Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Леонід Куліш. Зізнання
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Вісник Таврійської фундації. Випуск 7
Любов Єрьомічева. Пісня надії
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Тягинка: Голодомор 1932-1933 років
Бібліографічний опис: 

Гайдученко Ю. Тягинка: Голодомор 1932-1933-го // Нариси з історії Бериславщини: Випуск 4. — К.–Херсон–Берислав: Просвіта, 2005. — С. 267-276.

Гайдученко Ю. Тягинка: Голодомор 1932-1933-го // Голодомор 1932-1933 років на Бериславщині. - К.-Херсон-Берислав: Просвіта, 2008. - С. 44-62.

Тягинка - село на Херсонщині, яких багато в нашій Україні. У ХІХ ст. Тягинка була волосним містечком Херсонського повіту Херсонської губернії. У 1886 р. у ньому налічувалося 220 дворів і 1241 мешканець ("Волости и важнейшие поселения Европейского Статистического Комитета", 1886). Населення дуже швидко змінювалося і за даними перепису 1897 р. становило уже 2015 осіб (з них 1033 чоловіків і 982 жінок). Займалися вони землеробством, рибальством, торгівлею (біля десятка торговельних підприємств, прибуток яких перевищував 50 тисяч карбованців). В якості волосного містечка Тягинка мала земську і церковно-парафіяльну школи, земський лікувальний пункт, поштове відділення.

Після революції 1917 р. змінився спосіб життя людей, ведення господарства та їх соціально-економічне становище. У 1927 р. населення Тягинки нараховувало 2469 жителів (1144 чоловіків та 1325 жінок), 515 господарств. Усього ж на території Тягинської сільради разом з хуторами і поселеннями у радіусі до 20 км мешкало 3314 осіб, було 666 господарств ("Список залюднених місць Херсонської округи на 1-ше січня 1928 р.").

А за даними 1946 р. у Тягинці було 432 двори з 1591 мешканцем, що становило усього 3 людини на 1 двір! ("Детальный проект планировки образцово-показательного села Тягинка, Херсонской обл. УССР", К.,1947 г.). Таке разюче зменшення населення було не тільки наслідком війни, а й ще однієї жахливої події.

Те, що сталося 1933 року, не зітреться у пам'яті й не забудеться ніколи. Цей жах ворушиться у серцях людей, що пережили страшну трагедію. Про це лихоліття знають діти і онуки свідків Голодомору. Запитайте кого-небудь з тягинчан про голодний рік і ви побачите, як різко зміниться вираз обличя. І постане перед вами з розповідей людей жахливе видовище всенародного горя, що забрало багато наших співвітчизників. Скільки точно? То лише одному Богові відомо. Зараз складаються списки померлих від голоду, однак їхнім прізвищам немає точного ліку…

Голоду, як відомо, передувала кампанія розкуркулювання і колективізації. У ході цього процесу українське село позбавлялося справжніх господарів, дотепних, роботящих і дбайливих. До 1932 р. куркульство як клас взагалі ліквідували.

Свідченням цієї безкомпромісної і нелюдської політики комуністичної партії є розповіді моєї бабусі - Гайдученко Валентини Григорівни (1926 р.н.) про життя родини Гайдученків: її свекрухи Уляни Петрівни (1886 р.н.) та Микити Хомича (1881 р.н.). Їхня родина однією з перших поселилася у північній частині села, що отримала назву "Кут". Прадід Микита служив у Кронштадті, повернувся додому, одружився із Задорожньою Уляною. Звели хату біля річки Тягинка, розводили овець, мали корів, обробляли землю. Важко працювали, але мали й певний достаток. Прадід Микита був добрим господарем, мав ще й двох коней, великі клуні з зерном, навіть у погребі стояли діжки з маслом, прикриті капустяним листям, щоб не зіпсувалося масло і цвіллю та вогкістю не пахло.

А коли почалася колективізація, у 1929 р. усе це добро конфіскували. Лишилася в родині одна корівчина, та й ту нічим було годувати, бо забрали сіно, солому, навіть висушене листя з кукурудзи і буряків. Було у сім'ї 6 дітей, їм доводилося збирати очерет, курай, щоб хоч якось протримати скотину. За річкою, поблизу кар'єра, стояла скирта необмолоченого ячменю. Прабабуся Уляна взимку перебиралася через лід і сніг, часто провалюючись, крадькома підходила до копиці й висмикувала охапок ячменю. Вдома діти перебирали, перемацували кожне стебло, відкладали колосочки з зернятками, а решту віддавали корові. Прадід Микита розібрав навіть дах із клуні, що був з очерету й соломи, для корму скотині. Але на весну корова охляла, довелося її дорізати. Хтось розповів про це в сільраді й міліція одразу прийшла до них у двір, щоб забрати м'ясо. Лишили тільки кишки, та ще й сміялися, що викинули б їх собакам, якби вони не поздихали усі, а так мусять віддати дітям, бо ті розплакалися дуже. У 1933 р. родину рятувала тільки річка. Батько сплів сітку, а двоє синів черпали нею поблизу берега, ловили хоч і маленьку, але таку бажану рибку. Товкли її й варили юшку. Цим годували дітей. Та не вдалося усіх зберегти: із шести дітей лишилося тільки троє - Федір, Єфросинія і Марія. Остання з них ще й осліпла, залишившись калікою на усе життя.

З лютого 1930 р. у Тягинці було створено чотири колгоспи:

1) "Наддніпрянський інтенсивник" (голова - Нікітенко Павло);

2) "Імені Калініна" (голова - Швацький Андрій);

3) "1 Травня" (голова Кулик Павло );

4) "Наддніпрянський хлібороб" (голова - Рекетянський).

За цими колгоспами були закріплені землі, сінокоси, пасовища, городи й сади. Колгосп "Наддніпрянський інтенсивник" (отримав від людей ще й іншу назву - "Нещасна вдова") розміщувався у центрі села, у бік до старого мосту, на місці, де зараз Будинок культури. Біля хати, у якій було правління і контора колгоспу, розташовувалися склади, стайні, а ферма знаходилася біля Дніпра, поблизу елеватора. Поряд з "Інтенсивником" був колгосп "Імені Калініна"; зараз на тому місці продовольчий магазин. Колгосп "Хлібороб" був найбільшим серед утворених господарств за розмірами землекористування, кількістю забраних у людей коней, великої рогатої худоби, овець. Знаходився він у центрі села на місці, де після війни спорудили пам'ятник Невідомому солдату. Колгосп "1 Травня" разом із господарчим двором, правлінням та господарськими будівлями, охоплював селян, що жили у північній частині села, яка має назву "Кут". За вищезазначеними колгоспами було закріплено біля 1000 га землі. Тягинські колгоспи мали ще й зв'язок з Дар'ївською МТС (машинно-тракторною станцією), яка знаходилася на віддалі 21 км від села.

1932 рік, за свідченнями очевидців, був сприятливим за погодними умовами, урожайний, але зібраного зерна було замало для виконання поставленого партією плану. Спогади старожилів свідчать, що у той час поширилися подвірні обшуки з конфіскацією окрім хліба, ще будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків, сала, фруктової сушки, заготовлених людьми до нового врожаю. Конфіскація подавалася владою як "покарання" за "куркульський саботаж" хлібозаготівель.

Як згадує Новосад Тетяна Калениківна (1919 р.н.), її батьки - Довгань Каленик (1879 р.н.) та Довгань Єфросинія (1887 р.н.) ніяк не хотіли вступати до колгоспу. Батько був заможним господарем, мав коней. У дворі у них стояли перерізи (великі діжки з водою) для напування коней. Звідти ніхто не брав води і не смів забруднювати, щоб коні пили тільки чисту воду. Були у батька і борони, і плуги, і багато інструментів, віялка. Усе це забрали коли він відмовився виконувати поставлений перед ним "план до двору". У 1933 р. померла мати, а в родині залишилося 7 дітей. Як згадує Тетяна Калениківна, брати і сестри вмовляли батька вступити до колгоспу, бо дуже бідували, а в колгоспі людям хоч щось видавали: варили "баланду" в казанах, стояли великі корзини з вишнями. Та батько так і не зміг "стати на коліна", просити милостині в тих, хто його по-варварськи обікрав. Діти вмирали одне за одним, їх лишилося двоє - Тетяна і Елька. Згодом дівчат забрали до себе родичі: Тетяну - тітка Марія, яка у 1933-му народила дитину. Взята дівчинка допомагала їй нянчити доньку, ходила збирати курай, щоб топити піч. А потім пішла працювати у колгосп. Одного разу, коли вона з подругою поїхали волами на баштан, то сміялася, що не причепила комсомольський значок. Жінка, що клала їм на воза кавуни, почула це й розповіла голові колгоспу. За цей вчинок Тетяну "судили" усім селом. Дякувати Богові, що подруга врятувала її, розповівши, що жінка неправильно зрозуміла слова Тетяни, адже та нібито сказала, що такий дорогий значок треба берегти вдома, а не одягати у степ, щоб забруднити.

Тетяна Калениківна пригадує ще й такий випадок. Їхнім сусідам, які теж не пішли до колгоспу (а в них був великий двір), завезли із колгоспних земель необмолочений ячмінь і склали скирту, щоб зберігалася у них. Голодні діти бігали кругом неї, дивилися на колоски, а взяти не мали права. Навіть курку не випускали, щоб не подзьобала колосків, які лежали на землі. Старенька бабуся одного разу узяла і потерла в долонях декілька колосків, бо дуже хотіла їсти. За цей необачний вчинок її сина, батька чотирьох дітей, засудили і відвезли до в'язниці. Отак учили "уму-разуму" (вислів генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора) тих, хто не хотів добровільно працювати у колективному господарстві!

Кожної неділі колгоспників збирали на сходку у сільраду. Інколи на такі заходи приїжджав і уповноважений із райкому партії, який розказував про нові плани уряду та щасливе майбутнє для бідняків. У селі був обраний комітет незаможників. Він разом з міліціонером став допомагати державі "заготовляти" зерно. Вони ходили по подвір'ям, рилися у хлівах, клуні, довбали землю навколо осель, скирти соломи, щоб виявити яму з чимось прихованим. Ось як згадує про це найстарша за віком жителька нашого села Компаній Марія Матвіївна (1906 р.н.): у 1932-33 рр. був сильний голод. Це тому, що у людей забрали усе, що було заготовлено на зиму для сім'ї, а також для посадки. Пам'ятаю, прийшли одного разу наші ж люди з села та й забрали у нас картоплю і останню пшеницю. Мама не витримала і вихопила в одного чоловіка торбину з зерном і втекла на город. Дядько - за нею, сіпнув за торбину, випала вона з маминих рук, а зерно розсипалося по городу… Коли вони пішли, то ми усі вийшли на город і по зернятку зібрали ту пшеницю.

Марія Матвіївна у квітні 1933 р. народила доньку Тетяну і була дуже кволою, слабкою, йти працювати у степ не могла. Тимчасово її узяли нянею у дитячий садок. Поки виморені голодом батьки працювали на полі, їхні діти постійно перебували у садку. Один раз на день малятам давали по 50-60 г хліба та трішки молока. Але діти були виснажені, пухли з голоду. Майже щодня виносили працівники на кладовище по 2-3 померлі дитини. Ховали їх у свіжовикопаних могилах, де вже були поховані люди, щоб легше було розрити землю. Сил не було щоб копати нові могили. А то й просто заносили дитячі тіла в огорожу, щоб собаки не розтягували по селу. Коли бачили, що дитя безнадійне, клали на підводу і везли на кладовище. Поки сторож дитсадка копав яму, то дитя помирало. Так одного разу поховав дітей, а сам уже не мав сили повернутися додому. Там біля огорожі й залишився… навіки.

Сторінки

Коментарі

чому школа така

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)