новела

 

Новелістика

 

Вікторія Лазарєва

студентка 5 курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсний член Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

Жив у нашому селі добрий чоловік Микита Чорновус. Веселив він земляків під гармошку, яку приніс з війни. Казав жартома, що йому сам Василь Тьоркін подарував її. Була та гармошка одна на все село, як ложка до обіду, як чарка для вина. Жодне весілля, жодне свято не обходилося без неї. Як тільки десь збиралася людська толока, там лилася весела і широка мелодія Чорновусової гармошки…

Незчулася подружня пара, як дожила разом до півстолітнього ювілею. А раз дожила — даєш золоте весілля. Недільного вечора на причепуреному подвір’ї ніде яблуку впасти. Все село святкує, вся рідня. Потонуло батьківська хата у квітах і піснях. Теплий спогад викликає пісня про те, як колись зустрілися молодята, де під вербами блищить річка, про те, що вже давно відцвіла калина, а любов, що поєднала душі, досі не зронила ніжний цвіт…

При в’їзді до лісового урочища “Летючі піски” з незапам’ятних часів росла дика груша. Щовесни вона була облита біло-рожевим цвітом, а восени рясніла терпкувато-солодкими плодами і вважалася не лише однією із місцевих святинь, але й вельми корисною. Їй кланялися, збираючи гнилички, ще перші поселенці нашого селища. Вона рятувала людей в роки голодоморів.

Новелістика

Марія Біла

Бог у кишені

- Ми не носимо Бога в кишені. Я ніколи не зможу виконати твої бажання легким порухом руки. Я ніколи не зможу зробити тебе щасливою. Це не в моїх силах.

ФІЛОСОФСЬКІ МІНІНОВЕЛИ

Машина часу

Літературна галерея

Наталія Кудрявченко

Дитяча фантазія

У небі янголи бились подушками,
Чи, може, в хмарах хтось пік пиріг,
А, може, суп варив із галушками? -
Засипало білим увесь поріг!

Піду скуштую той білий колір.
Це мабуть сіль чи цукрова маса!
А краще - був би то крем білковий -
До солоденького я таки ласа!

Чи ні, - пломбір із шоколадом білим -
Холодний, тане в руках у мене!
Я ще й батькам принесу своїм милим -
Набрала повні-повнющі жмені!

Вона любила гуляти наодинці. І любила дощ. Хоча інколи їй здавалося, що це плаче небо чи й вся планета. Тоді вона цей дощ ненавиділа. Та за кілька хвилин, не знайшовши, де ж у неба очі, з яких лилися б ці сльози, вона знову любила дощ…
Вона любила ніч.
В той час, коли інші спали або кляли оту жахливу погоду, вона гуляла наодинці. Вночі. У дощ.
— Хто ти? — пролунав голос чи то з темряви, чи з її душі.
— Хто ти?! — ніби луною відбилося від краєчка її серця і мільйонами нервів дійшло до мозку.