Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Микола Братан. Гіркі експромти
Любов Єрьомічева. Пісня надії
Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна

Гейко С. Життя і смерть Костя Гордієнка // Нариси з історії Бериславщини: Випуск 4. — К.–Херсон–Берислав: Просвіта, 2005. — С. 103-115.

Життя і смерть Костя Гордієнка

У херсонських степах, поблизу села Республіканець Бериславського району, серед численних пагорбів, окопів та прив’язаних кіз стоїть одинаком, порослий мохом, кам’яний хрест, із ледь помітним написом: “Во имя Отца и Сына и Святого Духа. Здесь опочивает раб Божий Константин Гордеевич Атаман кошовый славного Войска Запорожского Низового куреня Платнеровского. Преставился року 1733 мая 4 дня”.

 Хто ж він, Костянтин Гордійович? Як закинула його доля у ці землі?..

„Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко…”

 (Т.Шевченко. „Іржавець”)

 

Після смерті Богдана Хмель­ницького в Україні розпочалася боротьба між козацько-стар­шинськими угрупованнями. Без­кінечна міжусобна гризота виснажувала народ і ставила під загрозу саме існу­вання Української держави. Цим не забарилися скористатися охочі до чужо­го сусіди — Московія, Річ Посполита та Кримське ханство, васал Османської імперії. За царювання Петра Першого Москва перейшла у відвертий наступ на незалежність українського народу. Ук­раїна, украй спустошена за роки Руїни, опору чинити не могла. Розуміючи це, гетьман Мазепа цілковито підкорився московському цареві, ставши на довгі роки його найближчим поплічником. Єдиним осередком незалежності зали­шалась Запорізька Січ.

 1702-го року кошовим отаманом Січі обрали Костя Горді­єнка. Як свідчить напис на могильному хресті, Гордієнко — це, певно, тільки похідне від імені його батька, оскільки в Центральній Україні було прийнято виводити прізвище від батькового імені. Д.Яворницький ще вказує на варіанти: Гординський, Головок та прізвисько Кріт. Хто він, де й коли народився, якого роду — ніхто не знає. Вірогідно, походить із Полтавщини; вчився в Києво-Могилянській академії. Людина дуже осві­чена як для свого часу, рішучої та впертої вдачі, він наполегливо відстою­вав права рідного народу й був ворогом будь-якого поневолення. Через те Гор­дієнко й залишався все життя неприми­ренним ворогом Москви й особисто Петра Першого, який проводив політику поступового заневолення України, а по­тім і Запоріжжя. З цією метою цар наказав збудувати на лівому березі Дніпра, якраз проти Січі, фортецю Кам’яний Затон та кілька менших. Таке ставлення до козацьких вольностей ук­рай обурило січове товариство. Прий­нявши булаву кошового, Кость Гордієнко 23 жовтня 1702 року пише листа Петру, де прямо заявляє, що Військо Запо­різьке не потерпить у себе під боком московитських поселень: “Приказания о построении города не будем слушать.., изготовимся и станем к военному бою” з царськими воєводами. Цар Петро, на той час втягнутий у Північну війну зі Швецією (1700–1721), змушений був змовчати на таке зухвальство й вирішив діяти інакше.

 У 1704 та 1705 роках він посилає козакам коштовні подарунки. Значна їх частина призначалася особисто кошово­му. Так, за другим разом йому прислали: “2 вершка бархатных, 2 сукна кармазиновых, атласу 10 аршин, камки тож, две пары соболей по 7 рублей пара, два сорока соболей по 7 рублей пара, два сорока соболей по 50 рублей”. З цим скарбом прибув на Запоріжжя боярин Протасов, якому доручено було прий­няти від запорожців присягу. Прийнявши дарунки, козаки два дні морочили бояри­ну голову і врешті заявили, що, доки московські фортеці біля Січі не будуть знищені, присягати не будуть. Хрест на вірну службу царю кошовий цілувати на схотів.

 Мазепа в той час ще вірно служив Петрові. У його листах до царя надибуємо такі відгуки про січовиків: “псы запорожские, непостоянные и своевольные псы”, “вследствие природного своего скудоумия”. Тим же відповідали йому й запорожці: “Ще такого нежелательного гетьмана у нас не було”. Особливо ненавидів Мазепа Гордієнка. Дізнавшись про “новоизмышленные противные сло­ва” кошового, він доносить у Москву: “Вся беда от зтого пса Гордиенка!.. Пока этого пса не уничтожат, до тех пор нельзя от запорожцев надеяться покорности”. Аби усунути небажаного кошового, він посилає своїх людей на Січ підбурювати козаків. Це йому вдалося: невдовзі отаманом обирають покірного Герасима Крису. Цим скористалися московити й швиденько закінчили будів­ництво Кам’яного Затону. Обурені січо­вики скинули невдалого отамана і знов обрали Гордієнка.

 Розуміючи, що добром від царського уряду нічого не добитися, Гордієнко у 1704 році виряджає 3000 козаків руйнувати російські фортеці та зганяти московських переселенців із запорізьких земель. Парадокс української історії: водночас із цим на Ладозі 2000 запорожців у складі царевого війська активно воюють зі шведами.

 Нові зловживання російських властей украй загострили їх взаємини із запо­рожцями. Тому коли наприкінці 1707 ро­ку на Січі з’явився майбутній керівник могутнього повстання на Дону Кіндрат Булавін, частина рядових козаків висту­пила на його підтримку. Кость Гордієнко, черговий раз обраний кошовим, дозво­лив усім охочим приєднатися до нього (Булавін обіцяв за це по 7000 червінців). Проте, більш вагомої підтримки донський отаман не отримав, хоч приїхав прохати “себе вспоможение”. Кошовий відмовив, заявивши, що “в поход подняться невозможно, Днепр и иные реки не замерзли”. Не одержав Булавін і листа від запорожців для поїздки до кримського хана. Ось іще один парадокс історії: два козацькі ватажки, що люто ненавиділи кріпацтво і самодержавство й відкрито виступили проти них, не знайшли спільної мови. Але це — тема окремого дослідження...

 Невдовзі після від’їзду Булавіна шведський король Карл XII, здолавши Данію й Польщу, з невеликим військом рушив в Україну. Раптом розійшлися неймовірні чутки, що Мазепа приєднався до нього. Не менше від інших здивований цими поголосками Гордієнко, який ненавидів Мазепу, вважаючи його запроданцем українського народу, восени 1708 року одержує два листи. Один — від Мазепи, де той закликав Січ піднятися на захист Вітчизни від Москви, другий — від Пет­ра, який умовляв запорожців бути відданими цареві. Разом з листом Петро прислав 500 червінців кошовому, 2000 — старшині і 12 000 — козакам. Прийнявши подарунки, Кость Гордієнко за згодою ради відповів царю довгим листом, де докоряв за порушення вольності не лише Січі, а й України у цілому. Наприкінці він ставив вимоги: скасувати усяке пан­ство, повернути простому народові всі його вольності, знищити російські форте­ці у пониззі Дніпра. Як зазначав М.Костомаров, “запорожці збезчестили присланих до них царських стольників”. Не дочекавшись відповіді Петра та прислухавшись до поради кримського хана — підтримати Мазепу і шведів, — Гордієнко за згодою більшості січовиків відкрито виступає проти Москви: громить петрові загони під Царичанкою і Келебердою, займає низку фортець на річках Орелі й Ворсклі. До нього охоче приєднується простий люд, число якого сягнуло 15 000, щоправ­да неорганізований і неозброєний. Своє­рід­но описав тодішні дії кошового Микола Костомаров: “Прикметно, що запорожці, які завжди трималися інтересів черні у боротьбі із козацькою старшиною, і цього разу заявили таку вимогу, що була супротивна як Петрові, так і Мазепі: аби у Малоросії не було старшини і щоб увесь народ був вільними козаками як у Січі… Гордієнко проголошував усезагальну козаччину і наказував народу з обох боків Дніпра збиратися і бити старшин”.

 Навесні кошовий із тисячею козаків їде на зустріч з гетьманом. Ще один парадокс нашої історії: люди, що люто ненавиділи один одного, стають пліч-о-пліч, об’єднуючи зусилля задля досяг­нення політичної мети.

 Мазепа прийняв Гордієнка 26 березня 1709 року в селі Диканьці. Забувши давню ворожнечу, кошовий сказав: “Ми бажаємо вірно вам сприяти, ми разом з вами будемо жертвувати і кров’ю, і життям своїм, будемо в усьому повинуватися вам, аби лиш досягти бажаної мети”. У відповіді Мазепа дяку­вав запорожцям за довір’я і запевняв, що пішов на союз із шведським королем, не у змозі терпіти за Україну. (У своєму слові, до речі, гетьман ще й сказав, що ніби царський уряд планує переселити запорожців на інші землі і перетворити їх з вільного стану на регулярне російське кавалерійське військо. Слова його справдилися: після ліквідації Січі у 1775 р. козаків дійсно переселили на Кубань і поставили на службу імперії). Наступного дня відбулася аудієнція Гордієнка з Карлом. Кошовий вітав шведського короля латиною, дякував за допомогу проти Московії й висловив певність у скорій підтримці кримського хана. Від імені короля відповідав державний секретар Гермелін, який поздоровив козаків з пе­ремогою та побажав українцям здобути визволення. По тому запорожцям було даровано чималу суму грошей і частова­но обідом. Повертаючись від Карла, козаки показали шведам свій військовий хист: проїжджаючи повз Полтаву, Гор­дієнко наказав дати залп по москалях, що вишикувалися на фортечних мурах. Сот­ня козаків з відстані 500 кроків ударила так, що чоловік сорок росіян упали мертвими. Гордієнко зауважив, що таких стрільців у нього чимало...

 Тим часом на Січі йшла боротьба між прихильниками отамана й промосковською опозицією. На деякий час переважили останні й на посаду кошового обрали Петра Сорочинського. Та за кілька тижнів і цей отаман перейшов на бік Мазепи й поїхав у Бахчисарай по допомогу. Зачувши це, Петро відрядив полковника Яковлєва розгромити Січ. З неймовірною жорстокістю розправляючись по дорозі з насе­ленням, московити у травні атакували Січ і, завдяки зраднику, зруйнували її. Розпра­ва була нелюдською: таких жорстокостей, писав український історик Андріян Кащенко, “не вміли вигадувати навіть татари”. Ця звістка дуже засмути­ла Горді­єнка та його прихильників, як співалося у народній пісні

 “На бідную головоньку кошовий зостався;

 Ой, умерла в кошового старенькая мати,

 Ой, нікому кошовому порадоньки дати”.

Проте, ніхто не подумав покинути Мазепу та Карла.

27 червня сталася нещаслива для українців та шведів Полтавська битва. Московські війська, маючи значну чисельну перевагу, перемогли. Відступаючи, Ма­зепа, Карл та Гордієнко встигли перепра­витися за Дніпро, але через брак човнів більшість їх війська не змогла це зробити. Тому, коли Меншиков підійшов до Переволочної, шведи запросили умови ка­пі­туляції. Їм пообіцяли життя, — за винятком „українців-зрад­ників”. Розу­міючи, що їх чекає, запорожці кидалися у Дні­п­ро й перепливали, тримаючись за кінську гриву, колеса, дошки, ярма, в’язки очерету. Більшість урятувалася, та чимало й потонуло у рідній річці. Ті ж, що потрапили у полон до московитів, згину­ли в страшних муках. “Французька газета” від 21 вересня 1709 року писала: “Немилосердний цар був спрагнений української крові”.

 Діставшись Бугу, невелика група утіка­чів разом із Карлом та Гордієнком щойно встигла переправитися через ріку, як надійшла звістка про наближення московитів. Запорожці, які ще не перебралися за Буг, повернули коней у добре відомі їм придніпровські байраки, де з’єдналися з рештками січовиків Петра Сорочинського.

 Вступивши до турецьких володінь, Карл дозволив козакам діяти на власний розсуд. Відтак чимало з них повернуло­сь до рідних місць. Гордієнко ж, не бажаючи кидати бойових побратимів, з кількома сотнями запорожців зали­шився з Карлом та помираючим Мазе­пою, за видачу якого Петро обіцяв туркам 300 тисяч талярів. Зрештою, біля Бендер 2 жовтня 1709 року старий гетьман помер. Тут, у Бендерах, Гордієн­ко бере активну участь у складанні гетьманом в еміґрації Пилипом Орликом умов подальшого порядкування в Украї­ні. Цей документ, знаний як “Конституція Орлика” („Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”), заслуговує окремої розмови; зазначимо лише, що у ньому здекла­ро­ва­но нечувані доти демократичні ідеї, наприклад, про соці­аль­не забезпечення убогих, сиріт, вдів тощо. Та, як відомо, здійснитися цим мріям не судилося...

 Там само, у Бендерах, Гордієнко підпи­сав угоду з кримським ханом Девлет-Гіреєм, як представником султана, про верховенство Туреччини над запорожця­ми. Отаман отримав ранг паші та штандарт з двома кінськими хвостами, двоколір­ний прапор (на червоному тлі був зображений срібний півмісяць, а на білому — золотий хрест), сибірське со­болине хутро, а решта козаків — зброю та хутро. За клопотанням Гордієнка йому дозволили заснувати новий козацький кіш у Буджацькій бухті, на березі озера Ялпуґ (Бесарабія), відбудувавши стару запорізьку фортецю.

 Іншій частині запо­рожців на чолі з Петром Сорочинським була виділена земля вище Кази-Кермена (у районі сучасного села Республіканець). Це було перше перебування за­порожців на Кам’янській Січі, що діста­ла назву від тамтеш­ньої р. Кам’янки. Віковічні суперники, що століттями воювали один з одним, живуть по-сусідськи, здружуються. Хоча, якщо подумати, все так і повинно було статися. І у Стам­булі, і в Бахчисараї чудово розуміли небезпе­ку наближення Московії до Чорного моря. Ковтаючи одну за одною на­в­ко­лишні землі, вона невпинно просувалася до Криму. Острах справдився за якихось 70 років, коли всі ці, раніше крим­сь­ко­татарські, володіння опинилися під вла­дою Москви. Та була ще одна причина прихильного ставлення хана й султана до безпритульних козаків: мусульманська релігія забороняє видавати гнаних до­лею, якщо вони звертаються по допомо­гу.

 За короткий час на Кам’янській Січі зосередилося близько 8 ти­сяч козаків і кількість їх про­довжувала зростати за рахунок утікачів з України. Ті приносили лихі вісті. Наказом царя всіх січовиків оголошено зрадниками. Українцям заборонялося з ними спілкуватися; заборонили навіть чумакам ходити у Крим по сіль, аби не бачилися вони із запорожцями. Козаків, що підтримали Мазепу, люто катували, вби­вали. Усіх вояків Миргородського та Полтавського полків було заслано до Сибіру. Решту гнали копати на Ладозі канали й будувати Петербурґ, де не звичні до рабської роботи й гнилого клімату українці тисячами гинули, а хто вижив, верталися додому калі­ками. Крім цього, козаків стали посилати на Північ­ний Кавказ — боронити російські кордо­ни, де на них чекали кулі горців та лихоманка. У нового гетьмана Скоро­падського владу фактично відібрали, приставивши до нього царського бояри­на.

 Проте запорожці не полишали надій на кращу долю, яку вони все ще пов’язували з Карлом Великим. Збереглися листи, надіслані до шведського короля з Кам’янської Січі. В одному з них (від 6 червня 1710 року) козаки зичать Карлові щастя, перемоги і висловлюють готовність боротися до кінця. Тим часом Гордієнко серед інших представників старшини (полковник Дмитро Горленко, генеральний суддя Киліян Довгополий, генеральний осавул Григорій Герцик, 1-й секретар посольства Іван Максимович) у травні 1710 року їде з Буджаку до Стамбула, щоб домогтися відкри­того виступу Туреччини проти Москви. Водночас він клопочеться про надання запорожцям іншого місця для посе­лення, бо Кам’янська Січ, розташована, власне, на кордоні з Московією, повсякчас перебувала під загрозою. Візит був вдалим і на початку листопада Гордієнко приносить на Кам’янку звістку про дозвіл на поселення поблизу Олешок (сучасне м. Цюрупинськ). Та перейти туди запо­рожці не встигли, бо розпочалася ро­сійсько-турецька війна. На початку 1711 року Гордієнко, якого ще раз обрали кошовим, з кількома тисячами козаків рушає разом з Орликом визволя­ти Україну. Спочатку похід був досить успішним: владу Орлика визнали Канів, Корсунь, Чигирин, Богуслав. Об’єднані війська гетьмана, кошового та татар дійшли аж до Білої Церкви. Але тут сталося лихо. Фортецю взяти не вдалось і татари, за звичаєм, почали грабувати й полонити навколишні села. Козаки полишали Орлика і йшли боронити свої оселі. Справу було програно, й Орлик з Гордієн­ком відступили за Дністер. Війна загалом була невдалою і для Петра: згідно з умовами миру з Туреччи­ною, Московія змушена була зрити укріплен­ня на Запоріжжі, в тому числі й Кам’яний Затон, а також позбавлялася прав на володіння січовими землями. Для Орли­ка і Гордієнка, які воліли визволити усю Україну, цього було замало. У складі козацької делегації вони 3 грудня 1711 року їдуть до Стамбула, благаючи султана поновити війну з Росією. Та марно...

 Після смерті Мазепи, від’їзду до Швеції Карла XII, еміґрації Орлика, Гордієнко залишається один. Проте, для нього не стояло питання — куди податися. Він повер­тається на Січ. Оскільки за наказом Петра козацький табір на Кам’ян­ці ще під час війни було зруйновано, січовики, скориставшись по­переднім дозволом султана, стали ко­шем під Олешками. Безрадісне то було життя. Необжиті, пустельні місця, піски, солончаки; постійна туга за Батьківщи­ною — Дніпров­ською Січчю... Воєнна могутність була підірвана, у козаків не залишилося гармат. До усього, доводи­лося терпіти постійні утиски з боку татар: то встановлять мито на сіль, то заборонять вільно рибалити, то змусять брати участь у конфліктах зі своїми мусульманськими ворогами. Козаки ремствували, вимагали повернення до рід­ного краю, та хан, якому вигідні­ше було тримати непокірних запорожців під наг­лядом, дозволу не давав. Незважаючи на це, у 1714 році козаки двічі звер­таються до Петербурґа з клопотанням про по­вернення під владу московського царя. Розуміючи, що царська “ласка” при­зведе до втрати старовинних прав і свобод козацтва, Кость Гордієнко, якого на той час прихильники Москви усунули від отаманства, їде до Бахчисарая і, ко­ристуючись своїм авторитетом при ханському дворі, вмовляє Каплан-Гірея припинити утиски, інакше, мовляв, запо­рожці повернуться під владу Петра. Відтак хан дарує козакам Таванський перевіз проти Кази-Кермена з усіма його прибутками. То був знамени­тий перевіз — прибутки він давав чималі, і це на деякий час утримало січовиків в Олешках.

 Наприкінці 20-х років XVIII століття, по смерті царя Петра, в Російській імперії розгорілася боротьба між боярсь­ко-дворянськими угрупованнями. Потребуючи підтримки українців, влада йшла на деякі поступки — дозволено було обрати нового гетьмана. Серед козаків це породило надії на повернення до Запоріжжя. У цей час стався остаточний розрив з татарами і кошове поспільство, зібравшись на раду, зажадало переходу на свої колишні терени. Рішуче проти виступив Кость Гордієнко, якого у травні 1728 року в одинадцяте було обрано отаманом. Та цього разу січовики його не послухали, — позбавили влади, побили і навіть закували в кайдани. А потім, погромивши олешківські оселі, забравши свої святощі та цінності, переправились під Кази-Керменом через Дніпро й ого­лосили про перехід коша на старі місця на Великому Лузі. Там тільки зняли з Гордієнка кайдани. Та ба, російський уряд, не бажаючи тоді загострювати відносини з Ту­реччиною і Кримом, відмовився прийня­ти запорожців під свою владу.Схвильовані козаки, розуміючи невідво­ротність ханової кари за самовільне переселення, кинулися з благанням до Гордієнка. Його знову обрали кошовим, але він, пославшись на старість, а, мо’, з глибокої образи, рішуче відмовився від влади. Лише гарячою любов’ю до ко­зацтва, рідного народу можна пояснити те, що літній уже чоловік сідає на коня і вкотре їде до Бахчисарая, аби залагоди­ти стосунки з ханом. Він доводить, що запорожці залишили Олешки лише че­рез погану місцевість і що вони не мають наміру переходити під росій­ську корону. Вгамувавши лють, кримський хан наказує залишити Запоріжжя й поверну­тися на татарські землі. Не бажаючи вертатись у спустошені Олешки, козаки 1730 року знову стали кошем на річці Кам’янці.           

 Так удруге постала Кам’янська Січ. Саме тут знайшов свій останній притулок Кость Гордієнко, славний козак, якого дванадцять разів обирали кошовим ота­маном (більшої честі удостоївся лише славнозвісний Іван Сірко — 15 разів). Помер Гордієнко 4(15) травня 1733 року. Про останні роки його життя відомостей не збереглося. Не маємо даних і про особисте життя кошового. Відомо лише, що мав він сина Василя Го­ловка, котрий, як і батько, козакував у Платнерівському ку­рені; мав також племінника. “Запо­різьке товариство,— за­значає історик А.Кащенко, — пам’ятаючи правдиву ду­шу, завзяття й лицарство свого старого кошового отамана, поховало його уро­чисто, з мушкетною та гарматною паль­бою, й насипало над його домовиною таку ж високу могилу, як було насипано й над домовиною Івана Сірка”.

 Наступного 1734 року припинила існу­вання й Кам’янська Січ.

 (Історія Кам’янської Січі загалом вивчена украй слабо. Довгі роки замовчувався сам факт її існування: не вписувалися в нав’язувану імперією формулу “навіки з російським народом” ні факт збройного опору запорожців Московській державі, ні постать волелюбного козацького ватажка Костя Гордієнка. Відтак донині немає ясності навіть щодо датування: дехто з дослідників заперечує думку про існування Ка­м’ян­ської Січі 1709–1711 ро­ків, з чим не погоджуються інші авторитетні історики. Не претендуючи на остаточний висновок, гадаю, що представлені в цій статті матеріали підкріплюють твердження Д.Бантиш-Каменського та М.Костомарова про те, що запорожці ставали Кошем на Кам’янці двічі. Вочевидь, козакам було зовсім непросто взяти й оселитися в глибині татарських володінь — в Олешках. Дозвіл на це давали не у Бахчисараї, а в Стамбулі, і на його отримання потрібен був певний час. Тобто, після розгрому полковником Яковлєвим Чортомлицької Січі запорожці могли оселитися тільки на при­кордонних теренах, якими й були на той час землі у гирлі Кам’янки).

 

Пам'ятник Кості Гордієнку на місці Кам'янської Січі

 

На місці Кам’янської Січі здавна селилися люди. Архео­логічні розкопки указують на залишки скіфо-сарматської кочової культури. У травні 1737 р. під час російсько-турецької війни тут тимчасово таборилася російська армія й знаходилася ставка її головнокомандувача фельдмаршала Мініха, який навіть пропонував відновити тут укріплення. Під час іншої війни з турками — 1768-74 рр. на Ка­м’янці розташовувалися козацькі форпости. Після закріпачення України ці землі перейшли у поміщицьке володіння. Тут був маєток Кон­сулівка або Розорівка, що по черзі належав Байдаку, Розоровичу, Константинову, Єсаулову, Огарку (Агаркову). Остан­ній наприкінці ХІХ ст. збудував тут палац з басейном, парком, скульптурами, водограєм, ґратами. Після встановлення більшовицької влади маєток порожнів. Та наприкінці 30-х років заявилися якісь два брати, що заходилися знімати покрівлю з палацу, мабуть для своїх осель. Один з них зірвався з даху і розбився. Розлючений другий брат підпалив будову, від якої досьогодні майже нічого не лишилося.

У 1856 році місця, де колись стояв козацький кіш і де навіки спочив його легендарний отаман, відві­дав відомий український пись­менник і етнограф О.С.Афанасьєв-Чужбинський. “Поміщик, який володіє цією незви­чайною місцевістю, анітрохи не цінує старовину, й долю давніх могил цілком віддав на поталу часу і тваринам, повсюди тривожать прах лицарів степу й освічений поміщик, і неосвічений селянин, і дикі череди”,— із сумом констатував він. Довкола могили кошового Гордієнка колись знаходилося ціле козацьке кладовище. Н.П.Вертильяк — прямий спадок останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського — писав, що наприкінці 20-х років XIX століття місцина була вкрита хрестами “й намогильними па­м’ят­ками з написа­ми; навіть фортечні вали зберігали обличкування з тесаного каменю”. Він особисто бачив ще чотири надгробки, два з яких описав. Перший – на могилі Гордієнка з наведеним на початку статті написом. А на другому, який до нашого часу не зберігся, було таке: “Во имя Пресвятыя и животворящія и неразделныя Тройцы, Аминь. Зде опочивает раб Божий Васілій Іерофеевич атаман Кошовый славного войска Запорожского Низового а куреня Тытаровского Преставися в року 1731-м в месяце май. Дня 23”. Яворницький бачив імена козаків на інших хрестах — Федір та Яків. Ці надгробки стояли дещо осторонь маленьких курганів приблизно за 300 м на північний схід від центру Січі. Пізніше тут бували відомі дослідники старовини А.Скальковський та Л.Чирков. Відомий учений початку ХХ ст. В.Семенов-Тянь-Шанський свого часу записав народну думу про Гордієнка:

“Гордієнко, хоробрий молодчина

Моторний для ворога хлопчина

На коника вороного сяде

І попереду, як метіль мете.

Гордієнко тільки свисне —

Усе каменем стоїть.

Гордієнко тільки крикне —

Ворог нишком на землі лежить.

Кивне чорним вусом,

Махне здоровими руками,

Іде за вражим улусом

Степом, морем і річками.

Ой, Гордієнко, сине степовий,

Не вдавсь проти тебе

І Дорошенко-Кошовий”

 

 Час і бездарні нащадки зруйнували геть усе. Відомо, що могила Гордієнка мала понад 40 метрів у діаметрі та п’ятиметрову висоту. Зверху, на постаменті, стояв хрест, витесаний з брили пісковику, заввишки 189 сантиметрів. Зараз від кургану залишився невеликий горб, хрест, надбитий і понівечений, стоїть осторонь. За переказом, перед Другою світовою війною приїхали сюди невідомі люди, назвалися вченими й за допомогою місцевих жителів стягли хреста та розкопали могилу. Прах отамана, похо­ваний у дубовій домовині, зберігся, оселедець та вуса були цілі, проте на повітрі швидко розсипалися. У домо­вині лежали одяг, шабля, золотий хрес­тик, інші речі. “Вчені”, забравши все це, поїхали. Хто вони були, звідки — ніхто не знає...

 Було тут також татарсь­ке кладовище. Нічого цього нині немає. Ще не­давно на козацькому городищі Бериславський військкомат проводив навчання допризовників, тут копали шанці, кидали учбові гранати, — під­літки училися воювати з власною істо­рією. Іван Драч з цього приводу навіть вірша написав:

Мішень Костя Гордієнка

Всюди стругана бляха іржава,

Наче стружка іржавих століть…

Чи була тут козацька держава?!

Зараз розпач іржавий стоїть…

А вітри тут, вітрища, вітрила…

Це ж туди відпливли козаки?

Це кого знов шапками накрили —

Знов тебе, Гордієнку, таки?..

Занехаяно тут, як в сортирі.

Тут банальщина дуже проста —

Школярі тут лежали, як в тирі,

І стріляли у твого хреста.

І, діставши патрони з кишені,

У десятку лупили сповна

По отій по козацькій мішені,

Аж здригався на дні сатана…

Не тевтони, не турки, не галли.

Рідний вчив їх тиран і дурко.

Вчителі тут над ними чигали —

Не стріляти ж бо їм в молоко…

 

 Невпізнанно змінилась сама місцевість. Колись тут був рукав Дніпра — Козацьке Річище, в який і впадала Кам’янка. Її дельта утворювала острівець, який у XVIІІ столітті називався Коженін, а пізні­ше — Кам’янським. Природа тутешня вражала подорожніх. Афанасьєв-Чужбинський писав: “У цьому тихому ку­точку, між цими похмурими скелями, любитель природи просидів би декілька годин, віддавшись безжурним думам і, певно, надовго зберіг би в пам”яті оригінальний дикий краєвид з мандрів у пониззі Дніпровському”. Немає вже тієї краси, немає і самої річки Кам’ян­ки — гирло її разом з Козацьким Річи­щем та островом поглинуло Каховське водосховище.

 

Останніми роками, з відродженням української державності, з’яви­лася надія на врятування ви­датної історичної пам’ятки на­шого народу. У 1989-90 роках тут проводила дослідження наукова експе­диція “Запорізька Січ: зруйноване та уціліле”, організована Хортицьким дер­жавним історико-культурним заповідни­ком та Інститутом археології АН Ук­ра­ї­ни. Вчені прийшли до невтішного виснов­ку: пам’ятка козацької доби під загро­зою цілковитого знищення, потрібні негайні рішучі заходи для її захисту і порятунку. Архітектор В.Красенко розробив проект каплиці, яку передбачається збу­дувати на колишньому козацькому горо­дищі. Є пропозиція щодо заміни хреста на могилі Гордієнка копією, з тим, щоб оригінал після реставрації перенести до музею (хоча, як на мене, краще б збері­гати історичні місця в їх природному вигляді). Нині встановлено нові меморіальні дошки на могилі кошового та на території місцезнаходження Січі. Сучасні нащадки козаків спорудили величний монумент Костю Гордієнку. Регулярно проводяться спортивні змагання на його честь. Зараз згідно рішення Кабінету Міністрів України ведуться підготовчі роботи по створенню Національного історико-культурного заповідника „Кам’янська Січ” у с. Республіканець.

 Обнадійливі задуми! Хотілося б лише побажати їх швидшого втілення.

 

(“Наука і суспільство” № 4/6, 1994 р. )

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,509 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)