Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської Фундації. Випуск 9
Вісник Таврійської фундації. Випуск 7
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Історія Просвіти Херсонщини. Том 1
Іван Немченко. Військова хитрість
Микола Братан. Їде батько Махно
Капітан Лев Мацієвич
(13. І. 1877 – 7. X. 1940)
Бібліографічний опис: 

Кедровський В. Капітан Лев Мацієвич // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 113-121.

Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

Тепер, коли так багато говорять і пишуть про значення авіяції, у мене перед очима часто встає постать найкращого свого часу в Росії летуна-авіятора, Лева Мацієвича, а в пам’яті пробуджується спогад про зустріч з ним, коли переїздом з Петербургу до Севастополя загостив він до Херсону, де перебував кілька днів у домі голови Старої Української Громади, Андрія Михайловича Грабенка (Конощенка).

Одного дня в 1908 році син Грабенка, Олександер, запросив до себе кількох нас, молодших своїх товаришів, щоб познайомити з дуже цікавою особою.

Грабенки хотіли нас, молодих хлопців, познайомити з цим українцем, який говорив: “Коли хочеш прислужитися рідному народові, то повинен набути найширшу освіту і стати до праці там, де зможеш набрати найбільшого досвіду”.

До хати Грабенка приходили на зустріч з Мацієвичем письменник Микола Чернявський, Дніпрова Чайка з своїм чоловіком Феофаном Василевським, Степан Лоначевський та деякі інші члени Старої Громади і він гаряче доказував їм, що національне визволення українського народу повинно йти впарі з соціяльним. Він уважав, що в незалежній українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціяльно, змінюючи лише чужого, московського пана на свого, українського. А для зміни пана не варто будувати власну державу. Такі думки висловлював Лев Мацієвич. Старі громадяни злегка опонували йому, признаючи потребу широких реформ, але не конче радикальних.

Спокійним, але рішучим голосом Мацієвич доказував, що визволення народу з політичної тиранії малощо значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії.

Властиво ота економічна тиранія створила й підтримувала політичну тиранію. Навіть коли б вдалося повалити поліційну тиранію в Росії, то економічна тиранія вжила б усіх засобів, щоб і нову республіканську владу поставити собі на службу.

Капітал завжди має тенденцію скупчуватися, концентруватися чи то в окремих руках, чи в певних організаціях, – казав Маціевич. – Централізуючись в Росії, капітал завжди матиме своїм осередком Петербург чи Москву, але ніколи Київ, Одесу, Харків чи який інший центр на Україні. Отже Україна, залишаючись складовою частиною Росії, завжди буде використовуватись центром, Московщиною, як колоніяльна окраїна. Тому, на думку Лева Мацієвича, не могло бути економічного розкріпачення українських широких мас, коли Україна залишиться складовою частиною Росії, хоч би й з національною автономією, про яку були тоді розмови в українофільських колах.

Навіть кооперативний рух творив тоді свої центри поза Україною. Так звана всеросійська кооперація старалася всіма силами перешкоджати поширенню української національної кооперації, хоч у кооперативному русі брала участь найбільш ліберальна російська інтеліґенція.

Отже, лише самостійна держава, – твердив Мацієвич, – може забезпечити українському народові економічне визволення й урятувати його від хижацького визиску.

Слова петербурзького гостя справляли глибоке враження на нас, молодих, хоч він з нами на політичні чи соціяльні теми не говорив. З нами він говорив про потребу широкої освіти, набуття реального знання, а потім праці у громадській, науковій, соціяльній чи адміністративній ділянці. Сам він захоплювався тоді авіяцією, якій провіщав велику майбутність.

Більшість його слухачів уважали ті розмови про авіяцію фантастичними, бо аеропляни були ще тоді “мотузяними”.

Правда, деякі вдалі експерименти робив з ними зросійщений українець Ігор Сікорський та ще один інженер, на жаль, його прізвища я не пригадую, хоч про ті експерименти писали в пресі насмішкувато, як про спроби збудувати “літаючі вози”.

Лев Мацієвич не кидав слів на вітер, і коли чимсь захоплювався, то з головою поринав у справу, щоб перевести її в життя. Це привело його до того, що він, закінчивши військово-морську академію, став військовим інженером, а разом з тим пілотом.

Російський уряд, беручи на увагу визначні здібності Лева Мацієвича, вислав його на чолі 6 офіцерів у Францію. Там він пройшов курс авіяції у відомих авіяторів – Генрі Фармана і Соммері. Повернувшись до Росії, він опрацював проєкт нового літального апарата, пристосованого до морських потреб. Лев Мацієвич мав стати на чолі першої російської школи військової авіяції, але передчасна смерть 24-го вересня 1910 року перервала його блискучу кар’єру.

 

***

Обертався Мацієвич у найвищих російських колах. На його здібності звернули увагу ще в академії і, як студента, посилали в наукові подорожі за кордон. Однак, блискуча кар’єра, яка розкривалася перед Мацієвичем, не змінила його ставлення до справи визволення українського народу. Під час одної з своїх закордонних подорожей у 1905 році він таємно репрезентував Революційну Українську Партію (РУП) на з’їзді чеських соціял-демократів, а також брав участь, як український представник, на з’їзді організацій поневолених народів Росії.

Роблячи це, Мацієвич свідомо ризикував не лише своєю кар’єрою: якби дізналася про це російська влада, то запроторила б його десь на Сибір з позбавленням усіх громадянських прав. Та Лев Мацієвич цього не боявся, бо знав, що визволення народу з московського ярма вимагає жертв. Відбуваючи військову службу в Севастополі, Мацієвич дістав був відпустку для поїздки додому, але замість того опинився в Полтаві на відкритті пам’ятника Котляревському. Там він брав активну участь у численному нелеґальному зібранні, яке урядила місцева організація РУП. Мацієвич був одним з небагатьох, що надали величезного національно-освідомлюючого значення тому святові.

Говорячи з нами, Лев Мацієвич, як я вже згадував, часто звертав на тему авіяції, яка в той час була його “ідеєю фікс”. Він малював такі перспективи для неї, що переходили межі всього того, що ми, тоді юнаки, вичитали в повістях Жюля Верна. Одного наймолодшого з нас, Петра Сіренка, ці розмови захопили так, що він пішов до авіяційної школи і став одним з найкращих військових пілотів у цілій одеській військовій окрузі.

Загинув Сіренко в такому саме випадку, як і Мацієвич, коли в повітрі, під час експериментального лету, відломилися крила його літака. Загинув він у Херсоні в 1916 році, а той, хто запалив його ідеєю здобути небесні простори, загинув у Петербурзі 7 жовтня 1910 року. Літак Мацієвича розломився в повітрі на святі авіяції, коли він робив так звану “мертву петлю”.

Лев Мацієвич, а також другий пілот, Нестерів, були першими в світі летунами, які почали робити “мертві петлі” і тим самим повели вперед справу авіяції. Свого часу вся столична російська преса була переповнена описами “чудес”, які виробляв Мацієвич зі своїми літаками.

Авіяційний ентузіязм Мацієвича захопив навіть тодішнього прем’єр-міністра Росії А. Столипіна, який рішив спробувати політати над Петербургом. Саме тоді лютував політичний терор, символом якого була “столипінська краватка” – так називали тоді петлі на шибеницях, на яких вішали політичних переступців.

Ті, що ближче знали Мацієвича, казали, що він рішив був узяти прем’єр-міністра на найбільшу височінь, яку зміг би осягнути, а потім пустити аероплян стрімголов на землю, щоб, загинувши самому, вбити царського сатрапа й ката українського народу. Столипін уже був готовий сісти в літак, коли його очі зустрілися з очима пілота Мацієвича. Столипін інтуїтивно відчув небезпеку і в останню хвилину відмовився летіти.

Незабаром після того Мацієвич загинув.

В похороні Лева Мацієвича брало участь кілька тисяч народу, зокрема ввесь поступовий Петербург та багато офіційних осіб. Вінкам на його могилі не було числа, але над усіма ними лежав вінок, перевитий жовто-блакитною та червоною стяжками. Його поклав на могилу представник Української Соціял-Демократичної Партії, Симон Петлюра, що приїхав на похорон з Москви. Цей вінок надзвичайно здивував жандармів, бо вони аж тоді дізналися, яким “крамольником” був усіми улюблений летун Левко Мацієвич.

У зв’язку з загибіллю Мацієвича поширилися чутки про злочинний саботаж, бо, казали, що деякі дроти в літаку, які підтримували його крила, були підрізані. Навіть хтось пустив здогад, що саботаж спричинив один з близьких “приятелів” Мацієвича, український соціял-демократ.

Якщо справді був саботаж, то можна скоріше припускати, що вчинила його “охранка” (таємна поліція), яка вбила також Столипіна, коли став він занадто могутньою особою в Росії.

Можливо також, що “охранка”, довідавшись про національні та політичні переконання й діяльність Лева Мацієвича, вирішила ту діяльність припинити. Але в який спосіб? Арештувати, засудити до в’язниці чи вислати на Сибір цього національного героя, ославленого “російського патріота” й людину, що перебувала в найвищих військово-морських колах, – було б занадто великим скандалом. Тому “трагічна смерть” була найліпшою розв’язкою, щоб назавжди позбавитися небезпечного українського “сепаратиста”.

Можливо, колись архіви “охранки” відкриють нам більше відомостей про смерть Лева Мацієвича. Для нас важливе те, що в його особі Україна втратила велику людину, яка в часи революції 1917-21 років, в часи будови української держави могла б стати широкого мірила провідником.

Російський уряд своїм коштом влаштував урочистий похорон Левові Мацієвичеві, як “національному героєві”. Навіть великий князь Олександер Михайлович Романов прислав від себе вінок на його могилу. Вся російська преса від лівої до чорносотенної писала про нього, як про великого русского патріота, що “життя своє віддав для Росії”. Над могилою виступали з промовами царедворці, представники війська, фльоти, а також представники російського громадянства.

Не пролунало над труною Лева Мацієвича ні одного рідного слова, для розкріпачення якого він усе своє життя працював. Лише мовчазний вінок з жовто-блакитною та червоною стрічками, з коротким віршем говорив про те, ким у дійсності був Мацієвич, чим боліла й горіла його душа. А вірш цей звучав так:

І скільки вас в борні розбилось об ґраніти,

І скільки вас сконало серед мук,

Але і смерть була безсила вас спинити

І вбить ваш вільний дух.

Тодішня слабенька українська преса в Росії на чолі з газетою “Рада” дещо писала про Мацієвича, як про українського патріота й революціонера, але широкі українські народні маси не довідалися про це.

Десь через рік після того в соціял-демократичному органі, що виходив у Львові, в “Нашому Голосі”, з’явилася коротка замітка, присвячена пам’яті Лева Мацієвича. В тій замітці розповідалося про те, що Мацієвич, бувши студентом Харківського технологічного інституту, став одним з основоположників РУП і одним з найвидатніших членів місцевої Вільної Громади, що була керівничим комітетом партії. Він ідейно належав до тої групи первісних членів РУП, які видали брошуру “Самостійна Україна” і які пізніше заклали свою окрему Партію Самостійників. Мацієвич залишився далі в РУП, де обстоював ідею самостійности України.

Пізніше, коли з членів РУП була зорганізована Українська Соціял-Демократична Партія, Мацієвич став активним членом її петербурзької групи.

До кінця свого життя Лев Мацієвич відігравав активну участь в леґальному й нелеґальному житті українців в Петербурзі, де мав величезний вплив серед українських студентів. Також через клюб “Українська Громада”, що існував у Петербурзі у часи першої та другої Державної Думи, Мацієвич впливав на послів тих Дум, як українців, так і українофільствуючих. Правда, в останні роки свого життя, з огляду на посилення поліційного терору, Мацієвич став обережнішим, але зате більше матеріяльно допомагав українському національному рухові.

 

***

 

Лев Мацієвич був зразком українського інтелігента в Росії, який працював для визволення свого народу з московського ярма. Лишаючись назовні льояльними російській державі й працюючи навіть в її урядових чи наукових установах, такі українські національно-свідомі інтелігенти приготовляли себе до практичної праці над будуванням своєї власної держави, глибоко вірячи в те, що та держава постане. Без галасу і шуму, без гучних оплесків, без матеріяльної винагороди, без гопаків, вишиваних сорочок і шараварів українська інтелігенція працювала в царській Росії над створенням культурної та економічної бази для самостійного українського життя.

З історії визвольного руху відомо, що в Росії у тих часах можна було подибати не одного українського революціонера на високому урядовому пості, які відіграли визначну ролю в боротьбі з царатом. Тому й сталося так, що в часи революції немов би з-під землі появилися тисячі свідомих українських інтелігентів, що працювали в науці, в театрі, в адміністрації. Особливо багато таких людей було в земстві, в установах міського самоврядування та серед учительства. В українській армії і у фльоті з’явилися особи високих ранґів, які стали на службу своєму народові, між ними й такі, що працювали довгі роки над справою його визволення, як, наприклад, полковник О. Пількевич, генерал А. Остафіїв і ін.

Пригадаю тут лише декілька широковідомих імен: Дмитро Дорошенко, високий урядовець царської Росії і генерал-губернатор Буковини в часи її окупації російською армією; Олександер Лотоцький (Біловусенко), високий урядовець державної контролі; М. Стебницький (Смуток) теж з тієї контролі; проф. Туган-Барановський, світової слави вчений, а потім міністер фінансів України; проф. Ейхельман, славний на цілий світ професор міжнародного права, а потім товариш міністра закордонних справ України; генерал Юнаків, професор академії російського генерального штабу, а потім начальник штабу українських армій; ген. Дельвіґ, найбільший знавець в Росії гарматної справи, а потім інспектор української артилерії; світової слави графік Ю. Нарбут; маляр Ілля Репін, який свого часу заявив офіційно Центральній Раді, що він – українець і хоче, щоб всі його твори були зібрані на Україні в його ріднім місті Чугуєві...

Цей реєстр можна було б продовжувати без кінця. Тут я подав одну тисячну тих імен, які в визволенні українського народу відіграли величезну ролю в революції й по революції 1917 року, а деякі працювали над цією справою ще задовго до революції, як Д. Дорошенко, О. Лотоцький, М. Стебницький, М. Словінський, О. Саліковський, проф. Біднов, проф. І. Огієнко, історик Яворницький, адвокат Ілля Шраг, суддя С. Шелухін, інженер Павло Чижевський, д-р І. Луценко та тисячі інших ще до революції відомих свідомому українству національних діячів.

 

***

Большевицька московська сатрапія, продовжуючи традиції царської Росії, видає “Українську Радянську Енциклопедію”, в якій фальшує правду. Отже, пофальшувала вона й гасло про Левка Мацієвича, не згадавши ані словом про те, що був він визначним українським політичним діячем. У 8-му томі УРЕ, на стор. 564-ій подано дослівно так:

“Мацієвич Лев Макарович (13.1.1877 – 7.Х.1910) – вітчизняний корабельний інженер і льотчик. Народився в містечку Олександрівка Чигиринського повіту Київської губ. (тепер райцентр Кіровоградської области) в сім’ї службовця. Вчився в київській гімназії. В 1901 р. закінчив Харківський технологічний інститут. Працював у Севастопольському порту на будівництві броненосця “Іван Златоуст”. Після закінчення Михайлівської морської академії (1906) працював у Петербурзі в Морському технічному комітеті. В 1908 пройшов курс підводного плавання, а в 1910 – курси пілотів і став одним з перших російських льотчиків. Мацієвич розробив ряд проектів підводних човнів, протимінних загороджень та ін. Працював над питанням теорії і практики авіяції. В 1909 р. створив проект гідролітака. Загинув у 1910 р. під час польоту на всеросійському святі повітроплавання у Петербурзі”.

Оце все, що читач довідається про Мацієвича з “української” енциклопедії. Москва намагається робити з українців якусь дивовижну породу “вітчизняних” людей.

Микола Вороний у присвяченій пам’яті Мацієвича коротенькій статті в місячнику “Українська Хата” (1910 рік, стор. 626) писав:

“Але ми, українці, в особі небіжчика втратили певного товариша, – свідомого національного співробітника, і тому його життя не можемо поминути мовчанкою. Людина щиро-демократичних переконань, всім серцем прихильна до робітничої справи, Мацієвич був гарним організатором і фундатором різних національних підприємств. Його такт, уміння поводитися з людьми і визначний розум створили йому непохитний авторитет серед товаришів. Куди він не обертався, скрізь знаходив прихильників і признання, і часами складні питання і різні особисті непорозуміння усувались набік легко і непомітно завдяки лише його моральному впливу. Вдача упертого, витривалого українця якось годилась в ньому з вищою культурою європейця.

Але так звана “Українська Радянська Енциклопедія” не знайшла місця для належної оцінки великого українського патріота-демократа.

 

Друкується за вид.: Кедровський В. Обриси минулого: деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

 

Правопис автора збережено.

Закінчення в наступному випуску.

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)