Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Молода муза. Випуск 3
Микола Братан. І краса, і держава
Анатолій Суганяк. Атом любові
Микола Братан. Відчахнута віть
Книга пам'яті: Голодомор 1932-33 у Чаплинському районі
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 9

Ліричний і ліро-епічний ужинок Яра Славутича надзвичайно багатий (понад сім сотень текстів). Тож учителеві-словеснику слід окреслити широкий жанровий і тематичний діапазон поетичних витворів митця. Яр Славутич - співець багатогранний, поліфонічний. Йому однаково підвладні лірична мініатюра ("Океан обіймає дівча...") і монументальна поема ("Моя доба"), етюд ("Кримські етюди") і містерія ("Білий дім із чорною душею"), балада ("Чорностопець") і драматична поема ("Світичі"), гімн ("Канадський славень") і ораторія ("359"), портрет ("Стус") і поема-реквієм ("Донька без імені"), елегія ("Осіння елегія") і кантата ("Слава Мазепі"), романс ("Саскачеванка") і дума ("Дума про Кемптен"), послання ("До Ігоря Костецького") і пейзаж ("Удосвіта"), поменник ("Пам'яті Володимира Івасюка") і епіграма ("Автоепіграма"), пісня ("Зажинкова") і монолог ("Заливаха"), сатира ("Вождюк із лапами ведмедя") і спогад ("Масютко"), загадка ("Кололітературна загадка") і експромт ("Інтерв'юерська елегія"), ода ("Спарта") і медитація ("Вечірній роздум")... За період від поетичного дебюту (1938) і до сьогодення автор запропонував читацькій аудиторії 7 поем (одна з них - "Моя доба" - на 5000 рядків!), понад 700 віршів, більше сотні перекладів. І кожен ліричний чи ліро-епічний твір співця - плід копіткої праці розуму і серця, свідчення постійного прагнення до досконалості й вишуканості вислову.

Та й у тематичному відношенні доробок Яра Славутича вражає розмаїттям. Це передовсім історіософські мотиви, осмислення долі українського та інших народів на тлі вселюдського поступу, дослідження витоків героїзму й подвижництва, осягнення феномену запорозького козацтва, простеження найхарактерніших тенденцій, якими позначена новітня доба. Це і традиційна для неокласиків культурно-мистецька проблематика. Це, звичайно, і материнська, інтимна, пейзажна теми, розробляючи які поет-громадянин, співець-патріот розкриває інші іпостасі свого обдарування, виступає як ніжний лірик, тонкий поцінувач краси, знавець людської психології.

Учитель наголошує, що наскрізним у творчості Яра Славутича є мотив служіння рідній землі, самопожертви в ім'я її волі й добробуту, що переплітається з темою утвердження загальнолюдських ідеалів. Пафос подвижництва, небуденного чину заради високої ідеї притаманний віршам, присвяченим різним епохам і народам. Самопосвята Ісуса ("Христос", "Світанок. Свіжий вітер між олив..."), патріотична офіра вояків античності ("Дексилей", "Цикади, гелладські солов'ї...", "Спарта", "Кончина кімерійців"), маєстатичні діяння давніх слов'ян ("Тут жили Кирило і Методій...", "Олег у Царграді", "З княжої думи", "Перейнята слава", "Воєвода Дмитро") спонукають поета до глибоких студій над людською душею, пошуку тих першопричин, що формують сильну цілісну особистість. Де межа між страхом і сміливістю, між рабською покорою і бунтарством, розмірковує автор у віршах "Баскак", "Край Хвалинського бурого моря...", "Полонені", "Асланка" та ін. Глибокі історіософські візії Яра Славутича ("Вавилон", "Арії-орії", "Під віщим знаком подвигів Гермеса...", "Азія", "Бурий Захід, брунатний Схід...", "Ясна Литво, Міцкевичева рана...", "О вежі Віндзору, мій гордий дух...", "Варязький роздум", "Карло XII", "Ватерлоо" та ін.) традиційно переплітаються в його творчості з поглядом на Україну, її прадавнє минуле, сучасне становище та прийдешні часи ("Змієві вали", "Генеалогічне", "Україно, мій рідний краю...", "Апокаліптичне", "Палац у Батурині" й ін.). Наша земля, як вважає поет, споконвіку народжувала патріотів і волелюбців - від часів скитів ("Савур-могила") і полян ("Прапредки", "Пісня полян", "Сполох") до козацької доби (ліричні цикли "Запорожці", "Маєстат булави") та періоду УНР ("Крутянці", "Воїн і страдник", "359"), від звитяжних походів УПА ("Моя доба", "Нами снили поліські пущі...", "Шухевич") до виступів полум'яних правозахисників 60-70-х р.р. (збірка "Живі смолоскипи").

Як чудовий знавець історії та фольклору, зокрема думного епосу нашого народу, Яр Славутич у своїй ліриці часто оспівує визначні події козаччини, мужню боротьбу славних пращурів проти турецько-татарської експансії, польсько-шляхетського поневолення, московського ярма. Ряд віршів ("Побратими", "Зварила зілля...") побудовано за принципом зустрічі (подібно до знаменитої "Думи про козака Голоту"): герої сходяться з ворогом у завзятому герці і підтверджують при цьому свою спритність і одвагу. Колоритні найменування персонажів таких творів - Вернигора, Паливода, Прудивус - передбачають неабияку силу, жвавість, вправність їх носіїв. І дійсно козаки підтверджують справедливість кожного такого прізвиська, вони поводяться як легендарні давньоукраїнські витязі, що відомі з багатьох переказів і казок (Ілля Мурин, Добриня, Олексій Попович та ін.) і сприймаються як символи могутності, незламності, вірності рідному краєві. У вояка з сонета "Паливода" і вдача, і зовнішність небуденні: "шия - хоч обіддя гни", а "шкіра - не проходять кулі", "з ним жартувати - Боже борони!". Автор з захопленням перераховує чесноти свого героя, послуговуючись гіперболізованими висловами. Коли запорожець "подме на ліс - рославі ясени Ворушать віти, мертвим сном поснулі", "Струсне коня за грив'яні борулі - І гнеться кінь на мураву, пітний". Той же Паливода будь-кого здолає у змаганні на влучність у стрільбі - "гасить кулями свічки На півтораста від мушкета кроків". У подібному плані показується і снага та міць Вернигори з однойменного твору ("ворочав плечі, мов кряжі, й неспинно На румакові за ляхами мчав"). Образи звитяжців подано переважно в дії. Але поряд поет акцентує увагу й на описах (портретній характеристиці, відтворенні запорозького побуту).

Як вигадані персонажі, так і реальні історичні особи з української давнини відзначаються в поезіях Яра Славутича жертовністю й братолюбством, шляхетністю й справедливістю - Самійло Кішка з однойменного сонета, Богдан Хмельницький ("Напередодні", "Хмельницький"), Максим Кривоніс ("Жовті Води"), Іван Виговський ("Конотопська слава"), Іван Мазепа (цикл "Маєстат булави"), Петро Калнишевський ("Соловецький в'язень"). У серпанку величчя виступає славетний Богдан - гнівний і розважливий, одержимий ідеєю національного державотворення. Гетьман для народу "як сонце із туману", оскільки виражає найзаповітніші мрії, "думу пожадану" співвітчизників. А полягає вона в тому, "щоб від Карпат аж по Савур-могилу Державна воля владно процвіла". Це така висока мета, заради якої й життя не шкода. Афористично звучать слова Хмельницького: "В своїм краю волію полягти, Ніж по чужім у золоті пройти" [11, І, 68]. Сила героя таїться в його єдності з народом.

У такому ж ореолі звитяги постає й продовжувач Богданової лінії на незалежність і соборність - гетьман Іван Виговський, під орудою якого летіли "на орди москалів Герої Січі, браття з Лугу", косили "зайд, немов траву, Нарід єднаючи під стяги". Символом української нескореності й державницьких змагань виводить Яр Славутич образ Івана Мазепи ("Монолог перед шаблею", "Дует Мазепи й Мотрі", "Полтавська битва", "Заповіт Мазепи", "Слава Мазепі"). Великий гетьман зображений і на тлі баталій, і в плані особистого життя. Але завжди ні на мить не полишає його думка про рідну Україну, її культурний розвій, незалежне буття між вільних народів: "Під пануванням лихоліти Я боронив козацьких прав і всенародної просвіти По школах щиро пильнував, Щоб Край - окрадений Москвою - До волі, світлої мети, Під золотою булавою, Як за Богдана, повести" [11, І, 161].

У своїй творчості Яр Славутич віддає шану визначним українським літописцям і просвітникам, поетам і художникам, чиї долі стали зразком служіння рідному краєві. Самійло Величко ("Величко в Жуках") і Григорій Сковорода ("Сковорода в дорозі"), Пантелеймон Куліш ("Куліш у Венеції") і Дмитро Яворницький ("Дід із Січеслава"), Олександр Кониський, Єлизавета Скоропадська-Милорадович і Михайло Жученко ("Світичі") та багато інших достеменних подвижників простують сторінками книжок письменника з минулого в майбутнє і засвідчують неперервність кращих традицій в українському світі. Особливу увагу приділяє Яр Славутич Тарасові Шевченку, звертаючись до його світлого образу в десятках своїх творів ("Тебе пригадуєм піснями...", "Слово. У вінок Т.Шевченкові", "Шевченко в Вінніпезі", "Прийшов Шекспір до нашого Тараса…", "Аральська ніч", "Хто називав тебе Хвалинським...", "Сон" та ін.). У написаному в Каневі побіля могили генія вірші-присвяті "Коли я чую від мого онука..." поет стверджує, що майбутнє України залежить від успадкування кожним прийдешнім поколінним традицій батьків і дідів, і єднальною ланкою в цьому животворному процесі є Кобзареві напучування! "Коли я чую від мого онука З дитячих уст Шевченків заповіт, На серці тепло - не вмирає міт Про вічність роду, що міцніший бука" [11, І, 351]. Тарасове подвижництво запалює серця українців у різних куточках планети, надихає їх на героїчні діяння. Одним з таких духовних спадкоємців був проповідник і "визволу ратай, Нащадок роду Богунів завзятий" - отець Агапій Гончаренко. Цей мандрівник і мрійник хотів перетворити "в Україну-казку" безмежні простори на сході, заселені нашими земляками - Зелений Клин, Камчатку, Аляску і Каліфорнію. Там же, далеко від берегів Дніпра, він і спочив, віддавши своє життя й снагу ідеї пробудження національної самосвідомості українців. У поемі "Скарга" Яр Славутич підкреслює орієнтацію отця Агапія на заповіти світочів - Т.Шевченка й П.Куліша.

Охоплюючи поглядом художника XX століття, поет чітко вирізняє найважливіші моменти в процесі відродження українства (поява і занепад УНР, виникнення й діяльність ОУН, державницький спалах Карпатської України, боротьба УПА, рух правозахисників 60-70-х рр., відновлення самостійної й соборної демократичної України 90-х рр.). Змальовуючи кожен такий етап, Яр Славутич зупиняється на окремих постатях людей, які торували шлях до волі. Таким був співець революції Олександр Олесь ("Воїн і страдник"), який звав у бій, "відважний і кривавий, За рідний край, за ниви запашні". Такими були й ті запальні юнаки, які "пили душею поклики співні і йшли вперед на спалахи заграви" [11, І, 76]. Чимало з них загинуло в нерівному бою ("Крутянці", "Непокора"), поклавши голови "за рідний Київ, Скріпивши крок державницькій ході, Вписавши подвиг у свободи вияв" [11, І, 90]. Незабутні герої Базару (ораторія "359") і хлопці, що бились за державність Срібної Землі ("Карпатські січовики"), прокладали подвижницькі шляхи для майбутньої УПА. І славні упівці не посоромили пам'яті своїх попередників, мужньо борючись і з більшовиками, і з фашистами.

Пафосом звеличення УПА перейнято вірш "Нами снили поліські пущі…", автобіографічну поему "Моя доба". Обшири дій вояків розпросторюються по всій етнічній території України - від Сяну до Кубані, єднаючи всіх, хто не байдужий до долі своєї батьківщини: "По всій країні - з заходу й до сходу - Повстанські подвиги гули з народу" [11, ІІ, 153]. У трьох піснях поеми (дев'ятій - "Григорій в армії", десятій - "Теліга в Києві", одинадцятій - "Рейди УПА") автор оспівує тих, що дивились у вічі "московській смерті", виступали проти "берлінських ґвалтів, польської потали". Діяння Української Повстанської Армії подаються через сприйняття безпосереднього учасника й очевидця подій - юнака з херсонських степів. Григорій разом зі своїми однодумцями й побратимами по зброї радий "на битву йти, на правдоносний клич - Підмогу дати українській владі!" [11, ІІ, 134].

Упівці, наче легендарні лицарі з народного епосу, ідуть на бій з лиховісними силами, що "вп'ялися в тіло України". Їх надихає надія на торжество української справи, кличе вперед "орлина радість, пісня лебедина". Воїнам УПА є з кого брати приклад, адже давня й нова історія рідної землі підносить на п'єдестал всенародної шани національних героїв, прославлених у віках месників. Їхні гучні діла зовуть на подвиг, до самопосвяти в ім'я правди й справедливості: "Волає край вугілля і пшениць - І воскресають Довбуш, Кобилиця. Бандеру, Мельника й Чупринку ниць Не покладе й навальна вогневиця!" [11, ІІ, 136]. Яр Славутич веде мову про Олега Ольжича й Олену Телігу як світочів національної справи. Такими ж одержимими патріотичною ідеєю були Бульба-Боровець, Позичанюк, Дацько, Шандрук, Долуд і багато інших відомих чи й безіменних героїв, чия мужність і відвага свідчили про безсмертя і нескореність нашої нації, чиї "не міліють невичерпні надра".

З боротьбою УПА автор пов'язує мрію про "державно-творчий нації розвій", адже кожен куточок України відгукується на клич повстанців, бо тут "не вмирав ніколи богатир", таїв силу для остаточної борні з ворогом: "Охлюпуйсь хвилями, ставна Одесо! Берись, Херсоне, до міцних вітрил! Напружуй, Керчу, приозівське плесо! Блакитна Ялто, не приземлюй крил! Москви сваволя вниз, довгтелесо, У злій злобі вганяючись у пил, Впаде..." [11, ІІ, 149]. Всеукраїнський розмах дій упівців вражає уяву не тільки співвітчизників, а й іноземців, зачудованих масштабами патріотичних змагань на Україні. Хоч це "краї нечулої Європи", але й до них долинає слава УПА - військової структури, що увібрала найкращих представників нації, які служать їй вірою й правдою, боронячи рідні терени від окупантів - як західних, так і східних. "Новітніх подвигів січовики, Немов небесних сонць протуберанці, Повік віститимуть на всі віки, На всі нові, потомні покоління, Про гнів народу й гідности горіння" [11, ІІ, 137]. Ці відомі й незнані герої - "вічний дух, нестримний і рвачкий", той дух, що був оспіваний у нашій класичній поезії як невід'ємна риса нашого народу. Тож цілком закономірно, що й природа рідного краю стає пліч-о-пліч з месниками, співпереживає з ними: "...І скрізь радіє кожна деревинка, Де йде з упівцями Тарас Чупринка" [11, ІІ, 153]. У цій поетичній сентенції, що звучить як народна приповідка, віддзеркалена любов і шана загалу до свого улюбленця - командира УПА. Постать Романа Шухевича (він же - Тарас Чупринка) символізує нездоланність нації борців-подвижників. Рядки поеми звучать як величний гімн повстанцям, чий подвиг не зітреться в пам'яті народу.

Твори високого трагізму "Глибокий жалю, невимовна мста!" і "Донька без імені" передають особисте горе героя-упівця (і самого автора), що переплітається з болями всього народу, запалює вояка священним почуттям помсти над ворогом-нелюдом. Поет майже дослівно аплікує останній з названих зразків рядками з листівок-летючок, що поширювались з метою пробудження національної свідомості українців, їх готовності стати на захист прадавньої української землі - краю князів Данила й Володимира.

Вірш-епітафія "Пам'яті Тараса Бульби-Боровця" закарбував незабутні риси "меткого керманича", який плекав усі "чесноти провідничі, стрілецький звичай, дух січовиків". Автор певен, що традиції упівського ватажка продовжать "герої подвигу нових віків". У поезії-монолозі "Шухевич" Яр Славутич згадує добрим словом керівника УПА, зве його своїм "татом", "рідним батьком". Образ славного генерала нетлінний, а його духовна сила живить енергією нові покоління борців. Твір написаний білим віршем, що додає йому урочистості, піднесеного настрою, адже справа звитяжця продовжується в ділах спадкоємців. Автор вірить, що "надходить день, віщований Тарасом, Відплатний день, рокований Франком" [11, І, 294].

Цей день наближали й герої поезій "Кенгірське повстання", "Чорновіл", "Лук'яненко", "Стус", "Григоренко", "Пам'яті Алли Горської", "Макух" та ін. Це сильні духом люди повоєнної України, що на повний голос заявили про свою національну гідність, про потоптані права великого європейського народу, якому було уготовано бути рабом у більшовицькому раю-казармі.

Десятки творів Яра Славутича перейняті пафосом звинувачення комуністичного режиму в численних злочинах проти людства. Це передовсім болючі вірші-спомини про голодомор 1932-1933 рр. на Україні, що відібрав багато мільйонів життів наших співвітчизників - "Твоєї вбогої могили, діду...", "Я тут колись ганяв м'яча на площі...", "1933" ("Тридцять третя весна..."), "1933" (спогади-триптих), "Моє чоло дві зморшки перетнули...", "Коли Каган під'юдив норов Коби..." та ін. Узагальнені картини тих жахіть, які разом зі своїм народом пережив і Яр Славутич, перемежовуються в його поезіях з конкретними замальовками з життя окремих людей - як нещасних жертв, так і активних борців проти московсько-більшовицької сваволі. У вірші "Моє чоло дві зморшки перетнули..." письменник послуговується прийомом сну-видіння і показує, як страшну казку, часи утвердження радянської влади на Україні. Герой твору - юнак - бачить себе старезним дідом, що розповідає щасливим і радісним онукам про минулі лихоліття. Форма казки в казці, обрана оповідачем, додає цій історії про сталінську добу особливої гостроти й трагізму: "І падали ті люди, як бадилля, Як будяки під гострою косою. Бо змій гримучий, із Кавказу родом, Їм не давав ні їсти, ані пити" [11, І, 19], допомагає усвідомити істину про необхідність визволення з імперських пут, інакше українці приречені на загибель. Вірш "Серп і молот - смерть і голод" уже в своїй афористичній назві містить обвинувачення тоталітарній системі в Радянському Союзі за жорстокість і немилосердність. Яр Славутич розвінчує псевдонародолюбство більшовиків як "убивць чести", авторів голодоморних сценаріїв, паліїв багатьох кривавих воєн. Ця ж тема широко заявлена в поемі "Моя доба", зокрема в другій та третій піснях ("Голод", "Повстання"). Події подано крізь призму сприйняття юнака Григорія, що пережив з сім'єю часи примусової колективізації. Героя супроводжують "голодна, вихудла весна", "безхлібний люд", "смерти невблаганне рало", "людського м'яса чад" та інші страхітливі реалії 30-х років. Автор розповідає сувору історію про те, "як хлопці, молоді й рославі, В безхліб'ї збувши силу незначну, Дядьків, що мерли з голоду в неславі, На справедливу підняли війну" [11, II, 68]. В епічному плані передає Яр Славутич перебіг цього масового виступу виснажених, але нескорених козацьких нащадків. Хвилі звитяжців "на станційні зернові утвори Пливли й пливли", "з усіх усюд голодний натовп ліз", "котився вдаль повстанський перегук", "гуляли коси, рогачі й сокири". Повтори і риторичні вигуки ("О людський гніве, сповнений по вінця!", "О людський гніве, зливою могутній!", "О людський гніве, наглий, як вулкан, Що потрясає мирною землею!") підсилюють враження від зображуваних подій, засвідчують одержимість бунтарів, від запалу й ненависті яких трясеться "енкаведівське сало", тремтять "московські трутні". Мимоволі в уяві автора виникають асоціації з Запорозькою Січчю і спіненим Дніпром, постатями М.Кривоноса, У.Кармелюка, С.Петлюри як символами національної непокори й потягу до волі.

Потужний викривальний струмінь пронизує твори Яра Славутича, присвячені нищенню більшовиками духовних скарбів українського народу, переслідуванню мови, пісні, релігії, фізичній ліквідації сотень найвизначніших діячів культури, мистецтва, науки. Антигуманна діяльність московських правителів простежується упродовж століть ("Санкт-Петербург", "Дуднить Сибір, колотяться урали...", "Гетьманські горять книгозбірні...", "Вечірній роздум", "У кожнім парку - масова могила...", "Із Бору в Биківні", пролог і епілог до книги "Розстріляна муза", "У палаці "Жовтневий", "Горбачовіада" та ін.). Не минає поет і екологічної теми, проводячи думку про згубні наслідки російського панування на Україні та в інших національних регіонах імперії ("На Україні не один Чорнобиль...", "Гнилі моря на тілі України...", "Тебе впритул - до костей - обікрали...", "Над Україною навис..." та ін.).

У віршах про нелегку долю рідної землі Яр Славутич часто звертається до образу матері, що стає лейтмотивним у ряді поетичних книг. Ця тема особливо дорога письменникові. Вона репрезентована в творах "Жар-птиця", "Матері", "Зварила зілля…", "Мати", "Падає-спадає листя з ясенів...", "Мати мовить", "Білий бузок і рожевий вишник…", "Пам'яті матері", "На Різдво", "Синів чекають матері..." та ін. Образ найріднішої людини асоціюється у Яра Славутича з Вітчизною, з пречистою дівою Марією, сприймається як втілення всього найсвятішого. Мати гоїть синові-героєві тілесні й моральні рани, благословляє його на подвиг в ім'я свого народу, додає духовної сили й непереможності. Тож поет добирає у віршах найніжніші, найщемливіші слова, аби передати велич цього образу: "Мамо, журавко рідна моя", "Чайко, що гріла вутлих пташат", "Благословенна і найдорожча! В серці живеш ти, божеська проща", "Богозахисна стріхо моя" ("Пам'яті матері"); "А ти стоїш на покуті, як мрія, Як Божа Мати" ("На Різдво"); "Далека мамо, серцеві найближча!", "Мамо, я без тебе Не знав би світу і не бачив неба" ("Моя доба").

З материнською темою в доробку Яра Славутича органічно поєднуються херсонські мотиви, розкриттю яких учитель-словесник присвятить окреме місце. Рідні степові простори, люди і природа південних країв, мала батьківщина поета озиваються в кожній його ліричній книзі. Але найширше ця тема представлена в збірці "Співає колос" (1945). У дебютному вірші "Коню мій буланий...", що був включений до неї, автор оспівує "небесами чистий, Землями плодистий, Квітами барвистий Наш херсонський край" [11, І, 12]. Таке ж замилування й захоплення притаманне поезіям-пейзажам "Земля парує... На безмежжя голе..", "Розляглись поля широкі...", "Іду степами по стрункій дорозі...", "Колос колосу співає...", "На сінокосі", "Розорано клини й долини…", "Повіє південь - і відлига...", "Осінь" та ін. Вірш-присвята Тереневі Масенку "Під синім небом, над ясним колоссям..." увібрав і радісні відчуття письменника від споглядання краси рідної землі, і тяжкі переживання, викликані лихоліттями. Адже "щастя й горе водночас велося" там, де поетова "херсонська юність розцвіла". На тлі пейзажної атрибутики (синє небо, степи ковилові, дикий терен, шлях до моря) вирізняється образ матері, що "мов зегзиця, плакала вночі". Цей неповторний "світ у рідних барвах" супроводжуватиме Яра Славутича завжди ("Елегія").

Цикл "Херсонські сонети" - ліричне свідчення про незглибиму любов Яра Славутича до степової України. Як пензлем художника, виписані замальовки малої батьківщини письменника у віршах "Навесні", "Шляхи", "Став", "Кавуни", "Вечір", "Липнева ніч", "Удосвіта", "Посуха", "Гарманування", "Станція Долинська" та ін. У сонеті "Степи Херсонщини", створеному на Брянщині в часи війни, постають обриси рідних місць автора, таких звичних для нього і таких принадних. Ці картини сповнені любові, ніжності й певної ідеалізації, адже це край дитячих мрій і сподівань. У пам'яті поета фіксуються, як на кіноплівці окремі кадри, малюнки отчої землі, насичені звуками і барвами ("дзвенить бджола у рвійному нестримі", "соломоверхі клуні на току", "голубий ставок", "розлогі верби в ранішньому димі", "верхи тополь і вітрякові крила"). Гострим болем вривається в цю ліричну ідилію згадка про страждання, що випали на долю Жученків за радянської доби ("несуть батьки журбу свою гірку"). Просто й щиро мовить Яр Славутич про своє почуття синівської відданості цим південноукраїнським просторам, спомини про які обвівають душу теплом і сонячністю, додають життєвої і творчої наснаги, відваги в боротьбі ("вас не забуду на своїм віку", "тримаю в серці", "над усе люблю на чужині"). В сонетах, за традицією, не повторюються слова і вирази. Але в даному вірші рефрен "степи Херсонщини, поля питимі" цілком органічний і виправданий.

Рідні краєвиди в серпанку щемливої ностальгії і світлої надії на повернення додому виведені в багатьох поезіях з наступних книг "Ні гожий Майн, ні Райнові щедроти...", "Важкого зерна золотистий ворох...", "Як помру, не подолавши втому...", "Мистецтва радісна принада...", "Благодатне", "Гурівський ліс", "Чорне море" та ін. Ніяка краса екзотичних країн не може притлумити в серці співця туги за батьківщиною, у звуках і барвах чужини вловлюються прикмети далекої України. У вірші "Коли в Танжирі піють півні..." героєві вимальовується такий пейзаж-ілюзія: "Херсонські села на осонні, Дзвінких дворів ранковий клекіт І став, і верби мрійно-сонні", "Дніпра могутній гук і гомін". Але це щасливе видіння минає, і знову душу крає відчуття чи не довічної розлуки з материнською землею.

Вірші особистого плану розкривають найсокровенніше в думах і почуттях митця. Ліричний доробок Яра Славутича в цьому відношенні не є винятком: інтимний струмінь проймає всю його творчість. Це насамперед любовна тема, яка завжди хвилювала співця, хоча кількісно такі зразки традиційно поступались перед поезіями громадянського звучання. Дослідники творчості Яра Славутича В.Державин, К.Волинський, П.Сорока, Т.Назаренко неодноразово вказували на майстерність письменника в даному жанрі. Що ж є показовим для особистої лірики цього автора? Передусім щирість, безпосередність, делікатність, захопленість своєю обраницею.

У творах різних часів звертається Яр Славутич до образу жінки. Так, уже перша книга автора "Співає колос" (1945) репрезентує цілий ряд любовних поезій, об'єднаних у цикл "Перше кохання (Кушугумка)". З віршів постає мозаїчний портрет коханої ("Її очі", "Її вуста", "Її коса", "Її сміх", "Її стан", "Її відсутність", "Її прихід"). Уже цей ранній цикл засвідчив, що становлення виражально-зображувальної системи поета проходило в основному при художньому освоєнні теми природи. Автор прагне до асоціативності образу, який при цьому не губить своєї прозорості й дохідливості. Доречно процитувати такий фрагмент:

 

Як солов'їний на світанку спів,
Як любий поклик ранньої зозулі,
Як дзенькіт кобзи, що зове на гулі,
Як на ставку ячання лебедів,

Як перший крик розпалених півнів,
Як шепіт вишні у знемозі чулій,
Як поцілунки в зустрічі минулій,
Коли обом не вистачало слів, -

Лунає сміх її…

("Її сміх" [11, І, 31]).

Оспівуючи красу коханої, Яр Славутич вдається не тільки до оригінальних порівнянь, але й перифразів та епітетів (очі - "важкі стожари", "видиво святе", "жаркі", "співочі", "журливі"; вуста - "п'янкі", "запашні").

Кожна портретна деталь милої викликає захоплення поета, як-от у мініатюрі "Її коса": "Я розплітав її, товсту й важучу, На серця дні тамуючи биття. Поцілувавши, бавивсь, мов дитя, І відкидав на стан, як темну тучу" [11, І, 30]. Кохання ліричного героя палке й жагуче, можлива зрада з боку дівчини може привести хлопця до самогубства: "Клянусь життям, як зрадиш ти мене, Я обів'юсь і задушусь косою!" [11, І, 30]. Художніми перебільшеннями насичена й поезія "Її стан". При зустрічі з красунею-чарівницею "замовкають птиці і найстрункіші заздрять дерева", "лискучим шовком клониться трава". Дівчина не пішла, а "попливла, у гармонійному йдучи хитанні". Ця наскрізна нотка обожнювання любої домінує й у сонеті "Її прихід":

І вмить вона, як ластівка прудка,
Дугою спурхнула з-понад горбка,
І - наче хміль - руками обвилася.
А я, під зливою важучих кіс,
Немов у звабі жданого заласся,
Підняв на руки і - як сонце - ніс [11, І, 32].

Порівняння з сонцем як символом життя вияскравлює те неперебутнє значення, яке зайняла в долі юнака прекрасна Кушугумка (себто дівчина з с.Кушугум). У той же час розлука з коханою несе героєві неспокій і тривогу, гнітючі й болючі відчуття. В сонеті "Її відсутність" образ обраниці асоціюється з природою рідних країв, де "на придніпровім росянім просторі Бере чебрець у владне здобуття", напротивагу міському оточенню, де любої немає, де все сіре, звичайне ("нових будинків цементне покрижжя, В індустріальнім ставлене ладу").

З циклом "Перше кохання" гармоніює віршована "дописка", для якої характерний грайливий напівсерйозний тон. Традиційні для класичного сонета катрени й терцети тут поступаються коротким двовіршам (учитель може продемонструвати цей текст на плакаті чи на екрані для більшої наочності):

Твоя очиця кара -
Для мене люта кара!

Який жаданий надив
Мене до тебе надив?

Чи прохолодить лютень
Гарячі сльози лютень? [11, І, 33].

Фінальний акорд цієї заснованої на омонімічних римах мініатюри із розпачливим вигуком "Моя пропаща справа!" таїть відтінок самоіронії. Та хоча віршоване "Пророцтво" віщує життєву прозу й суєту, оте юнацьке почуття не забудеться як "чар" молодості.

Інший любовний цикл "Жага" викликає інтерес як щодо змісту (кожен вірш передає різні етапи в перебігу любовного побачення), так і в формальному аспекті (перша поезія подана катренами, друга - тріолет, третя - рондель, четверта написана білим віршем). Щоб підкреслити природність і щирість почуттів закоханих героїв, Яр Славутич вдається до промовистого повтору, що стає лейтмотивом: "Люблю, як бджілка - цвіт калини. Як біла хмарка - дно ріки!" [11, І, 34].

Культ кохання домінує і в недавно віднайдених поезіях раннього періоду, що вважалися втраченими - "На луговині стрілись ми…" і "Колись прийду на схилі травня…". Знову автор звертається до картин природи, щоб найяскравіше відтворити радість зустрічі. Висока художня інформативність текстів виявляється не тільки в поетичній техніці, а й у принципах відбору окремих деталей ("зітхали трави", "пах чебрець", "роса котилася", "місяць ліг", "воркування голубів"). Функціональна роль кожної деталі різна, але в своїй сукупності вони подають цілісну картину. Краса природи і закоханих цілком гармоніюють. Ці вірші взаємно доповнюють одне одного, та несподіваний висновок у фіналі другої поезії ("Я ж перебрів гаї й діброви, Та не зловив мою любов" [11, І, 429] бентежить читача.

У феєричному сяйві язичницького грища анатомія кохання, інтерпретована Яром Славутичем, набуває нових штрихів (диптих "На Купала"). Чари "медової ночі", зворохобленої пристрастю, і тихі плеса днів, куди "буття човни пливуть, пливуть…", - таким було, є й буде людське життя ("Та де там смерть?! Навколо світ такий барвистий!").

Яр Славутич у багатьох своїх віршах виступає тонким психологом. Вражаючим є проникнення автора в духовний світ самотньої жінки ("Жахливий жах - жіноча самота!…". Тут використовуються цікаві мікрообрази, навіяні фольклором (коні часу, помарніла збруя, калинові мости), що суголосні дням самотньої "сивобрової жінки". Драматизм долі героїні підсилюється в прикінцевих рядках: "Нема нікого зліва, ані справа, Єдиний друг - нова холодна лава" [11, І, 406].

У ряді задушевних поезій "Я по світах блукав, як Одисей…", "Коли ударить білий клавиш…", "Коли ти в білому прийшла...", "Тужу, як якша, в'яну за тобою!.." автор кількома лаконічними штрихами створює образно-настроєву картину, здатну викликати в читача відповідний емоційний стан:

Немов жаркі твої уста -
Стожари сонць відкрило небо.
І я не знав, та яснота
Пливла від сукні чи від тебе

("Коли ти в білому прийшла…" [11, І, 270]).

Візії давноминулого почуття постають перед співцем у вірші "Голубка сіла на моє вікно…". Для створення портрета коханої Яр Славутич вдається до цікавих мікрообразів ("лозою гнувся стан", "коса співала", "пили достояне вино", "яркі очі"). У фіналі сонета поєднуються драматизм з легкою іронією:

Дарма шукав я тих ярких очей
У повній залі. Не прийшла, жорстока!
Невже пірнула з готики в бароко? [9, І, 388].

Особистісна лірика поета репрезентує його любовний кодекс. І в часах прадавніх ("Над Бористеном", "Амазонки"), і пізніших ("Дует Мазепи й Мотрі", "Ніч"), і в новітніх ("Коли розтане доранкова мла…", "Жіноча пісня") автор оспівує небуденні людські постаті, кохання яких по-земному просте й водночас неповторне, сповнене найрізноманітніших нюансів. Інтимне в долі цих героїв тісно переплітається з громадським, загальнонародним.

У подібному ракурсі відображені почуття ічкерів з "Жіночої пісні", присвяченої подіям на Північному Кавказі. Подружжя горців спаяне й коханням, і любов'ю до рідного краю. Болючим акордом розпочинає Яр Славутич цю коротку історію ("десь мій муж умира, Умирає мій муж"), яка нагадує нам аналогічну ситуацію з "Слова про Ігорів похід":

Засвічу я свічу,
Помолюсь, - полечу
І сльозами змочу
Рани й кров по плечу.
Хай одужує муж -
І на битву чимдуж! [11, І, 410].

Узагалі поет неодноразово звертається в своєму доробку до східних мотивів ("Любове, творчости наснаго...", "Іштар", "Яре мій!" - вона сказала. Спалахнула в нього кров…", "Як солодко дурманить зарошений жасмин…" та ін.). Часом такі вірші звучать жартівливо, як газель "Три дружини дозволяє правовірному Аллах…":

Тільки я один у Бога, безталанний сибарит,
Жаль безмежний виливаю - несприятливий Аллах!
Дав одну мені дружину, ані шаблі, ні коня, -
І горює Яр Славутич - покарав мене Аллах!

[11, І, 252].

Окремі зразки особистісної поезії Яра Славутича відзначаються неабиякою мелодійністю (романси "Саскачеванка", "Тепле небо твоїх очей…"), тож покладені на музику композиторами). Ось рядки із "Саскачеванки":

Чудодійно горів кароокий вогонь,
І коси променилась корона.
Я малину прийняв із рожевих долонь -
І палав, як малина червона [11, І, 199].

Точні рими, чаруючі асонанси, до яких вдається автор, додають віршеві співучості й виразності. Емоційну напругу поет передає алітераціями, повторами цілого ряду фонокомплексів:

Рвійне серце моє вилітало з грудей
І ридало, й раділо тривало.
Дві перлини жагучих, німовних очей
Владним жаром його переймало" [11, І, 199].

У даному фрагменті спостерігається насичення приголосного звука "р", а також звукового сполучення "ло" (вплітало, ридало, раділо, тривало, переймало).

Підсумовуючи урок, учитель підкреслює: різні теми успішно розробляються Яром Славутичем у розмаїтих жанрових і строфічних формах. Це достеменний майстер у відображенні найскладніших людських стосунків, настроїв, переживань.

 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)