Вічна загадка любові
Керує всім. І на півслові
Обриваються рядки
І душа вся — на шматки.
Так все просто — будь зі мною
Серце — просто орган з кров’ю.
Без уваги. Без вагань.
Загасити вогонь лиш тілесних бажань.
І навіщо та любов?
То є вічний міф, немов
Всі ми чули добру казку,
Що в дитинстві дарувала ласку.
Та вся правда геть не в тому,
Що існує, а що — ні.
Рано чи пізно ведеться мова
Про любов, що «вже на дні».
Ми не владні над собою,
Бо не можемо пізнать
Достеменно долю свою,
Іноді «любов» чи «кохання» — нам плювать…
Поцілуй.
Хай гарячі вуста
Подарують мені пломенисту троянду любові.
Поцілуй.
Хай чекає весь світ,
Бо у тебе є та,
Що любов розпізнає у кожному слові.
Поцілуй.
Більш нічого в житті
Вже не здасться солодшим за губи.
Поцілуй.
Хай чекає весь світ –
Стрітень у майбутті,
Бо ти тонеш у вирі шаленої згуби…
Життя, якого не було…
Він був тоді з краєчку світу.
Біда батькам, а все село
Здригалось від страшного вітру…
Тієї ночі він не спав,
Вона — лиш голосно сміялась,
Її безтямно покохав —
Для того, щоб над ним знущалась…
Одна лиш заздрість і печаль,
Лиш тільки зрада, підлість, сльози.
Він потім полетів у даль:
У небо, від землі, де грози.
Вона не кликала: «Лишись!»
І не благала: «Будь зі мною!»
А лиш сказала: «Это — жизнь
И я всегда буду такою!!!»
Життя тримало нас в обіймах ночі,
Любов пройшла — зосталось каяття.
Кареба Л. «Ти приїхав — й повернулось літо...» // Молода муза: Вип. 3. — К.–Херсон: Просвіта; Євшан-Зілля, 2009. — С. 23.
Ти приїхав — й повернулось літо
В дні мої осінньо-дощові.
У душі цвітуть казкові квіти,
І співають в серці солов’ї.
Слів моїх срібляста павутинка
Від твоїх слів вогняних тремтить.
Сиплеш сміхом — і летять хмаринки,
І між них моє єство горить.
Прохолода ночі… Літня тиша…
Сяють щастям зорі у траві…
Ти приїхав… Я — найщасливіша!
Й навіть повернулись журавлі.
Він дріботів, ногами тупав
І біг, і стишував свій хід.
І тишком-нишком носа хнюпив,
І закривав рукою схід.
Він божеволів наодинці
І тяжко плакав, й хоч-не-хоч,
Гуляв зі мною у косинці —
Солодкий мій, весняний дощ.
Відчуй мене вогнем в своїй долоні,
Голубкою хоч раз мене відчуй.
Збери мене, як листя, бо холону.
Але дивись — пір'їною не здуй.
Розсип мене перлинами в дорозі,
Аби могла, як зорі, посвітить.
Пробач, однак, що зараз я не в змозі
Тебе навік безтямно полюбить.
Нема мене. Все рівно йди наосліп,
|
|