Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Танго над лиманом
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Історія Просвіти Херсонщини. Том 1
Анатолій Анастасьєв. Просто життя
Наталя Коломієць. Дорога до себе

Дупляк М. Слово про напівдокументальну повість Мирослава Трухана // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 13. — К.–Херсон: Просвіта, 2017. — С. 284-293. – [Рец. на кн.: Трухан М. Проти течії: повість у двох томах. – Львів: Каменяр, 2014]

Слово про напівдокументальну повість Мирослава Трухана
(Трухан М. Проти течії: повість у двох томах. – Львів: Каменяр, 2014)

Поява на книжковому ринку напівдокументальної повісті Мирослава Трухана під назвою “Проти течії” для мене була справжньою несподіванкою і приємністю. Як студент україністики у Вчительській Студії в Щеціні в кінці 1950-их років, я мав приємність познайомитися з автором цієї книжки – людиною дуже активною в праці Українського Суспільно-Культурного Товариства (УСКТ) і, не без причини, дуже шанованою в українському студентському середовищі. Він бо створив секцію молодої інтелігенції та студентів, що дбала про добро молодих українців, які приїхали тут на студії з цілої Польщі, особливо на україністику. Про цю, не дуже старшу віком від нас людину, в мене залишились найкращі враження. Злого слова про М. Трухана не довелось чути від друзів і знайомих ніколи. Він був провідною та вельмишанованою людиною в українській громаді як молодий професіонал-інженер, організатор літературних п’ятниць у домівці УСКТ, на які залюбки приходили студенти україністики та студенти інших вишів; як опікун і помічник студентів; добрий організатор, людина енциклопедичних знань і гарної культурної поведінки, якої не можна було не поважати. Крім того, Миро­слав влаштовував українські радіопередачі польською мовою на місцевому радіо з думкою про освідомлення польського слухача про Україну та польсько-українські культурні й інші взаємини. Крім того, на форумі УСКТ автор влаштовував одинокі в Польщі зустрічі з українськими та польськими істориками, літераторами й діячами культури з різних країн. Нічого отже дивного, що своєю працею звернув на себе увагу всюдисущої служби безпеки. У мене залишились найкращі спогади про М. Трухана.

Минали роки, а пошана до цієї людини збільшувалась щораз більше. Як студенти, ми про М. Трухана знали мало та й не допитувались, а він важко та розумно працював для спільного добра. Щойно після його смерти розкрилась повнота невтомної праці цього Патріота – людини вельми здібної, розумної та працьовитої, з порад якої і мені довелося скористати. Йому ж довелося зазнати переслідувань польських служб безпеки, обшуків, конфіскації українських книжок і листування, тюремного ув’язнeння тощо. Своєю публікацією двотомного твору, що його, напевно, довго писав і секретно зберігав від очей своїх переслідувачів, завдячує своїй вірній дружині Софії Трухан. Вона ж бо зберегла цей великий твір свого чоловіка та подбала про його видання і, як пише директор видавництва “Каменяр” Дмитро Сапіга, “доклала максимум зусиль, аби слово чоловіка, його бачення світу, пішло в люди, аби воно прислужилось українському народові”. Свою повість М. Трухан присвятив своїй дружині.

Не кожен автор має гідних послідовників і виконавців своїх творчих звершень. Неопубліковані тексти деяких авторів пропадають із їхньою смертю, бо нащадки не хочуть або не можуть, або не вміють подбати про їхню публікацію. Трапляються випадки, що дуже багатий син відмовляється витратити кілька тисяч долярів на творчий плід свого покійного батька, якому обіцяв був колись видати написане. Ставши багатим фінансово, збіднів духово. Пані Софія не підвела свого чоловіка: подбала про появу його творчої спадщини. Серед жінок, які виявили подібну турботу про збереження творчости своїх рідних і родичів, із вдячністю годиться згадати добрим словом хоча б два прізвища – Зірку Ґренджу-Донську Данилюк та Ірину Дибко-Филипчак. Перша опублікувала в дванадцяти томах літературну спадщину свого батька Василя Ґренджі-Донського, а друга вже після смерти свого чоловіка д-ра Бориса Филипчака, перевидала твори його батька – письменника Івана Филипчака.

Мирослав Трухан – доктор права і суспільних наук, педагог, письменник і громадський діяч. Народився 1925 року в містечку Міори біля Вільна, помер 2011 року в Мюнхені. Завдяки дбайливому батькові – маґістрові філософії Григорієві Трухану, вже в юні роки Мирослав утвердився як свідомий громадянин-українець, суспільно-політичний діяч і публіцист-інтелектуал. Він є автором досліджень “Українці в Польщi після Другої світової війни (1944-1984)” (Мюнхен, 1990), “Негативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі” (Львів, 1992), а також художніх книг “Наче вчора” (Львів, 2012), “Фейлетони” (Львів, 2013), численних наукових і публіцистичних матеріалів у періодичних виданнях. У своїх творах М. Трухан постає як історик-аналітик наших вікових бажань боротьби за незалежність України. Він усе життя присвятив самоусвідомленню українців як поза межами України, так і в рідному краю. Цій же проблематиці присвячена й рецензована повість “Проти течії”. Своєю виховною та публіцистичною працею він уніс вагому частку до здобутків українства в Польщі після Другої світової війни та до вивчення української проблеми в цій країні. М. Трухан був активним письменником і журналістом. Він часто дописував до варшавського “Нашого Слова”, “Нашої Культури” й ” Українського Календаря” під псевдонімом “Юрко Кучерявий”, а згодом “Юрій Крилатий”.

Повість “Проти течії” написана на основі величезного документального матеріялу, відтворює обширну пaнораму народного життя в Центральній Европі, зокрема в Західній Україні в часи Другої світової війни та охоплює величезну кількість людей і подій. Відтворюючи невідворотний хід історії, автор прагне висвітлити зміни в душах простих людей у цих надзвичайно складних обставинах. Перший том повісти охоплює період від передпочатку війни до осені 1943 року, а другий змальовує обширну панораму народного життя від осені 1943 до літа 1947 року, останні роки війни на українських землях, капітуляцію Німеччини та рейд воїнів УПА до Західньої Німеччини.

Кожен том поділений на окремі розділи-оповідання. У двотомнику разом 124 пересічно десятисторінкові оповідання, що пов’язуються в одне ціле. Їх приємно й легко читати. Вони приваблюють читача своїм цікавим змістом, різноманітністю тем, кольоритністю персонажів і багатою термінологією з різних ділянок знання. Автор глибоко аналізує складні історичні події, з якими йому довелось зустрічатися на своєму життєвому шляху – від дитинства до зрілої людини. Йому ж довелось жити в різних країнах, бо життя сплелося з батьковим учителюванням. Батьків дім був джерелом знання і пошани до книжок, любови до Батьківщини; був джерелом патріотизму, яким надихав його Батько. Саме завдяки Батькові Мирослав не сполонізувався у польському середовищі. Висновки автора щодо поодиноких подій інформативні, виважені та переконливі. Читаючи перші розділи книжки, читач опиняється в Західній Україні після початку війни, в якій діють нові більшовицькі “порядки”, а той, хто їх пам’ятає, переживає це більшовицьке “визволення” вдруге. Окреме місце займають тут образки з галицького села, з життя української інтелігенції, особливо священиків та їхньої ролі в своєму середовищі. В уста персонажів автор часто вкладає філософські фрази, що свідчить про глибину знань із різних ділянок науки.

Чимало місця у книзі автор присвячує змаганням Українського Народу за волю і незалежність, аналізує причини наших утрат і поразок, указує на можливості перемоги. З елітної Української Військової Організації (УВО) постала масова Організація Українських Націоналістів (ОУН). Одначе, гангрена зради переслідувала Організацію від перших років існування. Учасниками Першого Конґресу ОУН у Відні були аґенти Кожевників і Костарів. Перший працював для німців, другий – для більшовиків. Обидва входили до восьмиособового ПУН – проводу Організації.

На думку М. Трухана, “ОУН ніколи не ідентифікувала себе ані з німецьким націонал-соціялізмом, ані з італійським фашизмом... А щодо дивізії “Галичина”, яка, до речі, була призначена лише до боротьби з більшовиками, то її не створено з любови до Німеччини, – вона була потрібна, щоб молоді люди навчилися військової справи, бо польські офіцерські школи були для нас закриті...” Бакун як один із провідників українського підпілля у Львові робить такий висновок: “Безкровні революції нічого не дають, тільки кров спроможна цементувати народ, а загиблі в боротьбі стають дороговказом”. На думку українців, польська операція “Буря” була спрямована не проти німців чи росіян, а проти народів Литви, Білорусі й України та їхнього права самим вирішувати свою долю. У Львові розташувався штаб Армії Крайової (АК) (вул. Кохановського 27). На фасаді будинку виднівся напис: “Lwówtwierdzapolskości”. Поляки дуже хотіли відновити своє панування над українцями Галичини й Волині; хотіли далі поневолювати наш народ. Головних сил Червоної Армії ще не було. Пішла в світ чутка, що Львів визволився силами самих поляків. 27 липня 1944 року Львів був повністю очищений від німців. Нові окупанти наказали своїм польським спільникам скласти зброю. Уже 9 вересня 1944 року в Любліні варшавські комуністи підписали з Києвом і Мінськом договори про репатріяцію населення.

У дальшій частині повісті представлено яскраві події Другої світової війни, описано ставлення українців до них та їхню реакцію на наявну дійсність, особливо у Львові. У вирі боротьби російської більшовицької імперії з німецьким фашизмом, між українцями назріла думка про самозбереження та активну боротьбу за вільну від усіх окупантів самостійну українську державу. Автор повісті неодноразово стверджує здатність українців проливати кров на рідній землі. Вони правильно розуміли, чому більшовики вбили С. Петлюру і Є. Коновальця. Знали, що “обезглавлений народ – це овеча отара”.

Турботу українського населення під кінець війни, коли з Червоною Армією до України поверталася російська більшовицька влада, висловлює священик Віктор у своїх пророчих словах: ”... кремлівських можновладців колись не стане, не лякають мене матеріяльні шкоди, бо міста і села підвести з руїн можна відносно скоро, також наші бездумно проріджені Карпати зазеленіють новим густим бором. Мене лякають спустошені людські душі, перевиховання яких у дусі християнської моралі займе довгі десятиліття – викривлені душі реставрувати важко... моральна деградація, духовна порожнеча є нашим найбільшим ворогом.

М. Трухан нагадує, що ще далекоглядний Бісмарк бачив значення України в боротьбі проти Pосійської імперії й 1888 року наказав філософові Гартманові опрацювати проект Київського князівства, яке мало постати після розчленування Росії. Читач знайде в книжці розповідь про ставлення німецьких політиків до української проблеми. Він відмічає, що зв’язковий ОУН до адмірала Канаріса, Ріко Ярий, домовився з абвером у справі створення батальйонів “Нахтіґаль” і “Роланд”. Канаріс і маршал Браухіч патронували створенню цих з’єднань. У книзі знайдемо дані про ставлення німців до України та українських самостійницьких аспірацій під час Другої світової війни, про їхню поведінку щодо українців і ставлення українського населення до них. Книжка багата фактами. Аж хочеться запитати – звідки в автора таке велике знання подій, політичних маневрів і позакулісних інтриг світової політики?..

Чимало місця у першому томі повісті автор присвятив Другій світовій війні на східньому фронті, засуджує імперіялістичну політику Гітлера. Він між іншим нотує: “Вже Людендорф писав до Гінденбурга: Гітлер скине Німеччину в прірву... Його авантюрницька діяльність може довести лише до одного...” А згодом підсумовує: “Здатність відпихати від себе прихильно налаштованих людей, мабуть, одна з основних прикмет німецького характеру”. GeneralplanOst Гіммлера від 13 червня 1942 року, після перемоги Німеччини передбачав переселення в Сибір 85% поляків, 75% білорусів, 65% українців і 50% чехів. На щастя, нацисти програли війну, в забуття пішов і план Гіммлера.

Щойно під кінець війни, коли поразка Німеччини була очевидна, “райхсфюрер СС Гайнріх Гіммлер почав говорити про українців як про важний чинник східноєвропейської політики. Наприкінці жовтня (1944 р.) звільнив з концтаборів політичних в’язнів, навіть дозволив створити Українську Національну Армію. А ще минулого року цей же Гіммлер не погодився на створення української дивізії, ласкаво дозволивши тільки галицьку, слово “українська” не проходило йому крізь горло” – саркастично зауважує автор. Одначе, все вказувало на те, що “в способі мислення людей на гітлерівському Олімпі нічого не змінилося”. М. Трухан не без іронії відмічає: “Iдіоти залишилися ідіотами. Червона Армія стоїть над Віслою, а вони щедрою рукою дозволяють українцям на зайнятій совітами території творити українську державу. Апломб і хамство плюс безмежна глупота”.

М. Трухан наводить цікаві дані про адмірала Канаріса. На думку шефа абверу, “у нас занедбано одну життєво необхідну справу, а саме: ґрунтовне вивчення питань поневолених Росією народів”. Як видно, не всі німці були засліплені фашизмом Гітлера. Канаріс критично ставився до союзу Німеччини з Італією, навіть якось сказав: “Жебрацька країна, не має ні вугілля, ні нафти, ні розвиненої воєнної індустрії, зате має амбіції великої держави, – без потреби взяли на свою голову неабиякий клопіт”. Канаріс був проти війни. Він прийшов до висновку, що німці не можуть її виграти.

Читаючи документальні матеріали М. Трухана, не можна не здогадатися, що в багатьох оцінках важливих подій, автор говорить устами своїх героїв. Робить це об’єктивно, самокритично у відношенні до українського суспільства, але й не ганьбить грубою лайкою польського, російського чи німецького так, як це примітивно роблять польські та російські автори у своїх творах про українців. Він з огірченням дошкуляє своїм землякам за те, що програли визвольні змагання після Першої світової війни. Замість тотальної мобілізації, провели демобілізацію. На його думку, це короткозорість і сліпота. М. Грушевський – яскравий приклад людини, яка не вміла логічно мислити... Усі починають будівництво держави від творення армії, а він почав з розпуску армії... Одначе, і М. Грушевський мав рацію у словах: “Трагедією України є те, що нею керують ті, хто її не любить”, а він їх, на жаль, підтримував. М. Трухан не щадить слушних докорів ще й іншим українським політикам і провідним діячам. Було б нам усім легше, коли б наші земляки навчилися зосереджуватися на справах істотних і бачили ворога там, де він справді є, – робить висновки автор. Українці схвально зустріли створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), бо це означало демократизацію та було кроком від монопартійности до багатопартійної системи.

Українські патріоти вірили в те, що сорокамільйонний Український Народ має право на вільне незалежне життя в колі самостійних народів світу. Цю волю треба було вибороти і вони боролись. Навіть маленькі народи скинули з себе колоніяльне ярмо, то чому б українці не могли цього зробити... Колись деякі українці вірили у підтримку Німеччини, а інші покладались на власні сили. Ті виявились більш надійні. “Деякі люди вірять у підтримку Заходу... Щасливий, хто може в це вірити, – хай живе наївність!” – так закінчує свої міркування автор. Після закінчення Другої світової війни українці залишилися самі око в око з Кремлем. Одначе, Українська Повстанська Армія (УПА) виявилась гідним оборонцем рідної землі від російського поневолення, а наші герої-борці – гідними доброї пам’яті та слави. Боксер, – один із командирів УПА, зробив таке порівняння: “Наші війни з Москвою завжди нагадували боротьбу двох боксерів нерівних вагових категорій”. Логіка підказує, що держава, збудована на злочині та брехні, мусить колись зникнути з лиця землі. Учителька життя – історія вчить: імперії доходили до вершин слави, а потім розпадалися. І Російська імперія матиме свій кінець.

Не без критики американського способу життя висловлює свої думки названий вище Бакун: “Молох війни не був найгіршим ворогом людства... в Америці росте набагато грізніший молох – доляр. Він здобуде панівне становище у світі, заступить людям Бога й мораль, а це означатиме сумерк нашої планети. Фінансова олігархія диктуватиме світові норми поведінки. – Напис на американській валюті: “InGodWeTrust” не відповідає правді, там повинно стояти: “InGoldWeTrust” – над усе вічна мрія про золотий дощ, прагнення до якнайбільшого прибутку повністю деморалізує людські характери. У янкі рахується не людина, не її моральна вартість, а “capacitytopay”, тобто її платоспроможність”

Окремий розділ автор присвятив ролі політики Москви у Волинській трагедії, в тому, щоби забити клин між польським і українським населенням, порізнити людей так, щоб не могли наладнати будь-якої співпраці під час війни. Трагічна волинська дійсність змальована на багатьох сторінках книжки, а за нею рясніють сліди радянських спецслужб із Москви, подібно як рясніє ними вся повість М. Трухана. “Через місяць після прибуття спецзагону Рубцова, волинська війна стала фактом, – пішли в світ умисне роздмухані вістки про тисячі загиблих поляків. Розпалювалися пристрасті, озброєні німцями польські поліційні батальйони рушили на українські села – почалися криваві акції”. До речі, монастир отців Домініканів у Львові під час війни був центром польських шовіністів з-під знаку народної демократії. Автор добре знайомий із подробицями і польського, і українського підпілля часів війни. Він доходить до висновку, що поляки краще від нас зрозуміли те, що право на існування треба собі здобути.

Про те, як дозрівала українська думка про боротьбу за власну незалежну державу, про ставлення українців до цієї проблеми та підпільну боротьбу з окупантами дуже цікаво розповідає автор повісті. Окремо висвітлена в книжці проблема боротьби за волю Карпатської України на тлі міжнародної польської, мадярської, чеської та німецької політики.

Окреме місце автор присвятив польському екзильному урядові в Лондоні, що керував польським підпіллям на українських землях, які після війни мріяв приєднати до Польщі. З Лондона йшли доручення підтримувати добрі взаємини з червоними партизанами, допомагати їм у боротьбі з оунівцями, а розвідувальні дані щодо німців пересилати і до Лондона, і до Москви. Ані польський лондонський уряд, ані керівництво АК у Варшаві не зробили жодної серйозної спроби домовитися з українцями.

До речі, у Москві відбувся процес над керівництвом польського підпілля – генералом Окуліцьким і його п’ятнадцятьма товаришами. Зізнання котрогось із підсудних виявили ось яку директиву: “Ведучи диверсію проти Червоної Армії, залишати сліди, що вказували б на ОУН”. У боротьбі з УПА більшовицькі загони користувались так званими “стрибками”, які також залишали сліди, що вказували на УПА. Тим часом після війни в Галичині шаліла війна радянських військ з УПА. Кожного дня гинули люди. Інших несподівано й брутально вивозили на Сибір. Із метою більш успішної боротби з УПА, 28 травня представники СРСР, Чехословаччини та Польщі підписали у Варшаві договір про спільні дії. Перед УПА настали нові випробування. Довелось рейдом пробиватись із Закерзоння через Словаччину та Чехію на Захід, щоб привернути увагу громадськости вільного світу до боротьби українців за волю. Не можна не погодитися з думкою, що повість М. Трухана – це досконалий підручник історії з людським обличчям. Автор залишив нам детальне художнє дослідження емоційно-психологічних життів багатьох людей, в якому переконливо відтворив реальних і придуманих персонажів.

Вагомий своїм змістом і думкою двотомник (у першому томі 655 сторінок, у другому – 697) вийшов тиражем 400 примірників, а це надто мало. Повість не втомлює читача, а навпаки, заохочує разом із автором розкривати щораз то нові цікаві сторінки дальших подій. Було б дуже побажано, щоб твори Мирослава Трухана опинилися на полицях усіх важливіших бібліотек, щоб з ними познайомились вдячні читачі в Україні. Це напевно було й бажанням автора.

Повість “Проти течії” опублікована за чинним в Україні Київським правописом, хоч автор дуже критично ставився до багатьох русифікаційних шаблонів і свої твори писав за Харківським правописом. Одначе, від редактора повісті можна було сподіватися кращого. Відчувається якийсь поспіх у публікації твору. Окрім русизмів, трапляються в ньому полонізми, а деколи й друкарські та технічні помилки, які можна було виправити при повторному перечитуванні книжки. Попри названі недоліки, книжку варто прочитати кожному. Ніхто не пожаліє. Дуже відрадно, що публікація закінчується вдумливим словом редактора та видавця Дмитра Сапіги.

 

Правопис рецензента збережено.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)