Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Немченко. Світло надії
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Микола Братан. Побите серце
Микола Братан. Гіркі експромти
Молода муза. Випуск 3
Іван Немченко. Корсунські світанки
Монографія про українське село Журавці на Закерзонні
(Омелян Вішка. Журавці. Село Журавці в документах, на сторінках історії та у споминах його колишніх жителів. Торунь 2014, 638 с.)
Бібліографічний опис: 
Дупляк М. Монографія про українське село Журавці на Закерзонні // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 295-301.

У житті трапляється, що деякі вихідці з села приховують своє сільське походження і на запитання “звідки родом”, подають назву найближчого великого міста, бо так “престижно”. Люди, які здобули вищу освіту та пошану в суспільстві, не приховують свого сільського роду, а навпаки – вони горді з нього. Такі інтелігентні люди хочуть якомога глибше пізнати своє родове та національне коріння, бо вони не хочуть бути нічиїм перекотиполем. Вартість людини визначається не місцем її народження (місто або село), а добрими ділами, тобто тим, що ця людина залишає по собі. Людей, які шанують себе та проявляють свою соціяльну та національну гідність, шанують також чужі люди, чужинці тощо. До таких, мабуть, слід зарахувати Омеляна Вішку – автора монографії про його рідне село Журавці в Томашівському повіті на Закерзонні, якого з залишками українців, яких насильно не вигнали після Другої світової війни до України, 1947 року польське військо брутально депортувало з родиною на польські понімецькі землі. Авторові дослідження було тоді лише шість років. У чужому оточенні на засланні на Східній Прусії минали його дитячі та юнацькі роки. Майбутній професор запопадливо вчився й поборював наявні перешкоди на шляху до знання, не зрікся свого українського роду та рідної мови, своєї культури та любови до рідної Батьківщини. Влада дозволяла вчитися, але робила необхідне, щоби якнайшвидше сполонізувати українську молодь, щоб вона забула про своє українське коріння, щоб стерлася у неї пам’ять про Україну. Своєю поставою та знанням О. Вішка здобув визнання і пошану серед українців і поляків. Своє життя він зв’язав із містом Торунь, в якому почав свої студії, а згодом аж до пенсії працював учителем у польських школах.

Не можна промовчувати факту, що після політичних змін у Польщі 1989 року, проф. О. Вішка став активним членом української спільноти та присвятив багато уваги описові долі воїнів Української Народної Республіки; став ініціятором і співорганізатором відбудови військового цвинтаря воїнів Армії УНР в Александрові Куявському. Згодом О. Вішка опублікував низку наукових праць. Завершенням наукової діяльності професора стала монографія про його рідне село Журавці, в якому допомагав землякам відновити український цвинтар і звести гідний пам’ятник полеглим за волю України.

Автор розумів потребу залишення для сучасників і нащадків документації про рідне село та зберження правди про нього як української твердині на Закерзонні. Прийнявши рішення, він негайно почав збирати в архівах і бібліотеках необхідні матеріяли, свідчення односельчан-очевидців, спомини, всякі документи та світлини. З тою метою написав також звернення до журавчан із проханням про поміч у доброму ділі. Довелось вирішувати також питання про те, якою мовою вийде публікація – українською чи польською. Монографія вийшла польською мовою, бо це, мовляв, дозволить розширити коло евентуальних читачів. Все ж таки на твердій обкладинці книжки видніє двомовний напис і світлина журавецької греко-католицької церкви.

Велика монографія О. Вішки – важливе наукове дослідження, що далеко виходить поза рамці даних про закерзонське село. Автор пірнув у глибину віків – до перших документальних згадок про Журавці на початку ХIV століття, коли з доручення руського князя на правому боці Солокії поселилось кільканадцять сімей, що дали початок селу. На думку багатьох людей, назва села від журавлів узялася. Археологічні знахідки свідчать про те, що на терені Журавців жили люди ще кілька тисяч років тому. Автор доводить, що це руське (українське) село, що мало свій початок у Белзькому князівстві в Галицько-Волинській державі, проіснувало до 1947 року, тобто до часу злочинної операції “Вісла” що завершилась етнічною чисткою українського населення Закерзоння і депортацією залишків українських селян на північні й західні понімецькі землі Польщі.

Пишучи монографію, проф. О. Вішка вивчав минуле нашого народу – його відносини зі своїм західним польським сусідом, тож його розповідь про давні віки в житті Журавців, – немов добрий, хоч не все точний, підручник історії для всіх, кого цікавить минуле рідної землі. Він знайомить читачів також із пізнішим литовським, мадярським і польським пануванням від 1349 року на Белзькій землі, коли польський король Казимир Великий зайняв Червону Русь. З того часу минали століття, змінювалися держави, в межах яких знаходилося село, мінялися кордони, змінювалися устрої, а село тривало. У середині ХХ століття, після понад шести століть, життя українських Журавців над середньою Солокією добігло кінця. Цього року минає 70 літ від того часу. Добре хоч, що автор устиг залишити нам оцю цікаву монографію – багатовікову історію Журавців та навколишніх сіл і їхніх мешканців.

Проф. О. Вішка підкреслює, що пише за принципом “sine ira еt studio” – без гніву та упередження, пише об’єктивно, хоч, як стверджує, важко бути арбітром у власній справі. Приміток у книжці нема. Автор присвятив багато місця історії села під польським пануванням. Не обминає також татарських нападів на руські землі, від яких терпіла Червона Русь, в тому й Журавці. Не обминає й теми панщини та визвольних змагань Українського Народу під проводом Гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Велике значення в історії Журавців і журавчан все мала церква. В архівних джерелах збереглась згадка про православну церкву в 1472 році, хоч можна твердити, що вона була тут ще в другій половині ХІV століття. Деякі з наукових робіт у цілому торкаються теми монографії, напр. Белзького воєводства: дані про мову, ономастику, релігію, шкільництво, архітектуру, звичаї, одяг, адміністрацію, депортації, а інші лише частково охоплюють журавецьку тематику. Цікаві також теми про збройні конфлікти, військові формування, фортифікації, природні умови, національність, українсько-польське пограниччя тощо. Чимало даних знаходимо тут також про навколишні українські села.

Значну групу використаних у монографії джерел становлять архівні документи з варшавських, люблінських, перемиських, ольштинських, ізмаїльських, львівських і віденських колекцій. Основне місце займають свідчення, що їх залишили колишні мешканці села та їхні нащадки з Польщі, України, Канади та Сполучених Штатів Америки. Починаючи від ХVIII ст., на сторінках книги щораз більше йдеться про село, а відносно менше стає загального історичного опису.

Дії села представлено в хронологічно-проблемному порядку. Окремий розділ охоплює час Журавців під пануванням Габсбургів. Під час першого поділу Польщі 1772 року, майже ціле Белзьке воєводство (в тому числі й Журавці) опинилося під Австрією аж до вибуху Першої світової війни. Під Австрією життя українців, зокрема й журавчан, покращало під кожним оглядом. Під кінець ХІХ віку в Журавцях жило біля двох тисяч мешканців. Кожного року творилося біля 17 нових родин. Деколи в селі того самого дня було кілька весіль. У 1840 р. журавецька парафія нараховувала 1242 членів.

Чимало місця у книжці присвячено Журавцям і понад 200-250 журавчанам на фронтах Першої світової війни та визвольних змагань Українського Народу, що слідували, й боротьбі журавчан у рядах Української Галицької Армії. Автор ілюструє свої описи світлинами вояків в одностроях австрійської армії. До українського війська з Журавців зголосилося понад сто добровольців.

У 1921 р. в Журавцях було 416 будинків і 2372 мешканців – 2248 українців і 49 жидів. Згідно з шематизмом, у 1937 році в журавецькій парафії було 2708 осіб, з того в Журавцях 2450, в Руді Журавецькій 129, в Нетребах – 100 і в Руді Любицькій – 29. Згідно з даними В. Кубійовича, на 1 січня 1939 року ціла журавецька ґміна нараховувала 2860 мешканців (2640 українців, 100 поляків (колоністів), 70 “латинників” і 50 жидів). Проф. О. Вішка зібрав багато матеріялів про життя журавчан – журавецькі інституції й організації (школи, церкву, “Просвіту”, політичні орієнтації тощо), про матеріяльну та духовну культуру. Окреме місце він присвятив присілкам і навколишнім селам. Географічні назви автор подає двомовно.

Друга світова війна для журавчан стала справжнім нещастям. Мобілізація до польського війська вирвала з села біля 30 юнаків. Автор відмічає, що з вибухом війни ОУН не робила жодних антипольських акцій. Спочатку Журавці зайняли німці, але по двох тижнях вони поступилися радянським військам, бо таке було порозуміння двох окупантів. Автор цікаво й коротко описує нові порядки влади комуністів у селі: організацію колхозу, виселення на Сибір, будову фортифікацій на кордоні з німцями, мобілізацію до Червоної Армії, виселення селян із прикордонної зони на Бесарабію тощо.

З початком німецько-радянської війни Журавці опинилися під німецькою окупацією (1941-1944). Одне лихо прийшло на місце другого. Автор коротко й цікаво описує німецькі порядки в селі та їхні наслідки. Біля 40 молодих журавчан опинилося на примусових роботах у Німеччині та Австрії. Одначе, німці дозволили відкривати українські школи. Окреме місце дослідник присвятив творенню УПА й участи в ній журавчан.

Останній період українського села припав на післявоєнні 1944-1946 роки під польською займанщиною на Закерзонні. Після встановлення кордону між СРСР і Польщею, на українських землях Закерзоння залишилося понад 700000 українців, яких силоміць депортували на схід – до України, а польським колоністам дозволили повернутися з України до Польщі. Їх не проганяли. Депортація до України супроводжувалась постійним терором польського війська, польського підпілля і цивільних банд у співпраці з радянськими органами безпеки. В обличчі польського терору українці творили самооборону. Єдиною силою, що боронила українське цивільне населення була Українська Повстанська Армія. Згідно з архівними даними, 1946 р. з Журавців депортовано до України 390 сімей – 1263 особи.

Останнє переселення журавчан відбулося 1947 року під час злочинної операції “Вісла“. Досі радянська влада вивозила їх на Бесарабію, на Сибір, до УРСР тощо, а німецька влада вивозила їх на примусові роботи до Німеччини та Австрії. Тих, кому вдалося зберегтись від депортації до УРСР, тепер вирішили депортувати на захід – на одержані від німців землі, щоб у процесі етнічної чистки на Закерзонні не залишилося сліду по автохтонах-українцях. Українську інтелігенцію і тих, кого підозрювали у співпраці з УПА, запроторювали до концентраційного табору в м. Явожно. Разом у польських тюрмах і в Явожні опинилося біля 40 журавчан. Репресії проти українців продовжувались і на польському засланні. Там вони були під прискіпливою “опікою” Міністерства Внутрішніх Справ. Українським автохтонам не дозволено повернутися з заслання до рідних хат. У колись великому селі Журавці залишилося кільканадцять польських сімей, або мішаних польсько-українських родин. Прогнали звідси дійсних власників цієї землі, спалили або розібрали їхні хати. На місці значної частини села росте ліс, – підсумовує Омелян Вішка. Гарну муровану церкву поляки замінили на свій костьол.

Завдяки зусиллям журавчан зі Спілки Українців – Політ’язнів Сталінського Періоду, 1994 р. на цвинтарі в Журавцях відновлено могили колишніх воїнів УПА та поставлено меморіял із кількома таблицями-хрестами, на яких видніють прізвища понад 100 осіб, що загинули за волю України. Знову ж, завдяки громадському комітетові, що його створили журавчани в Ельблонзі, 2004 року упорядкований цвинтар обгороджено дротом, а посередині поставлено дубовий хрест. Земляки зробили гарне й корисне діло. Як підсумовує проф. О. Вішка, “народ, який забуває про могили своїх предків, про історію, перестає бути народом”.

Дуже добре своїм землякам і рідним Журавцям прислужився і автор рецензованої монографії, бо залишив нащадкам велике діло, що розійдеться слідом по журавлях-журавчанах по цілому світі та знайде похвальне слово всіх, хто прочитає його книжку. Монографію збагачують 82 світлини, 37 документів, 10 мап і 24 цінні додатки. Між ними такі: список журавчан другої половини ХVIII ст.; список мешканців села Журавці другої половини ХVІІІ ст.; список журавчан 1789 р.; список журавецьких священиків (1725-1946); список журавчан у рядах австрійської армії під час Першої світової війни; список журавчан у рядах Української Галицької Армії; прізвища журавчан 1939-1947 р.; журавчани, яких арештувало НКВД, заслані на Сибір; журавчани в рядах Червоної Армії 1940-1941, 1944; журавчани, вивезені з пограничної зони на Бесарабію (1940-1941); журавчани на примусових роботах у Німеччині; члени хору в Журавцях 1941-1944; журавчани в німецькому війську (1941-1943); журавчани – члени і співпрацівники УПА; журавчани, виселені до УРСР 1945-1946 рр.; журавчани, які добровільно виїхали до України; журавчани в концентраційному таборі в Явожні (1947-1948); журавчани, виселені в рамках операції “Вісла”; журавчани, які полягли на різних фронтах Другої світової війни, у партизанських боях, розстріляні, закатовані в тюрмах, радянських концтаборах, убиті під час пацифікацій (1939 – 1953) та інші дані. Можна здогадуватись, що між журавчанами були й вояки Дивізії “Галичина”, але про них чомусь не знаходимо в цій книжці даних. Названі списки доповнюють короткі біографічні дані про 16 визначних журавчaн, що їх удалося роздобути, та довгий список використаних джерел; список скорочень тощо. Монографію збагачує також географічний покажчик і резюме польською, українською та англійською мовами.

На тлі історії рідного села Журавці, що веде свій початок із давнього Белзького князівства, простежується береження журавчанами своїх національних вартостей, своєї віри у тяжких умовах біля 600-літнього чужинецького панування. Адже ж єдиною установою в Журавцях, що забезпечувала місцевому населенню духовне та зорганізоване життя від самого початку, була рідна церква. Те, що у своїй нелегкій дослідній праці автор користувався переважно польськими джерелами, безперечно, проявляється у кількох інтерпретаціях минулих подій, що їх можна було дещо інакше наголосити та пояснити. Одначе, автор справився дуже добре з нелегким завданням коротко перед своєю несподіваною смертю 21 жовтня 2014 року. На мою думку, монографія “Журавці” – немов настільна книга всіх журавчан, – гідний вклад до вивчення минулого українців цілого Закерзоння. Книжка повинна знайти вдячних читачів між нащадками і журавчан, і всіх українців Закерзоння та взагалі України; повинна також зацікавити польських читачів.

 


 

Правопис автора збережено.

Автор: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)