу, не буде ні трави, ні огородини. Настане голод і смерть. Кілька років тому, щоб покарати за великі гріхи єгиптян, небесне світило серед білого дня потемніло й на небі появилися зірки. Дякуючи тоді жерцям, які молитовно упросили богів змилуватись, боги змилувались і сонце знову засвітилося.
Люди лежали під гарячим сонцем і не ворушилися. Очікували. Але сонце не зникало й грому не було, а фараон говорив:
- Чи бачив хто з вас, щоб якийсь старий бог мотичив землю під посів ямсу, чи годував віслюка, чи носив на поле воду з річки, чи годував свиней, чи випасав кіз, чи тягнув візка?.. Хто бачив? Ніхто. Я також не бачив, бо їх немає, вони неправдиві. Тільки один бог Атон правдивий. Він любить вас. Якщо й ви полюбите його, то він обдарує вас і коржами з медом, і ситим м'ясом, і фруктами, і високими врожаями овочів...
Коли храмова будівля згоріла до тла, люди залишили майдан і поховалися в своїх очеретяних хижках.
Протягом кількох днів купка золотих шматочків лежала в піску. До неї приходили прихожани храму, ставали колом, милувалися золотом, але брати не наважувались: воно не їхнє. А ночами їм снилися дивовижні сни. Немовби їхні кишені повні золотом і їхні кози - золоті, і кури - золоті, і все, що рухається, золоте. А самі вони лежать у затінку під деревом, насолоджуються відпочинком і раби обвівають їх великими, як у фараона, опахалами.
Якось вечором сучкуватою палицею лобуряка підгорнув до себе шматочок золота, взяв у руку й почав перекидати з долоні на долоню, вигукуючи:
- Воно не пече!.. Ось дивіться, не пече!
Це стало мовби сигналом для присутніх. Вони одразу всі накинулися на купку, хапали золото й чимскоріше втікали. А переконавшись, що боги мовчать, сонце світить, пішли до торгівців, що прибули з моря, виміняли в них багато харчових продуктів.
Неординарний вчинок фараона Аменхотепа в столиці Фівах сколихнув бідняцькі маси. Спочатку де-не-де групами, по кілька чоловік, бідняки нападали на жерців, убивали, а храми руйнували й грабували. Пізніше розбій став державним лихом. Фараон поспішно наказав Семнехкарові організувати з бідняків каральні команди й направити в провінції для організованого відбирання багатства у жерців і руйнування храмів багатобожжя. Команди самі вирішували, які цінності відбирати в служителів культу, та які храми руйнувати, яких жерців страчувати, а яких направляти в каменярні й там змушувати їх працювати нарівні з рабами. І побіг страх з великими очима попереду Аменхотепа.
І покрилася земля єгипетська руїною, і посіли державні посади колишні ледарі й авантюристи, неучі й амбітці. Вони пильно стежили за кожним єгиптянином і карали смертю, хто не визнавав бога Атона та його заступника на землі фараона Аменхотепа. Багатство з храмів перекочувало до фараона. Він провів ряд соціальних реформ, диктаторськими заходами зміцнив правопорядок, почав споруджувати іригаційні канали, будувати морські судна. Оскільки був заступником бога на землі, то зрікається свого простого ім'я Аменхотеп й прибирає божественне Ехнатон (корисний Атону). На східному березі Нілу будує нову столицю й називає її Ахетатоном (горизонт Атона). А збудувавши, залишає древню столицю Фіви й переїжджає у нову. Там будує багатоколонний розкішний храм імені бога Атона, широко рекламує себе як мудрого й доброго батька народу єгипетського, змушує зображати його на малюнках та рельєфах як лагідного верховника, який любить дітей, цілує свою дружину, а над їхніми головами біліє сонячний диск - символ бога Атона. Художники малюють його з жіночою фігурою, видовженим обличчям, розширеними очима, довгим носом і великими вухами - усе бачить і усе чує. Здавалося, що успіх забезпечений. Злидні подолані, населення підтримує фараонову реформу, люди не голодують. Але так тривало не довго. За кілька років подули з пустелі гарячі суховії, прилетіла клята сарана й знищила залишки вбогих посівів, буря потопила морські судна й до всього цього лиха нагрянули войовничі жорстокі хетти й окупували чверть держави. Населення знову заремствувало, а роки спливають, а кохана дружина Нефертіті не народжує йому сина, спадкоємця на корону. Коли вона народила шосту дівчинку, він звернувся до нубійського прославленого віщуна за порадою. Той довго ворожив на вогні та зорях і нарешті сказав, що фараонові народить сина молода жінка з його роду, яка має світлу кров бога Атона. Тоді придворні особи згадали, що таку кров має його старша дочка Мерітатон, - коли буває пораниться, то рана на її тілі довго не заживає й звідти сочиться біло-рожева кров, сукровиця, що схожа з сонячною кров'ю Атона. І фараон без роздумування бере шлюб із дочкою.
Весілля було багатолюдне й гучне. З провінції приїхали управителі, вожді й воєначальники. Під звуки музики систер жрець храму бога Атона окропив подружжя водою з Нілу, окурив міррою, обсипав голови червоними пелюстками дикої троянди й, перев'язавши їм руки трав'яним перевеслом, при свідках повів до опочивальні, де вони започаткують сина - нового фараона.
За рік Мерітатон завагітніла - і фараон знову повний нових надій, планів та енергії. Але сталося зовсім непередбачене. Мерітатон народжує сина мертвим. Фараон у розпачі кидається на неї з кулаками, душить. Менші сестри захищають її, приводять до тями, а батька зачиняють у комірчині. Там він заспокоюється й просить прощення в Мерітатон з надією, що знову народить сина, але живого й здорового. За півроку вона вагітніє, а ще через три місяці помирає. Фараон робить їй пишні похорони, бальзамує й ховає в піраміді. Але сам падає в розпач. Його серце не витримує такої долі, він божеволіє й помирає.
Новим фараоном стає воєтисячник Хоремхеб. Отримавши підтримку в жерців, повертає країну до старих порядків. Дощенту руйнує нову столицю Ахетатон і переїжджає в Фіви. Послідовно й енергійно проводить кампанію по знищенню пам'яті Ехнатона, проголошує його єретиком і труп викидає за місто на поживу хижим звірям... Але в поведінці простих єгиптян уже мовби щось надірвалося, вони почали красти, ледарювати, жити чужим розумом, і їхні серця осліпли.
Тільки на четвертий день Демосфен і Клеофард дісталися храму бога Амона-Ра. Його побачили здалека. Він стояв на пагорбі з крутими схилами, покресленими білими стежками. На фоні призахідного сонця кам'яна споруда храму була дивовижею. Вони навіть призупинили коней, щоб помилуватися незвичайною красою.
- Таким дивом я його й уявляв, - сказав Демосфен і пришпорив коня.
У поселенні заїхали до знайомого Клеофардові жерця. Він, підстаркуватий, безбородий, у білому підперезані, саме збирався йти до храму. Зустрів приязно, оглянув коня, якимсь мастилом змастив копито й поцікавився, що привело їх до нього. Клеофард коротко сказав:
- Мій друг з Антіохії хоче подивитися ваше святилище.
- Він антіохівець? - запитав жрець з ноткою незадоволення.
- У нього царський ярлик.
Жрець одразу повеселів і зголосився особисто показати храм. Але в його поспішній мові відчувалась якась прихованість. Клеофард нараз запитав:
- У вас щось сталося?
- У мене - ні, а в храмі - так. Сталося погане. Бог Амон-Ра розгнівався на своїх наложниць, гетер, і наслав мавпову хворобу, - з журбою відповів жрець.
- На всіх гетер? - швидко запитав Демосфен, згадавши Касандру.
- Виявлено поки що на найчарівнішій нашій жриці Адрастеї.
Сифіліс, або як називали єгиптяни, мавпова хвороба, був великим лихом у державі. Щоб знизити рівень недуги, фараон наказав хворих на мавпову хворобу умертвляти. Такий жорстокий захід змушував хворих тікати в чужі краї, де хвороба не була поширена й покарання не було. Але гетери втекти не могли, вони знаходилися під пильним і постійним наглядом жерців.
- Що ж тепер буде? - запитав Клеофард.
- Буде те, що було з іншими гетерами, які хворіли... Наш храм бога Амона-Ра повинен бути чистим від хвороб і гріхів. Інакше дорога до нього заросте травою.
- Якщо це хвороба мавпи, то чому людина спокутує її вину? - не заспокоювався Демосфен.
Жрець довгим вивчаючим поглядом подивився на нього:
- Вірно мислиш, сину. Але треба знати, що не шимпанзе вибрав собі в дружини фараонову дочку Херміану, а Херміана взяла його за чоловіка, від якого й захворіла.
- Хто це знає?
- Усі знають. Ми пильно дивимося за нашими гетерами й періодично ретельно обстежуємо їх. Якщо виявляємо на якійсь із них блідо-рожевий висип на тілі, що нагадує фігури дуг, кілець, кокард тощо, даємо якийсь час на визрівання. Стежимо. Коли появляються чіткіші ознаки недуги: запливає пухлиною рот, гнійні виразки обтяжують вуха й щоки, язик починає губити властивість вимовляти слова, а ніс провалюється, тоді ми кажемо що це мавпова хвороба й застосовуємо відомі засоби - умертвляємо хворих.
У зв'язку з неординарною подією центральні ворота храму були зачинені й сторонніх не пропускали. Жрець погодився провести їх до святилища підземним переходом.
Сама будова храму - земний дім бога Амона-Ра - вражала своєю величчю. Оточена високою білою стіною, прикрашеною священними символами, різними написами та рельєфами, викликала почуття таємності й містики.
На майдані перед храмом стояв високий обеліск на честь Амона, а поряд нього - кам'яна стела з зображенням пари вух та ока. Перед пилоном, ворітьми храму, навпочіпки сиділи писці з клаптями папірусу й записували запитання прихожан до бога. Запитання передавали жерцям, які ревно молилися й давали відповідь.
Біля стіни між кипарисових дерев біліли статуї фараонів дев'ятнадцятої династії Рамсеса Першого й Рамсеса Другого. Від них починалася алея сфінксів - кам'яних фігур з тілом лева й головою барана. У кінці алеї стояв широкий мармуровий жертовник, на який, за релігійними обрядами, клали жертви. Біля жертовника стояла Касандра з царським стражником, - він привіз її на обстеження. На ній була біла шовкова сукня, пеплос, і червона крайка оповивали її тендітний стан. Коли в супроводі жерця Демосфен з Клеофардом проходили мимо них, вона кинулася до Демосфена, упала перед ним навколішки й почала слізно благати, щоб захистив її від сорому:
- Демосфене, ти наближений до царя, захисти мене... Я чиста. Я хочу жити. Скажи Евергетові, що на мені мавпової хвороби нема.
Вона дивилася на нього благальними очима й просила:
- Допоможи, Демосфене. Я нічого не робила проти волі бога.
Якась раптова спазма стиснула горло, він знизував плечима й мовчав.
- Дочко, - сказав жрець, - устань з колін і витри сльози. Безгрішних бог не карає. Я вірю, що ти чиста, але ми мусимо обстежити.
На алеї сфінксів появилися два жерці, вони підійшли до Касандри, накинули на її голову чорну хустку й, взявши за руки, повели в храм. Жрець скрушно похитав головою й молитовно проказав:
- О наймудріший Амоне-Ра, змилуйся над чарівною Касандрою. Вона за твоїм велінням зуміла стати коханкою царевича, щоб згодом бути царицею й нахиляти до тебе людей. Змилуйся, але роби так, як сам намислив.
Жрець ще раз провів долонями по обличчю й пішов до невисокої забудови, що тулилася до храмової стіни. Відчинив дверцята, заплетені диким виноградом, і жестом руки показав, щоб Демосфен і Клеофард ішли за ним. Спустилися сходами вниз і пішли глибоким підземеллям. Стіни сльозилися й терпкий запах гнилизни викликав кашель. На вологій кам'яній підлозі валялися линовища змій, іноді пролітали кажани, сідали на голову й плуталися у волоссі. У глибоких стінних нішах лежали мумії гусок і баранів, священних тварин і птиць, і біля них блимали олійні світильники.
Одразу за поворотом був вихід. Вони по сходах піднялися до виходу й зайшли до внутрішнього дворика, куди тільки при урочистих посвяченнях дітей допускали простих єгиптян. Перейшли дворик, обійшли священне озерце, в якому жерці й жриці перед проведенням обрядових дійств милися.
Знову піднялися сходами й потрапили до помешкання жриць кохання. Гетер не було, двері розчинені, вікна не зашторені й по приміщенню гуляв сильний протяг. На вапнякових стінах було добре видно рельєфи, живопис на еротичні теми, тексти релігійних пісень та священні символи.
Жрець не дозволив довго затримуватися в покоях, повів до святилища, де зберігалася статуя Амона-Ра. Його теракотові ноги й руки були покриті сріблом, а обличчя - золотом. На голові - блакитна корона, усіяна діамантами, й написані демотичним шрифтом священні слова. У святкові дні його одягали в розкішне вбрання й підносили солодку їжу, як би живій особі. Коли жерці вважали, що він уже наївся, ставили на візок і вивозили на майдан до молільників.
Із святилища храму жрець повів Демосфена і Клеофарда до гіпостилю, головної зали урочистостей, і там залишив. Сам пішов готуватися до релігійної церемонії.
Головний зал був просторий, з двома рядами колон. Повітря густе, напахчене димом мірри та ієрихонського бальзаму. Рельєфи й стінописи, ряди символічних знаків, магічних формул, ієрогліфи, скульптурні зображення бога Амона-Ра, гірлянди золотих і срібних прикрас на колонах створювали відчуття магічної аури, оповивали глибокою таємничістю.
У супроводі дружини бога, верховної жриці, до залу прийшли гетери в білих сорочках на бретельках і гуртом стали зліва на відстані п'яти метрів від мармурового головного жертовника храму. Між них була й Касандра. В її очах - біль і туга, розчарування й мольба, страх і надія. Демосфен зустрівся з нею поглядом - і його серце стиснулося, заплакало, він хотів допомогти. Але як?
За гетерами появилися музиканти, співаки й професійні плакальниці з посудинками для сліз, і стали праворуч жертовника. За кілька хвилин прийшли жерці у високих париках і довгих із златоглаву підперезаннях. Вони запалили світильники й курильниці з міррою та ладаном і почали окурювати присутніх. Залунала музика й хор заспівав гімн на честь бога й царя Птолемея. Дві танцівниці вийшли на середину залу й виконали ритуальний танець підземного царства.
Нараз за жестом верховного жерця музика стихла й танцівниці лягли ницьма на підлогу. Із суміжного залу вийшла боса, гола, хвора на мавпову хворобу молода, вродлива Адрастея. За нею ступав храмовий жрець-гіпнотизер, він виконував виняткові релігійні обряди в храмі.
Адрастея, напоєна чаєм з наркотичних трав, була, як відчужена: рухи ніг і рук сковані, очі безтямні, шкіра від високої шиї до колін помережена червоно-бурим висипом. І байдужість, і несприйняття навколишності, і пухлі вуха, і виразки на губах, і розмальоване висипом тіло викликали відразу й одночасно співчуття.
Маг зупинив її перед жертовником і вкрадливим голосом сказав, щоб дивилася на срібну кульку, яку тримає перед її очима.
- Адрастея, слухай мене й більше нікого, - говорив м'яким голосом маг. - Ти ідеш білими, широкими сходами... Ти бачиш уквітчану рястом галявину... Сонце гріє твої плечі, ти підставляєш щоку й воно цілує... Ти щаслива й тобі усміхається мама, вона іде тобі назустріч...
На губах Адрастеї появилася тепла усмішка, очі широко відкрилися, вона нахилилася вперед, щоб побігти до мами, але маг зупинив:
- Адрастея, мама прийде, коли твоя хвороба буде спалена на вогні... і ти будеш чистою. А тепер лягай на м'яке ліжко й дивися в небо, по якому йдеш до мами.
Адрастея слухняно виконала волю мага, горілиць лягла на жертовник.
- Тепер засни. Ти спиш і тобі сниться дитинство. Ти граєшся з білою собачкою й вона лиже тобі руку. Ти кличеш: На!.. Цю-цю, на! І вона лиже тобі щоку... Спи.
Появився екзекутор у довгополій чорній халамиді й маскою крокодила на обличчі.
У гурті гетер хтось розпачливо скрикнув. Дві жриці підняли гетеру, яка, зомлівши, впала, й відтягнули за широкий цоколь колони.
Жерці з екзальтованими обличчями підняли догори руки й гетери впали на коліна, похиливши в скорботі пишноволосі голови. Плакальниці тісніше підійшли одна до одної, переляканими очима дивилися на жертву. Настала довга гнітюча тиша, здавалося, що вона невидимими лапами всіх повалить на підлогу, щоб розчавити й спалити на своєму чорному вогні.
Екзекутор нахилився над Адрастеєю, збризкав водою обличчя, дмухнув три рази на очі й поклав клапоть отруєної тканини на її губи. Тіло конвульсивно смикнулося й завмерло. Адрастея, витягнувшись, лежала з усмішкою, наче спить і в сні бачить гарний сон. Її розтріпане чорне волосся й заплющені очі, й дивний рівний спокій на обличчі не говорили про трагічний кінець. Вона спала.
Екзекутор залишив зал і жерці оточили колом жертовник, в молитовній екзальтації почали пір'яними мітелками відганяти злі сили, що залишили мертву гетеру. Залунали тужливі звуки флейти, заплакали, заголосили плакальниці й танцівниці знову застрибали, забігали по залу, виконуючи танець смутку й душевного болю.
Служники храму принесли кедрові ноші. На них покладуть мертву Адрастею й віднесуть за пагорб до вогнища, де її спалять. Попереду похоронної процесії ітиме верховний жрець із слонової кістки жезлом і вигукуватиме, що Адрастея прощена богами і вона перебуватиме в підземному царстві бога Осиріса.
Демосфен шарпнув Клеофарда за рукав:
- Ходімо звідси допоки ще живі й не згубили глузду.
Вони вийшли з храму й довго йшли мовчки вулицею, наче в порожнечу, де не було ні тривоги, ні співчуття.
Клеофардів кінь ще шкутильгав і вони вирішили повертатися додому, бо на кульгавому коні далеко не поїдеш. Коли сідлали коней, захеканий швидкою ходою прийшов жрець. Він урочисто збуджений, задоволений собою, ще на ходу почав говорити:
- Від дня заснування нашого храму такого поважного похорону не було. Тепер далеко говоритимуть про наш храм. Нас знатимуть і ми будемо в людей на видноті.
- Виднота корисна, якщо вона несе радість, а не смуток, - промовив Демосфен.
- О, ви нічого не розумієте, - промимрив жрець. - Ми вчасно знайшли й зупинили мавпову хворобу. Нехай знають усі, що наші гетери чисті. Вони добре виховані й вродливі. Таких немає ні в храмі бога Птаха, ні в храмі Хора, ні в храмі Баста. Там жриці клишоногі, кирпаті й товстозаді. Тільки наші не мають жіночих вад. Їх опікує цар Птолемей, а його син Евергет, як вам відомо, симпатизує Касандрі й вони кохаються.
Щоб не гнівити жерця, Демосфен погодився з його думкою, що жриці кохання храму, в якому він служить, найрозумніші, найвродливіші й таких більше ніде немає. Жрець повеселів і звелів ключниці зібрати що-будь з харчів гостям на дорогу, бо кінь ще кульгає й дорога буде довгою. Проворну, худеньку ключницю довго чекати не довелося. Вона принесла в лозяному кошику сир, коржі, рибу, а в козячому міху - вино. Розпрощалися дружньо з доземними поклонами. Коли виїжджали, жрець скинув сандалії й кинув їм услід: Приїжджайте ще!
У дорозі кінь ще більше закульгав і довелося йти пішки. Ночували на узліссі за озером. Розпалили вогнище, щоб відлякувати гієн, які нишпорили в кущах поблизу, вишукуючи поживу, й пискливо дзявкали, лякаючи коней. Спали на купі опалого листя. Демосфен довго дивився в зоряне небо й відчував як воно поступово заповнює собою його душу, витіснює звідти залишки смутку від побаченої розправи жерців над хворою гетерою. Йому не спалося, не спав і Клеофард.
- Клеофарде, що ти скажеш про судилище в храмі?
Клеофард сам над таким питанням думав, але відповіді не знаходив.
Щоб не мовчати, сказав:
- Без віри жити не можна. Віра - це більше, ніж знання.
- Погоджуюся, але те, що відбулося в храмі, не віра, а щось схоже до гендлярства. Чув, що сказав жрець? Він пишається тим, що хвороба знайдена саме в їхньому храмі й тепер про храм далеко говоритимуть. А поскільки говоритимуть, то більше буде відвідувачів.
- Демосфене, люди роблять богів по собі. Які люди, такі й боги.
- Про це я вже чув. Світ змінюється, люди також, а жерці - ні. Чому?
- А чому Птолемей прищеплює пошану до еллінських богів? Їх дванадцять на вершині гори Олімпу. Вони там живуть, бенкетують, спілкуються з еллінами й не підозрюють, що як тільки елліни вилізуть на вершину їхньої гори, їм місця там не вистачить. Наші боги живуть поряд з нами й житимуть доти, допоки житимемо ми.
- Мені подобається твій патріотизм, Клеофарде. Ти любиш Єгипет.
- Щоб не любити країну, в якій народився й живеш, треба мати порожнє серце й дурну голову. Ми, єгиптяни, хочемо повернути Єгипту колишню славу й могутність. Такий час настав. Повернемо свої землі.
- Землі, якими володіють антіохівці? Це ж війна. - зауважив Демосфен.
- Може, й війна. За правду можна й повоювати. Правда варта війни.
- Але на війні першою жертвою стає правда. Ти цього не знаєш?
Клеофард ухилився від відповіді, розумів, що говорить не те, що хотів би сказати, але воно само зривається з язика.
- Допоки антіохівці не віддадуть наші споконвічні землі, ми вважатимемо їх своїми ворогами.
Демосфен відчув, як щось неприємне й холодне залазить йому в душу. Він з почуттям стриманої образи сказав:
- Я антіохівець і хочу бути вам добрим сусідом. Маєш доброго сусіда - маєш два житла. Мені образливо...
Скульптор поспішив пом'якшити розмову:
- Ти не антіохівець, ти - друг Береніки, можливо, що будеш її чоловіком. Ти повинен любити Єгипет більше, ніж я.
Демосфен подумав: "Війни утримують єгипетський патріотизм. Відбери війну - і Єгипет залишиться без патріотів". Але скульпторові сказав:
- Чогось я перестав тебе розуміти...
Негадано пішов дощ і вони накрилися плащами.
Ранком вітер подув з півдня, розігнав хмари й висушив росу.
В Олександрію прибули під вечір. На кінському дворі до Демосфена підійшов Дарій і привітався по-військовому:
- Хайре, Демосфене!
- Хайре, Дарію!.. Що тут робиш?
Дарій уже не кидав злих поглядів, як колись, говорив провинним голосом:
- Демосфене, я помилявся. Ти не селевк, ти друг царя Птолемея, значить, мій друг. Забирай собі Іду, я не суперечитиму. Забирай, тільки заплати мені за неї.
- Платити?
- У нас такий звичай. Якщо чоловік не заплатив за дружину, вона залишається не одруженою й може бути невірною. Заплати одну драхмочку. Для тебе це не гроші.
- Ні, Дарію, платити не буду. Я одружений.
Дарій здивовано подивився на нього, взяв за повід буланого й повів до стайні.
Демосфен дивився йому в спину, а перед очима бачив Іду, її добрі чорні очі, в яких світиться щира довірливість, чув її пристрасний особливого тембру голос. Що зараз робить? Мабуть, вже познайомилася з Рувимом і той вечорами навчає її слухати зірки... Чому так легко відступив від неї Дарій? Не любить? Чого ж домагався? Може, оракул таки має рацію: він за природою раб, який хоче стати рабовласником.
- Демосфене, ти повернувся?! - голосно гукнув воєначальник Катон, вийшовши з дверей приміщення штабу. - Дивлюся: Хто? Демосфен. Ти очікуєш Евергета? Немає.
- Де ж він?
- Ти нічого не знаєш? Неприємна подія. Ходімо зі мною.
Катон повів його в заплетену виноградною лозою альтанку, де стояли незграбно змайстровані довгий стіл і лавка.
- Прошу, сідай, - Катон рукою показав на лавку. - Неприємність, Демосфене, велика. Приїхали цареві стражники, силоміць забрали Касандру й повезли в храм на обстеження, мовби в неї мавпова хвороба. О, що тоді сталося з Евергетом! Він плакав, розідрав на собі вбрання, кричав, що його насильно хочуть вороги знищити, бо кохає Касандру. Привіз лікаря й попросив оглянути його тіло. Лікар сказав, що ознаки мавпової хвороби не видно, але вона може появитися, коли визріє. Це зовсім спантеличило царевича. Він вихилив баддю вина, впав на ноші й його віднесли в палац. Там, кажуть, просив царя, щоб він не чіпав Касандру й не ганьбив. Але цар не дав згоди. Тоді Евергет зачинився в своєму покої, нікого не впускає й четвертий день нічого не їсть.
Демосфен висловив жаль, поспівчував Евергетові, й попросив воєначальника дати колісницю, щоб доїхати додому. Той одразу звелів слузі запрягти коні.
Із Клеофардом Демосфен розпрощався на перехресті вулиць недалеко від палацу. Зійшов з колісниці й пішов до воріт царського двору, біля якого раби чурбаками втрамбовували щойно поставлену кам'яну стелу з написом: Єгипет люби, або забирайся геть!
"Це вже конкретно до мене звертається цар", - подумав Демосфен і швидко пішов до свого будинку. Вибіг сходами на другий поверх, відчинив двері... Іди немає. Подивився в іншу кімнату - нема. Заглянув за штору, може, жартуючи, заховалась? Немає. На столі побачив табличку з білої глини. На табличці вугільним олівцем написано: "Демо, де ти? До побачення, Іда, яка запізнюється". Що це? Звідки табличка? Нічого не розуміючи, він узяв табличку й вже хотів було йти до Рувима, може, щось знає, але оракул сам прийшов до нього й з порога гукнув:
- Ви вже дома?!
- Дома.
- Радий бачити. Знаєте новину? По очах бачу, що знаєте.
- Маєте на увазі мавпову хворобу?
- І про хворобу, і про Іду. Іда обов'язково буде царицею. Вона хоче бути грамотною, як ви. Заберіть її з собою й зробіть щасливою.
- Де вона?
- Не знаю. Хочу вас ощасливити. Додому цього року ви не повернетесь. Житимете в нашій столиці Олександрії до наступного літа.
- Що?.. - розгублено запитав Демосфен. Він такого "ощасливлення" не очікував. Рувим помітив його занепокоєність.
- Ви не задоволені? Думав, зрадієте можливості до наступного літа бути в Олександрії з вашою чарівницею, а ви засумували. Чоловіче, радійте, війни з Лаодікою не буде. Єгипет воюватиме з гиксосами.
Таке повідомлення ще більше засмутило Демосфена. Адже Протей просить аби Птолемей прийшов саме цього року. Чому? Це тільки йому відомо. Мабуть, має якісь важливі причини. Що тепер? Як бути?..
Птолемей також ламав голову: що робити? Прокляті гиксоси таки пішли війною на Єгипет, а македонці збираються збройно допомагати Лаодіці... А тут ще й Евергет захворів на безтямне кохання до Касандри. І все це навалилося одночасно на його голову, і саме тоді, коли випав шанс відвоювати без великої крові колишні єгипетські землі; коли Береніка добровільно обіцяє передати під його царську руку всю Селевкідію. Що робити? Воєтисячник радить спочатку розгромити гиксосів, а потім іти на Антіохію. Але "потім" може бути пізно: македонці першими прийдуть в Антіохію, допоможуть Лаодіці та її однодумцям організувати антиєгипетські агітаційні команди в провінціях, зібрати велике військо, й тоді їх не переможеш.
Птолемей з розбитою надією на швидкий, як здавалося, успіх ходив по кімнаті з кутка в куток, з кутка в куток й відчував, як у ньому наростає на когось гнів. Хто став поперек його дороги? Чому саме тепер, коли так близько стоїть заповітна мета? Хто наслав на сина кохання до гетери?
Затуманений його погляд зупинився на білій статуї богині домашнього затишку й любові Хатхор. Це вона... Вона! Адже просив її, молив, благав, щоб захистила Евергета від Касандриної пристрасті. Не зробила... Пархачка! Затичка!.. Самозванка!.. Він схопив срібний кухоль з водою, що стояв на столі, й водою хлюпнув їй в обличчя:
- Ось тобі... Ось! Пішла проти мене? Ось тобі! - Коли вибризкав воду, почав бити її кухлем по голові, по спині, по плечах:
- Ось тобі за неповагу до царя, за мої рахуби. Ось!..
Він відчайдушно й щиро виливав свій біль і ненависть на статуї богині. Тримав кухоль обома руками й зо всієї сили бив і бив... І чим довше і міцніше бив, тим більшу полегкість відчував на душі. Гнів утихомирювався, ненависть пригасала й у голові світлішало. Він кинув кухоль на підлогу й сів у крісло. І тут раптом відчув гострий біль у серці, мов хтось штрикнув у нього швайкою. Схопився рукою за серце, примирливо подивився на зіпсовану статую Хатхори, прошепотів:
- Прости... Ти сама винна.
Коли прийшов слуга, цар сидів у кріслі блідий, як крейда, намагався щось сказати, але тільки плямкав губами й винувато водив очима по кімнаті, мов когось шукав...
Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав
Пишіть реферати та курсові.
При передруці посилання залишайте на місцях!