Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

З Україною в серці
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Микола Василенко. Уламки імперії
Микола Братан. І краса, і держава
Бериславщина: рік 1905
Зупинка за вимогою, або Клуб з двозначною назвою

Вечоріло. До зупинки маршрутного автобуса Іван Петрович підійшов зі своєю подругою в піднесеному настрої:

- Ще півгодинки - і ми полинемо у світ чарівливої української музики, улюблених романсів, вишуканої поезії...

Віола розуміюче посміхнулась. Дійсно, попереду справжнє свято. Адже не часто до їх провінційного містечка приїздять столичні артисти та ще й численною творчою групою. А ще ж неабиякий привід - рік великого Поета. І Віола, й Іван Петрович уже чули про успішні виступи цього зцементованого артистичного гурту в інших регіонах країни. Тож нарешті дочекались. До маршрутки ледве увійшли. Точніше - втислися. І одразу поринули у звичний світ "Русского радио". Спочатку співав "ласковий мєрзавєц" і переконував, що він "сладкій на всє сто". Потім тоненький дівочий голосочок почав одноманітну пісеньку про "мальчіка", який кохає виключно "по-собачьї". Час уже було нагадувати водієві про зупинку. Адже біля приміщення клубу "Родина" маршрутки вивільняють своїх пасажирів лише за вимогою. Офіційної зупинки там чомусь не передбачили.

Щойно закінчилося в радіоефірі кохання "по-собачьї", Іван Петрович голосно попередив-попрохав:

- Зупиніть, будьте ласкаві, біля "Родини"!..

Водій і оком не змигнув. Пролітають квартали, сквери... Тим часом пасажирів тішить інша співачка, оповідаючи щемливу історію про дівча, котре занудьгувало: "Стою, как дура. А снєг ідьот..."

Ось уже й знайомі обриси "Родини"...

- Зупиніть, будь ласка! - ще голосніше вигукує Іван Петрович, щоб перекричати співачку, і водночас мимоволі констатує: "Стою, як дурень, кричу, а водій наче оглух".

- Та зупиніть нам, будь-ласка! - долучається голос Віоли...

Водій як не чує. На повній швидкості минає будинки, долає звивисті вулички.

- Та він, мабуть, державної мови не розуміє! - трагічно прорік Іван Петрович. - Ще нас аж до Росії завезе...

- Да остановітє! Вас же просят! - не витримують нерви в одного з пасажирів. І не дивно. Адже перед цим сам водій не раз завбачливо перепитував ледве не на кожному кроці: "Єсть желающіє вийті возлі сквєра?", "Єсть на виход у пам'ятніка?.."

А тепер - наче відрізало. Водій нарешті загальмував. Іван Петрович витиснувся з маршрутки і відчув, що стоїть у калюжі. Це ж треба! Єдина калюжа на вулиці - і саме коло неї зупинився автобус. Чуючи, як черевики набирають усе більше води, Іван Петрович галантно порятував свою супутницю від подібної долі. Щасливі від того, що нарешті почули під ногами асфальт і вирвались з полону не дуже надійного міського транспорту, шанувальники високого мистецтва полинули, наче метелики, до "Родини", до концертної зали. Дійство мало бути безкоштовним, тож наші герої поспішали, щоб зайняти місця поближче до сцени (якщо вони взагалі ще лишились!). Трохи захекані від швидкої ходьби Іван Петрович з Віолою зазирають до зали й од несподіванки не втримались од вигуку: "Що ж це таке?!"

Вже мав починатись концерт, але де ж глядачі? Де-не-де по величезній залі блукало кілька людей, ніби роздумуючи: чи сідати в кріселко, чи йти геть. З одного боку, відрадно: займай, облюбовуй місце, яке вподобав. А з іншого?! Іван Петрович та Віола, ніби змовившись, почервоніли від сорому за своїх краян, що проігнорували це визначне мистецьке свято.

- Де ж наша "Просвіта"? Де ж наші козаки? Де наша національно-свідома інтелігенція? - запитував себе Іван Петрович - і не міг знайти відповіді.

Наче розуміючи стан свого приятеля, Віола скрушно зітхнула і прошепотіла:

- Знову наші патріоти по дачах роз'їхались, їм, бачте, не до концертів... Можна було, звичайно, нагнати сюди купу школярів та студентів, як це раніше робилось. Але навіщо така показуха! Тому я лише розвішала у нас, в університеті, а також у кількох школах оголошення - в надії, що хтось відгукнеться й прийде. Та де там!..

Концерт розпочався. Публіки трохи побільшало. Забігло кілька студентів - і Віола полегшено зітхнула, що не вона єдина з величезного університету шанує українське.

У блискучому виконанні співаків національної опери та драматичних акторів звучали вірші Поета, прекрасні романси. Хтось із цих виконавців, чиї голоси вже, певно, чули й у багатьох зарубіжних країнах, мабуть, уперше й востаннє перебуває у цьому невеликому місті. Чи хто пожалкує, що не почув тут, серед степових просторів, прославленого тенора чи баса, відомого актора театру й кіно? Чи пошкодує, що не побачив так би мовити живцем, а не з телеекрану чудових артистів?..

Прекрасний концерт! Незабутній концерт... Пролетів, як чарівна миттєвість...

- На етом наш концерт закончен! - перейшов у фіналі дійства на російську конферансьє. - Благодарім російского консула і мєстную організацію руского двіженія за оказаноє вніманіє і поддєржку...

На сцену вихопились артисти і навперебій заджеркотіли по-російськи, наче вирвавшись на волю з тісних рамок україномовної концертної програми, яка обмежувала їм доступ до кисню.

- А тєпєрь прощальноє фото. Давайтє всє вийдєм на сцену і запєчатлімся на пам'ять!..

Іван Петрович і Віола автоматично виконали побажання конферансьє і прилучилися до колективного фотоувічнення...

- Прієзжайтє іщо! Ми вас всєгда ждьом в нашем клубє "Родіна"! - загукали на прощання шанувальники...

Іван Петрович з Віолою прямували вулицею південного містечка. Були просто спантеличені. Так ось чому водій не забажав зупинятись біля клубу "Родина". Для нього це "Ро'діна", а не "Роди'на"!..

Але гнітило інше... Ушанувати великого Поета не прийшли його ідейні спадкоємці - діячі українських організацій і рухів... Наче вимерли...

- Оце такі патріоти серед наших викладачів. Жоден не прийшов, окрім мене, - бідкалась Віола. - А студенти! Навіть ті, що забігли на концерт, після одного-двох романсів здиміли, як і не було... Адже це не "ласковий мєрзавєц". Бідний наш університет, якщо вивітрюється з нього останній український дух.

- Та що там ваш університет! Ви ж бачите, яка публіка прийшла слухати нашого Поета? Русскоє двіженіє! Ті, що сплять, і бачать Україну підросійською, колоніальною.

- А хіба вона не залишилась такою попри незалежницькі гасла та бутафорію?!

- А ви помітили, як підібрано репертуар? Звісно, чудові класичні твори... Але ж жодного маршу, жодної бойової пісні?! Цілком аполітичне дійство...

- Та помітила... ще й дуже помітила... Але ж навіщо рускому двіженію наші українські визвольні марші?.. Там надто відчутний антимосковський дух. Кому ж таке сподобається. Краще зробити вигляд, що нічого такого у Поета не було. Та й припасувати його до своїх потреб.

- Але ж дійсно треба щиро подякувати рускому двіженію "за оказаную поддєржку". Інакше б ми, можливо, й не побачили цього концерту. Наші патріоти багато галасують та обіцяють, а мало роблять... Та й де вони?..

- Ото ж бо...

Сумовиті розміркування Івана Петровича й Віоли раптом обірвав хриплий голос. Перегаром дихнуло в обличчя дівча років тринадцяти-чотирнадцяти:

- Дядя! Німа прикуріть?

- Німа! - механічно відповів Іван Петрович.

- А жалько... Я би прикуріла... - гикнула дівчина й пішла, похитуючись.

- Оце наша молодь... наше майбутнє, - трохи гидливо мовила Віола. Звернули до скверу, пішли тихою стежкою. Захотілось побути в самоті, помовчати, поміркувати. Де ж ота зупинка за вимогою, чи як кажуть у цьому містечку "остановка по требованію", ім'я якій Україна?! Може, ми давно вже пролетіли повз неї - справжню, небутафорну Україну? І тепер лише безнадійно і безпорадно кліпаємо очима?!

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)