Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Від сонця до сонця
Вишиванка. Число 4
Анатолій Анастасьєв. Просто життя
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Микола Братан. Семенівське шосе
Олександер Антонович Кошиць
(12.9.1875 – 21.9.1944)
Бібліографічний опис: 

Кедровський В. Олександер Антонович Кошиць // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 98-113.

Обриси минулого

Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року

 

(Продовження. Початкові розділи –  у десятому та одинадцятому випусках)

 

ОЛЕКСАНДЕР АНТОНОВИЧ КОШИЦЬ

(12.9.1875 – 21.9.1944)

 

Перший раз я побачив О. Кошиця як дириґента хору в Києві в січні 1918 року, коли він розучував пісенний репертуар, з яким мав виїхати у світову подорож на чолі Української Республіканської Капелі. Проби хору відбувалися у великій залі, не пам’ятаю тепер, де саме. Я зайшов у залю й сів так, щоб не звертати на себе уваги.

Саме тоді хор співав опрацьованого Леонтовичем “Дударика”. Співав, як мені здавалося, дуже гарно. Аж нараз О. Кошиць спинив спів у середині пісні й звернувся до хористів:

– Чи ви розумієте, про що співаєте? Я не чую душі у вашому співі. Мені здається, що ви зовсім байдужі до дударика, про якого співаєте. Прошу пам’ятати й відчувати, що ви співаєте про українську пісню. Вороги її знівечили і обдерли. І ось тепер ми хочемо, щоб вона відродилася, щоб знову полилася широкою рікою в душу свого народу. Отож прошу відчути українську пісню й передавати її так, щоб і слухач відчув її трагедію. Починайте!

Хористи відкашлялись і немов би завмерли, очікуючи помаху руки дириґента. І полилися живі, урочисто-сумні звуки. Відразу відчулося, що хор співає, вкладаючи всю свою душу в слова й звуки пісні.

Я сидів, як заворожений. В пам’яті залишилася ще, як мені здавалося, жартівлива пісня “Задумала вража баба та й забагатіти”. О. Кошиць кілька разів повторював цю пісню, щоб видобути з неї бажаний ефект. Нарешті звернувся до басів та октав:

“Отці (октавами було кілька протодияконів), мусите зрозуміти, що ми співаємо про трагедію бідної вдови. Вона з надією чекала, коли квочка виведе курчата, єдине її багатство. Аж тут налетіла буря, яка загрожувала знищити всі її надії і лишити її у біді. Тому прошу слова: “став дощ накрапати”, особливо “накрапати”, співати так, щоб у слухачів мороз пішов поза шкірою.

І знову полилися жартівливі слова пісні, але коли хор дійшов до слів “став дощ накрапати”, то октави й баси так грянули “накрапати”, що здавалося вікна в залі повилітають, і мені дійсно мороз пішов поза шкірою. Я відчув страхіття бурі, а разом з тим і переляк старої баби.

Більше я не бачив у Києві капелі Кошиця, бо я виїхав незабаром у складі нашого посольства до Царгороду, як військовий атташе. Державна Республіканська Капеля також виїхала з Києва, розпочавши свій тріюмфальний об’їзд європейських та американських країн.

Дозволю собі подати тут деякі виписки з книжки “Українська пісня за кордоном”, які дають можливість зрозуміти той тріюмф, з яким подорожував славний хор Олександра Антоновича Кошиця.

Австрійська газета “Нойє Фрає Прессе” в липні 1919 року писала:

“Мова і музика українців змушує шукати спорід­нен­ня з великоросійством. Одначе, це – дуже вороже споріднення, яке не бажає собі взаємної приналежности, ані спільности. Тупому смуткові великоросів протиставить українське мистецтво веселість, оптимізм, повний свободолюбности і мрійливости...”

“Нойєс Морґенблят” у липні того ж року писав:

“Україна, яку сотками років гнобила московська тиранія, знайшла в музиці і в любові до музики ідеал свого визволення. Таке враження ми винесли з тих пісень, які почули від українського хору... Великої похвали заслуговує дириґент О. Кошиць, який є великим мистцем, що має незвичайне почуття тону і вміє відчути народну душу. Хор має тільки ясні, соняшні сторони. Співаки – це все представники прездорової нації. Ритмічну енергію передають вони з незвичайною правильністю і чистотою, а в чудесному піяніссімо дають таку тонкість, яку передати можуть тільки артисти-співаки, що мають добру школу...”

“Базлер Анцайґер” з 14 жовтня 1919 р.:

“Нема на світі нікого іншого, хто б у такій високій мірі, як Кошиць, володів мистецтвом трактувати хор як музичний інструмент або оркестру, з котрої він, з безмежним артизмом, уміє видобувати всі звукові промені. Його школа хорового співу є звуковим шедевром музичного мистецтва; тут голоси припасовані один до одного, як барви шляхетного, гармонійно скомпонованого твору мозаїки...”

Часопис “Дер Бруно” з 17 жовтня:

“Мистецький чар колядок, щедрівок і веснянок, що їх співає український хор, полягає не тільки в тих контрастах, на яких вони збудовані. Ми чуємо теж м’які мелодії, не раз уривані диким вибухом бурхливого, нічим не спутаного темпераменту, який у гуцульській пісні гримить мов стихійна сила. То знову маємо чарівний притягаючий народний гумор. Як доказ пригадаємо пісню “На вулиці скрипка грає”, яку на бажання публіки хор мусів повторити...”

“Таґес Анцайґер” (Цюріх) з 23 жовтня:

“Умілість, з якою цей високовизначний диригент, п. Кошиць, тримає свій хор в руках на зразок майстерно трактованого, його найменшому рухові підлеглого пишного інструмента, – недосяжна. Щоб дійти до такої точности та певности, треба було провести величезну підготовчу роботу, – інакше мусіли б ми повірити в чудо. Однолито виступає голосова гама від підземелля басів геть до найвищих сопрано. Бездоганною є також чистота інтонації, знаменита ритміка, гарно степенована динаміка...”

Французький часопис “Кореспонданс Гавас” з 7-го листопада 1919 р.:

“Під проводом пана Кошиця, який всевладно панує над своїм хором і знає, як з тих восьмидесята виконавців, чоловіків та жінок, здобути те, чого йому бажається, була виконана чудова програма народних пісень, більшість яких малюють природу та сцени з народного життя... Пан Кошиць, який дириґує своїми артистами так, наче справжньою голосовою оркестрою, уміє видобути з неї несподівані чудеса живої музики, грізні, ніжні та леліючі або містичні...”

Інший французький часопис “Кабльоґрам” з ЗО березня 1921 року:

“... І щоб дійти до найкращого наслідку, нехай проф. Де Ране піде з членами свого Хорового Товариства послухати чудовий український хор, що викликає фурор в театрі Шан Елізе. Там вони зрозуміють досконалість, до якої можуть дійти хоральні маси, коли керує такий диригент, як Кошиць...”

“Ле Фіґаро” в числі 334-ім:

“Диригент цього хору, О. Кошиць, керує ним ледве помітними рухами рук, пальців і очей. Коли його руки грізно підносяться вгору, то це для того, щоб підкреслити спеціяльний ефект. Нюанси, що чергуються між “піяно” і надзвичайним “рінфорцандо”, вражають своєю безмежною різноманітністю”.

Часопис “Ле Рон”:

“Кошиць, диригент хору, видобуває з 80 виконавців надзвичайні нюанси, чуєш по черзі ніжні звуки струнного квартету, величні звуки органів, шелестіння лісу або відляски луни в горах...”

Англійська газета “Ліверпул Дейлі Пост енд Меркурі” з 9 лютого 1920 року:

“... Вони розвинули техніку до неперевершеного ступня. А одночасно вони зостались вірними традиціям справжнього хорального співу, не люблять екстраваґантности та зайвої ефектовности. Вони розв’язують такі проблеми хорового співу, які змусили б звичайного хормайстра роззявити рота...”

“Вестмінстер Газета” з 4 лютого 1920 року:

“Ці вісімдесят співаків стали в руках їх тренувальника і диригента Ол. Кошиця одним колосальним інструментом, не ваґнерівською “монстр-гітарою”, але інструментом величезних можливостей, на якому він грає рукою майстра, не вживаючи батогя”.

Американський тижневик “Ді Нейшен” з 1 листопада 1922 р. пише про виступ капелі в Ню Йорку: “Тут була найшляхетніша і морально найсуворіша річ на світі – перфекція”.

Такого роду голосів західньоевропейської і американської музичної критики зібрано в книжці “Українська пісня за кордоном” понад п’ятсот. І всі вони є впрост ґльорифікацією пісні українського народу, а зокрема О. Кошиця, геніяльного, світової слави дириґента.

Олександер Антонович з гумором розповідав:

“Під час нашого першого виступу в Парижі, в перерві влетів за лаштунки найбільший французький музичний критик (я забув його прізвище) і накинувся на мене з словами: – Ви – шарлатан! Ви кажете, що у вас в хорі немає ніяких музичних інструментів! – Так, немає, – відповів я. – А хіба можлива така людська октава, яка звучить у вашім хорі?! – У відповідь на це я покликав Курочкина і попросив його проспівати гаму, йдучи до найнижчих тонів. Курочкин проспівав, і французький критик повірив аж тоді, коли заглянув йому в рот. Потім у пресі він написав чи не найкращу рецензію на виступ капелі. Треба зазначити, що Курочкин був ростом ледве п’ять стіп. Отже, невелика особа”.

 

***

 

Мені довелося знову почути хор О. Кошиця в Ню Йорку, де він дав кілька концертів у 1923-24 роках. Авдиторія, що складалася з представників різних народностей, з ентузіязмом вітала кожну виконану ним точку. Такого тріюмфу української пісні вже більше не довелося мені бачити.

Про те, як О. Кошиць умів розпізнавати здібності співаків, їх уміння інтерпретувати матеріял, може свідчити такий приклад, що його подає письменник Терень Масенко в своїх нарисах “Під небом Гуцульщини” (Київ, 1961, стор. 142):

“Колись у Парижі він (Михайло Береза – В. К.) жив, нізвідки не одержуючи стипендії. Молодий маляр між заняттями в Академії Мистецтв наймався мити велетенські вітрини паризьких ресторанів. Одного разу він стояв на драбині високо під стелею, шарував ганчір’ям товсте, як прозора броня, широке скло вітрини. І, думкою злетівши далеко-далеко під високе та голубе небо гуцульських гір, у порожній залі чужого ресторану несподівано заспівав:

Дивлюсь я на небо

Та й думку гадаю,

Чому я не сокіл,

Чому не літаю...

Якийсь товстий панок прочиняє двері із сусідньої залі, на мить обертається, кличе звідкись свого приятеля:

– Петре, Петре! Ходи но сюди. Та послухай лишень, як отой хлопець під стелею співає! – Потім панок підходить до драбини, звертається до співака-чорнороба: – Полтавче, злазь! Ану, злазь, земляче! Ти звідки забрався у цей всесвітній вертеп!? Із Полтави, еге ж із Полтави?

– Та ні, пане, я родом із Західньої України, – відповідає збентежений Михайло Береза. Незнайомого панка він, глянувши згори, прийняв за француза.

– Ну, це ти облиш, не вигадуй, яка там Західня Україна! – сердиться допитливий співрозмовник. – Мене не обдуриш: такі голоси бувають у людей ще тільки на нашій Полтавщині!

Несподіваний земляк так і не повірив маляреві. Він запросив юнака прийти на пробу голосу до театру. Приобіцяв Михайлові місце в капелі, пророкував велику будучину співака. Залишив адресу.

Коли панок пішов, маляр поглянув на картку. Там стояло прізвище славетного диригента української капелі... То був Кошиць”.

Між іншим, О. Кошиць говорив, що найліпше співав українських пісень Микола Садовський. Він, хоч і не мав доброго голосу, але інтерпретація пісень у нього була така, що О. Кошиць казав: “Розучуючи нову пісню, я все старався уявити, як співав би її Микола Карпович”.

 

 

***

 

Деякі особи в Ню Йорку задумали створити українське фільмове підприємство. Передусім така думка виникла у Василя Авраменка, а що у нас звичайно, коли хтось розпочинає якусь справу, чи то культурну, чи політичну, негайно знаходяться конкуренти, такою конкурентною групою стали деякі українські дрібні підприємці. Ще раніше у мене виникла ідея написати сценарій, в якому основне місце було б приділене співам хору під орудою О. Кошиця.

В короткому часі я з Андрієм Кістем (тепер український священик) написали сценарій на п’єсу “Ой не ходи, Грицю”, поставивши в його основу колядки. Ми кілька разів навістили О. Кошиця, щоб переконати його взяти на себе мистецький та музичний провід.

О. Кошиць уважав, що ідея поставити фільм “Ой не ходи, Грицю” добра, але вагався взяти в цій справі участь, бо його хористи тоді вже розсипалися по різних американських театрах, а створити хор з нових співаків у той час було надзвичайно тяжко. Нарешті погодився, і на режисера запрошено визначного артиста Московського Художнього Театру Булґакова. На жаль, виявилося, що цей вибір був невдалим, бо Булґаков не знав і не розумів українського фолкльору, особливо різдвяних звичаїв, і не міг перейнятися містерією українського Свят-Вечора. До того ж бізнесмен, який найбільше вклав грошей у цю справу, ввесь час втручався у добір артистів, внаслідок чого склад їх вийшов невдалим і сорокатим. Олександер Антонович та його дружина доклали надлюдських зусиль, щоб до певної міри врятувати справу.

У мене вже при перечитуванні сценарію виникли з Булґаковим суперечки, і я цілковито усунувся від участи в поставі фільму. Навіть не допоміг нічого мій протест, щоб популярної назви “Ой не ходи, Грицю” не міняли на назву “Маруся”.

Олександер Антонович також не раз готовий був відмовитися від співпраці з Булґаковим, але свідомість того, що це означало б провал цілої справи, примушувала його тягнути до кінця. Він сподівався, що все ж українські колядки в його інтерпретації будуть увіковічнені.

Я часто приходив на пробу хору, спостерігаючи всі деталі праці О. Кошиця. Свої враження я описав у “Свободі” в рубриці “Голоси читачів” під заголовком “У майстерні чарівника української пісні”, підписавшись псевдонімом “І. Бондар”.

У своїй лекції в Колюмбійському університеті О. Кошиць говорив:

“При огляді української музики приходиться говорити перш за все про народну музичну творчість, зокрема про народну пісню, яка має в собі всі національні первні й стала ґрунтом для організованого музикального українського мистецтва, як світського, так і церковного.

Музикальна творчість нашого народу огорнула піснею не тільки життя окремої одиниці з колиски до домовини, а й життя всієї нації в усіх її проявах і змінах від передісторичних часів аж до наших днів. У так званих “обрядових піснях” народна пам’ять донесла до нас з далеких сутінків нашого існування уламки поганського світогляду й ритуалу наших предків, а з початків нашої історії – відблиски пишної княжої доби; в піснях історичних чуємо відгомін бур та катаклізмів нашої трагічної історії; в козацьких думах – невільничі плачі та громи й фанфари козацької слави; пісні весільні – це співана історія шлюбу, починаючи з часів матріярхату; чумацькі пісні дихають на нас вітром безкраїх українських степів; релігійні псалми і канти хвилюють нас щирістю і наївною простотою християнської віри й моралі; в побутових піснях знаходимо найдокладніші картини життя у всіх його проявах, заквітчані любовними поемами, повними чару і глибокого почуття, – а іскри веселости, гумору й сатири пісень жартівливих випромінюють принадне світло життєздатности й здоров’я народу лагідної вдачі, чутливого, але сильного й мужнього“.

Я ніколи не сподівався, що на далекій чужині матиму насолоду заглянути в творчу лябораторію “великого чарівника” і неперевершеного знавця українських пісень Олександра Антоновича Кошиця.

Декілька разів я був присутній при тому, як він учив співати, готуючись українськими піснями звеличити свято Вашингтона. Бачив, як починав творити з безформної маси чудовий хор, який має представити слухачам живий образ безсмертної української пісні. З запертим віддихом слідкував, як геніяльний дириґент починав з “азбуки”: вивчення слів пісні і виразної їх вимови. Потім він переходив до втілення в почуття хористів ритму пісні.

Ці його перші кроки були прості, ще не окреслені ясно, як не окреслений у деталях спочатку твір мистця. Голоси хористів звучать ще розрізнено, іноді відчувається дисгармонія й ніби нелад.

Чим далі, тим виразніше вимальовуються обриси твору, обриси чарівної своєю красою пісні. З кожним тактом, з кожним рухом руки диригента спів удосконалюється. Нарешті він передає хористам ідею, почуття, яке хоче вкласти в пісню, – короткими, але ядерними словами і мімікою розкриває зміст, який у пісні часто захований за безбарвними і, здавалося б, недоречними словами.

І стається чудо! Співаки співають, але в пісні вже є душа, яку вклав у неї майстер. Коли хор гримить “Славен єси!”, то дійсно чуєш, що славить він Творця всесвіту, Великого й Єдиного Бога. А в пісні “Ой, чумаче, чумаче”, великий майстер, здається, лише одним, ледве помітним помахом руки розкриває і красу українських степів, і безжурність, а разом з тим дійсно “собаче життя” чумаків.

Сам О. Кошиць у цей час немов перероджується і стає частиною пісні, стає її животворною душею, а хористи перетворюються на досконалі музичні інструменти, на яких грає чарівник-музика, підкоряючи своїй волі кожний звук від найменшого нюансу до громоподібної октави, і, коли затихають звуки тієї чудової пісні, ніби прокидаєшся з солодкого, чарівного сну.

Я дякував долі, що в нашому сірому, буденному житті “зійшла зоря зі Сходу”. Що отут, в Америці, відживає національна пісня. І розумів, чому чужинці цілували руку Кошиця. Вони бо цілували руку не лише великого майстра, але й руку того народу, що створив чудесну пісню.

Більшість пісень, що їх співав хор Кошиця, аранжував він сам. Не буду говорити про Кошиця як про композитора, бо не маю для цього відповідних даних. Але досить послухати молитву “Отче Наш”, до якої музику він написав, щоб переконатися, що великому майстрові відкрилися невідомі для звичайних людей таємниці душі. Слухаючи “Отче Наш” Кошиця, дійсно чуєш Отця Небесного, котрий усе сотворив і котрий дбає за все.

 

 

***

Мої зустрічі з О. Кошицем в Америці почалися 23 квітня 1924 року, коли я відвідав його в його помешканні. Після того я записав у щоденнику:

“Сьогодня був у Кошиця. Він робить враження перевтомленого й дуже зденервованого. Він розповідав мені про свою подорож з хором. Багато цікавих і незабутніх моментів він пережив. Наприклад, після того, як хор у присутності 36.000 осіб закінчив співати на арені, де відбуваються бої биків, підійшов до Кошиця президент Мехіко, Обреґон і, стискаючи своєю лівою рукою його руку, бо правої не мав, сказав: “Прошу вірити, що я перший раз пошкодував тепер, що не маю другої руки, щоб вам апльодувати”. Або в Буенос Айресі під час співу з колосальної театральної залі несеться гістеричний вигук: “Ви божественні, ви безсмертні...”

В приватному житті Олександер Антонович був незвичайно цікавою людиною. Вражало його глибоке знання української культури, особливо фолкльору та історії музики й театру. Його вміння образно і з гумором розповідати робило розмову з ним захоплюючою.

Олександер Антонович багато говорив про народні хори на Україні. Між ними він найвище ставив хор Демуцького.

Одного разу я запитав Кошиця:

– Чому деякі хористи кажуть, що ви неохоче виконуєте український національний гимн?

На це він відповів:

– Основна причина в тому, що слова цього гимну невідповідні. “Ще не вмерла Україна”. Хіба вона вмирає? Ці слова написав Чужбинський як протест проти твердження ворогів української самостійности взагалі, а особливо проти валуївського “нєт, нє било і нє будет”. Отже “Ще не вмерла” мало полемічне значення. Далі – музика плаксива і не пориває до чину, як пориває “Марсельєза”. Український народ заслуговує на те, щоб його гимн прославляв його минувшину, стверджував могутність та красу рідної країни-держави. Я вірю, що Україна матиме свій національний гимн, достойний її величі. До того ж ніяким державним актом гимн “Ще не вмерла Україна” не затверджений.

Я цілком з ним погодився, і мені боляче було, коли “воріженьки” часом закидали Олександрові Антоновичу брак патріотизму якраз з тієї причини, що він не захоплювався гимном “Ще не вмерла Україна”.

Ще ближче пізнав я Кошиця в кінці двадцятих і на початку тридцятих років, коли приїздив він на мою фарму для відпочинку.

Моя фарма знаходилась в лісистих горах на висоті біля 1 000 метрів. З одного боку вона прилягала до дороги, а з двох боків межувала з іншими фармами. Було там мальовниче озеро, протилежний берег якого належав до стейтової резервації. Одне джерело било фонтаном, постачаючи для моєї й для двох нижче положених фарм надзвичайно смачну воду. Олександер Антонович дуже любив дику природу, і вона викликала в нього поетичний настрій.

Перебуваючи на фармі, ми кожного ранку, поснідавши, йшли на високий берег озера. Йти доводилося зо два кілометри по вузькій стежці між соснами. Шумів ліс, і Олександер Антонович уважно прислухався до того шуму. Ця, як він казав, “лісова музика” ніби заворожувала його, і він знаходив у ній первісні мелодії. Часами нашу стежку перебігала сарна, або, вийшовши нам назустріч, спинявся олень, здивовано дивився і – кидався в гущавину лісу.

Сидячи над озером, біля джерела, ми прислухалися до його тихого дзюрчання. Кошиць не раз казав мені, що природа творить досконалу музику, тільки треба відчути й зрозуміти, яка вона мелодійна, а часом бравурна.

Коли б я міг записати всі розповіді Кошиця, то вийшла б велика і прецікава історія українського культурного, зокрема театрального, життя.

Отак просиджували ми над озером або блукали по лісі цілий день, полуднуючи шматком сала та житнім хлібом, що тоді здавалися для нас надзвичайно смачними. Вертатися до фарми треба було ще до заходу сонця, бо ввечері ліс оживав, і виходили на полювання дикі коти, що не раз кидалися з дерев на людей. Проте і вдень не можна було йти в гущавину без доброго кия.

Під час наших прогулянок над озером Олександер Антонович багато розповідав про театр Садовського та про окремих його артистів. Миколу Садовського, а також Заньковецьку, Кропивницького, Саксаганського, Тобілевича і Мар’яненка він уважав за великих артистів. Так само влучно і гостро характеризував він поета і театрального критика Миколу Вороного.

Між іншим у зв’язку з Вороним Олександер Антонович розповів такий цікавий випадок. Микола Вороний написав гостру критичну статтю на гру артиста Мар’яненка. Незабаром після того ішла якась п’єса, в якій Мар’яненко грав ролю досить таки негативного персонажа. Коли Мар’яненко появився на сцені, Вороний, побачивши його, засовався на стільці й прошепотів на вухо сусідові: “Та він же ж грає мене, бігме мене! От прохвост! Невже я такий?” З того часу М. Вороний став більше обережним у своїй критиці.

Розповідав О. Кошиць про те, як театр Садовського почав виставляти опери. Навіть приятелі українського театру зустріли були ту ідею з великим застереженням. Але після того, як кияни побачили на сцені того театру “Енеїду”, а далі “Різдвяну ніч”, “Утоплену”, сталося чудо: опера, в поставі М. Садовського під музичним проводом О. Кошиця, набула великого успіху.

Правда, це не були клясичні опери, в яких, як казав Олександер Антонович, на сцені ходять манекени, виставляючи праву ніжку вперед, випинаючи груди, одну ручку прикладаючи до животика, а другу підносячи догори і тягнучи останні звуки мелодії доти, поки очі вилізуть з лоба. В театрі Садовського на сцені ходили і співали звичайні люди, роблячи звичайні рухи, а проте вистави йшли на високому рівні музичних вимог і драматичного виконання. Здається, режисер Московського Художнього Театру Станіславський, наслідуючи оперові вистави Садовського, створив свою “музикальну драму”.

З сарказмом говорив Олександер Антонович про піяністів-віртуозів. Він казав, що отак собі сяде патлатий чоловік за піяніном і починає товкти пальцями по клявішах, наче хоче розтрощити їх, а водночас мотає головою так, що здається вона ось-ось злетить з плечей. “Не люблю піяніна, – говорив Кошиць, – бо гра на цьому інструменті викликає в мене неприємний спогад. Коли я жив у Києві, то в сусідньому помешканні мав піяніста, який щодня грав усе те саме, і кожного року гірше. Уявіть собі, до якої віртуозности він дійшов!”

Сидячи одного разу на концерті в Ню Йорку, де виступав непоганий український скрипаль, О. Кошиць звернувся до мене: “От віртуоз, так віртуоз, навіть за кобилкою грає, щоб добути зі скрипки неймовірні тони!”

***

20-го квітня 1933 року я отримав від Олександра Антоновича листа:

“Вельмишановний пане Кедровський! Посилаю Вам матеріял для замітки в “Свободі” про видання моїх пісень на англійській мові.

Я думаю, не приходиться доказувати, що це є перший випадок в історії нашої музики, коли українська муза йде в друку на чужій мові та для чужого вжитку. Я тої думки, що цю тему треба буде розвивати ширше, бо гидко, навіть огидно дивитися, коли всі наввипередки кричать про якусь українську культуру, про нашу пісню – мистецьку зброю, а Гайворонський повинен жебрати копійки на видання своїх творів. Про себе я вже не кажу: я – наддніпрянець, і це вичерпує в данім разі все. Ще більше жаль і зло бере, коли бачиш, що чужинець цінить твою роботу відповідніше і достойніше, ніж свої, які потім тільки вміють цим величатись: диви, які ми! – і зовсім погано робиться від думки, що все, як було, так і є, так і буде, по слову Шевченка, що німець нам усе покаже, а до того й історію нам нашу розкаже...

Тож мені здається, що при цій нагоді було б своєчасно тиснути добру статтю на цю тему, а також про те, що наші скарби експлуатуються чужими людьми.

До того зараз передо мною лежить лист від київського видавця, Вам і всім відомого В. Ідзіковського. Він пише мені, що готовий назавше переступить свої права на українську музику, коли б знайшовся купець. А треба пам’ятати, що в руках його усе, що видавалося на Великій Україні, починаючи з творів Лисенка. Я думаю, що це питання можна б піднять у “Свободі” та подать для обговорення читачів. А там може б, дійсно, знайшлась яка організація, що захотіла б стати власником національних музи чних скарбів. Я думаю, що Ідзіковський не запросив би великих грошей, бо зараз зі всіх цих прав він не може мати жадного прибутку.

Він просить мене підняти це питання перед українським загалом, а там, мовляв, сама національна честь покаже, що нам робити (боюсь, що це говорить поляк, у якого почуття національної чести трохи... відмінне від нашого).

У всякім разі, чи не використали б Ви цього питання у Вашій статті з приводу видання моїх пісень – це було б до речі, а також можна було б почути дещо від читачів на тему про національну честь.

Жінка їздила дивитись помешкання до Каштанюків. На жаль, воно нам не підходить, та й комунікація досить трудна і досить коштовна для моєї кишені, яка продерлася від “національного гроша”. Літо підходить, а я стою на роздоріжжі і не знаю, в який бік повернутись: куди не кинь, то або смітник, або дорожнеча, що пропадає охота жить... “

Пам’ятаю перший приїзд О. Кошиця на мою фарму. Вийшовши з автомобіля, я, дружина й тесть подалися до будинку, щоб провітрити його. Олександер Антонович лишився надворі “полюбуватися природою”. Коли по деякім часі я вийшов з дому, то не знайшов його перед хатою. Спочатку я подумав, що він подався до лісу, куди ходити одинцем, не озброївшись києм, як я вже згадував, було небезпечно. Перейшовши за стайню, я побачив там О. Кошиця, що сидів на купі гною і плакав. Я підійшов до нього.

– Що з вами, Олександре Антоновичу?

– Нічого! Мені серце стиснулось. Це ж пахощі нашого села, затишок полтавського хутора!

Олександер Антонович був незвичайно сантиментальною особою.

Не сподівався я, що доведеться мені писати некролог про Олександра Антоновича Кошиця, коли він помер 21-го вересня 1944 року. Під сильним враженням його смерти я написав тоді до “Українського Голосу” у Вінніпегу його коротку біографію під назвою “На смерть генія української пісні”.

 

***

 

Духовий зв’язок Олександра Антоновича Кошиця з шевченківською добою мав своєрідний реальний ґрунт. Його прадід був парохом у селі Кирилівці, де народився й прожив дитячі роки Тарас Шевченко. Вже по скіншені Академії Мистецтв Шевченко кілька разів навідувався до свого рідного села, де залюбився в доньці о. Кошиця, Феодосії, і навіть сватався до неї, але батьки не хотіли віддати попівну за свого колишнього “попихача”.

Відвідуючи хату о. Кошиця, Тарас Шевченко зустрічався там з дідом Олександра Антоновича. Сучасники записали, що там, у хаті пароха, Т. Шевченко провадив розмови про старовину. До тих розмов прислухався й дід О. А. Кошиця, що тоді був ще студентом теології. Безперечно, така динамічна особа, якою був Тарас Шевченко, справила глибоке враження на діда Олександра Антоновича.

Разом із зростом культу Шевченка серед українського народу зростав і пієтизм до нього у діда майбутнього геніяльного диригента. Перекази діда про Т. Шевченка, а потім оповідання батька мали великий вплив на душу юнака Олександра Антоновича. Може несвідомо для нього самого на всій його діяльності відбилася “печать Шевченкового духа”. І як Тарас Шевченко прибрав просту народну мову в блискучі шати, що захоплювали сучасників поета, так само О. Кошиць прибрав у розкішні шати українську народну пісню.

Революцію 1917 року Олександер Антонович прийняв цілою своєю душею, і творчість його пірвалася вгору, щоб згодом досягти вершка свого розвою. Та ґвалтовний напад Москви на молоду українську державу, розгром української культури й науки, кривавий терор – все це лягло тяжким каменем на душу мистця.

В тяжкому напруженні сил, відірваний від рідного грунту, Олександер Антонович працював до останнього дня над українською народною піснею. Хворіючи на серце, він все ж, мабуть, відчував, що припало йому завершити прекрасну, поетичну, героїчну добу відродження українського народу. Він відчував, що він – останній могікан тієї доби, в якій дорогоцінними перлами виблискують імена Шевченка, Франка, Драгоманова, Костомарова, Куліша, Коцюбинського, Лисенка Садовського, Заньковецької, Антоновича, Грушевського...

 

***

 

Останній раз я бачив Кошиця в Ню Йорку, в публічній бібліотеці, десь наприкінці травня 1944 року. Сидів він біля стола, обложений книжками, і робив виписки, мабуть, для історії української пісні. Привітались. Він пошепки заговорив, що хотів би якось дістатися до моєї бібліотеки, де напевно е потрібний йому матеріял. Я відповів, що буду радий, коли серед моїх книжок він знайде матеріял, який зможе використати.

Він сказав, що відвідає мене, коли повернеться з Вінніпегу. Про поїздку до Канади Олександер Антонович говорив із захопленням. Він справедливо вважав, що праця в тій країні серед українців і для української національної культури дасть великі плоди і створить дль нього реальний ґрунт. Я піддержав цю його думку.

Поїхав Олексадер Антонович і – не вернувся вже до З’єднаних Держав... Навіки склав свої змучені руки. Але праця його житиме вічно серед українського народу.

Схиляючи низько голову перед пам’яттю Олександра Антоновича Кошиця, не можу не пригадати тут його дружини, його дбайливої опікунки, що була водночас для нього люблячою матір’ю і ангелом хоронителем. Всю свою душу віддала вона на те, щоб зберегти якнайдовше здоров’я Олександра Антоновича, свідома того, що опікується не лише своїм мужем, але й дорогим скарбом, який залишився для українського народу від його славетної доби відродження. 

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)