Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Олег Олексюк. Доки живі. Тисячовесни
Микола Братан. Поет-земляк Євген Фомін
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 1
Василь Мелещенко. Мiй малюнок

 

 

Війна

Після смерті царя Антіоха Другого його дружина Береніка почала губити вплив на придворних чиновників і керівництво державою переходило до рук верховного архонта, управителя Царської Канцелярії Маркуса. Колись мирна ділова атмосфера при дворі змінилася на чвари, інтриги й підозри. Намісники сатрапій та провінційні чиновники самоусунулися від своїх обов'язків. Поширилося хабарництво й пияцтво. Почастішали розбійні напади на людей і верблюжі торгівельні каравани. Заремствували раби на погане з ними поводження, а ремісники відмовились платити надмірно високі податки. Здавалося, що хтось невідомий навмисне розвалює економіку, створює труднощі, аби було погано, й тим викликає в населення незадоволення царицею. Люди спочатку тихо, а пізніше голосно й відверто почали висловлювати своє невдоволення Беренікою. Казали, що вона є головною винуватицею народного зубожіння й хаосу в державі.

Щоб повернути довір'я народу й виграти час, вона йшла на відчайдушні компроміси. Ремісникам і торгівцям надала великі податкові пільги, селянам дозволила брати й культивувати землю, де заманеться, горожанам будувати свої хижі поряд з будинками багатих вельмож і багатих жерців. Насамкінець відкликала Антіохів закон про заборону азартної гри в кості.

До селевкідів гру в кості завезли воїни Олександра Македонського. Тут вона знайшла поживний грунт, швидко поширилася й стала хронічною хворобою населення. Грали скрізь: на вулицях, у кав'ярнях, вдома, і грали не тільки на гроші, але й на рабів, верблюдів, маєтки, отари овець і навіть на своїх дітей.

Як у всякій азартній грі, було шахрайство, що призводило гравців до сварки й поножівщини. Антіох строго карав порушників закону, але бажаних наслідків не мав, - гра в кості зайшла в підпілля.

Отримавши дозвіл грати в кості, люди хвалили Береніку, але минав якийсь час і вони знову виявляли своє невдоволення. Особливо гостро ремствували воїни на низьку платню й погане харчування. Але державна скарбниця була порожня й не було іншого виходу як покластися на суворість закону й відповідальність воєначальників. Ті ж люто карали воїнів, що викликало ще більше невдоволення.

Минали дні, а від її батька Птолемея жодної вістки. Береніка занепокоїлась. Ночами довго не могла заснути, дослухалася: чи не дудить у цитаделі букцин, сповіщаючи про появу якогось війська. Але букцин мовчав - і неспокій посилювався. Тепер шкодувала, що послухала Маркуса й не послала після Тита ще посланця до батька. Коли буває на самоті, перед нею часто постає Антіох. Він шанував і прихильно ставився до дружини. Коли вона, маленька на зріст, одягала голубу з тонкої тканини сукенку-пеплос, що красивими складками огортала її постать, говорив:

- Ти подарована мені богом Осирісом, щоб народити сина спадкоємця.

Вона сідала йому на коліна й кошлатила бороду. Він сміявся й від задоволення крутив головою. Іноді загортав у розкішну царську тогу й носив на руках по кімнаті, як дитину.

Запам'ятався й перший з ним виїзд до храму. Щороку на свято Осиріса цар із царицею добиралися до храму річкою Оронт на великому судні. Судно прикрашали різнокольоровими стрічками з тканини й вінками з квітів. Під мелодію духових музичних інструментів його супроводжували десятки різних човнів та плотів. Плавання було радісним і щасливим єднанням з природою, яка після довгої зимової сплячки прокидалась і вибухала ніжним цвітом на деревах та кущах і молодою травою в низинах.

Люди заздалегідь готувалися до свята. Молодим зіллям прикрашали свої житла й викидали з них зужитні хатні речі, майструючи нові. Пекли ячні і пшеничні коржі, запікали шлунки свиней, начинені кров'ю й смальцем, і все оте несли до храму для трапези. Після богослужіння й жертвоприношення царська родина спільно з прихожанами й жерцями трапезувала на зеленій галявині перед будинком храму. Споживали різні страви без допомоги виделок і ножів, - релігія забороняла користуватися в день свята гострим приладдям, бо бог Сет убив бога Осиріса ножем. При вживанні їжі м'ясо розривали руками, а соус черпали шматочком коржа, склавши його подібно до ложки. Вино пили змішане з водою, іноді присолювали.

Свято тривало кілька днів. Оскільки бог Осиріс заповідав людям шанувати один одного, прощати образи, стримуватися від лайки й обжерливості, люди намагалися якнайбільше дотримуватися заповіді. При численних свідках прощали своїм родичам і друзям обіди, давали слово бути толерантними. Молодь брала активну участь у спортивних іграх: хочеш бути вродливим - бігай; хочеш бути дужим - бігай; хочеш бути розумним - бігай. Кидали диски, стріляли з лука, метали списи. Цар нагороджував переможців змагання коштовними призами.

Береніці пригадався й день, коли батько взяв її на море відпочити. Морське судно було велике, строкато розмальоване тривкими фарбами й високим водорізом у носовій частині. Вона ступила на палубу з радістю. Надіялась побачити рідні береги з моря, про красу яких захоплено розповідали мореплавці. Але коли почали високі хвилі гойдати судно, настрій змінився. Вона відчула гострий головний біль і нудоту. Довго й трудно блювала за борт, потім лягла на палубу й заплющила очі, мовби померла. Капітан терміново пришвартував судно до берега й раби на ношах віднесли її додому.

Тому, коли їй сказали, що до храму треба пливти судном, вона запротестувала. Антіох розгубився. Він не міг порушувати правил свята. Знав, що з далеких поселень до річки прийдуть люди, щоб подивитися на царську процесію. На березі терпеливо чекатимуть, а побачивши судно, радісно й голосно вітатимуть. Там він зійде на берег і піде по росяній траві, піде босоніж, залишаючи свій слід. Отим слідом, коли він попливе далі, ходитимуть прибулі, щоб бути здоровими й розумними, як цар.

Такий ритуал започаткувався того дня, коли він, одружившись з Лаодікою, плив судном до храму.

Тоді водопілля закінчилося й береги просохли, і земля покрилася густим буйнотрав'ям. За вигоном річки він побачив низький зелений берег і йому захотілося ним пройтися. У білій туніці, з вінком квітів на голові, зійшов з палуби й босоніж пішов трав'яним килимом уподовж прибережжя. Біля багнистої баюри, повернувся й, піднявши поли туніки, підтюпцем побіг назад, мов рисак, наперед закидаючи ноги. Трав'янистий покрив був м'який, чистий, ледь прибризканий росою, приємно холодив і лоскотав підошви. Від задоволення він сміявся й гукав на судно:

- Лаодіко, йди до мене!.. Тут гарно! Не хочеш?

Люди, які були на березі, дивувалися з царевої витівки й сміялись.

Коли Антіох залишив берег, із гурту людей вийшов кремезний, середнього віку рибалка. Він кілька днів тому пошкодив на рибній ловлі ногу й тепер кульгав. Рибалка нап'яв собі на голову вінок із гірчака, підняв поли хітона й, кульгаючи на праву ногу, пішов босоніж царевим слідом, вигукуючи:

- Я - цар!.. Здоровий і дужий, як цар!.. Здоровий... Дужий!

Присутні тепер дивувалися з витівки рибалки, який мистецьки копіював ходу й статуру Антіоха. Раптом він зупинився й замовк. Двічі тупнув ногою й гукнув:

- Люди, нога не болить! Дивіться!..

Він пробіг кілька метрів берегом і підійшов до гурту, щасливий і радісний. Люди щупали його коліно, смикали за ногу й просили присідати. Вражені зціленням, нараз, мовби за чиїмсь владним покликом, поскидали сандалії й один за одним, вервечкою, пішли по царевому сліду, вигукуючи:

- Я - цар!.. Здоровий і дужий, як цар! Здоровий!..

Пізніше кожен із них казав, що відчув себе здоровішим і всі болячки зникли.

Добра слава про царя Антіоха, який виліковує людей своїм слідом на траві, швидко облетіла провінції. Відтоді щовесни на день свята Осиріса він виходив на той берег босоніж ходив по траві, залишаючи слід. Тим слідом, допоки не вичовгають босими ногами лискучу стежку, ходитимуть люди. І довго там стоятиме густий гул голосів:

- Я - цар!.. Здоровий і дужий, як цар!

На умовляння пливти судном Береніка не погодилась. Тоді Антіох вирішив пливти сам, а вона нехай до храму добирається на ношах. Так і зробили. Народ мовчав, жерці не суперечили. Незадоволення людей появилося пізніше, коли цар помер. Якісь чужинці ходили й казали, що Береніка порчена, у неї сказ і тому боїться води. Не даремно бог Осиріс почав карати людей: наслав болячки на домашню худобу, не допускає на висохлі лани дощів. Річка пересихає і від безводдя гинуть виноградники. Плітки, брехні, наговори доходили до неї й гнітили душу. Вона зачинялася в кімнаті й плакала. А коли здавалося, що все вже виплакала, виходила на берег Оронту й довго була на самоті, споглядаючи краєвид, ніби в ньому бачила свою розраду.

 

Береніка сиділа в опочивальні на ложі, підібгавши під себе ноги. На столі стояла недоторкана вечеря: запечений голуб, приправлений оливковою олією, шматочок хліба й кокосовий горіх. Служниця, зайшовши до неї, похитала головою:

- Люба царівно, ви нічого не їли. Так не можна, їсти треба. Хоч небагато, а треба. Може, чогось принести іншого? Є морська риба під соусом, пряжене молоко з рожевою шкіркою...

- Нічого не хочу. Іди звідси...

Коли служниця виходила з покою, вона зупинила її:

- Стій! Знайди й запроси до мене Маркуса.

Шукати Маркуса не було потреби. Він сидів у суміжній кімнаті й читав пергамент, списаний якимись закарлючками.

Зайшовши до Береніки, привітався й одразу почав говорити про невідкладні державні справи:

- Нам стало відомо, що сатрапи провінцій і деякі воєначальники на півночі...

- Не тепер про це. Не зараз, - перебила його царівна й жестом показала на стільця. - Сідай. Покликала для іншої розмови. Цього разу я не поїду в храм на свято бога Осиріса. Я - вдова, чоловік помер, царя немає. Самій не випадає їхати. Попроси верховного жерця щоб не вимагав моєї присутності в храмі. Або нехай перенесе свято на інший день.

- Ні, ні!.. - замахав руками верховний архонт. - Це не можливо! Це зовсім не можливо! Люди не зрозуміють і що скаже жрець, і бога не примусиш воскресати раніше чи пізніше.

- Маркусе, помиляєшся. Богорівний Олександр мені сказав, що люди можуть зробити навіть і те, що не під силу богам.

- Хто сказав? - перепитав архонт.

- Богорівний Олександр. Вночі він був зі мною. У Маркуса брови стрибнули на чоло. Він довгим тривожним поглядом подивився на царицю,

- Чого дивишся на мене? Я не збожеволіла. Олександр був у цьому покої й говорив зі мною.

- Береніко, отямся, - сказав Маркус. - Син македонського царя Філіпа Олександр сімдесят сім років тому як помер у Вавилоні. Твій прадід Птолемей Лаг його забальзамованого бджолиним медом перевіз у саркофазі до Олександрії. Там він і тепер покоїться.

- У бджолиному меду? - сполошено запитала Береніка. - Ти сказав, що забальзамований бджолиним медом? Ось чому солодка його смерть! Я сказала: Гірка твоя смерть. А він відповів: "Навпаки. Солодка". Кажу: Солодка, бо помер за батьківщину. "Ні, - сказав. - Коли б помер за Македонію, то не тинявся б тепер по світу, як неприкаяний".

Береніка замовкла, хвилину в задумі дивилася на підлогу, викладену сірими мармуровими плитами.

- Маркусе, якщо він був тут, мав би залишити на підлозі свої медові сліди.

Вона присіла навпочіпки й пильно почала оглядати підлогу.

- Ось вони!.. Це його сліди. Бачиш?

- Ні.

- Подивися пильніше. Ось один... два... три... Тільки сліпий не побачить.

Вона торкнулася пальцем підлоги. Понюхала. Лизнула палець. Ще понюхала й підтвердила:

- Так, це його сліди. Солодкі.

Верховний архонт зрозумів: Береніка захворіла.

- Твоя правда, - погодився, - це його сліди. Але тобі треба відпочити. Лягай у ліжко й спробуй заснути. Сон оздоровлює.

Береніка зраділа, що їй повірили. Рукою підняла кучерики волосся з очей, сказала:

- Я знала, що ти повіриш. Олександр приходив до мене. Питаю: Ти й завтра будеш зі мною? А він каже: "І з тобою". Питаю: Бігаєш і досі за чужими жінками? А він каже: "Вродливі жінки надихають на перемоги. Іноді вони можуть більше зробити, ніж армія". Маркусе, правда, він розумний.

- Так, розумний. Нерозумні до цариць не приходять, - з ноткою іронії відповів Маркус.

Береніка звелася на ноги й підійшла до столу. Її лице розпогодилося, покрилося легким рум'янцем.

- Відчуваю, що зголодніла. Сідай поснідаємо. Маркус відмовився, поклавшись на невідкладні справи.

- Людські невідкладні справи, то тіні божеських справ, темні знаки письмен, що легко не прочитуються, - мовила цариця й присіла на стільці біля столу.

Маркус як тільки вийшов з покою, одразу звелів служникові розшукати Протея й запросити його прийти в Канцелярію.

Пізнього вечора, коли в палаці запанувала глибока тиша, до Береніки знову прийшов Олександр в золотому шоломі з високим червоним гребенем.

- Олександре, я знала, що ти не залишиш мене на самоті. Ти мені потрібний. Люди нас не розуміють...

- Не розуміють, бо не люблять правди, - сказав Олександр. - Вони хочуть, щоб їх дурили. Коли їх дурять, вони прокидаються від сну й метушаться, щось роблять. А правда їх присипляє.

- Ти любиш правду? - запитала Береніка.

- Якщо в руках меч, то правда зайва.

- Зайва? - здивувалася Береніка.

- Так, зайва. Вона навіть шкодить.

- Тому ти й вибрав війну без правди?

- Береніко, не будь наївною. Правдивих воєн не буває.

- Дивна твоя дорога, Олександре. Чому не вибрав іншу?

- Не людина вибирає собі дорогу, - мовив приглушеним голосом гість, - а дорога вибирає людину. Мій учитель Арістотель говорив: Олександре, тебе вибрала дуже відповідальна дорога. Не біжи нею, як неприкаяний. Можна надірватися. Я не послухав, біг швидше звіра гепарда. Хотів швидко зробити Македонію найбільшою імперією. Навчив хлопців убивати собі подібних і повів на сусідів. Здобувши перемогу, захотілося ще. А там ще й ще... Переміг своїм сорокатисячним військом стотисячну армію перського царя Дарія, вщент розгромив дику орду Пора й підійшов до брами занебесних гір. Це край світу. Думав, мечем здобуду благо своєму народові. Не знав, що вже тоді розминувся з ним. Я виявився поганим сином Македонії. Убиваючи чужу народність, убивав свою. Тому мої перемоги були поразками.

Затамувавши подих, Береніка слухала його з завмиранням серця.

- Олександре, ти переміг могутніх царів. Хіба це поразка? Ти створив найбільшу імперію. Хіба це поразка?..

- Поразка. Бо ліпив імперію з людської крові й сліз. Не знав, що таким робом зроблена імперія має короткий вік.

Він замовк. Узяв світильника й підійшов до стіни, де висів пергаментний календар. На ньому були числа й портрети богів: Меркурія, Сатурна, Венери й Марса. Він водив по них, бурмочучи, пальцем.

Береніка стежила за його рухами й боялася, щоб не зник, бо іноді здавалося, що він робиться прозорим і вона крізь нього бачить числа.

- Це Ромуловий календар, - мовив Олександр. - Він неправдивий. Я користувався календарем Нума. Нум перший зрозумів, що існує різниця між сонячним і місячним роком, і поділив рік на дванадцять місяців замість десяти, як було. Нум вірив, що непарні числа приносять людині щастя, тому надав місяцям непарні числа 29 і 31, крім одного - 28. Мені непарні числа приносили успіх. Були щасливими.

- Олександре, я пишаюся тобою. Ти багато знаєш. Коли встиг так багато взнати? Адже тобі тільки тридцять три роки.

- Усі люди хочуть багато знати, але знають стільки, скільки пам'ятають. Мабуть, моя пам'ять ще при мені.

Береніка перебивала його мову й ставила нові питання:

- Олександре, коли б тобі запропонували знову пройти вже пройдену дорогу, пішов би?

- Ні, не пішов би. Тепер я знаю, що на меч можна тільки зіпертися, але всидіти на ньому - нізащо. Царям від великої влади крутиться голова. Вони, як собачки до воза, міцно прив'язані до своїх амбіцій. Я не уник такої долі, тому мені й сумно тепер.

- Це ти і про мене?

- І про інших. Ти кому перейшла дорогу? Лаодіці?

- Перейшла, але не зі своєї волі. Залишу Антіохію, як прийде батько.

- Із військом?

- Без війська варвари не зрозуміють... Чому питаєш?

Олександр не відповів. Сидів на стільці в задумі, похиливши голову, мовби заснув.

Береніка відчувала його присутність, прислухалася до дихання й боялася поворухнутись, щоб не розбудити. Він сам згодом прокинувся й сумно промовив:

- Люди нічого не розуміють. Слухають і не чують, дивляться і не бачать.

- Це ти про кого? - поспішила запитати Береніка.

- І про тебе.

Коли вранці служниця з пишними стегнами й високими грудьми зайшла до опочивальні, Береніка, згорнувшись калачиком, спала на ложі. Служниця не наважилась будити її, почала безшумно прибирати кімнату. Шматочком верблюжої шкури витерла мідне дзеркало на столику, де були парфуми; на бильце крісла повісила чисте вбрання; в посудині принесла теплу воду й тільки тоді легенько поторсала її за плече:

- Царівно, чуєте?.. Сонце вже високо. Чуєте? Береніка розплющила очі, сонно подивилася на служницю.

- Царівно, звечора я чекала, думала, що покличете, але не покликали, і я пішла до себе.

- Не покликала, бо була з Олександром.

Служниця стрепенулася:

- Не бачила й не чула. Нікого не бачила, - забелькотала.

- Ніхто не бачив. А він був тут і сказав, що я така ж, як усі, слухаю і не чую, дивлюся й не бачу.

 

Протей, одержавши листа від Демосфена, прочитав його й розвів руками:

- Знову невідомість. Коли?.. куди?.. де?.. Ти хоч його бачив, зустрічався? - звернувся до караванника, який приніс листа. - Як він там?

Караванник зажестикулював, обличчя розплилося в доброзичливій усмішці:

- Сам бачив і говорив. Має пристойний вигляд і пошану при дворі. Має гроші, гарне житло й багато жінок.

Протей кинув строгий погляд на нього:

- Міряєш по собі?

Караванник знітився, улесливої усмішки як і не було.

- Це я про себе.

- Ото ж бо й то. Іди. Зустрінемося завтра.

Про те, що Птолемей збирається йти в Антіохію з військом, Демосфенові можна було й не писати. Єгипетський цар не може пропустити такої нагоди, щоб не прийти до Береніки, коли помер її чоловік Антіох. Зараз важливо знати, коли він прийде та з яким військом; якою ітиме дорогою та хто очолюватиме його легіони? Відповіді не було. Така невідомість породжувала домисли, припущення й нереальні воєнні проекти.

Особливо гостро реагував на невідомість командир антіохівської когорти Таян. Він наполягав першими йти на Єгипет, щоб перехопити ініціативу.

- Ми не повинні губити час і думати, що сонце піде навспак. Сонце не повернеться із заходу на схід, а Птолемей не очікуватиме іншої нагоди, щоб поневолити нашу країну. Ми народилися в Селевкідії і, дотримуючись заповітів наших батьків і богів, мусимо її зберегти, - говорив Таян, - сидіти й нічого не вирішувати - легковажно й небезпечно. Треба негайно усувати від влади Береніку й коронувати якнайшвидше престолонаступника по крові царя Селевка - Лаодіку або її сина. Допоки ми тут вестимемо порожню балаканину, єгиптяни мобілізуються й прийдуть, щоб запрягти нас до воза й годувати дохлими собаками, як рабів. Хіба ви забули наших воєтисячників, яких Птолемей почвертував? А зруйновані наші суміжні з його територією провінції? А пограбовані його бандитами наші каравани? Забули? Я не забув.

Дехто з ним погоджувався:

- Таян каже правду. Наша держава Птолемеєві сидить маслаком у горлі. Треба на нього йти війною. Хто боїться леговища левів, нехай сидить вдома.

Дехто висловлював сумнів:

- Іти з нашим малим військом? Це - зазнати поразки. Нам не зібрати стільки легіонів, скільки вже має Птолемей. Про це треба думати. Птолемей думав. Він очарував царя Антіоха своєю дрібненькою дочкою, наобіцяв золоті гори й очікував його смерті, щоб перехопити трон. Антіох був поганим царем.

- Не кажи, чого не знаєш, - втручався в розмову третій. - Антіох мав тверезий глузд. Він усе можливе й неможливе робив, щоб зберегти державу. Задля цього розлучився з Лаодікою. Ми забули, що завдяки одруженню з Беренікою, він присмирив Бактрію й добре провчив інших за відступництво. Птолемей вже тоді міг прийти з військом, але не прийшов. Це Антіохова заслуга. Не цар, а ми винні.

- Ого!.. Сказав! - вигукнув Таян. - Може, ти й винний, але не я. Помилок наробили Антіохові радники. Коли мій дід був радником царя Селевка, такого безладдя в державі не було. Не було б і тепер, коли б Птолемей не убив мого батька. Я не сидітиму вдома при зачинених дверях. І не раджу сидіти іншим. Якщо ми не відважимося йти на єгипетського Птолемея, я сам наберу із наших молодиків легіон і поведу на нього.

Розмова, сягнувши небезпечної висоти, уривалася. Розходилися, нічого не вирішивши.

Протей, коли доводилося бувати на таких диспутах, удавав, що його такі розмови не цікавлять. Мовчав. Але насправді уважно прислухався до кожного сказаного слова й належним чином аналізував. Він розумів, що у відкритому бою Птолемея не подолати. Треба щось нестандартне придумати, знайти вразливе місце в нього й туди направити списа. Але де оте місце? Було б добре аби заманити в якусь пастку.

Протей довго мучився думкою про пастку й одного дня сам собі сказав: "Пастка - є! Це насипана Олександром вузька дорога берегом болотяного озера й міст через річку Оронт, ним збудований ще за часів війни з персами".

Один бік дороги обмежувався болотом, тванню, а протилежний - високою, відвісною стіною гори, за якою були глибокі урвища та печери, заплетені лозняками. Заманити б Птолемея на оту дорогу. Тоді можна було б із ним і повоювати. Але як це зробити?

Час не чекав, події назрівали, а конкретного рішення не було. І тоді він вирішив поділитися своїми планами з Маркусом. Домовилися зустрітись у старому будинку, де Демосфен складав присягу напередодні від'їзду до Олександрії.

 

Після спекотливого дня повіяло приємною прохолодою. Сонце ще сиділо на гірських вершинах, але вже відчувався в довколишній природі вечірній спокій. Пташки на деревах притихли й на вулицях міста було мало перехожих. Протей пройшов попід акаціями, що росли з фасадного боку старого будинку, й зайшов до кімнати. Там, біля світильника побачив Лаодіку. Він не очікував її зустріти й дуже здивувався.

 

Лаодіка з чорними косами, заплетеними навколо голови, в білій довгополій сукні з подвійним поділом, ступила йому назустріч. Побачивши його здивування, зробила великі очі:

- Не очікував?

Протей, жартуючи, з награною серйозністю, відповів:

- Не очікував, дочко мудрого царя Антіоха Першого й Стратоніки, які тепер царюють у підземному царстві бога Осиріса. Вітаю!

- Дякую за вітання, вітаю й тебе. Мені здається, що наш теперішній неспокійний час вимагає іншого, оптимістичного вітання.

Протей став струнко й підняв руку в салюті:

- Хайре, Лаодіко! Не падай духом! Допоки маємо мечі в руках, доти й нездоланні!

- Таке привітання мені більше подобається. Воно настроює на перемогу. Пам'ятаєш, коли дитиною я падала носом у пісок, ти мені говорив: "Хайре, Лаодіко! Витри носа!"

- Не пам'ятаю. Забув.

- Я не забула. Часто дитинство згадується. Гарні були роки. Кажуть, якщо тобі згадується дитинство, то знай: прийшла твоя старість. Не вірю! Старості не відчуваю.

- Я також, - сказав Протей і розсміявся.

- Протею, ти - безсмертний. Ти вічний парубок. Хотіла б, щоб усі мої друзі були такими. Ти сказав, що допоки маємо мечі, доти й непереможні. Це правда. Але наші недруги також мають мечі. Виходить, що крім мечів, треба мати ще щось, щоб бути нездоланними. Ти думав?

- Думав. До мечів треба мати голову і любов...

- Любов приходить і відходить, а Лаодіка залишається, - хотіла скаламбурити, але опеклася на слові й замовкла.

Протей також мовчав, не розуміючи її каламбуру. Але довго мовчати було незручно й він, погоджуючись, сказав:

- Ти маєш рацію. Лаодіка не приходить і не відходить. Вона - вічна, як небо зі своїми грозовими тучами, дощем і сонцем. Там, де трон, там і Лаодіка. Без Лаодіки трон - порожній. Хто цього не розуміє, той народився випадково й мусить зійти з дороги. Але давай ближче до діла. Я домовився тут зустрітися з вельможним Маркусом. Де він?

Лаодіка тепло заусміхалася й заграла очима:

- Коли тебе чиновники почали цікавити більше, ніж жінки? Можеш не відповідати.

- Ні, відповім. Цікавлять тільки наші чиновники... Вона не дала йому договорити, сказала:

- Той, хто думає добре про чиновників - погано думає. Одні продаються самі, а інших купують.

- Це ти про кого?

- Не про тебе й не про Маркуса. Сам знаєш про кого. Вони не від нашого пращура.

- Маєш рацію, вони від бегемота.

Лаодіка розсміялася й підійшла ближче до нього. Хотіла щось сказати, але прочинилися двері й до кімнати зайшов Маркус.

- Прошу дарувати мені запізнення. Невідкладні справи. Вони, як твань, засмоктують, тягнуть на дно. Надіюся, без мене не сумували?

- Не сумували, - одночасно сказали Протей і Лаодіка й заусміхались, дивуючись із синхронності сказаних слів.

- Радий, що не сумували. Сумувати для нас тепер - розкіш. Залишимо сум на пізніше, - промовив Маркус і обережно сів на стільці. У нього боліла спина. - Колись мені батько казав: Маркусе, не сумуй і не залякуй себе, і тебе ніхто не залякає, - він звів погляд на Протея. - Ти що хотів сказати? Говори, Лаодіці також буде цікаво послухати.

- Не сумніваюся, - почав говорити Протей. - Ми знаємо, що Птолемей збирається прийти до нас не в гості й не для того, щоб побачити Береніку. Знаємо й те, що у відкритому бою нам його не подолати. Він уже має більше війська й більше золота, ніж ми. На жаль, дехто з наших не розуміє цієї істини й пропонує негайно йти війною на Єгипет, перехопити ініціативу.

- Хто пропонує? - запитав Маркус.

- Таян.

- Таян хоробрий і відданий нашій справі воєначальник, - мовила Лаодіка. - Може, подумати?

- Протей має рацію. Іти зараз війною на Єгипет - це поразка. Птолемей до кінця цього року може набрати два легіони вояків, ми - жодного, - підтвердив Маркус.

- Що ж робити? - вихопилося в Лаодіки.

- Треба думати.

- Здається, я придумав, - невпевнено сказав Протей. Лаодіка й Маркус повернули голови, з цікавістю подивилися на нього.

- Птолемея треба заманити в пастку.

- У пастку? - запитала Лаодіка. - Яким пирогом? Ти маєш пастку?

Протей не відповів. Маркус вказівним пальцем потер чоло, розгладив волохаті брови:

- Говори, Ми уважно слухаємо.

Протей розказав про вузьку дорогу, яка йде берегом болотяного озера й міст через річку.

- Треба заманити його туди.

- І що далі? - не заспокоювалась Лаодіка.

- А далі таке. Коли єгиптяни підуть дорогою, де не зможуть розминутися запряжені кіньми колісниці, наші воїни дадуть їм бій. До того часу наші сидітимуть у глибоких яругах та печерах. Там їх ніхто не побачить.

- А якщо Птолемей не піде твоєю дорогою, - знову запитала Лаодіка, - Тоді як?

- Тоді нам доведеться вантажити своє майно й тікати подалі на схід. Якщо Птолемей не піде на міст берегом озера, він піде в обхід річки. На це йому потрібно буде два місяці. А якщо наші когорти шарпатимуть його, то й три. За той час ми домовимося з македонцями, римлянами, а може, й з карфагенянами про спільну боротьбу. Щось дамо їм, щось наобіцяємо. Вони погодяться, бо єгипетська гегемонія їм також не до вподоби.

Маркус знову потер пальцем чоло.

- Протею, твій план відмінний, але Птолемей не дурень, він не піде берегом.

- Піде, - жваво сказала Лаодіка. - Піде, якщо зуміємо переконати в нашій до нього дружбі. Як це зробити? Не знаю. Думаю, що офіційно треба запросити його в гості. Обов'язково за підписом Береніки. Оголосити, що я відмовляюся від Антіохової корони на користь Птолемеєвої дочки. І по-третє, наші столичні когорти вже тепер заховати в горах.

Протей засумнівався:

- Цього буде мало.

Звичайно мало. Він обов'язково спробує використати наше запрошення, але прийде не один, а з військом. Треба ще думати. Я подумаю.

На тому й розійшлися, домовившись тримати план у повній таємниці.

За два тижні до Протея завітав Таян і з порога голосно запитав:

- Ти чув? Маркус офіційно запросив Птолемея до нашої столиці в гості. Як це називається? Не дуже давно називав єгипетського царя найлютішим ворогом Селевкідів, а тепер називає другом і братом. Він що, не розуміє, який Птолемей друг і брат? І що скажуть македонці, коли довідаються про нашу ганебну капітуляцію? Протею, ущипни мене, чи не сон мені сниться. Повірити не можу. Замість того, щоб вербувати хлопців до війська, він здається без бою. Протею, чого мовчиш?

Він говорив, жестикулюючи, натхненно й голосно. Вольове, скуласте обличчя пашіло, голос гримів. Можна було подумати, що говорить перед армією, закликаючи до бою.

- Протею, зараз же ходімо до Маркуса й запитаємо, що з ним сталося. На кого працює? Я вже сьогодні почну вербувати воїнів.

Протей сполошився. "Чого доброго, - подумав. - Почне закликати населення до війни - зірве план про пастку". Порадив зачекати кілька днів. Сам сходить до верховного архонта й розпитає про все, що тривожить.

- Таяне, я розумію твою тривогу. Мені також не спокійно. Ти маєш державне бачення. Ми не повинні сидіти, склавши руки. Але треба ще бути й політиком. Сучасним. Уміти прогнозувати...

Протей говорив натяками, розмірковуючи. Не міг відкрити план про пастку, але й не хотів бути брехуном.

- Ти так говориш, немов не знаєш прогнозів на завтра. Завтра ми або захищатимемося й будемо вільними людьми, або повзатимемо перед єгиптянином. Треба збирати військо, - наполягав Таян.

- Таяне, мені жаль. Тебе щиро шаную, знаю твою хоробрість, але ти мене не розумієш. Давай зачекаємо пару днів.

- Чекати, коли меч війни висить над головою? Ти думаєш, що кажеш?

- Думаю. Нам треба зачекати й відпочити. Завтра я їду на полювання. Мій гепард дуже стужився на прив'язі. Ночами своїм риком лякає дітей. Твій також, мабуть, не веселий. Запрошую до товариства. Поїхали?

Таянове обличчя почервоніло, його опалив гнів і сором.

- Не поїду!... Ти збожеволів! - гримнув Таян і, не попрощавшись, вийшов з кімнати.

 

Полювати на копитних диких тварин з прирученим найшвидшим звіром на планеті гепардом, "собакою з головою кота", для вельмож було престижно. Заздалегідь на конкурсній основі вельможі відбирали звірів, які мали найвищі якості "гончої собаки". Конкурс був тривалим і сварливим. Кожен мисливець вважав, що його гепард найкращий. Відібравши звірів, мисливці йшли до храму бога, який опікувався копитними тваринами, й там давали слово, що не забудуть про пожертву з числа упольованих тварин. Розкладали вогнище, різали вівцю й шматки м'яса клали смажитись на вогні. М'ясо кропили вином і присипали дубовим листям.

На полювання виїжджали рано-вранці, коли місто ще спало. Попереду кавалькади мисливців їхали титуловані вельможі з гепардами, тримаючи їх на ремінних повідках. Під супровід музики (флейт, букцинів, систер) вони з чванливою врочистістю повільно їхали вулицею. Люди виходили з помешкань і проводжали їх радісними вигуками. Бажали щасливого полювання й повернення додому з непорожніми руками. За традицією мисливці частуватимуть горожан смаженим м'ясом антилопи. Вельможі не скупилися на пожертви, любили похизуватися, похвалитися перед людьми своїм мисливським талантом і якістю свого звіра.

 

Незважаючи на Таянову відмову, Протей не відклав свого полювання. Їхав не стільки полювати, як розважити свого гепарда Тутмоса, який дуже стужився за ловами. Із міста виїхав уночі тихо, щоб мало хто бачив, тримаючи Тутмоса на повідку. Двоє слуг їхало на конях і двоє на возі, запряженому кіньми.

Ранок зустрів їх далеко за містом. Вітерець ніс із долини запах свіжого сіна й ранкової роси. Зелена гора, за якою починалася низина, перша побачила сонце, що сходило, й від радості зарум'янилась.

Об'їхали гору й схилами спустилися на рівнину, де могли пастися антилопи. Протей звелів слузі одіти на голову гепардові особливої конструкції ковпаки, що закривали йому очі. Довго не їхали. Недалеко від озера побачили стадо антилоп. Вони спокійно паслися на рівнині придатній на полювання.

Антилопи, помітивши мисливців, підняли голови й кілька хвилин спостерігали за ними. Коли кавалькада мисливців зупинилася й вершники спішилися, вони знову почали пастись. Протей, похлопуючи Тутмоса по загривку, зняв з його очей ковпаки. Звір, помітивши тварин, грізно зарикав. Антилопи, почувши рик, стривожилися, затупцювали на місці, а побачивши звіра, почали втікати. Протей зняв з його шиї ошийник - і Тутмос, мов туга пружина, вивільнився й стрілою помчав за тваринами. Вершники пришпорили коней і помчали за ним, але швидко й далеко відстали. Гепард втричі швидше біжить за коня.

Незабаром побачили Тутмоса. Він на піщаному плесі, притиснувши до землі лапами антилопу, чекав господаря. Антилопа з переламаним хребтом нерухомо лежала на потолоченій траві.

Протей, задоволений першим успіхом, вирішив отаборитися й відпочити, бо безсонна ніч, турботи й довга їзда давалися взнаки, відчувалася втома. Тим більше, що сонце сідало за обрій і треба було подумати про нічліг. Він звелів слугам готувати вечерю, а гепардові, щоб знову не погнався за якимись тваринами, одів на очі ковпаки.

Повечерявши свіжиною, Протей ліг під деревом на овечій шкурі. Хотілося спати, але чи то перевтома, чи неспокій, тривожили серце й він довго не міг заснути. Лежав горілиць і дивився на крони дерев, що коливалися в небі по колу. І йому здалося чи, може, приснилося, що то не вершини дерев колихаються, а грифи - стерв'ятники кружляють. Він замахав на них руками, щоб прогнати, а вони регочуть і кружляють і кружляють...

Прокинувся від рику гепарда. Світало. Слуга стояв на колінах перед попелом погаслого вогнища й ротом роздмухував жар. Раптом піднявся й роззирнувся. Прислухався.

- Пане, - гукнув слуга, - до нас хтось швидко мчить на коні.

Протей звівся на ноги й накинув плащ.

Незабаром на змиленому коні від Маркуса примчав гінець. Не злізаючи з коня, він гукнув:

- Пане Протею, вам велено негайно повернутися до столиці.

Протей, не приховуючи свого здивування, запитав:

- Хлопче, що сталося? Згоріло місто чи вода затопила?

- І не те, і не те, - заторохтів гінець. - Таянові вояки забунтували.

- Що ти сказав? Повтори. Хто забунтував? Таянові вояки?! Де був їхній командир?

- Він у в'язниці.

- Таян у в'язниці? За віщо?

- Так звеліла цариця Береніка. Він хотів її убити.

- Хлопче, ти не переплутав? Може, щось забув?

- Кажу те, що мені сказали, - з ноткою образи відповів гонець. - Я нікому не брешу. Мені сказали - і я кажу.

Протей стривожився. Перед собою вже бачив страшну картину: воїни, підбурені своїми командирами, з луками, списами й мечами вриваються до царського палацу, вбивають Береніку й проголошують царицею Лаодіку. Це явний провал його плану, повна поразка, відкрита війна з Єгиптом, відступ і втеча на схід до далеких народів. Де був Маркус, Лаодіка?.. Чому допустили заколот?.. Думки, одна страшніша іншої, не подавали надію на розважливість. Прогнози на успіх не справдились. Птолемей вже переміг, переміг без бою, без війни...

Протей звелів слугам згортати полювання, а сам скочив на коня й помчав додому. За кілька годин дістався столиці й по дорозі заїхав до Лаодіки. Вона в рожевій сукні стояла на подвір'ї. Побачивши його, пішла назустріч, усміхаючись.

- Казали, що ти на ловах із хижаком. А ти вдома?

Протей, насупивши брови, кинув на неї сердитий погляд:

- Лаодіко, що ви тут натворили? Хто збунтував когорти? Де наша домовленість про пастку? Де лояльність? Хто ув'язнив Таяна? Адже ж не Береніка це зробила. Хто?

Лаодіка прищурила очі, усміх погас:

- Залиш коня й ступай за мною, - сказала сердито.

Коли зайшли до покою, вона щільно причинила двері.

- Питаєш, хто зробив? Я зробила.

- Ти? - не вірячи, що вона каже, розгублено запитав Протей.

- Я порадила Маркусу, щоб умовив Береніку видати наказа про ув'язнення Таяна як зрадника й заколотника, який хоче вбити її. Йому це вдалося. Таяна ув'язнила Береніка.

Ще не зрозумівши до чого вона веде, Протей викрикнув:

- Божевілля!.. Таяна я знаю. Він - гарячий, але не міг зробити такої помилки, як збунтувати військо.

- Правильно. Він не бунтував вояків. Я збунтувала.

- Ти!? Неймовірно! - з уїдливою посмішкою вигукнув Протей. - Ти збожеволіла.

Лаодіка, не змінюючи твердого тону в голосі, говорила:

- Хто задумав пастку для Птолемея? Ти. Хто погодився з моїми пропозиціями про запрошення царя в гості? Ти. Повірив би він у наші дружні почуття до нього? Ні. Отже потрібно було придумати щось особливе, в яке повірив би й згубив свою пильність. І я придумала: оголосити Таяна зрадником держави, який мав намір убити Береніку; інсценувати заколот вояків і їх покарати на смерть.

- Як! - вигукнув Протей.

- Порубати мечами на шматки, - незворушно говорила Лаодіка, мов читала з пергаменту вирок якогось царя-тирана. - Порубати на смерть! Птолемей повинен повірити й прийти, якщо з військом, то малим. Протею, пам'ятай: хто став на дорогу війни, той уже збожеволів. Ти не хочеш вбивати? Тоді тебе вб'ють. Ти не хочеш дурити? Тебе одурять. Мій дід Селевк казав, що у війні перемагає жорстокість. Воївник повинен мати левове серце, беркутові пазурі й швидкість гепарда. Птолемеї зруйнували не тільки моє особисте життя, але й державу Селевкідів, яку подарували мені батьки. Він хоче посісти мій трон, одіти мою корону, приєднати мої землі до своїх і відродити колишню імперію Олександра. Це розуміють карфагеняни, римляни, греки й македонці... Тільки ти не розумієш. Протею, колись ти казав, що мене боги ведуть на повідку. Чому тепер сумніваєшся?

Протей притих, задумався. Може, вона має рацію? Може, знає щось утаємничене, богове?

- Лаодіко, - запитав, - я не сумніваюся в тобі. Добре знаю твій характер і твою послідовність. Але те, що ти сказала, мене вразило. Скажи, що буде з Таяном? Він житиме?

Очі Лаодіки подобрішали:

- У війні перемагає той, хто залишається в живих. Великі державні справи вимагають великих жертв.

Протей розумів і одночасно не розумів її. Здібна на все - на добро і на зло. Жаль, що немає таких терезів, якими можна було б визначити оте позитивне й негативне, що має в собі. Кажуть, терези в руках богів. Але їх не видно. Де вони? Покажіть. Люди хочуть самі важити, щоб добре бачити чужі гріхи.

 

Бунтівна затія пройшла успішно. Лаодіка навіть такого успіху не очікувала. Молоді воїни легко повірили підісланому Лаодікою вузькоокому легіонерові, що їхній командир, якого Береніка посадила до в'язниці, не винний і вони повинні всі йти до цариці й просити про його звільнення. Цариця добра, вона піде назустріч і обов'язково Таяна звільнить.

Півсотні молодих воїнів зголосилися йти негайно. Ішли скопом вулицею столиці до царського палацу збуджені й веселі. Голосно розмовляли й, жартуючи, залицялися до молодих жінок, які стояли на обочинах дороги:

- Красуні, приєднуйтеся до нас.

- На яку війну? - запитували жінки.

- До цариці Береніки на ситий обід. Вона почастує вином і пивом.

- Пийте самі та не погубіть свої порожні голови.

- Наші голови міцні, ковані з міді, мечів не бояться.

- Може, мечів і не бояться, але порожні.

Із підворіття високої будівлі вийшов старий воїн у брудному воєнному плащі й гукнув:

- Вояки, на яку простуєте січу?

- Ідемо до цариці просити за нашого командира. Він не винний.

- А командир хто? Таян? Знаю його. Мужня й справедлива людина. Кажуть, він хотів убити Береніку? Кажуть, що уже заніс було меча, але сторожа перехопила.

- Діду, то люди брешуть. Таян не винний. Ходімо з нами.

Старий воїн зійшов з узбіччя на дорогу й приєднався до вояків.

Недалеко царського палацу їм дорогу перегородила сотня озброєних вершників. Попереду сотні на добре вгодованому коні сидів бородатий у кірасах із мідних пластин центуріон, командир сотні. Оголивши меч, гукнув:

- Стійте!.. Хто дозволив?!

- Самі собі дозволили, - відповіли воїни. - Зійди з дороги. Ми з миром ідемо до цариці Береніки. У нас зброї нема. Дивися - нема!

- Хто старший? Підійди до мене.

Воїни почали радитись. Ніхто не хотів бути старшим.

- Ми всі старші, - загомоніли. - Зійди з дороги й відведи своїх озброєних вилупків.

Воїни підійшли до центуріона й почали пояснювати чому й до кого йдуть. Просили пропустити.

Центуріон недвижно сидів на коні з мечем у руці, мов кам'яний ідол.

- Наказано не пропускати. Ви бунтівники, зрадники, хочете вбити Береніку. Назад!.. Не пропущу!.. Назад!.. - загорланив командир.

Вояки стривожилися, замовкли. Старий воїн, який стояв осторонь спостерігаючи, підійшов до центуріона й за військовим статутом привітався:

- Слався, мужній командире! Я - тут старший. Сам говоритиму з царицею. Пропускай мене самого.

- Ти хто такий? - крикнув центуріон. - Звідки взявся? Геть звідси!

- Командире, не кричи. Я сім... вісім... Я багато разів падав мертвим у боях за царя Антіоха й стільки ж разів воскресав. Ось, дивися, - воїн підняв поли засмальцьованого плаща. - Дивися. Оцей слід рани одержав під Вавилоном. Оцей - під Гієрополюсом. Оцей - під Мигетом...

- Геть!.. - навіжено крикнув центуріон і замахнувся мечем. Кінь, відчувши бурхливе збудження свого вершника, мотнув головою й раптом став дибки. Щоб не впасти, центуріон обома руками вхопився за гриву коня, випустивши меч.

Воїни, побачивши як він кумедно балансує на коні, розреготались. Невзабарі кінь втихомирився й центуріон, випрямивши спину, кинув лютий погляд на вояків. Старий воїн підняв із землі меч і подав володареві. І тут сталося непередбачене. Центуріон цупко схопив меча, нагнувся й встромив його в груди старому воїну.

Вояки отетеріли. Настала тяжка гнітюча тиша. Здавалося, що всі нараз позбулися мови. І тоді хтось із вершників сотні громовим голосом скомандував:

- До бою!.. Смерть бунтівникам!

Вершники, виставивши наперед себе списи, пришпорили коней. Гул кінських копит, брязкіт зброї, розпачливі крики й зойки поранених, розломили тишу й покотилися вулицею, мов стрімкий гірський обвал. Воїни Таяна металися, мов зацьковані собаками зайці, намагалися втекти від карателів. Але даремно. Кожного наздоганяла стріла чи спис.

За кілька хвилин на забризканій кров'ю траві корчилися в передсмертних судорогах таянці. Старий воїн із запеченими губами й пробитими грудьми, затуливши долонею рану, сидів між трупів і безтямно глипав очима. А вершники люто гасали на конях і вбивали, й убивали беззбройних супротивників. Коли різанина припинилася, знову настала тиша. Трупи лежали на вулиці й мертвими очима дивилися в небо. Тяжко поранені тихо стогнали й просили води. Інші мовчки лежали, зціпивши зуби від болю. Наймолодші, майже діти, з ранами на тілі, ридали й просили матерів прийти до них.

Ошелешені звісткою про заколот воїнів Таяна, люди вийшли на вулиці, й питали один одного: Як сталося? Де? Коли?..

Незабаром появилися царські оповісники в чорних халамидах з бамбуковими кийками й почали розповідати про заколот Таянової когорти.

- Люди, ви щасливі! Вірні вершники цариці захистили її від наглої смерті й суворо покарали заколотників. Береніка нікому не віддасть вас на поталу. Вона запросила царя Птолемея в гості. Ви зустрінете як і належить зустрічати гостей - із смаженим м'ясом і вином. Війни не буде. Руїни не буде!.. Пожежі не буде!..

Люди слухали оповісників і мало що розуміли. Яка війна? Які вершники? Який Птолемей?.. Незрозумілість породжувала здогади:

- Кажуть, Птолемей уже їде до нас. Він хоче бути нашим царем.

- Єгиптяни не відпустять.

- Якщо він має царську кров, то відпустять.

- Він не крові Селевка.

- Вірно людина каже. Кров Селевка має тільки Лаодіка та її сини.

- Син Береніки також Селевкової крові...

- Син Береніки ще смокче материнську грудь. Хто правитиме?

Оповісник почув розмову горожан і звернувся до них:

- Люди, хто з вас сказав, що Лаодіка має більше царської крові, ніж Береніка?

Люди мовчали, підозріло позираючи один на одного.

- Ну, хто сказав?

- Оцей сказав, - показав рукою рудоголовий городянин на чоловіка в овечій шапці. - Він сказав, що вона має більше крові...

Чоловік знітився, чмихнув червоним носом:

- Я сказав, бо так думаю. Сам не знаю, тільки думаю. У мене діти і царські діла мене не обходять. Оповісник на знак уваги підняв кийок над головою:

- Люди, слухайте уважно!.. Лаодіка, яку ви любите й шануєте, просила сказати вам, що також любить вас і живе вашими турботами. Вона хоче, щоб ви були багатими й щасливими.

З юрби хтось гукнув:

- Хочемо мати царицею Лаодіку!

Оповісник зробив вигляд, що не почув, продовжував говорити:

- Вона не хоче війни, бо війна приносить злидні й руїну. Тому відмовляється від корони свого батька й віддає Береніці за мир для вас і вашого благополуччя.

Із юрби знову хтось вигукнув:

- Хочемо Лаодіку! Єгиптяни - підлі! Хочемо Лаодіку!..

Зчинився гомін, люди жестикулювали, кричали:

- Лаодіку не хочемо! Хочемо її сина Гієракса!..

- Гієракс малий і дурний! Хочемо Лаодіку!

- Береніка має батькове золото. Хочемо Береніку!

- Люди, - замахав кийком оповісник, - цитьте! Ви забули, що царів вибирають не народи, а боги. Чуєте? Вибирають боги!..

Із-за рогу вулиці виїхав віз, запряжений мулами. На возі з низькими бортами, складені штабелем, лежали трупи воїнів. Люди принишкли й опустили в скорботі голови.

 

Вістка про заколот воїнів у столиці Антіохії швидко облетіла провінції й незабаром досягла Птолемеєвих вух. Почувши таку новину, його виснажене хворобою обличчя ледь зарум'янилося. Після тривалої хвороби й лікування настоями цілющих трав він дуже схуд і невпевнено тримався на ногах. Ходив по кімнаті обережно, більше лежав у ліжку, але вже почав втручатися в державні справи. А справ було багато. Від воєтисячників, які воювали з гиксосами, надходили тривожні повідомлення. Надія на швидку перемогу над племенами варварів не справдилась. Гиксоси виявилися дуже войовничими й добре озброєними. Усі єгипетські легіони, крім резервного, що дислокувався в Олександрії, були на фронтових позиціях. Минали дні й місяці, а питання про похід на Антіохію не вирішувався. Цар розумів, що час працює не на нього, й панікував:

- Усюди ледарі, боягузи й вороги. Вороги тут, вороги там! Вони зневажають мою корону, насилають проклятих гиксосів, чинять колотнечу в легіонах... А Береніка чекає моєї допомоги, а я сиджу й нічого путнього придумати не можу. Останній шанс зробити велику імперію може пропасти.

Він комусь сварився кулаком, скоса поглядаючи на портретні зображення богів, що стояли на підставках попід стінами.

І раптом така радість! Береніка наголову розбила заколотників, а їхнього головного командира кинула до в'язничної ями. Кажуть, Лаодіка з переляку відмовилася від корони на користь Береніки. Настрій царя поліпшився, пооране зморшками чоло розгладилося й серце повеселіло. Перед очима знову замаячила велика імперія, яку він мусить створити - від моря, що на заході, до найвищих гір, що на сході. Думки снували, мов птиці, і він уже не міг спокійно лежати в ліжку. Почав виходити на подвір'я й вести розмови з архонтами. Титуловані вельможі щиро дивувалися з його швидкого одужання.

- Неймовірно, - говорили між собою. - Ще вчора без сторонньої допомоги не міг піднятися з ліжка, а сьогодні як і не хворів. Правду жерці кажуть, що боги нас карають нашими руками, а ощасливлюють своїми.

Відтоді, коли в гетери Адрастеї виявили мавпову хворобу й жерці взяли Касандру на обстеження, цар не дозволяв синові заходити до нього. Тепер, коли назріли невідкладні політичні проблеми, які терміново треба вирішувати, він змінив своє рішення. Звелів дворецькому розшукати сина й покликати до нього.

Евергет зайшов до батька з виглядом винної людини.

- Хай день буде щасливим! - привітався.

Птолемей випрямився в кріслі, довгим співчуваючим поглядом подивився на сина. Той не витримав довгого погляду, відвів очі.

- У мене ще трохи болить голова, - промимрив.

Птолемей силувано всміхнувся й пожартував:

- Якщо голова болить, то значить, що вона ще є. Сідай біля мене, - сказав і замовк. Згодом почав говорити густим голосом. - Твоя сестра виявилася мужньою і мудрою царицею. Вона розгромила своїх і наших ворогів. Виявилося, що має надійне, віддане їй військо. Лаодіка від переляку чи, може, від усвідомлення, що воювати з нами й перемогти безнадійно, відмовляється від корони на користь твоєї сестри. Вони запрошують мене в гості. Ти чув таке?

- Чув.

- Евергете, гаяти часу не можна. Треба негайно їхати.

- Хто поїде?

- Поїдеш ти. Очолиш легіон нашого війська.

- Ми не маємо легіону.

- Поведеш резервний. Доукомплектуєш і поведеш. Це, звичайно, мало. Але більше немає. Антіохівці також не мають багато війська. Зрештою, вони не збираються воювати й не очікуватимуть тебе з військом. Наші воєтисячники обіцяють до зими розбити гиксосів. Тоді дамо багато війська. А тепер треба йти. Час не очікує. Пам'ятай, хто володіє своїм часом, той обов'язково матиме успіх. Ти повинен перейнятися моїми думками. Якщо Єгипет буде великою імперією, тоді ні римські сенатори, ні македонські царі не погрожуватимуть нам. Приходитимуть з низькими поклонами й коштовними подарунками.

- Батьку, я зрозумів і не осоромлю нашу державу.

Птолемей розчулився, очі зволожились. Він хотів почути від сина саме такі слова.

- Знав, що ти мене зрозумієш. Підеш короткою дорогою. Треба поспішати, допоки македонські Антагоніди мовчать і антіохівці не передумали.

Уже наступного дня люди говорили на вулицях міста:

- Чули? Наші йдуть на Антіохію. Війни не буде. Кличуть в гості.

- В гості з військом не ходять.

Евергет дотримався слова, даного батькові. Одягнувши армійській стрій воєначальника легіону, з ранку й до вечора клопотався військом. Касандру не згадував, мовби забув. Коли хтось із друзів починав говорити про неї, сердився й просив замовкнути. Демосфена попросив бути при штабі інтендантів й допомагати воєначальникам. Він, маючи досвід, працював бездоганно й багато. Воєначальники хвалили, називали відмінним помічником, грамотним варваром.

Швидко минуло кілька тижнів і царевич доповів батькові про готовність легіону йти на Антіохію, хоча набрати нових воїнів, щоб ними поповнити легіон, не зміг.

Проводжати вояків, здавалося вийшли всі мешканці столиці. На пагорку за містом розпалили вогнище, зарізали п'ять овечок і принесли їх в пожертву богам, які опікувалися вояцтвом. Співаючи молитви, збризкали смажене м'ясо вином, посипали сіллю, гірким перцем і почастували присутніх.

Когорти - по п'ятсот воїнів у кожній - ішли бадьоро піщаним узбережжям. Із пагорба було їх добре видно. Люди радісно вітали вояків, махали руками й вигукували напутні слова. Юнаки тримали над собою палахкотливі смолоскипи, щоб воїнам було в дорозі видно й вони не заблукали. Чоловіки, колишні легіонери, вельможі в туніках і барвистих плащах, вигукували:

- Повертайтеся з перемогою!.. Нехай дорога буде рівною!

Попереду війська на молодому гарному коні в супроводі пишного почту з воєначальників їхав Евергет. На ньому пурпуровий військовий плащ, на голові цільномідний шолом з пір'ястим султаном, - ознака верховного воєначальника.

Воїни в коротко підрізаному військовому вбранні й повстяних шапках ішли бадьоро, збиваючи взуттям пилюгу. При них були шкіряні сагайдаки, набиті стрілами, й мечі в піхвах. Позаду кожної когорти, підперезані ремінними пасками, їхали слуги на візках запряжених мулами. Вони везли військову амуніцію, харчові продукти тощо. За обозами молоді жінки, покривши голови запиналами, їхали верхи на віслюках.

Вони проводжали своїх чоловіків. Воїни злагоджено співали:

Списом та мечем орю і жну я,

Сам собі господар в своїм домі!

Падає до ніг мені беззбройний,

Паном величає і владарем великим.

 

Когорти минули високу кам'яну стелу з написом: "Без Олександрії ніхто не будував би іншого міста, не закладав би поселення, не виріс би новий цар, ні жрець, ні робітній люд і не мали б над собою наглядача".

Біля стели жінки зупинилися, трохи постояли, проводжаючи очима когорти, й повернули назад, додому. А воїни пішли далі шляхом повз патриціанські маєтки й сади з огорожами, над якими кружляли галасливі довгодзьобі чорні птахи.

Після проводів війська Птолемей знову заслаб. Ліки не допомагали й лікарі розводили руками в безпорадності. А невтішні вісті продовжували надходити з воєнних позицій і ускладнювали видужування.

Придвірні чиновники говорили:

- Незабаром добрі вісті прийдуть з Антіохії. Тоді цар без ліків одужає. А тепер йому шкідливо знати про тимчасові поразки на фронтах.

І вони перестали доповідати йому про справжній стан війни з племенами.

А тим часом військо, очолюване царевичем, ішло без відпочинку. Демосфен не залишав свого буланого коня, їхав у когорті обозу. Воєначальники-єгиптяни знали, що він із Антіохії варварів і поглядали на нього з підозрою. Але царській ярлик, якого не знімав із шиї, гарний кінь, освіченість і Евергетова до нього прихильність змушували запобігати перед ним. Завжди запрошували вечеряти до свого командирського гурту. Першому наливали кухоль вина й подавали найсмачніший шмат смаженого м'яса. Ніколи не питали, куди часто відлучається й де годинами буває.

Якось воєначальник піхотинців, їдучи на возі, сказав:

- Демосфене, залишай свого коня й сідай на мого воза, відпочинемо.

Демосфен під'їхав до нього:

- Дякую, командире. Найкращим відпочинком вважаю - бути на коні. Кінь - людині крила. Без крил людина - плазун.

Воєначальник прийняв його слова на себе й образився:

- Де б ви були, люди з крилами, якби не було нас, піхотинців! Чи подолали б фортечні мури? Чи перейшли б піднебесні гори?.. Чи озера?.. Чи ріки?.. Чи болота?.. Без піхоти ваші крила ось сюди, - він хлопнув долонею себе по сідниці.

Демосфен помітив його образу й поспішив виправдатись:

- Друже, не гнівайся. Я сказав не про піхоту, а про людський дух, духовне небо, що в людині. Розумієш?

Воєначальник не зрозумів. Ще більше насупився, напнув на себе козину шкуру й відвернувся.

Минали дні, а легіон все ще йшов територією Єгипту. Тільки, коли перейшли пласкі узгір'я, воєначальники своїм воїнам сказали, що вони вже на території варварів і мусять бути пильними. Вивідникам наказали вивідувати противника й оперативно й швидко доповідати про них.

Настали холодні ночі й часто дощило. Воїни кулилися від дощу, брели багнами й просилися відпочити. Але Евергет відпочивати не дозволяв. Як і обіцяв батькові, хотів якнайшвидше дістатися Антіохії. Одного разу, коли небо звільнилося від дощових хмар і пригріло сонце, легіон ішов понад глибоким крутояром, вишукуючи місце, де можна було б його перейти. У яру нуртувала вода. Щоб напоїти коня, Демосфен тропою звірів з'їхав до води. Вода виявилася неглибокою. Він вирішив тут самому перебратися на другий бік яру і їхати назустріч легіону, який десь перейде яр і повернеться назад, щоб вийти на рівнину. Поплескуючи коня по холці, направив його у воду. Але кінь заноровився. Демосфен хльоснув батогом, кінь затупцював, але у воду не пішов.

- Ага, тупцюєш! Тупцюй. Сам піду, - сказав коневі. Спішився й пішов у воду. - А ти стій і нехай тебе гієни злопають. Ти - не Кірі. Ти - боягуз! Поганий віслюк!

Не встиг Демосфен перейти широкий ручай, як кінь стрибнув у воду й за хвилину вже спокійно стояв на другому березі.

За крутояром простиралася широка рівнина, покрита травостоєм. Буланий ішов риссю, вітрець бадьорив тіло й на серці було легко. Оглядаючи рівнину, Демосфен далеко на ній побачив чорну цятку. Цятка рухалась. "Звір, - подумав він. - Не вистачало мені ще одного тигра на коня... Ні, тепер не втечеш! Я відомщу за Кірі й свої поневіряння в пісках". Демосфен висмикнув із піхов меч і поїхав на звіра. Але то був не звір, а бородатий чоловік. Він ніс на собі людину, мабуть, хвору.

Бородатий, побачивши чужинця, поклав ношу на землю.

- Ти хто? - запитав Демосфен, під'їхавши.

- А ти хто? - звернувся бородатий єгипетською мовою.

- Я з Олександрії.

- Чим докажеш?

Демосфен показав царський ярлик. Бородатий чоловік, зрадівши, підійшов ближче:

- Ти мені богом Амоном присланий, - сказав і поклонився, вітаючи.

- Радий, що став у пригоді, але ти не відповів на моє запитання: хто ви?

- Вірно, вірно, не сказав. Мого товариша поранили розбійники. Несу його до своїх. Ти з якої когорти? Не бачу ознак.

Демосфен зрозумів, що вони вивідники й більше не розпитував, знав, що правди не скажуть.

Поранений, зціпивши від болю зуби, лежав мовчки. Він був малого зросту, худосилий з кошлатою шапкою брудного волосся на голові. Рана не кровоточила, але він дихав трудно, схрипуючи.

Демосфен запропонував їхати втрьох на коні. Відмови не було. Приїхали в штаб, коли легіон отаборився біля якогось поселення селевкідів.

Вечоріло. У стані воїни напнули намети й розпалили вогнища. Військові куховари почали готувати страви на вечерю воїнам. Появився воєтисячник і наказав усім вивідникам прийти до намету царевича. Прийшло чоловік п'ятдесят. Стояли на галявині гуртом і вгадували подумки: "Задля чого зібрали?"

З півдня тягнулися низьким небом неспокійні хмари й погрожували дощем.

У селі селевкідів запалахкотіло велике вогнище: ним вони вітали єгиптян.

Хтось із вивідників сказав:

- Варвари вітають нас чесно. Там антіохівського війська нема. Я там був і все бачив. Вітають чесно.

- Варвари зрозуміли, що вони без нас ніщо. Ми їм потрібні, тому й вітають, як гостей, - погодився інший вивідник.

- Не поспішай, - мовив третій. - Селевкідія, як довга печера, чим далі заходиш, тим стає темніше.

Із намета вийшов Евергет. За ним на дерев'яній таці центуріон ніс цівіку - корону, сплетену з дубового листя. За військовим статутом цівіку вручали як нагороду воїну, який рятував товариша в бою.

Евергет звернувся до вивідників з прихильністю, похвалив за мужність і кмітливість:

- Цар Птолемей хвалить вас. Він любить вас і обіцяє платити подвійну платню й поділиться з вами антіохівською даниною. Варвари бояться нас, знають, що ми маємо таких хоробрих і відданих цареві вояків, як ви. Наша сила - у вашому героїзмі. Сьогодні я хочу нагородити першого нашого героя цівікою. Він у складних обставинах урятував життя свого напарника.

Царевич замовк. Звернувся до воєтисячника:

- Де він? Як там його звати?

- Муно! - гукнув воєтисячник. - Виходь наперед!

Із гурту вийшов бородатий вивідник і в нерішучості став перед царевичем.

- Ось наш перший герой, - сказав Евергет, поклавши руку на плече вивідникові. - Незважаючи на холод, голод і далеку дорогу, він не залишив свого пораненого напарника помирати на чужині, взяв на плечі й ніс, ніс і ніс, рятуючи йому життя. Від імені царя за героїзм я нагороджую Муно цівікою. Вітаймо героя!

Вивідники одностайно вигукнули:

- Мужньо!.. Мужньо!.. Мужньо!

Евергетовий кухар у великій жлукті - посудині видовбаній із стовбура дерева, приніс смачну м'ясну страву з приправами й козячий міх вина.

- А ця нагорода особисто від мене, - сказав царевич, вручаючи вивіднику жлукту, - Надіюся, що героїв буде більше і я з радістю вручатиму цівіки.

Вивідники знову проскандували:

- Мужньо! Мужньо! Мужньо!..

За спиною Евергета хтось сказав:

- Коли б не Демосфен та його буланий, бороді не донести б напарника.

Евергет почув і запитав воєтисячника:

- Чому немає Демосфена? Де він? Знайдіть і нехай прийде до мене.

Демосфен не забарився прийти. Біля намета царевича у великому мідному казані слуга грів воду. "Не погано було б і мені помитися теплою водою, змити втому й відпочити на м'якому ложі" - подумав Демосфен, підійшов до слуги й запитав:

- Царевич у себе?

Слуга мовчав. "Мабуть, без'язикий" - подумав Демосфен і роззирнувся. Із намета, покритого воловими шкурами, визирнув воєтисячник і запросив його зайти досередини.

У наметі на примітивному ліжку, покритому тигровою шкурою, сиділа Касандра. Вона недавно скупалася й тепер дерев'яним гребінцем розчісувала на голові мокре волосся. Від несподіванки Демосфен аж рота роззявив. Евергет помітив його здивування й розсміявся:

- Не очікував побачити прекрасну Касандру? Мій дід Птолемей Сотер казав, що чарівні жінки приносять на війні щастя. Я хочу бути щасливим.

- Щастя - дар богів, - погодився Демосфен. - Але хто міг би подумати, щоб ніжна, вродлива Касандра зважилась на труднощі воєнного походу, де немає ні м'якого ліжка, ні домашнього затишку. Загадка!

- Вірно сказав, - перехопив його думку Евергет, - жінка без загадки - нецікава. Богорівний Олександр колись казав, що воєнний похід кожного воїна випробовує на міцність духу. Касандра вирішила скласти такий іспит перед богом Амоном і мною. Дорога воївнице, я не помилився?

- Не помилився, - погодилася Касандра. - Жінки труднощів не бояться, бояться оті, хто при собі носять мечі. Олександр не носив при собі ні меча ні списа, навіть ножа, опирався на духовну міцність людини, тому й не мав поразок, тому й тримав при собі коханок, щоб від них черпати силу. Кохання одне, але живе у двох серцях.

- Браво, Касандро! - заплескав у долоні царевич. - Браво! Хто тепер скаже, що ти не тримаєш мене на якомусь незримому ланцюжку?

Він ще хотів щось сказати, бо підійшов до неї і взяв за руку, але в ту ж хвилину до намету зазирнув старшина сторожі й сказав, що до них їдуть якісь вершники.

- Багато? - запитав Евергет.

- Багато. Вони ще далеко.

Усі вийшли з намета. На пагорбі стояло кілька воєначальників і спостерігали за кавалькадою чужинців, що наближались. Незабаром зрозуміли: то не чужинці, то були єгиптяни.

На втомлених конях, забризканих болотом, у супроводі двох командирів когорт і дюжини воїнів приїхав низькорослий, кругленький, з гострим поглядом глибоко посаджених очей воєтисячник Ромул. Він утомлено спішився й перед Евергетом викинув руку в салюті, привітався.

- Що сталося? - занепокоївся царевич. - Говори.

Ромул, мовби по читаному, доповів:

- Колегія архонтів просить вас повернутися до Олександрії.

- Просить колегія? Де цар? Що сталося? Занедужав?

- Помер, - тихо сказав Ромул, співчуваючи.

Звістка про смерть царя Птолемея Другого приголомшила присутніх. Воєначальники звернули погляд на царевича, що той скаже. Але царевич мовчав. Тоді за звичаєм у таких випадках воєначальники провели долонями по своєму обличчі й проказали слова молитви: "Великий царю, ти мудро вів нас і ми перемагали. Тепер облаштуйся в підземному царстві бога Осиріса й возслав його там".

- Як бути з легіоном? - скоріше самого себе, ніж Ромула, запитав Евергет. - Повертатися назад?

Ромул подав йому аркушик пергаменту з відбитком печатки Канцелярії.

- Що це?

- Читайте. Архонти пропонують вам передати командування легіоном мені. Вони радять продовжувати велику й мудру справу царя. Я в Антіохії був, супроводжував вашу сестру, коли вона вийшла заміж за Антіоха, царя Селевкідії. То дорогу туди ще не забув. Обіцяю повернутися в Олександрію з перемогою.

Засмучений звісткою про смерть батька Евергет мовчки пішов до намета. Біля входу в намет зупинився й повернувся обличчям до воєначальників:

- Завтра вранці зустрінемось. Ромуле, тут є багато твоїх друзів. Вони допоможуть тобі влаштуватися.

 

Воєтисячники не розходились. Кожен думав своє. Розуміли, що від сьогодні Евергет уже не царевич, а цар Єгипту - Птолемей Третій.

Новий цар - нова політика, нові кадрові зміни, нова стратегія, дипломатія, закони, армія... Зміни невідворотні. Чи потрібна тепер війна з селевкідійцями, коли ще господарюють на землях Єгипту гиксоси? Чи зуміє молодий цар успішно розв'язати політичний вузол, зав'язаний його батьком? Які будуть тепер стосунки з Римом, Карфагеном, Македонією та іншими недружелюбними до Єгипту державами? Селевкідія багата на мідні та золоті копалини, має багато коней і рабів, володіє великими землями, придатними для ведення сільського господарства, має все, щоб бути багатими, завоювавши її. То, може, варто заволодіти її багатствами, подвоїти, потроїти число легіонів, вишколити воїнів... І що далі? Далі - війна з Римом... Карфагеном... Афінами...

Так думали воєтисячники, намагаючись угадати майбутнє. Іншу турботу мав Демосфен. Напередодні походу він надіслав Протею листа, яким повідомляв про похід єгипетського війська, очолюваного Евергетом, зазначав, скільки когорт у легіоні, воїнів, коней, возів і яку мають зброю. Відтоді не мав спокійної хвилини: чи дійшов лист до адресата? А раптом не дійшов? А раптом потрапив до Евергета?.. Приглядався до поведінки воєначальників, розмовляючи з ними. Прислухався до їхніх розмов: чи не почує щось про листа? Коли підозра зникла й за підрахунками Протей уже повинний був отримати того листа, настрій поліпшився, появилася віра, що зроблено було вчасно й правильно. І раптом смерть Птолемея. Від'їзд Евергета й новий командир легіону. Вітер пустелі переколошкав плани, переніс піщані бархани на нові місця. Ромул може змінити не тільки маршрут походу, але й тактику. І як особисто поставиться до нього?

Вранці до Евергетового намета, біля якого стояло кілька воєначальників, дюжина антіохівців із поселення привели вгодованого вола. М'язистий селянин з пелехатою головою звернувся до Евергета ламаною грецькою мовою:

- Великий володарю, прийміть цього вола як пожертву богові, який опікується вашим військом. Це подарунок від цариці Береніки.

Евергет розчулився:

- Ромуле, чуєш, що кажуть антіохівці? Тобі повезло. Брама їхньої цитаделі відчинена.

Із намета вийшла сповнена ніжністю Касандра. Разки перлів, підвішані до мочок вух, спадали до кармінних кутиків красиво різьблених вуст. На грудях блищало коштовне каміння. Голі руки, оздоблені діамантами, виступали з сукні без рукавів. І розпушене волосся, і сукня з прорізями, і горда постава голови, і навіть поблажлива усмішка говорили, що це вже не гетера храму Амона-Ра, яка навчала чоловіків коханню, а завтрашня дружина молодого царя Птолемея Евергета. Воєначальники це відчули інтуїтивно й підкоряючись невідомій силі, низько поклонились. Касандра відповіла на поклон царським кивком голови.

У гурті селян Демосфен побачив чоловіка з чорними короткими вусиками й слідами вітряної віспи на обличчі. І здалося йому, що знає того чоловіка, десь зустрічались. Але де? Не пригадує. Не зрозуміла була йому й запобігливість селевкідійців перед єгиптянами. Чому вітають ворога волами, а не мечами? Що сталося з Протеєм? Де його хвалене військо? Чому уникають боїв? Запитань було багато, відповіді - жодної.

Евергет, подякувавши антіохівцям за лояльність і значний подарунок, пішов із Касандрою до намета. За годину з нею в супроводі трьох десятків воїнів залишив легіон. А ще за годину єгипетське військо, очолюване Ромулом, зрушило з місця й пішло далі на Антіохію. Попереду колони на молодому баскому коні їхав набундючений Ромул у шоломі з кінською гривою, в червоному плащі й при короткому мечі.

Незабаром погода зіпсувалась, подув холодний вітер. Ромул спішився й сів на критому возі. Там чорношкірий слуга напнув йому на плечі шкуру лева.

Легіон довго йшов без перепочинку маршрутом, визначеним ще в Олександрії Птолемеєм. Над вечір отаборився недалеко якогось села побіля безіменної річечки. У селі запалахкотіло вогнище - ознака привітання. І знову селяни привели в подарунок вгодованого вола. І знову Демосфен побачив між них чоловіка з вусиками й слідами віспи на обличчі. Він стояв осторонь гурту й підозріло поглядав на нього. Це заінтригувало. Демосфен підійшов ближче й запитав:

- Ти звідки?

Чоловік, не повертаючи голови, сказав:

- Демосфене, я тебе знаю.

Якась миттєва настороженість, підозра, тривога сполошили душу.

- Демосфене, я тебе знаю, - знову сказав чоловік і пішов до селян, які частували Ромула вином.

Демосфен вже не міг заспокоїтися. Якщо чоловік знає його, то скаже Ромулові. Але, що знає і що скаже? Як тепер діяти? Втікати, допоки не схопили? Це неможливо. Всюди воїни. Чекати? Кого і що? Зрештою, чоловік не доніс Евергетові. Це він міг зробити раніше, але не зробив. Така думка трохи заспокоїла й він вирішив знову підійти до нього. Але його вже між антіохівцями не було. Подумки сварячи себе за непохапливість, повільно пішов до своєї когорти, роззираючись: чи не йде хто за ним?

Ромул, за яким була слава ненависника жіноцтва, розігрітий вином, наказав центуріонам взяти батоги й вигнати з війська усіх тимчасових коханок, якими старшини обзавелися в поході.

За філософією Ромула жінки морально роззброюють вояків, знесилюють їх і зменшують вояцьку потугу. Сам він не одружувався й запевняв друзів, що допоки має на голові шолом з кінською гривою, не одружиться.

Центуріони взяли батоги й без пояснень почали виганяти жінок. Зчинилося безладдя, метушня, лайка, погрози, пронизливий вереск жінок, які не хотіли розлучатися з коханцями. Вони, лементуючи, бігали, ховалися під возами, кликали своїх вибраних, але ті як у воду впали. А центуріони під регіт рядових вояків лупцювали їх батогами й лихословили. Вигнані з війська, в степу жінки кулилися від холоду й просили не залишати самих на наглу смерть. Але Ромул був невблаганним. Наказав когортам вирушати. Ішли до глибокої ночі. Коли стали на нічліг, жінки знову були у війську. І знову центуріони з батогами ганялися за ними й лихословили.

 

 

Уранці Демосфен протер очі, червоні від недосипання, й повів коня до водопою. Плутані думки, невідомість свого стану, туманили голову. Що робиться в Антіохії? Чому не шарпають Ромулове військо? Чому зустрічають урочисто, як гостя, й частують не отрутою, а вином? Не випадав із пам'яті й чоловік із вусиками. Хто він?.. Аналізуючи події, прийшов до думки, що більше триматися єгипетського війська йому не можна - небезпечно. Вирішив утікати. Це йому легко вдалося вночі. Коли воїни після дуже тяжкої дороги спали мертвим сном, він залишив єгипетське військо, виїхав на буланому й за добу стояв перед Протеєм.

Той не очікував його появи й дуже здивувався:

- Друже, що сталося? Тебе викрили?

- Здається, ні. А може, й викрили, - відповів Демосфен і розказав про чоловіка з вусиками. Протей розсміявся:

- З вусиками - це наш чоловік. Він за нашим дорученням організовує гостинну зустріч єгиптянам. Ми хочемо приспати Евергетову пильність.

- Ти сказав Евергетову?.. Евергета при війську вже нема, він поїхав до Олександрії.

- Як! - вигукнув Протей. - Поїхав?

- Поїхав. Помер його батько Птолемей.

- Як! - знову вигукнув Протей. - Де легіон? Повернувся додому в Єгипет? Швидше говори. Це ж змінює всі наші плани. Негайно треба дати знати про це Лаодіці й твоєму батькові.

Смерть єгипетського царя стривожила антіохівських можновладців. Другого дня після придушення "заколоту" Маркус як верховний архонт, за згодою Береніки призначив Протея головнокомандувачем антіохівської армії. І він за короткий час багато що вже встиг зробити: провів кадрове переміщення, реорганізував армію, домовився з вождями лояльних племен і сатрапами провінцій про набір молодих чоловіків до війська.

Наступного дня Демосфен знову зайшов до Протея й поцікавився:

- Ти говориш, що вже маєш кілька свіжих недавно набраних когорт. Де вони? У місті, крім сторожі, жодного воїна не побачив.

- Справді? - із виявом задоволення запитав Протей. - Хочу, щоб Ромулові вивідники їх також не побачили. Можна програвати всі битви, крім останньої. Наша битва з Ромулом - остання. Програвши її, ми програємо Селевкідію й своє майбуття.

За вікном заторохтіла колісниця. Вони підійшли до вікна. Колісниця, запряжена парою гнідих коней, зупинилася перед терасою будинку.

У дорогоцінному вбранні з неї вийшла Лаодіка й за хвилину вже стояла перед ними. Побачивши Демосфена, привітно заусміхалася, очі засяяли.

- Демосфене, ти тут? Не чекала. Признаюся, поганою була віщункою, казала, що не зумієш виконати доручення. Ти проявив особливий героїзм. Ти перший герой у нашій боротьбі. Коли переможемо Птолемея, тоді твоє ім'я витиснемо на кам'яній стелі в науку прийдешнім молодим людям.

Демосфен розказав про першого героя-вивідника, якого Евергет нагородив цівікою.

- Евергета я добре знаю, - мовила Лаодіка. - Він думає чужою головою. Йому сказали стару істину: якщо у війську немає героя, то його треба придумати. Він - і придумав.

У розмову втрутився Протей:

- Це вони придумують героїв. Нам придумувати не потрібно. Вони є. А там, де справжні, непридумані герої, там і перемога. Головне - вистояти.

Лаодіка широко усміхнулася:

- Протею, ти оптиміст. Вистоїмо, якщо буде менше отих, які, щоб стояти на ногах, опираються на коліна.

- Цілком погоджуюся, ти маєш рацію, - сказав Протей. - Але чомусь оті, хто на колінах, часто швидше й вище вилазять на верхи, ніж оті, хто на ногах.

- Таян стоїть на ногах... - почав говорити Демосфен, але Лаодіка перебила.

- Таян - герой. Він ще цього не знає, але він уже герой. Коли прийдемо до влади, імена воїнів, які загинули на вулиці від мечів і списів карателів, також витиснемо на камені, як хоробрих борців, які повставали проти єгипетської гегемонії та свавілля Птолемея. Вони залишаться жити в пам'яті людей.

- У пам'яті залишається тільки слава... - мовив Протей і осікся.

До покою без попередження зайшов Маркус. Руда борода й круте чоло з великими залисинами видовжували його обличчя. Насправді він був круглолиций. Присутні привітали його легким поклоном. Лаодіка одразу змінилася на виду, зробилася серйозною. Присіла на стільці біля стіни, на якій висіли легкий щит із золотим умбоном і меч у піхвах. Маркус сів осторонь у крісло.

- Поскільки по смерті старого Птолемея, - почала говорити Лаодіка, - молодий цар має намір продовжувати агресивну політику свого батька, іти війною на нас, ми повинні негайно переглянути наші проекти й дещо виправити. З Ромулом я особисто знайома. Хоробрий вояка, але злий, зневажає жіноцтво й дуже любить вино. Кажуть п'є більше, ніж пив Олександр, який без вина не міг прожити й дня. Якщо Ромул піде берегом болотяного озера на міст, то він буде в пастці й Протей легко з ним справиться. А якщо не піде берегом? Якщо не піде, то піде окружною дорогою, щоб там, де народжується річка, перейти її й повернутися назад до нашої столиці. На такий перехід йому потрібно буде місяців два або й три. Залежатиме від наших вояків, наскільки вони активно шарпатимуть його когорти. За цей час ми повинні подвоїти чисельність воїнів, мобілізувати ресурси й приготуватися до тривалої війни. Уже тепер необхідно вести переговори з еллінами, карфагенянами, македонцями, парфянами, вірменами, бактрійцями та іншими народами й племенами, які не сприймають гегемонію єгиптян, і домовитися про ведення спільної боротьби проти Птолемея. Як бачимо, праці багато, а час маємо обмежений. Якщо не активізуємо наших людей, то боюся, що зробити намічене не встигнемо.

Маркус, який сидів тихо й уважно її слухав, буркнув:

- Молодість завжди боїться не встигнути, а зрілість знає, що не встигне. Ми зараз повинні думати про найневідкладніше. Ромул за кілька днів, якщо піде вашою дорогою, буде біля болотяного озера, що за Оронтом. Що робитимемо з Беренікою? Вона може від Ромула довідатися про смерть свого батька.

- Про це я хотіла сказати, але мене перебили.

- Пробач. Істина живе на язику й не питає, коли їй появитись. Уважно слухаю тебе. Маєш плани?

- Маю, шановний архонте, маю. Відомо, що бог Осиріс похований за Абидоським храмом у пустелі.

- І що з того? - вирвалося в Протея.

Лаодіка суворо подивилася на нього.

- Щороку з наших країв туди ідуть прочани. Коли жерці благословляють їх у дорогу, цар і цариця за релігійним ритуалом повинні бути в храмі. Царя немає. Отже Береніка мусить бути там сама. Таким способом ми ізолюємо її від Ромула.

- Проект цікавий, але не реальний. - знову сказав Протей. - Ти забула, що паломництво не цього місяця.

- Коли б цього місяця, то й не говорила б. Треба ублажити верховного жерця, щоб він паломництво переніс на цей місяць.

Маркус наморщив лоба, розширеними очима подивився на Лаодіку.

- Лаодіко, ти думаєш, що говориш? Перенести свято неможливо. Це культ. Верховний і слухати не захоче. Він не змінить.

- Якщо він не змінить, то єгиптяни його самого змінять. Бачу, ви не погоджуєтесь зі мною. Маркусе, чого мовчиш?

- Протей сказав правильно. Це не реально.

- Не реально? А реально буде, якщо Береніка довідається про все, що насправді робиться?

Маркус задумався, рукою пригладив бороду.

- Лаодіко, давай це питання відкладемо на завтра. Ще подумаємо, зважимо, порадимось.

- Мені за вас соромно, - різко мовила Лаодіка. - Думати вже пізно. Якщо ви сумніваєтесь, дозвольте мені особисто звернутися до верховного жерця.

- Дозволяємо, - майже одночасно сказали всі троє. Зраділи, що таке делікатне питання вирішуватимуть не вони.

 

Береніка, коли довідалася від Маркуса, що її брат Евергет їде до неї в гості, одразу відчула себе здоровою й щасливою. Почала готуватися до зустрічі. Хотіла, щоб зустріч була врочистою й вишуканою. Пропонувала фантастичні свої сценарії, вигадливі форми вітання. Маркус погоджувався з нею, але нічого не робив, щоб її доручення були виконані.

Коли військо Ромула було на відстані одного дня переходу до Антіохії, Маркус сказав їй, щоб збиралася їхати до храму, де її вже очікують прочани.

Береніка розгубилася.

- Я не можу їхати!.. Брат уже близько. Хто зустріне? Ти сам казав, що його зустрінемо з почестями. Я вже приготувала подарунки... Сама одягну еллінського покрою шовкову сукню, що збереглася з Олександрії, взую черевички, також еллінські, вийду до нього й скажу: Евергете, впізнаєш мене? А він скаже: "Береніко, впізнаю. Оце вбрання, що на тобі, мій подарунок. Його подарував, коли від'їжджала ти до Антіохії". Маркусе, я не можу залишити столицю... - зі сльозами на очах говорила вона.

- Шкодую, але ти зобов'язана їхати. Це святий обов'язок цариці. Люди не зрозуміють. Традиції непорушні, їх зобов'язані дотримуватися. Особливо тепер, коли приїжджає твій брат. Інакше антіохівці повстануть. Скажуть, що їхні традиції порушують єгиптяни. Треба їхати. Повернешся за два дні й зустрінеш Евергета, який за той час підійде до нашої столиці.

На другий день Береніка при зовнішніх царських регаліях, у святковому вбранні, з біленьким кошенятком на руках, східцями зійшла з другого поверху свого палацу на ґанок з покрівлею. До неї підбіг куций собачка Геля й залащився. Вона любила його, сама годувала з руки, доглядала. Геля якусь хвилину нездвигно дивився на неї карими розумними очима, потім лизнув її за литку. Вона присіла й погладила його чорну густу шубку.

- Гелю, залишайся дома. Із храму привезу тобі смачненькі маслачки, - сказала вона й зійшла з ґанку.

На подвір'ї біля кам'яного сторожового лева стояли паланкіди - розкішні царські ноші, на яких можна було подорожувати лежачи. Вони зроблені з кипарисового дерева, інкрустовані бронзою й сріблом, згори покриті тентом з міцної тканини, а всередині встелені подушками з голубими пошивками, і своєю вишуканістю вабили око.

Біля ноші стояли раби-лектикори, одягнені в коротке біле вбрання. Вони нестимуть ноші, а попереду їх бігтиме раб-бігун, попереджатиме про небезпечні місця на дорозі.

Осторонь рабів стояло кілька придворних чиновників і служників. Вони привітали царицю ритуальним поклоном і побажали їй щасливої дороги й швидкого повернення додому. Береніка мовчки кивнула на привітання, легко сіла в ноші-паланкіди, взяла з рук служниці сина, поклала його на подушки й закрилася шторками.

Старшина ескорту, рудоголовий чоловік середніх літ у плащі центуріона, сів на коня, зашореного в розцяцьковану збрую, й дав знак рабам вирушати.

Береніка добре знала дорогу до храму. Багаторазово добиралася до нього на ношах. Запам'ятала кожне цікаве за формою деревце, кущі дикої цитрини, вибалки й баюри. Одразу за містом буде широка піщана галявина, далі - тераси пагорка, а за ними рівчак з водою. Вода сягатиме рабам до грудей і вони нестимуть ноші над своїми головами. Коли перейдуть рівчак і вийдуть на узгір'я, там зупиняться на відпочинок. Обідатимуть. Раби по обіді ляжуть у затінку під деревом поспати, а вона із сином піде на зелену рівнину, гулятимуть.

Береніка здивувалася - час уже б і зупинитися на відпочинок, а раби не зупиняються, на землю ноші не ставлять. Вона відслонила шторку. Тераси давно залишилися позаду, а рівчака нема. Ідуть якимись заростями. Вона стривожилася. Куди несуть? Звеліла рабам зупинитись.

Під'їхав рудоголовий старшина:

- Царівно, що сталося?

- Де рівчак? Куди йдемо? Дорога до храму не тут.

- До храму ми йдемо іншою дорогою, царівно.

Вона придивилася до старшини й легенько здригнулася. Старшиною був колишній начальник когорти, якого Антіох за якийсь непослух вигнав із війська.

- Де мій старшина? - занепокоїлась.

- Він захворів на живіт і попросив мене підмінити його, - з ноткою зневаги в голосі відповів старшина.

Береніка тільки тепер побачила, що й раби не її, і сторожа інша.

 

Другого дня Лаодіка була особливо активною. То зустрічалася з якимись загадковими чужоземцями, що появилися в Антіохії, то подовгу радилась із архонтами, то кудись поспішала на колісниці, то терміново просила Маркуса надіслати Антагонідам листа, то збирала воєначальників і про щось довго з ними розмовляла. Слуги, спостерігаючи за своєю володаркою, переймались її настроєм, метушилися, голосно сварилися.

Коли з пасовиська повернулись череди корів, отари овець і кіз, і порушили тишу вулиць своїм ревом та меканням, Лаодіка обв'язала волосся навколо голови червоною стрічкою з тканини, на плечі накинула шовкову білу шаль і, запросивши сина Гієракса до свого покою, сіла з ним грати в шашки.

- Завтра, сину, твій день народження, - ласкаво сказала. - Подарунок уже приготувала. Хочу вручити сьогодні.

- Зараз?

- Пізніше. Вигравай партію. Одінеш святкове вбрання, підв'яжеш борідку й прийдеш, коли в цитаделі букцин програє другу зміну.

Але Гієракс партію програв. Пообіцявши відігратися іншим разом, радісно схвильований побіг до свого покою.

За кілька годин повернувся до матері. У глибині кімнати вона стояла з Арридеєм і про щось збуджено говорила. Побачивши сина, замовкла.

- Прийшов? - запитала.

- Прийшов, - промимрив Гієракс. - У цитаделі програли другу зміну. Де подарунок?

Йому хотілося якнайшвидше його побачити. Очима обвів кімнату. Та ж ложа з бильцями й подушкою, стільці, крісла, на стінах рельєфи й розписи на теми гірських пейзажів та кохання, під стіною біля світильника стіл, застелений зеленим обрусом. Усе, як було. Де ж подарунок? Не хоче ж мати подарувати того меча, що стоїть у кутку. Навіщо він йому?

- Мамо, давай подарунок. Ти ж казала.

Лаодіка плеснула тричі в долоні.

До покою зайшла товстобедра служниця з мідною тацею в руках. На таці лежав якийсь горбатий предмет, накритий покривалом з тканини.

Вона поставила тацю й поклонилася присутнім, схрестивши на грудях руки.

- Усе? - запитала служницю Лаодіка.

- Усе, люба володарко. Можу йти?

- Іди й зроби те, що веліла.

Зацікавлений утаємниченим подарунком, Гієракс підійшов до столу. Поправив підв'язану борідку, від якої біла тасьма тяглася до скронь, і подивився на матір:

- Це подарунок?

- Так.

- Можна подивитися?

- Можна.

Гієракс протягнув руку до покривала й рвучко відвів її. З-під тканини просочилася цівка темної рідини, потекла по столі й закапала на підлогу.

Гієракс придивився.

- Кров!.. - вигукнув він і зірвав покривало.

На таці, залитій кров'ю, лежала розкуйовджена голова Береніки, а поряд - кучерява золотоволоса голівка її сина.

У кімнаті запанувала мертва, глуха тиша. Ніхто не наважувався першим її порушити. Пополотнілий стояв Арридей і беззвучно плямкав губами. У кутку за колоною писнуло якесь звірятко й замовкло. Один з трьох світильників, мовби від раптового повіву сильного вітру, яскравіше спалахнув і погас.

Гучно гупаючи дерев'яними підошвами взуття, хтось пробіг за вікном. Десь далеко заґвалтували собаки.

- Гієраксе, підійди до мене, - сказала Лаодіка. Коли він підійшов, вона побачила, що його очі вибалушені, злякані, губи тремтять.

- Ти вже дорослий і мусиш звикати до царювання. Береніка заступала нам дорогу й тому справедливо покарана. Ми богами вибрані бути царями Селевкідії. Ми збудуємо велику державу, матимемо багато війська, золота. Нас боятимуться й поважатимуть царі чужих земель.

До кімнати твердим кроком зайшов начальник охорони цитаделі. У правій руці тримав мідний шолом, а в лівій - жезл, символ начальництва. Він хвилину розгублено поглядав то на Лаодіку, то на Гієракса. Підійшов до Лаодіки й розтягуючи слова сказав:

- Володарко, маю честь доповісти: єгипетське військо отаборилося за болотяним озером. Палять вогнища. Що накажете робити?

- На галявині перед цитаделлю запаліть великий вогонь привітання. Якщо появляться в місті чужинці й цікавитимуться нашим військом, кажіть, що воно зараз далеко в Бактрії, воюють з племенами. Кажіть, що дорога й міст в Антіохію вільні... У столиці жодного воїна.

- Мамо, це війна? - злякано запитав Гієракс.

- Так, війна, - відповіла мати й підійшла до вікна.

 

Лаодіка з Маркусом стояли на пласкій покрівлі царського палацу. Сонце ясно світило й далина прозорилась. З покрівлі було добре видно дими вогнищ і Ромулове військо, яке комашилося за болотяним озером. Лаодіка і Маркус раділи: противник перед пасткою. Тепер залишається чекати тої години, коли військо піде берегом озера на Олександрів міст. Але минали години, пройшов день, а єгиптяни залишалися стояти за озером. Лаодіка звеліла слугам змурувати на майдані кабиці, поставити мідні казани, біля кабиць прив'язати вола й кілька кіз, людям казати, що готуватимуть обід для єгипетських воїнів, які прийдуть у місто. На галявині перед цитаделлю знову розпалили велике вогнище, що символізувало: Вітаємо з миром!

У місті появилися чужинці в темних халамидах і гостроверхих овечих шапках. Розпитували горожан про Береніку, хто її бачив, куди поїхала та коли повернеться. Знайомились із сторожою, намагалися пройти в цитадель, цікавились антіохівськими когортами.

Наступала ніч, а Ромул в Антіохію свої когорти не вів. Лаодіка в неспокійному чеканні не відходила від вікна, за яким далеко блимали вогні. Думки тривожили душу. Подумки розмовляла з Ромулом: "Чого сидиш за болотом? Іди, голубе, до нас. Дорога берегом, яку вимостив ще богорівний Олександр, перед тобою вільна. Іди. До нашої столиці година ходу. Іди строєм, по чотири єгиптянина в ряду й не забудь прихопити вози. Вони дуже пригодяться, щоб перекрити тобі дорогу відступу. Іди вже, ненависнику жіноцтва, йди! Тут тебе очікує жінка з відкритими обіймами. Вона навчить кохатися й багато ще чого зробить, щоб довго пам'ятав державу Селевкідів та Лаодіку".

Але Ромул не йшов. Вона східцями вибігала на покрівлю, пильно стежила за вогнями: чи їх не гасять? Ні, не гасять. Неспокій наростав. Опівночі звеліла служникам готувати вози в далеку дорогу й вантажити майно, яке приготоване звечора. У палаці зчинилася біганина, гомін, перешепти служниць. Куди збирається їхати, з ким? А як же вони, діти? Питали її, але вона відповідала всім одне й те саме: "Ніхто нікуди не поїде. Я - також".

Вночі ніхто не спав. На майдані палахкотіло вогнище. До нього раби на спинах носили снопи очерету й підкладали у вогонь. Вартові цитаделі пекли у попелі рибу й весело про щось говорили. Цих людей, здавалося, ніщо не турбувало: ні єгиптяни, які стоять перед брамою цитаделі, ні Лаодіка, яка від збентеження не знаходить собі місця, ні власна доля, що за кілька годин може бути іншою.

Вранці, коли на обрії перші промені сонця торкнулися ще сонних хмарин, Арридей, який дивився у вікно, громовим голосом гукнув:

- Ідуть! Вони йдуть!..

Лаодіка, мов опечена, схопилася з ліжка, на яке щойно прилягла, щоб трохи подрімати, й підбігла до нього:

- Де вони?

- Там, - Арридей показав рукою вбік озера. - Там!

- Не бачу.

- Дивися пильніше. Вони йдуть!..

Помилки не було. Єгипетське військо ішло вузькою прибережною дорогою на міст.

У місті тривожно загуділи букцини. З будинків повибігали архонти й дрібне чиновництво. Побачивши у вікні Лаодіку, почали до неї щось кричати й махати руками. Вона, прикипівши очима до єгиптян, не чула їх.

Легіон ще був далеко й не можна було сказати, хто з воєначальників їде попереду. Згодом, коли когорти обійшли затоку озера й вийшли із затіненого боку гори, вона тихо, наче боялася, щоб хтось не підслухав, сказала:

- Арридею, попереду їде Ромул. Він їде на коні.

- Може, Ромул, а може, й не він, - спокійно, розтягуючи слова, відповів Арридей. - Віддаль ще далека й обличчя не розпізнати. На коні може їхати воєтисячник або й центуріон в шоломі, а Ромул сидітиме в обозі. Я знав таких полководців. Перед боєм вони одягають рядового воїна у свій пурпуровий плащ, на голову - шолом з кінською гривою й посилають наперед легіону, а самі - в обоз.

- Не мели дурниці. На коні їде Ромул. Так говорить мені серце. Це він.

- Коли серце говорить, то - він. Серце не помиляється, - з іронією сказав Арридей.

Букцини затихли й на вулицях знову настала тиша. Лаодіка притиснула пальцями пульсуючі живчики на скронях, бідкалася вже іншим:

- Де Протей? Чому не виходить із засідки? Ромул скоро буде в столиці, а його когорт нема.

Єгипетські воїни йшли спокійно малим кроком по чотири в ряду. На високому вороному коні їхав Ромул у пурпуровому воєнному плащі без рукавів, який оповивав його постать, спадаючи до колін коня. Він був упевнений, що в Антіохії зустрінуть, як бажаного гостя. Адже недаремно прислали офіційне запрошення з печаткою Береніки й на майдані готують ситий обід для його вояків. А там, де обід, там і вино. Береніка не така скупа, як Лаодіка. Вона повернеться з храму й здивується, що він уже в її столиці.

Коли до річки залишалося мало, щоб перейти на міст, з гори впала велика кострубата кам'яна брила й перегородила дорогу. Ромул дав знак рукою, щоб когорти зупинилися. І в ту хвилину з відвісної гірської стіни, мов із неба, посипалося крупне каміння, засвистіли стріли й дротики, на голови упали списи. Зчинилася метушня, пролунали викрики й стогони поранених. Воїни, мов божевільні металися по вузькій дорозі, на якій двом візкам, запряженим мулами, не розминутись, шукали виходу, але його не було. З одного боку була висока прямовисна відполірована вітрами стіна гори, а з протилежного - болото.

Списи, каміння, дротики, стріли, кинджали без перерви сипалися на голови єгиптян. Вражені вдарами зброї, вони падали один на одного і стріли стирчали в спинах. Ті, хто стрибнув у болото, лементували, просили допомоги й занурювалися в твань. Деякі намагалися лізти вгору по стіні, але вражені списами падали, розпростерши руки, мов поранені коршаки крила. Вершники спробували розвернути коней, але тільки ускладнили ситуацію. Коні хропли й ставали дибки, топтали воїнів, стрибали в болото й там занурювались.

З гори на голову обцяцькованого коня Ромула впала каменюка. Кінь вкляк і, падаючи, привалив собою господаря. Ромулові ще можна було з-під нього вилізти й він уже звільнив руки, але чийсь кінь упав на буланого й звільнитися не було як.

Когорті, що йшла останньою, пощастило вирватися з оточення й відступити. Але там її зустріли антіохівці. Билися врукопаш. Дзенькіт мечів, бойові вигуки командирів, зойки поранених, лайка й погрози зливалися в одну надривну хвилю й глухо котилися землею до крайнеба, звідки на побоїще незрозумілих людей дивилося сонце.

Бій, як раптово почався, так і закінчився. Єгиптяни покидали зброю й попросили пощади.

Антіохівці тріумфували. Трофеї були великі. Крім дорогоцінних бойових колісниць, коней, возів, різної зброї та амуніції, в обозі були таланти золота, багато золотих та срібних грошей - статер та тетрадрахм.

 

Наступного дня антіохівці готувалися провести урочистий тріумф. На майдан в лозяних кошиках несли м'ясо птиць і тварин, хліб, коржі, сир, овочі, а в бурдюках та амфорах вино й пиво. Втішатимуться легкою перемогою над Птолемеєм, можновладні олігархи бенкетуватимуть і виголошуватимуть палкі довгі промови на честь мужніх воєначальників і мудрої цариці Лаодіки.

Під вечір Протей з Демосфеном у супроводі армійських старшин прийшли на пустир, де під охороною антіохівців перебували полонені єгипетські воїни. Дехто з них сидів, а дехто пластма лежав на вологій землі. Крізь подертий одяг світили їхні голі плечі й груди, помічені рожевими ранами. Полонені, пригнічені нищівною поразкою, покірно очікували вердикт суду переможців. Під одинокою на пустирі смоківницею на козиній шкурі лежав Ромул і біля нього блимали лати з бронзових пластин. Він уник поранення, але раптовий нервовий стрес, нищівна поразка, усвідомлення обдуреного, пригнітили його волю. Коли витягли з-під коня й він прийшов до тями, першими словами були: "Вина!.. Дайте вина!.." Воїни знайшли вино й дали напитися. Від вина він зробився мутнооким, довго щось бурмотів, допоки не заснув.

У піднесеному настрої світлоокий і світловолосий Протей з Демосфеном підійшли до нього. Ромул сів на хутрі й наїжачився. За хвилину змінився на виду, губи затремтіли, обвисли і в очах появилася скорбота.

- Ромуле, - твердим голосом звернувся Протей, - я головнокомандувач антіохівського війська. Прошу встати.

Ромул з виглядом побитої собаки звівся на ноги. Коліна дрібно затремтіли чи то від вина, чи приниження. Він присів напочіпки, піднявся й силувано всміхнувся.

Протей з цікавістю оглянув його від шкіряних зашнурованих на ногах взувачках до непокритої голови, увінчаної шапкою рудого волосся. Під очима лежали сині тіні, а на щоках рожевіли сліди подряпин.

- Ромуле, - з награною увагою звернувся до нього Протей, - ти захищався відмінно, як і належить хороброму воїну. Ми шануємо мужніх вояків і йдемо їм назустріч... Твоя поразка, а моя перемога можуть бути нашим спільним надбанням, якщо того захочеш. Ще зможеш сидіти на коні з мечем і в шоломі з кінською гривою. Ти грек?

- Македонець.

- У нашій столиці македонців багато. Хочеш з ними зустрітися?

Ромул від прямої відповіді ухилився.

- Протею, я також шаную твою мужність. Чув, що ти міцний і хоробрий, але не знав, що ти ще й мудрий стратег. Вітаю. Вітаю щиро.

- Дякую. З тобою хоче зустрітися Лаодіка. Знаєш її?

- Колись зустрічались. Давно.

- Вона тебе хвалить. Збирайся, підемо.

- Добре, піду, але, - він кивнув на Демосфена, - щоб оцей не йшов поряд зі мною.

Демосфен мовчки відійшов до старшин, які стояли осторонь.

Ішли без поспіху. Протей з Ромулом попереду, а старшини й Демосфен на відстані кількох кроків позаду них.

На пласкій кам'яній брилі сидів єгипетський воїн з блідим лицем і присохлою раною на чолі. Він, охопивши руками коліна, задумливо дивився перед себе в якусь тільки йому відому далину й своєю постаттю нагадував великого птаха, що вільно літав у небі, але крила підвели й тепер він тужить за висотою.

Підійшовши ближче, в єгиптянинові Демосфен упізнав Дарія й зраділо гукнув:

- Дарію, ти живий!?. Радий за тебе. Тепер житимеш.

Дарій повернув голову й кинув на нього спопеляючий погляд.

- Я щиро радий за тебе, - примирливо повторив Демосфен. - Ми ще зустрінемось і я тобі допоможу. Ти хоробрий. Цариця Лаодіка шанує хоробрих людей. Ще матимеш коня і великі гроші...

Не встиг Демосфен доказати, як Дарій, видавивши із себе громовий рик, кинувся на нього.

- Селевк!.. - кричав Дарій. - Ти селевк! Мені не повірили, а я відчував, що ти селевк! Ти повбивав моїх батьків, спалив житло, порізав коней та баранів!..

Він, мов леопард, роздуваючи ніздрі, схопив Демосфена за горло й, вергаючи прокляття, цупко стискав пальцями. Його рот перекосився від гніву за поразку й сорому від приниження. Він плакав і все міцніше й міцніше стискав Демосфенові горло. Демосфенові забракло повітря, відчув, що кудись провалюється, ось-ось впаде... І тоді пальці нападника ослабли. Демосфен глибоко вдихнув повітря, закашлявся й присів. Коли отямився й розплющив очі, побачив Дарія. Він лежав долілиць і двогострий кинджал стирчав у його спині. Старшина мовчки з його тіла витягнув кинджал, полою одягу обтер його й поклав до піхов.

За пару днів Лаодіка зустрілася з Демосфеном і, побачивши на шиї сині плями, запитала:

- І досі болить? Ти сам винен, забув, що ворог і без зброї залишається ворогом. І дуже болить?

- Уже не болить, але сліди від його пазурів ще не зійшли.

- Кажуть, ти знав того єгиптянина.

- Він не єгиптянин. Він із племені конярів, яке колись жило в провінції Вавилону. Років вісімнадцять тому цар Антіох звелів своєму надмірно послужливому начальнику каральної експедиції Псамметихові покарати їх за відмову платити данину кіньми. Псамметих вирізав одне з поселень, щоб настрахати інших. Але інші поселення, не чекаючи його приходу, знялися з місця й повтікали до Єгипту.

- Розповідаєш страшне, - байдужо сказала Лаодіка й змінила тему розмови. - Зараз я клопочуся кадрами. Багато намісників сатрапій, земель, міст за своїм професіоналізмом і грамотою не відповідають посадам. Одні з них постаріли й згубили розум, а інші й не мали його. Мені потрібні мої кадри, нові посадовці, які сприймали б нашу теперішню політику. Птолемей Евергет не забариться прийти до нас з великим військом і його вже не заманиш у пастку. Вже тепер треба нам кувати нові мечі й набирати новобранців. Хто це зробить? Тільки такі, як ти. Хочу запропонувати тобі посаду правителя Вавилону. Ти письменний, витривалий, спокійний, зумієш налагодити господарство в найбільшій і найдорогоціннішій нашій провінції. Побудеш там рік, може, два. За той час підшукаю когось іншого, а тебе заберу до двору. По очах бачу, що не подобається тобі моя пропозиція. Між іншим, плем'я конярів, про яке ти говорив, повернулося на свої землі Вавилонії. Недавно від них приїжджав посланець - дуже симпатична, довгошия, з великими, як у дітей, чорними очима й чарівною усмішкою дівчина, може, жінка. Ми видали їй пергамент на довічне володіння землею.

- Іда!.. - скрикнув Демосфен.

Лаодіка з цікавістю глянула на нього, брови зрушились і тонка загадкова усмішка сковзнула по її смуглявому обличчі.

- Ти когось там знаєш?

- Знаю.

- Приймаєш мою пропозицію?

Демосфен відповів не одразу. Із внутрішньої кишені туніки дістав фігурку божка й, тримаючи її на долоні, щось молитовно прошепотів.

- То що в тебе? - запитала Лаодіка.

- Безсмертний.

- Бог? Як його звати?

- Безсмертний імені не має.

- То приймаєш мою пропозицію?

- Приймаю, - сказав Демосфен і його лице засвітилося радістю.

 

Кінець третьої частини

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)