Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Леонід Куліш. Зізнання
Молода муза. Випуск 1
Вісник Таврійської фундації. Випуск 7
Микола Братан. Від сонця до сонця
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Алергія

Тоді була студентська практика. Мій перший урок.

- Здрастуйте, дітки! - сказав я класові, трьом десяткам витрішкуватих очей. А вони тільки блимають. Сидять школярики-старшокласники, як бовдури, і усміхаються. Один, з першої парти, зааплодував, а сусід бебехнув його по голові подертим підручником з укрліт.

- Діти! Ну що це ви? - почувся з кінця класу спокійний голос учителя-методиста Оксани (чи то Любомирівни чи то Миролюбівни, біс її знає). - Я ж вас попереджала: Едуард Робертович - для вас такий же вчитель, як і я. Так, дійсно, він ще зовсім молодий, майже ровесник ваш. Але цій людині є, що сказати вам. Тож киньте свої пустощі. І привітайтесь...

Клас гамірливо піднявся і, мов за командою, проскандував:

- До-брий-день!..

Вислухавши те мекання, я заявив:

- Дітки! Ми сьогодні розглянемо тему "Василь Стефаник". Це дуже цікава й повчальна тема...

Далі я витримав паузу, згадуючи, хто ж воно такий, отой Стефаник. До уроку я й не збирався готуватись, тож прийшов до класу заради інтересу.

Тим часом хлопець з першої парти кинув знаюче сусідові:

- Я вже читав цього письменника. Там таке ж бо трагічне! - і потім перейшов на шепіт, хоча я встиг розчути, що хтось прийшов до річки та не на жарт злякався.

- Еге! - згадав я і продовжив: - Один з кращих творів Василя Стефаника "Вовк та Ягня". Там розказано, як здоровенний та страшенний Вовчище взяв та й задавив Ягнятко. Така, знаєте, сумна історія, печальніше не буває...

Я побачив, як у багатьох учнів поодвисали щелепи, а Оксана глянула на мене, як на якесь НЛО.

- Ага! Зацікавились? - подумав я і додав, пригадавши. - Василь Стефаник писав дуже стисло. Його твори дуже короткі, але все одно дуже вражають. Хтось із великих сказав: "Як страшно і як лаконічно пише цей письменник!" Тож: давайте, дітки, вчитися лаконізму у великого майстра - Василя Стефаника.

Тут я урочисто поглянув на Оксану і прорік:

- На цьому наш урок закінчений.

Я вирішив, що прощатись не слід, оскільки, може, ще загляну сюди протягом дня. Якщо буде настрій, звичайно. З відчуттям скинутого тягаря іду до дверей. Оксана, не дивлячись на свої перезрілі літа, за мить перебігла всю класну кімнату й опинилась коло мене. Важко дихала і не могла вимовити й слова:

- Ви... не... Ви... що? У-урок... тіль... почавсь...

- А мені вже не хочеться його проводити. Я все сказав, що планував. А тепер мені треба йти обідати. Пам'ятаєте, як у Стефаника: "Я, може, їсти захотів!"

Оксана ошелешено дивилась на мене і, мабуть, не розуміла моєї мови:

- Та куди ж ви? Урок зривається... Хіба ж так можна? Я вам уроку не зараховую.

Але я був невблаганний. І не повернувся. А собі подумав: ще й як позараховуєш! Усі мої уроки! Ще й п'ятірки повиставляєш! Як на мене, то хай ті уроки в пекло западуть. Краще в кіно піду з подружкою. От мені ще потрібні ті Чуї-Нечуї та Фаники-Стефаники. Їх і не читав ще, а вже матимеш алергію. І така вся вона, ота клята українська література. Отже - кіно...

Я забіг додому. Маманя вже чекала з готовими стравами. Спитала:

- А що це ти ніби раніше? Дав урок?

- Дав.

- Ну і як?

- Ой, там таку вчительку приставили. І до того, і до цього чіпляється. Все їй не так. Мучителька...

- Нічого, синку. Смакуй собі. Я пізніше зателефоную директорові. А зараз я піду. У нас нарада ось-ось почнеться...

Інститут культури, де моя маманя деканує - за кілька хвилин ходу. Наш будинок - на розі вулиць Леніна і Маркса. Такого і в казці не придумаєш: поряд, по Леніна - мамин вуз, а недалечко по Маркса - педінститут з моїм папанею. Тож: досить часто ми обідаємо всі разом: я на четвертій парі ніколи не залишаюсь, бо в мене від того дурнуватого сидіння починається нездоров'я, а батьки, як правило, не беруть останніх лекцій, щоб простежити за моїм і за власним режимом харчування. На мої химерії в педінституті дивляться крізь пальці. Чому? Мій папаня - проректор. І цим все сказано. Бувають же такі нещасливці, як я. Ледве відмовився від навчання в культурному, куди тягла маманя, так заарканили в педагогічний. Та в мене ж алергія ще зі школи на всіх отих Мирних-Немирних і Тичин-Кирпичин, а то й ще краще - якихось Бездиків. Та не життя, а справжня каторга. Хто не побуває в такій шкурі, той нізащо не повірить...

Так того дня я й не повернувся до школи. Але і в кіно не сходив. Бо показують якогось "Захара Беркута". Ще й підписали: за повістю Івана Франка. Це вже певен, що про якогось селянина-невдаху. Буде весь фільм стогнати: "Рученьки терпнуть, злипаються віченьки..." Та хай самі дивляться таке добро... Не пішов я до школи й наступного дня, і через тиждень, і через місяць.

Якось під кінець практики стоїмо з Риткою (а це моя тодішня мамзель). Обіймаємось за деревом чи то під магазином, чи коло забігалівки. Коли бачу: йде розпрекрасна Оксана. Ну і йди собі. Оцінки в мене вже на місці. Цілуємося з Риткою. Аж тут почалася ціла баталія. Де не взялась Луїза, директорка тієї ж школи.

- Як ви могли? Яке ви мали право виставити практику тому ледареві та нездарі? Та ж він - нуль...

- Оксаночко Любомирівно! Не хвилюйтесь... Давайте про це поговоримо в школі... Ну, так вже сталось... Мені подзвонили...

- І вам не противно?!

- Мила Оксано... Любомирівно... Не кричіть! Тут не місце для розмови. Поговоримо в моєму кабінеті...

- Та я й бачити вас не хочу, не те що говорити! - відрізала Оксана й подалась далі, наче розгніваний вулкан.

Ми з Риткою ледве не порвали животів од реготу, коли вчительки розбіглися.

- А я їх обох знаю, - кажу. - Ото тільки зійдуться в школі, то й галасують. Я в них на практиці був...

- Так чи не про тебе була мова?

- Та що ти, Ритко? У мене всі п'ятірки заслужені.

- А у нас у ПТУ ще крикливіші вчителі. Ти б, Едику, лишень побачив. Комедія та й годі. Оце недавно ми писали твір. За "Лісовою піснею". То я там такого понаписувала, що й гримали на мене, й ганьбили.

- О, ми таке вже проходили. Це, здається, роман Марка Вовчка?.. Там, як хлопчик все віз із лісу ялинку, а за ним вовки ганялися. Так?

- Та ні, не те! - просвітила мене Ритка. - Це про Мавку, що її Чіпка Вареник лісовою царівною називав, а та взяла та повісилась.

- А-а, - знаюче погодився я. - Згадую щось таке. Ти знаєш, у мого предка там така здоровенька бібліотека, що ввійшли усі оті Квітки й Будяки, Куліші та Борщі, Старицькі й Новицькі, Степанченки й Васильченки. Та язик зламається, поки всіх назвеш. А як станеш читати кого з них, то на тій же сторінці й закімариш. Уяви: в першому томі запрягають волів, а в десятому розпрягають. Страх, як цікаво!

Ритка пирхнула, зрозумівши мою іронію й сказала:

- Да, це не Дюма... Ото письменник був! Правда, я його не читала, але ж кіно яке бачила. Отакий би роман я б вивчала, а то нам все дають про покриток та селянську недолю, та про вишиті сорочки, та про кобилячі хвости... Ой, пробач, Едику! Я й забула, що ти так любиш коней!..

- Люблю. Але дивитись на них. Милуватись. А не читати. Он колись у школі ще почув про твір Кобилянської чи Коцюбинської... Ні, таки Кобилянської - "Коні не винні". Ну, думаю, оце вже якась цікавинка про коней. Як почав читати. А там... Все пани та пани, собаки та собаки. Та все їдять та їдять... Набридло це все мені, то заглянув у кінцівку, а там і значиться, як і в заголовку: "Коні не винні". І оце називають класикою? Та нехай мене ранять, коли це класика. Знаєш, Ритко, поїдемо на іподром. Побачиш: ти теж полюбиш коней.

Ми справді тоді подались на міський іподром і довго дивились на красенів-коників. Хотілось підбігти до них і розцілувать. Які ж бо гарні, прудконогі, швидкі, мов блискавка. Мені б оце працювати з кіньми... Але, як подумаю, що про них треба ще й піклуватись, доглядати, мити, чесати, то мені й перехочеться. Жаль буває коників. Покористуються ними люди, та й на забій...

Минуло кілька років. Якось я вибіг з ательє господіна Петрова з пакунком, у якому був... ну, ніколи не здогадаєтесь... фрак. Чорний, новенький. Я в ньому буду просто дивовижним. Де? На вечірці, яку влаштовують мої батьки в ресторані "Богема". Гостей буде небагато. Це друзі родини, зокрема члени ради. Незабаром я захищаю кандидатську, тож маю познайомитись із ними ближче, за чаркою. А там - усе буде, як по маслу. Головне - впевненість у собі. Фрак мені без надобності, але не хочеться гнівити папаню. Він же цілих три роки писав мені кандидатську, а тепер навіть виступ на захисті підготував і відповіді на запитання, котрі будуть поставлені. Треба буде хоч трішки проглянути, а то знову бекатиму, як на захисті магістерської. Це ж треба, готового не прочитав. Назвав Франка великим Штукатуром, хоч було написано - Каменяр... Ой, та від цієї науки кури дохнуть!..

Так ото ж я вибіг з ательє. Хочу зловити таксі (бо вчора розбив свій черговий лімузин - катав дівчаток, та й докатався). Коли бачу: стоїть згорблена бабця з простягнутою рукою. Я б на неї й уваги не звернув. Але ж заради мого кандидатства, що гряде, можна дозволити жест. І я почав було перебирати в кишені купюри, чи не заблукав де мізерненький купон. Ні, тільки зелені. З ними якось приємніше. То що ж, нічого не подати голодній, чи розкошелитись? Раптом я ніби опікся. На мене дивилась... Оксана. Від когось я чув, що її єдиний син помер на операційному столі. А вона з того часу ніби трохи... того... А проте стара вчителька-мучителька дивилась цілком свідомо. Я завважив, що вона мене впізнала. Руки, простягнутої за милостинею, Оксана не прийняла, але погляд твердо відвела.

- Ну й пишайся собі! - подумав я і кинувся до таксі. Водієві, що так доречно загальмував поряд, я кинув жменю зелених купюр і наказав:

- Вези спочатку до особняка Харитоненків. Почекаєш поки перевдягнуся. Потім - до "Богеми".

Я їхав і думав: ну, звідки беруться отакі от сердешні Оксани. Лише настрій мені зіпсувала. Алергія вже від таких.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)