нарис

Хто мене в літа ранкові

Вчив добру і вчив любові?

— Ти, земле моя!

 

Вечір. За вікном літає сухе листя. Вітер вільно розгулює. У моїй небагатій хатині тепло й затишно. З радіоприймача тихим струмочком лине пісня. Я прихиляюся до столу. Слухаю “Промінь”. Там, у Києві, співають народну пісню:

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки

Ось і відгуркотів над степом останній літній грім. Блискавки зломилися об холодну сталь осінньої річки. Понесли журавлі за обрій печаль прощального “курли”. І вже осінь стелить під ноги багряне листя. Село купається у дедалі скупіших променях сонця. Сьогодні завітав сюди запашний сосновий вітерець.

З річки прилетів свіжий вітер. Раптом погода змінилася. Сонце закрили хмари, перший весняний дощ дружно забарабанив по асфальту алеї.

Стемніло. Люди неохоче підводилися з лав, поглядаючи на грозове небо. Двоє дівчаток, дзвінко сміючись, ухопившись за руки побігли з парку. Я подивився їм услід, посміхнувся і продекламував перекладений вірш Тютчева:

Люблю грозу з початку мая.

Коли весінній першій грім,

Ніби, пустуючи, гуляє,

Гуркоче в небі голубім.

 

Гримлять розкати молодії

Пустився дощик, пил летить.

Це тепер без шкільного автобуса батьки не випроводять своїх дітей з дому. Тоді ж, у перші повоєнні літа, про таку розкіш ми навіть не мріяли. У селян не вистачало тяглової сили, щоб обробляти землю, перевозити господарські вантажі. Бувало, наші матері впрягалися у зчепи борін, або перетягували старого комбайна від копиці до копиці… Одне слово, не до нас було у повоєнному селі. Доводилося ходити до школи пішки.

«Біля млина поставив двоповерховий будинок, і виник у степу хутір – за три версти од села».

«Північна яблуня з Півдня»

Л. Марченко. Херсон.

 

Корівник, молотарка, рогата худоба, три свиноматки, будівлі різного господарського призначення. Посеред садиби розкішна південна яблуня.

Господар хутора Полікарп Семенович Марченко кожного весіннього ранку задивлявся на неї, бо як яблуня цвіте – пора орати!

У мене вдома зберігається старовинна ікона. На вигляд їй не одна сотня літ, проте лик Матері Божої з Немовлям на руках зберігся досить добре. Дісталася мені вона від сусідки бабці Марії, царство їй Небесне.
— Не дивися, що шашіль побила дошку, ікона чудотворна, — було не раз говорила сусідка і розповідала людям дивовижну історію про свій порятунок від смерті в далекі роки сталінського голодомору.

— Пішли, пішли до твоєї Кошової! — тягне мене мій сусід, коли я повернувся додому після довгого відрядження, замість того, щоб випити склянку горілки. — Я покажу тобі... Побачиш.

Він знав, що я в юності любив стояти вечорами при зорях на дерев’яному, наплавному мосту, який багато років слугував острів’янам, бо ж бетонний був недобудований через Першу світову війну.

І, раптом, залізобетонний! Високий, міцний.

Товариш розкинув руки:

— Я памятник себе воздвиг нерукотворний!

— До нього вік людська не заросте тропа, — додав я.