Сонет LXVI

Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить в світі,

Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,

А капосне ніщо блищить у пишнім строю,

А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.

Як славу має й честь огида і облуда,

А чистоту он там сквернить насилля дике,

Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,

А власть над всіма зла, як на очах полуда.

Перед надсилою художество німіє,

А дурень мудрому відмірює права,

І правда спутана, безпомічна дуріє,

А добрий в найми йде, а ледар ужива –

Умер би! Ні, держусь тривогою одною:

Як я умру, й любов моя умре зі мною

Не треба руйнувати Україну!

Не треба нищити її свободу!

Вона у нас одна-єдина,

Як серце рідного народу.

Є в України мова солов’їна,

Багатство є – земля родюча.

Так захистімо Батьківщину,

Нехай війна її не мучить.

Молітесь, люди, вас благаю –

За тих, хто піде в бій за Неньку.

Нас Мати Божа захищає,

Нехай пощезнуть воріженьки.

Не треба руйнувати Україну!

Не треба нищити її свободу!

Бо кожен з нас – її дитина,

Щохвилі будьмо зі своїм народом.

***

У тебе так легко це виходить… Знову чую ці слова, давши комусь прочитати свого вірша.

Чомусь здається, що це природжений дар, яким я просто насолоджуюся, і що слова самі по собі просто стають в моїй голові на свої місця. Рима до рими, строфа до строфи – от тобі й вірш. Чим не мистецтво?

Та от тільки ніхто не задумується над тим, чого варті мої вірші. І тут вже не зіграєш на економії масштабу – начебто три збірки, кожна за рік-півтора написана – хіба важко? Так, важко. Надзвичайно важко.

4. Ательє – майстерня скульптора

А в ній архаїка лише

Скало-гори печери

Щелепи беззубих рік

І фігури дивнолюдів

А між ними

Жінка що із дерева тендітного тіло

Обличчя красуні

Струнка і середньо-висока

Наче яблунь молода

– А це хто?

Володимира питаю

– Бувша дружина моя

Моделем стала

Мого батька

А потім фігуру взяли

У місце таке

Де люди складають

До неї молитви

І просять щоби дала

Здоров’я на довгороки

Любов Віру і Надію

– Невже твій батько

Не знає Писання Святого

І Послання Павла до Римлян (1; 22-23-25)

Осколок

Осколок з фронту

Брат привіз

На згадку вчора,

А ще – в очах

Чорнезний ліс

Од втрат і горя.

Скупий на усмішку

Й слова,

Такий незвичний.

Убралась в іній

Голова на пам’ять вічну.

Можливо, “Градів”

В тім вина,

Стріл політичних.

Він молодий,

Тож цілина

Не так трагічна.

Та цілина, що

По душі – мов протяг стиха,

Від часу трохи заросте

Йому на втіху.

Та тільки ж пам’ять-автомат

В осколок взута…

Чорніє ліс в очах од втрат.

Ну як забути?

Україні

Я люблю твої роси ранні,