Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Анатолій Анастасьєв. Територія гідності
Молода муза. Випуск 2
Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Зв’язкова світів
(повість-есей про Катерину Мандрик-Куйбіду)

(продовження; початок у 12 випуску)

 

“ВХОДИЛИ НАГЛО У СЕЛО МОСКОВСЬКІ ПОСІПАКИ”

 

Частина друга

 

Аж ось 1939 року прийшли “совіти”. “Червонопогонники” заповзялися нищити народні звичаї разом із релігійними святами й віруваннями. “Учителів нам змінили, – тяжко зітхає Катруся, ледь повертаючи спухшим язиком у пересохлому роті, – а образ Ісуса Христа в нашому класі, перед яким ми всі молилися, зняли. Ми всі дуже за тим образом жаліли. І ми, діти, домовилились, що будемо приходити до школи на півгодини раніше, щоб помолитися...” На дівчину сутужно дивляться тюремні стіни, ніби все розуміли. Кажуть, стіни мають вуха, то Катруся й виповідає їм своє життя-буття, хай слухають. Вона розповідає, що за Польщі в школі вони вчили все українською, лише одна година на день належала польській мові. Так само було й за німців у 1941 році, коли ті увійшли в село. Так було й за москалів. Тільки чомусь найважче дітям давалася не польська й німецька, а саме російська граматика і вимова слів. Взагалі в селі з’явилася якась напруга. Катруся пригадує, що навіть собаки гавкали інакше, коли заходили москалі.

Збирали яблука в саду

Достиглі і пахучі.

Лунали співи до ладу

І жарти неминучі.

......................................

Щасливо, затишно було...

Загавкали собаки –

Входили нагло у село

Московські посіпаки.

(1944)

А коли в середині січня 1941 року село почуло про суд у Львові над учнями й студентами, членами ОУН, більшість з яких прирекли на розстріл, то заніміло від жаху. Особливо Катрусі було жаль своїх ровесниць, дівчат, які мали всього по 14-15 років. На той час про Організацію Українських Націоналістів у селі говорили, але хто з односельчан до неї належав, не знали. Та й приймали до неї не всіх, а лише обраних: “Якщо отой відібраний справлявся, то давали йому вивчати документи ОУН, і звичайно він зобов’язаний був знати добре історію України, а також напам’ять знати ДЕКАЛОГ українського націоналіста, сорок чотири правила українського націоналіста, двадцять прикмет характеру української нації. При вступі в організацію за нього мав хтось поручитися”. Тоді слово “націоналіст” звучало в значенні патріот. Це радянська влада вже нашила йому ярликів, як і власне патріотам. Тому ми й досі не оговтаємося від цього негативного відтінку його значення, все ніби соромимося чи боїмося так називатися. Коли б тоді більшовикам не вдалося перемогти і Україна вже тоді стала вільною, то не радянські, а українські воїни впростяж всіх років минулого сторіччя бряжчали б орденами як герої на своїй рідній Богом даній землі. Замість масово гинути в сибірських концтаборах окупанта, який мав нахабство ще й називати себе “старшим братом”, засмічуючи українцям мізки.

Що таке ОУН і як вона діє, Катруся Мандрик пізнала 1944 року. На той час вона мала всього 17 літ. Обвивши по-дорослому свою юну голівку густою і довгою косою, як весільним вінком, вона на одному подихові випалила той ДЕКАЛОГ націоналіста і розповіла всю історію України. Мала добру пам’ять, тож особливо зубрити нову премудрість не доводилося. А в серці палахкотіло лише одне бажання – захистити від чужинця рідний край, відстояти власну честь і гідність свого народу. Її не налякали навіть чутки про вбивства націоналістів. А все насамперед тому, що вороги знищили головні устої в душах людей, зачепили святая святих: “Божі заповіді і честь були понад усе, понад усі мирські блага”. Ось звідки черпала дівчина, як і її ровесники, силу духу: честь і Божі заповіді – понад усі мирські блага! Їх вони усвідомили з молоком матері і мають ревно дотримуватися і оберігати. Віроломно порушена честь і розтоптані Божі заповіді викликали найбільший супротив у серцях людей! До їхньої святої господи вдерся зі своїм власним статутом сам антихрист. Катруся свідомо стає до лав борців, як і тисячі її сучасників, її світ сформований раз і назавжди. “Благослови вогнем, а не словами”, – з молодечим максималізмом закликає в одному з віршів глибоко релігійна юнка самого Бога. Вона певна – Шевченко у ті часи був би поряд з ними. Як Був з ними патріот Бандера. Вона добре знає, що бандерівці були добрі хоробрі хлопці, віддані рідній Україні, багатьох з яких вона знала змалку. Це більшовики, загарбники, грабували хати до нитки і масово вбивали й катували людей на чужій для них землі. “Не ми прийшли до них вбивати, а вони прийшли до нас”, – думала вона, твердо вірячи у свою правоту і правоту хлопців з бандерівських загонів.

 

 * * *

Криваві ваші ідеали

Колись розсипляться за мить –

Людей ви стільки повбивали,

Що вам у спокої не жить!

 

Злоби кривавої пророки,

Що вивергають з горла смерть,

Ви тут пробудете допоки

Ми гнівом сповнимося вщерть.

 

Переінакшить нашу вдачу

Не вдасться, нелюди, і вам.

Ми збережем любов гарячу

І вірність нашу корогвам!

 

Великий день. Урочі дзвони

Наш дух здіймають до небес.

Ми Україну обороним!

Христос Воскрес!

Христос воскрес!

(1945)

Географічне розташування села Сукіль сприяло активним діям Української Повстанської Армії та рейдових груп. В урочищах “Сушина” та “Поточина” розташувалася сотня “Бойки”. У грудні 1946 року відбувся бій між сотнею Бея та підрозділом НКВС, сили яких перевищували суперника втричі. Повстанці змушені були відступити до села Брязи (нині Козаківка). В урочищах “Граблі” та “Розтока” криївки діяли аж до 1952 року. Катрусі випало виконувати непосильну, як для дівчини, роботу – носити “штефети”, таємні та службові.

Катруся стала зв’язковою повстанських загонів, доправляючи їх через гори й полонини від села до села, працюючи при цьому ще й як розвідник. Вона допомагає хворим повстанцям у бункерах, носить їм їсти, – словом, виконує все, чого вимагав обов’язок честі і що їй наказували орудники. Тут вона ще за рік до бою з енкаведистами, в 1945 році, на вишколі офіцерів УПА під горою Магура біля села Козаківка й знайомиться зі своєю майбутньою долею – Степаном Куйбідою. Хоча про це ще й не здогадується – попри симпатію, що виникла між ними, всі свої зусилля вони спрямовують на боротьбу в підпіллі: він – у службі Безпеки УПА, вона – з середини 1945 року як зв’язкова УПА. Не знали вони тоді, що був у їхньому селі зрадник із заможної родини з “дивізійників”, який, ховаючи обличчя під плащем-накидкою, показував енкаведистам, як краще підійти до бункера чи криївки, навіть радив кого арештувати. Вони просто захищали рідну землю від окупантів.

А поезія... Катерина Мандрик не могла не писати поезій, бо вони самі виривалися з її грудей, як полум’я. Вона читала їх натхненно молодим повстанцям, запалюючи їхні очі вогнем перемоги над загарбниками. Хлопці переписували її вірші і ховали до кишень. Як колись від хати до хати по Україні, переписувалися вірші Шевченка. Та й хіба можуть не вразити такі сміливі рядки, сповнені рішучості і волі до перемоги? “Зродились ми великої години...” – наспівує тихенько Катруся марш українських націоналістів, який надихнув її на вірш “Благослови вогнем, а не словами...”:

Я чую силу спротиву до болю,

Яка мене наповнює ущерть:

Або здобудеш вимріяну волю,

Або достоту вигадаєш смерть!

(1946)

Читаєш її рядки й диву даєшся, звідки береться в цієї тендітної дівчини аж така енергетична насиченість, стільки експресії, віри, патріотизму? Духу, який додає й іншим стійкого переконання у власній правоті, любові до рідного краю, пісні, слова. Звідки стільки наснаги і сили, щоб поклавши свою красу, юність на вівтар борні за волю України... Катруся попри всі страждання, коли б все повторилося, знову прийняла б Декалог націоналіста… Як же вона на все це відважилася?..

А почалося все з того, що того ж 1944 року, з села Тухля прийшли до Сукеля дві жінки у пошуках служниць. Катруся з плачем виблагала в батьків дозволу піти на службу, щоб убратися – як не є, дівка на виданні, а скриня порожня! Хоч як не тяжко було лишатися одній на господарстві, все ж мама уступила на її плачі. Жили вони в Тухлі неподалік залізничної станції. Господаря, Микитина Данила Павловича, та його дружину Федосю, дівчина згадує з любов’ю – добрі були люди. Обшивали всі села, то люди їм зносили, хто що мав – масло, сало, сметану. “Мед стояв у таких бочках, як з-під молока – їж і пий того меду скільки хочеш”. Швець потерпав через відсутність ниток, то Катруся ”чесала повісмо гребенем, пряла нитки, якими вони шили на машинці”. Так Катерина й побраталася з оунівцями, живучи в чужому селі, та час від часу навідуючи Сукіль: “В цій родині я відчувала любов і благодать Божу. Про мою працю в ОУН вони не знали, хоч, здається, здогадувалися. Але ніколи мене не розпитували, чому і куди я відпрошуюся. У Сукелі ж усі знали, що я в Тухлі, а в Тухлі мої відлучення сприймали як необхідність допомоги Мамі. Так тривало до 1949 року, поки мені не дозволили бути в Сукелі”. Ті люди були такі добрі, що дали їй всякого добра після пожежі, а її брата безплатно вивчили на кравця. Тим-то пізніше Катерина завжди, коли наймала Службу Божу чи давала сорокоусти у Великий піст, то завжди записувала їх до своїх рідних померлих. А коли одного разу не записала, то вони обоє наснилися їй і питали, чому? Відтоді вона завжди їх згадувала в молитвах.

Катруся, міцно тримаючи в руці рятівний шнурок із власної коси, поливає його рясними слізьми. Це єдина розкіш, яка їй залишилася на цих нарах – вволю поплакати, пригадуючи епізоди свого життя. Сама душа розкривала перед нею болючі спогади, на яких підривалася, як на мінах. А хоч і цей, що прискорив її поступ у бік бандерівців, заступників рідного краю, змусивши стати під присягу. Восени 1944 року тухлівські господарі послали її через річку до своїх сестер у село Перенизь. До хати, розповідає вона тихо окривавленим стінам, – “зайшли руські партизани з папашками в руках і сказали, щоб ми лягли на підлогу. Один став над нами з автоматом, щоб ми не піднімалися, а другий забрав усе з комори: овес, біб, із пивниці – бульбу, з хати – все з полиць і з печі. Молоко було квасне і солодке в каструлях, то один з них скинув з себе сорочку, внизу зав’язав, сказав, щоб все виливали у сорочку “Творог будет” і за рукави повісив долі плечима. Так і поніс, а долі ним текло. Коли вони забрались, а ми вийшли надвір, то сусіди казали, що від хати аж до лісу стояли руські один за одним і передавали забране з рук в руки аж до лісу. Так партизанили ковпаківці”. Саме після побаченого на власні очі дівчина усвідомила, що до їхніх господ зайшов ворог і треба від нього боронити свій край. Вона благала в Господа лиш про одне:

 

* * *

Не пригаси, не заспокій,

Не зупини ані на йоту.

У час боріння і надій

Не одягай мене в скорботу.

 

У звіра час, у час крові

Зітнутись дай у серці силу,

Шоб не сахалася громів

І по боях не голосила.

(1945)

 

Коли через півроку тато забрав доньку з наймів, то починався фронт. Німці окопалися в горах, а совіти засіли в селі. Дівчина пригадує, що саме погнала пасти корову, “як почався стріл. Кулі летіли з полонини в село, дуже свистіли і вили. Таке я перший раз почула. Було цікаво і я дивилася, щоб побачити, що це таке. Нараз як гримне куля, а так друга, а так третя, то лише тоді я зрозуміла, що це таке. Приходимо в село, а там ранені люди. Де куля впала – там велика яма...” Налякані люди пішли в ліс зі своїх хат. І родина Катрусина теж забрала свою корову, вівці і дещо найнеобхідніше і подалася в урочище “Головенчина”. Там спорудили колибу, накривши її лубом зі смереки. В тій колибі розпалювали вогонь і варили їсти. Доїли корову, різали вівці, з того й жили. Німці в ліс не заходили. Однак бракувало картоплі. Але коли вони з братом намагалися вибігти на поле за бульбою, німці відразу з гори стріляли, падали на землю і, присипані, довго так лежали, відтак з пустими руками втікали до лісу. А через два місяці пішла родина разом з іншими сукільчанами до села Труханів на Львівщину, там і пристали у
прийми. Що таке приймакувати, Катруся запам’ятала на все життя. Коли ґазду забрали до війська, то майже сама рятувала обидві сім’ї від голоду: ходила на цілий день прясти до кравця, а навечір приносила бульбу. “Пряла так тоненько, щоб машинка могла тими нитками шити. Пряла я добре. Візьму повісмо, зчешу гарно гребенем і так пряду, щоб ніде не було ніякої грудочки чи коростини. Від куделі не відривала. Так як пряла я, так ніхто не міг: машинка шила і нитки не рвалися і не засновувалися”. А то якось мама замісили тісто й хотіли дітям наварити пиріжків, спитавшись хазяйки, чи можна і їм у тій самій каструлі, що й вона варила? І що ж вони почули у відповідь? “Свою треба мати!” Голодні дитячі оченята вихопили цей епізод з життя навіки.

 

Мете “мітла червона” по Карпатах...

 

Катруся у парі зі своєю душею, як дві близнючки, сидячи на холодних нарах, куди цівками стікає кров з пекучих ран, все згадують, згадують, згадують... Ніч довга. Тільки-но відступив фронт восени того ж року, Катрусина родина повернулася в спалене рідне село Сукіль. Тулилися по окремих уцілілих хатах. Через село переходила сила-силенна повстанського війська, але не дорогами, а лісовими стежками. Тут почалася для Катрусі, як ніколи раніше, тяжка й небезпечна робота зв’язкової повстанців: переводити лісовими стежками загони чи зв’язувати між собою доводилося їй. Те, що пережила тоді, вона з силою віртуоза-живописця ілюструє у віршах:

 

 * * *

Ми йшли один за одним в тиші,

У слід укладували слід

І охоронець наш – Всевишній –

Ховав завією від бід.

 

Несли поранених на марах,

Злоба задавнена пекла,

Та проводила нас у хмарах

До наших друзів і тепла.

(1946)

І справді картина проступає, як на полотні з-під пензля вправного художника – ти бачиш повстанців, яких веде дівчина засніженими горами. Йдуть тихо, ступаючи слід у слід, несучи поранених “на марах”... Але вони перебувають під егідою Всевишнього, який посилає завію, замітаючи сліди... Бачимо, наскільки нелегко було зв’язковій. Здавалося б, чи не затишніше сидіти у теплій господі за молитвами... Де береться цей дух непокори, самопожертви в дівчини, вихованої в атмосфері християнської моралі? Бог і честь – ось два ідеали її життя. Коли б не такі відважні дівчата, що робили б українські вої, чи змогли б вони продовжувати боротьбу, яка тривала чи не до самої кончини кремлівського тирана?.. Ця поезія безцінна тим, що донесла нам правду очевидця про ті події. Очевидця і безпосереднього учасника, відтворила картини, які й сьогодні не полишають нас байдужими. Не з архівів під грифом “Секретно!” йде суха інформація з документів, а струмує жива кров з рядків, яко із самих артерій поетеси, проливаючись у нинішній день...

Якось, – пригадує Катруся, зволожуючи язиком пошерхлі вуста, – одна сотня заквартирувала по всіх хатах, щоб перепочити. Три дні вони ріски в рот не брали, то ж один із хлопців не втримався й ухопив жменьку грушок, які Катрусина мама вийняли з печі, то так його скрутило, що ледве встигли доправити до лікарні на операцію. А навесні 1945 року всі похворіли на тиф і Катруся теж. Тато пішов до партизанського лікаря і той дав такого зілля, що вона “потіла так, як би в воду залізла”. Та не встигла й добре стати на силі, як станичний на псевдо “Лисенко” наказав їй іти в бункер-шпитальку, де лежали хворі повстанці, доглядати їх, бо медсестер немає – пішли “в терен”. Серце кров’ю обливається, коли згадує вона побачене. “На землі лежали один попри одного грубі патики. На патиках – гілки ялинки. На тих гілках лежали хлопці, хто в чім ходив. Не було ні простирадел, ні подушок, ні коца, ні ковдри. Посередині стояла обернена догори дном бочка. Збоку було вирізано дверці. Палили нафтою, щоб не було диму. На тій бочці я підігрівала чай і давала їм пити”. Вона промивала їм рани, відпоювала чаєм, заспокоювала їхні душі сестринським теплом, і снувалися у її душі, як ті нитки з повісма рядочки один за одним:

 

 * * *

Лежала на ошматті голова,

Кирвавили пов’язки, що на ранах.

Злітали з вуст безхитрісні слова:

Йому у сні ввижалася кохана.

 

Він шепотів: і згадував і снив,

І рвався то у бій, а то на поле.

Як він любив! О як же він любив!..

Не вчує це вже дівчина ніколи...

(1946)

Ці вірші можна легко віднести до сучасних подій на сході України. Це моторшне поєднання любові й смерті вдалося авторці пропустити через серця читачів наступних поколінь. Бо на таке здатна лише справжня поезія. Сьогодні, як і тоді, знову віддають своє життя хлопці за вільну Україну, захищаючи її від того ж одвічного ворога..

“Тих хлопців ніхто не примушував іти в УПА. Вони добровільно йшли боротися проти наших ворогів: поляків, німців, руських. Їм не давали ні одежі, ні їжі. Ліс був за хатину, а сніг – за перину та ще й родичів в Сибір вивозили. А тепер дають і їсти, і одежу, і платять і то не дуже хочуть йти до війська”. Журиться через роки, а ніби сьогодні промовляє до молоді геть не з жіночого голосу:

* * *

Бунтуй, борися, будь завзятим,

Не відсиджуйся в домівці!

Хоч війна для нас не свято,

Ми є воїни, не вівці!

Закривавилися рани,

Охолола наша постіль,

Зустрічаєм в лісі ранок

І їмо зелені брості.

 

Сніг зійшов і ворог клятий

Теж піде, як за водою.

Нас комуні не здолати

Війська хижою ордою.

(1946)

У Карпатах багато криївок – часи такі, що мало не вся молодь задіяна у повстанському рухові. Хлопці йшли до лісу, а дівчата – в розвідку, носили їм їсти, та переводили бійців лісовими дорогами. А ще ходили хатами, збираючи старі сорочки, прали та різали на “бинти”. А коли приносили прати сорочки бійців, то відразу клали їх в цебер з водою, “щоб воші по хаті не розлізлися”. Замість мила варили “луг” з попелу і в нім прали. Хліб пекли в кожній хаті по черзі, варили їсти й передавали в ліс воїнам. Але взимку вони з бункерів не виходили і до них ніхто не ходив, щоб не лишати слідів – якось виживали з Божої ласки. О, як тільки вони й виживали, сам Бог і зна! Хоч і зимою не сиділи склавши руки. 1946 року довелося Катрусі переводити сотню Різуна зі Сукеля на Труханів. Йшла вона на босу ногу в самих постолах. Сніг нарізав ноги так, що вони почали кровити. Катруся йшла попереду загону, перемагаючи біль, а хлопці ступали у кожен її слід. У слід її кривавий... Сотня зупинилася, хлопці зібрали хусточки й пообв’язували дівчині ноги, біль трохи ущух. Після цього рушили далі. З боку гори Ключ замаячіли якісь чужаки. Як зараз пам’ятає Катруся: “Хлопці познімали з плечей зброю і взяли в руки на остро: хто автомат, хто кріса чи кулемета. Мені сказали йти 50 метрів вперед і не оглядатися. Дуже я їх просила, щоб мене вбили, як то москалі, щоб не взяли мене живою. Казали, щоб не переживала: не дадуть мене взяти”. Катря йшла й молилася, і Пречиста її почула: коли ді­сталася того місця, де були чужаки, там їх уже не було й пелеху! Лишивши бійців у лісі, дівчина “пішла на зв’язок, звідатися чи нема москалів”. За нею тихцем рушили ще двоє хлопців до крайньої хати. Аж один з них біжить селом і шукає повитухи, бо виявилося, що в тій хаті жінка народжує дитину. Він біг, не боючись себе видати, ризикуючи життям. “Бачите, які-то були хлопці-повстанці: за своє життя не думали. Думали про порятунок інших”, – проказує Катерина Мандрик, ніби пронизуючи своїм голосом всі майбутні покоління... До цієї незабутньої події у своїм житті Катерина Мандрик поверталася не лише в спогадах. Це вилилося в такі сповідальні поетичні строфи, які вона любила часто повторювати про себе:

 

 * * *

Зоря багрить і гори і крайнеба.

Бредуть бійці снігами по плаю.

Я – зв’язкова – попереду. Халепа –

Знакую кров’ю стежечку свою.

 

“Ану стривай!”, – наказує сотенний

І загортає ноги в хустинки...

Світанок закосичився приємний,

Коли зайшли ми вже за Бозники...

 

Із далеку озброєних уздрівши,

Прошуся у бандерівських стрільців:

“Не дайте полонити! Перший ліпший

У мене стріл, за тим – у ворогів”.

 

“Іди, подруго, прямо, не страшися

Загарбника московського колон.

Будь на сторожі і не помилися.

А з нас ніхто не здасться у полон!

 

Щоб ти померла перша без потреби?

Поляжемо усі у боротьбі!

Набій передостанній – це для тебе,

А вже останній в кожного собі!

(1946-1994)

 

Отака вона, страшна правда життя. Одне діло читати про це, та зовсім інше – це пережити!..

Раптом Катрусі чомусь пригадалася мати її братової Анни – Євдокія. Та “стерялася у фронті” й ходила селом, роблячи московським зайдам “збитки” й співала їм коломийки:

Ой біг Сталін горі селом

Та й не обертався:

Ворошилов вхопив шило

За Сталіном гнався.

А якось вона здійняла таку бучу, що солдати, подумавши, що це партизани, стали стріляти. Євдокія кинулася навтьоки. Лише вдома вона побачила, що вся спідниця в дірках, але жодна куля її тіла не зачепила. Божа людина – сам Бог таких людей береже, що тут скажеш!

Часто в селі траплялися облави. Так 19 грудня 1945 року під час облави багато хлопців повбивали. Вбитих стягнули в село кіньми й скликали селян розпізнавати своїх синів, але ніхто нікого не визнав. Навіть мати “не признала” свого рідного сина, якого везли вбитим на підводі, і лише зайшовши за ріг, тяжко заголосила – чого ж я тебе, синочку та й не признала?! Тоді навантажили загиблими повний кузов і повезли до району. Як посходилися “червонопогонники” з лісу та заповзялися по хатах шукати бандерівців, то Катрусиного Тата, Михайла Мандрика забрали. Опісля жорстоких тортур у Болехівській тюрмі він іще у запічку зо два місяці похаркав кров’ю (кров текла і горлом і вухами) та й пішов у засвіти. Вони просто переплутали його з молодим повстанцем, який мав таке саме ім’я, а тато так і не зізналися під тортурами, що існує в селі ще один Михайло Мандрик. Але й того небавом енкаведисти закатували. Тато щоночі приходили в снах до доньки, а синові й дружині не являлися. “Я розказала Татові у сні, що Мама і брат плачуть. То Тато відповіли, що вони за мною дуже жаліють, бо я буду дуже бідувати”.

 

(продовження в наступному випуску)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)