Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Олег Олексюк. Затуманені плачем

Немченко І. “У слові “Русь” своє пізнаєш…” // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.87-102.

 

 

“У слові “Русь” своє пізнаєш…”
(пафос українськості в поезії Івана Киризюка)

Роде мій!
Тим відколотим паростком,
Тим крилом, що за Бугом,
Доторкнись до джерел
Київського престолу…

І.Киризюк

 

10 жовтня 2014 року своє славне 65-ліття відзначив Іван Киризюк – один із багатьох самобутніх українських співців Польщі помежів’я ХХ і ХХІ століть. Виступаючи на літера­тур­ній ниві протягом багатьох десятиріч, поряд з такими авто­рами, як Остап Лапський і Яків Гудемчук, Іван Зла­то­кудр і Володислав Грабан, Петро Львович і Ольга Петик-Хиляк, Міля Лучак-Горбачек і Стефанія Трохановська, Ірина Рейт і Юрій Гаврилюк, Тадей Карабович і Петро Мурянка, Анна Ландвуйчак і Софія Сачко, Олена Дуць-Файфер і Женя Жабінська, Юрій Трачук та ін., цей автор традиційно ви­різняється своїм ліричним голосом.

Іван Петрович Киризюк побачив світ восени 1949 року в Крив’ятичах побіля Більська Підляського на Білосточ­чині. Він належить до тієї гілки нашого народу, що в рамцях горезвісної операції “Вісла” 1947 р. з благословення сталінського керівництва з СРСР була свавільно відірваною від етнічних пращурівських земель (Лемківщина, Бойків­щина, Надсяння, Любачівщина, Білгорайщина, Холмщина, Під­ляшшя) і кинутою у вир асиміляції. Тому сліди цієї тра­гедії колючими тернинами разять у ліричних мініа­тю­рах письменника.

Іван Киризюк народився, зростав, формувався як творча особистість у межах теперішньої Польщі, але є, як кажуть, до мозку кісток співцем українським, бо увібрав на гли­бин­ному рівні те, що заповідане пращурами ще з княжої епохи. Кредо письменника прочитується хоча б у такому одкровенні: “Якщо є можливості, якщо є дар від Бога, чи є натхнення в чоловіка, то він повинен зберігати те, з чого він вийшов, тобто традиції, мову, культуру предків, свого народу. Бо як ми відірвемося від історії, від коріння, про яке я писав у котромусь з віршів, то станемо людьми чужими для своєї нації, будемо чимось, з чого будуть черпати чужі, будуючи на наших плечах своє” [20, c.115-116].

Поет не ігнорує сьогочасності з її разю­чи­ми ознаками, але домінує в його творах погляд у минуле, пошук витоків свого народу. Таке ретробачення І.Киризюка неод­норазово фіксувалося критиками та дослід­никами, увагою яких письменник не обділений (С.Андрусів, Б.Бойчук, Т.Кара­бович, Б.Столярчук, І.Трач, В.Яручик та ін.).

За словами Б.Бойчука, цей поет “одержимий голосами предків із минулого” [2, c.104]. А відтак серед граней Киризюкової художньої системи критик називає передов­сім “світ, де минуле стикається з сучасним і долею люди­ни” [2, c.104]. Улюбленим мотивом співця, стверджує Т.Кара­бович, залишається “історія Підляшшя з візантійськими конотаціями, а також церковною духовністю” [6, с.243]. Він же відзначає: “Відвага, з якою говорить Іван Киризюк про минуле, дає йому силу і поштовх до майбуття” [5, с.259]. В.Яручик наголошує, що співець Підляшшя “пра­істо­рію свого краю відносить до часів легендарного Кия і його сестри Либідь, княгині Ольги, князів Володимира та Ярослава” [24, с.291]. А І.Трач констатує, що джерелом у “поетичних мандрах” співця є “доля предків, рідна мова, фольклор, народні звичаї, природа рідного Підляшшя” [23, с.476]. З ними всіма суголосний Б.Столярчук, відмічаючи для себе в погляді на І.Киризюка, як “у його душі нурту­ється біль за минулим”, котре “болить болем” [22, с.26]. І причиною цього С.Андрусів називає “екзистенційний статус поета-емігранта – сирітство – на узбіччі буття – без Матері – рідної землі”, адже “втрата матері в ранньому дитинстві у дорослому віці провокує у психіці вічного сироти регресію у минуле” [1, с.100].

У вступному матеріалі “Від редакції”, яким відкри­ва­єть­ся другий том річника “Український літературний провулок” (2002), точно передано основний імпульс, головне джерело творчості учасників-співавторів цього збірника, зокрема й І.Киризюка: “Пошуки тотожності дуже часто ведуть у слово, і воно стає батьківщиною у стовбурі самотності, або гніздом, сплетеним серед чужини з рідних клаптиків пам’яті про дитинство, яке майже по сей бік життя. Це подорож додому з піднятою головою, із зором, спрямованим в небо, коли слідкуєш за вирієм дикого птаства, що ключем летить десь на Схід. Мандрівка до себе через складні десятиліття, коли вірші писалися до шухляди, а слухачами написаного були чотири стіни, підлога та стеля” [3, с.5].

Іван Киризюк – це яскравий представник літературних сил українсько-польського порубіжжя, чия творчість являє собою розмаїте й багатовимірне явище. Крив’ятичі поряд з Більськом Підляським на Білосточчині – це поетова “столиця”, від якої зусібіч розходяться промені його сер­деч­них імпульсів, фіксованих у версифікаційних кардіо­грамах. “Мої предки, – зазначає І.Киризюк, – як і частина людей з сільського середовища, мали свої маленькі домашні бібліотеки, де були “Псалтир”, “Біблія”, твори деяких поетів з Росії. Дехто в селах мав також “Кобзаря”. Ці всі книги, на мою думку, видавалися наприкінці ХІХ ст. чи на початку ХХ ст. у Петербурзі, у Харкові чи в Галичині. Вдома ми говорили українською говіркою. Багато співали пісень тому, що мої рідні Крив’ятичі були співучим селом і збиралися в ньому молоді на лавочках у вечірню пору. Насамперед співали українські народні пісні. Трапля­лися також російські пісні. Саме завдяки фольклорові я в якійсь мірі ввійшов до українського слова” [20, с.107-108]. Подібні міркування не раз знаходимо у згадках, сповідях, одкровеннях співця: “Я виховувався у ті часи, коли на Північному Підляшші був сильний фольклор, де він навіть розвивався через те, що поповнювався фольклором з Полісся чи Волині. Існувало також багато легенд, розповідей про козацькі війни, про Богдана Хмельницького чи Тараса Бульбу. Співалися веснянки та рогульки – пісні, пов’язані з природою. Тепер це все зникає і існує тільки в міні­маль­ній кількості. Я виховувався в таких здорових умовах, які сприяли мені, як гуманістові, для мене, як поета, для розвитку мого світогляду і для самої поезії” [20, с.115].

Тож знаменно, що творчий процес, який у митця триває вже кілька десятиліть, закорінений насамперед у любові до малої батьківщини як часточки українського етнічного простору. Там він почав віршувати у віці 12 літ. І там поет відчув нерозривний зв’язок з міріадами попередніх поколінь українців, чий невмирущий дух спонукав його до творчості. Батьківська оселя, рідне село – незмінні обереги пам’яті роду. Там “під іконою / В затишші хати / Псалом візантійський / Гомонить тепло / Мовою предків” [17, с.47].

Іван Киризюк – динамічний модерний співець. Це “людина безустанного неспокою” (Б.Бойчук). Митець пройшов тривалу творчу еволюцію, починаючи від свого поетичного дебюту в періодиці в 1971 році (говірковий вірш “Наш край”, уміщений у білостоцькій газеті Біло­руського суспільно-культурного товариства “Ніва”) та першої збірки віршів “Моя батьківщина, Підляшшя” (1982) і продовжуючи мистецькими пошуками, що реалізувалися в книгах “Пісні моєї сторони” (1985), “Моїй батьківщині” (1986), “Весна з русалками” (1995), “На дорозі із кирилиці” (1995), “Смак ягоди ожини” (1999), “Кольори життя” (2008) та в численних публікаціях на сторінках річників, журналів, антологій, газет Білорусі, Польщі, Словаччини, США, України (“Бєлавежа”, “Вісник Таврійської фундації”, “Дзвін”, “Дукля”, “Золотий гомін”, “Лемківщина”, “Наш голос”, “Наша культура”, “Наше слово”, “Нива”, “Світовид”, “Україн­ський альманах”, “Український календар”, “Український літе­ратурний провулок” та ін.).

Ще роблячи перші кроки в письменстві, репрезентуючи ранній доробок на сторінках газети “Ніва”, І.Киризюк послідовно обстоював свою українськість. Йому аж ніяк не імпонувало, що редакційні працівники названого ви­дан­ня прагнули обілорусити молодого автора. Вірші по­чат­ківця підписувано не інакше як “Янка Кіризюк”, або “Ваня Кіризюк”. А сотню поезій, поданих до друку, на­стійно рекомендували перекласти білоруською. І.Киризюк виявляв опір таким свавільним діям і згодом припинив свою співпрацю з “Нівою”, де ігнорувалися його національні почуття. Слід зазначити, що рідня письменника традиційно маніфестувала своє українське коріння. Про це свідчать численні факти, про які принагідно згадує І.Киризюк. “На суто українських позиціях стояв мій вже покійний дід, який прожив понад 90 років, – не без гордості констатує поет. – Він був фельдшером у царській армії. То він свідомо говорив, що ми не білоруси, ні православні поляки, а ми є українським етносом – “українські люде”, хоча бабця говорила, що ми є “руські люде” [20, c.109]. Саме від старших генерацій перейняв І.Киризюк переконаність щодо своєї національної тотожності. А ще дух непокори, впевненості в собі, безкомпромісності.

Українські поети здавна ідентифікували себе з вільними й незалежними птахами (чи не через наявність в історії народу цілих століть національного поневолення та обез­личен­ня). Досить згадати хоча б класичні ліризовані одкровення на кшталт “Чому я не сокіл, чому не літаю?” М.Петренка, “Хотіла б я буть соловейком” Дніпрової Чайки чи бачення себе як “непривітаного співця” одино­ким гордим лебедем у творчості Я.Щого­-лева. Подібні чи й досить відмінні поетичні орнітограми репрезентовані спів­ця­ми різних поколінь і століть (від Шевченкового “вию совою” до “я – провозвісниця гніву безодні, / Білая чайка над морем сумним” Христі Алчевської чи “я – біла птаха, / Та, якої іще не було” Олесі Кузьменко). Генетичний зв’язок із цією традицією прочитується й у самовизначен­нях І.Киризюка, до яких додається відчутна патріотична нотка: “Терпко чую / Як життя минає. / Я, мов пташка польова / Ніде не відлітаю” (“Терпко”) [9, с.43]. Мимоволі згадується лірична самохарактеристика нашого краянина – великого драматурга-експресіоніста М.Куліша, подана у верлібро­вій реконструкції культуролога А.Крата: “Я / як степова птаха / співатиму” [21, c.60]. Ідеться про митців різних епох, відмінних генерацій. Один викоханий степами Таврії, інший – полями Підляшшя. Але яка в них духовна спорідненість, жага до вільних ліричних одкровень.

Як несподівано по-кулішівськи звучить Киризюкова настанова з поезії “Чорна занавіса” (цикл “Вірші з Підляшшя”): “Одслонім / Зі своєї душі фіранку, / Там кирилицею / Виписані псалми / І мудрість предків” [11, с.34]. У ній відлунює й характерне для експресіоністів бажання якнайповнішого творчого самовираження, і пеку­чий біль автора “Мини Мазайла” й “Патетичної сонати”, викликаний національною катастрофою, розривом родових зв’язків, забуттям пращурівських заповітів.

Пристрасті в душі Киризюка-поета просто киплять. Його ліричний герой на межі зриву од відчуття тих непоправних утрат, що переслідують українську націю. Духовний авто­портрет цього співця ніби висвічує психограму української спільноти. Скажімо, у тому ж вірші “Терпко”, сповненому щемливих ноток, надривних почуттів стривоженості й глибинної любові, читаємо: “Здається / Серце розірветься. / Наша істина забута / Догоря” [9, с.43].

Такі ж болючі нотки пронизують насичену гіперболі­за­цією поезію “Прочнулась бурею мова…”: “Вчорашнє / Плаче чирвоною калиною, / Усихає під тесаним зрубом, Душа / З очима візантійської ікони” [8, с.134].

А проте назагал поезія І.Киризюка плине неквапливою течією. Вона сповнена споглядальності й розлогих філософ­ських розміркувань. Для І.Киризюка “минуле / не зовсім минуло”, воно постійно озивається в теперішньому. Колишнє стає сакралізованим світом, з якого поет черпає мотиви, образи, натхнення. Бо там, у минувшині, закладена основа сьогодення. Тож автор іменує свої твори відповідно: “Спомин”, “Спогад”, “Час”, “Пам’ять”, “Життя”…

У поетичному світі І.Киризюка досить затишно поняттю “Русь”, як це було й за ліричних злетів М.Шашкевича чи Ю.Федьковича, П.Грабовського чи І.Франка й міріадів інших авторів, що прочитували його однозначно: “Україна”. Нині синонім, що прийшов із княжих часів, рідше при­сут­ній в українській поезії. Чи не тому, що був спрофанований московськими інформаційними ігрищами та війнами. Щодо співця Підляшшя, то він послідовно вживає “Русь”, “руський” на позначення “Україна”, “український”.

Серед характерних для лірики І.Киризюка мотивів можемо відзначити такі: минулого у зв’язках із сучасністю та прийдешнім; вірності батьківським, дідівським, пра­щурів­ським заповітам; неперервності нитки національної пам’яті; тлінності людини і незнищенності народу; істо­рич­ної долі мешканців Підляшшя в контексті багатовікових українсько-польських взаємин тощо. Звідси й наскрізні образи в поезії співця: часу, життя, смерті, вирію, ріки, берега, мостів, поля, стерні, попелу, порохна, піску… Так, у вірші ”Час” виписано символічний образ берега, де “козирні / Карти життя / Вибілює / Проминання” [12, c.76], а в мініатюрі “У вирій” подібний мотив реалізовано за допомогою вишуканої метафоризації: “По широкому полі / Життя м’яка / Золота стерня / Нині пахне / Минулим” [13, c.78]. У поезії “Спомин” згадка “білим попелом / Стелиться / На мою щоку” [14, c.91], а в творі “Бринить” вона нагадує спорохнілу скрипку.

Апеляція до сивої давнини з величними діячами, до дер­жавницьких злетів Русі-України сповнює серце письмен­ника гордістю за прадавні витоки: “У зелених / Біловезьких вершинах / Гойдається дух / Князя Володимира” [8, с.135], або: “…Світла слава / Князя Ярослава / На городищах, / У курганах” [7, с.90].

Поетична ретромандрівка співця в язичницькі часи чи до християнських праджерел орнаментується відповідними штрихами. Тут і сам “Ілля заспіває громом / В час жнива”, і “прадід Юр” гуляє “з русалками-принадами / На Йвана на Купала”, і сиплять “за упомин / Петро і Павло іменами”. Оцей органічний зв’язок зі старовиною, світом міфів і легенд уселяє й сподівання на краще, бо як може бути інакше, коли “три цариці, / Три мадонни / Краю мого / Надія, Віра і Любов / Купаються у Бугові…” [8, с.136]. А проте “дикі коні” рокованості знай руйнують та переривають ідилію, стукотять копитами: “Чи успієм? / Чи успієм… / Жаль пекучий утопити” [8, с.136].

У поетичній історіософії І.Киризюка фіксуються коор­ди­нати втрат і злетів українства, особливо ж мешканців його малої батьківщини: “Кров моїх предків / Лито, / Безмір пролито / Хто скаже, / За що?” [13, с.73]. Процес винародовлення розпросторюється в часі й закарбовується в пам’яті віхами – свідченнями непоправних деформацій: “Нас відкололи / Нас розрубали / Декого перехрестили / Перелицювали / Мов дикого коня / На аркан взяли / У ярмо / Загнали!” (“Рідне”) [14, с.91]. Разок дієслівних рим, завдяки своєму ритмічному полю, стає ніби єднальною лан­кою зі світом народних дум, у яких зафіксовані лихоліття, що випадали на долю українців протягом цілих сторіч.

Особливо ж разять крізь завісу десятиліть порівняно недавні явища та події, зокрема наслідки репресивної операції “Вісла”. “…Я повернувся з Бескидів, де працював 2 роки в галузі будівництва, – згадує І.Киризюк. – Там познайомився з трагедією виселень, трагедією українців, які мешкали в сотнях сіл у Бескидах, на Засянні чи у Сяноці, трагедією поч. 1950-тих років, коли в Явожні і в Рюшеві поляки судили українців за приналежність до УПА. Тоді, можна сказати, я дозрів духовно. Це був вагомий момент у моєму житті. З декотрими із людей, котрі в той час потерпіли і їм вдалося повернутися в околиці Балигорода, Затварниці або в інші села, я був знайомий особисто. Від місцевих жителів я багато дізнався про ті трагічні події…” [20, с.109]. Тема “Вісли” та інших репресивних акцій відлунює в багатьох текстах співця.

У віршованих монологах поета, ліризованих голосіннях його краян, як-от у “Плачі 1947 року”, оприявнюється відчуття непоправної біди (“відібрали / Нам / Нашу землю / Рідні хижи спалили”), враження пустки від дорогих серцю куточків, де мешкали автохтони-українці, тепер розкидані по світу: “В горах Карпатах / Наші святі місця / Церкви в руїні / Горе прикрило / Предків могили / Цілує / Зелений барвінок” [14, с.89]. Біль озивається крізь цілі десятиліття в піснях, спогадах про те, “як плаче мати / Коли вогнистий бурелом / Бушує над селом”, коли “з худобою в вагонах, / Голодні / В смердячих ешелонах, / На Пруси їхали / З-за Сянока…/ Із-за Криниці / Тягли, везли / У Лідзбарк…/ В Бартошиці” [7, с.88]. Така ж фатальність шляху, котрим простують українці, прочитується в багатьох замальовках: “З-під купола / Зруйнованої церкви, / З потрісканих стін, / З виполосканих / Дощем ікон / Бубонять завзято / Осколки / Лемківської долі” [18, с.59]; “Чорніє горе / Розсипане навкруги / В лісах / За Хрещатою…” [18, с.59]; “Беззубі роти / Погубили псалми / Записані кирилицею / Під колір застиглої крові” [19, с.71].

Зболене питання “А ми? – що ж ми?!” в контексті Киризюкових спогадів про славних предків спонукає не тільки до гірких констатацій (“А ми мов ті / коні безногі”), а й до пошуку виходу з трагічного кола, в яке традиційно-роковано потрапляють українці. Відтак для поета харак­тер­ні інтонації самоствердження, віри в себе і своїх спів­вітчизників, подолання всілякої кривди.

Справжньою одержимістю й завзяттям І.Киризюк і як співець, і як активний громадський діяч запалює своїх зем­ля­ків-читачів: “Часто / Куються кайдани, / Стара­ємось рвати / Ми тії пута / Під предків / Святими образами” [19, с.73], а ще сіє “синій льон / Надій за пазуху” і молиться за краян, “щоб / Не були рабами!” [19, с.74]. У зв’язку з цим модерне поступається у нього традиціоналістському. В дусі великих попередників Б.Грінченка чи М.Стари­цько­го, П.Грабовського чи І.Франка, або ж суголосно своїм сучасникам Д.Павличку й В.Симоненкові та іншим спів­цям, що бачили в рідному красному слові трибуну для оборони та самоутвердження українського світу, І.Киризюк проголошує відповідні гасла, вдаючись до декларативної поезії: “Бережить рідне Підляшшя! / Нашу малу Україну, / Бо то є гніздо вічно ваше!... / Бережить від лукавих сусідів / Нашої мови красу” [18, с.60]; “Навчайте нащадків в бесідах / Про історію нашу стару, / Співайте гордо / Пісні козацькі / Хай воскресне пригашена слава!” [18, с.60].

Та поза такими публіцистичними вкрапленнями І.Киризюк – надзвичайно чутливий і ніжний лірик, який фіксує проминальність, досить відносну сталість у довко­лишності: “втопилась тиша / В келихах / Червоного вина, / Думка / Кольоровим метеликом / Сіла”, а “час / Мов човен / Стукнув засовкою / За дверима ночі”, і день “розчиняє білі груди” [9, с.46]. Поет чує, як “тче вітер на скрипці / Музику суму” і як Сяном “спливає / Гомін слави, / Гомін горя”, “Тихим / Псалмом візантійським / Дзвенить / Лемків гірка доля” [10, с.8-9]. Автор констатує, що родове коріння “розкльоване”, “зневолене”, “сполоні­зоване”, а все ж він шукає “наше / Серед німих могил предків / Серед спорохнілої руїни” (“Фатум”) [14, с.86]. А звідси й пристрасне бажання, щоб сльози краян і їхнє терпіння перемінилися “в каплі сонця / На соняшниках / В рідних селах весною” [11, с.30]. Поетові-гуманістові, співцеві-патріотові хочеться, щоб не повторювалися такі трагедії, як у вірші “Злочин”: “Пробую вивести / Звуком теплої / Нашої молитви / З грудей печаль, що тліє / Від зими сорок шостого року. / На закривавлених черепах / В лісі за Старими Пухалами / Роздавлена перепоченим чоботом / П р а в д а…” [11, с.29-30].

І ця жахітлива правда “мов жовч стирчить у глотці”, “дзеленчить невтихаючим / Плачем вдовиць / Та пекучою сльозою сиріт” [11, с.30].

У людині та її долі перехрещуються минулість і тепе­рішнє, а водночас вона така безпорадна перед неминучим старінням “під осінь” і стиранням відбулого: “Слід по Тобі / Накладається на мій спомин, / Слід по Тобі, / Відбитий на стежині / Моїх днів, / Вигорає жар серця…” (“Слід”) [11, c.22].

Але вихід завжди можна шукати і слід шукати, навіть якщо це принесе чергові рани. Адже людина є творцем своєї долі, стверджує І.Киризюк: “Беру свій час / За руку, / Ступаю / За занавісу пережитого дня. / Я сам один / Тільки зоря в колодязі / Приколює мою пам'ять / До порога, / Ядро болю / Ковзається по губах” (“Слід”) [11, c.22].

Ліричний герой поета прагне збагнути, “куди помчала / Наша / Неосідлана молодість” (“Темніють”) і де шукати “ядро / Наших надій” (“Заставляє”), споглядає, як за порогом “тліє без диму / Розсипане життя” (“Розсипане”) і як у “неспокійне море очей” в’їжджає “нове колесо часу” (“По стінах”).

З образом минулого, що неминуче відходить, пов’язуються попередні генерації, їх устремління, погляди, заповіти. У художній інтерпретації співця колишнє часто персоніфі­ку­ється в постатях окремих людей або й цілої громади, що увічнюються в пам’яті як певні символи епохи.

Подих часів, що відійшли разом із тими поколіннями, що в них органічно вписалися, пронизує віршовану мо­заїку І.Киризюка “Крив’ятицький букетик”, змонтовану з цілої галереї портретів земляків, що закарбувалися як “люди з характером”, як “справжні мудреці” (Петро, що “на баяні грав / Та псалми Давидові / У повазі, / У задумі, / Односельчанам толкував”; Степан, який, “прочитавши Кобзаря / Козаків усатих малював / Про Тараса Бульбу / Свою / Пісеньку, співав”; Кирило-політик, що “проти “санації” воював, / Та сільських діток / Яблуками / Зі свойого саду / В осені частував”; Василь – з кубанських козаків, що “у чорній – / З Кавказу папасі / Гордо голову носив”; Сергій-анекдотист, який за Другої світової війни “до Чорного Лісу / Кулі / Та снаряди / Партизанам постачав”; Данило – “чоловік бадьорий / З чистою душею”, котрий “пісень жвавих / Та веселих / Носив повні груди”). Співцеві залишається тільки посумувати, що не всіх краян він “спомином обняв. / Тих, що добре знав / Мов букетик троянд білих / Під серце поклав” [13, c.75]. Той же Петро, тлумач Святого письма, звичайний сільський дядько і філософ прорікає співбесідникові з ліричної присвяти “Односельчанам”: “Минає все, синок, / Музика життя / Розсипана по струнах / Втіх / Та невдач, / Що день / То тихше грає” [15, c.105]. А в поезії “Приклич” автор спогадує “дзеленчущу пісню / Крив’ятицького коваля / Гришки Журавля / Що по-сусідськи / В своїй кузні / В розспівах козацьких / Золоте залізо / Із горна / На ковадло клав” [14, c.84]. Цей звичайний сільський трудівник, що осяяв картинами своєї праці та співу дитячі роки поета (“мою душу / Звеселяв”), мимоволі змушує згадати мону­мен­таль­ний образ Франкового коваля з його філософської зама­льов­ки з циклу “Спомини” про творчий геній народу “У долині село лежить…” (зі збірки “Із днів журби”).

Особливо щемливо звучить у І.Киризюка тема батьків. А це “одне із найважливіших тілесних місць у топографії буття, – пише С.Андрусів. – Мати – архетип вічного народження й тривання, солодкої безжурності, раю дитинства, але й розлуки, старіння, відходу – смерті, проминулого, що віддаляється назад, у глибину часу – за завісу буття, тоді як людське «Я» спрямоване вперед, у майбутнє” [1, c.100].

Тож у поетових візіях “колиска життя / перецвілим льном / Розсипалась по маминих руках” на тлі позачасо­вого малюнку-спомину про рідний дім: “Холодне срібло місяця / Розпливлось / Перед порогом / Полотном пам’яті” (“Вертання”) [16, с.59], а “дим / Великим знаком запитання / Над іконою гойдається, / Воск / Прилип до долоні / Як слова батька…” (“Задума”) [16, с.57]. У поезії “Каюсь” (цикл “Білим по білому”) підкреслюється нерозривність сув’язі поколінь – син, чия “душа плаче / Роздзвоняним болем / На ввесь груди”, ніби просвітлюється од відчуття дотику залізного хрестика, дарованого ненькою в далекому дитинстві: “Стало так тепло, / Гомоном тихим / Усміхнулась з ікон / Молодість / Моїх предків” [15, с.100].

Ліричний герой у віршах І.Киризюка перебуває в колі, яке означене одвічними пунктирами: дитинство – юність – зрілість – старість. Звісно, кожному випадає свій час життя: комусь довший, комусь коротший. Хтось приходить у цей світ раніше, а хтось пізніше. Але завжди – через світ дитинства. І чим далі відходить від нього людина, тим слабшими стають зв’язки з чимось глибинним, безпо­се­ред­нім, чистим. Тому “відкрите віконце / Припорошене / Забуттям / Скалічило / Пальчик / Дитинства” [14, c.82] (“Капличка”).

Веселковий світ, у якому живе малеча, асоціюється для багатьох з образом матері. Через роки й десятиліття озива­ються спомини про ці часи, будять докори сумління, зму­шу­ють зі щемом повертатись у минулі літа: “Твої очі / Сумні / Ввели мою совість / В затихаючий / Подих / Нашого / Сільського саду” [14, c.82] (“Стоїмо”). Постаті сина і матері здаються монументальними і водночас такими беззахисними перед плином невблаганного “часу життя” з його реаліями (розлуки, хворощі, смерть): “Стоїмо / Кожен окремо / На свойому / Боці життя / Мов лелека / На одній / Нозі” [14, c.82].

Спогадові завії вільно переміщаються в І.Киризюка з вірша у вірш, то трансформуючись у краплини дощу пам’яті, то пересипаючи “пісок пришлого”. Зазирання у минуле нагадує безупинний млин: “Спомин / Спомин / Спомин кружить / Мов вітряка / Весінні крильця / У мойому / Веселому лузі / З очеретом дитинства” (“Сповите”) [12, с.73].

І.Киризюк пишається своїми пращурами, які здавна заселяли мальовниче Підляшшя. Цей пієтет і любов сплітаються в ліричній формулі з поезії “Пливе” (цикл “Дівчина ночі”): “Три ріки / Роду нашого / Буг, / Нарва / І Сян / Колишуть моє серце” [18, с.54]. Герой віршів І.Киризюка знаходить “наше” за промовистими орієн­ти­рами – “по церквах золотоверхих”, по дорогах “із кирилиці / Через Русь Перемиську / Холмську й Підляську” [14, с.86]. Староукраїнські прикмети озиваються до нього у всьому довкіллі Підляського краю, сповнюючи відчуттям власної вагомості й гідності, закоріненості в цю землю зі споконвічним “бузковим цвітом” і “зеленим листочком” як символами непроминальності, через “теплу музику / Церковного дзвону”.

Таким проникливим і природним є поетове звертання до предка: “Дідусю / Мій вічний / Усатий козаче” [12, с.64]. У ньому чутно і любов, і шану, і гордість, і сум. “На окраїні / Спомину / Журавель / Пам’яті / Шукає гомону / Твойого імені / У неба / Остигаючих / Стерегла” [12, с.64]. Такою ж простою й щирою є й апеляція до спадкоємця, що продовжить нитку роду, ткану протягом століть: “Ти любиш / Шануєш свою / Батьківщину / Своє рідне Підляшшя / Намалюй мені / Сину / Кольоровий спів / Жайворонка / Що кружляє / Над полем нашим” [12, с.70]. Екстатичні стани, душевне під­не­сення од відчуття належ­ності до українського етносу чуються у вірші “Радість”: “Моє рідне / Підляшшя / Моя Батьківщина / Перед престолом / Перед іконою / Гріє мою душу / Молитвою / Добрих надій” [12, с.70]. Поняття “рідне Підляшшя”, “моя Батьківщина” для поета як сакральні обереги, що нагадують про прапращурівські дже­рела, витоки українського світу: “Тут / Київська Русь / Гостює / В зелених / Над Бугом пейзажах / Тут спокійна / Пісня предків / Радує серце / В теплих / Сонячних / Вітражах” [12, с.72]. Знову і знову він звер­тається до них як до невід’ємних елементів високої поезії-молитви. У цих краях Буг “накрився спомином / У вирій відлетівших / Святих / Руських князів” [12, с.63].

Промовиста асоціація лежить в основі вірша “За Крив’ятичами”: герой веде до водопою коня, “вигодованого / Батьківським полем”, баченого завжди “у службі, / У роботі / Не раз понад силу” і цей незмінний помічник та супутник селянина-хлібороба видається ніби віддзерка­лен­ням вдачі самих українців: “Читаю / З його спокійного, / Мудрого ока / Нашого роду сумління” [12, с.69]. Такі спостереження й роздуми виливаються в патетичному підсумку: “Виходжу / На волю / Рідного простору, // Де сонечком / Розпливлась пісня / Мого покоління” [12, с.69].

Поетичний світ І.Киризюка розпросторений і водночас нерідко локалізований через пунктирно окреслені символи українського ареалу (ріки, гори, села, містечка) на поло­ні­зо­ваних теренах, де продовжується процес винародовлення, аси­міляції, руйнації прадідівських пам’яток і слідів: “У Ско­родному / На розбитих / Надмогильних хрестах / Осталась / Чиста / Глибока мисль / Доля наша / Виростає з сльози / За порогом предків” [12, с.69]; “В Лютовиськах / На розритих / На могилах / Сумом / Плаче горобина” [12, с.69]; “У Гільському / Біля Сяну / Вже церковки / Не оглянеш” [12, с.69-70]. Чи не випадково уцілілий храм у Хмелю видається чимось надзвичайним (“Чудо / Чудо / Чудо…”).

Вірш І.Киризюка “Життя” нагадує імітацію під фольклор. Це розлога ліризована формула споконвічного буття краян співця в їх давніх етнічних межах. Вона звичайна й зрозуміла: “Тече вода / У Ославі, / Тече вода / У Тисині, / Розділена / На два боки, / Мов життя / На Лемко вині” [12, с.66]. Йдеться про долю рідного народу з його злетами (“дні щасливі”) та лихоліттями й тяжкими випробуваннями (“ворог лютий”, “сльоза клята”).

Лейтмотив усього доробку поета підкреслено у вірші “Живе”. Він засвідчує глибинність українських начал у цій землі. “На Підляшші / Живе Україна” [12, с.66] – це не просто констатація факту присутності. Це визнання автохтонності мешканців регіону, чий рід продовжується й через тисячоліття після княжих часів.

Разом з невмирущими й невичерпними силами природи отнього краю, що заронюють надії “на нове”, вируючи соками життя (“Провесінь”), ліричний герой ніби й сам жадає “зеленим листочком / Причастити / Пам’ять / Про Підляшшя / Ріднесеньке / Моє!” [13, с.87]. Пафос від­ро­джен­ня національної ідентичності земляків чується в оклич­них конструкціях: “Над Сяном / Воскрес лемко!.. / Над раном / Розгойдались в дзвонах / Приіржавілі серця!” [7, с.89].

Вірші-ретроспекції І.Киризюка помережані афористич­ними висловами, в яких чуємо мудрість того люду, серед якого зростав автор: “Мов розчина / Воскресає / Батьківщина!” [7, с.89]; “Народ / Ніколи не вмре / З плуга і верстата / Творить своє / Буде завзято” [7, с.89]; “Над Бугом / Над Сяном станеш, / У слові Р у с ь ! / Своє пізнаєш” [7, с.90]; “Недоспіваною піснею / Кличе / Батьківське поле” [11, с.25-26]; “Спів / Перепелиць / Сповіщає / Час Вирію” [11, с.28]; “Світ поскладаний / В валізі життя / Мов листи / Календаря” [11, с.28]; “Минулого літа / Ніхто з нас не догонить” [13, с.62]; “Поміж / Фактом / А нереальністю / Піднятись годиться / З колін / Щоб кров / Розсвіжила пам’ять” [14, с.86]; “Не заб’єш болю, / Який / Мірається вольою” [14, с.91]; “Меле безпощадно / Часу колесо” [15, с.98]; “Ви не гнітесь чужому – / Неволя глотку задавить” [18, с.60] та ін.

Поет щиро вірить у те, що на Підляшші можуть відбутись позитивні зміни для українства. В інтерв’ю, даному Андрієві Єкатеринчуку, І.Киризюк зізнається: “Я думаю і хотів би, щоб наш етнос, наша мова, наша культура пробудилися. Може, не в такій формі, як у ХІХ столітті чи першій половині ХХ-го, але у формі сучасній, модерній, і то є роль до відіграння для молодих людей, для нашої молодої інтелігенції” [20, с.116].

Письменник Іван Киризюк з гідністю несе свій хрест співця. Його поетичні ретроспекції спрямовані на сучас­ність – таку химерну й непередбачувану. Ці тексти попри їх мистецьку грацію володіють потужною сугестивною силою, пробуджуючи в українцях відчуття своєї значимості й вартісності. “Сучасна цивілізація, – відзначає Т.Карабович, – не втягнула джерельного поета Івана Киризюка на своє плитке плесо. Поет і далі живе у світі, в якому суть існування, зміст душі, коріння предків і почуття людини переплітаються” [4, с.215]. Побажаємо ж співцеві не втрачати й у наступних своїх творчих наробках тієї вражаючої первозданності й чистоти поетичного вислову, заглибленості в духовні світи пращурів, а водночас орієнтації й на сучасні запити українства.

 

Література

1.     Андрусів Стефанія. Комплекс емігрантства: інобуття в культурі / Стефанія Андрусів // Український літературний провулок. – [Білосток]: PRYMAT, 2001. – Т.1. – С.98-103.

2.     Бойчук Богдан. Джерела та грані поетичного світу Івана Киризюка / Богдан Бойчук // Український літературний провулок. – [Білосток]: PRYMAT, 2001. – Т.1. – С.104-105.

3.     Від редакції // Український літературний провулок. – [Білосток]–Криниця–Перемишль–Холм–Більськ Підляський, 2002. – Т.2. – С.5.

4.     Карабович Тадей. Деякі аспекти ідентичності українського літературного феномену на Північному Підляшші / Тадей Карабович // Український літературний провулок. – Люблін, 2013. – Т.13. – С.207-224.

5.     Карабович Тадей. Поетична замисленість Івана Киризюка у збірці “Весна з русалками” / Тадей Карабович // Український літератур­ний провулок. – Люблін, 2005. – Т.5. – С.258-263.

6.     Карабович Тадей. Присутність чи відсутність в українській літературі / Тадей Карабович // Український літературний провулок. – Люблін, 2012. – Т.12. – С.226-256.

7.     Киризюк Іван. Вибране з пам’ятникового записника. Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2007. – Т.7. – С.80-91.

8.     Киризюк Іван. Вірші / Іван Киризюк // Золотий гомін: Українська поезія світу / Упоряд. А.К.Мойсеєнко. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1997. – С.133-136.

9.     Киризюк Іван. Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – [Білосток]: PRYMAT, 2001. – Т.1. – С.43-46.

10.   Киризюк Іван. Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – [Білосток] – Криниця – Перемишль – Холм – Більськ Підляський, 2002. – Т.2.-С.7-10.

11.   Киризюк Іван. Вірші з Підляшшя / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2003. – Т.3. – С.21-37.

12.   Киризюк Іван. З циклу “Осіння музика”: Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2011. – Т.11. –
С.63-77.

13.   Киризюк Іван. З циклу “Розставання”: Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2010. – Т.10. –
С.61-80.

14.   Киризюк Іван. З циклу “Час життя”: Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2012. – Т.12. –
С.82-96.

15.   Киризюк Іван. Кому суджено, світити тобі вночі: Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2006. – Т.6. – С.93-106.

16.   Киризюк Іван. Крив’ятицька широчінь: Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2009. – Т.9. –
С.57-61.

17.   Киризюк Іван. Пам’ять; З циклу “Метелики еротики”: вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2013. – Т.13. – С.45-52.

18.   Киризюк Іван. Підляські прокоси: Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2005. – Т.5. –
С.47-60.

19.   Киризюк Іван. Твоє ім’я знає тільки вітер: Вірші / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2004. – Т.4. –
С.68-79.

20.   Киризюк Іван. “У нас на Підляшші живе українське слово…” / Іван Киризюк // Український літературний провулок. – Люблін, 2006. – Т.6. – С.107-116.

21.   Крат Анатолій. Епістолярна спадщина М.Г.Куліша: Спроба культурологічної розвідки / Анатолій Крат // Степ: Літературно-художній альманах творчих спілок Херсонщини. – 1992. – № 2. – С.44-62.

22.   Столярчук Богдан. Не наполохай ранню тишу: Рецензії / Богдан Столярчук. – Рівне-Люблін, 2007. – 39 с.

23.   Трач Ігор. Драматизм епохи – через призму душі: Сучасна українська поезія на європейському континенті поза межами України (кінець 80-х – початок 90-х рр.) / Ігор Трач // Золотий гомін: українська поезія світу / Упоряд. А.К.Мойсеєнко. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1997. –
С.133-136.

24.   Яручик Віктор. Роль творчості Івана Киризюка у поезії Північного Підляшшя / Віктор Яручик // Український літературний провулок. – Люблін, 2004. – Т.4. – С.289-294.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)