Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 4
Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Анатолій Анастасьєв. Територія гідності
Бериславщина: рік 1903
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
Микола Братан. Голодна кров
Боротьба польських комуністичних служб безпеки з українством
(Arkadiusz Słabig. Kwestia ukraińska w działalności Służby Bezpieczeństwa PRL. Instytut Pamięci Narodowej. Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu. Dokumenty i materiały. Warszawa, 2016)
Бібліографічний опис: 
Дупляк М. Боротьба польських комуністичних служб безпеки з українством // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 279-288.

Перед нами об’ємна документально-аналітична праця польського автора-дослідника Аркадіюша Слабіґа про те, як і чому в післявоєнній комуністичній Польщі сприймали українську меншину та хто, в основному, вирішував її долю. Автор зібрав досі засекречені матеріaли польської служби безпеки від часу закінчення Другої світової війни до 1989 року, коли Польща нарешті позбулася “братньої опіки” СРСР. Те, як нова польська влада ставилась до своїх громадян української національностi, серйозно зумовлене бажанням будувати однонаціональну державу, в якій не було б місця для національних меншин, а це передусім було продовженням меншиневої політики польських передвоєнних урядів, спрямованої на дискримінацію українців у всіх проявах життя. Наслідком цього, в основному, було післявоєнне переселення поляків з України до Польщі та насильне переселення українського населення Закерзоння до України, що згодом стало депортацією, і злочинна військово-адміністративна депортація автохтонних українців Закерзоння на польські північні й західні понімецькі землі під час операції “Вісла” 1947 року, що має всі прикмети народовбивства.

Цей злочин супроти українського населення залюбки пояснювали збірною відповідальністю за те, що, мовляв, Українська Повстанська Армія на Закерзонні вбила популярного генерала Кароля Свєрчевського, тож треба було викоренити всіх українців з їхньої рідної землі і насильно розсіяти їх по всіх усюдах держави з метою швидкої асиміляції, а це ж бо практично на повну загладу. Тепер деякі польські автори оправдовують операцію “Вісла” помстою за волинський конфлікт і свої втрати в Україні. Це все залежно від потреби.

Ніде правди діти, що до 1956 року, українці на польському засланні жили без усяких громадянських прав як злочинці – без своєї церкви, без рідної школи, без друкованого українською мовою слова, у постійному страху перед небезпекою, – перед репресіями та насильством. Саме тому вони згодом почали приховувати своє українство. Державна політика щодо українців почала приносити Польщі багате жниво. Число українського населення почало швидко зменшуватися, що й підтверджує офіційна сучасна статистика.

Автор рецензованої публікації, в основному, на основі досі засекречених документів Уряду Безпеки (УБ) наводить очевидні факти, а це з черги характеризує його як об’єктивного дослідника – явище доволі рідкісне в польському колі дослідників. А. Слабіґ підтверджує, що після Другої світової війни українська національна меншина в Польщі була під інтенсивним наглядом комуністичного апарату безпеки. Влада зарахувала її до категорії “внутрішнього ворога” та “непевного елементу” для добра держави. Українцям присвоїли ярлик “націоналізму”, з яким треба боротися. У першій половині 1950-их років службовці Уряду Безпеки “націоналістичні” дії ототожнювали з членством у націоналістичних організаціях. Для безпеки всі українські організації були “націоналістичні”. Зараховували до них не лише Організацію Українських Націоналістів (ОУН) і Українську Повстанську Армію (УПА), але й усі концесійні структури.

Після 1956 року український націоналізм приписували всім українцям, що робили спроби захисту своїх власних національних інтересів, які суперечили політиці державної влади. За “націоналістичну діяльність” вважали офіційну або неофіційну критику меншиневої політики влади, вимогу ліквідувати наслідки операції “Вісла”, висловлювання спротиву проти полонізації та русифікації українського населення, свідоме відокремлення від польського довкілля, культивування традиції боротьби за вільну Україну, викликування чварів на національному або релігійному ґрунті тощо.

На цій основі кожен польський громадянин української національностi міг бути об’єктом поліційного стеження і переслідування. Прояви “українського націоналізму” зводились до використання легальних форм праці Українського Суспільно-Культурного Товариства (УСКТ) до ширення ворожої ідеології. Органи безпеки слідкували за спробами просування на різних зборах, доповідях, авторських зустрічах дискусій із націоналістичного становища, поширювання націоналістичних ідей у друкованих засобах масової інформації, особливо в Календарях УСКТ, використання мистецьких програм на різних академіях і фестивалях для просування націоналістичних ідей тощо. Ворожу пропаганду влада добачувала в наріканнях українців на дискримінацію української меншини польською владою, на насильну полонізацію та домагання дозволу на поворот на рідні землі на Закерзонні. Націоналістичною пропагандою було також ширення поглядів про здогадну русифікацію України, аякже; підтримування здогадних націоналістичних тенденцій греко-католицьким духовенством; спроби прищеплення молодому поколінню українців потреби продовжування боротьби за самостійну Україну та прославляння боротьби ОУН і УПА. До категорії націоналістичної діяльності зараховували також стримування процесів природної асиміляції, особливо серед молоді; кольпортування націоналістичної літератури; контакти з українськими організаціями в країнах вільного світу та інші.

Можна собі уявити реакцію УБ на домагання учасників Організаційного З’їзду УСКТ 1956 року на дозвіл повернутися на рідну землю. Якщо таке домагання класифікували як прояв націоналізму, то всі учасники того з’їзду були націоналістами, а разом із тим – злочинцями. На ІІ З’їзді УСКТ 1960 року було ще гірше. Міністр внутрішніх справ Шнек не про повороти запроторених на понімецькі землі українців хотів говорити, а про боротьбу з українським націоналізмом. У висліді звільнили з посади Головного Секретаря УСКТ Ольгу Васильків – дуже заслужену для української спільноти гарну, мудру та відважну людину-патріотку. Її провиною було те, що заохочувала своїх земляків позбутися страху, полагоджувала їм усякі проблеми, розбудовувала українське шкільництво, співала українські пісні тощо. Це ж бо націоналізм! Як студент україністики та делеґат, я мав відвагу (зараз таки після погромного слова міністра) в імені студентів і молодої інтелігенції подякувати пані О. Васильків за її корисну працю. Мені цього не забули.

Автор дослідження стверджує, що джерелом більшості негативних явищ, які влада вбачала в українському середовищі, були українські організації на Заході. На його думку, в кордонах післявоєнної Польщі (на Закерзонні) залишилося біля 700 тисяч українців, які жили на пограниччі в трьох воєводствах: Краківськім, Ряшівськім і Люблінськім. На північному Поліссі (у Білостоцькому воєводстві), між Бугом і Нарвою, жило українськомовне населення (“підляшуки“), яке влада визнала частиною білоруського народу. Саме тому їх не депортували під час операції “Вісла”. Тому, що до липня 1945 р. Польщу залишило ледве 38% “оптантів“, акції надали характер насильства – у дію ввели військо. Крім того, постійний терор здійснювало польське підпілля з рядів Армії Крайової та різні цивільні банди з метою наживи. Виселення до УРСР тривало до кінця 1946 року. Виселенням охоплено понад 488 тисяч осіб. У висліді переселення і депортації знищено структури Українських Церков під Польщею. Згодом влада погодилась на відновлення праці Православної Церкви, але посилила над нею поліційний нагляд і з’єднала з Російською Православною Церквою. Главою Польської Православної Церкви в 1955 р. став Митрополит Макарій, якого призначив московський патріярх. Українським католикам ще довго довелось боротися за право молитися у рідному обряді. Щойно 1957 р. Кардинал С. Вишинський дістав згоду влади на відправу Служби Божої в греко-католицькому обряді в двадцяти місцевостях, де були більші скупчення українців. До речі, польський римо-католицький костьол традиційно сприяв винародовленню непольського населення, а українців зокрема.

У цій книзі автор, імовірно, дає правдивий огляд боротьби українського підпілля на Закерзонні після війни, наводить дані про структури УПА. Він стверджує, що смерть ген. К. Свєрчевського використано як пропагандивний аргумент для проведення операції “Вісла“. Одначе, хоч основний етап цього злочину закінчився у половині серпня 1947 року, виселення українців продовжувалось до 1952 року. Разом депортовано з рідної землі на польське заслання 150 тисяч автохтонних українців. А. Слабіґ наводить точні дані про те, де і як поселювали депортованих. Він підтверджує факт заборони українцям покидати місця поселення, а особливо заборонено повертатися до рідної хати на Закерзонні. Рішення в цій справі могли приймати тільки представники УБ.

Після операції “Вісла” провід українського підпілля доручив відділам УПА або переходити на терен України, або пробиватися через Чехословаччину до американської зони в Німеччині. До кінця липня 1947 р. польські війська вбили або взяли в полон 1509 членів УПА. У висліді польські військові суди засудили до смертної кари 487 українців (не всі вироки виконано). У концентраційному таборі Явожно в роках 1947-1948 запроторено 3873 особи, в тому числі 916 жінок і 107 дітей, 22 греко-католицьких і 5 православних священиків. Згідно з твердженням А. Слабіґа, роки 1958-1962 – це особливо важкий період у житті української меншини в Польщі. Попри всякі заборони, державна адміністрація навіть не дозволяла вживати таких слів, як українець і український. Для українців уживали, очевидно, вульгарних і принизливих назв. Деякі зміни прийшли дещо пізніше.

А. Слабіґ пише, що всупереч усяким перешкодам, в роках 1956-1958 до Люблінського і Ряшівського воє­водств повернулося біля 20 тисяч осіб української національності. За малими винятками, до Краківського воєводства лемкам зовсім не дозволено повернутися з заслання. У загальному, в роках 1948-1990 на рідні землі повернулося 30-35 тисяч депортованих і їхніх нащадків.

Окреме місце автор присвячує справі т. зв. лемківського сепаратизму, що появився під впливом прокомуністичного Лемко-Союзу в США, який проповідував ідею окремого русинського народу. Слід відмітити, що залишки москвофільства ще з передвоєнних часів жевріли в селах на заході Лемківщини і їх підтримувала влада на шкоду українцям (і досі підтримує). У висліді наполегливих зусиль лемківських активістів, 25 травня 1958 р. у Зеленій Горі створено Тимчасовий Організаційний Комітет русинів-лемків. У серпні 1958 р. ЦК ПОРП визнав цю групу нелегальною. Щойно 1959 року було дозволено створення при Головному Правлінні УСКТ окремої секції для розвитку лемківської культури.

У 1970-их роках посилились асиміляційні тенденції супроти українців: зменшено дотації на культурну працю УСКТ, ліквідовано багато пунктів навчання української мови та повітові й воєводські структури УСКТ. Ще 1963 р. ліквідовано українську філологію у Вчительській Студії в Щеціні, яку засновано 1957 року. Велику ролю в українському суспільстві відіграв ІV Загальноосвітній Ліцей в Лігниці, який, як пише А. Слабіґ, називають “лігницькою твердинею“. Безперечно, треба було багато зусиль українців, щоб цю школу зберегти.

Згідно з аналізою УБ, до “Солідарности” вступило мало українців. Після введення воєнного стану, серед 9736 інтернованих громадян, було лише сім українців. У висліді 1984 р. дозволено відновити воєводські структури УСКТ.

Найповнішу програму поправи положення українців представили українці Щеціна. Вони домагалися змін у праці УСКТ і українського шкільництва, знесення заборони запротореним на польське заслання українцям на поворот на рідну землю, призупинення інвігіляції супроти активних українців. На той час посилилася діяльність української молоді. 1981 р. створено загальнокрайову Спілку Українських Студентів, але її не дозволено зареєструвати. Від 1983 року нелегально почало діяти Братство св. Володимира, до якого входило біля 40 осіб, які впливали на поправу положення українців у Польщі.

Як пише А. Слабіґ, правдивий вибух патріотичних почуттів українців спостерігаємо на ХІ Фестивалі УСКТ в Сопоті 1-2 липня 1989 р., на якому непередбачено виступили посол Володимир Мокрий з Польщі і Богдан Горинь із України. Разом із хором “Журавлі” восьмитисячна публіка вперше публічно заспівала гимн “Ще не вмерла Україна”, а при цьому показано заборонену досі символіку України.

У жовтні 1989 р. в Ґданську засновано Спілку Незалежної Української Молоді. Восени цього ж року нарешті дійшло до переходу УСКТ з-під контролі Міністерства Внутрішніх Справ під патронат Міністерства Культури та Мистецтва. В лютому 1990 року на Надзвичайному З‘їзді УСКТ, Товариство перейменовано на Об’єднання Українців у Польщі. Політичні зміни, що були вислідом виборів до парляменту в червні 1989 року, приспішили процес відбудови УГКЦ. Більші права дістала й Православна Церква.

Тоді, як посилювалася незгода серед лемків на тлі москвофільських тенденцій, дійшло до змін у свідомості підляшуків північного Полісся, які живуть на північ від лінії Бугу та спілкуються місцевими говірками української мови. Влада визнала їх білорусами і не депортувала в процесі сумнозвісної операції “Вісла”. Самі ж підляшуки називали себе “тутешніми“, “русинами“, “православними ” тощо. Усвідомивши свої зв’язки з побратимами-українцями, 1982 р. група підляських діячів почала суспільно-культурну діяльність в українському дусі. Їхні представники згодом увійшли до керівних органів ОУП.

Колись перший президент післявоєнної Польщі Болеслав Бєрут говорив: “Основним джерелом нашої перемоги є дружба, поміч і приклад Радянського Союзу“. З прикладу радянських каральних органів у боротьбі з українським визвольним рухом користали, безперечно, польські служби безпеки. Ще в лютому 1945 року радянські пограничні війська, використовуючи засоби провокації, на східній Люблінщині арештували 140 осіб і вбили 60, а з завербованих інформаторів й аґентів творили фальшиві відділи УПА, що воювали проти українського підпілля. Про те, як саме польська безпека й розвідка боролися з українцями, переконливо говорить автор рецензованої книжки. Він стверджує, що найбільшим успіхом польської безпеки був таки період операції “Вісла”, коли разом із арештами, за допомогою катувань та інших засобів тиску, масово вербували аґентів з-поміж депортованого населення. До співпраці з безпекою примушували також українців, запроторених до концтабору Явожно. Автор не називає вояків УПА “бандитами” та іншими лайливими словами, подібно як це роблять інші польські автори, а прямо пише про партизанів УПА. Обізнаний із історією УПА читач знайде тут багато цікавих даних, знайомих імен і псевдонімів, довідається чимало цікавого.

На польському засланні органи безпеки постійно слідкували за жертвами депортації, постійно переслідували українських селян, які добродушно просили у влади дозволу повернутися додому, під рідну стріху. Таких вважали “націоналістами“. Від 1945 року в Польщі тривали також репресії проти греко-католицького та православного духовенства. Про це чітко говорять опубліковані автором колись засекречені документи УБ.

До кінця 1954 року всі обов’язки боротьби з українцями перейняли службовці контррозвідки. Їхнім завданням м. ін. було слідкування за активністю представників молодої української інтеліґенції в найбільших академічних осередках. Юні українці влаштовували товариські зустрічі, тож влада використовувала всяких донощиків, щоб розпрацьовувати українське середовище. Висновок влади був такий, що провідниками й опікунами молодої української інтеліґенції були Мирослав Трухан і Степан Заброварний.

Під кінець 1956 року припинив працю Комітет до Справ Безпеки, а політичну поліцію приєднано до Міністерства Внутрішніх Справ, яке й перейняло контроль над УСКТ. У тому ж часі почалася активна пенетрація української діаспори на Заході. Цьому напрямкові праці польської розвідки автор віддав чимало місця у книжці. Він наводить окремі дані про співпрацю польської комуністичної безпеки з радянськими і чехословацькими службами.

Найбільше цікавили польську розвідку українські націоналістичні центри на Заході. Слід розуміти, що якщо український центр, то обов’язково “націоналістичний”. У кінці 50-их років польська контррозвідка зацікавилася також Організацією Оборони Лемківщини (ООЛ) в Америці, яка несла матеріяльну та моральну поміч своїм землякам на польському засланні і противилася їхній полонізації. Подібно як і в інших випадках, автор наводить псевдоніми багатьох агентів і провокаторів, бо “нерви” польської контррозвідки простяглись аж за океан. Жертвою розвідки впав м. ін. голова Воєводського Правління УСКТ у Зеленій Горі Михайло Ковальський, якого засудили до шести років тюрми.

Окремий розділ А. Слабіґ присвятив наглядові служби безпеки над працею УСКТ. Уряд Безпеки так керував вибором до керівних органів Товариства, щоб до них не входили особи, “знані зі своїх націоналістичних поглядів“. Завдяки агентурній інфільтрації правління УСКТ на всіх рівнях, безпека відсувала від керівництва невигідних активних діячів. Під наглядом були чи не всі члени УСКТ. Автор указує на неясне ставлення УБ до ініціативи створення окремої лемківської організації в 1988 році – Стоваришення Лемків. Крім того, він змальовує широкий образ інвігіляції українських Церков – Греко-Католицької і Православної та наводить прізвища греко-католицьких священиків, які погодилися співпрацювати з УБ. Пише, що православні ієрархи узгіднювали з працівниками СБ кандидатури священиків до праці серед лемків. Чи не всі рішення Православної Церкви були апробовані службовцями УБ. Автор стверджує, що ПАПЦ стала знаряддям у руках комуністичної влади.

1971 р. спецслужби нав’язували українцям убивство Яна Ґергарда – ветерана польсько-української боротьби та автора українофобської книжки “Заграви в Бескидах” (“Łuny w Bieszczadach”). З тою метою УБ перевірило кількасот осіб, які в минулому працювали в українському підпіллі. Щойно рік пізніше виявилось, що вбивство здійснили кримінальні злочинці з метою наживи, які з українцями не мали нічого спільного.

Багато уваги Уряд Безпеки присвятив українському шкільництву з огляду на важливу ролю шкільництва у вихованні національно свідомої молоді. На думку безпеки, українські школи були предметом впливу українських “націоналістів” із вільних країн Заходу. На думку автора книжки (і мою власну – М.Д.), з допомогою тиску та всяких перешкод, УБ хотіло якщо не зовсім ліквідувати, то максимально сполонізувати й підпорядкувати українську молодь і українські школи панівній державній ідеології. З тою метою спецслужби постійно вербували донощиків, очорнювали вчителів і затруювали їм життя. Особливу увагу функціонери безпеки звернули на контроль ліцею з українською мовою навчання в Лігниці. Вони дуже боялися, що там можуть виховати молодь у націоналістичному дусі, тому постійно переслідували і вчителів, і директорів. Не без зусиль безпеки дійшло до ліквідації української філології у Вчительській Студії в Щеціні.

А. Слабіґ доволі точно розкриває засоби, методи та форми переслідувань апаратом безпеки української меншини; наводить багато імен знаних українців, які були під прицілом каральних органів влади. Наглядачі з безпеки не могли зрозуміти, як дійшло до масової втечі української молоді на Захід у 80-их роках... Після відлиги 1956 року, число арештованих українців зменшилося. У книзі знаходимо чимало імен арештованих і репресованих українців.

Автор збагачує свою публікацію документами Уряду Безпеки, що відносяться до боротьби з українством. Саме з українством, бо всякі прояви українства, любови до власних національних цінностей, патріотизму, – в оцін­ці влади були проявом націоналізму, а за такий “злочин” карали. Усіх опублікованих у книзі документів 184. Між ними є дуже цінні таємні інформаційні матеріяли УБ. Більшість цих документів публікується вперше. Шкода лише, що автор не розкрив усієї правди: – не опублікував прізвищ тайних агентів і донощиків, яких завербувала комуністична агентура, щоб наш нарід знав своїх перевертнів. Частину даних А. Слабіґ опублікував на основі інформації в публікаціях українських авторів – Степана Дудри, Ігоря Галагіди та Ярослава Сирника.

Польська мова книжки А. Слабіґа бездоганна, публікація читається легко. Можна мати лише застереження до іменника провід, який у родовому відмінку автор постійно пише провіду, замість правильного проводу (чергування голосних). Свою 702-сторінкову публікацію, що вийшла в твердій обкладинці, автор доповнює бібліографією (ст. 659-676), списком скорочень, іменним покажчиком тощо. На мою думку, публікація А. Слабіґа – найповніше досі видання польського автора до історії польсько-українських взаємин, написана культурно, без зайвої пропагандивної лайки, притаманної іншим авторам. Вона повинна знайти похвальну оцінку в колах польських і українських читачів і серйозних неупереджених дослідників.

 


Правопис автора збережено.

Автор: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)