Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Наталя Коломієць. Я щаслива
Олег Олексюк. А у нас був Тарас
Бериславщина. Рік 1904
Вишиванка. Число 2
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Сергій Гейко. Церков величність
Гуманітарні штани, або Смерть патріота

 

Легені Петра Кімовича Очерета ходили на всю потужність. Ніяк не може молодецьким скоком подолати три поверхи. Бо й у тілі таки, нівроку. Ото ж, додумались. Учительську зробили аж на останньому поверсі. Вже б десь на голуб'ятню причепили. Не інакше. Поки побігаєш по поверхах - дух живий геть увесь вийде. Тяжко посвистуючи усіма внутрішніми свисточками, видряпався наш герой до кімнати вчителів. А звідти - як Пилип із конопель - давній приятель Артем:

- Привіт, Манюня! Я вже тебе ждав-ждав… Що це тебе ніде не видно. Все місто говорить, що ти відцурався від активної громадської роботи.

Розпашілий Петро Кімович ще більше налився темночервоними соками і став схожим на розгніваний буряк:

- Який я тобі Манюня? Он учні довкола бігають, ще дражнитимуть. Що ти, імені мого не знаєш?!

Артем окинув оком огрядну й незграбну постать товариша, знизав плечима:

- Ну, нехай… Репетруаре Кімовичу! Як живеться?

Петро аж посинів.

- Та що ти? Знову я не вгодив? - широко посміхнувся Артем, а нещасний учитель добрим словом згадав свою матінку. Аякже, назвала своє єдине дитятко найоригінальніше: Репертуаром. А якби батечко не мав такого цікавого імені - Кім (Комуністичний Інтернаціонал Молоді), то на нього, певно, і не поглянула. То й найкраще було б. Може б, не народився Репертуар Кімович та не страждав через те найменування. Хоча та ж матінка переінакшила з часом імення синочка на Репетруара (щось французьке! аристократичне!), а потім на Петрика, Петра (щось рідне! українське!). Та вже на тому й зупинилась. А Петро Кімович, удавшись у всьому в матір, теж нещодавно відчув себе патріотом-українцем. Бо ж воно якось і не той… Інакше б і не слід. Бо ж незалежність! І Петро Кімович за тиждень вступив у всі можливі й неможливі партії, рухи, братства, товариства і прочая, і прочая… А цей чортів Артем все насміхається. Та нічого. Вдача у Петра Кімовича миролюбна. Ось він уже й розпогодився. Ось він уже усміхається, бо таки радий побачити свого давнього друга.

- Ну, Петре Кімовичу! Пе-тре Кі-мо-ви-чу! - розтягнув сміхотун. - Де ж це ти все-таки подівся?

- Ой, Артеме, краще не питай. То сімейні клопоти, то нездоров'я. У дружини проблеми на фабриці. Чи не через мене… Ось-ось її скоротять.

- Слухай, Петре… Я ж забіг предати тобі вітання від пані Цибульки. Вона тобою ледве не марить. Називає тебе найвидатнішим патріотом нашого міста. Ну, не пишайся... Вона явно перебільшує, бо щось ти десь зник із обрію. Так от: пані Цибулька хоче тебе терміново побачити...

У Петра Кімовича пересмикнуло повіку і він кисло посміхнувся, згадавши дебелу даму, що очолювала Всемізабуті (Всеміський загін бадьорої української трудової інтелігенції). Вона постійно псувала нерви здається всім-усім, кого тільки-но здибає.

- Пані Цибулька тобі, тобто як членові бюра Всемізабуті, десь дістала гуманітарні штанці. Каже, що дуже гарні. Великі. Певно, як наші сімейні труси, але оригінального забарвлення й пошиву. І ще з закордонним написом…

- Та що це вона? Збожеволіла чи що? А ти ж чого їй не сказав, що я нічого не візьму. Що я, злидень який чи бомж?! Оце тобі, буду доношувати чиєсь заокеанське ганчір'я.

- А ти б краще подумав. Може, те, як ти кажеш "ганчір'я", носила ціла династія пролетарів з якого-небудь Мюнхена чи Гамбурга? Ти ж образиш світовий пролетаріат!

- Артеме! Ми ж уже живемо не при диктатурі пролетаріату. Ми ж уже незалежні. Ми ж самі собі пани. І не агітуй.

- Петре! Пані Цибулька все ж одно не відчепиться. Та ти ж поміркуй: весь Захід пишатиметься, що ти ходиш у його штанцях. Розумієш? Захід! Ми ж донедавна боялись навіть це слово вимовляти чи позирати в тому напрямку! А ти відмовляєшся…

Петро схопився за щоку. Коли хвилювався, то в нього завжди озивався зубний біль.

- Ради Бога, Артеме, іди… Я ще подумаю. А зараз мені вже треба на урок… Ще навчальні плакати треба забрати. Я їх десь посіяв, чи не в учительській…

- Ну, бувай… - непевно мовив Артем і провів очима постать товариша, що аж згорбився ніби під тягарем.

 

* * *

В учительській до появи Очерета про щось дуже жваво говорили, але нагло замовкли. Малесенька проноза Віолетта Овксентіївна підійшла до Петра Кімовича, і поки той перебирав плакати на своєму столі, очікувала.

Але Очерет уже, мабуть, удесяте перебирав наочність, нічого перед собою не бачачи.

Не дочекавшись, доки на неї нарешті звернуть увагу, Віолетта Овксентіївна, яку поза очі звали Віолкою, проскандувала:

- Шановний Петре Кімовичу! Дзвонила ваша соратниця по Всемізабуті пані Цибулька. Сказала предати вам по секрету, що придбала для членів бюра гуманітарні речі від якогось допомогового фонду. Вам вона притримала, здається, якісь шорти чи сімейні труси… в квіточку…

Проноза зробила вигляд, що зашарілась, і відійшла, ледве не пирхнувши. Красномовно глипнула на інших, а ті з останніх сил прагнули стримати сміх.

Очерет мовчки схопив перший-ліпший плакат і подався на урок.

- Ти бач, - закопилила губу Віолетта Овксентіївна, - якби знала, що за оте Всемізабуті будуть видавать закордонні речі, то всю б свою родину туди б записала. Цікаво, а що собі прихопила пані Цибулька? Певно, щось пікантне?..

- Даремно туди ніхто не вписується, - підтакнула подруга. - Гребуть собі лопатою. А ще ставлять з себе патріотів! Тру-до-ва ін-те-лі-ген-ція! Пхи! А чим ми гірші?..

 

* * *

Зайшовши до класу, Петро Кімович забув привітатись з дітьми. Та побачивши, що вони всі стоять і ждуть чогось, махнув рукою. Клас сів. Плакат повис на дошці, викликавши зацікавлений шепіт серед школярів:

- Нащо він оце страховидло знову припер? Ми ж його вивчили й уже забули.

З першої парти тихенько підвелася Мотя Чубчик і, підійшовши до вчителя, якомога таємничіше сказала йому на вухо:

- Я їла морозиво. Знаєте, таке зелененьке. На набережній стояла собі та їла. Підійшла тьотя Цибулька і попрохала мене, щоб я попрохала вас, щоб Ви терміново прийшли сьогодні до неї, на засідання бюра. Вам мають вручити якісь штани чи труси. А я спитала тьотю Цибульку, а чи вони в квіточку. Таки в квіточку. Біленьку. На фіолетово-лілово-блакитному тлі. Уявляю, які вони красиві!..

- Що? - дико верескнув учитель, який деякий час стояв, наче напівсонний і нічого досі не чув.

Мотя Чубчик перелякано позадкувала, а повз неї, наче гарматне ядро, викотився Очерет. У коридорі він заледве не збив пані директорку, що поспішала до класу:

- О, а я якраз до вас. Учора мій чоловік бачився із паном Цибулькою і той говорив, що його дружина…

- У-у-й! - завив, наче од шаленого болю Петро і, затуливши вуха, подався сходами на нижчий поверх.

- Що це з ним? - подумала директорка. - Навіть не дослухав. А це для нього, може архіважливо. Не що-небудь. Гуманітарна допомога!

І вона поспішила вниз сходами слідком за втікачем.

 

* * *

Єдиним бажанням для Петра Кімовича було вибігти на вулицю, схопити ковток свіжого повітрі і… провалитися крізь землю.

Пробігаючи повз вахту, краєм ока Очерет побачив дебелу даму з пакунком у руках. Вона, здавалось, отетеріла, оскільки такої прудкості ніколи за Очеретом не помічала.

Пані Цибулька (а це була на лихо саме вона) збуджено крикнула і кинулась до нещасного патріота:

- Пйотир Кімович!..

Вахтерка, яка завжди спеціально для Очерета відчиняла й другу половину вхідних дверей, враховуючи його огрядність, цього разу припізнилась.

Бідолашний Петро, втікаючи від усіх паней Цибульок на світі і від себе самого, звичайно ж, застряг у дверях. Ні туди, ні сюди. Марно намагались йому допомогти і з вулиці, і з приміщення. Двері заклинило намертво. І Петра Кімовича теж остаточно заклинило.

- Ря-а-туй-уй-те-е! Активіст гине! - дико заверещала пані Цибулька. - Наш патріот в опасності!..

А Петро тим часом побагровів і почав хапати повітря, як риба на березі. Прибігли фізрук з військковиком і теж почали смикати Очерета. Та знову - ні туди, ні сюди.

- Натужтесь, Пйотир Кімович! - пролепетала благаюче пані Цибулька. - Ось… у пакеті… Я ж до вас іспитую таку невозможну повагу… Я й засідання бюра не дочекалась… Так спішила вас порадувать…

Але Очерет уже, здавалось, нічогісінько не сприймав. Голова поникла набік. Харчання припинилось.

Поки з'явився майстер і вирятував тіло страдника з дверного полону, то вже справді було тіло, а не жилець на цьому світі.

 

* * *

На похорон Петра Кімовича Очерета вийшло все місто. Кохане, дороге його серцю. Проходили колонами представники численних організацій, партій, рухів, братств, товариств і прочая, і прочая… До правлінь цих недавніх утворень обов'язково входив покійний. Якщо навіть не сам, добровільно, то з волі своїх шанувальників. Кілька десятків організацій записали його до своїх президій посмертно і тепер не з меншим правом несли вулицями його портрети.

Плакали дорослі, ридали малі, яким по ходу процесії розказували про дядю Очерета.

Лише пані Цибулька не мала права на сльози. Їй сьогодні виголошувати скорботне слово. Отже, геть емоції!

Ось уже й цвинтар. Прощальна хвилина. Пані Цибулька виділилась із величезної маси люду й обійняла, як подругу, заплакану вдову Очерета, яку нині таки звільнили з роботи на фабриці.

- Спи вєчним сном, наш славний друг. Ти був активним бойцом Всемізабуті, Всеміпребіті (Всеміський провід енергійних бунтарів інтернаціональної трудової інтелігенції), Всемілахміті (Всеміська ланка хороброї мітингуючої трудової інтелігенції), Всемізаконнеміті (Всеміський загін консервативної немітингуючої інтелігенції) та ще 150 таких же популярних суспільних образованій та об'єдінєній. Усіх не називатиму, потому що сонце уже сідаєт. Можемо не устигнуть. Ми всігда ровнялися й ровнятимемося на тебе. Ти жив героїчеськи й загинув на бойовому завданії, поспішаючи на очірьодне засідання нашого бюра. Вєчна тобі наша пам'ять і любов.

Пані Цибулька ще додала:

- Ах! - і схиливши голову, таки проронила сльозу на домовину, кладучи під голову покійного пакет, з якого визирало щось фіолетово-лілово-блакитно-біле.

А потім вона випросталась і сміливо подивилася в той бік, де сідало сонце.

Всі присутні теж розпрямились і хоробро подивились у вечірню далечінь.

Вдова оптимістично зітхнула й задумалась.

І тут голова покійника зарухалась, підвелась і втупилась туди ж, куди позирали всі. Очам Очерета відкрилась іронічна посмішка вмираючого сонця. І було небо фіолетовим, і було ліловим, і було блакитним з кількома білявими хмарками. Наче велетенські гуманітарні штанці.

Голову Очерета ніби пересмикнуло. Вона впала і більше не підводилась.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)