Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Лиховид. Політичний компас виборця
Сергій Гейко. Церков величність
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Іван Немченко. Військова хитрість
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
З Україною в серці
Іван Митрофанович Луценко
Бібліографічний опис: 

Кедровський В. Іван Митрофанович Луценко // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 11. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 157-167. 

Кедровський В. Іван Митрофанович Луценко // Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

(Продовження. Початок у попередньому випуску)

 

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ ЛУЦЕНКО

 

1906-ий рік. Вулиці Херсону заповнені людьми, що зустрічають світанок свободи. Під натиском народів цар Микола підписав маніфест, в якому проголошено свободу слова. І заговорили вільними устами кращі сини народів про нужди й потреби населення імперії. Масові віча відбуваються скрізь і проходять з ентузіязмом. Люди всмоктують у себе кожне слово промовців, сподіваючись дізнатися, як упорядкується життя працюючих мас.

Отже і в нас у губерніяльному місті відбувається народне віче в авдиторії Народного Дому. Величезна заля так переповнена людьми, що, як кажуть, немає куди яблуку впасти. Невелика група нас, молодих “революціонерів”, проштовхалися на балькон. Прислухаємося й придивляємося. Зі сцени говорить чоловік з русявою борідкою, в сурдуті, застібнутому на всі ґудзики. Промовляє без патосу, по-професорськи, пояснюючи програми різних політичних партій. Нас, молодих українців, захоплює передусім те, що говорить він чистою українською мовою.

Українська мова з уст політичного промовця пориває нас. Це ж отут перед більше ніж тисячкою людей оці слова промовця є наочним доказом того, що наша мова вповні дозріла і надається навіть для досить складних пояснень програм різних партій. Це мова не лише кухарок і мужиків, а мова всього народу, що складається з різних верств. І промовець, лікар з Одеси, навіть своїм зовнішнім виглядом ніби хоче підкреслити, що він говорить мовою не “мужичою”, але мовою, якою найбільш рафінований інтелігент може висловити всі свої почуття, всі свої думки.

Іван Митрофанович Луценко належав до тих нечисленних українців, які вважали, що українська інтелігенція замало працює на політичній ниві, а всю свою увагу присвячує культурній та науковій праці. На його думку праця на національно-політичному ґрунті не менше корисна для поневоленого народу, ніж праця культурна.

Своїми переконаннями Луценко наближався до російської Партії Народної Свободи, ширше відомої як Конституційно-демократична Партія. На його думку, ця партія мала тоді в Росії найліпший ґрунт для реальної праці та впливу. При нормальному парляментарному устрою вона мала б, властиво, провід у своїх руках в політично-економічному житті, бо складалася з найбільше освічених та видатних учених і політиків-лібералів.

Партія Народної Свободи позитивно ставилася до культурних домагань українців, і були серед неї навіть прихильники культурно-національної автономії України. В 1911 році, коли царський уряд заборонив відзначати 50-літні роковини з дня смерти Тараса Шевченка, лідери цієї партії гостро критикували уряд і домагалися дозволу українцям вшанувати пам’ять свого національного генія. Так само партія внесла в Державній Думі законопроект, щоб навчання в початкових школах Росії провадилося на “матерінском язикє”. Отже, і для українців мала б бути народна школа з українською викладовою мовою. Та війна, що розпочалася в 1914 році, викликала збоку царського уряду жорстокі репресії супроти українців, навіки погребла отой законопроект.

Як би там не було, українським національним провідникам до революції 1917 року здавалося, що українське питання серед російської демократії, навіть буржуазної, має співчуття й зрозуміння. Вони вірили, що коли російська демократія прийде до влади, то російська імперія буде перебудована на державу вільних народів, в той чи інший спосіб зв’язаних між собою центральним урядом, ними встановленим.

Тому не дивно було бачити серед членів російських демократичних і соціялістичних партій національно свідомих українців. Лікар Луценко був одним з таких українців, і тому промовляв на вічах українською мовою в імені своєї Конституційно-Демократичної Партії.

Після віча, як звичайно, провідні українці зібралися в домі А. М. Грабенка, щоб обговорити свої справи. Туди непроханими з’явилося й кілька нас, молодих, щоб послухати, що будуть говорити старші, і там мені пощастило познайомитися з Іваном Митрофановичем. Він справив на мене враження лагідної, поміркованої людини, яка не любить гарячкувати. На обличчі в нього постійно грала приємна усмішка.

З того часу мені довелося частенько бувати в Одесі, де залишався я іноді й на кілька тижнів. З Херсону їхати було дуже добре. О дев’ятій годині вечора виходив кожного дня пароплав, який прибував до Одеси о 7-ій годині ранку. Такою ж приємною була подорож з Одеси. Тому ми їздили і в справах і так просто, для розваги, до того, як тоді казали, “Відня над Чорним морем”.

В Одесі був чудовий оперовий театр, де виступали співаки світової слави, включно з Карузо. Кожний співак, який мав добру опінію серед одеситів, міг розраховувати на успіх в Росії. Був в Одесі також знаменитий драматичний театр Сибірякова. Одеські бібліотеки, музей, Народний Дім з його лябораторіями, фізичним кабінетом, гербарієм та університетські наукові заклади тягнули до себе молодь, як магнет.

Для українців була там особливо цікава інституція, а саме — “Просвіта”, де можна було зустріти маляра Сластьона, поета і лікаря Івана Липу, С. Шелухина, Клименка, Бородаєвського, видавця Комара, бандуриста Литвиненка та багатьох інших визначних і звичайних українських громадян.

Приїздивши до Одеси, я вважав за свій обов’язок відвідати І. М. Луценка і С. П. Шелухина або бодай поговорити з ними по телефону. З Шелухиним мене в’язало ще й те, що він був головою Одеського Товариства Бджільництва та редактором “Одесского Пчеловодного Листка”, в якому я містив деякі свої статті, бувши головою Херсонського Товариства Бджільництва.

Не пам’ятаю, чи це було в 1913-му. чи в 1914-му році, напередодні війни, я вступив до І. М. Луценка саме тоді, як збирався він виходити з дому. Було вже над вечір.

— Невчасно прийшли, Володимире Івановичу, — зустрів мене Іван Митрофанович.

— Я зайду іншим разом, — сказав я, — а тепер піду до Сергія Павловича (Шелухина), бо маю з ним дещо обговорити в справі виставки бджільництва в Одесі.

— Я властиво вибираюсь до нього, — відповів Іван Митрофанович. — Але ви не зможете з ним сьогодні говорити, бо він має бути на засіданні Філологічного товариства, а я маю посидіти у нього з хворим.

— От тобі й маєш! Хто ж у нього захворів: дружина чи, може, донька?

— Ні та, ні друга! До Одеси приїхав лікуватися Іван Франко і спинився у Сергія Павловича. Отже я мушу ним заопікуватися.

— Коли так, то я також іду з вами. Тепер мене й києм не відіб’єте, бо маю нагоду побачити великого письменника, політичного діяча і вченого української землі.

— Якщо хочете, то ходім разом, але побачите ви не того, кого малюєте в своїй уяві. Побачите тяжко хвору людину, геній якої вже загас. Та нехай це вас не вражає: кожна людина мусить пройти аж до кінця путь, призначену їй при народженні.

Луценко говорив це щиро, з переконання. Він глибоко вірив у позагробове життя і був фаталістом. Уважав, що від своєї долі не втечеш, і те, що призначено кому в житті, те обов’язково сповниться. Вийшли з дому і Луценко продовжував развивати свою улюблену тему позагробового життя. Та я мало слухав його, бо вся моя істота була охоплена бажанням якнайскорше побачити Івана Франка.

Прийшли до С. П. Шелухина. Господар відчинив двері і, затримуючи нас у передпокої, сказав Луценкові, що він не хоче з хворим доктором Франком лишати свою дружину та доньку самих.

У кабінеті Сергія Павловича я побачив біля стола схудлу, очевидно, тяжко хвору людину. Відразу мене вразило його високе чоло, таке високе, що не пам’ятаю, чи я ще в кого таке бачив. Це був Іван Франко. Шелухин представив мене, на що Франко з трудом відповів:

— Приємно познайомитися!

Тут я завважив, що руки його спаралізовані, притиснені до грудей, з якимись виразками на пальцях. Я насилу стримався, щоб не заплакати над тяжкою недолею людини, яка оцими руками так багато вклала в духову скарбницю українського народу.

Франко запитав, куди Сергій Павлович поспішає. Коли почув, що на засідання Філологічного товариства, почав домагатися, щоб узяв його з собою. Шелухин старався переконати Франка, щоб лишився вдома, але він так уперся, що нарешті Шелухин погодився.

“Парним” візником поїхали ми до університету, до якого від дому Шелухина було недалеко. Увійшли до невисокої залі, де вже було понад сотку людей: університетських професорів, учителів середніх шкіл та різних членів товариства і гостей.

С. П. Шелухин був членом президії Філологічного товариства, а тому лишив І. Франка під опікою І. М. Луценка, а сам поспішив до президіяльного стола, бо вже був час розпочинати засідання. І. М. Луценко та І. Франко сіли в останньому ряді крісел, я трохи далі, де було вільне місце. Темою викладу були “Початки народного епосу”. Доповідачем був українець, професор Гордієвський. Говорив він жваво й цікаво. Та я мало слухав його, бо вся моя увага була звернена на Івана Франка, який уважно слухав кожне слово доповідача. Здавалося, І. Франко забув про свою хворобу і ніби ввесь перетворився: став бадьорим, живим, його очі заблищали, як у людини, яка чує й бачить щось надзвичайно цікаве.

Засідання підходило до кінця. Голова зборів запитав:

— Може хто з присутніх хоче на цю тему щось сказати? У відповідь на це почувся голос Івана Франка:

— Прошу слова! — промовив він спокійним, твердим голосом по-російському.

Голова дав йому слово. Шелухин зблід, не знав, що робити, а Луценко старався стримати Франка від виступу. Але письменник, не звертаючи на нього ніякої уваги, чистою російською мовою почав:

— Тут ми чули доповідь про початки народного епосу. На мою думку, визначено їх не точно, їх треба шукати за кілька соток, а то й тисяч років раніше — в “Книгах битія жидівського народу”...

Всі присутні обернулися в сторону Франка. А він далі розвивав свою думку, наводячи з пам’яті цілі сторінки з “Книг битія жидівського народу”, з пам’яті цитував оригінальні тексти в старожидівській мові, а потім перекладав їх на німецьку й російську мови. Говорив яких двадцять хвилин, авторитетно, спокійно. Видно було, що його слова зробили велике враження.

Нарешті Франко скінчив. Грім оплесків укрив останні його слова. Голова зборів запитав: “Хто це говорив?” Шелухин голосно відповів:

— Це говорив український письменник, поет, учений, доктор Іван Франко, що приїхав з Галичини.

Знову гучні оплески. Дехто хотів познайомитись з Франком, стиснути йому руку, але Луценко швиденько вивів його з залі, щоб дати хворому спокій. На вулиці я з Шелухиним приєднався до них. Але Франко рішуче домагався, щоб його повезли на берег моря.

Тут я розпрощався з ними, бо мав їхати на другий кінець Одеси, на Великий Фонтан, де спинився у віллі мого дядька, лікаря Олександра Кедровського.

Їдучи візником, я ввесь час був під враженням виступу Івана Франка. Потім довго не міг заснути. Перед очима все стояла постать генія, проблиск якого я бачив оце тепер. Хворе, немічне тіло ще ховало в собі сильну, велику душу. А ця людина могла б ще довгі роки творити цінності для свого народу й для цілого людства...

 

* * *

 

Коли почалася війна, мене в перший же день мобілізації покликано з резерви до війська. Доля й недоля кидала мене на різні фронти. Спочатку на пруський, потім на галицький і, нарешті, на румунський. Я кілька разів бував в Одесі і щоразу бачився з І. М. Луценком, С. П. Шелухиним та іншими українськими діячами. Луценко був також покликаний до війська як лікар і працював в одеському шпиталі. У воєнній уніформі, з шаблею при боці і з острогами на чоботах він ніби підріс і випростався. Він поголив свою вже сиву бороду, залишивши вуса. Не раз, посміхаючись, говорив:

— А що? Хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров. А може таки дійсно прийдеться скоро козакувати. Адже війна скінчиться, якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою.

У 1917 році, вже під час революції, приїхав я до Одеси, щоб відбувати дальшу службу в запасовому скорострільному полку, вийшовши зі складу Кавказької Туземної Кінної Дивізії, коли з дивізії відправляли всіх офіцерів, що не були “контрреволюціонерами”.

В день мого приїзду відбувалося велике військове віче в саду “Швайцарська Долина”. Тим вічем провадив голова української гарнізонної ради Іван Луценко. Вибравши хвилину, я підійшов до нього і привітався.

Іван Митрофанович відразу сказав мені, що я маю виступити на вічі як військовик, який щойно приїхав з фронту. Він не питав мене, що я думаю в справі українізації армії, бо був певний, що мої думки не розходяться з його думками. Я спробував був відпекатися від виступу, бо не знав місцевих обставин, тим паче, що на вічі мав бути сам командувач військ Одеської округи генерал-ляйтенант Маркс. Іван Митрофанович сказав:

— Справа ось у чому. Ми вимагаємо зукраїнізувати три або щонайменше два запасові полки. Генерал Маркс проти українізації полків, але дозволяє зорганізувати в кожному полку окремі українські компанії або навіть батальйони. Звичайно, ми на це ні в якому разі не погодимося і, коли не порозуміємося з ним, то самочинно українізуємо щонайменше два полки. Він на вічі буде боронити свій погляд, так ви, Володимире Івановичу, виступіть після нього, бо у вас, як у свіжої людини, мусять бути нові аргументи.

Я побачив, що всю українську військову справу в Одеській окрузі провадить І. М. Луценко. Провадить рішуче, твердо, переборюючи всі труднощі збоку влади, інертної маси і своїх же таки “поміркованих” українців.

Генерал Маркс на вічі не мав успіху, і для всіх стало ясно, що справжнім авторитетом для одеської залоги й навіть округи став Луценко.

Внаслідок впертої й кипучої праці Луценка була зукраїнізована більша частина одеської залоги, а крім того був сформований молдаванський полк з басарабських і почасти херсонських молдаван. Усі зверталися до нього за вказівками та порадами. Навіть загальноросійські революційні організації шукали в нього моральної підтримки.

Луценко став в Одесі речником українців і представників усіх інших недержавних народів Росії. За ним всі йшли сліпо, і це іноді приводило до комічних випадків. Ось один приклад:

В Одесі була гарнізонна рада, що складалася з п’ятисот членів — представників різних військових частин міста й фльоти. Як звичайно на той час у цій раді українці та інші народності були в меншості, а російська група, яка твердо трималася своїх єдинонеділимських гасел і централістичної тактики — в більшості. Тож, щоб впливати на схвалювані цією радою рішення, треба було “пакувати” до залі засідань своїх людей, які мали творити “опінію революційного народу”.

Одного разу ціла заля, крім крісел для членів ради, була заповнена молдаванами, більшість яких не розуміли по-російському. Лідери молдаванської групи наказали своїм членам уважати на Луценка і робити те, що він робитиме: коли плескатиме промовцеві, то всі мають плескати; коли кричатиме “геть! досить!” чи в який інший спосіб протестуватиме, то всі мають кричати “геть” по-молдаванському чи по-російському і протестувати.

Під час палкої дискусії Луценко вдарив своїм кріслом об підлогу так, що воно розлетілось. Тоді всі присутні в залі молдавани посхоплювались і почали ламати й трощити свої крісла. Годі було їх заспокоїти, а тому довелося засідання припинити. Русоцентристам не вдалося провести своїх ухвал.

Заходами Луценка зорганізовано кілька українських полків в Одесі, а скорострільний полк переформовано в Перший Український Скорострільний Навчальний Полк. Його командант, полковник Ластовченко, командував пізніше Першим Українським Полком імени Богдана Хмельницького. Загинув він у бою з большевиками на Полтавщині.

Після Другого Всеукраїнського Військового З’їзду в Одесі сформовано за вказівками Луценка Одеський Український Гайдамацький Полк, який відіграв велику ролю в боротьбі з большевицькими загарбниками.

Після Другого Військового З’їзду, на якому Іван Митрофанович був делегатом від Одеської округи, обрано його в Українську Військову Раду та на члена Центральної Ради революційного парляменту України. На його пропозицію на з’їзді, в якому брало участь понад три тисячі делеґатів, вибрано мене значною більшістю в члени Всеукраїнського Військового Генерального Комітету. Сам він лишався звичайним членом, але до президії З’їзду виставив кандидатуру члена Одеської військової ради Ілька Гаврилюка, який у президії, часами як головуючий на з’їзді, працював за вказівками Луценка.

Після цього з’їзду Іван Митрофанович переніс свою діяльність до Києва. Тут він став одним з лідерів партії Соціялістів-Самостійників, ще в той час, коли більшість Центральної Ради та всі провідні українські партії стояли за федерацію народів колишньої російської імперії. Згодом Іван Митрофанович став прихильником гетьманської ідеї. Досить поважна група політичних діячів хотіла була висунути кандидатуру Івана Луценка на гетьмана, але він рішуче відмовився проти цього, уважаючи себе не підготованим для такого високого становища.

Згодом, коли гетьманом став генерал П. Скоропадський, Іван Митрофанович разом із своїм приятелем Миколою Міхновським старалися знайти стежки та можливість співпрацювати з ним, але їм не пощастило. Тож вони, хоч чесні гетьманці, а разом з тим і українські самостійники, лишилися за порогом гетьманату. І. Луценко повернувся до Одеси, де цілковито віддався медичній практиці.

 

***

Користуючись охороною галичан, що були в австрійській армії, я кілька разів виїздив з Херсону до Одеси, де зустрічався з знайомими українськими діячами, а також з І. М. Луценком. Він дорікав мені за напрям херсонської газети “Дніпро”, яку я видавав та редагував з Малечою під збірним псевдонімом “Нестор Літописець”. Напрям цієї газети був національно-державницький, а також соціялістичний.

Луценко не погоджувався з нашою критикою гетьманської влади, а властиво діяльности її уряду та різних органів влади. Він говорив, що з критикою треба бути обережним, щоб “з водою не виплеснути дитину”. Під “дитиною” розумів він принцип гетьманської влади. На це я і мої однодумці в Одесі, як проф. Гордієвський, проф. Слабченко, д-р В. Піснячевський та інші, відповідали, що ми — проти гетьманату. Ми говорили, що до нас більше промовляють навіть ідеї деяких старих наших діячів-консерватистів, а саме ідеї конституційної монархії на Україні, на зразок англійської. Згодом Іван Митрофанович почав признавати нам рацію.

Десь у серпні 1918 року я востаннє побачився з д-ром Луценком в Одесі. Після того він припинив свою лікарську практику і знову кинувся у вир політичного життя. Спочатку організував українські національні елементи в Одесі та на Херсонщині для опору московсько-чорносотенній вакханалії, а пізніше брав діяльну участь в підготовці повстання проти гетьмана Скоропадського.

Зустрівся я ще раз з Іваном Митрофановичем уже тоді, коли Директорія Української Народної Республіки була в Києві. Тоді вже точилася оборонна війна проти московських комуністів. Іван Митрофанович прийшов до мене в готель “Прага”, почувши, що мене привезли з винницької лікарні, де я лежав хворий на запалення легень. Він явився не лише як земляк, але й як лікар. Оглянувши мене, попросив військового міністра, щоб той призначив спеціяльну лікарську комісію для оглядин мене.

Пізніше ми не раз зустрічалися у мене в готелі. Іван Митрофанович не раз говорив з журбою, що йому, гетьманцеві, довелося брати участь в поваленні гетьмана Скоропадського, щоб рятувати не так уже ідею гетьманату, як ідею української державности.

З наближенням большевиків до Києва, Луценко, мавши за шістдесят років, організував гайдамацький загін, з яким, верхи на коні, зводив з большевиками бої на Чернігівщині, а пізніше на Київщині. Не раз визначився хоробрістю. Гайдамаки, переважно старі одеські гайдамаки, дуже любили свого команданта. А він сам себе часто, жартуючи, називав “баштанником”, кажучи, що коли українська держава стане існуючим фактом, повернеться на Херсонщину, щоб плекати кавуни.

Українська армія, відходячи під тяжкими ударами московської комуністичної та денікінської навали, опинилася в “чотирикутнику смерти”. В перших бойових лавах невтомний Іван Митрофанович вів своїх гайдамаків, відбиваючись на всі сторони, часто йдучи в атаку без набоїв, щоб ціною крови відбити від ворога зброю та амуніцію.

Недалеко Старо-Костянтинова, коли гайдамацький загін Луценка атакував большевицький панцерний потяг, налетіла на нього большевицька кіннота. Гайдамаки билися, як леви, гинули, але не давалися в руки ворога живими. Мало-хто вирвався з залізного кільця червоної кінноти. Тяжко поранений Луценко сховався поміж палями, зложеними біля залізниці, але большевики знайшли його і порубали на шматки.

Смертю героя загинув той, що все своє життя боровся за Україну, що проповідував гуманність, терпимість до людей різних політичних переконань. Згинув страшною смертю з рук віковічного ворога України — москаля з п’ятикутньою зіркою на лобі. 

 

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)