Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Книга пам'яті: Голодомор 1932-33 у Чаплинському районі
Коломієць Н.А. Відлуння душі
Іван Немченко. Військова хитрість
Олег Олексюк. Затуманені плачем
Ігор Проценко. Цвіт вишні
II. “Бeґoве корито”
Бібліографічний опис: 

II. “Бeґoве корито” // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 137-141.

На самій границі Чорногори і Герцоговини стоїть Біла гора; вона своїми вітями, вкритими високим старим лісом, сягає далеко, заходить у Чорногору, Герцоговину і Боку. Між двома такими вітями, що йдуть від головного верха, мов два мохнаті пальці, стоїть криниця, видовбана в камені. Вода в ній не б’є жерелом із низу, але тонкою річечкою втікає з-під землі, з боку в криницю. Біля неї дерев’яне корито для водопою, навкруги вимощене камінням і довкола обгороджене невисокою кам’яною стіною, що місцями порозвалювалась і каміння з неї валяється по майдані. Коло криниці ростуть високі буки й тінню своєю закривають її і прогалину коло неї від сонця. Тут якраз границя Чорногори і Герцоговини. По той бік живе плем’я кopіничани, серби-потурнаки, великі юнаки, але ніколи не б’ються ні з чорногорцями, ні з християнами-герцоговинцями. Як же требінський баша нажене їх на війну, то вони все стараються так стріляти, щоб нікого не вбити і якомога визволяться від війни і все не тому, щоби боялись воювати, а не хочуть битися з людьми, яких вони кладуть своїми братами, хоча й іншої віри. Раз під час повстання Луки Вукаловича було так: коріничан післано битися з Лукою, що тільки з кількома десятками товаришів засів на Білій горі і побудував шанці. Коріничан було кілька сотень і водив їх баша. Луці тут був би й конець, бо й набоїв не ставало і їсти нічого не було; коли осе коріничани, порадившись між собою, вернулись від самих шанців, ні разу не вистріливши. А все ж вони не які-такі юнаки і спитай якого хочеш чорногорця про коріничан, він скаже: “Бога ми, су юнаці болі до нас”, між тим чорногорець кладе себе юнаком, від якого ліпшого не знайдеш у світі.

На час теперішнього повстання коріничани з повстанцями “уватили вјepy”, т. є. заприсягли одні другим, що їх ніхто з повстанців не займатиме і вони нікого; повстанці ще пообіцялись навіть не проходити через їх землі. Сей договір дуже був важний для повстання, а то ось із-за чого. В Герцоговині повстали такі племена: невесінці, гатчани, піва, дробняки, баняни. Сі вcі племена живуть на північно-західній стороні Чорногори. А межи тими і другими племенами живуть коріничани. Тепер, щоби пройти з Банян у Зубці, треба йти або біля Білеча, де багато всяких к у л (невеликі твердині), або через Чорногору, але щоб іти через неї, треба проходити через Білу гору коло Беґового корита, а тут сидять коріничани, що як захотіли би, могли б поставити шанці на Білій горі у пригідному місці, і ні один “усташ” не пройшов би з Банян у Зубці, а йти коло Білеча так само трудно, як було б і тут. Тепер же, через те, що одні другим присягу дали, “усташі” вільно могли йти через Чорногору, а потому попри Беґове корито в Зубці і Шуму.

Перед тим, як ми мали проходити в Зубці коло Беґова корита, найдено двох убитих чорногорців і думка була, що се вчинили коріничани, а ще нічого не було звісно і через се наш поводатар для більшої обезпеки взяв якогось хлопця з близького села, щоб той провів нас не прямою дорогою, яка тут була, а другою, безпечнішою. Опісля я взнав, що вбиті чорногорці хотіли було вкрасти кілька баранів у коріничан і за се добули таку плату.

Парубчак герцоговинець, що ішов з нами, був весела людина і відважний. Він розказував нам, де тут і коли билися герцоговинці з турками, де кого поховано і т. д. Але нам було не до його балакання. Ми тепер ішли перший раз в “опанках”, ноги не звикли до тонкої підошви, – то каміння різало і пекло. Один із наших товаришів хотів було зістатись на дорозі, не міг іти дальше, але вcі ми не хотіли сього дозволити, бо ще сьогодня, поки нога утомлена і горяча, не так болить підошва, а опісля, відпочивши, чоловік не може і звестись на ноги, не то що йти.

З усього балакання з парубчаком я тільки не забув, як вони виміряють, котра гора вища. Щоби спізнати, наприклад, чи вища Біла гора від Ловчина[1], чи ні, герцоговинець вилазить на самий верх Білої гори, бере рушницю і вкладає в дуло круглу, невеличку кулю, що входила б туди вільно, і цілиться на самий вершок Ловчина. Куля, очевидно сама викотиться з дула. А як так робити на Ловчині і цілитися на Білу гору, то куля не викотиться, зістанеться в дулі. Так-то вони взнають, що Біла гора вища від Ловчина.

Надвечір прийшли ми в зубацьке поле; воно ще більше дике, ніж граoвське. Ніде не видно, щоб було оране або копане. Дрібне каміння, наче нарочно побите, валяється купами то сям, то там; невисока трава, чагарник і навкруги високі, cірі, кам’яні гори.

Сонце вже cідало і тільки верх гір жеврів із тамтого боку поля. Кругом ні душі. Наш поводатар і парубчак не знали, де стоїть піп Міня; вони почали поглядати кругом, чи нема де живої душі, щоби спитати за військо. Через кілька хвилин вони вп’ялили очі на одно місце і почали гукати: “А ко си тами на брду[2]?”

Що я не силувавсь що-небудь угледіти на тому місці, куда вони гукали, – не бачив нічого. Коли осе дійшло до нас, але так тихо, наче шептало: “А ко сте ви?”

“Де стоїть піп Міня, де?!” – крикнув із усеї сили наш поводатар.

“Там біля церкви візьми наліво!” – дійшло до нас.

Ми пішли вперед, але ніде ніякої церкви не було видко. Сонце вже cіло; ми зайшли в дрібний чагарник і не знали, що нам робити. Наш поводатар уже гукав і стріляв, та ні звідкіля не одкликнулось.

Постоявши трохи на одному місці, ми пішли навмання, щоб дібратися хоч в яке-небудь село. Ніч була ясна, до того ж іще свiтив молодик. Перебираючись між кущами, ми надибали якогось чоловіка з рушницею.

– Ко сте ви? – крикнув він нам.

– Христяне! – відповіли ми.

Се був один “усташ” із війська попа Міні, якого пі­слано було роздивитися, що то гукає в полі.

– Так чом же ви не відкликались, коли чули, що ми гукаємо? – спитав встрічного наш поводатар.

– Та ми не знали, хто гукає. Деякі й хотіли було окликнутися, та воєвода заборонив.

Піп Міня стояв у селі Конському, недалеко від того місця, де ми спіткали “усташа”.

Я і не запримітив, як ми завернувши з-за одного високого каменя, стали перед хатою. На порозі стояв високий чоловік і щось говорив стиха. Перед ним стояло чоловіка двадцять із рушницями і слухали. Як скоро вони нас запримітили, той, що стояв на порозі, замовк, а інші стали набік. Наш поводатар сказав, що се сам воєвода піп Міня. Ми вклонились.

– Я радий, брачо, що ви прийшли воювати за таке велике, святе діло, – сказав піп Міня. Я не міг добре додивитися, яке в нього лице, а голос його мені дуже не вподобався.

– Не знаю й сам, куди вас помістити на кватиру: в таборі стояти вам не приходиться, бо там із голоду помрете... Не знаю, як тут бути... – говорив воєвода таким голосом, що аби тілько сказати, а там, як буде, то буде, а мені все одно.

Тут не підійшов, а підповз, як учена собака, до нього якийсь чорногорець, зсунув на потилицю шапку і почав щось шептати.

– Добре, добре, – промовив голосно воєвода. – От ідіть за ним. Ви будете жити разом із моїми офіцирами... – Воєвода обернувся і хотів увійти в хату. Один із товаришів попросив, чи нема часом води напитися. Воєвода звелів дати нам води. З хати вийшов невисокий чоловічок у чорногорській одежі, з русявою бородою і виніс у невеличкому “бокалі” (глечик) воду. Перейшовши в треті руки, бокал був уже порожній. Хто не пив, попросив іще води; Йованович, секретар воєводи, що виносив воду, наморщився, але виніс. Ще не напились усі і знов попросили. Йованович насупився і почав казати, що води у них мало, що її привозять іздалека, але се не помогло, і ми нaпocіли, щоби ще виніс.

Хата, в якій жили офіцири попа Міні, була тут же, кілька ступінів. Сіньми вона розділялась на дві половини. Наліворуч був розвалений плетінь і за ним видко було огонь, на якому щось варилось у великому казані; там сидів сліпий на одно око кухар попа Міні, і ще кілька чоловіка. Стелі в cій половині не було. Огонь горів посеред хати і дим виходив через стріху і двері. Друга половина була відгороджена стіною і в ній двері. В кімнаті проти дверей був глиняний комин і під ним горіло кілька поліняк. Диму була повна хата; він хмарою стояв попід стелею, їв очі і не давав дихати. Ввійшовши в хату, ми так і повалились на долівку, услану соломою. В хаті не було нікого. Офіцир Вербіца, що привів нас, зараз таки вийшов. Сидячи ми поскидали все непотрібне з себе і простяглись. Утома заглушала голод і все; хотілося спати. Через кілька хвилин прибіг до нас парубок, по одягу наполовину герцоговинець, наполовину німець; ce був чех Броніслав. Він почав говорити, збиваючи до купи слова сербські, чеські і німецькі, та так шпарко, що було трудно і вислідити, що він говорить. Накидавши до біса слів, Броніслав вибіг із хати. За кілька хвилин знов ускочив і, озирнувшись навкруги, виняв із-під поли сухарі і дав нам по одному, наказавши, щоб ми нікому не казали, хто нам дав.

Крізь сон я чув, як прийшов Вербіца і звелів Броніславові пекти нам половину баранячого задка на вечерю та як прийшов якийсь кривий піп і ліг на ліжко, що стояло коло дверей. Ледви не ледви все втихомирилось і можна було спокійно заснути.

 


 

Друкується за вид.:  Софрон Круть [Ф. Василевський]. Записки українця з побуту між полудневими слов’янами. – Львів: Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка під зарядом К.Беднарського, 1905. – (Літ.-наук. б-ка. Ч. 106-107 / відпов. за ред. Володимир Гнатюк). – Режим доступу: https://catalog.hathitrust.org/Record/100572568

 

(продовження в наступному числі)

 

[1]  Гора між морем і Цетінєм; із її верху в ясний тихий день видно Італію.

 

[2]  Брдо – гора.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)