Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Наталя Коломієць. Дорога до себе
Микола Братан. Побите серце
Коломієць Н.А. Відлуння душі
Ігор Проценко. Вечірні вогні
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 1
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
І. В Чорногорі
Бібліографічний опис: 

І. В Чорногорі // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 130-137.

В один ясний, теплий день із початку вересня 1875 р. я з кількома товаришами піднімався з Різано в Чорногору. Різано, маленький городок на березі Боко-ді-Катарського залива. Сотня-дві хат прилипли по горі, починаючи від самої води. По середині сього маленького городка майдан, до половини виложений каміннями, а на йому висока щогла; навкруги хати на двох поверхах із крамницями та шинками внизу. Коли чоловік хоче пообідати або повечеряти в cім городі, мусить наперед сказати кому-небудь зготувати, бо інакше ніде й не з’їсть нічого. Найбільше сей город торгує вином, горілкою (ракія) та солею з герцоговинцями і чорногорцями.

Щоб йти в Чорногору, треба з Різано зразу підніматися на високу, круту гору, що стіною відгороджує сю сотню хат від остальної землі. Дорога змією крутиться по горі і чим дальше вгору, тим прикріша стає. Вcі, шестеро нас чоловіка, були незвичні до гір, та ще до того ми йшли в чоботях. Мені здавалось, зроби я ще кілька ступнів, груди розірвуться; кров, наче молотками била в висках; не ставало чим дихати; спеки не могло бути гіршої і в самому пеклі. Через кождих 5–10 хвилин ми зупинялись і віддихали. Але відморившись не вспівали зробити 10–20 ступінів, як знов починалася стукітня в висках.

Зате ж яка була радість, як за дві годині ми дібрались на самий верх гори і cіли віддихати добре. Мало не під самими нашими ногами, далеко внизу, край моря, весь вкритий зеленими садами, і тільки де-не-де біліє хатка, виглядаючи з-за зеленого листя; кусок синього моря, одгорожений високими, знизу зеленими, а вгорі сірими горами, а ще дальше безкрає, тихе, мов зеркало, море, ні хвилинки на йому. А далеко, далеко, де воно сходиться з голубим небом, щось біліє. Вглядаєшся і не знаєш: чи парує, чи хмарка закаменіла, не шириться, а стоїть, відбиваючись у спокійній воді.

Ззаду ж, на скілько сягає око, скрізь cірий камінь, голі гори, ні деревця, ні трави на них. Здається, сильний богатир вивернув ce побите каміння з дна моря і накидав високі до неба купи. Бо й справді вони чудні. Ніде ти не побачиш, щоб гора була рівна, або вкрита лісом, чи травою, а скрізь побите, порепане, наче не один великий камінь, а окреме невелике каміння накидане одне на друге. До чорногорської границі прокладена гарна дорога; дальше ж, у Чорногорі, тільки й бачиш виковзане ногами місце – тобто дорога. По сьому можна зараз взнати границю, хоча на ній й не манячів би поставлений сторчом камінь, у метр заввишки.

Ввечер того ж дня ми були в Унaці, в Чорногорі, в граoвському племені. Унац лежить із південного краю граoвського поля, обгороженого з усіх боків високими горами; в йому хат 15–20, не більше. Хати стоять осібно одна від другої; нема ні коло одної двора, або якого іншого побічного будовання, – достоту коршми на степу. Та воно так й є: вcі господарі тих хат мають іще свої хати дальше під горами, де у них і все господарство; тут же мають хату для того, щоб держати шинок і разом із ним невеличкий крам. Крім шинкарів у сьому місті в той час, як я прийшов, жив воєвода Петро Вукотич, тесть чорногорського князя, граoвський воєвода Дакич, доктор Далматинець, Муcіч, комісар, що видавав хліб втіклим селянам із Герцоговини, – а більше нікого. З останніми, Мусічем і комісаром, Жоржем, ми спі­знались у той-таки вечір. Доктор, чоловік молодий, тонкий, білявий, не вдавався в високі розмови і більше жартував. Жорж був чоловік середній, з високим чолом, на якому сиділа “гулюмаха” над самою лівою бровою, чорними випученими очима, які, здається, не знали що то мигати. З сим комісаром я балакав багато, раз тому, що його я більше розумів, ніж кого іншого, та й він був охочий до розмови. Вдавав він себе чоловіком ученим, що багато читав і, Господи, як вільнодумним. Треба ще додати, він був серб, родом із Воєводини і в 1848 р. воював із уграми.

– Скажіть, будьте ласкаві, – спитав я його, як почалось се повстання в Герцоговині?

– Його чорногорці зробили. Пеко Павлович, от ви його побачите, років cім гайдамакував по Герцоговині з своїми 40 товаришами. Він усе підбивав і заохочував людей до повстання.

– А князь помагає пoвстaнню? – питаю я його дальше.

– Е ні! Князь зовсім не радий, що се повстання почалось. Він дуже розсердився на свого тестя, воєводу Петра, що той разом із Пеком (Павловичом) усьо се робить. Тепер князь і на очі собі не пускає воєводу Петра.

– Чого ж він не рад повстанню? Мабуть же, воєвода Петро не робить шкоди твому зятеві?

– Хто його знає, чого йому не подобається се повстання, тільки звісно те, що він сердитий на воєводу Петра за се повстання і конфіскував усі маєтки Пека.

– Добре, але може се так робиться для показу? – спитав я Жоржа. Він трохи засмутився і ще пильніше глянув мені в очі.

– Ні, – промовив він – се не жарти, а справді так.

– Так чом же князь не притушить повстання, коли він його так ненавидить?

– Як же його втушити? Та ви знаєте, коли б про се князь тільки подумав, то в самій Чорногорі запалало би повстання. Ви не знаєте, як тут нарід охочий до війни. Тут, коли починається війна, то й жінки і діти йдуть на війну.

Кільки не говорив мені Жорж, що князь гнівається на тестя і Павловича за отсе пиво, але мені все якось не вірилось. Як таки, справді, князь може дозволити на своїй землі робити самовільства, які йому не подобаються! А між тим у Граово все робилось для повстання. Тут була оружниця, де підправлялось старе оружжя і лежало нове, тут були набої; воєвода Вукотич посилав прикази в Герцоговину, що мають робити ватажки і т. д.

Бачучи, що з Жоржа правди не витягнеш, я почав його розпитувати про державне життя чорногорців. Питаю його, чи у них князь самовільний господар, чи є “скупштина”,[1] що розбирає всякі діла. Жорж мені відмовляє, що у них князь не самовільний господар, і робить все так, як нарід того хоче.

– То як же так можна робити? От хоч би, наприклад, теперішнє повстання. Нарід хоче війни, а князь її забороняє. Де ж тут робота по волі народа?

– Не бійтесь, – відмовляє мені Жорж, – князь дурниці ніколи не зробить. Коли він не воює з турками, то, значить так і повинно бути. Нарід часто дурний, не розуміє своєї користі, а вже князь зробить усе, як треба.

Що тут казати на таку річ? Князь і несамовільний, робить так, як нарід хоче, а між тим нарід не розуміє своєї користі і князь уже за нього старається і робить, не взираючи на волю народа.

– Бачте, перше було так, що нарід сам вибирав собі воєводу, а тепер князь назначає, або се все одно, бо князь не назначить того, кого нарід не хоче. До того ж у нас, чорногорців, такий звичай, що воєводу вибирають усе з одної родини, з якої був старий воєвода, з тої ж вибирають і нового, чи його сина, чи брата, чи кого другого, тільки доконечно з тої ж уже cім’ї.

– Так у вас отже починає заводитися аристократія?

– Яка там аристократія?! У нас не може бути аристократії. У нас все одно, що воєвода, що простий чоловік, ріжниці між нами нема ніякої.

В сей вечір пилось і говорилось дуже багато. В шинок, в якому ми зупинились, посходилось народу стільки, що ніде було й повернутись. Чим більше пилось, тим більше та більше прославляв Жорж Чорногору. По його річам виходило, що Чорногора дала свободу Сербії і прийде час, що вона освободить ycіх сербів із-під чужого ярма. Виходило, що Чорногора – якесь гніздо людей вільних, рівноправних, що ні про що інше й не дбають, як тільки здобути волю і рівноправність ycім, не тільки сербам, але всім слов’янам. Вcі, хто тільки був у нашім товаристві, підтакували йому. Склянки наново наливались вином і “Жівіо князь” не переставало розлягатись по нічному затишші.

Я, незнайомий з Чорногорою, і сам почав, було, думати, що тут справді воля і рівноправність така, яка тільки буває в казках. Але на другий день мене те, що я бачив тверезими очима, трохи засмутило і заставило подумати, чи не бреше часом Жорж, вихваляючи так Чорногору?

Дощ, що ішов уночі, прочистив повітря від спеки і всякого смороду; день був ясний, тихий, – так і тягнуло надвір, не хотілось сидіти в хаті. Я вийшов на вулицю, що одна тільки й є в Унaці. Нарід у сьому маленькому місті так і кишів; герцоговинці з замотаними в червоні пояси головами вели нав’ючених коней, одні в Примор’я (Різано), другі відтіля; жінки й дівчата заходили в крамниці. Чорногорці в своїх чорних шапочках із червоним верхом переходили з одного шинку в другий. Там дівчина п’ятнадцятилітня несла на плечах півмішка кукурузи, або з барилом води йшла від криниці; там біля хати хтось майстрував cідло, а біля нього сиділа баба і “правила” опанки (постоли). На вулицю ж вийшов і воєвода Петро і Дакич. Вони були одягнені, як і всі інші чорногорці: в долaму, що наче свита вузька, на грудях не сходиться, з білого сукна; під нею джамадан, камізелька з червоного сукна вигафтована зверху золотом; у коротких до колін штанах, гатах із синього сукна; по доламі шовковий великий пояс ріжних кольорів пристягував колан або cілав, в якому стреміли пістолі; на голові звичайна чорногорська шапочка (низенька, кругла, з боків чорна, з верху червона і по червоному золоте півкружало, а на ньому букви “Н. II.”[2] (Никола Први). У воєвод була тілько та відміна в одежі від інших чорногорців, що на ногах замісць опанок, були чоботи з високими халявами і одежа була дорога.

Воєводи почали прохожуватися по вулиці, за ними за ступінів п’ять іззаду йшов ад’ютант воєводи Петра, його племінник, що опріч долами мав на плечах якийсь червоний, гафтований золотом, кунтуш із відкидними назад руками, короткий тілько до пояса. Нарід, що ходив по вулиці, розступився і став набік. На кождому кроці до воєвод підходили чорногорці і герцоговинці, щоб поцілувати воєводу в руку, або вскут. Се робиться так: герцоговинець або чорногорець, який хоче поцілувати воєводу, підходить до нього помаленьку, відсовуючи шапку на потилицю і як підійде близько, як на один ступінь, раптом подається вперед, цмокне воєводу в груди і також раптом підскочить. Воєвода, коли хоче показати свою ласку, цілує його в голову, але се буває тільки тоді, як сам чорногорець який-небудь пан, чи капітан, чи командир. Іноді з таким воєвода і заговорить, врешті ж із простими чорногорцями або герцоговинцями воєвода не тільки не говорить, але й не дивиться на них... Воно, правда, не Бог зна що, ся церемонія, але межи рівньою її, здається, не повинно би бути інші люди, що не підходили цілувати воєвод, кождий раз, як він наближувався до них, здіймали шапки і стояли голо голов. Жінки не сміли підходити цілувaти воєвод.

В Унaці ми простояли два дні; треба було зробити опанки і ту одежу, що була непотрібна, відіслати в Катаро до одного знайомого. Мої товариші забрали рушниці з магазину, вичистили їх і на третій день уранці ми могли йти. Господар шинка, в якому ми стояли, Яво Ковачевич взяв у нас за два обіди, три вечері і одно снідання з кождого по 40 цванциґів (37 кр.), у п’ять раз дорожче дійсної ціни!

Маючи виходити в Герцоговину, ми зайшли до воєводи Петра вклонитися на прощання. Він закликав нас у свою хату і зараз відіслав вартівника, що стояв біля його дверей та зачинив за нами двері. Кімната, в яку ми ввійшли, була дуже проста: долівка була вистелена плоским камінням, ліворуч, під стіною, стояло ліжко з мохнатою повaтяною ковдрою, зім’яте, під вікном насупротив дверей стояв нескусно стесаний стіл, у передньому кутку висіли зв’язані мотузочком дві довгі фляшечки з білого скла, одна була наллята до половини чимсь жовтим.

Воєвода стояв перед нами біля стола і говорив. Він чоловік високого росту, широкоплечий, чорний, з високим чолом і чорними, розумними огненними очами. Чорні, довгі вуси падають аж на груди. Йому вже давно перейшло за 50, а в волоcсю ні одної сивої волосини; лице, здорового цвіту, загоріле, повне. Говорить він дуже добре і за словом у кишеню не лазить. Перш усього він нам подякував, що ми прийшли боротися за таке святе діло, як добування волі підгнетеному народові, вказав, що пора б уже всім слов’янам спізнати один другого і з’єднатися, але се не може бути, доки хоч один нарід буде під гнетом другого. Затим він спитав нас, куди ми хочемо йти. Ми сказали, що до Пека Павловича.

– Я вам не раяв би йти до нього, а ще з самого першу. Пеко, як вук (вовк) перебігає з одного місця на друге. Та тепер я й не знаю, де він. Він пішов до Клека і чутки про нього нема.

– Йдіть ліпше до воєводи, попа Богдана Зімоніча; він стоїть недалечко відсіля і добре вас привітає.

– Та нам усе одно, – промовив хтось із нас.

– По дорозі і як там будете, ви багато не церемоньтесь, а як захочеться вам їсти, то беріть першого барана, чи вівцю, що на очі попаде, і сміливо ріжте.

Поговоривши ще кілька речей, ми вклонились і вийшли. Нам дали поводаря, але він почав направляти свою рушницю, а ми пішли вперед по полю.

Граoвське поле доволі велике, але рідко де зоране, більше дике, вcіяне дрібним камінням і строха вкрите травою. На північно-західній стороні воно потрохи піднімається і вдається між гори, густо вкриті лісом; в cій частині поле поросло ліщиною і чагарником; подекуда манячить і дубчак.

Зайшовши по доріжці в чагарник, ми заблудили, доріжка щезла з-перед ніг і ми стояли в корчах, не знаючи куди йти. Не вважаючи на се, ми пішли вперед і вийшли на невеличку прогалину. В кінці її під невеликим дубчаком розсілася ціла cім’я і розклала вогонь. Старий дідуга з обмотаною червоним поясом головою сидів біля вогню в одних штанах і доламі, без сорочки, коло нього сиділо п’ятеро дітей, мало-мало не голих в якихсь ганчірках на тілі, молода ще молодиця сиділа на стороні і латала якесь шмаття. Нас вони не запримітили і кождий робив своє діло: діти грались, підкидали гіллячки в огонь, дід смоктав люльку і дивився в огонь. Ми спитали про дорогу. Вcі сполошились, тільки один дід стиха обернув до нас голову, підвів червоні очі, глянув і знов принявся пакати люльку. Молодиця зразу не второпала, чого нам треба, але ми їй розтолкували і вона вказала до рогу. Блукаючи поміж корчами, поки вийшли на дорогу, нам попалось більш десятка таких cімей; все діти, жінки та діти і ні одного зрослого парубчака. Се були все cім’ї герцоговинців, що покидали свої хати і втікали сюди. Чорногорський уряд видавав їм на кожду голову 2 фунти кукурузи – і більш нічого. Поки літо, їм іще сяк-так жити можна, а що вони робитимуть, як прийдуть холоди та впаде сніг? Спочатку cі cім’ї якось перебивались, у декого були вівці, кози, які вони втікаючи забрали з собою, а після я бачив то й знаю, у них був голодний тиф від одної кукурузи. Ну, та про се я скажу дещо після, як дійде до того річ.

Вибрались ми на дорогу, але се була не та, котрої ми шукали. Ми замірялись йти до попа Зімоніча, а ся дорога йшла в Зубці, де стояв воєвода піп Міня. Ми постояли, поміркували: чи йти назад, чи вперед. А дальше рішили: хіба не все одно; коли на сю дорогу вийшли, то ходім до попа Міні.

Місця в cім краю не такі, як там, де ми йшли від Різано. Там камінь і тільки де-не-де росте деревце, розриваючи на куски камінь, із-під якого воно пробивається; а тут скрізь трава та дерево. Дорога навіть не така кам’яна, на ній доволі часто попадається правдива, м’ягка земля або пісок. Дорога йде хоча й по горах, але ніде не піднімається і не спускається круто. Гірш усього нам допікало, що ніде не було води. Навіть біля двох хаток, які ми надибали, не можна було її дістати. Тут нас дігнав поводатар; він думав уже, що ми десь пропали. Від нього ми почули, що води раньше “Беґова корита”, на самій чорногорській границі, ми не найдемо. Прийшлось терпіти.

 

[1]  Сойм.

 

[2]  У виданні 1905 року: “Н. І.” – ред.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)