Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Молода муза. Випуск 3
Іван Ющук. Якщо ти українець
Микола Братан. День святого Миколая
Ігор Проценко. Вечірні вогні
Микола Братан. Гіркі експромти
Роман Шупта в Україні й поза нею

 

РОДОВІД

 

Дмитро Шупта

 

РОМАН ШУПТА В УКРАЇНІ Й ПОЗА НЕЮ

 

Мій батько, Шупта Роман Дмитрович, народився 14 жовтня 1895 року в селі Яцини Пирятинського району Полтавської області в древній козацькій родині земського лікаря. Його батько Дмитро Іванович, будучи потомственим медиком, мав прізвисько - Щепій, бо його предки вміли щепити від інфекційних хвороб. Батькова мати Віра Силівна з сусіднього села Бубнів також походила з древнього козацького роду Гиренків.

Батько був восьмою дитиною: найстарша його сестра Явдоха, що прожила 115 років, мешкала, будучи в заміжжю, в Прихідьках, потім - брати: Іван, Гаврило, Данило, Стратон, Степан, Богдан, Денис. Коли моєму батькові виповнилось десять років, померла його мати і невдовзі дід одружився вдруге, після чого народилася сестра Уля.

Дід, що працював медиком на три волості (Білоцерківську, Варвинську й Гніденську), завше був дуже зайнятий, а по господарству поралися старші брати й мачуха. Вони ж займалися й вихованням. Від крутої мачухи найбільше діставалося найменшому, нерідному Романові, пастушкові та її підручному, який Улянці був ще й за няньку…

Батько мав здібності до навчання і всілякі таланти: гарно співав, грав на сопілці, добре вчився в школі, малював. Учителем у нього був Петро Миколайович Табурянський, котрий підтримував дружні зв'язки з медиком Шуптою і першим побачив таланти мого батька. Читав батько в пастухах книги як з власної бібліотеки, так і з учителевої та шкільної. Ходив батько також до дитячого церковного хору, де москаль-регент, висланий у ці краї за народовольство, який мав зуба на місцевого попа Верещаку, навчив малолітнього Романа віршів С.Руданського, і коли малий декламатор прочитав їх серед церкви у присутності попа ("Раз у суднюю неділю піп казання говорив…"), то піп, розгнівавшись, і регента, і мого батька вигнав.

Продовжив мій батько своє навчання в Пирятинській чоловічій гімназії, де він також брав участь у хорі та в самодіяльному театральному гуртку. Однак, починаючи з тринадцяти років, він щоразу на канікулах відбував у Крим, куди його завіз дядько Калістрат Гиренко, що мешкав тоді в Сімферополі, і прилаштував працювати помічником садівника у князя Куракіна в урочищі Жигулин гай. Зароблені гроші батько клав у Пирятинський банк і до початку Першої світової війни у нього вже малася на рахунку значна сума золотом. Ці гроші він мріяв використати собі на подальше навчання.

Але в перші ж дні війни його було мобілізовано у військо. Поскільки батько добре малював, володів шрифтами, його направили на спеціальні короткочасні курси військових топографів, після чого він опинився в топографічному взводі армії Самсонова.

Як дійова особа на театрі військових дій, батько пережив усі події, які спочатку війни випали на долю тодішнім військовикам. Драма розгорнулася в тодішній Подільській губернії, де головними діячами були генерали: Янушкевич, Данилов, Іванов, Жилінський... Це штабне начальство не було позбавлене оптимізму і впевненості в цілковитій і швидкій перемозі російських військ над своїми противниками (австро-угорсько-німецькою коаліцією), адже російська військова розвідка зуміла роздобути стратегічний план розгортання австрійських збройних сил проти Росії, про що згадується у виданні Ігора Іванова ("Негромкий выстрел", М.: "Молодая гвардия", 1977).

В день, коли в Росії була об'явлена тотальна мобілізація, 18 липня 1914 року генерал Брусилов виїхав до Вінниці. Пізніше генерал напише: "Вінниця - це останній етап нашого мирного, тихого буття в минулому… Наш дім, улюблені книги і журнали, милі люди, зелень, квіти, прогулянки полями й лісами, мир душевний… А потім - крапка…" У Вінниці на курсах військового топографа був і мій батько.

Під кінець літа 1914 року німецькі війська рвуться до Парижа, а російські армії терплять поразку за поразкою в Східній Прусії і в Польщі… Після загибелі генерала Самсонова у Ольштинському воєводстві, війська генерала Брусилова діяли в Галичині й на східніших територіях України. Батькові запам'ятався багатий поміщицький дім князя Радзівіла і особливо широке подвір'я, де виднілися свіжі сліди воєнного розору: розкішні клумби потоптані кіньми й людьми, кущі бузку й жасмину поламані, забризкані грязюкою, пишний з колонадою ґанок засмічений, двері роздзяплені навстіж, повсюди військові, прифронтова суєта - тут штаб російської 8-ї армії. Саме сюди мій батько, молодий унтер-офіцер, доставив скрупульозно складений їхнім топографічним взводом детальний план потрібної місцевості з нанесеною на нього дислокацією живої сили й військової техніки противника. Та це на штабістів не справило ніякого враження, наче те донесення було зовсім непотрібним чи в тім плані там ніхто нічого не кумекав.

Черговий офіцер доповів: "Наші війська захопили Львів!" Від криків "ура" задрижали стіни родового помістя князя Радзівіла.

З наступом російських військ у Галичині, здавалося, Австро-Угорська монархія розвалиться. Так починалася та війна для батька, хоча він і був свідком того, як у серпневі дні 1914 року 2-га армія Північно-Західного фронту під командуванням Самсонова потерпіла цілковиту поразку і опинилася під командуванням генерала Брусилова.

На жаль, Брусилов мав обмежену кількість точних даних військової розвідки про розташування австро-угорських військ. Австрійська кавалерійська дивізія біля Городка атакувала 2-гу з'єднану козачу дивізію. Свідки цього бою в деталях описують ці події: "З початком четвертої години, коли артилерійський, рушничний і кулеметний вогонь противника досяг найвищої напруги, з боку лісу показалися розімкнуті австрійські кінні частини, що йшли в атаку на м. Городок… В цілковитому порядку, чітко вимальовуючись на тлі жовтого поля синіми мундирами, впорядкованими розімкнутими лініями, одна за другою, наближалися угорські гусари до наших піхотних позицій… Приблизно можна було визначити, що йшла в атаку кінна частина, силою близько бригади. Наша піхота мовчала… Підпустивши гусарів приблизно на 700-800 кроків, стрільці по всьому фронту відкрили пачковий і кулеметний вогонь. Стали падати вершники й коні, порядок в лавах наступаючих відразу порушився. Несучи великі втрати, перші лінії не витримують нашого вогню; в безладі групами повертають праворуч, підставляючи себе фланговому вогню нашої кінно-кулеметної команди, і, нарешті, останки її кидаються назад. Кілька коней без вершників доскакують до самих окопів піхоти. Наступні лінії, потрапивши під вогонь, втрачають порядок, несуть втрати і також повертають назад. Все поле покривається скакаючими вершниками, які рвуться вийти із сфери вогню. Наша піхота й артилерія переслідують їх влучним вогнем. Ще кілька миттєвостей, і рештки угорської кінноти зникають з виду за складками місцевості, і тільки розпорошені по полю, поодинці й групами, багаточисельні тіла вбитих і поранених гусар і коней засвідчують про щойно розіграний тут бій…" Лишень незначній кількості атакуючих вдалося відступити за Збруч.

Жорстокі сутички відбувалися також на річці Гнила Липа: "Все поле бою протяжністю близько ста верст закидане було трупами. Поранених ледве встигали підбирати, санітарів не вистачало, як і рук для того, щоб усе прибрати, бракувало також перев'язочних матеріалів".

До шпиталю, розрахованого на 210 поранених, звезли понад три тисячі чоловік. Що могли вдіяти там четверо лікарів? Дефекти в забезпеченні російської армії виявлялися не тільки в санітарній частині, було їх аж занадто багато, і не все міг передбачити й усунути командуючий армією, навіть при бажанні - походження їхнє корінилося в загальному стані російської імперії. Брусилов писав: "Необхідний не малий, а сильний загальний резерв, без якого битва завжди висітиме на волосині, і що незначна частина, яка знаходиться в розпорядженні командуючого армією для парирування випадковостей, як думали німці, та й ми з ними, до початку цієї кампанії, зовсім недостатня…"

Численна і добре навчена російська військова потуга не зіграла видатної ролі в боях 1914 року особливо через відсутність умілих і рішучих генералів. До середини 1915 року ворог уже вторгнувся на територію Білорусі й Литви… Стало очевидним, що 8-й армії Брусилова на Бугу затриматися не вдасться. У своїй телеграмі у Ставку генерал доповідав: "Всіляко намагатимуся тримати війська в наступальному настрої і не давати виникнути духові розпачу, в чому допомагатимуть короткочасні наступи". Коли Брусилов, армія якого поступово оточувалася ворогом, плануючи свій відхід заздалегідь, зв'язався по телефону з начальником штабу фронту: "Прошу доповісти головнокомандуючому, що я планую перейти в наступ правим флангом, щоб відкинути противника за ріку Стир і заволодіти Рожищем, Луцьком", то з великими труднощами він отримав на це згоду верхівки. І коли вся російська армія відступала по всіх фронтах, саме тут, під Луцьком, під ударами брусилівців противник почав відступати. Після запеклого бою Луцьк було взято. Та ворог зосередив свої зусилля проти правого флангу 8-ї армії і там російським військам довелося відступити на ріку Струбель…

Німецький наступ також захлинувся і з осені 1915 року на російському фронті настало затишшя. Війна набула характеру опозиційної, де солдати в окопах по коліна у воді хапали окопну хворобу, запалення легенів, ревматизм. Почалося братання українських військовиків, які стріляли один в одного - саме українці у цій війні винищували самі себе, будучи на службі у двох ворогуючих імперій.

Війна принесла Росії тяжкі поразки і втрати: російські війська змушені були залишити Польщу, Галичину й Литву. Величезні були й людські жертви, так звані "санітарні втрати", які вже на початку війни склали 3 млн. 400 тис. чоловік, з них 312 тис. убитих і 1 млн. 548 тис. полонених та безвісті пропащих. До числа полонених потрапив і мій батько, під конем якого на полі бою вибухнув снаряд, і контуженого топографа-унтер-офіцера вивезли в Німеччину.

Так двадцятирічним мій батько опинився далеко від домівки, від України у німецькому таборі для полонених українців. Такі ж окремі табори були й для росіян, для французів, для англійців, хоча іноді вони були розташовані неподалік один від одного. Вже тоді в тих таборах для військовополонених порядки були дуже суворі: годували бруквою, сурогатним хлібом з дерев'яними опилками та консервами з личинок, добутих з кінських шлунків. Туалети були аж ген, на протилежному боці табору, до них бігати було неблизько. Декого, хто не встигав добігти туди й справляв навіть малу нужду по дорозі, було застрелено вартовими на місці "злочину". Багатьох там через це підстерігали розлади сечостатевої системи, а також шлунково-кишкового тракту і в негоду - простудні захворювання. Лікування для військовополонених у німців було всім одне - універсальне: кількаденний голод, тобто, крім води, хворому не давали нічого. Французам чи англійцям в ті часи допомагав Червоний Хрест - їхні полонені одержували посилки з дому з харчами, з одягом та взуттям і предметами й засобами особистої гігієни та ліки. А українцям таке обслуговування не передбачалося.

Оклигавши, батько опинився в бригаді, яка працювала в паровозному депо. Там робота була виснажливою, а нерідко й тяжкою: чистити від мазуту паровози, чистити котли паровозів, підносити важкі деталі. Та коли батько опанував німецьку мову, його земляк прилаштував на берлінському цвинтарі, де батько, маючи навички, підписував пам'ятники і поновлював підписи на старих надгробках. У нього вже з'явилися які-не-які марки (гроші), що він витрачав на харчі.

В час дозвілля у таборі військовополонені українці, а з батьком до табору потрапив і його двоюрідний брат Григорій Шупта, брали активну участь в аматорськім, ними створенім, театрі та національному хорі. Батько був не вище середнього зросту, з правильними рисами обличчя, білявим, блакитнооким і володів чудовим дискантом. Він знав нотну грамоту, багато українських народних пісень, чудово грав на гітарі й сопілці. Тож саме йому випадало грати й жіночі ролі. В табір, де проходили репетиції, жінки ззовні не допускалися, а тому керівникові доводилося вдаватися до вимушеного травесті - батьковим амплуа було виконання ролей саме дівчат і молодих жінок.

У їхньому тодішньому сценічному репертуарі були такі п'єси, як "Наталка Полтавка" І.П.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Г.Шевченка, а особливо, також, чи не всі драми В.В.Винниченка: "Дисгармонія", "Молох", "Memento", "Чужі люди", "Базар", "Брехня", "Співочі товариства", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Дочка жандарма", "Натусь", "Мохноноге", "Молода кров", "Панна Мара", "Гріх", "Між двох сил" та інсценізована "Сонячна машина". На перших порах український театр полонених виконував ці твори лишень у закритому режимі, але коли про нього слава розійшлася Берліном і на фронтах війни справи змінилися, цій українській трупі аматорів полонених театралів у певні дні дозволялося ставити свої п'єси спочатку на сценах відкритих літніх театрів, а потім і в деяких стаціонарних театрах міста. Перед кожним показом п'єси оголошувалася її ремарка чи анотація німецькою мовою.

Кількаразово до Берліна приїздив тоді і сам автор п'єс, на той час уже визнаний драматург В.Винниченко, який зустрічався з акторами, всіляко домагався полегшення їхньої долі як полонених, і мав можливість бачити сценічне втілення його творів. Тоді ж аматорська трупа й фотографувалася зі своїм кумиром. Але навряд чи збереглися хоч десь ті світлини.

Згодом табірний режим став вільнішим і полоненим дозволялося бувати в місті, знайомитися з визначними пам'ятниками німецької столиці, ходити в кіно, у парки. Батько часто бував у "Repungarten" - його улюбленому парку. Якось батько зазнайомився з молодою німкенею, котра мала родовиту бабусю, що запропонувала йому купити свій скарб, від чого батько не відмовився, потративши якусь там суму грошей, а коли він те відніс до Берлінського музею, то мав значний прибуток, збувши у такий спосіб добутий антикваріат.

Під кінець стало відомо, що ведуться переговори між Берліном і Москвою про взаємообмін полоненими. Дехто з його товаришів одружилися там і зосталися в Німеччині. В полонених англійців батько придбав декілька офіцерських шинелей з добротного сукна і зшив із них пальто й костюми, а також заготовив матеріалу ще на декілька. 1925 року відбулася акція обміну наших полонених офіцерів на полонених офіцерів німецьких. Обміняних привезли до Москви, де спочатку, після всіляких перевірок на лояльність, запропонували бути в комендантській роті охоронців Кремля, на що зголосився двоюрідний брат Григорій, а батько домігся відбуття додому.

Потім чи не саме цей вибір зіграв трагічну роль у батьковій долі. Григорій невдовзі також прибув у село Яцини і, одружившись, благополучно виростив своїх дітей, забезпечивши усім їм вищу освіту. Сини його стали вищими офіцерами. А батько застав на своєму дворищі - пустку. Його батько помер, не дочекавшись повернення своїх синів: один з них служив у армії УНР, другий - у гайдамаках, третій - у денікінцях, Іван - працював на шахті в Донбасі. Нічого не було, крім батьківського саду.

Старший брат, що виїхав ще за Столипіна в Чуйський повіт Алтайського краю, надовго замовк, не обзивався. Потім він опинився в Новосибірську, де один з його синів став власкором газети "Труд", а другий - головним економістом Міністерства збройних сил СРСР і мав безпосереднє відношення до Джезказгану та Байконуру.

Повернувшись через одинадцять років у рідний край, батько одружився зі своїм першим коханням - Пріською з Білоцерківець, яка ще юною хворіла на туберкульоз легенів. Народилися у них син Микола й донька Віра. Батько на той час на новому місці вибудував під бляхою хату, облаштував садибу, під горою на дев'яти терасах, споруджених власноруч, сад посадив. Це був час НЕПу. В Яцинах батько також організував аматорську групу театралів, а також хор і виконував постановки драм уже відомого репертуару, особливо В.Винниченка, що потім було підставою для звинувачення у зв'язках із неіснуючою Спілкою Визволення України (СВУ).

На оболоні батько прикупив гулящої землі - солонцю. За зиму чи не з усього села вивіз туди гній, весною зорав те поле й посадив тютюн, продавши який, добре збагатився. А ще з батьківського саду возив цілу зиму на базар у Пирятин зимові сорти свіжих яблук та груш. Був випадок, що він їх возив продавати й на Північ - мішок грошей привіз. Так він став на ноги.

Пізньої осені, повернувшись додому, застав дружину Пріську в Мнозі - вона замочувала коноплі, стоячи по коліна у холодній осінній воді.

- Що ж ти наробила? У тебе тільки нещодавно припинилися легеневі кровотечі. Батько свою дружину лікував тоді борсуковим жиром. Однак невдовзі Пріська померла, зоставивши батька з малими дітьми.

У 1929 році батькові запропонували йти в СОЗ, від чого він навідріз відмовився, поскільки вів своє господарство сам, без найманої робочої сили і ніяким куркулем себе не вважав. На цей час батько одружився з моєю матір'ю - Олександрою Павлівною Жуган, що з Курінського козацького роду (мати її - Ґудзь Явдоха Іванівна, сирота з Прихідьок, а батько - Жуган Павло Кононович, колишній денщик генерала, що також воював з 1914 р., родом з козаків, корінням із самого Запорожжя, людина небідна, був управителем у місцевого пана - генерала Савицького і перед революцією скупив чимало землі).

Невдовзі до хати вдерлися комнезамівці на чолі з Задирякою Іваном, батьковим родичем, скрутили батькові руки і зв'язаного "куркуля" повезли в Пирятинську допру. Загнали батька аж під Архангельськ, де він, стоячи по пояс у крижаній воді, навантажував на баржі важезні соснові колоди. Там схопив ревматизм і дві пахові грижі, після чого його перевели до господарчої частини, де він топив баню, а згодом був заготовачем продуктів для в'язнів концтабору. Потім, після перегляду його судової справи, батька звільнили з-під варти, як такого, що "технічно невірно засуджений".

1931 року батько повернувся з концтабору. 1932 року народився мій брат Оксентій, а сестра Віра померла в той час від голоду - її, захололою, знайшли люди на могилі її мами. З шестирічним Миколою і новонародженим Оксентієм повернулися мати з батьком в Куріньку, до своїх батьків, у яких в Карпушкинім яру (через це діда прозивали Карапуха) була "хата через сіни". Він помер також 1932 року від голоду. В Капустяній і П'ятихатках бувала мати, де обмінювала речі на борошно й крупу.

Згодом, батько забрав матір з дітьми і вони виїхали в Крим, де працювали в ресторані на Байдарських воротах: батько возив воду з джерела, а мати була підсобницею на харчоблоці. Матері дуже не подобалась привізна вода і вона весь час тужила за колодязною водою та красивою природою рідного села Куріньки, звідки, як на зло, у цьому ресторані з'явився головний розкуркулювач і організатор колгоспу "Заможне життя" - Башук. Ця людиноненависна істота батькові не давала життя й там, погрожуючи донести чи заявити, що батько був розкуркулений і сидів на Соловках. Санаторій "Байдарські ворота" і ресторан були урядового типу, де відпочивав тоді навіть сам Цеденбал, монгольський правитель. Побоюючись нових звинувачень, які в разі чогось у першу чергу впали б на голову батька, 1937 року знов довелося повертатися в Куріньку, де на Горянах батьки купили Яшкиненкову хату. Батько й мати пішли на колгоспні роботи. Мати, працюючи на ланці, заробила навіть премію - вівцю. 1937 рік якось обійшов своєю кривавою косою мого батька. А 24 лютого 1938 року на Горянах народився і я. Рік був нервозний. У материних грудях молока не було. Спасла мене кізка, що окотилася. Яшкиненкова хата, з литими стінами стояла на крутій горі, куди носити воду з долини було надто тяжко. Батько цієї весни вирішив будувати нове помешкання на дідовому городі в Карапушиному яру, після чого яр почав називатися Романів. Батькові за помічника був його син Микола, який також доглядав Оксентія, няньчив мене. Спекотного дня, розповідали, мене поклали під грушею (медова панна) в тіні, а коли кинулися до мене, було запізно, я, голенький, у спеку на сонці отримав опіки і ледь тоді не помер. Врятував батько, він, як син земського лікаря, теж знався особливо на народній медицині. Купали мене у звіробоєвім відварі, змащували опіки борсуковим та їжаковим жиром.

Брат Микола мене малого носив на плечах, але він у Куріньці не затримався і перед війною вступив на Донбасі навчатися до гірничого технікуму, куди поїхати йому порадив дядько Іван. Братова доля буде зв'язана з ОУН-УПА, але з 1946 року ми його розшукували як безвісти пропащого.

Як тільки німці окупували село Куріньку, на загальносільському сході Михайловський Ликсандер, як друг, батькову кандидатуру висунув, в числі тих, хто мав "підтримувати порядок у селі", тоді, як старосту й поліцаїв призначала німецька комендатура, в основному із запопадливих та бажаючих. Але батько Ликсандера в цьому не просив і про це навіть слухати не хотів. Ликсандер мотивував тоді свій вибір тим, що, мовляв, батько знав німецьку мову. Та батько негайно зібрав нас і тієї ж ночі ми своїм трофейним конем на возі прибули в село Яцини до дядька Гаврила. В нього затрималися недовго, бо хтось доніс у Куріньку про нашу втечу. До дядька Гаврила ж якраз у цей час прибули похідні зв'язкові ОУН, які мали завдання заснувати пункти зв'язку в напрямку від Києва на Схід України. Батько теж був посвяченим у цю справу. Але німецький комендант під дулом пістолета наказав батькові негайно повернутися в Куріньку, де його вже розшукували, інакше - розстріл. Так ми знов повернулися в Куріньку, на зв'язок з ОУН ніхто не виходив, а невдовзі батько довідався, що оунівські посланці були схоплені німцями за Лубнами і кинуті до Миргородської ями - в концтабір для військовополонених. Там їх того ж року й було розстріляно. Пізніше, коли вже діяла УПА, батько довідався, що його син Микола в УПА мав псевдо "Многа", значно пізніше про це він розповів і нам, але тоді ми про це мовчали й нікому не хвалилися. Від Миколи, як пам'ять, зосталася тільки світлина, на якій його сфотографовано разом з нареченою, бойовою соратницею.

Про ці події в кінці 80-х мені розповідав і поет, в'язень сумління, Микола Cамійленко, дороги якого перетиналися з батьковими - у травні 1944 року під Бельцами в Молдавії, перед тим, як батька контузило, Миколу за співпрацю з УПА, схопив СМЕРШ.

Як тільки німці відступили з Куріньки, всю молодь і військовозобов'язаних чоловіків було мобілізовано і кинуто як "чорнорубашечників" на форсування Дніпра, де майже всі вони полягли, а батько мій мобілізований на фронт був за другою хвилею, хоча за станом здоров'я мобілізації він не підлягав: стан після контузії, післяконтузійна катаракта ока, ревматизм, дві пахові грижі…

Потрапив він у Кіровоград, відтак у щойно сформованому гаубичному взводі брав участь у Яссько-Кишинівській операції, в ході якої війська 3-го й 2-го Українських фронтів оточили й повністю знищили 22 німецькі дивізії, що явило "найбільшу катастрофу, яку будь-коли переживала німецька група армій", - таким було зізнання німецького командування групи армій "Південна Україна".

Можна уявити собі скільки живої сили, різноманітних одиниць військової техніки і спорядження та боєприпасів було захоплено в цій операції. Ворог поніс такі величезні втрати, що для відновлення суцільного фронту йому потрібен був цілий місяць.

У гаубичному взводі разом з батьком були молоді хлопці і досвідчені артилеристи. Микола, родом з Дніпропетровщини, Іван, з Полтавщини, богатирської вдачі, він міг сам подати у ствол снаряд, який заряджали втрьох. У Флорештах, під Бельцами, стоячи вночі на посту, з вибухом фугасу від прямого влучання, батько потрапив під завал зруйнованого будинку, в якому спала вся команда їхньої гаубиці. Всі загинули, крім Миколи, якого напередодні в Бельцях схопив СМЕРШ, - Микола ще від початку війни мав зв'язки з ОУН-УПА.

Батька контуженого лікували в Бельцях, потім у Яссах і врешті санавіацією його транспортували на озеро Балатон, де він і зустрів кінець війни. Додому, після шпиталю, батько повернувся в кінці літа 1945 року. Тут він довідався, що Чорнорай, який був старостою при німцях і всі, хто встиг з поліцаїв, зникли разом з відступаючим ворогом, а решту, хто тільки косо на когось глянув, виловив СМЕРШ і знищив.

На Зелену Неділю 1947 року померла від голоду наша бабуся Явдоха. Крім Оксентія, мене, сестер Явдохи й Ліди у нас з'явився найменший братик, якого в честь пропащого безвісти теж назвали Миколою. За невдоволення, нелояльні висловлювання, за колоски і за те, що батько був обраний на сході села і занесений до списків "підтримувачів порядку самооборони", батька засудили на 25 років, як "ворога народу". Зосталася з п'ятьма дітьми наша мати, яка від сходу й до заходу сонця мала працювати на колгоспних роботах, інакше засудили б і її за невироблений мінімум трудоднів.

Пізніше я звертався до Михайловського Ликсандера за роз'ясненням, чому він висунув кандидатуру саме мого батька на тому сході села, на що він перелякано прошамкотів: - Не можу сказати, чи був я там, на тому сході, чи не був. Це - діло таке, чорт його знає, що то за діло… Добровільно чи як, хто його знає…", відповів дід, турбуючись, що простудиться на протязі. Невдовзі, виїхавши з села, я довідався, що дід Дергун помер, віддавши Богу душу, якщо вона в нього була, і якщо Бог її прийняв. Однак у його сім'ї ніхто від голоду не помер і всі діти та внуки прилаштувалися в Москві.

А староста Чорнорай з Німечини благополучно перебрався за океан, звідки регулярно слав своїй рідні посилки з всілякою гуманітарною допомогою, і його родичі, на подив, ніколи не піддавалися утискам чи репресіям.

7 квітня 1947 року як "ворог народу" за ст. 54 УК СССР батько потрапив до Лубенської тюрми, а потім у концтабір під Божкове за Полтавою. Потім, після Горлівської тюрми, на каторжні роботи в Актюбінський хромонікелевий комбінат, де виконував, хоча й не важку роботу, бо мав дві пахові грижі, але пильну й брудну, що постійно кашляв кров'ю… Там було багато українців, особливо з західних областей - вояків ОУН-УПА, а також таких, як він, "ворогів народу". Разом з ним у цьому концтаборі відбували каторгу багато відомих особистостей, як то: особистий секретар всеукраїнського старости Петровського, батько відомої співачки Клавдії Шульженко та інші.

Батько зрідка надсилав нам листи, а з 1949 року листування припинилося, коли в Актюбінському концтаборі було викрито змовників патріотичної групи, сформованої з вояків ОУН-УПА, які нізащо не припиняли боротьбу і в совєтських концтаборах. Усіх, хто хоч якось був причетний до цього, негайно було розкидано, кого куди.

Так батько потрапив до ще страшнішого концтабору "Джезказган". Цей концтабір був розташований у голому степу, обнесений кількома рядами колючого дроту, і мав посилену охорону - тут в'язнів утримували на суворому режимі. Саме звідси пішла приказка:

Черти выдумали ад,
А советы Джезказгад.

Тут перебували в'язні переважно, хто мав 54-ту, політичну статтю "ворога народу" з 25-річним строком каторжних робіт. Їм випала доля стати каторжанами за наймізерніші провини тільки через те вже, що вони перебували на окупованій німцями території. "Был бы человек, статья найдется" - за таким принципом засуджені.

Батькові тут, у Джезказгані, пригадали "антисовєтську пропаганду", якою він займався в Актюбінському хромонікелевому комбінаті, і 1950 року виїзна сесія карагандинського суду знов засудила батька до 25-років ув'язнення в таборах суворого режиму по статті 58-й УК РСФСР. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я батька і з похилим віком його як нетранспортабельного було залишено на вмирання в Джезказгані, але заборонено листуватися з сім'єю. Батько випадково зостався живим і звільнився звідти лишень після смерті кривавого тирана. 1957 року його було реабілітовано.

Напівголодне і нужденне наше існіння в селі продовжувалося аж до смерті Сталіна. Як "діти ворога народу" ми не могли розраховувати ні на що інше, як стати рабсилою в колгоспі "Замжиття", адже тоді ні паспортів, ні грошей на трудодні не видавали, а без цього ти нікуди не поїдеш. Щоправда, брата Оксентія було виловлено в очеретах з іншими підлітками й відправлено на Донбас, де після навчання в ГПШ, він працював забійником у шахтах і був неодноразово привалений, мав переломи ребер, хребта і взагалі дивом зостався живим. Зрештою його 1951 року забрали в Армію. Служив він у Башкирії, де й одружився, і помер.

Батько ж, повернувшись із каторги 1954 року, знов пішов у колгосп на різні роботи: був і теслею, і пастухом, і сторожем, і косарем, і ветеринарним санітаром, несучи все життя тавро "ворога народу", але весь час будучи гордим за свого первістка - вояка ОУН-УПА, про якого мав тільки переказані вісті.

1975 року, коли я працював хірургом у Яготинській районній лікарні, батькові одномоментно було прооперовано з двох боків пахові грижі, на що він довго не наважувався. І взагалі він ніколи не вживав ніякі ліки, крім свого цілющого зілля, в чому він чудово розбирався, як і наша матінка, передавши й нам усім свою любов до лікарських рослин і свої знання. Помер батько, доживши майже до ста років, при цілковитій ясності розуму, в гуморі. Все життя він багато читав, всім цікавився, був широко обізнаним. Він завше говорив, коли його запитували про вік: "Моє життя - як один день". А скільки ж ця людина перемучилася?!

 

P.S. Козаки Курінської сотні на чолі з сотником Тимошем брали участь у битві під Берестечком. Курінька на карті Боплана значиться портовим містечком на річці Удай, у якому відбувалося кілька ярмарків на рік. Курінька була центром Курінської сотні Лубенського полку за часів Гетьманщини. За переписом 1859 року в Куріньці налічувалося 297 дворів, де мешкало 1756 жителів. За переписом 1900 року в містечку Куріньці - 324 двори, 2249 жителів; у 1910 році, після того, як за Столипінщини частина куріньківців емігрувала на Схід, в 336 дворах мешкало 1944 жителі. У 1923 році в містечку - 427 дворів, 2050 жителів.

За совєтських часів до складу Курінської сільради увійшли також Нетратівка й Скибенці. В цій сільраді було спочатку чотири колгоспи. Але після голодомору 1932-33 років, після нищівного 1937-го, після війни 1941-45 років і подальшого піклування комуністично-тоталітарного режиму, в 1989 році на троє сіл залишилося близько ста працездатних осіб, а школу відвідувало 59 дітей, тоді як моє прізвище значилося сороковим у журнальному спискові нашого першого класу, а ще ж був і паралельний клас.

Аналогічна демографічна картина і села Яцини. Але воно вже в останніх енциклопедичних джерелах не значиться, очевидно як безперспективне, хоча тільки згадується в статті "Білоцерківці", про село Пирятинського району, центр сільської Ради, якій підпорядковане село Яцини. Майже половини населених пунктів: хуторів, сіл, селищ не значиться сьогодні на карті наших двох районів Чорнуського й Пирятинського - ось такі наслідки того, що Україна втратила свою державність і тривалий час перебувала в московському та комуністично-тоталітарному ярмі.

 

Теми: 
Автор: 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)