Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Немченко. Квітка України
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Микола Братан. Їде батько Махно
Іван Немченко. Світло надії
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
2008
ISBN: 
978-966-2133-15-8
Євангеліє від Кобзаря
Поезії

До збірки "Євангеліє від Кобзаря " І.В.Немченка (Івана Дойча) увійшли твори шевченківської тематики. В них оспівується любов до рідної землі, до національних святинь. Автор закликає сучасників не зрікатися високих заповітів, котрі великий Тарас передав українцям з надією на духовне й національно-державне відродження як "сім'ї вольної, нової". Збірка увібрала також вірші про Кобзаревих спадкоємців - носіїв української ідеї на тлі ХIX-ХХ століть.

 

Немченко І.В.
Євангеліє від Кобзаря: Поезії. - К.-Херсон: Просвіта, 2008. - 91 с.

 


 


 

ЗАПОВІТИ СВІТОЧА

З ЦИКЛУ "ШЕВЧЕНКО ЖИВИЙ"

І

АПОСТОЛ УКРАЇНСТВА


Такого осяйного лику,
Антипатичного сваволі,
Раби не бачили справіку
Ачей із днів, коли за волю
Спартак водив свої ватаги.

Шевченко став закличним стягом,
Енергією мас народних,
Величним співом про свободу
Черкасів-українців гордих.
Експресію, жагу, наснагу,
Непоборимість і відвагу
Кобзар віддав народу в спадок,
Оборонивши од заглади.

 

ІІ

НАШ ТАРАС


Стоїть на березі Дніпра
І, озираючи простори,
Плечима небо підпира,
Вкраїнське небо неозоре,

Немов ікону неземну,
Що в душу кожному зоріє
Ласкавим поглядом Марії,
Надію нам дає ясну.

Стоїть у рідній стороні,
А понад ним летять жарптиці,
Блищать в одвічному вогні
Снопи надхмарної пшениці.

І пада зернятко у ґрунт,
І дивословом проростає
І колоситься: "Як умру...",
І золотиться: "Аж світає...".

Стоїть як оберіг землі,
Якій буяти-процвітати:
"І буде син, і буде мати..." -
Летить луна пророчих слів.

І видно в сяєві краси
Бадьору славну молодицю,
Що сніп злотистої пшениці
Несе в прийдешнії часи.

 

ІІІ

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД КОБЗАРЯ


Чорнява дівчино з Шевченкового краю,
Куди це ти з квітками поспішаєш?
Чому поломенієш, як зоря?
"Іду я на уклін до Кобзаря".

Юначе запальний, чому суворість
Проглянула в твоїм веселім зорі?
Хто серце молодече підкоря?
"Несу свої думки до Кобзаря".

Громадо, що усіх нас поріднило?
Що кличе нас на праведнеє діло,
А за байдужість гнівно докоря? -
Немеркнучії очі Кобзаря.
Коханий краю,що несеш у далеч
Крізь лихоліть і горя чорну галич?
Що твою душу сонцем озоря?
Євангеліє від Кобзаря.

 

ІV

БІЛЯ ШЕВЧЕНКОВОГО ПАМ'ЯТНИКА В ХЕРСОНІ


Зайшов до міста зелен-травень,
Мов хлопець із сільських країв,
Що у шапчині стародавній
Між хмарочосів заблудив.

І, вражений одноманіттям,
Спинився в повнім сум'ятті,
Не знаючи, куди ступити,
Як осягти людський потік.

І раптом з поглядом зустрівся,
Що проглядає з давнини
І наче знов на світ родився,
Побачив і Дніпро, й лани.

То Кобзареві мудрі очі
Витеплюють через роки
Серця хлоп'ячі і дівочі,
Як сонце ніжні пелюстки.

І сяють душі молодечі,
Як ватра чисті та палкі.
Послухаймо завзяті речі -
То присягають юнаки:

"Тобі, Кобзарю, сину правди,
Я обіцяю в дні журби
І в час великої відради
Свою Україну любить.

Коли ж дочасною труною
Зла доля перепинить шлях,
Хай схилиться понаді мною
Блакитно-золотавий стяг!"

 

V

ТАРАСІВ КАШТАН У КОРСУНІ


Про щось замріявся каштан
У парку понад Россю.
Віта і весни і літа
Бадьористою бростю.

І згадує, бува, не раз
Давноминулу днину,
Коли до нього йшов Тарас
Побути на часину.

Про що з ним говорив Кобзар,
Каштан про те не мовить.
Чи гнівним був, мов грім-гроза,
Й кресав палюче слово,

Чи був відкритим, як дитя,
І лагідним, як промінь, -
Каштан стрічав із співчуттям,
Знімав печаль і втому.

Із деревом поет ділив
Сердечні болі-рани.
Вони карбами запеклись
На тілі у каштана.

 

ШЕВЧЕНКО МОЛИТЬСЯ ХРИСТОВІ


Лиша солдатчина триклята
Карби огуди на душі,
Смертей незримі палаші
Воліють дні його потяти -
То Кобзареві щедра плата,
Що не поласивсь на гроші,

Не осквернив себе в обмові,
Ні в помислах, ані в ділах…
Вогонь душі вже відпалав,
Але зібравши силу в слові,
Шевченко молиться Христові,
Щоб Україна ожила.

Шевченко Господа благає,
Аби охоронив народ
Од глупоти й лихих незгод,
Воздав свавільникам за злая,
А занапащеному краю
Хоч трохи дарував щедрот.

У Каневі, в краю Дніпровім,
Спочило тіло Кобзаря.
Та сяє світ його добра
І квітне квіт його любові:
Шевченко молиться Христові -
І Україна не вмира.

 

VІІ

ЙОГО МОВА

(акровірш)


Широка й вільна, як весняні води,
Енергією сповнена і силою,
Виразна й лагідна, як усміх милої,
Чарівно-бажана, як смак свободи...
Екраном стала ти - висвічуєш чесноти
Народних висуванців-патріотів.
Комусь ти - біль, що серце розрива,
Орган, що полонить красою звуків,
Велична ватра, що й у стужу зігріва,
А ще - світ мислі, пошуку, науки.

Могутня наче сонячна ріка...
Огромом сяйва душі осіни,
Відроджуй у рабові вояка,
А перевертневі сумління поверни.

 

З ЦИКЛУ "ШЕВЧЕНКОВІ СУЧАСНИКИ"

НАД МОГИЛОЮ ІВАНА СОШЕНКА В КОРСУНІ


Він в цій землі лежить, і Муза ще і досі
Так безутішно понад ним голосить:
"Чому зарано ти у безкрай відійшов,
Лишивши нам надію і любов".

 

КАВКАЗЬКИЙ ТРИПТИХ

І

Гірська билиця


Мертвотна тиша над аулом
Стріча нападників загін -
Старі і діти вже поснули
Довічним сном без домовин.
Тримались мужньо до останку,
Каміння кидали на зайд,
На тлі скривавленого ранку
Ніхто з них не ступив назад.
Коли ж напасники бажали
Узяти хоч кого в полон,
Горяни падали в провалля,
Пославши ворогу прокльон.
Над прірвою лишилось двоє:
Матуся і мале дівча.
- Ребята! Баба! Вот так воин!-
Хтось недалечко закричав.
Здавалося б, незлі обличчя,
А душі віддали мечу.
Московський орле-гвалтівниче!
Чи вп'єшся кров'ю досхочу?
Дивились двоє на солдатів,
Які несли їм кабалу.
І раптом підхопила мати
На руки донечку малу.
Поцілувала на прощання,
Об скелю вдарила її
І кинула свій скарб останній
У прірву, до краян своїх.
Була страшна в своєму горі,
Прокляття сипала й жалі…
Ще глянула на рідні гори -
Й пішла за донькою услід.
Як падала в лунку безодню,
Туди, де донька почива,
Ще вчула регіт: "Вот народец!
Смотри, дикарка какова!"

 

ІІ

Шамілеві пісню співа Шуайнат


В усіх походах, в усіх мандрах - у Дагестані,
в Петербурзі, в Калузі, на арабській землі -
до самісінької смерті імама нерозлучно була з ним
його дружина Шуайнат
(Р.Гамзатов, "Мій Дагестан")


Лама й не таких навісна чужина.
І клин вибивається клином.
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І віра не гасне орлина.

У візіях знов Дагестан вирина.
Чи буде повік він нещасним?
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І світла надія не гасне.

Не вб'є аравійська смажна сторона
Любові до рідного краю.
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І вічна любов не вмирає.

 

ІІІ

Кавказька пісня

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся - поборете…

Т.Шевченко


Гірка і сувора, болюча, мов нерв,
Ти, пісне кавказького роду.
В тобі подих волі не вмре, як не вмер
У дні лихоліть і негоди.

А нині в тобі запалало стократ
Шамілеве серце гаряче:
Чужа тобі мова лукавства і зрад,
А мова принижень - тим паче.

Ти, пісне, лунаєш між гір і долин
Із вуст дідуся і дитяти.
Жагучо в тобі лине поклик один:
Рабами не хочемо зватись!

Будь вічно незламна і вічно жива,
Мов днів течія повновода.
Десятками мов хай розквітнуть слова:
"Росіє, дай волю народам!"

 

МОБІЛІЗОВАНІ ШЕВЧЕНКОМ

"БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІСТ"

(Іван Нечуй-Левицький)


Інтелігент, палкий украйнофіЛ,
Він думав про народ, а не про себЕ.
Академіст із вітчизняних ФіВ
Науку рухав і просвітницькі потребИ.

Над краєм звів духовності палаЦ
Енергією серця і словесних працЬ.
Чекав, щоб рабський дух навіки зниК
У малоросів, щоби дзвін веснИ
Й свободи завше чувся голосниЙ.

 

КУЛІШІ


Вкраїну славили і славлять Куліші.
Її душа зросла і з їх душі.
Найперший - був просвітник видатний,
Що оспівав затишок хутірний,
Святе Письмо вкраїнською подав,
Рівнятись на Шекспіра закликав.
А другий - підхопив цю раду щиру
І сам постав українським Шекспіром.
А Леонід Пилипович Куліш
Зібрав скарби таврійської землі,
Натхненно їх у вірші перелив,
Огнем любові душі запалив.

 

МАРКОВИЧЕВІ ЗЕРНА

Жити треба для рідного краю, для людей…
Дмитро Маркович


Коли вкраїнства поле небагате
Долало силу клятих бур'янів,
Він взяв з собою Кобзаря крилатість,
Марка Вовчка зажуреність і гнів,
Кониського співанку молитовну
Та Опанаса думу невгамовну.

Помножив ці скарби неоціненні
На власний хист і серця доброту,
І надійшло осяяння-натхнення
І заснувало нитку золоту.
Та нитка повела митця по долі
І не злиняла барвою ніколи.

Душі своєї диво-самоцвіти
Він розсипав без крихітки жалю,
Умів теплом зустрічного зігріти,
Як сонце свіжу весняну ріллю.
Умів за правду непохитно стати
І друга у біді порятувати.

І скрізь, де б не трудився без спочиву,
І досі слід його не заросте:
Там колосилася одеська "Нива",
Там радо гомонів херсонський "Степ",
Там гідність невмирущо процвітала
На славу українського загалу.

І нині проростають на Вкраїні
Марковичеві зерна чарівні,
Єднають нас в одній міцній родині,
Якій ніякі лиха не страшні.
І не забути вільному народу
Того, хто наближав його свободу.

 

НА ВШАНУВАННЯ Б.ГРІНЧЕНКА

До 125-річчя з дня народження
письменника-просвітника


Валуєвську "предоброту"
І "мудрість" Емського указу,
Русифікаторську заразу
Гатив Грінченко по хребту.
Тепер уже й царів немає,
Довкола поступ і прогрес,
Та клан чинуш і чинушес
Кістки Борису промиває.
Як би хотів застійний птах
"Словник" спалити на багатті
І вдарити хрестом з розп'яттям
Співця по зранених вустах.
Та щезнуть недруги в неславі,
А ми протопчем і в траві
Грінченка вулиці нові
По всій Вкраїні златоглавій.

 

БОРИС ГРІНЧЕНКО


Був праці відданий, як мало хто із нас.
Огнем душі та променистих фраз
Розтоплював ту кригу, що скувала
Инакшість українського загалу -
Скувала ніби на одвічний супокій.

Грінченко ж - переміг той льодостій
Разючим словом і жертовністю своєю.
І все - в ім'я вкраїнської ідеї!
На кедр Ливану схожий був, нівроку, -
Чим більша буря, тим міцнішав доброокий.
Ех, не було б болячок тих ядучих -
Немало б ще зробив він для будуччя.
Коли ж бо доля припинила круговерть:
Оспедалетті, італійський берег, смерть…

 

СКОРБОТА СОФІЇ РУСОВОЇ


На форумі так жваво. З-під вуалі
Видніється вам царство похвальби.
Ви тут одна неначе квіт печалі.
Потойбіч сміху. Бранка жалоби.

Ви мовите про українську драму
Тим, що прийшли сюди, як на парад.
Вас ніби й слухають, але без тями:
Голодний, знано, ситому не брат.

Сльоза вас обпекла чи заросила
(Дай, Боже, сил, аби не заридать!) -
Невже нема зовсім нікому діла
До України, де навкіл біда…

І лине спомин. Тронки ніжнодзвонні
В причорноморських золотих степах,
Акації в розпеченім Херсоні,
Одеський порт, що рибою пропах.

І обриси коханої Олешні.
І Харкова нев'януча краса…
А над усім - страшні червоні клешні.
А над усім - кістлявої коса.

І очі ваші - птахи на руїні -
Кричать натужно поглядом німим:
"Більшовики спустошили Вкраїну -
Погасло сонце в серці у моїм!"

 

ОЛЕСЬ І ОЛЬЖИЧ


Сміялись солов'ї Олеся
І плакали від чар кохання,
Коли на світ прийшов малесик -
Чи для тріумфу чи страждання.

Хлоп'ятко нарекли Олежком,
Утерли чистії сльозини
І повели на тую стежку,
Де квітла воля України.

Коли криваві муравйови
Вкраїнське сонце крили млою,
Олесеве пекуче слово
Лилось у пельки їм смолою.

Коли ж вожді зорю червону
На тілі роду випікали,
Поклявся Ольжич, що до скону
Не подарує їм потали.

"Кохана земле, мудра й горда,
Прийми мою любов безкраю.
Коричневі й червоні орди
До часу душу тобі крають.

Зметем ворожу ницу лаву.
Даремно чорний ворон кряче,
Коли батьки й сини державу
Відроджують в серцях гарячих!"

Лихі нацисти-поторочі
В катівнях Ольжича душили.
І хоч поникли мертві очі,
Та воля не зламала крила.

На чужині погасла свічка
І лірика-борця Олеся.
Та й син, і батько будуть вічно
Стрічати українські весни.

Олесь і Ольжич - дві перлини
Однаково коштовні й гожі
В короні матері-Вкраїни.
Вони й сьогодні на сторожі.

Сміються солов'ї ще дужче
І плачуть од чуттів бентежних.
А два поети невмирущі
Вкраїну славлять незалежну.

 

ЄВГЕН МАЛАНЮК


Є між поетів постаті космічні.
Вони у нашій пам'яті одвічній.
Глашатаєм стремлінь тисячолітніх,
Епох прадавніх і епох новітніх
На тлі доби постав боян величний.

Маланюком його степи прозвали,
А небо мужністю обдарувало:
"Лети крізь битви-раті грізні й люті,
Аби народові свободу повернути,
На всі прийдешнії тисячоріччя
Юрмиськам запали державні свічі,
Караючи мечем відступництво-каліччя".

 

З ЦИКЛУ "КРУТЯНСЬКІ ПІСНІ"

І

ГЕРОЇ КРУТ


"Скинути кайдани
Нам давно пора
Вийдем на майдани,
Проженемо страх.

Україна-мати
Кличе нас у бій
Стяг зове крилатий -
Жовто-голубий".

Юнаки-крутянці
Міряють шляхи
У смертельнім танці
З ворогом лихим,

Юнаки завзяті
На передовій:
"Україна-мати
Кличе нас у бій!"

Українська пісня
Меркне на вустах,
І рука затисла
Мертво рідний стяг.

Юнаки сумлінні -
Плем'я молоде -
Віддали Вкраїні
Полум'я сердець.

В темряві пропали
Вороги-круки,
В камені постали
Мужні юнаки.

Подвиг соколиний
Край не забува.
Вільна Україна
Їм пісні співа.

Юнаки завзяті
На передовій:
"Україна-мати
Кличе нас у бій!"

"Україна-мати
Кличе нас у бій!
Стяг зове крилатий
Жовто-голубий".

 

ІІ

КРУТЯНЕЦЬ


Вкраїна зорею
Засяяла тобі,
Щоб разом із нею
Віддавсь ти боротьбі.
Дорога під Крути
Хлопчину привела,
Щоб вільна й розкута
Нація була.

Гей-гей-гей, хай погине московська орда -
Вкраїни незалежної не стихне хода.
Гей-гей-гей, ще співає крутянець молодий,
Пліч-о-пліч із друзями йдучи в жорстокий бій.

Наш Київ за нами -
Не можна відступать.
Не будем рабами -
Хай лине рать на рать.
Дорога під Крути
Усіх нас привела,
Щоб вільна й розкута
Нація була.

Гей-гей-гей, хай погине московська орда -
Вкраїни незалежної не стихне хода.
Гей-гей-гей, ще співає крутянець молодий,
Пліч-о-пліч із друзями йдучи в жорстокий бій.

Червоних ординців
Кривавий океан -
Пускать не годиться
На український лан.
Ми вірні Вкраїні -
Вона у бій веде!
За стяг жовто-синій
Життя ми покладем!

Гей-гей-гей, хай погине московська орда -
Вкраїни незалежної не стихне хода.
Гей-гей-гей, ще співає крутянець молодий,
Пліч-о-пліч із друзями йдучи в останній бій.

 

НЕСКОРЕНИЙ В'ЯЗЕНЬ

(Степан Бандера)


Саксенгавзен. Вечоріє.
Темні думи. В'язень мріє:
"Ех! Розправлю ще я крила,
Полечу туди, де мила
(А кохана та єдина
Називається: Вкраїна)".

Бранець віри не втрачає,
Арештантів научає:
"Не корімося нацистам,
Даймо чосу комуністам -
Енергійно вимітаймо,
Рідний край з ярма звільняймо!
Абулій не знаймо!"

 

ІВАН БАГРЯНИЙ


І вечір був, і ранок був кривавий...
Вкраїна багрянилася пожежно,
А квіт її потоптано безмежно -
Немов навічно згинули дні слави.

Борцем він став супроти соцдержави,
А та - його взялась до рук прибрати,
Гадала на співця перекувати
Радянської тюрми й комідеальців.
Як ні - то розчавити, розтоптати,
Не залишити й сліду від зухвальця:
"Ич, закликає йти крізь бурі-штурми".
Йому ж сказала Доля: "Ти є Штурман!"

 

УЛАС САМЧУК


У нього очі наче сни глибинні
Лісів дрімучих і озер Волині.
А на душі, немов на чистім полі,
Сплела узори полісянська доля.

Співав пісні рапсод велеголосий,
А звуки аж дзвеніли в чистих росах,
Матусі ніжністю переливались,
Чар-зіллям батьківщини озивались.
У всьому світі ватрою любові
Краян зігріють співи Самчукові.

 

ЮРІЙ ДАРАГАН


Юним лишився назавше в серцях побратимів,
Рвійним, неначе стріла у польоті-нестримі.
Іскрами-зливами сонця затоплював тугу
Й не помічав... не хотів помічати недугу...

Днинам прадавнім складав свої радісні співи -
Аж молоділи води сонетарні розливи.
Росам цілющим співав і блакитному небу,
А щонайбільше - вкраїнському сивому степу.
Гриднем Дажбожим сурмив він бучну перемогу,
А невсидючим ченцем міряв вічну дорогу...
Ні, він не вмер - перелився у пісню розлогу.

 

ОЛЕНА ТЕЛІГА


Оленою Прекрасною цвіла.
Любила літо і пахучі трави.
Естеткою і вояком була.
На ниві слова й лицарської слави
Автографи залишила криваві.

Так рано смерть цю квітку узяла.
Епоха їй схилилась до чола,
Лицем шляхетним вражена немало
І серцем, що для інших відпалало.
Геройську долю і діла величні
Анали збережуть на віки вічні.

 

БОГДАН БОРА


Бриніла в серці лиш одна любов,
Означена іменням України.
Геройських герців вимагала чинно,
Духовних злетів, звільнення з оков.
А їх же - тих кайданів-кандалів
Народ зносив немало в кабалі...

Борисом Шкандрієм ішов до війська,
Однак Богданом Борою постав,
Розкрившись у піснях поміж заграв, -
Артист, і бранець, і вояк на бойовиську.

 

ЮРІЙ КЛЕН


Юрій-Освальд, неначе Еней,
Ревно міряє море ясне.
І прокляті роки проклина,
Й попелища імперій мина.

Каравелами плине крізь час,
Лукрозойцям підморгує браво.
Ельдорадо-Вкраїну вбача,
Над якою - цвіт волі та слави.

 

ЧЕРКАСЬКА ПОЛТАВЧАНКА

(візії Наталки Лівицької-Холодної)


Отави хутора у сріблі ранніх рос,
Копиці сіна, запашні мов трунок,
І чорнобривців усмішки в дарунок,
І рідний-рідний прастарий Дніпро…

Як хороше полинути над вами
Хоча б у сні (хай вічно він трива,
Бо від пробудження лиш гостре лезо тями:
Ти зірвана й забута квітка степова).

Як солодко пройтися по Ліпляві,
Золотоношу, наче неньку, пригорнуть…
Тебе, Вкраїно, бачити у славі,
Таку величну й на весь світ одну.

Як хороше полинути над вами
Хоча б у сні (хай вічно він трива,
Бо від пробудження лиш гостре лезо тями:
Ти зірвана й забута квітка степова).

 

ЧЕРКАСЬКІ САМОЦВІТИ
НА ЧУЖИНЕЦЬКИХ БРУКАХ


Черкаські самоцвіти
На чужинецьких бруках -
Прекрасні дивні квіти,
Зів'ялі від розлуки…

Шевченкові Арали
І Петербурги млові
Од нас не заховали
Слова Його любові.

Осьмаччині страждання
І геніальні злети -
Сумні оповідання
Про довгий шлях до Лети.

Збираймо словочари
Лівицької Наталі -
Ніхто вже не захмарить
Її ліричні далі.

Ходімо на розмову
Із Леготом Андрієм -
Його огнисте слово
І в непогідь зігріє.

…Черкаські самоцвіти
На чужинецьких бруках -
Прекрасні дивні квіти,
Зів'ялі від розлуки.

 

З ЦИКЛУ "КОРОЛЬ УКРАЇНСЬКИХ СЕРДЕЦЬ"

Пам'яті поета і вояка Василя Вишиваного
(Вільгельма фон Габсбурга)

І

ВІДКРИТТЯ УКРАЇНИ

(принц Вільгельм у Ворохті)


Які чудові ці сині гори!
Які співучі гінкі смереки!
Плетуть із вітром свої узори
Біляві хмари - близькі й далекі.

А мова... Боже, яка барвиста!
Криштальна, чиста, немов джерельце.
Неначе пісня палка й огниста
Проймає душу, бентежить серце.

А кажуть, ніби гуцули дикі...
А кажуть, ніби вкраїнці - хами...
І примітивні, і без'язикі,
А злющі-злющі аж до нестями...

Та ні! Не вірю! Я інше бачу...
У цих намовах - ні крихти правди.
Я чую серцем своїм гарячим,
Що світ гуцулів такий принадний.

Які гостинні ці милі люди,
Які шляхетні їх поривання...
З очей у мене зійшла полуда.
Буть між гуцулів - це раювання!

От тільки видне тавро печалі
На їх натхненних і гордих ликах.
В очах блискучих, як лезо шаблі,
Жага до волі кипить велика.

Хотів би поруч у бій із ними
Іти за правду і за свободу.
Ясна Вкраїно! З дітьми твоїми
Пройду крізь бурю, вогонь і воду!

 

ІІ

АВГУСТІЙШЕ ДИТЯ


"І що ти надумав, немудрий сину?
Чи, може, то хлопоманські жарти?"
А принц поривається в Україну,
До тих сердець, що горять, як ватра.

"Вільгельме любий!.. Повір, дитино,
Що ті українці - раби безликі".
А принц поривається в Україну,
В широкі села й міста великі.

"Вивчаєш мову їх солов'їну?..
А де ж твій гонор? Де погорда?!
Ти ж королем прийдеш в Україну,
Як переможем московські орди.

Вкраїнки хороші лише як рабині.
Вкраїнці - народ бездержавно-нікчемний..."
А принц поривається в Україну,
Де в кожнім погляді клич суремний.

"Та схаменися! Ти ж наша кровина!
За що полюбив інородців поганих?!.."
А принц поспішає в Україну,
Щоб Василем стати Вишиваним.

 

ІІІ

ПІСНЯ ПРО КОМАНДИРА СЛАВНОГО
ВАСИЛЯ ВИШИВАНОГО


Що то за козак,
Що мов ясен цвіт?
Що то за юнак -
Легінь на весь світ?
У стрільців питай,
Що то за козак.
У стрільців питай,
Що то за юнак.

Це пан отаман!
Батько наш Василь!
Стрільчиків прийма
Радо звідусіль.
За Вкраїну він
Всіх до бою зве.
Чути скрізь, мов дзвін,
Слово громове:

"Гей, стрільці мої
Славні січові!
Ріднії краї
В ранах і крові.
Лицарі ясні!
Воля - над усе!
Отній стороні
Щастя принесем!"

Ой, гули бої
Та й по всіх фронтах.
Ой, гули бої
Та й по всіх шляхах.
Не один стрілець
Падав у житах.
Не один стрілець
Злинув у піснях...

Де ж ваш отаман,
Що мов ясен цвіт?
Де ж ваш отаман
Легінь на весь світ?
Гине-пропада
У тяжкім ярмі.
Гине-пропада
У сирій тюрмі.

Брате січовий,
Станьмо як граніт -
Нас зове у бій
Батьків заповіт.
Буде рідний край
Вільним, наче птах!
Сміло підіймай
Синьо-жовтий стяг!

 

ІV

МОНОЛОГ ВАСИЛЯ ВИШИВАНОГО-ГАБСБУРГА

1948 рік. Серпень.
Тюремна лікарня в Києві


О синьо-жовта квітко України,
Чужа для тих, що вміють гнути спини,
І люба тим, що лицарями духу
Підводяться з руїни і розрухи.

Ти процвіти над світом у величчі,
Щоб він не знавіснів, не збільшовичивсь.
Стань оберегом для добра та ладу
І квітни крізь століттів міріади…

Я помираю в Києві. Однині
Залишусь я навіки в Україні,
На тій землі, яку благословляю,
Хоч тут мене в могилу заганяють.

Моя нерідна українська мово,
В душі ти дзвониш стигло-колосково.
Люблю тебе і не здолати кату
Любов мою пречисту і крилату.

Я помираю в Києві святому
Удалині від батьківського дому,
Та знаю, прийме прах мій Україна,
Як мати свою рідную дитину.

Тобі, прадавній краю придніпровий,
Віддать життя я здавна був готовий.
Тобою снив, як мрією ясною
Над Адріатики голубизною,

У Відні, серед габсбурзьких пенатів,
На полонині, в Західних Карпатах,
І у Парижі, променем залитім,
І в Лондоні, туманами повитім.

Я помираю в київській в'язниці
І згадую стрільців одважні лиця.
О скільки їх, нескорених і гнівних,
Загинуло у сталінських катівнях!

Вояцькі наші рейди-перегони
Від Львова аж до білого Херсона
Не позабудуться, легендами озвуться,
В устах нащадків у пісні сплетуться.

Пливуть крізь час державників фігури -
Грушевського, Кедровського, Петлюри…
Я бачу лик Євгена Коновальця…
Не раз-бо побували ми в бувальцях!

Я помираю в київській темниці
Із вірою, що мрія ще здійсниться -
І стане край Шевченка непоборний
У силі, незалежний і соборний.

Австро-угорські й українські зорі
Провадили мене в життєвім морі.
Я помираю в Києві… Прощайте…
День волі, українці, наближайте!..

 

V

ВІДЕНСЬКА ЗБІРКА


Десятиліть хода невпинна.
Багато Відень забуває,
Та книгу про минущі днини
Дунай і досі наслухає.

Відлунює в сторінці кожній
Чуття любові непогасне.
Лицарські герці переможні
З колишнього ідуть в сучасність.

Вірлиний крик так чітко чути
І вітровіння полонини,
Стрілецькі строї незабуті
І гуки "Слава-а!" по долині.

Давно забрала домовина
Нащадка Габсбургів величних,
Та книга про минущі днини
Прямує з автором у вічність.

 

VI

УКРАЇНЦІ ЗГАДУЮТЬ ВИШИВАНОГО

(славень)


Від широких ланів
Лине пісня чаїна -
Прославляє синів
Незалежна Вкраїна.

Спогадала вона
Волі легіонерів -
І Мазепу, й Махна,
І Петлюру, й Бандеру...

Вишиваний Василь -
З ними в лицарській лаві,
Що зрина крізь часи
У величчі і славі.

Лине клич, як колись,
Від Дніпра до Дунаю:
"Послужімо, орли,
Українському краю!"

Кличе лицар Василь
До єднання і згоди,
Щоб у сяйві краси
Квітла воля народу...

Попід вільну блакить
Лине спів полум'яний:
Україну любіть,
Як любив Вишиваний!

 

VII

У ГАЛЕРЕЇ БЕЗСМЕРТНИХ

(Замість епілогу)

Завідуючій Херсонським обласним
літературним музеєм Олені Марущак


Господарка "Блакитної вітальні"
Запрошує шанованих гостей
На вечори лірично-музикальні,
Де слава Таврії мистецької цвіте.

У стінах цих співа псалми величні
Нескорена Чернявського душа,
Тут до краси Дніпрова Чайка кличе,
Тут усмішка Миколи Куліша.

Заходьте на гостину до Грінченка,
До незабутнього Марковича Дмитра,
І до привітного Конощенка-Грабенка,
Щоб геть відлинули і сум ваш, і хандра.

Тут Русови - Софія з Олександром -
Свічу запалюють, що темряву скоря.
Тут Лавренів розкаже вам про мандри,
Про бурі й штормовиння на морях.

Ілько Борщак у вічі вам погляне:
Чи по Мазепі маєте ви щем?
Тут принц австрійський перед вами стане
Поетом Вишиваним Василем:

"До збруї! До збруї, стрільці!
Велика Вкраїна повстане,
І в купелі крові воскреснуть мерці,
І радість до краю загляне.

До збруї! До збруї, стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!"

Тут зазвучать врочисто-незрівнянно
Слова Кедровського, Довженка і Божка,
І Фоміна, й Дніпровського Івана…
Тут пам'яті не спиниться ріка.

Заходьте ж, гості, будьте, як удома,
Прилиньте до богеми острівця
І не здолає вас нудьга й утома -
Палають тут негаснучі серця.

 

ТРИПТИХ ПРО ПОЕТА

І

ЧОРНИЙ ГІСТЬ М.ЧЕРНЯВСЬКОГО


Чом німує душа? І за чим
Вона плаче, не маючи сліз?
Звідки шлях приведе, що по нім
Заблукає до вас чорний гість?
І чому, коли він завіта,
Ви не в силі здолати його,
Коли світ навкруги розцвіта,
Стільки руху, завзяття, пригод?
Де ж той міст і рука рятівна,
Що в безодню упасти не дасть?
Чом зневіра з глибин вирина,
А надію на дно відкида.
Чорним гостем отруєні дні.
Душу зимна протнула стріла.
Та не гаснуть життєві вогні,
Десь взялася ще хвиля тепла.
Темний гостю, іди собі геть -
На осоння виходить душа.
Не скорився тобі ще поет,
Тож ховать його не поспішай.
Вже співає душа, вже співа,
І відлунює пісня в полях,
І від хмелю гуде голова,
І танцює сп'яніла земля.
Скільки див не дарує життя,
А як смерть погукає у тан,
Посміхнетесь маленьким дитям
На порозі одвічних питань.

 

ІІ

РАБСЬКИЙ ДУХ

(За М.Чернявським)


Усе, що славне в Тебе, гине -
Живучі тільки лиш раби…
М.Чернявський

Я слухаю: "Єдиний він, баштан -
Ще зброя нам на голод і на злидні…"
М.Зеров, "В гостях у поета"


Дід на баштані, з розкішними вусами:
"Де ж те козацтво? Де праведний гнів?
Наче скаженими псами покусані
Браття-вкраїнці - в шаленім вогні".

Душать, мордують, гризуть одне одного -
Все задля примхи вождя із Кремля:
"Хай тридцять третього року голодного
Зникне навік українська земля!

Бо за померлими тими мільйонами
Решті покажемо "кузькину мать" -
Всіх до душі - до ГУЛАГу, вагонами,
Щоб залишилась пустеля сама…"

Дід на баштані - самотній лелеченько.
Думи болючі, криваві, трудні:
"Бідна Вкраїно! Невже ти приречена
Вмерти в московськім страшнім казані?!

Землю цю швидко заселять москалики,
Твердячи: ето родниє мєста.
Будуть частенько собі зубоскалити,
А по "хохлах" не лишать і хреста".

Дід на баштані - сивесеньким соколом
Дивиться в простір, у завтрашні дні:
Бачить Вкраїну, безмовну й безокую,
Що потопа у московськім багні.

"Боже мій, Боже! Чому відвертаєшся
Ти від розпуки Вкраїни-дочки?"
"Так, відвертаюсь! І в тому не каюся.
Мабуть, вам личить кінець отакий!"

Дід на баштані - жерцем позачасовим,
Сам мов свіча - Богу шану склада…
"О не зрікайся! Бо плем'я Тарасове
Тисячоліття терзала біда.

Зглянься на муки, яви нам науку,
Щоб ожили Україна й Дніпро…"
"Добре! - промовив Господь громозвуко, -
Хай із раба воскресає герой!"

 

ІІІ

ТЮРЕМНІ ЗВІЗДИ, АБО
ОСТАННЄ РІЗДВО МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО

Світе ясний! Світе тихий!
Т.Шевченко


"О світе ясний
І непогасний,
О мій Ісусе, о нещасливий!
Хоча з любові,
Та серед крові
Ти народився усім на диво…"

Залізні ґрати.
Злий усміх ката
І звинувачень єхидна нота:
Жде опівнічна
Дорога звична
Від кам'яниці до ешафота.

Співав би гоже
"Зароди, Боже…"
На повен голос, аж до надриву,
Та тільки п'яно
В ту ж мить загляне
Брутальна лайка у душу сиву.

Не посівати
Під рідні хати
Ідуть крізь темінь чужі і знані -
На кладовище
На щонайближче
Несуть вечерю кістлявій пані.

Серпасто-грізні
Червоні звізди
Скаляться іклами на кашкетах -
І на тюремні
Кошульки темні
Криваво пада калини кетяг.

"Христос родився!
Христос родився!" -
Співають душі людей убитих,
І наказати
Їм замовчати
Уже не може ніхто на світі.

 

СВІТОЧ

На 110-ліття М.Куліша


Душа його була відкрита людям,
Рахманна, як у березні рілля,
А серце променем із тьми-полуди
Маячило і пропікало груди,
Аби від горя рідний край зцілять.
Таврійським небом снив на чужині,
У Харкові - Чаплинкою й Херсоном.
Розбудженій вкраїнській стороні
Гараздів зичив і державних дзвонів.

Куліш Микола Гурович одвагу
У герцях виявляв не раз, не два,
Любов'ю й кров'ю пишучи слова:
"І розуму й добра всеперевагу
Широкий світ повинен визнавать".

Із твору в твір, від селищ і до градів
Зернята сіяв він гуманності та правди.

Тужив з Вишневим і з Стоножкою журився,
А з Мусієм Кописткою він хоробрився.
В глухому "закуті" шукав хоч крихти світла,
Радів найменшому, та очисному вітру.
Із Мокою леліяв рідну мову,
Її палітру щедро-веселкову.

На цілий світ "Соната" неспаленна,
А з нею і "Малахій" і "Маклена",
Шекспірівські продовживши стежини,
Оспівують відродження натхненне
Її величності - Людини.

 

ВИГНАНЕЦЬ З УКРАЇНИ

(акровірш-присвята
авторові "Зачарованої Десни")

Живою душею в Украйні витай…
Т.Шевченко


Ой нема, нема доріженьки назаД -
Люті цербери чатують ненастаннО.
Ех, і що за світ настав-настануВ:
Кожен день - оцей чужий пейзаЖ
Сяй незгасно, Десно-чарівницЕ
Аж під зорі… Навісний дурмаН
Нагло поглина мій край… УсмаК
Дехто навтішавсь підступно й ницО
Розігнавши млу ночей і дніВ,
Україно, ти світи менІ!

 

ІВАН КОЛОС


І молодів, і радістю п'янів,
Весняно серце віддавав Карпатам,
А Тисі шепотів казки-пісні,
Надією і вірою багатий.

Колумбом линув у блакитну даль.
Од шуму просторів ставав мов сталь,
Любовно меч піднявши харалужний...
Однак розбився сподівань кришталь.
Самотність. Старість. Чужина байдужна.

 

ЛЕГОТОВА ПІСНЯ З ЛОНДОНА

Садок вишневий коло хати…
Т.Шевченко


Вишневого цвіту прибій...
Од нього стаю сам не свій.
Од нього у хвилі розмаю
Коханої усміх згадаю.
Од нього у краї чужиннім
Я марю про весни вкраїнні.

Вишневого цвіту прибій,
Печалі мої ти розвій!
Мене занеси на часину
В далеку мою Україну,
Де вишнями квітне Надросся,
Бджолиним гуде стоголоссям...

Вишневого цвіту прибій,
Ти в браму прийдешнього бий,
Щоб люди мудріші ставали
І квіти душі не втрачали,
Щоб вибравши вірну дорогу,
Служили вітчизні та Богу.

 

ЗОЯ КОГУТ


"Зійдуть жнива із праведної дії!.."
О так, ще не пропаща Україна,
Якщо зреклася зерен безнадії...

Курличе пані Зоя журавлино,
Осанну Краю жайвором співає,
Гірку журбу чаїно виливає
У австралійській дальній стороні.
Там чужина чужа в чужій весні...

 

НАД ДОМОВИНОЮ ВАСИЛЯ СТУСА

19 листопада 1989 року


Розтерзані мощі -
Нескорений дух.
До тебе на прощу
Мільйони прийдуть.

 

НА ВІЧНУ СЛАВУ ЧОРНОВОЛУ


Він був звичайним чоловіком
З Шевченкового дивокраю,
Та в серці мав журбу велику,
Якій ані кінця, ні краю.

Журба була тяжка-тяженька,
Що й велетові не здолати,
Бо у ярмі стогнала ненька -
Стражденна Україна-мати.

На прю з радянською добою
Він став, як витязь ясночолий,
Немов сурма, що зве до бою
За українську вільну волю.

І хоч зазнав і мук, і тюрем,
Та залишився в непокорі,
З братами ставши твердо муром
За тихі води й ясні зорі.

І Україна усміхнулась,
Кайдани скинувши додолу,
Й вінець лавровий простягнула
На вічну славу Чорноволу.

 

ІВАН КИРИЗЮК


І купить мама коника, а в нього…
(Веселе гіркотою озивається).
"А ми мов ті коні безногі" -
На формулу роду складається.

Купити вітчизни не можна,
Иншої немає й не буде.
Рана мов яруга придорожня -
Ирій тільки заспокоїть груди.
За межею, де жалі зникають,
Юні коні вічності гуляють.
Коні прудконогі й білогруді…

 

ЮРІЙ ГАВРИЛЮК


Югнеш чи підростеш до зір, а знаєш, що усяк умре.
Розмиє час-бігун життєву скелю.
І журавля чи гусеня останнє-невеселе
Його а чи тебе неждано в ирій забере.

Гойдаються у пралісі дерева,
А час шука горлянку - вовкулака -
Втекти від нього - справа то даремна…
"Радуймося!" - кажуть. Як є з ким балакать.
Ирієм чи снами Саят-Нова ходить,
Любовної пісні тихенько заводить.
Юністю-казкою хата усміхається,
Коли в снах чи в серцях увижається...

 

ВІДГОМІН "ВІСЛИ"

Володиславу Грабану

Піч була і пироги з духмяністю вікіВ...
А тепер тут пустка. Порожньо і голО.
Не знайти старих дерев довкіЛ -
У смертельне заблукали колО.
Гоїть чи разить калини гордий виД -
Рідна кров спада поміж листвИ.
Аж пече той слід - німий вигнанців голоС.
Бо прийде до хижі мальва з отніх сіЛ,
А господаря нема. Спитається й фіалкА:
"Ну, куди ж ти зник із марева лісіВ,
У якому жив щасливо змалкУ?"

 

ІВАН ЗЛАТОКУДР


Іван Златокудр зазирає у плеса-свічада.
В них - день і ніч, біль і сміх, і життя, і заглада.
Аж де ген-ген видзвонює лемкам малиново дзвін,
Никифор з Криниці стоїть із райдугами верховин.

Златом закудрює осінь, пейзажі водою підточує,
Линяють вони, обручами барв хтось їх скочує.
А на столі духмяне сонце згадало ниву,
Та піч очима прабабусь погляда журливо:
"Ой, покотилося щастя хатнє не своїми краями..."
Куніце куницею побігло ліричними гаями.
У саду молодильне ябко, що юність відродить…
Де ж його вхопити - спливло, як ті води…
Розливаються вони на чотири броди.

 

УКРАЇНСЬКА ГОЛУБІВНА

Ніні Матвієнко

У свічадо пам'ятку мойого
Дивиться розтоптана тривога,
У свічадо пам'ятку мойого
Заглядає у сльозах душа:
Впала з неба пісня-голубівна -
І пропала музика чарівна,
Впала з неба пісня-голубівна
І злітать у вись не поспіша.

Та і як здійнятися небозі,
Коли серце в крижаній облозі,
Та і як здійнятися небозі -
Різний шашіль крила під'їда.
Зазирає птаха нам у вічі
І до дії нас із вами кличе.
Зазирає птаха нам у вічі
Із залитого багном гнізда.

Те гніздо - нещасна батьківщина,
Що зоветься: рідна Україна.
Те гніздо - нещасна батьківщина,
Що чекає помочі від нас.
Оддамо ж свої душевні струни -
Хай дзвенять по всій країні луни,
Оддамо ж свої душевні струни -
Голубівна буде не одна.

Гей, зійдуть довкіл брудні потоки
І всміхнуться далі сонцеокі.
Гей, зійдуть довкіл брудні потоки
І весняно пісня оживе.
Босоніж ходімо по дорозі,
Де злотяться блискавиці-грози,
Босоніж ходімо по дорозі -
До блакиті голубівна зве.

 

СІЛЬ ЗЕМЛІ

(Пам'яті Григора Тютюнника)


Ховали Григора...
Серця котились
Колесами заобрійної валки.
То билися об придорожній камінь,
То падали у пересохлу річку,
Щоб вдаритися об піщане дно,
То обминали байдуже і далі
Котилися чумацьким битим шляхом.
Ховали Григора...
Летіла тужно пісня,
І квилила журба неперебутня.
Про смерть,
що з нею чумаченько обійнявся,
Розказували вітру чебреці.
Стояли щонайближчі побратими,
Прибиті, мов раніше постарілі, -
Ховали Григора...
А чи самих себе,
Свойого серця частку щонайкращу...
"Ой був у нас друг, був чумак та й нема!
Забрала товариша люта чума,
Ніколи ж бо він не ходив крадькома,
Дорогу любив тільки ту, що пряма-а..."
...Тоді зійшлося мовчки товариство
Побіля воза, що лишив покійний.
І кожен взяв собі по дрібці солі,
Щоб пронести її із краю в край.
І падали кристалики у трави,
Лишались по степах
і по дібровах...
Донині сяють тії самоцвіти
На славу української землі.

 

ВОЛОДИМИР ІВАСЮК


Він увірвався вітром з верховин
На стерні слів і стомлених мелодій,
І тим, до кого вже торкнувся тлін,
Подарував живу, цілющу воду.

Коли ж снагу до крапельки віддав
Ланам, що забуяли знов барвисто,
Як лицар пісні і краси упав
На полі музики та лицемірства.

 

БОРИС ПРИШВА


Дотепник, науковець і співак,
Знавець скарбів прабатьківської мови,
Він сяяв багатьом, немов маяк.
Стількох зігріло світло його слова!
А хто душею був на видноті,
Не кожному здавався милим-гожим,
Оскільки позайняти не хотів
Прокрустове стереотипів ложе.
І хай говорять, що його нема,
Що в домовині врешті заспокоївсь,
Його зоря сміється жартома
Із небосхилу пам'яті людської.

 

ОСТАП ЛАПСЬКИЙ


Прийдіте до Слова лункої ріки,
Хто, маючи очі, не бачить.
І душу відродить вам залюбки
Мудрець із серцем юначим.

 

ПІСНІ КОБЗАРЕВОГО КРАЮ


КОРСУНЬ


Там, де Рось кам'яниста
Синім поглядом грає,
Підвелось дивне місто,
Перло рідного краю.
Ярославове серце
В ньому б'ється завзято,
І козацькії герці
Часто сняться хлоп'ятам.

Приспів:

Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!

Тут Богданова слава
На знаменах тріпоче,
Гайдамацькії лави
Проглядають крізь ночі.
Тут немеркнучі кроки
Вогняного Тараса,
Його думи глибокі,
Непідвладнії часу.

Приспів.

Тут життя віддавали
Уенерівські вої,
Щоб Вкраїна буяла,
Щоб не гас дух героїв.
Звідси йшов у безмежність
Юний Павлик Янчевський,
Щоб була незалежність,
А не рабство й безчестя.

Приспів.

Там, де Рось кам'яниста
Всіх красою чарує,
Ярославове місто
У майбутнє мандрує.
Місто квітне, зростає,
І соборна Вкраїна
До грудей пригортає
Цю коштовну перлину.

Приспів.

 

ОДВІЧНА ПІСНЯ


Над корсунськими вулицями в небо
Злітає пісня голосистим птахом.
І звідки тая звичка чи потреба
І болі й радощі із серця виливать?
Гойдаються замислені дерева,
Верхівками кивають понад дахом,
Заслухалася тиша полуднева,
Як хтось джерельні звуки добува.

Немов розверзлась віковічна брама
І з неї вирвався козак нестримно, -
Як буйний вітер, він помчав степами,
Щоб силу молодецьку показать.
А дівчина за тином посмутніла,
А дівчина сльозу змахнула зимно:
Так присягався у коханні милий...
А як пропав, то й чи верне назад?..

Аж під склепінням корсунського неба
Лунає пісні вічне лебедіння.
І звідки тая звичка чи потреба
Всі болі й радощі в мелодію вкладать?
Та скільки б не зникали в даль століття
(Таке вже, певно, Боже провидіння),
Козацька воля - на коні вихрити,
Дівоча доля - вірити і ждать.

 

ЯРОСЛАВГРАД


Ярославград, Ярославград!
Ти, прадавній Корсунь!
Де твої Ярила-Хорси?
Де вояцькі лаври?

Чи дзвенять копита сміло
По старезних бруках?
Чи бринить, чи не зотліла
Тятива на луках?

Чи комоні мчать одважних
Гриднів дужу лаву?
Чи полюють вої княжі
Злотну птицю-славу?...

Ти з минулого зорієш,
Із віків давнешніх.
У ясній живеш надії
На часи прийдешні.

Поєднав ти і хай-теки,
І старі молитви,
Маркети й гніздо лелеки,
Й комп'ютерні битви.

Отакий ти, пане Корсунь!
Давній і новітній!
Пахнеш грушами під осінь
І цвітеш у квітні,

Влітку - сяєш від засмаги,
Взимку - станеш білим...
Та під синьо-жовтим стягом,
Україні милим.

 

КОРСУНСЬКІ СВІТАНКИ


Світанки в Корсуні! Які ж вони духмяні,
Бузковою метелицею п'яні.
Конвалій ледве вловним ароматом
Запрошують у казку завітати.
Ходімо в казку, в пісню світанкову
І вчуймо пращурів священну мову.
Їх тіні на межі між днем і ніччю
Покажуть, де знайти перо жарптиче.
Їх голоси, що губляться в століттях,
Озвуться вітром у ранкових вітах.
Їх наслухає Корсунь стародавній
У цім пахучім незрівняннім травні.
Ті голоси сплітаються у слові,
Карбованому з чистої любові.
Те слово лине над Мартанським ставом,
Над Россю і над парком величавим.
Те слово, що у всі віки до речі,
У душі западає молодечі.
Те слово щирозлотне і незгасне:
- Любіть цю землю, бо вона прекрасна!

ПІСНЯ НАД РОССЮ


На острів Коцюбинського прийду,
Твій слід у травах росяних знайду.
Ми стрінемось під квітами бузку,
Щоб більш не розлучатись на віку.

І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Любов лишиться завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.

Цей горб, що понад ним підвівсь музей
Для нас, немов для римлян Колізей.
Тут кожен крок в історію верта,
Яка нас таїною огорта.

І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Та пам'ять буде завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.

У ріднім слові пісня нас єдна,
З минувшин княжих в серці вирина,
З легенд козацьких квітом проросла,
Щоб не забули ми праджерела.

І хай хлюпочуть хвилі і пливуть,
Нагадують, що в світі все минуще,
В тобі й мені прапращури живуть,
Любов і пам'ять їхні невмирущі.

 

ПІСНЯ НАД ДНІПРОМ


У Херсоні запахло барвінком і рутою
І якимсь іще зіллям, що завше п'янить.
Я твоєю усмішкою непозабутою
Проживу цілу вічність і цілу мить.
Йду до тебе із піснею, йду із молитвою,
А в душі не мовчать співуни-солов'ї,
Коли жовтою стрічкою поряд з блакитною
Ти пов'язуєш коси квітучі свої.
Мабуть, кожному з нас на роду написано
Від коханих очей спопеліти на тлін,
Щоби сонця й життя стобарвиста писанка
Все котилась до будучих поколінь.
День за днем, наче перли, на нитку нанизуєм
І вертаєм частіше на рідний поріг:
Там, де воля освячує золото тризубів,
Поєднала нас доля, мов дві зорі.

 

ШЕВЧЕНКОВИМ КРАЄМ

 

УКРАЇНІ


Стоїш
Скиртою в полі
І бачиш:
Якась почвара
Тобі
Несе усмішку -
Запалений
Сірник.

 

СЛОВО ЗЛАМАНОГО ДОЗИМЕТРА


Озвись до мене, земле-нене, віщо!
Бо, мов у склепі, тихо стільки літ.
Молюсь тобі - од неба ти превища:
Так важко буть землею на землі.
Твої завчасу передсмертні дзвони
Не можу вчути, як би не хотів:
Прости мені за дів безживні лона -
Для атому то забавки пусті.
Конає вік двадцятий. Ну, а ви ще,
Панове люди, важитеся все:
Чи матір вам нести на кладовище?..
Чи хай вона туди вас однесе?..

 

ХТО ВОНИ?

(загадка-акровірш)


У кого на земнім околі
Козацький гарт, а рухи кволі?
Роботу люблять і заможність,
Але кишені в них порожні.
Їх вабить все доречне й гоже,
Над ними сяє слово Боже.
Ці люди про усіх подбають,
І лиш про себе забувають.

 

ТЯЖІННЯ

Станція Корсунь!
Стоянка 2 хвилини
(З оголошення)


Станція Корсунь! Станція Корсунь!
Тільки дві хвильки стоянка трива.
Де ж тут з вагона розгледиш Надросся,
Що пташим гомоном зве-зазива.
Десь там, у місті, гожі собори
Високо в небо підносять хрести.
Там давній парк у величнім уборі -
Таїнства повний, краси й простоти.
Там край стрімкої скелі любові
Ян і Наталка вже лічать віки:
Їм, вічно юним, оспіваним в слові,
Нині несуть молодята квітки.
Там дивозамок піднявсь над горою -
Йди і легенд наслухай досхочу.
Там під каштаном нічною порою
Кроки Шевченка ще можна почуть.
Як по гостинах до автовокзалу
Підеш пісні ластів'ячі вивчать,
Гляне на тебе Кобзар з п'єдесталу,
Мов запита: ти ще не яничар?
Там, де притулок довічний Сошенка,
Поряд із Музою стань у журбі...
Ще раз на Корсунь поглянь хорошенько -
Та й у дорогу, сказавши: "Дай, Біг!.."

Станція Корсунь... Гостинність перону...
Жде стольний Київ годинки за дві...
Хай він пробачить: я вийшов з вагона!
Корсунські роси збираю в траві.

 

КОРСУНСЬКА МІСТЕРІЯ


Три пам'ятники Кобзареві
Прийшли північної пори
Поглянути на Корсунь древній
З вершин Соборної гори.

Спинилися коло Собору.
Де ж помолитись, як не тут?
Сюди вкраїнець душу хвору
Завжди несе на Божий суд.

Співала Рось і камінь гризла,
Що спав ледачо в берегах,
Та не будила пісня грізна
Богатиря застиглий прах.

І каже Перший: "Боже милий!
Частіше чуються мені
Думки безвільні та безкрилі
І чужинецькії пісні".

І каже Другий: "Милий Боже!
Черв'як байдужості гидкий
Дола щоднини переможно
Серця землячі та гадки".

І каже Третій: "О Всевишній!
Невже ізнов надій нема?!
І всі обіцянки препишні -
Лиш рафінований обман…"

Мовчить Собор у риштуванні
І спрагло слухає крізь ніч,
Чи не почує гук Богданів
Або Мазепи гордий клич.

Мовчить Собор. В імлі сталевій
Спурхнув передранковий птах.
Три пам'ятники Кобзареві
Порозійшлися по місцях…

 

КОРСУНСЬКІ ВУЛИЦІ


Що особливого в провулку або вулиці?
Лежить собі спокійно простонеба,
Чи до шосе, чи до місточка тулиться,
Замріяно міркує щось про себе.

Ось вулиця Шевченка зеленава.
Так затишно на ній і так привітно,
Крокує нею Кобзарева слава
І лине далі по усьому світу.

А поряд в'ється вулиця Сошенка...
А далі Костомарова Миколи...
А вулиці Мазепи й Дорошенка
Спогадують козацький бій за волю.

І вулиця Хмельницького Богдана,
І Наливайка, й Палія Семена
Литаврів чують гуки крізь тумани.
Їм запорозькі маряться знамена.

На вулиці Кармелюка виводить
Хтось давню пісню, й обрій наслухає,
Як десь там, за Сибіром, сонце сходить,
А хлопці-побратими не зівають...

На стінах гарних-ошатних будинків
Вас стрінуть написи статечні й чинні:
Це вулиця Грабовського, це - Українки.
Ця - Рильського, а та - Павла Тичини.

Тут Польова, там Лісова. Ось Яблунева.
Квіткові аромати ними плинуть.
А тут Садова, Щедра і Вишнева -
Солодкими плодами завше стрінуть...

Що особливого в провулку або вулиці?
Лежить собі спокійно простонеба?
Та ні. До твого серця тулиться.
По-дружньому всміхається до тебе.

 

ТАРАСОВА ГІЛКА

(екологічна казка)


Коли в нашім краї пощезла зима
І землю весна оновила,
Бабуся Вкраїна, немов жартома,
Синочка собі народила.
Назвала його, як з давен повелось,
Ім'ям презвичайним - Чинуша
І вчила: люби рідне поле й село,
Не плюй у криницю і в душу.
Та ледве-бо стало на ніжки дитя,
То кинуло мамці старенькій:
"Без тебе я знаю, яким є життя,
І ти мені менше теленькай!"
Побачив Чинуша: широкі лани
Женуть буруни аж під хати.
"Якби ж то калюжами стали вони,
Кораблики міг би пускати!
Гей, мати! Давай-но штани та бриля!
Піду я Дніпром керувати".
А щоб не вважали Чинушу малям,
Солідніш назвавсь - Бюрократом.
"За синього велета взятись пора! -
Гукав парубкам яснооким. -
Зламаєм хребет у старого Дніпра
І дужими станем нівроку!"
І диво! Чинуша рукою махне -
І хлопці степи заливають.
"Оспівуйте, - скаже, - у пісні мене!" -
Дівчата його величають.
"Вирубуйте давні правічні ліси!" -
Винищують сотні гектарів.
"Вирощуйте квітку-будяк для краси" -
Вже садять з осотом у парі…
"А я перерию, - рече Бюрократ, -
Могилу у Каневі нині". -
Та тільки ламаються леза лопат,
Не хочуть сквернити святині.
"Та що це? - обуривсь Чинуша-малюк.
Таке-бо уперше зі мною".
Без сил і підтримки із туги-жалю
Він брилою став крижаною.
І де відступає отой льодовик,
Чинуші живучая раса,
До сонця підносяться з-поміж трави
Стражденні долоні Тараса.
Терпляче Кобзар дожидає з висот
Дощу без кислот і отрути
І садить у ґрунт не будяк, не осот,
А гілку верби призабуту.

 

МАНА

(Думка хлібороба)

Неначе писанка, село…
Т.Шевченко


На нашій рідній чужині...
М.Старицький


Яка нестерпна рідна чужина!..
В.Стус


І чом це так судилося одвіку
Вітчизні нидіть, бідкатись, ридать?
У чварах-суперечках пропадать,
Нагадувать примару чи каліку?

Здавалось би, чого б ще їй бажать,
Як Волі і Державності святої.
Прийшли вони. І мирною рукою
Благословили українців-небожат.

Та тільки знов у рідній стороні
Байдужно-мертві душі лихо сіють,
Купаються в багатстві та брехні
В той час, як інші ледве животіють.

І ллються безконечні словеса -
Запевнення в любові до Вкраїни,
Та чортів хвостик у людців звиса
І каламутить воду безупинно.

Промовлять пару українських фраз -
І вже вони для мови обереги,
Хоч змішують її з багном не раз
Без будь-яких докорів та бентеги.

"Селу, глибинці - лиш пріоритет!.."
Але насправді там обійми смерті.
Руїни ферм. Бур'ян довкіл росте
І покриває "писанки" обдерті.

Одна утіха - випиті сто грам
Та про колишнє низка теплих згадок...
Та думка: чи не встав би знов тиран,
Щоб навести хоча б якийсь порядок?!

Вже клан чинуш до неба підроста
І потирає розжирілі клешні,
Почувши, як нещасна біднота
Батькує українську незалежність.

Один гребе вагонами добро,
У другого в кишені півкраїни.
В калюжах догнива старий Дніпро,
Все виглядаючи щасливої години.

То є ж та незалежність а чи ні?...
Лукаві люди фахово подбали,
Щоб українці в рідній стороні
Своєї Неньки не упізнавали.

 

ДО ДЖЕРЕЛ

Т.Карабовичу


На високій вершині розлуки
Споглядаємо вічну красу.
А прапам'ять з огнистого лука
Подає нам стрілою ясу:
"Повернись до джерел, що зміліли,
Поклонись, прихились, припади.
Тим, що серцем своїм не змаліли,
Завше стежка відкрита туди".

 

КУДИ НІЧ - ТУДИ Й СОН!


Наснилось якось диво світанкове:
Я плив плавцем засмагло-молодим
Через Дніпро, закутаний у дим
Чи то туман казково-веселковий.

І пісня аж бриніла на вустах
Про України сонячне далеччя.
Здавалось, не плавець я - вільний птах,
Що розправляє крила по-лелечи.

Так легко, так одрадісно пливлось...
Аж ось Дніпра глибинна середина.
Чому ж, чому на мить мені здалось,
Що там води не більш як до коліна?

Мов блискавка всього стряснула враз:
Це... мертві плеса... Гниль їх пороз'їла...
І що б на це сказав Кобзар Тарас,
Що чув тут рев, і гнів, і владну силу?

Змінилась на болотні багна-цвіль
Та чистота-прозорість, що манила.
Невже душа Славути обміліла
Чи прогнила? - разив нещадний біль.

Я звівсь на ноги, в твані в'язкуватій
Опершись на каміння мовчазне.
"Ну, слава Богу!.. Є на чім стояти -
Болото не засмоктує мене!"

І чую поряд: "Проползайте мимо.
Вот этот истукан был нам, как брат.
Теперь стоит, ха-ха, невозмутимо -
Последний Украины экспонат".

 

МОНОЛОГ СОЛОВЕЙКА

(уривок з драматичної поеми)


Я - Соловейко. Син землі цієї,
Що українським світом нареклася
В тисячоліттях сивих та старезних.
Я - мовний оберіг. Я - мовоноша.
Захочете - хлоп'ям ступлю на ґанок
І вас порадую прапращурівським словом.
Захочете - пташиною прилину,
Нащебечу мелодій українських,
Які звучали ще за Божа й Кия.
Коли ж бажань таких у вас немає
І серце замикає чорну браму
Та каже: "Зась!"... Я вас не потривожу,
Плекайте й далі чужоземне слово,
Котре від рідного здається вам дорожчим.
Це ваше право. Ваш життєвий вибір.
Нав'язуватись вам не буду, люди,
І ображати вас я не збираюсь
За перевертенство, відступництво негідне.
Можливо, це моя одвічна хиба
Чи слабкість, що від інших відрізняє?
Але сваволя - не моя стихія.
Нахабством, агресивністю - ніколи
Не плямував я доленьки своєї.
Таким родився. Іншим я не стану.
Я - Соловейко. І душі співочість -
Свій вічний знак - тому лише дарую,
Хто прагне світлого і праведного чину,
Подвижництва, високої посвяти.
Відкрийте ж двері й вікна, українці,
Для слова пращурів. Воно нетлінне.
Воно вас піднесе над виром смерті,
Захланності та забуття німого.
Я твердо вірю в це. Я, Соловейко,
Одвічно юний син землі цієї...

 

"НУ, ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА…"

УКРАЇНСЬКА МОВА

Тарасові Марусику на згадку


Прадавня мово сивополинова,
Твоєю гіркотою я пропах.
Благословлю оте найперше слово,
З якого проросла ти у віках!

Барвиста мово, я б краси земної
І величі людської не пізнав,
Коли б з тобою днини осяйної
Мене коханий рід не поєднав.

Пісенна мово, у Дніпровій хвилі,
У тиші степу й гомоні Карпат
Я радо наслухаю звуки милі,
Яких у місті майже не чувать.

Пречиста мово, спрагло припадаю
До джерела одвічного твого:
У нім моя духовна сила, знаю,
Допоки сяє сонце дня мого.

О рідна мово, квіткою калини
Не одцвіти ні на чиїм віку.
Хай буде щасен світ, що солов'їну
Тобі дав душу, мужню та палку.

 

НА МІТИНГУ ШАНУВАЛЬНИКІВ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


"Спасите нас от националистов!
Вон там стоят, загадили всю площадь!"
"Ні, тітонько, то наше товариство
Прийшло сюди уперше, як на прощу.
Хіба не чули ви, що Україна
Відроджує свою забуту мову?
Вся наша справа чесна й доброчинна,
Повірте нашому твердому слову…"
У пані голова тріщить од тиску,
Снаги терпіть наругу вже нема:
"Как можно?! В городе - по-украински?
Бандеровско-фашистская чума!"

 

ХАЙ Я БУДУ ЛИШ ВОРОНОМ БІЛИМ


Рідне слово, незгасний маяк,
Возведу тебе з серця жаринок,
Щоб не вів тебе покруч-земляк,
Мов раба, на невільничий ринок.

Рідна мово, палюча свіча,
Освіти-но верховні палати,
Щоб не міг депутат-яничар
Двоязиччя зміїне ховати.

Спопели своїм чистим огнем
Ниці думи і погляди ниці.
Хай розплата того не мине,
Хто загачує рідні криниці.

Рідне слово, фортеце моя,
Хай я буду лиш вороном білим,
Та в тобі - мого серця биття,
І надія, і віра стокрила.

 

ПАТРІОТИ НАПОКАЗ


Академік проречистий,
І доцент, і асистент
Закликають урочисто
Під сьогоднішній момент:

"Рідну мову солов'їну
Всім плекати треба нам,
Бо вона ж у нас єдина,
Веселкова й запашна!"

Академік до коханки:
"Детка, ты мой идеал".
Лається доцент ізранку:
"Мой декан меня достал!"

Асистентик-початківець
Із дитиною балака:
"Брать вот это некрасиво.
Говорю же: это кака!"

Та лиш на трибуну скоче
Хтось із них, то весь народ
Тільки й чує: "Слово отче!
Я твій лицар! Патріот!"

 

"КАК МОЖНО ПЕТЬ НА ЭТОЙ МОВЕ?"

Українській співачці В.


Пісень криниця українська
Дала їй все, що в неї є.
Співачка дякує... по-свинськи
І в ту криниченьку плює.

 

"НЕ ЗРОЗУМІЛИ"


Рік Росії об'явили
В вільній Україні,
Щоб були ми до могили
Дружбою єдині.

А чинуші наші знову
Це так зрозуміли:
Українську книгу й мову
Мерщій до могили!

 

СЛОВО І ДІЛО


Є поміж нас на диво пребагато
Таких собі зразкових патріотів,
Що люблять на весь світ галасувати
Про мову рідну та її пишноти.

Та тільки галас той щось пахне лжою:
Підіть із патріотами отими
Й почуєте, як мовою чужою
Вони говорять з дітками своїми.

Бо діти, мов, іще не розуміють
Усіх принад Шевченкового слова.
Ну, а російською вже какось краще вміють
Балакати на теми побутові.

Хотілося б усім нам побажати
Не розривать ніколи слова й діла,
Щоб у такі халепи не трапляти,
Щоб ми поменше з вами червоніли.

 

ЛАКЕЙСЬКИЙ ЕТИКЕТ

Раби, підніжки, грязь Москви…
Т.Шевченко


Пан керівник себе у груди знову
Ударив: "Бережімо рідну мову!
Щоб слів чужинських я від вас не чув!
Кохайтесь в рідній мові досхочу!"
Та раптом він аж облизнувсь, немов щеня,
На задні лапки став, мов до зірок піднявсь,
І аж хребет зігнув. Від гідності - ні сліду.
"Ах, Анна Павловна, как радостно вас видеть!"
(Бо секретарка то була ще вищого цабе,
Яка державною не зна ні "ме", ні "бе").

 

СОСКУ НЕМОВЛЯТІ - БУДЕ МОВЧАТИ,
АБО ЗАКОН ПРО МОВУ

Реве та стогне Дніпр широкий…
Т.Шевченко


На пенсії Дніпро-Славута,
А взяв ще й сина народив.
Чи то лихий його попутав,
Чи, може, Бог нагородив?!
Зібралось друзів пребагато:
"Ах, Днепр, какой ты молодец!
А наши думали ребята,
Что роду твоему конец!"
Маля те слухало, терпіло,
А потім як заверещить,
Що любі гості остовпіли
Та й повтікали у кущі.
І радяться собі на лоні:
Ну, що б таке дитині дать,
Щоб виростало тихосонне,
Не так, як батько-грайвода.
А то ж і це ревтиме знову!
І щоб замовк Дніпрів малий,
Із написом "Закон про мову"
Дитині соску простягли.

 

ВЕЛИКОДЕРЖАВНА КОЗА

Все покажем! Тілько дайте
Себе в руки взяти…

Т.Шевченко


Я коза-дереза,
Владарка на світі.
А ти, сябрику мій,
Чому непривітний?
Віддай свою трубоньку,
Трубоньку-голубоньку.
Віддай свою мовоньку,
Бо скручу головоньку.
Чуєш мою пісеньку?
Йди-но у колисоньку -
Я в ній старша-старшенька
(Вавилонська башенька!).
А як ні, то слізоньки
Ти проллєш од кізоньки -
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!

Я коза-дереза,
На весь світ багачка.
А ти, хохлику мій,
Чом такий невдячко?
Все ж роблю для тебе я,
Ані чим не гребую.
Йди-но у колисоньку,
А то дам по писоньку.
Віддай свою мовоньку,
Бо скручу головоньку,
Двоязиччям задушу,
Маяченьки погашу,
Тузлоньку відберу,
Севастополь відберу,
Кримчичок відберу,
Закарпаття відберу,
І Донбасик відберу,
І Кривбасик відберу,
Нафтогазик відберу,
Усе чисто відберу -
Тут тобі й смерть!..

 

ГОРЕ МЕРА

(Бувальщина з майбутнього)

…Диво дивне
Сталося на світі

Т.Шевченко


Московський мер
Чи знов ожив, чи знов помер,
Чи просто задрімав.
Прокинувся - глип-глип:
Москви нема.
Невже хохли
Її перенесли
Таки до лона батьківщини ближче
(Мовляв, це українське городище
І має розміститись там,
Де любо жить хохлам)?!
Іще раз протирає очі мер -
Та аж завмер.
Москва таки не зрушила із місця.
Ген-ген лежить перед його очима.
Та щось навкіл не так. У чім причина?
І мер весь затремтів, неначе листя:
По всій Москві… блакитно-жовті прапори…
І тризуби з кремлівських веж сміються.
"О Боже! Зглянься! Позирни згори!
Потоки гніву з неба хай поллються!.."
Вмикає радіо нещасний мер,
Щоби почути: "Ґаваріт Масква!"
А звідти так нищівно: "Чорта з два!
Москва говурить, пане, відтепер!"
І знову мер вдається до молитви,
А з радіо звучить: "До ювілею битви,
Що під Полтавою велася залюбки,
Сьогодні зранку Президент Росії
Вкраїні дарував на вічнії віки
Москву, прадавній український град,
Котрий Юрась Довга Рука посіяв
Для приязні, для миру та добра…"
Схилився мер, зів'яв і аж присох:
"Ні, це не сон. Не сон… Не сон… Не сон…"
А з приймача пісні козацькі залунали…
Але московський мер
Їх не почув, бо вмер.
Хохли трикляті доконали.

 

ЛІВИМ ФАЛЬСИФІКАТОРАМ

…Брешеш людоморе!
За святую правду волю
Розбойник не стане…
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога…

Т.Шевченко


Поставили лівомани
У центрі Херсона
Фотостенди препогані
Під стягом червоним.

Та й гукають до громади
Від весни до літа:
"Вот где, люди, вот где правда -
Идите, смотрите.

Вот пособники фашистов -
Братия лесная.
Всё оуновцы-уписты -
Предателей стая.

Вот их зверства, вот их жертвы…"
(Й демонструють далі
Фото міріадів мертвих,
Що знищив їх Сталін).

"Не минайте ниже комы,
Ниже тои титлы…"
(І показують натомість
Тих, що знищив Гітлер).

Їм закинеш: як же совість?!
Не брешіте, люди! -
Загарчать, неначе псове,
Й далі правду гудять.

Радиш глянуть у підручник -
Щоби лжу не множить.
Засичать, немов гадюччя,
Поглядом батожать.

Верещать, мов навіжені,
Ліві горлохвати
(Повнить брехнями кишені
Їм кремлівська плата).

 

ДВОЯЗИЧІЄ, АБО СОЛОВ'ЇНИЙ ПОРЯТУНОК

Славних прадідів великих
правнуки погані

Т.Шевченко


У солов'їнім царстві-государстві
Посіла трон Свиня.
Чому так сталося в пташинім господарстві -
Того ніхто не зна.
Мабуть, прийшла й назвалася
(Чи просто нав'язалася!):
"Я солов'ям рідня.
Бо прадіди у нас з одної колиски,
А часом ще й питво пили з одної миски.
Як візьмете мене ви за царицю,
Ніколи вже не будете журиться".
А солов'ї - як солов'ї -
Не стали суперечить їй.
Бо ж тим птахам у голові лише пісні:
Співати б цілий день і ніч,
Лящати до нестями...
А за державними постами
Ганятись їм незвично
(Хай Свинка править вічно!).
І ждуть та ждуть: ось прийде справді рай,
Найменшим клопотам-турботам буде край.
Ось насидівшись на своїм престолі,
Взялась Свиня народжувати кволі
Чи вірші чи пісні
Супроти тій бридні,
Яку, мовляв, їй солов'ї пропонували
Та денно й нощно трелями все набридали.
Кохане рило
Вже вкотре відвертає Свинка від такого корму
І споважніло
Кувікає: "Дайош реформу!"
Для солов'їв пора настала непроста:
Як не захрюкаєш у відповідь від серця,
Дають тобі такого перцю,
Що не лишається ні голови, ані хвоста!
І що ж придумали пернаті,
Щоб націю порятувати?
Двомовне двоязичіє знайшли
І в царстві солов'їнім розвели.
Така реформа неважка була:
Щоб догодить Свині, взяли Осла
Чи Цапа-відбувайла
(Бо і такі між солов'їв бували)
І наказали замінити кожну другу трель
На те, що їх царицю за душу бере.
Відтоді завше чутно над Дніпром -
Чи вийди уночі, або стрічай зорю:
- Трійю-тіх-тіх-хро-хро!
- Трійю-тіх-тіх-хрю-хрю!..

 

З ЦИКЛУ "КОЛОМИЙКИ"

I

КОРСУНСЬКА КОЛОМИЙКА, АБО ЗАБУВАЙТЕ РІДНУ МОВУ - ГОЛОСУЙТЕ ЗА ЯЗИК!

За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То продасте…

Т.Шевченко


Поставили "дєржавнікі" в Корсуні наметик,
Щоб там люди розбирали безплатні газети,

І листівочки церковні, й щоденники гожі.
- Ой, які ж ці "дєржавнікі" святії та божі!

Половцями обступили корсунці ту "хатку" -
Надурняк чого б не взяти і собі, й дитятку.

Особливо ж спокушає дорогий щоденник -
Так, як у смачній сметані бравенький вареник.

А "дєржавнічок", даючи базплатнички, каже:
- Ніхто возом не поїде, поки не підмаже.

А тому ось тут швиденько підписи зробіте,
А як можна, то й сусіда сюди приведіте.

Ну, а що ж то за бомага, що то за папірчик,
Що підписують і Тося, і Степан, і Вірчик?

(Підписують, не читавши! Продиктують дані
І щасливі, залишають "хатку" на майдані).

А бомага та, між іншим, не така простенька, -
Перш ніж її підписати, думай хорошенько!

Пропонують в Україні "дєржавнікі" рвійні
Мові російського люду статус офіційний.

Це, здається, й непогано, так демократично!
(Хай вкраїнська мова буде наймичкою вічно!)

Триста років нашу мову гнітили-топтали,
Щоб її між "малоросів" більше не лунало.

А тепер, коли ця мова воскресає з ями,
Їй труну готують знову - залазь, панімамо!

І чому ж це у Росії, де "хохлов" мільйони,
Тая ж мова українська завжди у загоні?

Чом "дєржавнікі" не підуть до Москви й Тамбова?
Офіційною хай зроблять там вкраїнську мову.

А тоді вже піднімають проблеми російські
В незалежній, а не рабській державі вкраїнській.

 

II

ПЕТЕРБУРЗЬКА КОЛОМИЙКА, АБО ЛИСТ ПІТЕРСЬКОГО УКРАЇНЦЯ


Заскучав я, любі друзі, та й по Україні:
Все співаю "Ой, у лузі" при кожній часині.

Не утримався - подався в простори південні,
До Херсона аж дістався, в край благословенний.

От де, думаю, почую українську мову.
От де душу відрятую, відроджуся знову.

Та мов кулаком у скроні, а чи межі очі:
"Вон хохлы, жиды с Херсона!" - гасла скрізь лопочуть.

Уявімо, що так сталось - і всіх українців
Та євреїв не зосталось в херсонській глибинці.

Та тоді б замість Херсона, сіл, містечок цілих
Лиш безлюддя, мертві зони й пустки залишились.

Довелось би писарчатам - новітнім вандалам -
Здичавіло озирати порожні квартали.

 

III

ХЕРСОНСЬКА КОЛОМИЙКА, АБО ЛИСТ ПІТЕРСЬКОГО УКРАЇНЦЯ -2


Ой, відкрили у Херсоні крамничку "Хохлушка",
Щоб там брала макарони котрась Проня-душка,

Чи Свиридко Голохвастов з модної цилюрні,
Чи на локшину вухасті малороські дурні.

Подививсь я на те лихо, на ту чудасію -
Ніби із Росії їхав, а трапив в Росію.

Та у Петербурзі, браття, більше України,
Ніж у цих краях "хохлатих", де вкраїнство гине.

На цім лист маю скінчити і поставить крапку -
Їду в Пітер, щоб відкрити магазин "Кацапка".

Бо цікаво мені знати: а чи росіяни
Дадуть себе зневажати слівцем препоганим.

Мабуть, у великоросів можна б поучитись,
Як свій край до зір підносить, берегти й любити.

 

ПРО ПАНА МУРЛОВА І ЛАГІДНУ ВДАЧУ ХОХЛОВУ


Приїхало Мурло
В приморськеє село
І каже: "Господа!
Плохая здесь вода!
И воздух не такой -
Совсем как не морской.
Да что там говорить -
Хохландией смердит!"
Аж місяць прожило
У тім селі Мурло
І лаяло усіх,
На глум здіймало й сміх,
Та їло і пило
І за п'ятьох, було.
Як їхало назад,
То найняло воза,
Набрало ковбаси,
Що й полком не з'їси,
Горілки і вина,
І цукру, і зерна,
І овочів смачних,
І фруктів запашних…
І скільки по степах
Йому стелився шлях,
Все шпетило Мурло
Тих "чертовых хохлов".
Вони ж йому услід
Схилялись до землі:
"Оце нам честь була -
Гостить пана Мурла!"
…Минуло кілька літ -
Перевернувся світ,
І "чертовы хохлы"
На північ повезли
Возища ковбаси,
Що й полком не з'їси,
Горілки і вина,
І цукру, і зерна,
І овочів смачних,
І фруктів запашних.
Сидить собі Мурло
Ще товще, як було.
Гребе все в дві руки,
А платить копійки,
Ще й мріє, щоб хохли
Завжди такі ж були:
Чим більше їх кляни,
Тим лагідніш вони.

 

ТИ ЗРІКСЯ ТАРАСА


Крутий українче! Проториш
Не раз ти до ситості трасу.
Як Мовою ти не говориш -
Ти зрікся Тараса!

А ти, депутате, що знову
Сусідові дав помордаса!
Як Мову ти звів на полову -
Ти зрікся Тараса!

Співаче! За грішми полюєш?
І матір'ю гнилоковбасиш?
Як Мовою ти вже гендлюєш -
Ти зрікся Тараса!

Спортсмене! Ти злоту радієш,
Стрибнувши до зір викрутасом.
Як Мовою не володієш -
Ти зрікся Тараса!

Земляче! Усяке буває,
Але призадумайся часом:
Як Мову твій син забуває -
Ти зрікся Тараса!

 

БЛАГОСЛОВЕННЯ


Прийшов Юрко-Георгій Довгорукий
Та й голову схилив перед Тарасом:
"Прости мене, Великий Українче,
За ті гріхи, що аж тебе дістали…
Ні перед ким ще не схиляв чола я -
Тобі ж я шану віддаю, Кобзарю,
За те, що гріх мій, що зову московським,
Ти зняв з душі моєї, наче брилу,
Та відродив для нації надію,
Котру топтали люті московити…
І чом це так трапляється під сонцем,
Що заміри здійсняються не завше:
Я так жадав, щоби Москва постала
Столицею північної Вкраїни -
Дитям коханим Київського світу,
Яке б, мов соняшник, до матері горнулось -
До Руси-України золотої…
Та сталося інакше, як гадалось,
І мій Андрій - пекельник Боголюбський -
Понищив Київ, сплюндрував дощенту,
Прославши шлях Руїні незборимій…
І будуть линуть орди нескінченні,
Мов хвилі нездоланні океану…
Батий… Петро… Лукава Катерина…
Їм Україна, мов більмо на оці.
Як не самі спроможні задушити,
То яничар-відступників руками…
А далі Ленін і кривавий Сталін
Русь-Україну мучитимуть радо,
Даруючи їй голод і розруху
Та відбираючи прапращурівську мову,
Якої звуки лебеділи в наших жилах,
Зовучи в смертний бій за землю Руську…
Але тебе ніхто не переможе,
Палкий Тарасе. Ти міцніше криці.
Ти мужньо пронеси в тисячоліттях
Всі заповіти княжо-українські,
Козацькі волелюбні устремління
Й селянсько-хліборобські сподівання.
Щоб над Дніпром-Славутою буяла
Держава незалежна та могутня,
Яку не вразить ні московська трута,
Ні перевертенства гидка болячка.
Я, український князь Юрко-Георгій,
Пишаюся таким, як ти, нащадком.
Духовний спадкоємче вільнодумців,
Колишній рабе й лицарю свободи!
Перед тобою голову схиляють
В моїй особі пращури великі -
Від Рюрика, від Ігоря та Ольги,
Бучного Святослава-переможця
І Ярослава, що назвали Мудрим…
Від імені й мого ясного батька -
Великого князенка Мономаха -
Тебе благословляю на одвічну
Високу місію - Вкраїни оберега.
Ми в тебе віримо і молимось за тебе -
Будь нації осердям непоборним!
Хай плине крізь віки Русь-Україна
Як непотопна сонячна галера.
Ти твердо став-узявся до штурвала,
Ти знаєш курс - безсмертя зорелике…".

 

ТАРАСОВЕ СЛОВО, ЖИВИ!


Тарасове слово, дзвени!
Не жди августійшої булли,
Щоб широкополі лани
Звучання твого не забули.

Тарасове слово, сурми!
Не дай землякам занепасти.
Хай будуть Вкраїни дітьми,
А не промосковської касти.

Тарасове слово, дзвони!
На сполох скликай українців,
Поки ще вкраїнці вони,
А не яничари-ординці.

Тарасове слово, лунай!
Виходь із тенет бюрократа,
Бо вже навісна сарана
Твій цвіт узялась догризати.

Тарасове слово, лети
По всенькому білому світу,
Бо хочуть завзяті хлюсти
Тебе двоязиччям добити.

Тарасове слово, живи!
Снаги наберись і відваги,
Човном непотопним пливи
Крізь море вкраїнозневаги.

Тарасове слово, звучи!
Єднай українську спільноту.
Хай щирий подвижницький чин
Вважається знов за чесноту.

Тарасове слово, ти є
Тим жаром, що сповнює груди.
Хай сяйво жагуче твоє
Не згасять потоки огуди.

Тарасове слово! Ти - стяг,
Политий геройською кров'ю.
Вкраїна не зійде на прах,
Поки є Тарасове слово.

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)