Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Анатолій Суганяк. Атом любові
Любов Єрьомічева. Пісня надії
Валентин Плаксєєв. Лети, моя пісне, лебідкою!
Микола Василенко. Курай для пожежі
Олег Олексюк. На крилах Просвіти
Алергія

Тоді була студентська практика. Мій перший урок.

- Здрастуйте, дітки! - сказав я класові, трьом десяткам витрішкуватих очей. А вони тільки блимають. Сидять школярики-старшокласники, як бовдури, і усміхаються. Один, з першої парти, зааплодував, а сусід бебехнув його по голові подертим підручником з укрліт.

- Діти! Ну що це ви? - почувся з кінця класу спокійний голос учителя-методиста Оксани (чи то Любомирівни чи то Миролюбівни, біс її знає). - Я ж вас попереджала: Едуард Робертович - для вас такий же вчитель, як і я. Так, дійсно, він ще зовсім молодий, майже ровесник ваш. Але цій людині є, що сказати вам. Тож киньте свої пустощі. І привітайтесь...

Клас гамірливо піднявся і, мов за командою, проскандував:

- До-брий-день!..

Вислухавши те мекання, я заявив:

- Дітки! Ми сьогодні розглянемо тему "Василь Стефаник". Це дуже цікава й повчальна тема...

Далі я витримав паузу, згадуючи, хто ж воно такий, отой Стефаник. До уроку я й не збирався готуватись, тож прийшов до класу заради інтересу.

Тим часом хлопець з першої парти кинув знаюче сусідові:

- Я вже читав цього письменника. Там таке ж бо трагічне! - і потім перейшов на шепіт, хоча я встиг розчути, що хтось прийшов до річки та не на жарт злякався.

- Еге! - згадав я і продовжив: - Один з кращих творів Василя Стефаника "Вовк та Ягня". Там розказано, як здоровенний та страшенний Вовчище взяв та й задавив Ягнятко. Така, знаєте, сумна історія, печальніше не буває...

Я побачив, як у багатьох учнів поодвисали щелепи, а Оксана глянула на мене, як на якесь НЛО.

- Ага! Зацікавились? - подумав я і додав, пригадавши. - Василь Стефаник писав дуже стисло. Його твори дуже короткі, але все одно дуже вражають. Хтось із великих сказав: "Як страшно і як лаконічно пише цей письменник!" Тож: давайте, дітки, вчитися лаконізму у великого майстра - Василя Стефаника.

Тут я урочисто поглянув на Оксану і прорік:

- На цьому наш урок закінчений.

Я вирішив, що прощатись не слід, оскільки, може, ще загляну сюди протягом дня. Якщо буде настрій, звичайно. З відчуттям скинутого тягаря іду до дверей. Оксана, не дивлячись на свої перезрілі літа, за мить перебігла всю класну кімнату й опинилась коло мене. Важко дихала і не могла вимовити й слова:

- Ви... не... Ви... що? У-урок... тіль... почавсь...

- А мені вже не хочеться його проводити. Я все сказав, що планував. А тепер мені треба йти обідати. Пам'ятаєте, як у Стефаника: "Я, може, їсти захотів!"

Оксана ошелешено дивилась на мене і, мабуть, не розуміла моєї мови:

- Та куди ж ви? Урок зривається... Хіба ж так можна? Я вам уроку не зараховую.

Але я був невблаганний. І не повернувся. А собі подумав: ще й як позараховуєш! Усі мої уроки! Ще й п'ятірки повиставляєш! Як на мене, то хай ті уроки в пекло западуть. Краще в кіно піду з подружкою. От мені ще потрібні ті Чуї-Нечуї та Фаники-Стефаники. Їх і не читав ще, а вже матимеш алергію. І така вся вона, ота клята українська література. Отже - кіно...

Я забіг додому. Маманя вже чекала з готовими стравами. Спитала:

- А що це ти ніби раніше? Дав урок?

- Дав.

- Ну і як?

- Ой, там таку вчительку приставили. І до того, і до цього чіпляється. Все їй не так. Мучителька...

- Нічого, синку. Смакуй собі. Я пізніше зателефоную директорові. А зараз я піду. У нас нарада ось-ось почнеться...

Інститут культури, де моя маманя деканує - за кілька хвилин ходу. Наш будинок - на розі вулиць Леніна і Маркса. Такого і в казці не придумаєш: поряд, по Леніна - мамин вуз, а недалечко по Маркса - педінститут з моїм папанею. Тож: досить часто ми обідаємо всі разом: я на четвертій парі ніколи не залишаюсь, бо в мене від того дурнуватого сидіння починається нездоров'я, а батьки, як правило, не беруть останніх лекцій, щоб простежити за моїм і за власним режимом харчування. На мої химерії в педінституті дивляться крізь пальці. Чому? Мій папаня - проректор. І цим все сказано. Бувають же такі нещасливці, як я. Ледве відмовився від навчання в культурному, куди тягла маманя, так заарканили в педагогічний. Та в мене ж алергія ще зі школи на всіх отих Мирних-Немирних і Тичин-Кирпичин, а то й ще краще - якихось Бездиків. Та не життя, а справжня каторга. Хто не побуває в такій шкурі, той нізащо не повірить...

Так того дня я й не повернувся до школи. Але і в кіно не сходив. Бо показують якогось "Захара Беркута". Ще й підписали: за повістю Івана Франка. Це вже певен, що про якогось селянина-невдаху. Буде весь фільм стогнати: "Рученьки терпнуть, злипаються віченьки..." Та хай самі дивляться таке добро... Не пішов я до школи й наступного дня, і через тиждень, і через місяць.

Якось під кінець практики стоїмо з Риткою (а це моя тодішня мамзель). Обіймаємось за деревом чи то під магазином, чи коло забігалівки. Коли бачу: йде розпрекрасна Оксана. Ну і йди собі. Оцінки в мене вже на місці. Цілуємося з Риткою. Аж тут почалася ціла баталія. Де не взялась Луїза, директорка тієї ж школи.

- Як ви могли? Яке ви мали право виставити практику тому ледареві та нездарі? Та ж він - нуль...

- Оксаночко Любомирівно! Не хвилюйтесь... Давайте про це поговоримо в школі... Ну, так вже сталось... Мені подзвонили...

- І вам не противно?!

- Мила Оксано... Любомирівно... Не кричіть! Тут не місце для розмови. Поговоримо в моєму кабінеті...

- Та я й бачити вас не хочу, не те що говорити! - відрізала Оксана й подалась далі, наче розгніваний вулкан.

Ми з Риткою ледве не порвали животів од реготу, коли вчительки розбіглися.

- А я їх обох знаю, - кажу. - Ото тільки зійдуться в школі, то й галасують. Я в них на практиці був...

- Так чи не про тебе була мова?

- Та що ти, Ритко? У мене всі п'ятірки заслужені.

- А у нас у ПТУ ще крикливіші вчителі. Ти б, Едику, лишень побачив. Комедія та й годі. Оце недавно ми писали твір. За "Лісовою піснею". То я там такого понаписувала, що й гримали на мене, й ганьбили.

- О, ми таке вже проходили. Це, здається, роман Марка Вовчка?.. Там, як хлопчик все віз із лісу ялинку, а за ним вовки ганялися. Так?

- Та ні, не те! - просвітила мене Ритка. - Це про Мавку, що її Чіпка Вареник лісовою царівною називав, а та взяла та повісилась.

- А-а, - знаюче погодився я. - Згадую щось таке. Ти знаєш, у мого предка там така здоровенька бібліотека, що ввійшли усі оті Квітки й Будяки, Куліші та Борщі, Старицькі й Новицькі, Степанченки й Васильченки. Та язик зламається, поки всіх назвеш. А як станеш читати кого з них, то на тій же сторінці й закімариш. Уяви: в першому томі запрягають волів, а в десятому розпрягають. Страх, як цікаво!

Ритка пирхнула, зрозумівши мою іронію й сказала:

- Да, це не Дюма... Ото письменник був! Правда, я його не читала, але ж кіно яке бачила. Отакий би роман я б вивчала, а то нам все дають про покриток та селянську недолю, та про вишиті сорочки, та про кобилячі хвости... Ой, пробач, Едику! Я й забула, що ти так любиш коней!..

- Люблю. Але дивитись на них. Милуватись. А не читати. Он колись у школі ще почув про твір Кобилянської чи Коцюбинської... Ні, таки Кобилянської - "Коні не винні". Ну, думаю, оце вже якась цікавинка про коней. Як почав читати. А там... Все пани та пани, собаки та собаки. Та все їдять та їдять... Набридло це все мені, то заглянув у кінцівку, а там і значиться, як і в заголовку: "Коні не винні". І оце називають класикою? Та нехай мене ранять, коли це класика. Знаєш, Ритко, поїдемо на іподром. Побачиш: ти теж полюбиш коней.

Ми справді тоді подались на міський іподром і довго дивились на красенів-коників. Хотілось підбігти до них і розцілувать. Які ж бо гарні, прудконогі, швидкі, мов блискавка. Мені б оце працювати з кіньми... Але, як подумаю, що про них треба ще й піклуватись, доглядати, мити, чесати, то мені й перехочеться. Жаль буває коників. Покористуються ними люди, та й на забій...

Минуло кілька років. Якось я вибіг з ательє господіна Петрова з пакунком, у якому був... ну, ніколи не здогадаєтесь... фрак. Чорний, новенький. Я в ньому буду просто дивовижним. Де? На вечірці, яку влаштовують мої батьки в ресторані "Богема". Гостей буде небагато. Це друзі родини, зокрема члени ради. Незабаром я захищаю кандидатську, тож маю познайомитись із ними ближче, за чаркою. А там - усе буде, як по маслу. Головне - впевненість у собі. Фрак мені без надобності, але не хочеться гнівити папаню. Він же цілих три роки писав мені кандидатську, а тепер навіть виступ на захисті підготував і відповіді на запитання, котрі будуть поставлені. Треба буде хоч трішки проглянути, а то знову бекатиму, як на захисті магістерської. Це ж треба, готового не прочитав. Назвав Франка великим Штукатуром, хоч було написано - Каменяр... Ой, та від цієї науки кури дохнуть!..

Так ото ж я вибіг з ательє. Хочу зловити таксі (бо вчора розбив свій черговий лімузин - катав дівчаток, та й докатався). Коли бачу: стоїть згорблена бабця з простягнутою рукою. Я б на неї й уваги не звернув. Але ж заради мого кандидатства, що гряде, можна дозволити жест. І я почав було перебирати в кишені купюри, чи не заблукав де мізерненький купон. Ні, тільки зелені. З ними якось приємніше. То що ж, нічого не подати голодній, чи розкошелитись? Раптом я ніби опікся. На мене дивилась... Оксана. Від когось я чув, що її єдиний син помер на операційному столі. А вона з того часу ніби трохи... того... А проте стара вчителька-мучителька дивилась цілком свідомо. Я завважив, що вона мене впізнала. Руки, простягнутої за милостинею, Оксана не прийняла, але погляд твердо відвела.

- Ну й пишайся собі! - подумав я і кинувся до таксі. Водієві, що так доречно загальмував поряд, я кинув жменю зелених купюр і наказав:

- Вези спочатку до особняка Харитоненків. Почекаєш поки перевдягнуся. Потім - до "Богеми".

Я їхав і думав: ну, звідки беруться отакі от сердешні Оксани. Лише настрій мені зіпсувала. Алергія вже від таких.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)