Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Василенко. Архітектура планиди
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
Леонід Куліш. Зізнання
Наталя Коломієць. Я щаслива
Вісник Таврійської фундації. Випуск 11
Микола Братан. Експромти з посмішкою
Еволюція наукових зацікавлень О.Г.Лотоцького

ІСТОРІЯ

Галина Михайленко

Еволюція наукових зацікавлень О.Г.Лотоцького

На сьогодні українська історична наука прагне до переосмислення багатьох сторінок вітчизняної історії, до формування нового бачення її сутності. Ці процеси сприяють активізації наукових досліджень і у галузі біоісторіографії. Сучасні історіографічні дослідження присвячуються не лише формуванню нових образів постатей відомих державних, громадських, культурних діячів. Велика увага приділяється вивченню життєвого шляху та наукового доробку осіб, діяльність яких була поза увагою радянських дослідників. Зокрема, вітчизняні історики звернулися до наукового доробку представників української еміграції. Однією з таких постатей є Олександр Гнатович Лотоцький - знаний історик церкви і церковного права, економіст, письменник і публіцист, визначний громадський і державний діяч.

Наукова розробка питань, пов'язаних з життєвим шляхом О.Лотоцького, останніми роками стає все грунтовнішою. Відомості про політичну і громадську діяльність ученого, переважно в 1917-1920 рр., можна зустріти у працях дослідників з діаспори або ж в українських виданнях, які побачили світ після 1991 р. Наприклад: Ульяновський В.І. "Церква в Українській Державі у 1917-1920 рр."; Воронин А.А. "Автокефалія Української Православної Церкви"; Андрусишин Б.І. "Церква в Українській Державі 1917-1920 рр."; Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. "Діячі Української Центральної Ради", Швидкий В.П. "Олександр Лотоцький: учений, громадський діяч, політик (1890-1930-ті рр.)" тощо. Проте більше уваги хотілося б приділити дослідженню еміграційного періоду життя вченого, діяльності О.Лотоцького як історика та аналізу його наукових розробок.

Олександр народився 9 березня 1870 р. в с. Брониці біля Могилева на Поділлі у сім'ї православного священика Гната Лотоцького. Батько вчився у подільській семінарії одночасно з С.Руданським та А.Свидницьким, і "той дух часу, в якому виростали сі наші письменники, живив і його". Мати була дочкою Северіяна Дложевського, виховувалася в приватному польському пансіоні.

Діставши початкову домашню освіту, Олександр був відданий до духовної повітової школи у Шаргороді (1879-1980 рр.). У 1881 р. батько переїжджає через нездоров'я у с. Білоусівку в Брацлавському повіті, біля Тульчина. Цього ж року хлопця було переведено до другого класу тульчинської повітової школи.

Олександр дуже рано навчився читати. З раннього дитинства особливо запам'яталися йому "Рассказы о Южной Руси" Щебальського з дідової бібліотеки. Навчаючись у тульчинській школі, він продовжує читання українських книжок, тепер уже з бібліотеки волосного писаря Граловецького. Особливо велике враження на хлопця справили "Хмари" І.Нечуя-Левицького, і, в першу чергу, образ Радюка, який став зразком для наслідування. Невимовний захват викликав "Кобзар" Т.Шевченка [1:7-20].

У 1884 р. по закінченні повітової тульчинської школи Олександра було зараховано до подільської духовної семінарії в Кам'янці. У 1889 р. у "Подольских епархиальных ведомостях" з'явився друком перший вірш О.Лотоцького.

Брат Олександра Віктор по закінченні київської академії вчителював у Тифлісі і почав втрачати зір. Йому була зроблена операція, але невдало, і стан здоров'я продовжував погіршуватися. Було вирішено, що Олександр їде до брата. 1889 р., будучи учнем п'ятого класу семінарії, він переїздить до Грузії і переводиться до Тифліської семінарії. Стан брата все погіршувався. І згодом, 1890 р., вже зовсім сліпий, він їде додому. Цього ж року Олександр переводиться до Київської семінарії [1:33-41].

Майже одразу по переїзді О.Лотоцький стає членом української (студентської) громади, яку організував Лука Скачковський. До неї входили також Тихін Добрянський, Іоїль Руденко, Степан Кедреновський та ін. Члени громади мали унікальну, як на той час, можливість нелегально знайомитися з галицькими виданнями - "Правдою", "Зорею", "Ділом". Щорічно проводилися святкування Шевченкових роковин. Великий вплив на членів громади мали В.Б.Антонович, І.С.Левицький, В.Н.Вовк-Карачевський, а згодом і М.С.Грушевський [1:50-65].

Як одного з кращих випускників семінарії, О.Лотоцького було прийнято до Київської Духовної академії за державний кошт. Однак через хворобу він змушений був цілий рік провести у с. Білоусівці з батьками [1:90]. Студентом академії Олександр став уже 1892 р. Разом з ним з українського гуртка навчався С.О.Липківський, члени громади були також і на нижчих курсах: Г.Ярошевський, М.Шпачинський, С.Іваницький [1:103].

Ще у стінах академії він почав наукову співпрацю з В.Антоновичем та його учнями. Спочатку це була робота над біографічним словником діячів - українців та чужинців, що зробили якийсь внесок до української справи. Керував роботою сам професор при допомозі М.Грушевського. О.Лотоцький очолював групу, яка опрацьовувала біографії церковних діячів. Праця була доведена до літери О, але через від'їзд Михайла Сергійовича до Львова призупинилась і врешті так і не була надрукована. М.Грушевський допомагав Олександру та іншим студентам складати плани самоосвіти, давав поради щодо тем рефератів і пошуку джерел, заохочував до літературної співпраці у газетах та популярних виданнях.

Пізніше його численні статті з громадської історії та літератури торкались життєвого шляху діячів науки і літератури: І.Роллє, І.Некрашевича, Т.Шевченка, В.Аскоченського [1:174-176].

За роки навчання О.Лотоцький починає подорожувати по Україні з батьком і братом. "Я використовував всі подорожі для розмов зі священиками, учителями, дяками на теми українські", - зазначає О.Лотоцький. Одночасно він досліджував місцеві архіви. На підставі архіву Брацлавського та Богуславського монастирів пізніше був написаний "Очерк истории Виннице-Браславского женского монастыря" [2].

Одну з подорожей по Поділлю він здійснив з С.Липківським. Під час подорожей він розшукує літературну спадщину С.Руданського, книжкові колекції, збирає етнографічний матеріал [1:131].

Провідні напрямки майбутніх досліджень вимальовуються вже в роки навчання в духовній семінарії та Київській духовній академії. Зацікавлення історією церкви, її устрою, права не випадкове в житті Олександра Гнатовича, адже народився він у сім'ї православного священика. Основою майбутніх наукових розробок у галузі історії церкви стали спроби аналізу загальних християнських догматів, Святого Письма. Протягом усього життя дослідник знову і знову повертається до цих тем.

Ще в роки навчання в духовній семінарії ним було написано багато творів-роздумів з цього приводу. Розмірковуючи над можливістю розвитку християнського віровчення, Олександр приходить до таких висновків: "Полнота и совершенство христианского вероучения нисколько не препятствуют его развитию. Развитие его возможно и основывается на различии в нем 2 элементов - божественного и человеческого, внутреннего и внешнего, содержания и формы" [3: арк.71-77].

Він намагається узагальнити, виділити вихідні положення православного вчення про стан душі померлих [3: арк.143-150], прагне знайти відповідь на питання, чи можливо побачити "в душе человеческой некоторую черту божественности, величественности" [3: арк.39-51], робить спроби проаналізувати окремі сюжети зі Старого та Нового Завіту [3: арк.21-38].

"Любовь является центром, средоточием всего христианского учения. Сам Спаситель сводит весь закон к заповеди о любви к Богу и ближнему," - пише Олександр, ще будучи студентом [3: арк.119-124].

Можливо, саме розуміння цієї істини хотів донести О.Лотоцький дітям, складаючи для них збірники, адже в його доробку є багато робіт саме для маленьких читачів, бо формувати світогляд людини необхідно з перших років її життя. Так, у збірнику "Вінок" уміщено, наприклад, такі оповідання: "Коротка свята історія", "Різдво Господа нашого Ісуса Христа", "Воскресіння Ісуса Христа", - які відзначаються надзвичайною яскравістю, легкістю у сприйнятті, що показує Олександра Гнатовича і як талановитого дитячого письменника [4]. Подібну оцінку можна дати і підручникам для дітей з основ віровчення, укладених О.Лотоцьким ("Старий Заповіт"[5], "Новий Заповіт" [6]). Вдалий добір матеріалів дозволив автору у доступній для малечі формі передати зміст Вічної книги. Ще студентом Олександр починає складати свою колекцію з матеріалів з історії церкви, яка з часу навчання в Академії стала основним предметом його наукових занять. Ще на третьому курсі він узяв у професора І.Малишевського тему про устрій української церкви. Стаття на цю тему була написана українською мовою і вийшла у "Записках НТШ" у Львові. Саме ця публікація принесла потім великі неприємності. Рада Академії не допустила захисту кандидатського дослідження О.Лотоцького. Було винесено присуд про небажаність його праці, як неблагонадійного, на педагогічній ниві. Саме тому, скінчивши Академію зі званням кандидата богослов'я влітку 1896 р., Олександр не зміг одразу знайти роботу. Подільський архієпископ Дмитрій Сабикін спочатку обіцяв влаштувати його у Кам'янці, але коли довідався про цей інцидент, відмовив у посаді [7:556].

У Києві О.Лотоцький зустрічає жінку, яка стала його вірною супутницею на усе життя. 1986 р. він одружився з Німіфодорою Мефодіївною Руденко.

Пошуки роботи в освітній галузі не мали успіху. Тому довелося влаштуватися у Київську палату Державного контролю, де він працював у касовому відділі [1:45]. У цей же час у Києві було започатковано українське видавництво "Вік", у діяльності якого активну участь брав і Олександр Гнатович [1:260-262].

У 1900 р. О.Лотоцький погоджується на переміщення по службі у Державному контролі до Петербурга. Сам він пояснював це так: "Потрібно було мати в Петербурзі людину, що провадила б постійні зносини з цензурою, переговорювала, пояснювала, штурхала, натискала, бо без того найбільші зусилля товариства пропадали марне… тож… важливішим мотивом для... сеї справи були потреби видавництва "Вік", що стало для нас на той час головним завданням нашого життя" [1:263-267].

У Петербурзі Олександр поступив на службу до Держдепартаменту кредитового контролю. Відповідально ставлячись до своєї роботи, він мусив зайнятися самоосвітою: серйозно займався економікою та, навіть, опублікував низку статей про аграрні відносини, дрібний кредит та кооперацію. На службі О.Лотоцький звернув на себе увагу неабиякими здібностями і отримав підвищення: посаду заступника генерал-контролера. У 1911 р. йому доручили написати історичний нарис до 100-ліття встановлення державного контролю. Його "История государственного контроля" містить не лише нарис діяльності цієї установи за 100 р., але й історичний огляд початків становлення подібних органів у Росії [7:арк. 1-8].

Слід відзначити, що у петербурзький період (1900-1917) наукова, публіцистична та літературна діяльність О.Лотоцького була дуже різнобічною. Паралельно з роботою у Держдепартаменті кредитового контролю, на прохання Синоду, Олександр Гнатович, як знаний автор статей з історії духовної освіти, зайняв посаду члена учбового комітету в Синоді в час підготовки реформи духовних шкіл [8:559].

Реформування освіти, вироблення нових методик виховання та навчання завжди були серед проблем, що турбували суспільство. Тому не дивно, що ці процеси знайшли своє відображення й у працях О.Г.Лотоцького, який поєднував дослідження історії розвитку системи освіти на теренах Російської імперії зі спостереженнями за проблемами реформування освіти на початку ХХ ст.

Розглядаючи систему народної освіти в її історичному розвитку, О.Г.Лотоцький насамперед відзначає відсталість системи освіти в Російській імперії у порівнянні з європейськими країнами. Хоча, на думку дослідника, у минулі століття (наприклад, у ХVІІ ст., коли діяли братські школи) на українських землях були порівняно сприятливіші умови для здобуття освіти. Вчений зауважує, що ще на початку XVIII ст. українські землі були вкриті достатньо щільною мережею шкіл, а вже на кінець століття їх кількість значно зменшується [9:1-18]. Однією із найбільших перешкод для поширення освіти серед українського народу на поч. ХХ ст., на думку вченого, було викладання у школах не рідною українською мовою, а російською [10:254-262]. Українська фракція у Державній Думі постійно порушувала це питання, розроблялися законопроекти про використання української мови в школах. Та Олександр Гнатович змушений підсумувати, що жоден з них не був затверджений: "Так вопрос, о разрешении которого в течении уже более полувека раздается неумолкающий крик жизни, оказывается все в том же заколдованном кругу своей неподвижности" [11:55].

Розглядаючи діяльність церковних шкіл, Олександр Лотоцький звертає увагу, по-перше, на прагнення духівництва повністю підпорядкувати собі ці учбові заклади, зменшивши в них якнайбільше світський елемент; по-друге, на матеріальну незабезпеченість шкіл, що позначається як на загальних умовах облаштування учбових закладів, так і на оплаті праці вчителів [12:29-35]. Висвітлюючи роботу з'їзду вчителів, присвяченого викладанню Закона Божого у школі, він звертає увагу на те, що засідання з самого початку перетворюється на вирішення службових та матеріальних проблем, а питання релігійного виховання, заради якого й організовувався з'їзд, відходить на другий план [13:145-153].

Говорячи про тенденції розвитку освітньої галузі, О.Лотоцький неодмінно підкреслює зв'язок цих процесів із політичними і соціальними змінами у суспільстві. Безпосереднім підтвердженням цього є те, що революційні події 1905-1907 рр. у Російській імперії призвели до усвідомлення необхідності реформування і духовної школи. Більшість у суспільстві вже починала розуміти, що "современная духовная школа уже отжила свой век и нуждается в коренной реформе". Так, з розвитком революційних подій 1905 року керівництво вищих духовних навчальних закладів замислилося нарешті над необхідністю перегляду статуту 1884 р., і духовні академії навіть отримали самоуправління [14:170-175]. Однак уже статут 1910 р. являв собою видозмінений статут 1884 р.: скасовувалося самоуправління, посилювався богословський елемент у навчанні, загальноосвітні предмети втрачали навіть залишки науковості у викладанні [15:118-122].

Розглядаючи нові умови існування духовної школи, О.Лотоцький намагається проаналізувати основні засади її функціонування протягом ХІХ ст. Так, на думку дослідника, найбільш сприятливі умови для розвитку цих учбових закладів створювалися реформою 1804-1808 рр., також статути духовних семінарій 1867 р. та духовних академій 1869 р. "проникнуты были такими широкими образовательными идеями, каких не видим в духовной школе ни до, ни после этих уставов". Що ж стосується інших духовно-освітніх реформ, то в них учений вбачає більше недоліків, ніж позитивних моментів: недоцільні зміни в адміністративному управлінні духовних учбових закладів, порушення поділу учбового курсу на загальноосвітній та спеціальний (реформа духовних учбових закладів 1840 р.); посилення спеціального богословського елементу в духовній освіті за рахунок зменшення часу на загальноосвітні дисципліни (статут 1884 р.) [16:118-125].

За визначенням О.Лотоцького, "самым больным местом существующих семинарий является архаическая постановка здесь педагогической части. Все воспитание ограничивается внешнею стороною, дисциплиной, наружным порядком". На жаль, він постійно змушений констатувати, що незважаючи на появу прогресивних тенденцій дуже часто на вищому державному рівні приймалися рішення, які тільки погіршували становище у духовних школах [17:81-87]. Це послаблення прогресивних реформістських тенденцій у духовній освіті дослідник розглядає насамперед як відображення "эпохи всеобщего успокоения", що прийшла на зміну революційним подіям 1905-1907 рр. Тож, все частіше лунали голоси за спрощення підготовки духівництва, за відмову від широких освітянських завдань по відношенню до духовних учбових закладів [18:126-133]. Слідкуючи за тим, як вирішується проблема реформування духовної школи, яка поступово все більше порожніє, Олександр Гнатович відзначає, що у деяких місцевостях замість шкіл узагалі відкривають 4-5 місячні курси для майбутніх священиків, а з позитивних нововведень можна відмітити лише включення у курс духовних шкіл природознавства [1:119-127]. Аналізуючи ставлення вченого до різноманітних проектів реформ, які "в течении последних 10-15 лет возникали чуть ли не ежегодно", до діяльності шкільного відомства, до створення комісій по вирішенню першочергових питань [20:132], слід відмітити, що постійно прослідковується думка: всі ці заходи ні до яких якісних змін не призводять, нові положення, статути можуть погіршити ситуацію ще більше [21:129-135].

Узагальнюючи погляди Олександра Лотоцького на розвиток системи освіти у Російській імперії, можна відзначити декілька основних ідей, що прослідковуються у більшості його праць, присвячених цій проблематиці: небажання влади сприяти поширенню освіти серед народу, безпосередня залежність змін в учбових закладах від політичних подій у державі, процеси русифікації та полонізації на українських землях, які стали одними з основних гальмуючих чинників розвитку освіти. Єдине, що на думку О.Лотоцького, дозволяло не втрачати надію на позитивні зміни у системі освіти, - це постійна увага громадськості до цього питання та поодинокі голоси, що все частіше лунали на захист прогресивних ідей.

Однією з найбільших справ О.Лотоцького впродовж усього його життя була боротьба за українську мову, українську книжку, адже "традиційна політика нищення українського слова була надзвичайно тяжким для українського народу фактором пониження його національної та всякої взагалі культури" [22:7]. Цю боротьбу він проводив у двох напрямках: участь в організації українських видавництв та книгарень і написання власних творів українською мовою. Адже і в Петербург він переїхав головним чином задля справ видавництва "Вік". О.Лотоцький сам розмовляв з кожним цензором, просив, доводив. У значній мірі саме завдяки йому побачили світ твори І.Нечуя-Левицького, А.Кримського, Грінченків [23:163-135].

Майже відразу по приїзді до Петербурга О.Лотоцький активно включився у діяльність "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг", став його секретарем. Разом із П.Стебницьким він клопотався про дозвіл українських видань у Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Завдяки їм вийшла у світ перша українська енциклопедія - "Украинский народ в его прошлом и настоящем".

Одночасно О.Лотоцький був співробітником "Общества имени Т.Г.Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях Санкт-Петербурга". Найбільшою спільною справою обох товариств було перше видання повного "Кобзаря" [1:268-276]. Серед матеріалів про видавничу діяльність О.Лотоцького міститься укладене ним "Ходатайство об отмене решения СПб Судебной палаты в отношении издания " Кобзаря" Шевченко и о восстановлении части изъятых цензурой мест". У ньому, зокрема, відзначено, що "...запретные произведения Шевченко за давностью времен, к какому относится их содержание, сохраняют лишь историко-литературное значение и не могут считаться вредоносными" [24:арк.1].

О.Лотоцьким укладено також "Устав Украинского Литературно-научного общества в Петербурге". У відповідності до цього документа товариство повинно було сприяти заснуванню шкіл, музеїв, театрів; турбуватися про охорону пам'яток історії; влаштовувати лекції, читання, концерти, екскурсії; друкувати художні твори [25:арк.1-7].

Значну роль відіграв Олександр Гнатович і у виданні україномовного Євангелія. У грудні 1904 р. від імені Видавничого товариства було зроблене відповідне подання до Синоду, однак відповідь була негативна. Тоді петербурзькі українці звернулися до Академії наук і керівник філологічного відділення О.Шахматов поставив питання перед С.Вітте та міністром В.Плеве. Була створена академічна комісія на чолі з академіком Ф.Коржем та О.Шахматовим, до якої увійшли і члени української громади у Петербурзі, у тому числі О.Лотоцький. Синод доручив справу видання українського Євангелія архієпископові Парфенію Левицькому. Комісія Російської Академії Наук діяла два роки. Було проведено велику роботу по уточненню тексту Євангелія в перекладі П.Морачевського. Протоколи засідань вів сам академік О.Шахматов, і їх оригінали відсилалися архієпископу Парфенію. Архієпископ створив ще і власну комісію, з якою переглядав і коригував текст, уже перевірений академічною комісією. Врешті Євангеліє було видане, однак із поправками Парфенія, які він не узгодив з комісією [26:41].

Окрему сторінку діяльності Олександра Гнатовича у Петербурзі складає його участь у боротьбі за скасування указу 1876 р. про заборону української мови.

У 1904 р. О.Лотоцький і П.Стебницький склали обгрунтовану записку з цього питання, яку підписав відомий письменник Данило Мордовець. Записка була надіслана до Міністерства внутрішніх справ та Головного управління. 26 грудня 1904 р. О.Лотоцький особисто передав листа голові Кабінету міністрів С.Вітте. Справа була розглянута міністрами, і Кабінет виніс рішення запитати думку Академії наук, Київського і Харківського університетів, Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора. Дане рішення 21 січня 1905 р. затвердив цар.

Питання було переведено до Академії наук. Керівник філологічного відділення О.Шахматов склав комісію з прихильників української мови - акад. Ф.Фортунатова, акад. Ф.Корша, уродженця України історика О.Лаппо-Данилевського, зоолога В.Зеленського та ботаніка А.Фамінцина, секретаря - акад. С.Ольденбурга. До участі в її роботі були запрошені і члени петербурзької української громади, в тому числі О.Лотоцький. Ретельно опрацювавши багато документів, Академія наук рішуче виступила за відміну указу. Однак на цьому справа не завершилася. 17 жовтня 1905 р. делегація у складі О.Лотоцького, О.Русова та А.Снарського добилася прийому у С.Вітте, і той пообіцяв сприяти справі. Нові правила щодо вживання української мови у друці вийшли вже 24 листопада 1905 р. [27:109-115].

Ще студентом Олександр Лотоцький почав свою громадську діяльність. Він увійшов до української (студентської) громади, яка, зокрема, влаштовувала щорічні святкування Шевченкових роковин. Значний вплив на членів громади мали В.Б.Антонович та М.С.Грушевський [1:55-60].

З 1905 р. у Петербурзі почав діяти український клуб "Громада", членом якого став учений. Він читав тут доповіді з історії української літератури. А у 1910-1912 рр. його було обрано головою клубу [28:118]. О.Лотоцький брав участь у створенні української фракції у I i II Державних Думах [62:5]. Беручи участь у роботі української фракції, О.Лотоцький склав для неї два законопроекти. Перший - про скасування закону проти страйків сільських робітників. Цей проект фракція ухваливши передала трудовій групі, яка з ініціативи фракції внесла на заяву до Державної Думи. Другий законопроект - про хліборобські страйки - фракція вже не встигала розглянути за час дії першої Думи, і тому його вже обміркувала українська фракція другої Думи [29:20].

У березні 1917 р. петроградська українська громада заснувала Українську національну раду. О.Лотоцький був одним з ініціаторів її створення та головою Виконавчого комітету. Українська Національна Рада одразу встановила відносини з Центральною Радою в Києві та відправила делегацію до голови Тимчасового Уряду князя Львова. Делегація, до складу якої увійшов і О.Лотоцький, вимагала призначення в українській губернії на адміністративні посади українців, введення української мови в адміністрації, церкві, суді, школі тощо. Тогочасні газети повідомили, що за відповіддю князя Львова "правительство принципиально не расходится с этими требованиями…". Однак фактично це нічого не дало [30:49].

О.Лотоцький та П.Зайцев відвідали обер-прокурора Св.Синоду В.Львова з метою вирішення справ Православної церкви в Україні. Однак жодну з порушених проблем (обговорення кандидатури Нового Київського митрополита, видання україномовного Євангелія 100-тисячним тиражем тощо) вирішити так і не вдалося. Єдиним успіхом було введення до складу Учбового комітету Св.Синоду О.Лотоцького [31:34].

Переїхавши до Петербурга у 1900 р., О.Лотоцький продовжував підтримувати стосунки зі своїми товаришами, однодумцями, які залишилися в Україні. Одним з них був і Д.Дорошенко. У його листах відчувається щире дружнє ставлення до О.Лотоцького, він розповідає про свої сімейні справи, діяльність видавництва у Києві, про університетську справу, цікавиться життям у Петербурзі [32:1-13]. Згадуючи своє відвідання Петербурга, Д.Дорошенко відмічає, що зупинявся він у "свого приятеля О.Лотоцького" [33:82].

Пізніше саме О.Лотоцький подав Д.Дорошенку ідею скласти покажчик українознавчої літератури. За рекомендацією О.Лотоцького, Д.Дорошенко став секретарем органу української фракції Думи - "Украинского вестника". Співпраця продовжувалася й у межах діяльності Товариства Українських Поступовців [7:561].

У травні 1917 р. до Галичини й Буковини Тимчасовий Уряд призначив генерал-губернатором Д.Дорошенка. За його поданням губернським комісаром Буковини було призначено О.Лотоцького. Після відступу російських військ та ліквідації комісаріатів Олександр Гнатович переїздить до Києва [34:503].

З поверненням у 1917 р. до Києва починається новий етап у житті О.Лотоцького. Нові умови, нова політика змінили життя цілих держав, впливали на формування свідомості майбутніх поколінь. У результаті цих змін Україна втратила багато талановитих людей, видатних діячів, які змушені були покинути рідну землю. Серед них опинився й О.Лотоцький, який усе своє життя присвятив Україні.

Одразу після приїзду до Києва Олександра Гнатовича було призначено Генеральним писарем Центральної Ради. Цю посаду він займав з вересня по листопад 1917 р. [28:119].

Спроби відродити українську державність сприяли й активізації українського церковного руху. Але за словами Д.Дорошенка, він "не знайшов для себе ані зрозуміння, ані піддержки з боку соціалістичного українського уряду. В складі Генерального Секретаріату знайшлася всього одна людина, яка розуміла культурне й національне значення церковної справи і яка взяла на себе ініціативу спробувати ввести церковне життя в рамки нового державного ладу на Україні. Це був генеральний писар О.Лотоцький" [30:410].

О.Лотоцький був переконаний у необхідності створення окремого органу для впорядкування церковних справ. Цю пропозицію підтримали В.Винниченко, І.Стешенко, М.Левицький [30:410]. Проте вирішення цієї справи затягнулося. Лише в січні 1918 р. за нового уряду на чолі з В.Голубовичем при Міністерстві внутрішніх справ був створений Департамент сповідань. Але, як вища церковна влада, так і органи світської влади сприймали його як формальну інституцію [31:52-62]. Проте в цій події О.Лотоцький уже участі не брав.

Не погоджуючись із деякими положеннями ІІІ Універсалу, він подає у відставку з посади Генерального писаря Української Центральної Ради [35:9].

Після встановлення гетьманату Павла Скоропадського О.Лотоцького 28 жовтня 1918 р. було призначено міністром сповідань замість В.Зіньківського [28:119].

Гетьманська адміністрація практично з перших тижнів свого існування провадила, порівняно з Центральною Радою, більш активну церковну політику. Датовані 29 квітня 1918 р. "Закони про тимчасовий державний устрій України" проголошували свободу віровизнання на території Української держави й одночасно відзначали, що "передовою в Українській державі вірою є християнська, православна" [36:42].

В.Ульяновський у своїх дослідженнях з історії церкви в Українській державі 1917-1920 рр. відмічає, що в українській історіографії діяльність О.Лотоцького як міністра сповідань за Гетьманату (24-28 жовтня - 14 листопада 1918 р.) оцінюється цілком позитивно, порівняно з першим міністром сповідань В.Зіньківським. Причиною тому є рішучість О.Лотоцького у втіленні ідеї автокефалії Української Церкви [37:33].

В.Зіньківський виступав за збереження зв'язку з Московським Патріархатом. Він вважав автономію Української Церкви в даних політичних умовах конче необхідною, автокефалію ж - зайвою, хоч і допустимою теоретично [37:173].

У свою чергу, О.Лотоцький на посаді міністра сповідань вів активну боротьбу за автокефалію української православної церкви. На засіданні Всеукраїнського церковного собору 12 листопада 1918 р. Олександр Гнатович виступив із заявою від уряду, в якій рішуче проводив ідею автокефалії.

"Основна засада української держави, - говорив він, - полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна церква. Цього однаково вимагають інтереси і держави, і церкви. Таким чином, автокефалія української церкви - це не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність". Проте більшість учасників Собору належали до промосковських кіл і тому було прийнято рішення тільки про визнання обмеженої автономії Української Церкви, що передбачало фактично повну її підлеглість московському патріарху [39:88].

Через два дні після виступу міністра була оголошена грамота П.Скоропадського про федеративний союз України з Росією і зміну Кабінету міністрів. Новим міністром сповідань замість О. Лотоцького стає М. Воронович, який не поділяв поглядів свого попередника щодо проголошення автокефалії Української Православної Церкви. "Впав міністр - впала і автокефалія", - оцінив цю ситуацію Волинський архієпископ Євлогій [40:62].

З приходом до влади Директорії питання про автокефалію постало знову. 1 січня 1919 року був опублікований "Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви", який базувався на програмі О.Лотоцького [7:653]. Тимчасовим комісаром Міністерства сповідань було призначено О. Лотоцького. Перебуваючи на цій посаді, основну увагу він зосередив на проведенні активної політики ( навіть шляхом диктату і вимог) стосовно Церкви та її верхівки. Так, у грудні 1918 р. Чигиринському єпископу Никодимові було направлено листа, в якому комісар міністерства висловлював своє обурення з приводу змісту єпархіального органу "Киевский православный вестник", який редагував Д.Скринченко. О.Лотоцький підкреслював, що "Вестник" наскрізь перейнятий духом нетолерантності і ворожості в обмірковуванні питань церковно-національного життя в Україні та діяльності осіб, котрі бажали відродження української національної церкви. Комісар пропонував єпископу Никодиму звільнити від обов'язків редактора Д.Скринченка за його шкідливу публіцистичну діяльність. На єпископа покладалося завдання не допустити подальшого проведення через "Киевский православный вестник" ідей, ворожих до завдань відродження національної Церкви в Україні [41:14-16].

Після передачі справ міністерства Іванові Липі Олександр Гнатович мав великі плани щодо своєї подальшої наукової діяльності [35:9]. Однак, політичні події, що розгорталися, змінювалися з неймовірною швидкістю, найменше сприяли здійсненню таких планів.

У цей час Директорія вирішує вислати новий склад посольства до Туреччини[42:58]. Посаду посла було запропоновано О.Лотоцькому, який вважався фахівцем у церковних справах, був одним з ініціаторів проголошення автокефалії Української Православної Церкви, і весь його життєвий шлях тісно переплітався з українським національно-визвольним рухом. А одним з головних завдань посольства було визнання Константинопольським патріархом автокефалії Української православної церкви [41:14].

До Константинополя Олександр Гнатович виїхав з родиною: з дружиною, з дочкою Оксаною та сином Борисом [35:128].

Посольство прибуло до Царгороду 23 квітня 1919 р. "Справи українського посольства в Туреччині знайшов я в дуже сумному становищі. Адже 3 березня 1919 р. п. Суковкин сповістив, що за браком коштів він припиняє діяльність посольства. Більш місяця Українське посольство в Царгороді не існувало", - зазначає О.Лотоцький у звіті про діяльність посольства УНР в Туреччині [43:арк. 30].

Підвалини для подальшої праці українського посольства в Царгороді поступово було створено. Однак, одну з головних справ, заради яких послом було призначено саме О.Лотоцького, вирішити не вдалося. Через своє добре знання богословських наук, зокрема канонічного права, Олександр Гнатович зміг здобути прихильність у Вселенському патріархаті, отримав листа до українського уряду. Завдяки тонко обґрунтованій аргументації посол довів чинність автокефалії УПЦ. До цього схилялися найвищі церковні достойники, але без патріарха, місце якого залишалося вакантним до 1922 р., вони не могли вирішити остаточно цю справу [43:арк. 33-35 ].

Окупація Туреччини військами Антанти, наступ більшовиків на Україну змусили О.Лотоцького у березні 1920 р. залишити посольські обов'язки і виїхати до Відня [28:119].

Події доеміграційного періоду життя О.Лотоцького не лише визначили його формування як науковця, а й стали матеріалом для написання мемуарів. Справжнім явищем в українській мемуаристиці початку XX ст. стали тритомові спогади О.Лотоцького "Сторінки минулого", що вийшли друком у Варшаві протягом 1932-1934 рр. Вони охоплюють значний проміжок часу і крім автобіографічних відомостей містять також цінні матеріали про розвиток національних рухів, про життя українства в Росії, спомини про видатних українських діячів, революційні події в Росії та Україні, аналіз цих подій тощо.

Перша частина "Сторінок минулого" присвячена здебільшого автобіографічним відомостям: основні події в дитинстві та юнацтві, вплив видатних діячів на формування світогляду, наукових інтересів, навчання, початок служби, переїзд до Петербурга тощо [1].

У другій частині праці змальовано основні події петербурзького періоду в житті О.Лотоцького (1900-1917 рр.) [23].

У третій частині своїх спогадів О.Лотоцький говорить про бурхливий період свого перебування у Києві протягом 1917-1919 рр. [29].

Окремим томом було опубліковано спогади про перебування у Туреччині ("В Царгороді", 1939) [35].

Налагодити життя в еміграції було складно. Становище родини Лотоцьких спочатку було дуже тяжким. Олександр Гнатович змушений був найматись нічним сторожем на фабрику. Мешкала родина у двох малесеньких кімнатах [44:35]. Та поступово все налагоджувалося. О.Лотоцький і в еміграції зміг продовжити активну громадську, наукову, публіцистичну, літературну діяльність.

У 1922 р. О.Лотоцького було запрошено на посаду доцента історії канонічного права до Українського Вільного Університету (УВУ). Він викладає такі дисципліни: церква і держава, церковне управління, устрій церкви, міжконфесійні відносини, церковна адміністрація, церковний суд тощо [45:17-66]. З викладанням цих курсів Олександр Гнатович отримав змогу відновити свої наукові студії у галузі історії церкви.

Видавничий відділ УВУ випустив у світ чимало наукових праць, збірників лекцій та навчальних посібників. Тут побачили світ кілька серйозних праць О.Лотоцького з історії початків українського церковного права, зокрема, праця "Церковне право" [7:481-483].

В 1926 р. Павлом Скоропадським було засновано у Берліні Український науковий інститут, який очолив Д.Дорошенко. У майбутньому інститут видав низку праць представників української еміграції з метою ознайомити німецького читача з українською культурою. Серед них були мемуари О.Лотоцького та його праця "Автокефалія".

Ректор Українського вільного університету Д.Антонович читав студентам лекції, і підсумком цих спеціальних курсів стала його документальна збірна монографія "Українська культура", у підготовці якої брали участь видатні соратники С.Наріжний, А.Яковлів, В.Січинський, Д.Дорошенко й О.Лотоцький. У цій праці, зокрема, можна ознайомитись зі статтею О.Лотоцького "Українське друковане слово" [46:8].

Д.Антонович був також засновником Музею Визвольної Боротьби України, в якому було створено ряд відділів: табірного життя з часів війни і таборів післявоєнних, військовий, архівів Союзу Визволення України, політично-дипломатичний, еміграційний тощо.

Висока ефективність роботи Музею стала прикметою його багатогранної діяльності. Цей рівень роботи забезпечували такі визнані на той час особистості, як професори С.Смаль-Стоцький, А.Яковлів, В.Біднов, О.Колесса і серед них - О.Лотоцький [46:8-10].

На початку травня 1923 р. в Празі було засновано Товариство "Ліга Української Культури". Діяльність Ліги проявлялася головним чином в організації публічних виступів. З доповідями в Товаристві виступали майже виключно професори українських вищих шкіл: О.Лотоцький, В.Біднов, Л.Білецький, Ст.Смаль-Стоцький, Д.Дорошенко, С.Шелухін та інші [46:29].

У травні 1923 р. в Празі була заснована ще одна організація - Українське історично-філологічне товариство (УІФТ). Головою товариства було обрано Д.Антоновича. УІФТ займалося, в першу чергу, науковою діяльністю. Основною її формою були наукові засідання, на яких зачитувалися реферати, влаштовувалися їх обговорення та наукові дискусії. Засідання були прилюдні і деякі збирали сотні слухачів, головним чином студентів. Тематика доповідей торкалася історії України, воєнної історії, освіти, історії української літератури, мовознавства, філософії. З доповідями, що торкалися проблеми української історії та історіографії, виступав на цих наукових засіданнях і О.Лотоцький, наприклад, із доповіддю "Свиток Ярослава Мудрого" [47:3-4]. Із повідомленнями про діяльність Олександра Гнатовича виступали на засіданнях Товариства відомі українські діячі: Д.В.Антонович "О.Г.Лотоцький - лицар української книжки", Д.І.Дорошенко "Громадська діяльність О.Г.Лотоцького", В.О.Біднов "Наукова праця О.Г.Лотоцького" [48:9-11].

Товариство влаштовувало також ювілейні засідання на честь своїх членів та інших видатних українських діячів. Одне з них було присвячене 40-річчю наукової діяльності Олександра Гнатовича Лотоцького.

Наприкінці 1924 р. було засновано Український академічний комітет (УАК) як автономний орган Історично-філологічного товариства у Празі з ініціативи О.Шульгіна. Метою його створення було об'єднання українських наукових діячів і координація їхньої співпраці у міжнародних наукових організаціях. Членами УАК були всі українські вищі школи і наукові товариства в Чехії, наукове товариство ім. Шевченка у Львові, Український науковий інститут у Берліні. Комітет мав також і індивідуальних членів, серед яких був і О.Лотоцький [7:491].

Також у Празі було засновано, як продовження подібної ж організації у Відні, Союз українських журналістів і письменників на чужині. Діяльність Союзу виявлялася насамперед в організації публічних засідань, академій, дискусій, літературних вечірок тощо. В Союзі об'єдналося порівняно небагато письменників, зате значно більше було журналістів. Членом Союзу був і Олександр Гнатович [46:66-67].

21 грудня 1925 р. у Празі було засновано Український Республікансько-Демократичний Клуб, який проводив досить значну культурно-просвітницьку роботу. Першим головою Клубу і фактичним його організатором був професор О.Лотоцький. У Клубі влаштовувались зустрічі його членів і гостей, виступи, концерти, літературні вечори. В рефератах Клубу висвітлювалися загальні українські справи, різні спеціальні, політичні і культурні проблеми [46:86].

Вчений брав також участь у культурному житті української еміграції у Франції. Він виступав з лекціями у Парижі разом з М.Славінським, О.Шульгіним, П.Андрієвським, А.Яковлівим та іншими [46:108].

В Парижі була заснована паризьким Комітетом для вшанування пам'яті С.В.Петлюри Українська Бібліотека ім. С.Петлюри. Завдання Бібліотеки, як воно сформульоване в першому розділі статуту Бібліотечного Товариства, було "сприяти у Франції студіям, присвяченим вивченню України". На чолі Бібліотечного Товариства стояла Рада, до якої почесним членом було обрано професора О.Лотоцького. В архівному відділі Бібліотеки була портретна серія, до якої Бібліотека від редакції "Тризуба" одержала портрет професора О.Лотоцького роботи Л.Перфецького [46:34-39].

В червні 1926 року загальні збори Празького Міжорганізаційного Комітету для вшанування пам'яті Симона Петлюри прийняли постанову про видання "Збірника пам'яті Симона Петлюри" та затвердили редакційну комісію в складі: О.Лотоцького, І.Мазепи, М.Мондрики, М.Славінського, О.Шульгіна.

С.Петлюрі присвятив учений окрему свою працю "Симон Петлюра як політик і державний муж". "Основна думка, - пише він, - що проймає весь національно-громадський світогляд Симона Петлюри, це ідея української державної незалежності. З цієї ідеї він завжди в усіх справах виходив і до неї зводилась вся його діяльність" [49:26].

Діяльність О.Лотоцького у перші роки еміграційного періоду була дуже насиченою і активною. Однак життя в Празі не задовольняло повністю Олександра Гнатовича. Нова перспектива постала ще в 1925 р., коли О.Лотоцького запросили на професорську посаду до Варшавського університету. Вчений дав згоду і з 1926 р. мав почати викладати. Однак переїзд до Варшави з різних причин відкладався. Лише у 1929 р. родина Лотоцьких назавжди покинула Прагу, в якій провела сім років.

Почався новий період у житті та творчості вченого. Він отримав посаду на кафедрі церковного права Православного богословського відділення Варшавського університету [50:253]. О.Лотоцькому разом з іншими викладачами-українцями (В.Біднов, І.Огієнко, П.Зайцев) вдалося виховати кількох молодих науковців та зацікавити історією української церкви багатьох майбутніх священиків. О.Лотоцький пропонував студентам теми переважно з історії української церкви. Серед них можна відзначити наступні: "Значення монастирів для церков і культури східних слов'ян", "Церковні братства в Польсько-Литовській державі у XVI-XVIII ст.", "Відношення Русі до константинопольської церкви". Вчений постійно закликав своїх студентів критично ставитися до джерел. І особливо, на його думку, про це слід було пам'ятати, використовуючи праці російських авторів. Так, наприклад, в оцінці магістерської роботи на тему "Початки церковної унії у Польсько-Литовській державі" О.Лотоцький вказав, як на її "методологічну слабкість", на використання "літератури російської доби, без перевірки її тверджень автентичними джерелами" [51:75-76].

Найбільшою організацією української еміграції в Польщі в 1923-1939 рр. був Український Центральний комітет (УЦК), який займався організацією видавництв, книгозбірень, читалень, інтернатів, шпиталів, шкіл тощо. В багатьох осередках української еміграції в Польщі організовувалися різноманітні курси. У самій Варшаві в 1930 р. Комісія УЦК-ту організувала українські наукові виклади. Заходами УЦК-ту відбувалися в Варшаві для української еміграції й недільні виклади, які проводила спеціальна Комісія на чолі з професором О.Лотоцьким [46:91-94].

У 1930 р. виникла можливість створення Українського наукового інституту (УНІ) у Варшаві. Його основним організатором і першим директором став О.Лотоцький. Він зосередив тут кваліфіковані кадри і створив значний центр української науки. Інститут за дев'ять років видав 50 цінних наукових праць. Особливе значення серед них мають 13-томове видання творів Т.Шевченка, том "Діаріуша Пилипа Орлика", два томи збірника статей "Мазепа", праці з економіки та демографії України. Для УНІ О.Лотоцький придбав архів М.Драгоманова, за документами якого вийшов один том [50:128-135]. Серед численних матеріалів архіву Олександра Гнатовича зацікавили листи П.Куліша до М.Драгоманова, і він намагався реконструювати їх стосунки та прагнув зрозуміти, що ж могло єднати цих діячів? Сам О.Лотоцький говорить, що "П.Куліш та М.Драгоманов се - 2 ідейні антиподи свого часу". Проте, аналізуючи їх листування, вчений робить висновок, що від неприхильного ставлення один до одного вони поступово приходять до більш привітних, майже приятельських стосунків. На думку О.Лотоцького, таку зміну могло викликати, по-перше, "обопільне їх відчуження від загалу тодішнього українського громадянства", і, по-друге, "єдність основного наукового напрямку". До того ж, єднаючим фактором для двох освічених людей мало стати і прагнення працювати заради майбутнього батьківщини [52:1-14].

Олександр Гнатович задумав видання огляду культурної праці української еміграції, це значилося в планах УНІ, однак здійснено не було.

Роботу в УНІ вчений поєднував із викладацькою діяльністю у Варшавському університеті [50:7,257].

Незважаючи на вік (йому у 1930 р. виповнилося 60 років), Олександр Гнатович надзвичайно плідно займається і науковою діяльністю, створює в цей період свої основні праці з історії церкви. У 1931 р. вийшла в світ унікальна праця О.Лотоцького "Українські джерела церковного права". Церковне право на теренах України він розглядає як складову частину права вселенської церкви. Свідченням цієї церковної єдності, за визначенням ученого, є наявність загальних джерел церковного права, до яких він відносить Святе Письмо, символічні книги, постанови соборів, богослужбові книги. Ці суто церковні чинники формування церковного права О.Лотоцький визначає як внутрішні джерела церковного права. Крім "внутрішніх", дослідник виділяє й "пам`ятки зовнішнього права української церкви", серед яких відзначає статути Володимира Великого та Ярослава Мудрого, ханські ярлики, грамоти литовських князів та польських королів, договори Б.Хмельницького, твори полемічної літератури. На думку Олександра Гнатовича, українські джерела церковного права розвивалися послідовно, одночасно із зростанням української національної свідомості, у свою чергу, сприяючи її піднесенню [53].

У 1935, 1938 рр. побачила світ двотомна праця "Автокефалія".

"Питання автокефалії - одно з найцікавіших питань устрою церковного, - цікаве не лише для фахівців церковного права… Релігія і церква стали чинниками життя громадського й державного," - цими словами починається праця О.Г.Лотоцького "Автокефалія". Перший том присвячується розгляду загальних засад автокефалії церков (єдність християнської церкви, церковна соборність) [54], другий - це нариси історії окремих церков (болгарської, сербської, румунської, молдавської) [55]. Результатом досліджень О.Лотоцьким автокефального устрою є проект статуту Автокефальної Церкви [54:191-200]. Відомо, що автор почав працювати і над третім томом, який мав бути присвячений виключно історії Української Православної Церкви. Та цей рукопис не був завершений і, як вважають, загинув під час війни.

Справжньою подією стали тритомні спогади О.Лотоцького "Сторінки минулого" (1932-1934) і окремо опубліковані спогади про перебування у Туреччині ("В Царгороді", 1939).

Слід відзначити, що Олександр Гнатович стояв біля витоків ще однієї надзвичайно важливої справи. Навесні 1932 р. за його ініціативою у Варшаві була створена спеціальна "Комісія перекладу Св. Письма та книг богословських". У результаті її діяльності були видані "Літургія св. Іоанна Златоустого", "Псалтир", "Малий Требник", "Служебник", "Господа нашого Ісуса Новий Заповіт". О.Лотоцький уклав також кілька підручників Закону Божого українською мовою для початкових шкіл: "Священна історія Старого Заповіту", "Священна історія Нового Заповіту" [56:61-62].

Учений брав активну участь у церковно-громадському житті. Зокрема, у червні 1930 р. він був членом української групи на передсоборному зібранні, яке готувало собор православної церкви у Польщі. У 1938 р. Олександр Гнатович виголосив промову на зібранні з приводу 950-ліття хрещення Русі, організованому "Українським Центральним Комітетом".

Його великий авторитет сприяв тому, що у 1937 р. польські урядові кола запропонували йому місце в сенаті за умови прийняття польського громадянства. Через останню обставину О.Лотоцький відмовився [57:44-45].

Олександру Гнатовичу довелося пережити початок війни і бачити окупацію Варшави. Під час обстрілу загорівся дах будинку, де мешкав професор. Переносячи свій архів, рукописи та книги до льоху, він застудився і захворів на запалення легенів. Невдовзі - 22 жовтня 1939 р. - він помер. Спочатку Олександр Лотоцький був похований біля дружини на варшавському кладовищі Волі. У 1971 р. син ученого Борис Лотоцький переніс прах батьків до українського меморіального кладовища в Америці у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка [7:576].

О.Лотоцький не був легкою людиною у спілкуванні. Характеристики, що давали йому як за життя, так і після смерті, досить виразно поділяються за своїм змістом на негативні і позитивні.

Насамперед, слід відзначити, що О.Лотоцький на кожну справу мав свій вироблений погляд і не поступався ним, поки його не переконали. "…Кожна позиція, яку він відстоював і яку боронив, була вислідом глибокої переконаності. Ніякої справи він не починав, не продумавши її глибоко, до кінця. Точність у виконанні обов'язків і зобов'язань, працьовитість і глибока принциповість були його головними прикметами. Суворий до себе самого, він і від інших вимагав багато. Був мудрий", - таку характеристику Олександру Гнатовичу дає Павло Зайцев, який був знайомий з ним протягом 30 років [44:37].

Попередник О.Лотоцького на посаді міністра сповідань за часів Гетьманату П.Скоропадського В.Зіньківський несхвально сприймав усю діяльність свого наступника. Тож, його зображення О.Лотоцького значно відрізняється від попереднього: "Это был коренастый, сильный, упрямый человек - очень умный, но и обозленный, непримиримый враг России. При взгляде на него невольно вспоминались мне различные жестокие фигуры из украинской истории - такой человек не моргнувши глазомом мог бы отправить на смерть. Что-то жестокое, беспощадное, - а в то же время трагическое чувствовалось в нем. То, что называют "сердитым бессилием", гневом от бессилия, но что у Лотоцкого было не гневом, а злобой, непримиримой и страстной, - все это говорило о муке его любви к Украине. Он любил ее горячо и фанатически не мог простить России самого ее существования, самого факта ее величия; мучительная зависть, непрощаемая обида как-то "застряли" в нем … Он не мог мне простить того, что, будучи украинцем, я служил и служу русскому делу… Лотоцкий был ревнив к Украине, он не допускал ухода "на сторону" (т.е. в Россию!), принадлежа к той "старой гвардии", которая умирает, но не сдается" [37:33].

Сучасний дослідник Б.Андрусишин, змальовуючи діяльність О.Лотоцького на посаді комісара Міністерства сповідань, говорить, що для нього були характерні диктат та вимоги [ 41:16].

Проте, слід відзначити, що багато людей, які були достатньо близько знайомі з Олександром Гнатовичем, дають йому загалом позитивну характеристику. Хоча, можливо, що через дружні стосунки не зверталася увага на певні недоліки вдачі діяча. А вони, звичайно, були притаманні і йому, як і будь-якій людині.

Івану Коровицькому довелося співпрацювати з ученим у Варшавському університеті. За його словами, "дім Лотоцьких став одним з огнищ місцевого українського товариського життя", а його господар завжди був привітним і товариським. І.Коровицький згадує, що Д.Дорошенко в одному зі своїх листів писав, як йому стало порожньо у Празі після від'їзду його приятеля: "…найбільшою приємністю для мене було те, що, бувало, зайду до Лотоцького…". Мабуть, проявом пошани до цієї людини можна вважати і "тепле прощання-проводи", що влаштували представники української громади у Празі, коли родина Лотоцьких переїздила до Варшави [51:5-83].

Митрополит Мстислав зазначав, що щиру пошану до "постійно творчого професора О.Лотоцького" він проніс через усе своє життя [65:116-119].

Д.Дорошенко писав, що О.Лотоцький "цілком присвятив себе справі українського національного відродження, віддав їй всю свою душу, всі помисли, всі сили…". І особливо він відзначає надзвичайну працьовитість ученого та його скромність [38:17-22].

"Своєю спокійною вдачею і умінням жити з людьми завойовував О.Лотоцький прихильність оточуючих," - говорить Іван Токаржевський-Карашевич. Він згадує, що Д.Дорошенко назвав ученого "лицарем праці і обов'язку"; у некролозі, який йому присвятив О.Шульгин, знову його було названо "лицарем праці". Надалі І.Токаржевський-Карашевич відзначає, що "значно більш слушним було б назвати його лише лицарем, не зменшуючи цього окреслення прикметниками чи уточненнями. Він був лицарем у всьому, не лише в праці, або з обов'язку". Він також говорить, що О.Лотоцький був людиною дуже доброю, проте "показував він дуже суворого, здається, щоб не стати занадто м'яким, на що нам тверде життя не дозволяє" [ 42:62-63].

Можливо, О.Лотоцький іноді був дуже вимогливим до інших, занадто критичним у своїх висловлюваннях щодо ідей, які кардинально розходилися з його поглядами. Проте він був цілеспрямованим і енергійним, працелюбним і доброзичливим з близькими людьми, завжди відстоював свої переконання і щиро любив свою батьківщину. Напевно, така людина дійсно заслуговувала на повагу сучасників і має повне право на шанобливе ставлення нащадків.

Протягом усього свого життя Олександр Гнатович завжди намагався бути в центрі подій, вирішував питання, важливі для відродження української самосвідомості, самоповаги, вів надзвичайно активну громадську, політичну, наукову, публіцистичну діяльність. І всі свої сили, талант, енергію він спрямував на служіння українській справі, українському народові.

Література

 

1. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава (Праці /Укр. наук. інститут; т.6; Сер.: Мемуари; кн.1), 1932. - Ч.1. - 286 с.

2. ЦДІА у м.Києві. - Ф.1225. - Оп.1. - Спр.3 (Очерк истории Виннице-Браславского женского монастыря).

3. ЦДІА у м.Києві - Ф.1225. - Оп.1. - Спр.2 (Тетради со студенческими работами А.И.Лотоцкого за время пребывания в духовной академии).

4. Вінок: Читанка для молодших школярів /Упоряд. О.Г.Білоусенко; [Підгот. текстів і приміт. Л.П.Гуцало; Передм. Д.С.Чередниченка; Іл. М.І.Компанця; Обкл. В.В.Ковальчук]. - 3-тє вид. - К.: Веселка, 1999. - 654 с.: іл. - (Шк. б-ка).

5. Білоусенко О. Старий Заповіт. Біблійна історія / Вступ. ст. В.І.Ульяновського. - К.: Либідь, 1993. - 160 с: іл.

6. Білоусенко О. Новий Заповіт. Біблійна історія. - К: Либідь, 1993. - 146 с.

7. Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С.В.Ульяновська; Вст. ст. І.М.Дзюби; Перед. слово М.Антоновича; Додатки С.В.Ульяновської, В.І.Ульяновського. - К.: Либідь, 1993. - 592 с.; іл. (Пам'ятки історичної думки України).

8. ЦДІА у м.Києві. - Ф.1225. - Оп.1. - Спр.103 (Лотоцкий А.И. История государственного контроля).

9. Лотоцький А.И. Где обучалось Подольское духовенство до учреждения Подольской духовной семинарии (по поводу столетия устройства Подольской духовной семинарии). Исторический очерк. - Каменец-Подольский, 1898. - 47 с.

10. Лотоцкий А.И. Народное образование на украинском юге // Летопись. - 1916. - №10. - С.252-269.

11. Лотоцкий А.И. За родную школу // Вестник воспитания. - 1916. - №5. - С.1-55.

12. Лотоцкий А.И. Народное образование в Подолии в его прошлом и настоящем // Образование. - 1899. - №5-6. - С.29-53.

13. Лотоцкий А.И. Съезд законоучителей // Вестник воспитания. - 1909. - №6. - С.145-167.

14. Лотоцкий А.И. Отмена автономии духовных академий // Вестник воспитания. - 1909. - №3. - С.170-183.

15. Лотоцкий А.И. Новый устав духовных академий // Вестник воспитания. - 1910. - №5. - С.118-124.

16. Лотоцкий А.И. Духовное образование в преддверии церковного собора // Вестник воспитания. - 1907. - №7. - С.118-136.

17. Лотоцкий А.И. К реформе духовных семинарий // Русская школа. -1908. - №9. - С.81-94.

18. Лотоцкий А.И. Кризис духовного образования // Вестник воспитания. - 1909. - №1. - С.126-137.

19. Лотоцкий А.И. Из жизни духовной школы // Вестник воспитания. -1909. - №8. - С.118-129.

20. Лотоцкий А.И. Церковно-школьные дела // Вестник воспитания. - 1910. - №6. - С.126-145.

21. Лотоцкий А.И. Новые воспитательные меры в духовной школе // Вестник воспитания. - 1914. - №1. - С.129-137.

22. Лотоцький О. Українська книга. - Прага, 1926. - 10 с.

23. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава (Праці /Укр. наук. інститут; т.12; Сер.: Мемуари; кн.3), 1932. - Ч.2. - 490 с.

24. ЦДІА у м.Києві. - Ф.1225. - Оп.1. - Спр.75 (Ходатайство об отмене решения СПб Судебной палаты в отношении издания "Кобзаря" Шевченко и о восстановлении части изъятых цензурой мест).

25. ЦДІА у м.Києві. - Ф.1225. - Оп.1. - Спр.107 (Устав Украинского Литературно-научного общества в Петербурге).

26. Власовський І. Олександр Лотоцький як церковний діяч // Лицар праці і обов'язку: Зб., присвячений пам'яті Олександра Лотоцького-Білоусенка. - Торонто-Нью-Йорк: Євшан-зілля, 1983. - 190 с.

27. Пріцак О. Роль О.Лотоцького в заходах для уневажнення заборони українського слова з 1876 р. // Лицар праці та обов'язку: Зб., присвячений пам'яті Олександра Лотоцького-Білоусенка. - Торонто-Нью-Йорк: Євшан-зілля, 1983. - 190 с.

28. Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради. - К., 1998. - 244 с.

29. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава (Праці / Укр. наук. інститут; т.21; Сер.: Мемуари; кн.4), 1934. - Ч.3. - 396 с.

30. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. - Т.1: Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932. - 437 с.

31. Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради): Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997. - 200 с.

32. ЦДІА у м.Києві. - Ф.1225. - Оп.1. - Спр.56 (Письма Дорошенко Д.).

33. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918). Ч.1: Галицька Руїна 1914-1917 років. - Львів: Червона калина, 1923. -131 с.

34. Енциклопедія українознавства: У 2 т. Т.1. - Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. - 768 с.

35. Лотоцький О. В Царгороді. - Варшава (Праці /Укр. наук. інститут; т.40; Сер. Мемуарів; кн.5), 1939. - 176 с.

36. Плохій С. Долаючи минуле: перспективи відокремлення церкви від держави в Україні // Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні: Матеріали міжнар. наук. конф., Київ, 28-30 вересня 1994 р. - К.: Укр. Правн. Фундація; Вид-во "Право", 1996. - 216 с.

37. Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського): Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997. - 320 с.

38. Дорошенко Д. Лицар праці та обов'язку // Лицар праці і обов'язку: Зб., присвячений пам'яті Олександра Лотоцького-Білоусенка. - Торонто-Нью-Йорк: Євшан-зілля, 1983. - 190 с.

39. Гаюк С. Золотий ювілей УАПЦ // Український Православний Календар. - Бавнд - Брук. - 1971. - С.88-91.

40. Історія християнської церкви (Релігієзнавчий довідковий нарис) / АН України. Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії; Відп. ред. С.Онищенко. - К.: Наук. Думка, 1991. - 104 с.

41. Андрусишин Б.І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР): Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997. - 176 с.

42. Токаржевський-Карашевич І. Олександр Лотоцький як дипломат // Лицар праці і обов'язку: Зб., присв. пам'яті проф. Олександра Лотоцького-Білоусенка. - Торонто, Нью-Йорк, 1983. - 190 с.

43. ЦДАВО України. - Ф.4465. - Оп.1. - Спр.1031 (Звіт про діяльність посольства УНР в Туреччині з січня 1919 по березень 1920 року).

44. Зайцев П. Мало було - Лотоцьких // Лицар праці і обов'язку: Зб., присвячений пам'яті Олександра Лотоцького-Білоусенка. - Торонто-Нью-Йорк: Євшан-зілля, 1983. - 190 с.

45. Український Вільний Університет в Празі в роках 1926-1931. - Прага, 1931. - 458 с.

46. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С.Наріжним до частини другої). - К: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. - 272 с.

47. Праці Українського Історично-філологічного Товариства в Празі. - Прага, 1926. - Т.1. - 281 с.

48. Наріжний С. 15 літ діяльності Українського історично-філологічного товариства в Празі (1923-1938). - Прага. - 16 с.

49. Лотоцький О. Симон Петлюра, як політик і держ. муж. - 3-є скорочене видання. - Париж-Лондон, 1951. - 76 с.

50. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939 (частина перша). - К., 1957. - 268 с.

51. Коровицький І. Олександер Лотоцький у Варшаві в рр.1929-39 // Лицар праці і обов'язку: Зб., присвячений пам'яті Олександра Лотоцького-Білоусенка. - Торонто-Нью-Йорк: Євшан-зілля, 1983. - 190 с.

52. Лотоцький О. П.О.Куліш та М.П.Драгоманов у їх листуванні. - Прага: Видання Українського історично-філологічного товариства в Празі, 1937. - 14 с.

53. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. - Варшава, 1931. - 325 с.

54. Лотоцький О. Автокефалія / Українська Православна Церква Київського патріархату. - К.,1998. - Т.1: Засади Автокефалії. - 395 с.

55. Лотоцький О. Автокефалія / Українська Православна Церква Київського патріархату. - К., 1998. - Т.2.: Нарис історії Автокефальних церков. - 354 с.

56. Дорошенко Д. Православна Церква в минулому і сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940. - 69 с.

57. Гловінський Є. О.Г.Лотоцький // Мета. - Мюнхен. - 1959. - № 3/30.

58. Митрополит Мстислав. Квітка на могилу Олександра Лотоцького // Лицар праці і обов'язку: Зб., присвячений пам'яті Олександра Лотоцького-Білоусенка. - Торонто-Нью-Йорк: Євшан-зілля, 1983. - 190 с.

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)