Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Лиховид. Політичний компас виборця
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Микола Сарма-Соколовський Срібне перо соколиного лету
Іван Немченко. Корсунські світанки
Іван Немченко. Шевченкова офіра
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Губерніальний херсонець
Бібліографічний опис: 
Каляка М. Губерніальний херсонець // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 218-231.

За першого приїзду Яра Славутича до Херсона мені пощастило бути в актовому залі Обласного краєзнавчого музею, на його літературному вечорі, слухати виступ автора відомих книг поезій, які видані в Європі й Америці: “Трофеї”, “Завойовники прерій”, “Мудрощі мандрів”, “Живі смолоскипи”. Сталося це в кінці літа 1990 року. Він брав участь у Першому Конгресі Міжнародної асоціації україністів. У Києві зібралось тоді 450 науковців із 23 країн світу. Яр Славутич із задоволенням розповів херсонцям, що форум урочисто відкрився в приміщенні Київського державного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка. На пленарних і секційних засіданнях обговорювалося широке коло питань, пов’язаних із історією України, її наукою, духовною і матеріальною культурою.

Тоді я дізнався, що легендарний поет, наш земляк, із Херсонщини, що він лауреат першої і другої премій імені Івана Франка Національної Спілки письменників України, лауреат – Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук та імені Д.І. Яворницького. Окрім поетичних творів, у доробку професора Альбертського університету, доктора філологічних наук, члена Національної Спілки письменників України, ціла низка книжок і статей у наукових збірниках, виданих різними мовами. Це зокрема: “Місцями запорізькими”, “Українська поезія в Канаді”, “Шевченкова поетика”. Та найбільше запам’ятався його виступ, коли він розповів: “Навколо мене напускали стільки туману, навіть у квартирі, під шпалерами було вмонтовано підслуховуючий пристрій. Звичайно, в таких умовах, моя рідна муза частенько покидала мене. Набігали навіть довгі періоди творчого занепаду. Але я не здавався. І ось тепер, коли Україна стала незалежною, поетична Муза знову повернулась до мене, ще більш активнішою. Тож хочеться якнайскоріше видати збірку на рідній землі, особливо – в Херсоні. Адже Херсонщина мій рідний край. Коли я вперше ступив на ваші вулиці, побачив цехи суднобудівного, заводу-велета, від гордості і щастя у мене навіть мову одбирало. Повірте, після зустрічей із краянами, з вами, до мене повернулася моя крилата натхненниця. І тоді, з-під моєї руки, не тільки народились вірші, а й романізована проза, вашою, нашою, моєю українською мовою, сповненою ліричною пластикою, задушевним теплом”.

У цей приїзд Яр Славутич побував у Каневі, на Тарасовій горі, тоді ж написав вірш “Коли я чую від мого онука”:

Коли я чую від мого онука

З дитячих вуст Шевченків заповіт,

На серці тепло – не вмирає міт

Про вічність роду, що не знає бука.

Мені тоді не довелося, в той пізній осінній вечір, поспілкуватися з відомим канадським українським поетом, нашим земляком. Лише вибіг на вулицю. Розшукав таксі, на якому Яр Славутич, Микола Братан поїхали на квартиру до Леоніда Марченка, херсонського журналіста. Я не міг бути разом із ними через хворобу дружини. Канадсько-український письменник, сідаючи у таксі, встиг, у знак вдячності, мабуть, за таксі, що роздобув у пізній вечірній час, подати мені аркуш із своїм віршем: “Камінець із батьківської хати”:

Йдучи у світ, лишаючи вітчизну,

Беруть на спомин у дорогу грізну

Пучок євшану чи дрібок землі,

Щоб на чужині, в доброті чи злі,

Вони серця потугою снажили.

Зазнав і я тієї долі-сили,

Узявши в свій порожній гаманець

Черленовидий, красний камінець

Із підмурка батьківської хати.

Який тепер я радий і багатий!

Зі мною в парі обійшовши світ,

Мене зберіг той камінець-граніт. (1978)

“Шановні краяни, – сказав він. – Я виконав клятву, дану дідові. Про голодомор писав ще в сорокові роки, звертався до цієї теми різними мовами. Я не міг обійти той злощасний період життя мого народу. То був час нищення селянства як основи української нації та жорстокого винищування письменників і науковців як мозку української нації”.

Особливим стало для мене те, що він був у Берліні під бомбами союзників у 1944 і в таборах для переміщених осіб в американській зоні окупації.

І сталося диво! Я його впізнав. Мені, при новій зустрічі хотілося якнайскоріше дізнатися, упевнитись, чи це він насправді, той який любив, на нарах, у вечірні часи, розповідати про те, як він був у партизанському підпіллі на Київщині, Чернігівщині, як він зміг утекти з німецького табору.

Пройшло багато часу – 1945 і 1990. Мені тоді ледь пробігло за чотирнадцять. А йому, як не підводить пам’ять, доходило вже до тридцяти років. Виглядав він мужньою, досить зрілою, досвідченою людиною.

На другий день, зустрічаючись в обласній бібліотеці, я вже знав про Яра Славутича більше. Народився він 1918 року, в тодішній Херсонській губернії, що він професор Альбертського університету в Канаді, поет, літературознавець, автор семи підручників з української мови. Закінчив Запорізький педінститут 1940 р., Пенсільванський університет США, нагороджений Шевченківською золотою медаллю за педагогічну працю в Канаді. Важливіші твори: “Шевченківська поетика”, “Розстріляна муза”.

І я в хвилину, коли він протирав окуляри, ткнув йому в руку рукопис свого неопублікованого, зовсім невигаданого оповідання – “Репатріант”, згодом перейменованого на “Вічний слюсар”, яке я перед цим неждано зустрів серед старих паперів. Перечитав і відчув, що воно і на сьогодні годиться. З надією, що коли в нього знайдеться часинка познайомиться з ним, може й пригадає мене, згадає й свою молодість. І те, як він мені говорив, що в голодомор тридцять другого року, поховавши свого діда, він узяв на себе забов’язання розповісти світу про ту велику трагедію українського народу. А чи додержав він присяги, даної улюбленому дідові на ложі його смерті?

Яр Славутич, одягнувши окуляри, поправив зачіску, уважно подивився на мене, на аркуші, надруковані на машинці з російським шрифтом.

– Ось це оповідання. Розповідає онук.

 

...Як мені хотілося почути урочисту промову мого любого діда під час нагородження його Почесною відзнакою союзного Міністерства. Та сталося так, що, коли він прийшов додому, не зміг сказати й кілька слів, так сильно був розхвильований. А коли збирався, то зауважив, добре уловив останні слова, кинуті мені вже за дверима: “Це значна подія, про неї треба обов’язково розповісти”.

Те, що він це зможе зробити, у мене не було ніякого сумніву. Я свого діда гарненько знаю. Він працьовитий. А чи розповість мені про те, що сталося, що медалі не вручили. Медалі, яка присуджується за ударну працю, за високу якість продукції, за успіхи в соціалістичному змаганні. По праву належало йому. А може все це має якийсь зв’язок із минулим, про яке оце зовсім несподівано дізнався.

За два роки перед урочистою подією в Обласному палаці культури, в якому намічалося вручення грамоти, я побачив, як мій дід знімав з горища невелику валізу. Наша сім’я готувалася перекривати дах. Я спитав у діда: “Навіщо так довго опікуєшся старенькою скринею?”

Дід, як завжди, іронічно жартуючи, мимохіть вимовив: “Валізі немає ціни”. І поніс її до сараю. А коли повернувся, приязно посміхнувшись, сказав: “Це дуже сумна історія. Краще б її не було. Одним словом – війна”. Мене зацікавили досадливо кинуті слова. А що коли подивитися, що в тій валізі? Може, в ній і справді є щось таке, якому не можна скласти вартості. Вибравши час, коли старого не було вдома, я з розпалюваними очима відкрив валізу. Вона була фанерна, ручної роботи. Під матерчатою, підкладкою, на самому дні, лежав тоненький журнальчик із нехитрою назвою “Лис Микита”. Перечитав. Увечері зустрівся з дідом.

– Поглянь, дідуню, – трохи ніяковіючи, показуючи пожовтілі друковані листочки, спитав його, чи не вони варті такої турботи?

Мій дідусь узяв із моїх рук невеличкий журнальчик і як людина, яка хоче позбутися важкої, але дуже особливої ноші, не знаючи куди її притулити, розгублено подивився навкруги й обійшов свою кімнату. А тоді поклав, цінну, мабуть, для нього річ, біля настільного годинника. Окинув мене невизначеним поглядом, затамувавши на якусь хвилину подих, що вилилась у незабутню мить, від якої мені стало соромно, що я, відкривши валізу, заглянув у його особисту таємницю.

Він вийшов із кімнати. Я подався за ним. Він відкрив хвіртку на вулицю, звідти долетіло:

– Почекай, хлопче, почекай! Не дуже поспішай. Високих нагород слюсарям не дають. Обіцяють в інший раз вручити якийсь значок переможця учасника соц­змагання.

Я залишився стояти у дворі. Пам’ятаю, довго ходив навколо валізи, не торкаючись її. Вона була мені знайома з дитинства. Продовгуватий, простенький фанерний ящик, покрашений коричневою фарбою з заокругленими боками, з саморобним примітивним замком. Дід частенько під вечір сідав біля неї, клав на кришку робочу руку. І вів із валізою якісь нетривалі розмови. Як я ще був п’ятикласником, то відкривав після діда валізу. Але тоді нічого цікавого не помічав, іноді намагався відчути аромати парфумів та заспокоїти свою цікавість п’янким духом якоїсь незнаної мені таємничості.

Ця валіза була для мене живою істотою, манливою річчю з минулого. Річчю спогадів мого дитинства, хоча в більшості випадків, я навіть не наважувався торкатися її. Чому? Та, певно, тому, що в ній покоїлось таємниче начиння, пов’язане з розповідями діда й, видно, з його життя. А він міг говорити, згадуючи свої юні роки, без упину. І от тепер і мені закортіло викласти все те на папір. Зміст тієї невідомої сили. Тобто про життя мого діда у важкі воєнні роки. Розповісти про людину, яка постійно усамітнювалась. Зачиняючись у своїй невеликій кімнатці, сідала за саморобний письмовий стіл і за допомогою учнівської ручки й зошита викладала свої думки, прикликаючи спогади.

Після травневих свят, я знову опинився біля валізи. І цього разу я довго не міг торкнутися кришки, а коли, як дід, поклав на неї руку, не достало духу її відкрити. Я відчув, що там є ще щось таке, яке не чув і не бачив.

І все ж, в один передгрозовий вечір, вирішив добренько обстежить таємничу, саморобну валізу. Оскільки став помічати, що старий ішов від неї без листочків якогось рукопису, ховаючи їх напевно від стороннього ока, вже в іншому місці. Таємничість! Це й було найсильнішим подразником, що тягло мене до валізи, ретельніше обшукати її внутрішність і, може, знайдеться таке, що потягне мене зануритися з головою в написане. Єдине, чого я побоювався, це був страх того, що мені не сподобається відкриття того, про що дізнаюсь.

Скориставшись відсутністю діда, відкрив валізу, відігнув бокову, з товстої матерії, підкладку. Я не повірив побаченому. Навіть боявся зізнатися собі, що в моїх руках не просто спогади, а рукопис, написаний простенькою учнівською ручкою.

Пройшла зима із сніговіями, збігли і перші весняні дні. Підходили літні відпускні дні. У діда з’явилась можливість поїхати туристом до соціалістичної Болгарії. У мене стало більше вільного часу. Я увійшов до його кімнати.

Дід утряс усякі там формальності. І, ледь заблагословилося, почав пакувати речі. Дружина завернула в газету кілька сорочок.

Чую забурмотіла:

– Вигадав. Хто у такий час мандрує? За душею зайвої копійки… На що ото твої сорочки будуть схожі? Приладнав якусь сумку, радий, що квітчаста?

– А де зараз візьмеш щось інше? – перепинив її.

Я сидів біля вікна, заглядаючись на милування голубів:

– Дідусю, згадай. У сараї… на нижній полиці є обкута залізом валіза. Правда, трохи…

Через якусь мить біля моїх ніг лягла справжня, воєнної пори, валіза. Вона багато років слугувала за ящик для інструменту.

– Давай швиденько обклеїмо. Буде шик!

Наче рій бджіл, пронеслося минуле...

 

 

1944 рік. Рання осінь. Німецькі саперно-будівельні частини втяглися в австрійську долину. Серед цієї розгубленої армії, крокував степом серед остарбайтерів і я, гнаний під автоматом польової поліції. Десь під Зальц­бургом гітлерівці скинули зброю в купу. Американці зібрали усіх інтернованих у табір, організувавши його, подалі від селища, в полі. Якось непомітно по кутках з’явилися сторожові вежі. На них зачорніли дула важких кулеметів. Одразу стало ясно, що не один день пройде, поки вирішиться доля кожного. Усі метнулися ладнати житла, бо дізналися, що з приходом вересня розкрутяться альпійські дощі. Хто роздобув дошки, прилаштував примітивні хатки, викопані землянки. Ми з бессарабом, колишнім дільничним із Молдавії, який був набагато старшим за мене, примостилися під деревом, накинувши на сухі гілля армійську плащ-палатку і декілька стареньких ковдр. Та немудра наша халабуда ніяк не рятувала від настирливого осіннього дощу, котрий не на жарт обложив підніжжя Австрійських Альп. Нічний холод пронизував наскрізь усе тіло.

Різними шляхами стали надходити вісті про наближення фронту. Гітлеризм валився. Під вечір, в половині місяця, побачив відступаюче військо. Над містечком і нашим табором почали літати літаки. Німці змусили копати окопи. Стрілянина чулась усе ближче і ближче. На дорозі з’явились обдерті вояки вермахту. Ці вояки швидко покидали зброю в купу Через кілька днів на околиці селища появилися американські моторизовані частини. Вантажні “Студебекери” з важкими кулеметами на кабінах. Бессараб тягнув мене за полу піджака й кричав: “Треба негайно тікати до Мюнхена. Не можна залишатися в Австрії. Тут швидко можем опинитися в лапах совєтів”.

Мене це не хвилювало. Я більше переймався спогадами про рідний край. Все більше і більше росла туга, перекреслюючи набігаючі думки, що я назавжди можу втратити матір, Україну. І, коли настав перший день травня 1945, а він був напрочуд теплим, безвітряним, спокійним, гарним, майже всі мешканці табору повеселішали. Війні приходив кінець. А мене все більше і більше атакував смуток, якесь невиразне почуття охоплювало холодом душу. І хоча над нами не свистіли кулі і я не був голодний, бо знаходили картоплю в полі, та кожна поява на очі бессараба викликала розгубленість, роздвоєність, страх перед майбутнім. Часом годинами блукав, поглядаючи на дротові загорожі та на важкі кулемети на кутових вишках, ніби очікував появу людини, яка вирве мене з табірного кошмару, вказала б на вихід із становища переміщеної особи. Одним словом, моя п’ятнадцятирічна весна була важливими подіями неповторна, але далеко не романтична, зовсім не прекрасна, як у мого бессараба, який радів, що втік подалі від радянської репатріаційної служби.

Одного разу в таборі з’явилися троє в цивільному. Один з них звернув на мене увагу й кинув у військовий намет коменданту: “Візьміть до себе хлопця (це мене), зовсім мокрий”. Сказано було пристойною українською мовою, такою, якою говорила моя мати. Це мене здивувало. Тут, в Австрії, і – українська!

Та поки мені шукали місце, а я ще й прихопив із собою бессараба, невійськові пішли за колючу огорожу. Запам’ятався лише яскравий плащ та темно-синій костюм.

Колишній дільничний, в минулому, здається, лейтенант, підбіг до мене.

– Знаєш, хто отой добродій?

– Уперше бачив.

– Кажуть, якийсь там письменник зі Львова. Богдан Кравців, антирадянщик.

У цю мить із новою силою вперіщив дощ. У наметі було тепло, сухо і подумалось мені: “Добре, хоч на людей хороших щастить”. От і бессараб допоміг. Згадалось... Німці зігнали і малих, і старих рити окопи під Очаковом. А коли наші війська звільнили Миколаїв, погнали усіх за Дністер. В Овідіополі змусили носити каміння для переправи. Я втік. Та не довелося зазнати радості. Поліцаї з бляхами на грудях та німецькі військовики спіймали. В комендатурі жорстоко побили, зірвали светр і – гумовими палицями. Не звернувши уваги на те, що мені ще й не виповнилося навіть і чотирнадцяти літ. Ні над верхньою губою, ні під нижньою – пуху ще не було. А тут, на мою долю, з’явився звідкись бессарабець. Він визволив мене і потяг до саперної роти. Вночі колона військовиків організації ТОДе потяглася вузькою піщаною косою на румунський берег. Під ранок налетіли літаки. Багато німців залишилося на бессарабській землі. Дісталось і Акерману. Я натрапив на просякнутого кров’ю фельд­фебеля. Він просив допомогти. Та поки я шукав, куди його покласти, сховати від осколків, руки його задубіли. На пісок упав гаманець, у ньому був розпізнавальний жетон і з десяток фотографій. На одній – довгий ряд повішених. На другій – убиті: старі діди, жінки, діти… Унизу підпис: “Україна. Очаків”.

– Жах. Які нелюди! – уголос вигукнув, не помітивши, що поруч стояв колишній дільничний.

– Може й так. Вони на це майстри.

Я подивився йому в очі. Вони були холодні. Незворушні…

На початку жовтня 1944 року американці звільнили нас із концтабору під австрійським Лінцем і повезли на критих брезентом машинах у табір для переміщених осіб, у район прикордонного австрійського міста Зальц­бург. Бараки були безлюдні, нари поламані. Смерділо гнилою соломою, убиральнею. Увечері дали посьорбати картопляно-горохової юшки. А далі… Аусбург. Цілий місяць розбирали під конвоєм завали і руїни в передмісті Мюнхена.

Біля гори битої цегли, до мене підійшов представник радянської місії по репатріації.

– А ти, хлопчино, що додому не збираєшся?

– Хто вам сказав?! –– випалив у відповідь.

– Гаразд. Тоді давай свої дані. Прізвище.

Доки офіцер виймав з кишені записну книжку, бессараб потяг мене до гурту.

– Ти що, забажав повернутися в Союз? Хочеш покуштувати Сибіру?

– Вдома мати, школа, айвове варення…

– Чуєте? – Він смикнув боляче за руку. – Нікому про це не базікай. “Айвове варення!”. Запроторять у такий табір, страшніший за Дахау. Як до залізної клітки.

– Я поїду додому! – твердо заявив.

– А, он як ти! Лізь на другий поверх. Розбалакався!

Я швидко дістався опори покрівлі. Призвичаївся й почав прив’язувати мотузкою верхній брус до крокви.

– Ну що, не передумав до мами? – піднімаючись до мене, захрипів колишній лейтенант. – Онде, бачиш, емігранти знову йдуть. Вони швидко тебе пристроять. В Америку поїдеш.

– Не смійтесь, моя дорога тільки в Україну.

– Ач який пащекуватий. Їдь! – Він сильно штурхнув мене у плече, вдаючи, ніби жартома. Й тут крикнув: – Давай, тягни!

Брус упав. Опинився на землі і я. І так розбився, що боліла рука, правий бік. “Лікаря треба позвати. Лікаря!” Хтось закричав наді мною. Здалось, що голос я десь чув. “Лікування дорого коштує”. Той же голос зауважив: “Не хвилюйтеся. Я заберу його з табору”. А мені додав: “Святий Боже, хвали Його, добре відбувся, міг би в’язи скрутити”.

Більше я нічого не сприймав. Голова відчутно обважніла. Все тіло палало вогнем. Через якийсь час, коли прийшла свідомість, побачив, біля мене чергує молоденька доглядальниця у білій спідничці. І знайомий голос говорить їй: “І треба ж було йому впасти в день національного свята. В день проголошення Грушевським Української Народної Республіки!”. Іншого разу почув:

– Друже любесенький, радій, – усе обійшлося.

– Ви письменник?– спитав, згадавши бессараба.     

– Помовчи, може зашкодити.

Пригадався табір, смішний журнальчик “Лис Микита”, літери Б.К. І – “ворог народу”. У душі щось надломилось, хоч і продовжував жити Яцківом, його “Дівчиною ХVІІІ”. Не знаю, як сталося, що переплутав прізвища письменників. Напевно, сказались дитячі роки. Час забуття не проходив – адже я репатріант, колишній репатріант! Ненадійна людина.

Але я не міг стриматися, хотілося дізнатися більше про людину в окулярах, котра в таку тяжку годину, прийшла мені на поміч, приглядала, як за рідним сином. Приносила молоко, фрукти, діставала ліки. І цього разу прийшов він не з пустими руками. Приніс пайок американських солдат. Чого там тільки не було, і боби зі свининою, і галети, і шоколад, і курячий бульйон, і аргентинська телятина. Навіть сигарети. Ніби я був курцем. Але це мене не приваблювало. Мені хотілося додому, до рідної України. Я розумів, їй потрібна моя допомога, адже у рідному місті гітлерівці не залишили жодної вулиці цілою. І ще я вірив, що тільки Україна мене захистить від шквальних післявоєнних вітрів.

– Розкажіть, будь ласка, про Українську Республіку, – якось, несподівано, попросив його, сам не відаючи, чому. – Що, справді така була?

– Лежи спокійно. – Він м’яко притис мені губи. – Скільки ти ще не знаєш! Війська червоно-жандармського полковника Муравйова вчинили різню українства в Києві… Більшовицька Росія приклала руку до нашої національної трагедії.

Востаннє я зустрівся зі львівським письменником у Міттельвальдському таборі. Він приніс мені невеличку газету “Українське слово”, поцікавився освітою, запитав, чи бажаю вчитися. Казав, що може допомогти, що у Мюнхені є чудовий український професор, який розпочинає серйозну роботу над створенням “Енциклопедії Українознавства”. Він говорив, а в моїх вухах бриніли співи дівчат, бачив батьківську хату, школу, верби… І я відповів:

– У грудях туга. Мати кличе. Не хочу жити на чужині! Та й за що мене залічувати до списку воєнних злочинців? Я ніколи не тримав у руках зброю. Жодного разу не стріляв. Ніколи!

– Що ж, – зітхнув львівський письменник, Богдан Кравців. – Бачу, тебе ніяка сила не зупинить. – До нього підійшов ще чоловік, молодший за нього. Високий, стрункий. З високим чолом, коротенькою зачіскою, ясними відкритими очима. Кравців пояснив: – “Це мій побратим, поет Яр Славутич, насправді – Григорій Жученко. Оцей хлопчина, – звертаючись до новоприбулого, додав львівський письменник, – заклопотався їхати до мами. Їдь, сказав йому, раз у тебе ще залишилось забагато просовєтського духу. Там, на червоному березі зустріне або розстріл, або нелюдське заслання до Сибіру.

Я не слухав його, продовжував стояти на своєму, мені хотілося довести, що тут на чужині мене постійно накриватиме сум. Буду завжди відчувати самотність. І що я хочу дивитися тільки вперед. І тільки рідні краї мені в цьому зможуть допомогти. Мої руки потрібні будуть там, – Херсону, Україні. Треба піднімати з руїн вулиці, заводи. Хто це буде робити, коли усі українці залишаться тут? Не тягніть мене кудись у невідоме. Тільки в Україну, і все. Про себе повторив вислів Лесі Українки: “Убий, не здамся!”

– Коли так, – різко перепинив мене дядько в окулярах, – я вірю твоїй любові до України, до рідного краю, тож не буду більше наполягати. Я допоможу тобі повернутися додому. Але я їм, совєтам, не довіряю. Запам’ятай, на великій Україні, до війни, вирувала страшна вакханалія смерті. – Він узяв мене за руку. – Ну що ж, коли так, то будь першим добровільним поверненцем, може, вдасться походити під червоним прапором. Пішли!

До нас приєдналась дівчинка, чи не одного віку зі мною. Але – стоп! Я її впізнав, ця дівчинка була мені за сестру-милосердницю, коли лікувався від поранення. Звали її, здається, Тамарою, Тамарою Варварів. Одразу ж пригадались перші дні квітня 1945 року. Вони здавались вирішальними в моїй долі. Місяць був гарний, спокійний, надто теплий. І, головне, в моєму серці панував спокій, не було болючого смутку, як на початку року. Над нами не свистіли кулі, і шлях додому внормовувався. І бачив я вже обдертих гітлерівських вояків без зброї, а в кого ще була, кидали в купу. Не пригадую, що було першою новиною: капітуляція Німеччини чи американських моторизованих частин із зірчасто-смугастим прапором. Одним словом, моя п’ятнадцята весна, була, може, й неповторна і мала вже надію на повернення додому, але все ж була далеко не поетична й не романтична, тому, що постійно дошкуляли згадки про рідний край, росла туга за ним.

Дівчинка сумлінно навчалася слову. А я, безталанний, грався з кошенятком, тягав по тісній кімнатці, клубок ниток, обминаючи наповнені клунками стосики перев’язаних книжок. Тітка Липа з Харкова... Пізніше я дізнався, що то була режисер Добровольська, дружина невтомного актора Йосипа Йосиповича Гірняка, із Харківського театру імені Тараса Шевченка. Подружжя запросило всіх українців, мешканців Міттенвальдського концтабору на відзначення річниці смерті великої Лесі Українки. Виразно в пам’яті зостався вислів великої поетеси: “Ніхто немає більшої любові, Як той, хто душу поклада за інших”.

Пригадую, одного вечора на сходинках Добровольська оголосила, що гуртківці приступають до читання “Лісової пісні” Лесі Українки.

Олімпія, запам’яталось це слово, але я не думав тоді що це справжнє ім’я красивої, приємно-привабливої жінки – Олімпії Остапівни. Її чоловік – Йосип Гірняк. Він носив великі окуляри, звертаючись до Тамари, трохи піднімав їх, а коли до Олімпії, знімав і приказував: “Моя Беатріче”.

Не думалось, що все те прилипне до свідомості і стане, як зоряна пам’ять, що буває замерехтить в уяві, повертаючи в ті далекі вечори підлітка. То була Тамарця, так усі тоді називали жваву дівчину в таборі.

Йосип Гірняк був невеликим на зріст, сухорлявим і надзвичайно рухливим. Добровольська звала його по-своєму, по-простому – зек.

Дивлячись на Кравціва, чомусь не був упевненим, що він після наших розмов, візьметься допомагати. А я, чесно скажу, марив, кожну хвилину чекав, – не міг дочекатися тієї митті, коли ступлю на рідну землю, стану знову її повноправним громадянином. Ні про що інше не думав. Добре пам’ятаю, як колона есесівців, під прикриттям баварських лісів намагалася сховатися в Альпах. Вони й нас тягли за собою. Цю довгу нерівну колону пошарпаних авт виявили американські літаки. Під час бомбування нам удалося заховатись, порятувати себе від нового Заксенхаузена.

Земля українська, батьківська земля пахне солодше, ніж земля іншого світу. У ці сумні хвилини завжди набігали рядки з вірша Лесі Українки: “Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий…”. Та нікуди я не зміг вирушити, мене знову травма звалила в ліжко, і як і літом, перед моїми очима постала блакитноока дів­чинка. Тамара, Тамара Варварів. Вона принесла мені кілька книжок. На одній із них помітив заголовок “Утрачені ілюзії”. Вона пішла, а я накинувся на цю книжку. Та, відверто, мене не зачіпали жагучі чуттєві пристрасті героя зі своєю коханою, більше припав їх сніданок, смажена яєчня з ковбасою. І так мені непереможно захотілося побути з мамою, покуштувати справжньої домашньої ковбаси. Але ще більше мене вразило, коли одного вечора дівчина потягла мене до артистів. Нас радо зустріла Добровольська. Олімпія Остапівна оголосила нам, що їх Театр-студія приступає до читання драми-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”. Запропонувала і нам узяти участь. Я знав, що Тамара раніше вчилася в неї. Добровольська підкреслила, що головною метою зростати в навчанні так, щоб могли доносити глядачам ясно, правдиво безсмертну красу поетичного слова, прекрасної казки-феєрії. І почалося. Тамара стала бігати по крамницях, розшукувати відповідну матерію для Мавки. Тягала і мене з собою. Олімпія Остапівна залучала також і нас шити костюми. Навічно запам’ятався табір ДіПі – крихітна кімнатка, заставлена до стелі книжками, товаришка по біді, радісне підплигування пухнастої Тяпки. Все це так мене розворушило, пригадалась ранкова пора, гойдання верхів’їв молоденьких акацій, посаджених рідним класом, срібні сонячні бризки на вікнах саманних хатинок під очеретяними стріхами, шкільна сцена.

Залишив Тамару, побіг до прохідної…

Єдине, що залишилось у душі, це жаль залишати в таборі для переміщених осіб Йосипа Йосиповича Гірняка. На все життя зберігся його образ. Стоїть він невисокого зросту, худенький перед бараком-кухнею у ватяній фуфайці, в лівій руці кашкет, правою тримає Тамару, найменшу з дівчаток. Біля нього ще була племінниця. Усі чекають ось-ось привезуть гороховий суп. Товаришка моя розповідала, що вершиною майстерності Йосипа Гірняка був образ маклера Зброжека в п’єсі Миколи Куліша “Маклена Граса”. Ота її прем’єра в театрі “Березіль” у Харкові стала трагічно фатальною і для самого автора Миколи Куліша, режисера Леся Курбаса й актора Йосипа Гірняка. Виставу зіграли всього чотири чи п’ять разів, надалі її заборонили. Курбас і Куліш загинули на Соловках, Йосип Йосипович відбувши строк у таборі, на Півночі, за колючим дротом, повернувся до свого “Березоля”. Під час війни виїхав із сім’єю за кордон. Проживав у Канаді, у США, в Нью-Йорку.

Кілька вечорів зі мною провів Яр Славутич. Одного разу ми сиділи в кутку табору при заході сонця. То був прощальний вечір. Він мені казав (подаю, як збереглося в дитячій пам’яті): “Отой голодомор 33-го був головною затією нищити українське селянство, його національну непохитність, гордість. Але селянський спротив, хлопче мій, не вбили. Не вдалося. Він примусив московський уряд перезвати Малоросію на УРСР з “міністрами” єнками, примусив проголосити “хахлацкое наречіє” державною мовою”.

Трохи передихнув, додав: “Їдь додому. Там, у рідній Україні, будеш більш потрібний”. – Він підвівся, підняв мене...

 

(Закінчення у наступному випуску)

 

Автор: 
Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)