Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

З Україною в серці
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Молода муза. Випуск 2
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Ейсмонт Є.М. Юшка по-королівськи
Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Сила любові
Слово про Олеся Гончара
2002
Бібліографічний опис: 

Братан М.І.
Сила любові: Слово про Олеся Гончара. — 2-е вид. — Херсон: Просвіта, 2002. — 31 с.

 

Ілюстративні матеріали: 

Книга публіцистики Олеся Гончара, видана “Українським письменником”, має просту і промовисту назву — “Чим живемо. На шляхах до українського відродження”. Чим жили, живемо і житимемо — цьому, власне, присвячена вся повновага натхненна творчість прапороносця нашого письменства, який міг би з повним правом сказати про себе словами П.Тичини: “За всіх скажу, за всіх переболію”. Доля народу, болі народу стали зневіднині його долею і болями, і це потверджують не лише його твори, але й дії людини, громадянина, бійця.

Згадаймо епізод воєнної пори, коли йому, сержантові мінроти, фронтовому поетові, запропоновано було перейти на службу з мінометного батальйону в дивізійну газету. Ось як розповідає про це сам письменник: “Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. “Невже ти підеш?” — запитували їхні очі, налиті смутком втоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солдатові... Я залишився з ними...”.

А чи не зрідні цьому виборові той, через десятиріччя, коли перед першим своїм ювілеєм уславлений автор “Прапороносців”, “Тронки” опублікував новий роман “Собор”, з’ява якого в кінці “героїчних” шістдесятих років означала врівні звинувачення і присуд “епосі”, пізніше пойменованій “застоєм”. Письменник залишився з ними, з нами, з народом, тим-то вся “королівська рать”, ота брежнєвсько-сусловська комарилья, так гнівно і грізно повстала супроти цього гранично чесного, сміливого і мудрого твору, що, будучи літературою високою, справжньою, все ж сприймається, як факт, котрий виходить за рамки суто мистецькі. “Щоб жить — ні в кого права не питаюсь, щоб жить, я всі кайдани розірву!”. Як у цих могутніх словах поета живе сам дух невпокореного народу, так у необорних сторінках “Собору” дихає, протидіє, бореться наша історична, національна, світоглядна, моральна основа. “Собори своїх душ бережіть!.. Собори душ!..”

А ще ж був Майдан незалежності у Києві, намети голодуючих студентів і зі словом моральної підтримки серед них — Той, на чиїх творах вони виховувались. Була заява про вихід із КПРС, аби не мати нічого спільного з “реготунами”, супротивниками демократії й поступу.

Письменник залишався і залишається з народом, який нарешті здобув державну незалежність, віками омріяну волю. І було слово Олеся Гончара на урочистому засіданні сесії Верховної Ради України: “Вклонімося ж, Україно, пам‘яті замучених, полеглих твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзмові, бо всі вони — співтворці твоєї Свободи”. Воістину мав рацію поет, сказавши: “Гончар — совість нашого народу, і якщо судити по ньому, то совість українського народу — чиста”.

Якщо спробувати одним словом окреслити, що є найхарактернішим, найвизначальнішим у творчості Майстра, котрий нині відзначає своє високоліття, то цим словом, вочевидь, мусить бути — неповторність. Неповторні герої його романів, повістей, оповідань, новел, кіносценаріїв, поезій, есе, нарисів. Неповторні найрозмаїтіші його художні образи. Неповторне багатоквітне його слово. Неповторна любов, якою те слово дихає. Адже ж, як мовив Він у статті про Василя Земляка, “таємниця творчості, певне, полягає насамперед в любові художника...”. Вона, ця любов, звичайно ж, має свої витоки, першоджерела, які належить шукати в тій землі, що породила художника, в народі, з котрим він розділив трудну і високу долю, а, до того ж, у родоводі письменника, уродженця славетної Полтавщини, що дала нашій культурі яскраве розлетисте сузір‘я талантів, знаних у світі.

У благоговійному слові про свого геніального земляка Миколу Гоголя Олесь Гончар зазначав: “Навіть серед київських урвищ та круч, де інший спостеріг би лиш ерозію грунтів, цей закоханий мрійник у поетичному екстазі вловлює щось гармонійне — така вже сила любові (підкреслення наше — М.Б.), таке чудодійництво генія”. А хіба не уловлював гармонію у вировищах світу натхненний творець “Прапороносців”, “Людини і зброї”, “Собору”, “Циклону”? Хіба не силою любові пояснюється чудодійництво багатьох його творів, починаючи від фронтових поезій і кінчаючи “Спогадом про океан”. Та, власне, чому — “кінчаючи”? Неповторність Гончаревої прози з роками аж ніяк не притлумлюється, кожен його новий твір є подальшим щаблем у пошуках гармонійного в цьому жорстокому світі.

Але повернемося до початків, до батьківського порога, звідки вирушав у життєву шлях-дорогу майбутній письменник. Отже, Полтавщина, село Суха Кобиляцького району. Народився 3 квітня 1918 року. В родині селянина-бідняка. Мати померла рано, виховувала Сашка бабуся, “чия безмежна ласка, доброта і любов” замінили йому материнське тепло. “Вона, — пише О.Гончар у “Письменницьких роздумах”, — відзначалася щирою вродженою любов‘ю до людей, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, справедливість, безмежна доброта, обдарованість”.

З глибокою шанобою згадує О.Гончар вчителя мови і літератури, який зумів своїм учням “прищепити палку любов до рідного слова, красного письменства”, а йому дав “чисто українське ім‘я — Олесь”.

Закінчивши семирічну школу в с.Бреусівці Козельщанського району, п’ятнадцятирічним юнаком О.Гончар іде працювати до редакції районної газети. За свідченням поета О. Юренка, який тоді там секретарював, майбутній письменник “одразу ж включився в роботу весело так, усміхнено”. У повісті “Далекі вогнища” (1985 р.) колоритно і таки усміхнено відтворені редакційні клопоти районки, і той “нерозвійний хміль життя, де все переплелось, де так поєднались і радощі, і гіркоти...”.

Відтак було навчання в Харківському технікумі журналістики. На відмінно закінчивши його, О.Гончар працює в Харківській молодіжній газеті “Ленінська зміна”. Невдовзі, успішно склавши (екстерном) екзамени до Харківського університету, він стає студентом філфаку. Вчився і працював до самозабуття. У листі до друга писав: “Учусь, як віл. Латинь, французька, церковно-слов‘янські пам‘ятки”... І цілком слушно зауважує О.Юренко: “Так з великої праці виростав і великий талант...”.

У передвоєнні роки О.Гончар публікує перші художні Твори на сторінках обласної і республіканської преси. Пізніше, з висоти досвіду й майстерності, письменник відзначить, як твори, що були чогось варті, — повість про весну 1933 року “Стокозове поле”, надруковану в журналі “Молодий більшовик”, курсову лінгвістичну роботу про твори М.Коцюбинського, працю-дослідження про поему І.Франка “Мойсей”. В чернетках визрівав роман про Григорія Сковороду...

Війна застала його за підготовкою до чергового іспиту. Достеменно, як у “Людині і зброї”. Не зважаючи на відстрочку, Олесь Гончар разом із товаришами по навчанню йде добровольцем на фронт.

До того, як будуть написані “Прапороносці”, проляже шлях через усю, від початку до кінця, Велику Вітчизняну війну, “щастя перемоги, радість повороту”, навчання після демобілізації в Дніпропетровському університеті, коли й починає втілюватись у життя задум написати книгу про героїчний визвольний похід рідної Армії, “про трударів фронту, про людей великого подвигу”. Молодий письменник сам належав до них, розділив усю трудність, небезпеку і звитягу вікопомного походу. Свідчення його ратних звитяг — орден Слави, орден Червоної Зірки, три медалі “За відвагу”. Ще там, на вогневих дорогах війни, визволяючи від фашистського іга народи Західної Європи, крізь горе і відчай од втрати бойових друзів, з великої любові до тих, з ким пройшов крізь пекло війни, він сам собі заприсягнув: “Якщо лишуся живим, розповім про вас...”.

Як зазначає сам автор “Прапороносців”, “зародки, ембріони тих образів, які згодом дістануть свій розвиток у трилогії”, мали вже його “фронтові поезії”, видані окремою збіркою через сорок літ після Перемоги. Не великий за обсягом, але значний за змістом і емоційним наповненням той фронтовий цикл названо “поетичним пунктиром походу”. І, справді, в скупих поетичних рядках і розлогій трилогії можна знайти багато спільного, що стосується “душевних станів” учасників походу, Так, у вірші “Атака” (1942 р.) читаємо:

Святе божевілля атаки

В тобі поглинає все.

Через яри та байраки

Незнавана сила несе.

Немає ні рідних, ні любих,

Нема ні жалю, ні тривог.

Байдужим стаєш до згуби,

Могутнім стаєш, як Бог.

Ось як цей душевний стан описано в “Прапороносцях”: “Німці тікали з вогневої. Це ще піддало Чернишеві сили, такої сили, що, здавалось, його не міг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорів чужий френч... І Черниш... не біг, а летів, як птах. Усе тіло його зробилося легким, пружним, нестримним...”.

Зустрічаються навіть текстові збіги, як те маємо в передачі туги за рідною землею:

Бачу далекі вершини

В тумани повитих Карпат.

Може, моя то Вкраїна

Біліє черідкою хат?

(“Думи про Батьківщину”, 1944 р.)

У романі: “Чи то стрімкі гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?.. “.

Трилогію “Прапороносці” І.Драч назвав книгою-подією і то не лише в культурному житті українського народу, хоч у його духовному розвої передовсім. Серед численних книг про війну, про людину на війні “Прапороносці” посідають осібне місце. Це, як писав Ю.Бондарєв, “сповідь пам‘яті, совісті і правди нашого народу”. Всі ці категорії, завважимо, з плином часу, ба навіть у сьогоднішній життєвій круговерті ревізії не підлягають.

Належу до тих, кому випало читати “Альпи”, “Голубий Дунай” і “Злату Прагу” з першодруків у журналі. Звідтоді стільки разів читав-перечитував роман-поему, а заодно й те, що про нього написано, одначе й донині не полишає мене первісне юнацьке сприйняття нев‘янучого твору. Не похитнули мене в тривкій небайдужості до нього і злостиві натяки декотрих нинішніх творців “безсмертних” цінностей щодо відвідин героями роману відомої кімнати-музею в Златій Празі з відповідними цитатами відповідних місць роману. Брянський, Черниш, Шура Ясногорська, Сагайда, Маковей, брати Блаженки, Хома Хаєцький, підполковник Самієв, майор Воронцов, Іван Антонович капітан Чумаченко, Багіров, Сєвєрцев... Вихоплені з пекла війни образи цих захисників Вітчизни, бійців-визволителів позначені, за словами Чінгіза Айтматова, “народністю погляду на життя в зображенні війни”, бо ж несуть у собі образ самого народу-переможця, його нездоланний дух, трудну і прекрасну долю справедливої армії. Недавні робітники, колгоспники, студенти, “люди чесних трудових професій”, вони стають на війні умілими і безстрашними воїнами, хоч до кожного з них співвідносні слова поета: “Хто каже, ніби на війні не страшно, нічого той не знає про війну”. Але ж закон війни непохитний, його чітко й просто визначив командир полку, Герой Радянського Союзу Самієв: “Відвага, хоробрість — найвища якість в людині”.

“Прапороносці” з літописно-розложистим, емоційно наснаженим характером оповіді вкарбували у вічність, як писав їхній автор у вірші “Знамено полку” (1945 р.) — “звитягу нашу, наші болі, загиблих друзів імена...”. Як у багатьох творах про війну, у трилогії з глибокою художньою переконливістю показані сила і чистота фронтового братерства, краса вірності в любові...

Герої трилогії глибоко індивідуалізовані не лише за зовнішніми ознаками, але й тими гранями, якими, за словами Юрія Брянського, “світиться кожне людське серце”. І стільки такого світла випромінюють учасники визвольного походу серед нелюдських умов, де земля чадіє газами і трупами, де до смерті — чотири кроки, де, як мовить Брянський, котрий бачиться Чернишеві соняшником у цвіту: “Багато що зійшло кров‘ю, згоріло в серці за ці роки... А може, й не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?..”.

У романі з непідробленою синовньою любов‘ю змальовано образ Батьківщини, повпредами якої виступають у закордонні рядові і командири великої армії, діти різних народів, передовсім наші краянці, дібрані Брянським з останнього поповнення — “вінницькі, подільські, наддніпрянські колгоспники — слухняні і працьовиті”, “чесні чорнороби війни”, які уособлюють великодушність свого народу. Це належно поціновується синами інших народів, що проносять крізь вогонь і смерть “вірність в серці чистім” фронтовому побратимству, суворій чоловічій дружбі, яка не раз випробувана смертю, котра “забувається важче, ніж перше кохання”.

При загальному життєствердному, оптимістичному звучанні “Прапороносці” у багатьох місцях сповнені пекучої туги за тими, хто поліг на шляху до Перемоги, — згадаймо: Вакуленко, Гай, Брянський, Шура Ясногорська, а чи той норовистий безіменний кулеметник при обороні графського будинку в Трансільванії, який зі смертельною раною просить Сагайду простити йому за гарячковитий непослух. “Він кивнув, щоб Сагайда нахилився до його запалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людськи, урочисто й прощально поцілувались...”.

Роман-трилогія — це своєрідний тривкий пам‘ятник полеглим у найжорстокішій з воєн, які будь-коли знало людство.

У перші повоєнні роки паралельно з “Прапороносцями” і після них О.Гончар пише ряд новел, оповідань на воєнну тему, а також повість “Земля гуде”, присвячену підпільній комсомольській організації у дорогій його серцю Полтаві під час фашистської окупації.

Новела “Модри-Камень”, “Весна за Моравою”, “Ілонка”, “Гори співають”, як і написані пізніше “За мить з щастя”, “Хлопець із плацдарму”, увійшли до золотого фонду літератури про людину на війні. Прехорошими назвав їх А. Головко, вони без перебільшення належать до шедеврів світової новелістики.

Не лише зміст і ідея захоплюють читача у “Модри-Камені” — в цьому високопоетичному і врівні драматичному творі про кохання, що його наш солдат зустрів на буремній дорозі війни, де, здавалось би, не залишалося й місця для любові, цноти і досмертної вірності. Неповторна стилістика новели з навдивовижу гармонійним поєднанням емоційно-експресивних засобів із конкретно-предметними. “З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір...”. “Боязко й недовірливо відчинилися двері”. А як трепетно мовиться про зародження любові: “Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти відривала закривавлений бинт...”. А потім, коли напувала кавою, — “і пильно дивилася в очі, і я виразно чув, як входиш ти до мого серця”. Чи оце вражаючої густини письмо: “Куримо — спимо — хилимось...”.

Все це виразно чує і читач, як між юною словачкою і радянським розвідником спалахує те, чому й назви дібрати непросто. Щемливий фінальний діалог новели, в якому у декількох рядках виражені неймовірної сили думки й почуття:

“Тереза: — Я так довго чекала вас після тої зимової ночі. Мені здається, що не менше як тисячу літ!”

Я: — А мені здається, що стільки ж ішов до тебе після тої ночі.” “Тереза: — Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як тисяча літ перемістилася перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства.”.

Це особливо хвилює тим, що розмова уявна: Терезу скатували фашистівські посіпаки — поліціянти за те, що закрилила радянських розвідників...

Героїня повісті “Земля гуде” Ляля Убийвовк — духовна сестра Юрія Брянського, криштально чиста, морально красива. Такі ж і її товариші по боротьбі — Серьожа Іллєвський, Валентин Сорока, Борис Серга, Марійка-Веснянка... Всі вони відзначаються великістю душі, як і герої “Прапороносців”, як і Яша Гуменний (“Весна за Моравою”), і хлопець з наших степів Іван Артеменко (“Хлопець з плацдарму”), і Сашко Діденко (“За мить щастя”).

Показуючи у всіх подробицях жорстокості, кошмари війни, Олесь Гончар з “гарячою ніжністю” передає свято солдатського серця, коли чорноробам фронту “життя, як земля до сонця, поверталось... своєю найкращою стороною”. Ідеться про тих, кому, як Брянському чи героєві “Модри Каменя”, зазоріло кохання, просяяла вічність чи, як Сашкові Діденку, — пожадана мить щастя посеред смертей, руїн і горя.

Написане в кінці шістдесятих років оповідання “За мить щастя” належить до вершинних досягнень цього жанру. Те, що іншому авторові послужило б основою роману, — кохання з іноземкою, — тут передано стисло, високоемоційно і з таким стилістичним блиском, що оповідання справедливо можна назвати поемою в прозі.

Автор: 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)