Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Їде батько Махно
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Микола Братан. Танго над лиманом
В.Плаксєєв, В.Кулик. А стежечка біжить від літа
Козак Мамай – легендарний герой українського народу

Під поняттям “козак Мамай” в українській культурі міцно закріпилася узагальнена назва широковідомих народних картин, на яких зображено козака з бандурою у характерній “східній” позі – сидячи зі схрещеними ногами. Зустрічалися вони, як зустрічаються і нині, по всій українській етнічній території – від Карпат до Кубані, від Чорного моря до Полісся, а також у місцях переселення українців: на Поволжі, Приураллі, в Сибіру та на Далекому Сході. Особливо популярними ці твори були на територіях історичної Гетьманщини (Чернігівщина та Полтавщина), Запорожжі (нижнє Подніпров’я – Дніпровщина, Херсонщина та Миколаївщина) та Правобережній Україні (Черкащина, Кропивниччина). При неймовірній популярності цього образу в Україні, він геть відсутній y мистецтві наших слов’янських сусідів – білорусів, росіян, поляків. Малювали козака Мамая не лише у вигляді картин, але й на стінах будинків, на дверях, скринях, віконницях, навіть на дерев’яних вуликах, а також різьбили на срібних чарочках. Тобто, зображення козака з бандурою було частою і органічною складовою традиційного інтер’єру простих мешканців сіл – нащадків козацького роду. Нерідко зображення супроводжувалися відповідними написами, переважно гумористичного спрямування.

У той же час великі зібрання зображень козака Мамая були у фамільних колекціях старожитностей відомих українських дворян – нащадків козацької старшини – Ґалаґанів (Сокиринці), Скоропадських (Тростянець), Тарновських (Качанівка), Скаржинських (Лубни). Зокрема, останній Гетьман України Павло Скоропадський, згадуючи своє дитинство, так описує інтер’єр родового маєтку в Тростянці на Чернігівщині: “В будинку повсюди висіли давні портрети гетьманів та різних політичних і культурних діячів України, було кілька старовинних зображень Мамая” [16, c.387].

Козака-бандуриста можна побачити й на знаменитому офорті Тараса Шевченка “Дари в Чигирині 1649 р.” – як типову деталь інтер’єру гетьманської резиденції Богдана Хмельницького. Таким чином, “мамаї” були воістину всенародними творами, яких можна було зустріти і в простих селянських хатах і в багатих помешканнях родовитих аристократів. Чим же пояснюється така феноменальна популярність цього своєрідного образу, який протягом кількох століть залишається характерною візитною карткою української культури?

Щоб відповісти на це принципової ваги питання, потрібно зануритися в атмосферу козацької доби XVII-XVIII ст., яка формувалася у процесі боротьби українського народу за національне визволення. В образі Мамая за допомогою специфічних пластичних та поетичних символів зашифрована надзвичайно важлива для українців духовна інформація, яка визначає їх національний характер. Образна система та поетика цих творів вражаюче глибока, має кілька щаблів сприйняття – від поверхово-побутового до приховано-містичного. Без усілякого перебільшення можна стверджувати, що Мамай є своєрідною мандалою езотеричної інформації козацького духу нашого народу.

Перш за все, звертає на себе увагу неукраїнське походження імені героя. Варто згадати золотоординського полководця Мамая, розбитого в епохальній Куликовській битві 1380 року. Чому ж це ім’я носить український козак – улюблений герой народних картин? Річ у тому, що у давнину слово “мамай” вживалося у значенні: 1) кочівник; 2) кам’яна фігура у степу (по-народному – “камінна баба”, хоча переважно це були зображення воїнів-чоловіків). І в обох випадках це слово пов’язане зі степовими кочовими мешканцями, до яких належали і козаки.

Історія України знає кількох реальних козаків Мамаїв. Мабуть, найдавнішою є згадка 1649 р. про козака Максимівської сотні Чигиринського полку Василя Мамая. На сотню років пізніше згадується козак Кущівського куреня Нової Запорозької Січі Марко Мамай (1738) та козак Сергіївського куреня Павло Мамай (1747) [1, с.276, 297, 340, 347, 354].

Під час Коліївщини – всенародного антипольського руху на Правобережній Україні – запорожець на ім’я Мамай розгромив у 1750 р. містечко Мошни та інші маєтності польського князя Любомирського, штурмував Смілянський замок. Російські вояки генерала Леонтьєва, що допомагали полякам придушувати український національно-визвольний рух, схопили та повісили козака, потім його відтяту голову з шапкою поляки настромили на палю і виставили на мосту в містечку Торгівці. Наступник загиблого, якого звали Андрієм Харченком, зняв із його голови шапку, одягнув на себе, перебравши таким чином, за козацькою традицією, разом із нею й ім’я Мамая. Вісім років він продовжував справу свого побратима і загинув у 1758 р. на палі. За цей час у народі вже поширилася легенда про безсмертного козака, який воскресає і знову стає до боротьби проти ворога [2, c. 607].

У народі збереглося чимало легенд про дивовижні якості козаків-характерників: їх не брала ні куля, ні шабля, вони вміли замовляти рани, ходити по воді, ловити на льоту кулі, передбачати майбутнє, жити скільки хотілося, бути невидимими: “Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річку переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, дивлячись у них, за тисячу верств бачили, що воно у світі робиться”.

Силу запорожцям давала рідна земля, нездоланними оборонцями якої вони були: “Запорожці – то народ вихватний, на всякі діла здатний [...]. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:

– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе...

Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була![...] На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілки накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:

– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть” [15, c. 58-59].

При всьому цьому запорожці були людьми простими, невибагливими, звиклими до військового степового побуту: “Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич (тобто, князь Потьомкін – фаворит Катерини ІІ – С. Б.). Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.

– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!

Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла...” [15, с.61].

Відгомоном уявлень про те, що козаки-характерники були наділені особливими магічними силами, є напис на картині, що вважається ледь чи не найдавнішим зі вцілілих зображень Мамая (виконане на глиняній плиті початку XVIII ст.):

Сидить козак, в кобзу грає,

Що замислить, то все має.

З цього тексту бачимо, що козак моделює майбутнє силою своєї уяви. Є думка, що такими здібностями наділені індійські та тібетські йоги. Вони концентрують думку (медитують) у тій же позі, що і козак Мамай. Саме ця композиційна особливість картин дала підставу деяким дослідникам говорити про їхнє східне походження. Зокрема, ще на початку XX ст. паралелі між Мамаєм та перським мистецтвом проводили Данило Щербаківський та Кость Широцький, пізніше цю думку розвинув Яків Затенацький, вважаючи, що східна композиція дала імпульс для створення на її основі оригінальної української картини.

На думку видатного мамаєзнавця Платона Білецького, композиція козака, що сидить, була запозичена з буддійського мистецтва. Справді, саме в такій позі зображують Будду та буддійських святих, що перебувають у стані заглибленої медитації. П. Білецький вважав, що їхні живописні та скульптурні зображення проникли в Україну у XIII ст. разом із військами Чинґіс-хана, у складі яких були й воїни, що сповідували буддизм. Привнесені войовничими степовиками зображення й могли стати “одним з поштовхів для створення композиції майбутньої народної картини” [3, c.19].

Львівський дослідник Ярослав Дашкевич оприлюднив дані, що у складі козацьких військ, які боролися з турками, татарами та поляками у 1639 – 1642 рр., були й буддисти-калмики. Зображення буддійських божеств у характерній сидячій позі вони возили з собою у спеціальних футлярах, прикріплених до сідел.

У той же час П. Білецький висловлює думку, що подібну “позу козака-бандуриста можна ж таки було спостерігати і в житті, а не лише у творах (східного) мистецтва” [3, с.12]. Тобто, на його погляд, обидва ці фактори могли сприяти остаточному оформленню композиційного канону “мамаїв”, що, як він вважає, склався задовго до XVII ст.: “Виникла ця композиція, на нашу думку, ще до 17 ст.” [ 3, с.20].

Не заперечуючи можливості привнесення східних впливів, ми все ж таки вважаємо, що композиційний канон зображень Мамая має місцеве походження. Загальновизнаною серед авторитетних дослідників є думка, що прабатьківщиною індоаріїв була територія нинішньої степової та лісостепової України. Саме звідси у ІІ тис. до н. е. частина арійських племен рушила на південний схід, заселивши територію нинішнього Ірану (принісши, до речі, з собою і саму назву цієї країни) та північної Індії. Зокрема, на думку видатного індолога С. Наливайка, саме в межиріччі Дніпра та Південного Бугу склалася найдавніша писемна пам’ятка аріїв – “Ріґведа”. Ті арійські племена, що залишилися на батьківській землі, взяли участь у формуванні сучасних українців. Від давньоукраїнського племені сіверів (сіверян), що заселяло басейн Десни, походять індійські сувіри, або ж сінди. Вони заснували в долині р. Інд могутню державу, що мала ядро в історичному Пенджабі (зараз це територія провінції Сінд у складі Пакистану). Частина сіндів-сувірів посідала в давнину територію нинішньої Кубані, де виникло давньоруське Тмутараканське князівство, престол в якому традиційно займали саме чернігівські князі.

В українському фольклорі й донині зберігаються численні паралелі з давньоіндійськими епічними поемами “Рамаяною” та “Махабґаратою”, зокрема, боги, царі та герої носять імена, які й тепер побутують серед українців (наприклад, Індра – Андрій, Крішна – Гопала – прізвища Кришень, Кришненко, Гупал, Гупало, Гупаленко і т. д.) [14].

Ще 1879 р. індолог Михайло Красуський в унікальній роботі “Древність малоросійської мови” стверджував: “Тривалий час порівнюючи арійські мови, я дійшов переконання, що українська мова не лише старіша за всі слов’янські, не виключаючи так званої старослов’янської, але й за санскрит, грецьку, латинську та інші арійські” [11, c.9-10].

У світлі цих даних зовсім інакше сприймаються типологічні паралелі поміж творами ірано-індійського мистецтва та композиційним каноном козака Мамая. Доказом того, що ця композиція цілком могла мати місцеве походження, є знахідка бронзового дзеркала з сарматського поховання “Соколова Могила” (І ст. н. е.) на Миколаївщині. Срібна ручка дзеркала, зроблена у вигляді вусатого мужчини, що сидить по-східному, тримаючи в руках чашу. Композиція вражає подібністю з картинами Мамая [9, с.102].

Скіфи та сармати були українською гілкою аріїв, тому не виключено, що результати археологічних досліджень древніх курганів можуть принести нам нові докази надто екзотичної ще недавно гіпотези про східні впливи на формування образу Мамая. Певний вплив на його формування могла мати й монументальна скульптура українських степів – знамениті “камінні баби” (переважно зображення чоловіків-воїнів) [6].

На деяких картинах типу “Козак Мамай” зустрічається напис “Козак Боняк”. Його прототипом був одноіменний половецький хан, про якого згадує знаменитий Густинський літопис (1623 – 1627). Війська Боняка у 1096, 1097 та 1105 рр. нападали на Київ та інші українські землі, а у 1107 р. були розгромлені русичами біля Лубен. Із часом войовничий Боняк перетворився в народних легендах на страшного лицаря – Шолудивого Буняка. В інших версіях Буняк-Боняк та Батий зливаються в одну особу “богатиря-лицаря”, що спочатку був ченцем Київської Лаври, а потім став одним із непереможних ватажків у війську Богдана Хмельницького. Бачимо, як народна уява переробляє давні історичні факти в зовсім нові легенди та перекази, тобто, в образі Мамая зафіксовані відлуння етногенезу українців та виникнення козацтва. Як влучно підмітив Платон Білецький: “Таким чином, зв’язок імен Боняка і Мамая з картиною, що зображує козака, природний, тим більше “Мамай” – не тільки ім’я, а й можливий синонім слова “козак” [3, c.20].

Узагалі ж, відомо лише кілька картин, на яких козака названо Мамаєм. Усі вони досить пізні і стосуються періоду гайдамаччини (“Козак Мамай”, “Мамай – сильний козак”, “Мамай із Жалкого”). На картинах часто трапляються імена, що належать відомим історичним та легендарним особам – “Максим Залізняк”, “Семен Палій”, “Нечай”, “Кошовий Харко уродливий”, “Сава Чалий іменитий” і т. д. Але набагато частіше це ім’я виступає як збірне, приміром, “Іван Васильович Кутовий”, “Гордій Велегура”, “Козак Бардадим”, “Козак Шарпило, древній запорожець”, “Іван брат”, “Хома” і т. п. Ще частіше козак узагалі безіменний – “Запорожець”, “Запорозький кошовий”, “Гарний козак на натуру...”, “Сидить козак в кобзу грає...”, “Козак – душа правдивая...”, “Козак-сіромаха...”

Незважаючи на різні імена, ці твори є варіаціями на тему єдиної композиції, в основі якої є козак, що сидить зі схрещеними ногами і грає на бандурі або, відклавши її, – “вошей б’є”. Хоча в більшості випадків передана яскрава портретна індивідуальність головного героя. Разом ці картини утворюють збірний образ українського козацтва. Таким чином, козак Мамай утілює в собі характерні риси всього козацького стану, виступаючи фактично від його імені як позаперсональний, надіндивідуальний герой-першообраз. Ось чому він стверджує, звертаючись до глядачів: “В мене ім’я не одне, а єсть їх до ката”, – та висловлює впевненість, що його не можна упізнати: “Хоч дивись на мене, таки не вгадаєш, відкіль родом і як зовуть – нічичирк не скажеш”. Таким чином, козак стає невловимим, напівреальним, тому що за народними міфологічними переконаннями, встановлення імені якогось героя є першою і доконче необхідною умовою його опізнання, так як ім’я виступає своєрідним сакральним ключем до суті будь-якого явища цього світу, а тим більше до людської істоти.

Прикметною є бандура в руках Мамая, або біля нього. Цей інструмент відразу ж нагадує про кобзарів – носіїв епічної пісенно-музичної традиції нашого народу, хранителів його живої історичної пам’яті. Палітра настроїв кобзарів сягала від високої героїчної патетики та жалібних скорботних інтонацій до веселих танцювальних мелодій і наспівів. Основу кобзарського репертуару становили думи, до яких самі кобзарі ставилися з особливою пошаною та пієтетом, називаючи їх “думками”, “плачами”, козацькими або “лицарськими” піснями. Думи розповідали переважно про трагічні події старовини, освячені кров’ю героїв, пролитою за свободу та незалежність свого народу, за щастя рідної землі. За твердженням фахівців, думи стали продовженням лицарської поезії княжого періоду, яскравим зразком якої є “Слово о полку Ігоревім” – героїчна поема XII ст.

Видатний український композитор та хоровий дири­гент Олександр Кошиць, відзначаючи художню специ­фіку дум та оригінальність їхньої форми (подібна не зустрічається в жодного народу), так писав про них: “Дума – це мелодійний речитатив, де слово панує над музикою. Музичне коріння їх криється у голосінні по померлих праісторичної давності. Дуже трудні для виконання і не доступні через те широким масам співаків. Утворювалися самими учасниками оспі­ва­них подій, за зразками спершу пісенними, а далі літературними. Співалися під акомпанемент бан­дури, щипкового інструмента з 12–23 струнами. По­будовані на спеціальній українській скалі, повні орієн­тальних мелізматичних прикрас, які надають їм великої імпресивності” [10, с. 21]. Він же називає думи “співаною історією українського народу” та “витвором козаччини та літописом її героїчного чину”[10, с. 18-19].

За твердженням фахівців, саме в козацький період кобза мала загальне поширення: “На XVII та XVIII ст. припадає найбільший розквіт кобзи... Не було такої хати, чи простої, козацької, чи то шляхецької, ба навіть гетьманської, де б не бриніла кобза” [8, с. 34].

Видатний український письменник та бандурист Гнат Хоткевич ставить риторичне запитання: “Але чи справді наші музиканти завжди були сліпцями?” – і сам дає на нього відповідь: “Ні. Навіть цілком навпаки. До сліпецьких рук бандура попала вже пізніше, під час упадку інтенсивного народного життя”[19, с. 119].

До нього приєднується Пантелеймон Куліш, який у середині XIX ст. записав чимало дум від кобзарів Чернігівщини: “Бандура зробилася на Україні загальновживаним інструментом для всіх, хто сам себе називає козаком, або кого інші так називали... В старовину бандура була інструментом не лише хвацьких молодців, але і знатних людей у козацькому товаристві” [12, с. 188-189].

Гарно грав на бандурі Гетьман Іван Мазепа – автор знаменитої думи “Всі покою щиро прагнуть” та пісні “Про чайку-небогу”. Ці твори закликали до єдності та змушували задуматися над історичним вибором українського народу. Мав прекрасний голос та чудово грав на бандурі чоловік імператриці Єлизавети Петрівни граф Олексій Розумовський (в юності – простий козак Розум). Кошовий отаман Чорноморського козацького війська Антін Головатий також співав у супроводі бандури власні пісні “Ой, Боже, наш Боже, Боже милостивий” та “Ей, годі нам журитися, пора перестати”. Перша з них, виконана привселюдно в Петербурзі у присутності найвищих царедворців, мала такий суспільний резонанс, що зрушила з місця непросту справу надання козакам – нащадкам запорожців земель для постійного поселення на Кубані. Донині популярною є й пісня “Їхав козак за Дунай”, створена харківським козаком Семеном Климовським на початку XVIII ст. Її було перекладено на ряд європейських мов, а мелодію кілька разів обробляв композитор Людвіґ ван Бетховен, використовуючи у своїх творах.

Бандура була настільки невід’ємною частиною козацького життя, що в “Думі про смерть козака-бандуриста” вона називається “подорожня” – тобто, її брали з собою в дорогу та бойові походи. Старий козак, прощаючись із життям, “на бандуру грає-виграває, / Голосно жалібно співає”, називаючи її найніжнішими словами: “Гей, кобзо моя, / Дружино моя, / Бандуро моя мальована! / Де ж мені тебе діти: / А чи в чистому степу спалити / І попілець на вітер пустити / А чи на могилі положити?” [18, с. 71-72].

Ця пронизлива сцена не була художнім пере­біль­шен­ням. За унікальним свідченням П. Куліша, один запорожець, продаючи від крайньої скрути кобзарю Ригоренку свою бандуру, що була його нерозлучною супутницею до і після розорення Січі російськими військами, розставався з нею “зі сльозами та причитаннями, схожими на причитання за мертвим: “Ти ж була моєю втіхою, ти ж розважала мене у всякій пригоді. Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу православного слухало твоїх пісень! Де ти не бувала, якої пригоди не дознала?.. А тепер довелося мені з тобою розлучатись, за чотири карбованії рублі тебе в чужі руки оддавати, та й по вік вічний, може, тебе не видати!” [12, с. 199].

Бандура використовувалася переважно “для вираження глибоких душевних зрушень”, позаяк сам характер дум налаштовував присутніх на піднесено-елегійний, урочисто-сумний, а то й драматичний лад. Це підтверджується ще однією узагальненою назвою дум як плачів, “музичне коріння їх криється в голосінні за померлими праісторичної давності” (О. Кошиць). Причиною цьому була не лише сама тематика дум, що нагадувала про величезні людські втрати, яких зазнала Україна в давнину внаслідок безперервних воєн, але й особлива манера виконання цих епічних творів.

Історик кобзарства Василь Ємець, згадуючи про гру кобзаря Михайла Кравченка, пише: “На жаль, мені довелося слухати його тоді, коли він майже не мав голосу, але та чулість, з якою він співав, і оте характерне для кобзарів старшої генерації “додавання жалощів”, яке я більш не знаходив серед теперішніх, навіть відомих кобзарів, робило те, що його виконання було трудно слухати без сліз” [8].

Кобзар Архип Никоненко під час виконання дум кивав головою, глибоко зітхав, розчулюючись від їх змісту, голос його тремтів все більше і більше, і нарешті ридання переривало на кілька хвилин спів та музику” [12, с. 8].

Художник Лев Жемчужников розповідав, що коли Остап Вересай співав йому знаменитий кант “Про правду” (“Нема в світі правди, правди не зіськати, що тепер неправда стала правдувати”), то “вони обидва плакали: один над кобзою, а другий за мольбертом” [8, с. 54].

Авторитетний знавець козацької України П. Куліш стверджував, що серед народу кобзарі “займають перше місце за розвитком поетичних та філософських здіб­ностей” і “відрізняються від інших людей свого стану вищим спрямуванням розуму”. Кобзарів вирізняла глибока релігійність: Андрій Шут дивився на своє ремесло як на справу богоугодну, вважаючи своїм головним завданням “нагадувати людям про Бога та про доброчинність”. На його думку, серед усіх пісень лише думи були дорогоцінними свідченнями старовини; він зберігав їх у своїй пам’яті з величезною повагою.

Архип Никоненко стверджував, що пісні приніс у світ сам Господь: “Кажуть, тоді (до приходу Ісуса – С. Б.) ні пісень, нічого не знали... Звісно, жили як звірі, то які тут пісні” [12, с. 12, 43, 45].

Не дивно, що Остап Вересай дивився на свої пісні “як на річ, що перейшла до людей від самого Бога”. Він із гнівом згадував про одного чоловіка, який не вірив у це: “Раз співаю, а він каже: “Та це не од Бога казано, люди повидумували, а ви, дурні, слухаєте та ще й милостиню даєте”. Як згадаю, так аж серце кипить, – здається, убив би його; од кого ж, як не од Господа Ісуса Христа!” [8, с. 54].

Звертаючи увагу на закінчення думи “Маруся-Богу­славка” – молитву бранців про визволення з турецької неволі, П. Куліш висловлює надзвичайно глибоку думку про те, що подібні пісні “були водночас і молитвами” [12, с. 214].

Яскравим доказом цього є, зокрема, уривок із думи “Невольницький плач”:

“Визволь, Господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурменської

На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений...” [18, с. 43].

Думи, особливо невольничої тематики, буквально переповнені молитовними зверненнями до Христа та Богородиці, яка в образі Покрови була покровителькою Війська Запорозького. Говорячи про особливості українського характеру, П. Куліш зазначає: Два способи душевного вираження, релігійний та поетичний, взяті у пісні та поставлені поряд, показують, що бандура та пісня заступали в старовину друге місце після піднесення душі до Бога в молитві” [12, с. 191].

Дмитро Яворницький зазначає, що “відмітною рисою характеру запорозьких козаків була глибока релігійність; риса ця пояснюється складом їхнього життя; ніщо, кажуть, так не розвиває у людині релігійних почуттів, як постійна війна” [20, с. 192]. У той же час він пише: “Служачи душею православній вірі, запорозькі козаки зовсім не заглиблювалися у якісь богословські тонкощі – більшого значення вони надавали безпосередній вірі, ґрунтованій швидше на почутті, ніж на розумі” [20, с. 197].

В більшості випадків козак на народних картинах занурений у роздуми, зосереджений, серйозний, а то й сумний. Невипадково П. Білецький назвав ці твори “пам’ятником невідомому козакові”, доказом чого є козацька традиція позначати могилу воїна увіткнутим у землю списом з прапорцем: “На могилі прапорок устромили, / Славу козацькую учинили” [3, с. 29].

Саме цю деталь можна бачити на більшості картин, що дає підстави пов’язувати їх виникнення з погребальними портретами, які встановлювалися над прахом померлого воїна, а потім зберігалися як згадка про нього. Виходячи з цього, зрозумілими стають віршовані написи на картинах, які є або коментарем до образу намальованого героя, або його зверненням до глядачів.

Козак – душа правдивая,

Сорочки не має.

Як не п’є, то воші б’є,

А все ж не гуляє.

Звернемо увагу на те, що козака названо саме “правдивим”, а не “хоробрим”, “нездоланним”, “мужнім” і т. п., що, здавалося б, більше характеризує лицаря. Цим самим козак трактується не лише як захисник батьківських осель та рідної землі, а перш за все як оборонець Правди, втіленням якої є сам Господь Бог. “Козак – душа правдивая”, виступаючи у ролі захисника Божої Правди-Істини, уподібнюється до святого воїна, культ якого має велику популярність у православ’ї.

Справжньою зброєю Мамая є слово Істини, яке проповідується піснею та молитвою: ось чому на картинах шабля та рушниця лежать поруч козака (як допоміжна зброя), а в руках він тримає бандуру як зброю духовну. Стає зрозумілим, чому картини з зображенням козака сприймалися в народі як своєрідні ікони-обереги, канонізовані та освячені самою народною традицією, що пізніше відбулося також і з образом Тараса Шевченка.

Другий рядок вірша, в якому йдеться про те, що козак “сорочки не має”, говорить зовсім не про злиденність героя. Достеменно відомо, що козаки з демонстративним презирством ставилися до грошей та матеріальних благ, цінуючи перш за все духовні вартості – військову мужність, бойове побратимство та незламність переконань. Д. Яворницький наводить свідчення очевидця козаччини, який стверджував, що у козаків “здобування багатства ніяк не поважалося: визначаючи потреби свої лише в одних військових та промислових знаряддях, не знали вони розкоші ні в одязі, ні в прикрасах, ані в самій їжі, яку господар мав завжди одну і майже завжди однакову”, і доповнює його своїми висновками: “На простоту і скромність у житті запорожці дивилися як на одну з найважливіших і найнеобхідніших причин їх непереможності в боротьбі з ворогами” [20, c.186].

Козаки знали, що бойова виучка та військова доблесть не залежать від того, в що одягнений воїн. У думі “Козак Голота” запорожець, саме ім’я якого красномовно характеризує його вбрання, виходить переможцем із запеклого двобою з грізним та багатим супротивником. При цьому злиденний на вигляд запорожець мав “ясненьку зброю” та “коня вороного”, тобто, був чудово озброєний та споряджений для бойових дій, не боячись “ні огня, ні меча, ні третього болота”. В думі “Козак-нетяга Ґанжа-Андибер”, зовні обідраний козак, що завітав до корчми, де гуляли дуки-багачі, виявився самим Гетьманом Запорозьким, який мав при собі чимало золота та загін особистої охорони.

Згадка про воші (“Як не п’є, то воші б’є, / А все ж не гуляє”) нагадує нам про сміхову культуру запорожців. У деяких написах вираз “воші б’є” заміщується висловом “турка б’є”, або ж “ляха б’є”. Таким чином, турки та ляхи – представники двох наймогутніших на той час держав, з якими козацтво вело жорстокі війни, порівнюються з мізерними надокучливими комахами. Яскравим доказом цього є один із найдавніших надписів на картині з зображенням Мамая:

Козаки-запорожці, погуляймо трохи,

А ще ляхам потрусимо не раз блохи.

Іронія та самоіронія – могутня зброя з гординею, пихою, угодовством й іншими людськими недоліками. Сміх оздоровлював атмосферу козацького середовища, сприяв критичному та самокритичному поглядові на себе й на світ, виховував доброзичливість стосунків, гостроту слова й думки. Як згадував старий запорожець Корж: “У нас в Січі такий був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувати, от тоді вже розумний!” [17, с. 235].

Що ж стосується козака Мамая, то він підсміюється над самим собою, не хизуючись ні своєю силою, ні зброєю, ні перемогами, а скоріше сумуючи від недосконалості цього світу, в якому право на мирне життя, на створення сім’ї, на кохання та продовження роду треба завойовувати нескінченною боротьбою. Найвищим зразком наслідування для козаків був сам Христос, який ходив у простому одязі, спав на землі, мив ноги учням і при цьому був Господом і Спасителем. Він же, окрім усього сказав учням глибоко містичні слова: “Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій – Виноградар” (Ів.15,1). На одній із картин із Чернігівського художнього музею перед козаком лежить виноградне ґроно, як символ Христової євхаристії, що дає вірним дорогу в Життя Вічне.

Козаки любили випити, бо за їхніми традиціями уміння бенкетувати вважалося “теж за одне з головних достоїнств лицаря” (М. Гоголь) [7, c. 239].

Козацькі гулянки мали глибокий ритуальний зміст, супроводжуючись колективною молитвою та урочистим славослов’ям Господу, Богородиці та всім іншим небесним заступникам за їхню допомогу у збройній боротьбі з ворогами. До того ж, саме вживання алкоголю запорожцями мало своєрідний релігійний підтекст. Оскільки Коран забороняв мусульманам уживати вино, то споживання його козаками було своєрідним викликом “невірним бусурманам”. Зате, як зазначав француз Боплан, козаки: “коли перебувають у військовому поході, чи задумують якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості” [4, c.26].

Старий запорожець Микита Леонтійович Корж так розповідав письменнику Олексі Стороженку про козацьку вдачу: “Звичаї запорожців були дуже чудні й заміристі, бо народ був збіса і спритний, а хоч деякі з них і удавали з себе дурнів, так виходило ж по приказці: “Зверху дурень, а на споді розумний!” Були вони загартовані у всякій нужді і біді, так ніяке лихо їх не лякало. Гострі були і на вигадку, любили і жарти, і сміхи, любили добре й погулять, весело жили на світі, сміючись і вмирали!” [17, с. 236].

Справжньою декларацією гідності та самоповаги звучать наступні рядки, що їх виголошує до глядачів намальований на одній із картин Мамай:

Не завидую нікому, ні панам, ані царю,

Богу своєму святому я за все благодарю.

Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду,

У ділах своїх ісправен, я во вік не пропаду!

Таким чином, у “мамаях” серйозне та смішне, сакральне та приземлене начала органічно поєднуються, віддзеркалюючи всю діалектичну складність і, водночас, органічну цілісність українського національного характеру, на формування, якого величезну роль справило саме козацьке середовище. Образ козака Мамая є одним із головних пластичних архетипів української культури, оскільки в ньому закодовані глибинні риси нашої душі – високий героїчний жертовний патріотизм, поетичне сприйняття світу, іскрометний гумор, самоіронія та безмежна любов до свободи.

Після важливих, але фрагментарних публікацій Данила Щербаківського, Костя Щероцького, Івана Франка, Олександра Лазаревського, Павла Жолтовського та інших дослідників, важливим підсумком вивченння даної теми стала узагальнююча праця Платона Білецького – “Козак Мамай” – українська народна картина” [3], яка започаткувала новий напрям у мистецтвознавстві – мамаєзнавство. У подальшому ідеї вченого розвивали його безпоcедедні учні – Тетяна Марченко-Пошивайло [13] та Станіслав Бушак – автор найсоліднішого на нинішній момент дослідження за цією темою – альбому-монографії “Козак Мамай” [5].

Усе більше художників нашого часу звертається до власної інтерпретації цього безсмертнго образу, тому впевнено можна стверджувати, що образ козака Мамая перейшов із давноминулої доби Козаччини у ХХІ століття, утверджуючи в своїй особі кращі засадничі риси українського воїна-козака – хороброго і мудрого захисника мирного життя українського народу та будівничого нової незалежної Української держави.

 

Література
  1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1998. – 696 с.
  2. Архив юго-западной России. – Ч. ІІІ. – Т. 3: Акты о гайдамаках (1700-1768). – Киев, 1876. – 897 с.
  3. Білецький П. О. “Козак Мамай” – українська народна картина / П. О. Білецький. – Львів: Видавництво Львів. ун-ту, 1960. – 32 с.
  4. Боплан Гійом Лавассер де. Опис України / Гійом Лавассер де Боплан. – Львів: Каменяр, 1990. – 301 с.
  5. Бушак С.М. Козак Мамай: альбом / С.М. Бушак. – К.: Родовід; Оранта, 2008. – 304 с.
  6. Гераськова Л. С. Скульптура середньовічних кочовиків степів Східної Європи / Л. С. Гераськова. – К.: Наукова думка, 1991. – 132 с.
  7. Гоголь Н. В. Избранные сочинения: в 2 томах / Н. В. Гоголь. – М.: Художественная литература, 1978. – Т. 1. – 574 с.
  8. Ємець Василь. Кобза й кобзарі / Василь Ємець. – Берлін: Українське слово, 1923. – 111 с.
  9. Ковпаненко Г. Т. Сарматское погребение І в. н. э. на Южном Буге / Г. Т. Ковпаненко. – К.: Наукова думка, 1986. – 152 с.
  10. Кошиць Олександр. Про українську пісню й музику / Олександр Кошиць. – К.: Музична Україна, 1993. – 48 с.
  11. Красуський Михайло. Древность малороссийского языка / Михайло Красуський // Індо-Європа. – 1991. – №1 – С. 9-39.
  12. Куліш П. Записки о Южной Руси / П. Куліш. – С.-Петербург, 1856. – 324 с.
  13. Марченко Т. (Пошивайло-Марченко). Народна картина “Козак Мамай” / Т. Марченко // Історія декоративного мистецтва України. – К., 2007. – Т. 2: Мистецтво ХVІІ-ХVІІІ століття. – С. 265-280.
  14. Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит / Степан Наливайко. – К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2000. – 280 с.
  15. Савур-могила: легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. – К.: Дніпро, 1990. – 261 с.
  16. Скоропадський Павло. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / Павло Скоропадський. – Київ-Філадельфія: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України ім. М. С. Грушевського, 1995. – 495 с.
  17. Стороженко О. П. Твори: у 2 томах / О. Стороженко. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1957. – Т.1. – 438 с.
  18. Українські народні думи та історичні пісні: збірник. – К.: Веселка, 1990. – 239 с.
  19. Хоткевич Гнат. Музичні інструменти українського народу / Гнат Хоткевич. – Харків: Державне видавництво України, 1930. – 288 с.
  20. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: у 3 томах / Д. І. Яворницький. – Львів: Світ, 1990. – Т. 1. – 320 с.

 

24.04.2017 р.

Автор: 
Print Friendly, PDF & Email

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)