Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Лиховид. Політичний компас виборця
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Алла Флікінштейн. Перша сотня
Микола Василенко. Архітектура планиди
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Микола Швидун. Батьківська криниця
Давид Бурлюк на тлі таврійського краєзнавства

 

ПОСТАТІ

 

Григорій Рудницький

 

Давид Бурлюк на тлі таврійського краєзнавства

Гілея

Початки живописної творчості Давида Давидовича Бурлюка (1882-1967) тісно пов'язані з таврійським краєм, який він називав Гілеєю.

Єдина згадка про неї - в Геродотовому описі Великої Скіфії. Перелічуючи найбільші річки Північного Надчорномор'я, батько історії зазначав, що відразу ж при Бористені розкинулася лісова країна - Гілея. Простягалась вона, як тепер уявляється, по Дніпровому лівобіччі від Лиману до порогів, а може, й геть далі.

Проминали у неспинному бігові століття. Під ударами східних нападників розпалася могутня Скіфська держава, але ще довго, особливо в добу Великого народоруху, прямуючи на захід сонця, топтали гілейську траву коні кочовиків і над степовими обширами зависали войовничі оклики.

І в середньовіччя, коли старожитна Гілея стала материковою частиною Кримського ханату, не було тут спокою. Аби заступити вихід у море запорозьким суднам, що постійно шарпали оттоманські та кримські береги, побудували турки фортеці з яничарськими залогами: в гирлі Лиману - Очаків і Кінбурн, а на місці давньої, часів великого литовського князя Вітовта, Таванської переправи - Кизикермен. Невзабарі й кримці спорудили навпроти Кизикермена, на лівому боці Озу (Дніпра) свою фортечку Іслам-Кермен. Там, де тепер Каховка. Відси був найкоротший, а тому найжвавіший шлях до воріт Криму - фортеці Ор-Капу, тобто Перекопу. Проходив він через розложисту долину, яку татари називали Кара-Джилґою, а запорожці - Чорною, що означало одне й те саме.

Чого тільки не перебачила Чорна долина - сама Історія полишала на ній численні карби. Тут бували майже всі бахчисарайські хани і багато наших гетьманів та кошових - Богдан Ружинський, Михайло Дорошенко, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Сірко, Петро Калнишевський. А ще їхали долиною чужоземні посли з королівськими грамотами, мчали зі спішними повідомленнями гінці, роззиралися навсібіч допитливі мандрівники, зупинялися біля водопоїв повантажені перекопською сіллю чумацькі батави, нерідко в супроводі оружної охорони, бо зовсім не ідилічними були ті суворі часи. Зойками і плачем сповнювалася Кара-Джилґа, коли ординці, повертаючися з наїздів, переганяли нею від Озу до ор-капунської брами ясир. І не раз тут точилися сутички між кримськими та запорозькими загонами, шабля кресала шаблю, після побоїщ укриту тілами долину чорно обсідали зграї круків. Чи не тому її і прозвали Чорною?

А коли по завоюванні Російською імперією Кримського ханату та закінченні Очаківської воєнної кампанії лівобережна степова незайманщина переходила до захланних рук царських вельмож, високих військових чинів, урядовців соляного відомства, ця місцевість стала маєтністю адмірала Миколи Мордвинова.

Центром Чорнодолинської поміщицької економії, що проіснувала аж до падіння царату, було тоді ж засноване село Чорнянка. Новий маєток потребував робочої сили, і мордвинівські емісари перестрівали тих, хто рятувався в степах від покріпачення, умовляючи не шукати чогось кращого, якщо воно побіч. Заселяйтеся тут, переконували вони блукальців, адмірал дасть кожній родині пару волів, корову, десяток овець, а ви, устаткувавшись, трохи підсобите за таку панську ласку економії і житимете собі вільними людьми. Обачні, вислухавши тої мови, подавалися десь інде, хоча б і вглиб Олешківських пісків, цієї придніпровської Сахари, необачні приставали на спокусливу пропозицію. А як відбувся черговий ревізький перепис, їм оголосили, що відтепер вони - кріпаки графа Мордвинова. Донесхочу дісталося поміщицької доброти і їм самим, і їхнім онукам. Тому під час реформи 1861 року чорнянські селяни, аби мерщій скинути з шиї ярмо, відмовилися від викупних наділів (по 8 десятин на кожну чоловічу душу зі сплатою протягом п'ятдесяти літ). У такому разі Мордвинови мали виділити їм по чотири з половиною десятини, а виділили по дві.

1907 року останній власник чорнодолинських маєтків Олександр Мордвинов запропонував зайняти вакантну посаду управителя економії вихідцеві зі слобожанських селян Давидові Федоровичу Бурлюку. Той добре знався на сільському господарстві, видав кілька брошур з агрономії, його діяльність як досвідченого фахівця заслужено відзначали сесійні річники Дніпровського земства, що випускалися спочатку в Херсоні, а потім у повітовому центрі Олешках.

Всі його діти кохалися в мистецтві. Малювала Людмила. Знаним графіком став Володимир. Писав поетичні твори Микола, який в 1901-1908 рр. навчався в Херсонській чоловічій гімназії. Після виїзду родини з Чорнянки він єдиний між Бурлюків не залишив Наддніпрянщини. 27 грудня 1920 року його розстріляли в Херсоні більшовики - щоб, як сказано у протоколі слідчого надзвичайної трійки, "скореє очистить Р.С.Ф.С.Р. от лиц подозрительных, кои в любой момент своє оружие могут поднять для подавления власти рабочих и крестьян". Отаке "обґрунтування" вироку, що коштував поетові життя.

І, нарешті, Давид Давидович Бурлюк, кому найбільше завдячує Чорнянка своєю тодішньою славою, - невтомний експериментатор в поезії та малярстві, засновник об'єднання футуристів "Гілея". До Чорнянки навідувалося немало художників і літераторів, у тім числі Володимир Маяковський, звідси здійснювалися їхні спільні творчі мандрівки по Таврії та Криму, тут задумувалися нові видання, серед яких збірка "Волчье Сердце", видрукована в Херсоні того самого 1914 року, коли сузір'я "Гілея" вже заходило за небосхил - Бурлюки виїхали з обжитого місця, а в серпні пролунали перші гарматні громи світової війни.

 

"Покинута садиба"

Ранні роботи Давида Бурлюка на таврійську тематику - це графіка і виконані в імпресіоністичній манері картини, наприклад, "Будинки в степу" (1908; Російський державний музей в Петербурзі) і "Покинута садиба", яка привертає осібну увагу мистецтвознавців, оскільки вони досі не можуть вияснити, де її було написано.

Ось що, зокрема, мовиться в збірнику наукових статей - додатку до виданого 1998 року Національним художнім музеєм України альбому "Давид Давидович Бурлюк", а конкретно - в розвідці О.Москальова "Давид Бурлюк и Исаак Бродський". Спинившись на тому, що в колекції Бродського були картини Бурлюка "імпресіоністичного періоду", автор далі зазначає (подаємо в перекладі з російської):

"Одна з них нині прикрашає експозицію Бердянського художнього музею імені Ісаака Бродського. Назва: "Покинута садиба" - скоріш усього музейна. На жаль, авторський надпис напівстертий, але дата створення картини простежується добре: 1907. IX. 26. Зберігся фрагмент ще одного надпису, який здогадно читається як "Самійлівка", що, можливо, уточнює топографію ландшафту. На жаль, на картах такого географічного пункту нині нема. Південний характер ландшафту вказує на те, що пейзаж написано в Чорнявці Нижньо-Дніпровського повіту Таврійської губернії, куди переселилася родина Бурлюка 1907 р.".

Справді, на теперішніх картах Самійлівки нема, зате про неї чимало згадок у старих таврійських виданнях довідкового характеру, а розшукані нами в Кримському архіві матеріали висвітлюють у достатній повноті й саму історію цього села.

1814 року таврійській адміністрації було дозволено за порівняно низькими цінами продавати поміщикам та урядовцям вільні скарбові землі в материковому Дніпровському (а не Нижньо-Дніпровському, як сказано у вище цитованій статті) повіті. Тривало це коротко, бо незабаром цар Олександр І наклав на розпродаж заборону. Поза тим, слушною нагодою скористалися насамперед чиновники Кримського соляного правління, в тому числі його керівник - колезький радник (у війську цей чин відповідав полковницькому) Микита Никифорович Самойлов.

Однак облаштовував нову економію, ставши невдовзі власником отих близько тисячі степових десятин, яких ще не торкався леміш, його брат Петро Никифорович. Започаткувалася Самійлівка неподалік Чорнянки та волосного села Чаплинки, поряд з транспортними, поштовими і чумацькими дорогами на Берислав (колишній Кизикермен), Оріхів, Нікополь. З Переяславщини поміщик перевів півтори сотні кріпаків, і згодом тут уже були свій конезавод, вівчарні на п'ять тисяч овець іспанської породи, вовна яких вивозилася в Каховку для продажу за кордон, вирощувався виноград, з'явився сад, жалюгідні залишки якого - двоє хирлявих дерев - змалював на картині "Покинута садиба" Давид Бурлюк.

Як свідчать родовідні документи, діда землевласника звали Самійлом, звідки і пішло прізвище спадкоємців, а батько був військовим товаришем, потім сотником Переяславського полку і належав до тих представників козацької старшини, котрі після лиховісного указу Катерини II від 1785 року запопадливо кинулися кріпачити гречкосіїв. Писався він уже на московський штиб: Самойлов.

Що ж до Петра Самойлова, то службу він почав 1790 року, в дванадцять літ, канцеляристом Переяславського нижнього земського суду, опісля служив у Київському губернському правлінні, особливого успіху не досяг, бо тільки 1799 року отримав чотирнадцятий, найнижчий у табелі про ранги, чин колезького реєстратора. Набагато ліпше (звичайно ж, за братового сприяння) повелося йому, коли 1803 року він потрапив до виконавчої експедиції таврійського губернського уряду, а через три роки був на деякий час переміщений у Кримське соляне правління. 1814 року Петро Самойлов вийшов у відставку, отримавши за вислугу літ чин надвірного радника, рівнозначний підполковницькому, надалі господарював у своєму маєткові, в 1830-х роках обирався предводителем дворянства Дніпровського повіту.

Мав він ще одного, старшого на п'ять літ, брата, з яким замолоду служив у Переяславі та Києві. Це - Степан Никифорович Самойлов, приятель Т.Г.Шевченка, добра, привітна, але нещаслива в особистому житті людина (див.: П.Жур. "Дума про вогонь". К., 1985. С. 168-175). У грудні 1845 року, вертаючись із Полтави, Тарас Григорович захворів і близько двох тижнів прожив у С.Н.Самойлова в селі В'юнище на Переяславщині, написавши там "І мертвим, і живим...", "Холодний Яр", ряд інших поезій, а також створивши малюнок, на якому, за припущеннями дослідників, зобразив скромну оселю свого гостинного приятеля.

Таким чином, таврійська Самійлівка теж, нехай і опосередковано, причетна до Шевченкового імені. По смерті Петра Самойлова всі маєткові статки перейшли до його дружини Олімпіади Христофорівни. При ній, у наступні після знесення кріпаччини десятиліття, земля поступово розпродувалась, економія занепадала, перетворившись урешті-решт на недоглянуте, запустіле дворище.

Півторастолітня історія Самійлівки, села Чаплинського району Херсонської області, обірвалася в середині 1960-х років. Волюнтарним рішенням облвиконкому вона була "знята з обліку у зв'язку з переселенням жителів", тобто ліквідована як "неперспективне село". Тому і не знайти її вже на географічній карті. Між іншим, схожий кінець і В'юнища, затопленого під час будівництва Канівської гідроелектростанції. З їхнім зникненням згасла, мов жарина в охололому попелі, місцева історична пам'ять, позникали стежки, що вели відси до Тараса Шевченка і Давида Бурлюка. Тепер про Самійлівку комусь може нагадати хіба що твір чорнянського митця, збережений Ісаком Бродським і переданий 1930 року в подарунок землякам разом з полотнами інших авторів, завдяки чому в Бердянську заснувався художній музей.

 

"Морська повість"

1919-го Давид Бурлюк на Далекому Сході, по суті це початок еміграційного періоду його біографії. Ще два роки митець пробуде на Японському архіпелазі, а потім переїде до Америки. В тихоокеанських портах щемливо згадуватимуться інші побережжя, і літературна таврійська мариністика поповниться "Морською повістю" - першим художнім твором про зовсім молодий тоді Скадовськ.

До речі, як часто, всупереч усім засадничим принципам топонімічної науки, в "паспорти" наших міст вперто заносяться занижені дати їх заснування! Те саме і зі Скадовськом. Зазирніть до будь-якого довідника, скрізь: 1894 рік. І впритул не помічається написане власною рукою Сергія Балтазаровича Скадовського прохання до губернатора щодо найменування заснованого ним містечка своїм прізвищем. Там - куди ще ясніше! - говориться, що причал почав приймати судна для перевезення зерна та іншої продукції 1 вересня 1893 року. Хіба це не відправна точка в хронології міста?

Д.Бурлюк побував тут, найімовірніше, 1908 року, коли вже облаштувалася гавань, діяли лоцманська служба, митниця, карантинне агентство, телеграф, а на Джарилгацькій косі наукова експедиція на чолі з професором Казанського університету О.Остроумовим обстежила фауну, склала гербарій та провела інші дослідження для збереження екології цього унікального куточка природи. На східному окрайку Джарилгача появився маяк, металевий каркас якого на замовлення власника порту виготовлявся в Парижі. Першим доглядачем, у 1902-1903 рр., був Володимир Олександрович Дунін, опісля - по 1915 рік - колезький секретар (старший лейтенант на флоті) Аркадій Павлович Чеков, у товаристві якого провів кілька днів Давид Бурлюк.

У "Морській повісті" є замальовки портового Скадовська, є вставна оповідка про рибалок із Кларівки, а загалом вона джарилгацька. В її основі то лірична, то стримана розповідь прибулого на етюди художника про обслугу маяка та дочку доглядача, курсистку, котра прагне щасливішого життя, усвідомлюючи при тому нездійсненність своїх поривань. Звичайно, сюжет побудований на художньому вимислі, однак описи тодішнього Джарилгача реалістичні, в них усе ґрунтується на безпосередніх авторських враженнях і спостереженнях.

Написана в Нікольську-Уссурійському "Морська повість" друкувалася 1920 року в "Дальне-восточном обозрении". Окремим випуском (Нью-Йорк, 1927) вона появилась у видавництві, заснованому дружиною автора Марусею Бурлюк, а 2003 року вийшла в Токіо - в репринтному варіанті та перекладі А.Судзукі японською мовою.

Щирий шанувальник творчого доробку нашого краянина Акіра Судзукі народився 1939 року. Навчався на курсах російської мови при товаристві "Японія - СРСР", як фахівець бував на Сахаліні і в Приморському краї, згодом заснував перекладацьку фірму "Кіодо-хон'яку", що популяризує спадщину митців, які свого часу відвідували Японські острови. Працюючи над перекладом "Морської повісті", він постійно звертався до голови Фундації імені Д.Бурлюка Олександра Капітоненка та інших консультантів. Найбільше картографічних матеріалів, світлин, виписок з документів Скадовського краєзнавчого музею йому надіслав знавець історії міста Микола Тимофійович Дударенко. Дуже вразив японського перекладача намір новочасних спритних ділків задля наживи пустити старий Дкарилгацький маяк (майже ровесник порту!) на брухт. "Думаю, - схвильовано писав він, - що потрібно розгорнути кампанію за його збереження, в тім числі і як пам'ятника всесвітньовідомому українському художникові Давиду Бурлюку. Адже які ще матеріальні пам'ятники Бурлюкові є в Україні?".

В наступних роках, залучивши до спілки дослідника Олександра Капітоненка, директора Ошимського музею селянського мистецтва Торао Фудзії та автора монографії "Давид Бурлюк в Америці" Ноберта Євдаєва, А.Судзукі ініціював випуск (2005 і 2006) прекрасно ілюстрованих збірників, присвячених перебуванню творця "Морської повісті" на островах Ошима і Огасавара.

Перекладацька і видавнича діяльність зацікавила Акіру Судзукі Україною. В його листах до автора цих рядків - завжди пізнавальні розповіді, наприклад, про підручник професора К.Накая "Українська мова", переклади поезій Т.Шевченка, а також про класика японської дитячої літератури В.Єрошенка. До речі, в біографічній повісті письменниці-есперантистки Надії Гордієнко-Андріанової "Запалив я у серці вогонь..." (К., 1977, С.119) твердиться, що на Островах прізвище Василя Єрошенка звучить приблизно як Айрошяньке чи Айлосяньке. З цим Акіра-сан не погодився: "Це прізвище японці вимовляють майже натурально - Ерошенко. Між іншим, у нашій мові "л" не вимовляється, його замінюють на "р". Тому ваше місто Сімферополь ми називаємо Шимферопорі".

За свідченням перекладача, з-поміж наших співвітчизників найвідоміші в його країні Василь Єрошенко та Давид Бурлюк. От і недавно портрет Єрошенка, який написав 1920 року художник Цуре Накамура, знов експонувався на виставці в Токіо, крім того, був ще й репродукований на художній поштовій картці. І джарилгацьку повість Бурлюка знають тепер у Країні вранішнього сонця.

 

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)