Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Олег Олексюк. Доки живі. Тисячовесни
Микола Братан. Їде батько Махно
Сонце на рушнику
Микола Василенко. Сердце - не камень
Ігор Проценко. Вечірні вогні

Каляка М. Губерніальний херсонець // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 13. — К.–Херсон: Просвіта, 2017. — С. 223-240.

Губерніальний херсонець

(закінчення; початок у 12 випуску)

 

Яр Славутич тоді був мені як за батька. Мій рідний трагічно загинув на Різдво в 1938. Я тільки-но пішов у перший клас. Його ЧТЗ (гусеничний трактор) перекинувся у сніговій завії в глибокій прикладбищенській канаві. Я назавжди залишився без батька... Він поцілував мене.

– Тепер, – говорив він далі, – навчаються в школах українською мовою, друкують українські книжки, українізують Україну. Навіть видали українською мовою 20 томів.

Узяв мене за руку, повів до бараку. “Перепочинь трохи, – проказав. – Підготуйся до боротьби за Україну. Ми в Європі, Америці, ти – в Україні. Запам’ятай! Найстрашніша біда українців це – духовне рабство. Я бачу і вірю в твою українську душу”.

Коли на обрії з’явився Дунай, поет в сірому піджаку, взявши мене за праву руку, зміненим, суворішим голосом, проказав:

– Юначе мій, будь обережним, держи язик за зубами, можеш піти без квитка в потойбічний світ.

Це був голос чоловіка в окулярах. Високий, ставний. Він підкреслив – “Я – Яр Славутич, запам’ятай мій псевдонім, а насправді я – Григорій Жученко”. Боже, навмисно не придумаєш!

В “Оппель-капітані” сидів хлопчик років восьми-десяти. “Це мій син, – пояснив львівський письменник, – Миколою звуть, як і тебе”. Він здався мені старшим за свої роки.

На мене дивилися сірі очі. Я сів поруч. У Мюнхені мені купили костюм кавово-коричневого кольору, міцні черевики. Запам’яталася вулиця з рівними рядами платанів і скрізь бита цегла, купи, гори потрощеної глиняної черепиці.

Через кілька годин ми були вже в Лінці, на кордоні розмежування між Союзниками. На правому – Американська зона окупації. На Лівобережжі – Радянська. Запам’ятав, ішли довгим мостовим переходом. На лівому березі хитався на вітрі червоний прапор, пробігала набережною куценька полуторка. Очі письменника засріблилися. Мабуть, було жаль розлучатися зі мною. Поруч із ним стояв “Гоко”, так називав свого старшого сина Богдан Кравців. Він ще раз підтвердив: “Це мій син”. Хлопець подав мені руку, а батько підштовхнув у спину: “Ну йди. Хай тебе Бог береже. Може згадаєш колись”. Не пам’ятаю, як ішов по новонаведеному мосту через Дунай. Мені здалося, що навколо мене завив вітер, погрозливо замахали дерева покрученим гіллям, немов прощалися і синьо-коричневе небо, що наді мною, почало осідати, вкриваючись купчастими чорними хмарами. Хлопчик, трохи старший за мене, синок Кравціва, держачись за батька, теж запропонував залишитися з ними. “Будемо ходити разом до школи”. Американці за те, що не зголошувався примкнути до емігрантів, що не зголошувався йти в ногу з ними, примушували, як кару, збирати цілий день у відро маленькі камінці і зсипати в купу. А ще заставляли ходити, або сидіти без обіду. А хто порушував, клали обличчям до землі. На нас постійно був направлений важкий чорний кулемет на високій кабіні “студебекера”.

Оглянувся біля смугастої будки, згадавши, що у моїх руках валіза письменника, в якій лежав мій табірний одяг, а моя сумка залишилась у руках хлопця. Та він уже був далеко. Він і його батько не чули як я викрикнув:

– Ні, нізащо не залишусь. Додому. Тільки додому! В Україну! На Херсонщину! Я пам’ятаю, як наша вчителька розповідала нам про картину голландського художника Рембрандта “Повернення блудного сина”. Я не блудний син. Мене насильно відірвали від матері, України. Мені нема за що розкаюватися. Я не зрадник. Я люблю свою Батьківщину

Яр Славутич, що стояв неподалік, уважно подивився на мене. В очах, помітив, з’явився блиск.

– Що ж, сказав він. – Бачу, завзятий, принциповий, національний. Радий, що ти є таким, що так несамовито любиш свою Херсонщину, калинову Україну. Ось тобі за це. – Він витяг із саморобного зошита жовтуватий аркуш із віршованими рядками, писані хімічним олівцем. Запам’ятались перші рядки:

Розмоклий степ хапав мене за ноги

І ридма плакав, і волав: “Не йди!

Не покидай херсонський край розлогий.

Спинися, хлопче! Вкороти ходи!..”

Я побачив у його очах сльози. Він узяв мене за плече й прочитав з пам’яті такі рядки:

Іти б у даль, як місяць, навпростець

І на світанку вмитися росою,

На сході сонця стрінувши багрець,

І так упитись царини красою

Біля хлюпкого в балці джерела,

Щоб вік Херсонщина в душі цвіла.

Поцілував у щоку.

– Ну, хлопчику, руш. Не обертайся! Хай тобі щастить. – Його тверда міцна рука підштовхнула в спину, до тимчасово наведеного моста через Дунай.

Згадую оте все минуле, далеке, не можу позбавити себе думки, що це не дослідження, лише спогади життя підлітка і не збираюсь, та й ніколи не наважувався виносити на суд людям своє минуле, це лише прагнення відновити в пам’яті особисте усвідомлення власної історії воєнного часу, хоч трохи розкрити важке життя мого покоління.

Зробив кілька кроків убік своїх. Відверто, я не відчував, щоб мою душу брало якесь хвилювання, вражала невідомість майбутнього, одне закарбувалось, ні в якому разі не сунути носа в начальство, не рисуватись, працювати простим робітником, боротися зі своєю душею, щоб якнайскоріше позбутися розгубленості і роздвоєності. Адже я репатріант! За червоною стрічкою мене оточили радянські солдати. Свої! Так і прибув зі мною з Австрії фанерний, пофарбований у темно-буряковий колір, саморобний чемодан, в Україну. І в ньому вірш, написаний рукою Яра Славутича, без назви. Збереглися останні рядки:

Не сумуйте, степи! Я вернусь!

І замовкне жалоба чаїна.

Обійматимуть Скитія-Русь

І новітня моя Україна.

Приїхав додому, одразу кинувся до роботи, почав слюсарювати на судноремонтному заводі рибтресту, подав заяву до комсомолу. На заводі прийняли, а в тихому Молотовському (нині – Комсомольському) райкомі… Хтось викрикнув: “Навіщо він нам? Він був в окупації, в Німеччині!”. Так мій любий комсомол обійшовся без мене, ставив без червоного значка до ладу покалічені війною річкові судна, сейнери, піднімав із руїн цехи і радів, що був знайомий із людиною, яка зробила для мене те, що не кожний батько робить для свого сина. З великою насолодою читав подаровані мені оповідання. Все це підбадьорювало. З часом забув про концтабори, емігрантів, Баварію, переміщених осіб, Мюнхен, завалений битою цеглою. І раптом –– памфлет А. Хижняка “Іржавий цвях”. А сталося це якраз у пік брежнєвського похолодання. “Перепадає й запеклому ворогові радянського народу Б. Кравціву”. Кравців Богдан! У вухах завив вітер. У грудях колихнулося. Пригадався польовий табір переміщених осіб, смішний журнальчик “Лис Микита”, літери Б. К. І, “ворог народу”. У душі щось надломилось... Час забуття, спокій не приходили – адже я – репатріант. Колишній репатріант! “Ненадійний!” Так сказав парторг цеху на моє запитання, чи приймуть у партію.

Оце розповідаю, а сам думаю, який я миршавенький, не з того тіста, здається, з якого ліплять героїв. Замкнувся в собі, ступав по світу, наче по напівзотлілому листю, боячись здіймати шерех. Прив’язав себе до ненадійних, навіть коли запропонували перейти на іншу роботу з більшою зарплатою, відмовився, щоб не писати нову анкету, щоб не порушувати старі питання: “Чи був за кордоном?”. Пішло й поїхало, наче я сторонній у своєму краї. А гірше, найближчі слюсарі стали дивитися на мене ніби я тупоумний. На серці постійно було так тяжко, ніби на мене звалилася сусідська акація і придавила мою енергію і впевненість у собі. Схопила мертвою хваткою, постійно тримала в своїх обіймах, визначаючи мої дорослі дії. Частіше і частіше приходили думки вчитися, боротися за утвердження себе, що ти нормальна людина. Єдине, що підтримувало до життя, що ніколи не жалів, що повернувся на батьківщину, що не послухався поради львівського письменника. Все вертілось наді мною: ненадійний. У той час дуже багато, надто багато з’явилось різних публікацій, які стверджували, що українські націоналісти “встановлювали контакти”, “пішли на співробітництво з кайзерівською Німеччиною, італійським фашизмом, німецькими нацистами. Більше того – усі газети і журнали показували “звірячий оскал” націоналістів, “добровільних помічників” фашистських катів. Це все швиденько вбивало в душу “живи тихенько, не рипайся, працюй”. Дещо таки обернулося правдою, як то було з шлюпбалками для підйому катерів, для риболовецької бази “Восток”, яка будувалася в Ленінграді. На стрілі шлюпбалки відірвався обух, поранило людину, на суднобудівний прийшла рекламація, з великою погрозою, притягти винних до кримінальної відповідальності. Усі гріхи впали на мене, як керівника ВТК (відділу технічного контролю). Директор заводу мені сказав: “Ми можемо тебе зберегти, понизити в посаді на півроку, ти гарний працівник. Не робив електрозварку, не випробував. Поставив лише підпис. Та це тебе, здається, не врятує. Як тільки розкрутять слідчі цю справу, вони обов’яково звернуть увагу на твою анкету у відділі кадрів, згадають: був на окупованій території, мав зв’язок із емігрантами, спілкувався з буржуазними націоналістами, коротше, був за кордоном… То краще видамо суворий наказ, переведемо тебе на робочий номер, без права займати інженерно-керівні посади. Будеш слюсарювати…” Відчув. Директор головного не доказав. Мені стало зрозумілим, згадали: “Був за межею”. Горло тоді перехопило, і протягом кількох хвилин не міг здобутися й на слово. Так я опинився в становищі вічного слюсаря. Бо жив усі ці роки, наче під тінню страху.

Пройшло багато років, довгих півстоліття, а серце не загартувалось. Я ніяк не міг позбутись почуття, що ще в дитячі роки закоркувалось (тоді мені не було й чотирнадцяти) і яке завжди жило поруч із стуком і грюком: “Збирайся!”, вибиваючи з поїзда думок юнацькі надії, плани, дерзання. Плентатися крутими, нерівними, колючими стежками життя. Торкнеться гілка вікна серед ночі, завиє сусідський собака – і серце з болем здригається, що ось-ось можуть прийти, загрюкати в двері. Хвилювався не за себе – за дітей, за дружину, та й за друзів і товаришів по роботі, вони працювали зі мною, спілкувалися. Був там! У німців! За кордоном! Крижаніє! І прилітають страшні, солоні слова, сказані мені західноукраїнським письменником, на саперному наплавному мосту через Дунай: “Тобі, сину мій, ніколи не доведеться збирати на Красній площі щасливі квіточки”.

Онук відкрив валізу.

– Дідусю, так що, куди перекласти інструмент?

Нахилився до чемодана. На дні лежали задавнені аркуші з журналу “Лис Микита”. А на передній стінці накреслено прізвище господаря валізи: “Б. Кравців”. Це було, як грім серед ясного неба. От тобі й на: “Кравців Богдан”! А я – все Яцків, та Яцків. У голові застугоніло. Ножем різонуло душу. І знову постав перед очима збірник “Зметені вітром історії”. Памфлет А. Хижняка “Іржавий цвях”. В ньому – “Ворог народу!”

– Ні, внуче, – сказав хлопцю, – нікуди твій дід не поїде.

– У чому річ? Що сталося? – підхопився малий. – Ти стільки років збирався.

– Читай. “Богдан Кравців”.

– Ну то й що? Не розумію, чого злякався? Прізвище як прізвище. І тільки…

– Ет, любий, він же назавжди залишився ворогом народу, і не тільки він.

– А тобі то що? Ти хіба був з ним знайомий? Не вигадуй. Скільки українських письменників… Який же він “ворог народу”, коли його син, Микола Кравців консультант нашого кабміну, нашого міністра оборони.

– Не все, онуче, ти розумієш.

Хлопець не дослухав мене, жваво побіг до себе в кімнату. Через якусь хвилину чи дві повернувся. У руках він тримав “Літературну Україну”.

– Ось, – сказав він, – отут стаття про Миколу Кравціва, американського генерала українського походження.

Я взяв до рук газету за 18 червня 1992 року. Пробіг очима: “Генерал Микола Кравців: “Молоді хлопці мають послужити Україні…”.

– Оце так. – Тільки й міг сказати. Онук тут же вставив і своє:

– Діду, не дивуй.

Я нічого йому не проказав, та й навіщо воно йому? Хай ніколи навіть у сновидінні не появиться. Досить того, що я побував у зловісному концентраційному таборі, який має дуже сумну славу, як місце страти ста тисяч в’язнів.

Мій онук не спитав чого це я притих. Мовчу. І, головне, чому це я все життя маю справу з гайковими ключами? Хоча, онук одного разу зауважив: “Тебе, діду, як я знаю, не дуже чіпали і маєш голову”.

– Воно то так, – сказав йому. – Це правда. Але є ще анкета. Анкета з чорними літерами.

– Нічого не ясно.

– Тобі так. А мені ні. Анкета, любий мій, про все говорить. Це, хлопче, аркуш із запитаннями та відповідями для одержання необхідних відомостей. У моїй написано: “Був за кордоном, у Німеччині під час війни”. Уловив? “За кордоном!”.

– Ну й що з того? Багато бувають за кордоном.

– О, голубчику, оце якраз і є: “ну й що з того?”. Воно якраз і є дуже красномовним. Чому був у Німеччині… І тут же: яка мета? З ким мав зв’язок?.. І пішло й поїхало. Він генерал, а я ненадійний, вічний слюсар, з дипломом вищого навчального закладу. Був у Німеччині. Перебував на території, захопленій гітлерівською армією. Багато “бачив” і багато “знаю”. Одним словом – репатріант. Людина ненадійна! Тобто, та особа, яку повернули додому. І, ніби, на широкоформатному екрані, виник кадр: Східного Мюнхена не існувало. Вулиці, провулки лежали в руїнах. “Тебе, хлопче, запам’ятай, не залишатимуть у спокої, бо ти є небажаним свідком перебування німців в Україні”.

Мені було важко стояти. Присів, але й сидіти не міг. Мене усього коробило. Спиною пробігали холодні мурашки. О, Боже, в яку годину ми жили! Я не одважувався про все це розповідати навіть онуку. Хто його знає, як воно буде далі. Як все обернеться. Сьогодні, начебто, незалежні, а завтра!?

 

Підвівся. Залишив стілець. Відчув, що в очах з’явився блиск. Здається, стало легше від того, що виговорився. І тепер не так страшнувато буде ходити по світу.

У вікно бачив, навпроти нас, юна пара цілувалася. Хай їм щастить! У відчинену кватирку влетіла пісня про київські каштани. Вона тихо лунала в цей тихий вечір.

– Вибач, – сказав хлопцю, – Оце, мабуть, ми вперше так серйозно з тобою поговорили. Я по-правді, був упевнений, що і ти прихильний до того, щоб нахилитися до пройденого, щоб у минулому знайти ті духовні скарби, які керували нами, спрямовували на дії, з яких складається велика справа. Я, друже, не жалкую, що повернувся додому, до рідного краю, хоча й залишився назавжди клеймованим – репатріант! Був, і є вічним слюсарем, але я гордий тим, що жив, працював в Україні. Для України. Служив їй! І ти в мене є, мій щиросердий онуче. Товаришую з тобою.

– Мене радує, що моя доля була вплетена в одну велику долю, ім’я якій – Україна. Я не жалкую, що повернувся в 1945-му додому. Шануюсь своєю Україною, що вона і тоді, і зараз знаходить сили, щоб кликати до себе синів.

– Слава тобі, рідна моя!..

Яр Славутич... Його виступ, його щирі слова запам’ятались: “Пішли княжі часи, безбожно була зруйнована Запорізька Січ. Русь-Україна надовго втратила не тільки державну незалежність, а й відчуття єдності народу. Час руїни – це час в залізних лещатах імперії”.

Вдруге Яр Славутич приїздив у 1993 році на рідну землю (він був учасником Міжнародного фестивалю української поезії “Золотий гомін”, що проходив у Києві, Львові, Каневі). Тоді я теж уже був активним у літературі, допомагав, за ініціативою Миколи Братана, видати в друкарні на Херсонському суднобудівному заводі збірку віршів “Співає колос” – поезії про степ, з передмовою Миколи Братана “Черпай наснаги й сонцепілля пий!” Це, напевно, була перша збірка поезій “буржуазного націоналіста”, видана в Україні. Понад п’ятдесят повноцінних віршів. І в кожному з них відчувається дихання степу:

Степи Херсонщини, степи родимі,

Соломоверхі клуні на току,

Розлогі верби в ранішньому димі, –

Вас не забуду на своїм віку!

Хлюпоче риба в сонному ставку,

Дзвенить бджола у рвійному нестримі,

Несуть батьки журбу свою гірку

В степи Херсонщини, степі родимі.

Тоді ім’я заокеанського співця, у нашому краї та й, певно, в цілій Україні, мало хто знав.

Прочитавши збірку Яра Славутича “Співає колос” (Херсон, “Просвіта”, 1993) кілька разів, я дуже жалкував, що не довелось із ним належно поспілкуватись. Тоді лише обмінялися фотокартками. Я чекав на нову зустріч. Мені хотілося сказати тому молодому дядькові, якого я запам’ятав, яким був Григорій Михайлович у 1945 році, що завжди тримав у душі тепле почуття вдячності за те, що серед побутової табірної сіризни, в повоєнній Австрії, допоміг мені відчувати себе українцем, людиною.

І все ж така зустріч відбулася. Сталося це через чотири роки, в травні 1997, в дні Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята на Херсонщині “В сім’ї вольній, новій”. Одразу ж тільки-но канадсько-український поет зійшов на набережну проспекту Адмірала Ушакова з красеня теплохода “Глушков”, що прибув із Києва, з гостями на свято, ми одразу ж і зійшлись, мов старі знайомі. Після промов біля пам’ятника першим корабелам, будівникам Чорноморського флоту, поїхали в автобусі ЛАЗ на Перекопську, до пам’ятника Тарасові Шевченкові. Сиділи поруч в автобусі, розмовляли. Я багато розпитував, відкрито цікавився різними моментами як із його життя, так і з історії українського товариства у Канаді. Я подарував йому перший випуск довідника “Шевченко і Херсонщина. Люди, роки, долі” та збірку своїх невеликих за розміром творів “Моє перше кохання”. Серед них було оповідання “Повінь 53-го”, яке пізніше друкувалося в херсонському альманасі “Степ”, газеті “Літературна Україна” та в збірці “Білий берег” (Українська проза Херсонщини кінця ХХ – початку ХХІ століття).

Після урочистого мітингу на площі Тараса Шевченка, побували з ним у бібліотеці імені Олеся Гончара, в Гідропарку, їздили на моєму моторному човні широким Дніпром до Голої Пристані, Конкою до Цюрупинська. Він читав мені свої вірші. Є рядки, які залишились у пам’яті на все життя:

Моє серце в Херсонських степах,

У притаєних скитських могилах,

Я в душі чебрецями пропах,

Випасаючи коней на схилах.

Коли ми прощались, йому потрібно було зустрітися з делегацією, щоб визначитись із подальшим перебуванням на рідній Херсонщині в дні свята, подаючи руку, продекламував “Степи Херсонщини, степи родимі”.

Вибрав хвилину, спитав у нього:

– Григорію Михайловичу, будьте ласкаві, ви, звичайно, не були в Зальцбурзі, Мюнхені, в роки війни, в 1945-му?

Він уважно подивився на мене, лице посуворішало.

– А чого це вас, раптом, зацікавило?

– Я був там.

Він взяв мене за руку.

– Так, так… А чи це?..

У цю хвилину до нього підійшли Микола Братан і голова Національної Спілки письменників України, Юрій Мушкетик.

Вони пішли до пам’ятника Тарасові Шевченку.

Мене дуже цікавило, що ж таки насправді робиться в тій далекій Канаді, бо в моїй голові, і не тільки в моїй, було вкарбовано, “що на задвірках буржуазного світу знайшли притулок діячі уніатської церкви, ватажки націоналістичних організацій, які заплямували себе співробітництвом з фашистами, Гітлером, кривавими злочинами перед народом”. І що і зараз вони продовжують антинародну діяльність.

Я попросив Яра Славутича розповісти про далеку Північну Америку, про українців Канади, людей без батьківщини. Він спочатку тихо проспівав:

Ой Канадочка широка –

Від моря до моря,

Немало я натерпівся

У Канаді горя.

Та й гадали наші люди,

Що будуть панами, –

Вони пішли до Канади

Та й ходять з торбами…

І ще:

По Канаді ходжу

Та й думку думаю –

Злетів бо-м до краю,

Та крилів не маю.

А далі, поклавши на стіл окуляри:

Пісне моя українська,

Як ти мені мила,

Бо матуся тую пісню

Співати навчила.

А тоді, в моєму дворі, з охотою, розповідав за чаєм, під розлогою абрикосою, про Канаду, про життя українців у Канаді. І з жалем, твердо підкреслював, що йому вкоренили в почуття, так званий український буржуазний націоналізм. Той, хто говорить українською, той націоналіст. А от російською – то вже хвацький парень, інтернаціоналіст. “При чому тут інтернаціоналізм, коли Україні постійно відмовляється бути спадкоємницею Київської Русі, коли “Слово про Ігорів похід” подається як пам’ятка культури російського народу. Герої українського народу – це зрадники й бандити?”. Я помітив, він не дуже був веселим, в очах не світилась радість, цього окуляри сховати не могли. Помітно було, він переживав, що одірваний од рідного краю. Єдине, що підносило його настрій, це те, що вже добре прижилось на його рідній землі, за яку він бився в підпільних організаціях Чернігівської Січі з фашистськими загарбниками – терміни “Україна” й “українці”, які в царські часи вважалися крамольними, а замість них насаджувались географічні назви на зразок – “Південний край”, “Малоросія”, “Новоросія”. Коли ми розходилися на тролейбусній зупинці, я до другого видання “Шевченко і Херсонщина” додав ще свій нарис про Херсонський часопис 1886 року “Степу” – 115”. Він узяв книжечку, уважно подивився на мене, серйозно, з наголосом промовив: “Бережіть себе, ви потрібні Україні”.

Запам’яталось – з ним були жіночки – письменниця, також із Канади, Миртала Косташ. Вона чомусь у той вечір старалась бути не дуже помітною. І Кардиналовська зі Сполучених Штатів, дочка українського письменника Сергія Пилипенка. Скульпторка, поетеса. вона подарувала мені свій вірш, писаний російською мовою (авторка їх виросла в Росії, на засланні), з перекладом на українську, виконаним її сестрою, професором Мічіганського університету (США) Асею Гумецькою.

Здається, на другий день Яр Славутич поїхав із делегацією по селах області. Мені залишив, для опікування, відому канадсько-українську журналістку Косташ.

На моє запитання, чи відчуває вона себе повнокровною українкою, коли ледь розмовляє українською, Миртала швидко зауважила:

– Коли на відкритість, дозволю забрати вашу увагу, в молодості мені якось не випадало цікавитись своїм українським походженням. Воно здавалось не суттєвим. Щоб усвідомлювати себе українкою, треба бути українською націоналісткою, а я була інтернаціоналісткою. Лише пізніше, коли, як письменниця, зізналася з Яром Славутичем і від нього дізналася більше про Україну, про утиски українців у Радянському Союзі, тоді у моїй свідомості почала викристалізовуватися зацікавленість і думка, які й привели мене до моїх коренів – спочатку в українських поселеннях Альберти, а потім і в селах моїх батьків і дідів у Західній Україні. Особливо, стало помітним, коли оце побувала на прабатьківщині. А наша поїздка розпочалася з відвідання святого для кожного українця міста – Канева, де вклонилися праху великого Кобзаря. Потім були київські школи, дошкільні заклади, університет імені Т. Г. Шевченка.

– Знаєте? – через якусь хвилину Миртала продовжила, – дозволю послатись на такий випадок. Коли ми під’їжджали до Львова, нас ошелешило вранішнє повідомлення по радіо про створення в Москві ДКНС на чолі з Янаєвим. То було, ніби розірвалася бомба. Зловісною тінню диктатури тоді накрило нас. Ми на якусь мить втратили радість. Невже українців знову відгородять залізною завісою від усього цивілізованого світу. Та, раптом підвелась завідуюча Львівським облвно, депутат Верховної Ради Ірина Калинець, заспокоїла нас, твердо заявивши, що Україна стане тепер на коліна лише перед Богом.

Я подарував Мирталі Косташ, на знак знайомства і для пам’яті перебування на Херсонщині, свій довідник “Шевченко і Херсонщина. Жива історія Наддніпрянського краю”, а також збірку оповідань “Моє перше кохання”.

Вона не залишилась осторонь, вручила мені “Заповіт борцям за визволення” Володимира Винниченка, з приписом на титульній сторінці: “Я завжди вірила і вірю, що геній, жертовність не зникають безслідно. Надходить час, він оживає, оживляє собою знедолений дух нації”.

– Хай цей “Заповіт” буде вашою настільною книгою, – серйозно проказала вона. – На щастя вам і всім вашим добрим знайомим”.

Держачи в руках дорогоцінну книжку, вперше дізнався, а хто ж такий Володимир Винниченко. Він з Херсонщини, вчився в Єлизаветграді. Літературну діяльність розпочав будучи гімназистом. Учасник українського підпілля, голова Генерального секретаріату Центральної Ради. Очолював Директорію. Він автор понад ста оповідань, п’єс, сценаріїв, публіцистичних статей, чотирнадцяти романів, щоденникових записів. Миртала, напевно, не стрималась, забрала в мене книжку й дописала в кінці свого припису: “Слава Україні! Канадська письменниця, журналістка українського походження. Миртала Косташ”.

До нас приєдналась симпатична жіночка. Миртала познайомила нас. Це була дочка українського письменника Сергія Пилипенка Кардиналовська. Вона проживає, – сказала Косташ у Сполучених Штатах Америки. – Скульпторка, привезла свої цікаві, самобутні роботи в Київ. Вона також володіє поетичним словом. Пише російською, виросла в Росії, на засланні. Перекладає її поезію на українську її сестра, професор Мічіганського університету. Подаючи руку, Кардиналовська вимовила: “Я хочу, щоб слово спокійно світило”. Прочитала свій вірш:

Скажи, земле моя, хто я?

Схиляються віти: ти в нас… в нас ти.

Стривай, доле моя, де я?

Тремтить гілля в огні: у нім, в мені.

Скажіть мені, моря, хто я ? Де Я?

Вода мені іскрить: у всьому, скрізь!

Миртала зробила крок до старенького, але ще пишного дуба в центрі Херсонського міського парку.

– Чудово тут. Україна є Україною.

Через якусь хвилину додала:

– Моє товаришування з Яром Славутичем покоїться головним чином на його поезії. Я, іноді, буквально “видираю” в нього вірші, записую по телефону. І тоді у мене поступово народжується свідомість того, що я ж таки належу до українців. Для мене рядки поезії Славутича дуже милі, серйозні, скажу ближче, музичні і мені після спілкування з ними легше пишеться самій. Розумієте, я творю з надією, що їх будуть колись читати українці, мої краяни. І, не зважаючи на трагізм нашої долі, людина мусить прийти до миті очищення, ставати до лав патріо­тів такої чудової і прекрасної держави, як Україна.

Одного разу я спитала Яра Славутича: “Чому це так виходить – ми походимо з різних куточків світу і наш життєвий досвід зовсім різний, а ви такі близькі мені?”

Поет усміхнувся, взяв за руку. “Знаєте, дівчинко моя, все це тому, що ми походимо з одного села. Час іде, шановна моя, наша Україна скоро стане великим заможним щасливим містом”.

А під вечір, коли ми покидали Карантинний острів, новий житловий масив “Корабел”, Миртала ласкаво мені проказала:

– Не все мені подобається у вашій, нашій, сьогоднішній Україні. Вона мене пригнічує. От я з вами побула цілий день, а по правді, не відчула тієї України, про яку мені, час за часом, розповідає мій друг, український поет Яр Славутич, котрий і привіз мене сюди, до благодатного краю, як він каже, на Батьківщину, помилуватись, порадіти, відчути себе справжньою Українкою. А ще, напевно, щоб похвалитися: і вербами, і осокорами і великим Дніпром – своїм безкраїм Славутичем. І ви мені про те, що захоплюєтеся Олешківською Січчю, а Яр, Григорій Жученко, так здається, його справжнє, нелітературне прізвище, – про Січових Стрільців. Проте, в історії козацтва стільки страхітливого насильства, женоненависництва.

А ще раніше, коли я подорожувала по Південно-Східній Україні в листопаді 1991 року, була приголомшена тим, що побачила – убогі села, отруєні міста, сумні, виснажені в чергах жінки. Я знаю, мій новий друже, що повинна радіти з незалежності України, батьківщини моїх дідів і батьків, та мене постійно переслідують образи цих жінок.

Увечері до нас приєднався Яр Славутич. Він мав намір розшукати якогось Петріва. Пізніше я дізнався, що це полковник Закарпатської Січі, який важко пораненим попав у полон до смершу. Зараз звільнився після відбування 20-літнього строку разом із засланням і проживає, або проживав у Херсоні, в якомусь із будинків, на Площі Свободи, на непарній стороні. Тоді нам не вдалося знайти цю людину. Та через місяць, може трохи більше, біля кінотеатру “Україна” мене зупинив чоловік високого зросту, з відкритістю на обличчі. Підтягнутий, чемний, офіцерського вигляду.

– Вибачте, шановний, що затримав. Я бачив вас із Григорієм Михайловичем, він тепер, здається, – Яр Славутич.

– Так, “здається”, ми розшукували…

– Це мене. Я не міг, душа не дозволила зустрітись із знаним поетом. Я його добре знаю. Він був добрим бійцем, чесною, сміливою людиною. Я його командир. По Закарпатській Січі. Непритомним, ледь живим попав у руки енкаведистів. Двадцять років відбув каторги. Я перед ним винний, не зміг зберегти в бойовій цілісності його криївку. Коли вам вдасться ще раз зустрітися з ним, вибачтеся за мене.

Така нагода випала в мене.

Як я дізнався із розмови з Яром Славутичем, Миртала Косташ, після поїздки Україною, побувавши в рідному селі своїх дідів, значно змінилась. Відчула поклик рідної крові. Вона почала вчитися вільно говорити українською. Частенько стала відвідувати Вегревіль, де українська громада звела монумент з алюмінію у вигляді писанки, що символізує “гармонію, життєздатність та культуру громади”.

Спілкуючись із Яром Славутичем і Мирталою Косташ, дізнався про життя українських канадців у провінції Альберта, що в Едмонті розпочалася реалізація англо-української програми на рівні дитячого садка та початкової школи, Альбертський університет відкрив кілька українознавчих курсів. А в двоповерховому едмонтонському коледжі запровадили викладання українського церковного співу.

Мені довелося їй підкидати, що як твердять історичні джерела, на покозаченій Україні, як більше ніде в Європі, жінка мала рівні права з чоловіком.

– Тоді, на Запоріжжі, – підказала вона, трохи зачервонівши, – доступ у Січ дозволявся за п’яти умов…

– Так, дійсно, козак повинен був бути вільною людиною, нежонатою, розмовляти українською мовою, сповідувати православну віру.

– А якими ж були жінки паланок? – не заспокоювалась Миртала. – Тоді ж у козацькій республіці вільного духу, існував справжній культ батьків.

– Так, так. Але треба згадати вдову незалежного козака з села Росошки Козелецького повіту, матір двох синів. Старший син Олексій співав у столичному хорі, в Петербурзі. В нього закохалася царівна Єлизавета, а ставши царицею, одружилася з українцем. Молодший син теж зробив блискучу кар’єру, очолив Російську Академію наук, а далі став Гетьманом України.

Канадсько-українська письменниця посміхнулась.

– А коли це правда, то скажіть мені, чи знайдеться сьогодні жінка-воскресниця, яка приведе на світ нового гетьмана, котрий відродить республіку вільного духу, звідки розіллються і воля, і козацтво на всю велику Україну.

– Буде така жінка, – впевнено заявив. – Наш славний поет, Павло Тичина, говорив про це ще в далекі роки:

Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –

Тумани, долини, болотяна путь…

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, –

Не може ж так буть!

– Ви так впевнено кажете. А поки ще не чути. Побувала я в одній із ваших шкіл. Навіть прапора українського не побачила. У нас, у Канаді, наприклад, лекції, як правило, про подію “Свято Державності”, пов’язані з піднесенням Українського національного прапора на ратуші міста Торонта 22 січня кожного року. Учні готуються до свята, роблять власні прапорці, по змозі беруть участь у святкуваннях, а під час наступної лекції описують свої переживання.

Я тоді грішним ділом подумав, а чого це 22 січня? Перепитати в Миртали посоромився. Пізніше дізнався – 22 січня це день Соборності України.

В останній день Шевченківського святкування в обласному театрі пройшло урочисте закриття. У вестибюлі несподівано до мене підійшов Яр Славутич: – “Шановний краянине, – сказав він. – Пам’ятаєте, як ви мені передали рукопис оповідання? Я познайомився з ним. Дещо підправив, зауважив. Бажаю вам щастя, творчих успіхів”.

Я вже й забув про рукопис. Та, коли прийшов додому, розкрив, здивуванню моєму не було меж. Тож, розповідаючи про наші зустрічі з канадсько-українським письменником, я вважав за необхідне привести це оповідання, яке побувало в руках Яра Славутича з його поправками і зауваженнями.

Особливо зворушила Яра Славутича “Пісня з далекого краю” (слова В. Бровченка, музика О. Білаша):

Яке б мене не терло люте лихо,

Домівки світ у серці не зачах.

Давно немає батьківської стріхи,

А мамине оте благання тихе

Я і донині чую по ночах.

– Не покидай мене, моя дитино,

І отчого подвір’я джерело.

На світі є одним-одна Вкраїна –

Твоє життя, і правда, і крило.

Мені не дано було відчути, що було тієї миті у серці Яра Славутича, але побачив на його очах непрохані сльози. Він, у цю хвилину, витягнув із бокової кишені блокнотик, записав вірш “Заповіт”, відірвав аркуш, подав мені:

Як помру, не подолавши втому,

Схороніть, де смерть не обмине,

Бо на тло сплюндрованого дому

Не допустять недруги мене.

Біля шляху, битого віками,

Під улюблений вітрами дуб,

Над могилою поставте камінь

І на пам’ять вирізьбіть тризуб.

 

Та коли сподівана свобода

Вас обніме золотом проміть, –

В серце степу, на джерельні води,

Вірні друзі, прах мій поверніть.

 

Поховайте на довічний спокій

Там, де хвиля жита – як гора,

У моїй Херсонщині широкій,

Де вітає близина Дніпра.

Десь під синім листям тополиним,

Край Славути, над красою нив,

Для якого я назвався сином

І якому віддано служив.

І чи не вперше відчув і гордість і радість за те, що живу на своїй, нехай згорьованій і не дуже ще цивілізованій, але рідній землі. Прочитав Славутичу кілька рядків із свого вірша:

 

Помню малым, забитым мальчонкой,

Я стоял в Австрийской степи,

Палка дуба была мне подпоркой

И надежда, – рассвет впереди.

Видел я, как фашистское племя,

Спотыкаясь, на запад брело,

Как тащили нацистское бремя,

Что в могилу всегда их вело.

 

Прогремели последние залпы,

И над миром утихла война,

А солдатские грязные толпы,

Принимала угрюмо страна…

Він зупинив мене й проказав: “Підходить. Підходить до поезії. Але, шановний хлопче, шукай своє джерело. Бери творче діло за рога. Хочеш стати визнаним поетом, пнися сам”.

На жаль, мені не довелося мати з ним плідні, довготривалі часові мовно-літературні стосунки.

Прийшов додому, приліг на диван. Не лежалось. Підвівся, подивися у вікно. Там, за обрієм, відходить жарке літнє сонце на відпочинок. Завтра прийде осінь, настануть тихі вечори після спекотних днів. І чим далі тиждень за тижнем буде надходити спокійна вечірня пора з туманами, нічною тишею, тим легше будуть приживатися злагода й надія на краще життя. Пригадались слова Яра Славутича:

– Тож будьмо завжди в мирі, не псуймо смерком свої настрої. Хай назавжди залишиться в добрій пам’яті наше світле існування.

Такими чутливими словами завершилася наша остання зустріч з людиною, котра заслуговує на вічну незабутність.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 118 книг;
1,510 статей;
344 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)