* * *

Вічна загадка любові

Керує всім. І на півслові

Обриваються рядки

І душа вся — на шматки.

Так все просто — будь зі мною

Серце — просто орган з кров’ю.

Без уваги. Без вагань.

Загасити вогонь лиш тілесних бажань.

І навіщо та любов?

То є вічний міф, немов

Всі ми чули добру казку,

Що в дитинстві дарувала ласку.

Та вся правда геть не в тому,

Що існує, а що — ні.

Рано чи пізно ведеться мова

Про любов, що «вже на дні».

Ми не владні над собою,

Бо не можемо пізнать

Достеменно долю свою,

Іноді «любов» чи «кохання» — нам плювать…

Поцілуй

Поцілуй.

Хай гарячі вуста

Подарують мені пломенисту троянду любові.

Поцілуй.

Хай чекає весь світ,

Бо у тебе є та,

Що любов розпізнає у кожному слові.

Поцілуй.

Більш нічого в житті

Вже не здасться солодшим за губи.

Поцілуй.

Хай чекає весь світ –

Стрітень  у майбутті,

Бо ти тонеш у вирі шаленої згуби…

Життя, якого не було…

Життя, якого не було…

Він був тоді з краєчку світу.

Біда батькам, а все село

Здригалось від страшного вітру…

Тієї ночі він не спав,

Вона — лиш голосно сміялась,

Її безтямно покохав —

Для того, щоб над ним знущалась…

Одна лиш заздрість і печаль,

Лиш тільки зрада, підлість, сльози.

Він потім полетів у даль:

У небо, від землі, де грози.

Вона не кликала: «Лишись!»

І не благала: «Будь зі мною!»

А лиш сказала: «Это — жизнь

И я всегда буду такою!!!»

Обійми ночі

Життя тримало нас в обіймах ночі,

Любов пройшла — зосталось каяття.

* * *

Ти приїхав — й повернулось літо

В дні мої осінньо-дощові.

У душі цвітуть казкові квіти,

І співають в серці солов’ї.

Слів моїх срібляста павутинка

Від твоїх слів вогняних тремтить.

Сиплеш сміхом — і летять хмаринки,

І між них моє єство горить.

Прохолода ночі… Літня тиша…

Сяють щастям зорі у траві…

Ти приїхав… Я — найщасливіша!

Й навіть повернулись журавлі.

1

Він дріботів, ногами тупав

І біг, і стишував свій хід.

І тишком-нишком носа хнюпив,

І закривав рукою схід.

Він божеволів наодинці

І тяжко плакав, й хоч-не-хоч,

Гуляв зі мною у косинці —

Солодкий мій, весняний дощ.

2

Відчуй мене вогнем в своїй долоні,

Голубкою хоч раз мене відчуй.

Збери мене, як листя, бо холону.

Але дивись — пір'їною не здуй.

Розсип мене перлинами в дорозі,

Аби могла, як зорі, посвітить.

Пробач, однак, що зараз я не в змозі

Тебе навік безтямно полюбить.

Нема мене. Все рівно йди наосліп,