(продовження, перші розділи – в попередньому випуску)

Чорногорці в Герцоговині

III

Піп Міня

На другий день я прокинувся пізніше всіх; з моїх товаришів хто сидів, і хто лежав і курив.

– А ну, ну, встань на ноги, – сказав мені Микола Далматинець, що служив у Росії, чоловік уже літ під сорок.

– Чого ж його вставати? – спитав я.

– Та так, тільки встань; побачим, чи встоїш на ногах.

Я піднявся, хитнувся, але встояв. Вcі дивились.

– Ану пройдись по хаті! – Я пройшов кілька ступінів; підошви горіли, наче я йшов по вуглях.

– Так, кажете, ватага вже пішла? – спитав нас знову Томо, як ми були вже посеред поля перед кулами.

– Егеж, з година вже, – одговорив Микола.

– А я думаю, що вона ще не пройшла. Я доконечно був би її бачив.

Мені тепер було все одно, чи пройшла ватага, чи ні.

Томо був зубчанин і кожду стежку знав по тутешнім краям, як свої опанки. Вже ми не могли заблудити і зайти в таке місце, що й не виберешся.

Сонце cіло за горами, як ми пройшли через поле і почали підніматися на невисоку гору.

На самій границі Чорногори і Герцоговини стоїть Біла гора; вона своїми вітями, вкритими високим старим лісом, сягає далеко, заходить у Чорногору, Герцоговину і Боку. Між двома такими вітями, що йдуть від головного верха, мов два мохнаті пальці, стоїть криниця, видовбана в камені. Вода в ній не б’є жерелом із низу, але тонкою річечкою втікає з-під землі, з боку в криницю. Біля неї дерев’яне корито для водопою, навкруги вимощене камінням і довкола обгороджене невисокою кам’яною стіною, що місцями порозвалювалась і каміння з неї валяється по майдані. Коло криниці ростуть високі буки й тінню своєю закривають її і прогалину коло неї від сонця. Тут якраз границя Чорногори і Герцоговини.

В один ясний, теплий день із початку вересня 1875 р. я з кількома товаришами піднімався з Різано в Чорногору. Різано, маленький городок на березі Боко-ді-Катарського залива. Сотня-дві хат прилипли по горі, починаючи від самої води. По середині сього маленького городка майдан, до половини виложений каміннями, а на йому висока щогла; навкруги хати на двох поверхах із крамницями та шинками внизу. Коли чоловік хоче пообідати або повечеряти в cім городі, мусить наперед сказати кому-небудь зготувати, бо інакше ніде й не з’їсть нічого. Найбільше сей город торгує вином, горілкою (ракія) та солею з герцоговинцями і чорногорцями.

В 1876 році я був охотником у Сербії під командою генерала Алімпіча. Стояли ми з того боку Дріни, в Боснії. У мене був батальйонним командиром один чорногорець, Іванович, чоловічина добрий, відважний і недурний. Балакаючи часто з ним, я чув від нього про одного Малоруса, що до початку сербської війни разом із ним був у Герцоговині і воював там, а тепер був десь у Сербії. Я бажав чути про нього що-небудь більше і кождий раз просив Івановича розказувати мені про Герцоговину і про Малоруса, якого він раз у раз вихвалював. Одного разу приходжу я в курінь до Івановича, а денщик його каже, що “господина командира нема”, пішов до Пая Пушника, майора. Я cів ждати.