Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Футбол з парасолькою
Іван Ющук. Якщо ти українець
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Анатолій Анастасьєв. Борозенське - це з-під лемеша
Голос Батьківщини
Олександер Кандиба-Олесь
(5.XXII.1878 — 22.VII.1944)
Бібліографічний опис: 

Кедровський В. Олександер Кандиба-Олесь // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 11. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 175-187.

Кедровський В. Олександер Кандиба-Олесь // Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

 

Уперше почув я ім’я Олеся десь ще перед російською революцією 1905 року в розмовах членів Української Старої Громади в Херсоні. Члени Громади по суботах збиралися “на шклянку чаю” в домі Андрія Грабенка (літературний псевдонім — А. Конощенко), у Феофана Василівського (чоловіка Дніпрової Чайки), у письменника й поета Миколи Чернявського або у лікаря Івана Козубова, який мав великий дім на Воєнному Форштадті. Також іноді збори громади відбувалися з нагоди приїзду до Херсону когонебудь із видатних українських діячів, як от письменника Михайла Коцюбинського, члена РУП, морського інженера і авіятора Лева Мацієвича, “артільного батька” Миколи Левицького, корифеїв українського театру Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Карпенка-Карого чи Заньковецької.

Ми, юнаки, в таких випадках приходили до своїх товаришів, дітей членів Старої Громади, і, сидячи в сусідній кімнаті, прислухалися до розмов старших. Думаю, що це було в домі А. М. Грабенка, коли я вперше почув прізвище молодого поета Олеся у зв’язку з альманахом “Багаття”, що його видав д-р Іван Липа в 1905 році в Одесі.

Саме в той час у Херсоні почало відживати українське літературне життя, що завмерло було від 1886 року, коли О. Русов і А. Грабенко видали збірник “Степ”. В 1905 році в Херсоні вийшли два альманахи: “З потоку життя”, що його упорядкували М. Коцюбинський та М. Чернявський, і “Перша ластівка”, альманах молодих українських письменників, упорядкований Миколою Чернявським.

Звичайно, коли в ті часи збиралися десь свідомі українці, розмова точилася переважно на теми літератури, культури та історії. Тоді українських книжок на ринку з’являлося так мало, що найбідніший інтеліґент мав спроможність мати їх всі у себе в бібліотеці. Це ж була провесінь новітнього українського відродження.

Пригадую, як хтось з учасників сходин членів Старої Громади звернув увагу на музикально-легкий стиль віршів Олеся і на бадьорість, що відбивалася в кожнім рядку його віршів.

Після того ми, юнаки, прочитали альманах “Багаття”, і нас особливо захопив його вірш “З пісень молодости”:

Парубоцькі літа — то бурхливий поток,

Не страшні їм ні кручі, ні гори, —

Для них, повних замірів і мрій і думок,

По коліна глибокеє море!

 

Ось попробуй — скажи, що минеться усе,

Що їх серце погасне з літами,

Що їх мрії, як вітер, життя рознесе

І розтопче своїми ногами, —

 

Бережись! Їхнє слово — то куля метка,

Їхній сміх — то вогонь, — не повірять!

Та й хто зможе безодню душі юнака

Прямим оком і міркою змірять!?

 

Парубоцькі літа — то орел молодий,

Що до світа із скелі злітає, —

Тільки здалека вигляне промінь ясний,

Тільки барвами хмари вквітчає...

Цей вірш так глибоко промовив тоді до наших сердець, що ми вивчили його напам’ять і пізніше не раз у своєму житті пригадували оті бадьорі слова, які гнали від нас геть зневіру і песимізм.

Духовий образ тодішньої української молоді складався під впливом красної літератури і романтики української історії. Ми, тодішня молодь, і старше покоління шукали все те, що нас лучило, а не те, що нас ділило. У своїх взаєминах ми шукали згоди й гармонії, взаємної толеранції й поваги.

 

***

 

З часу появи альманаху “Багаття” ім’я Олеся щораз частіше з’являлося на сторінках українських видань — “Літературно-Наукового Вістника”, “Української Хати”, “Сяйва” та інших періодиків. Олесь ріс усе вище і все ширше розправляв свої творчі крила. Його перша збірка поезій “З журбою радість обнялась” (1907 рік) ясним променем освітила літературний небосхил і поширила ім’я автора, як борця за українське визволення, що вогняним словом поривав українську інтелігенцію до праці на рідному полі, до боротьби за визволення свого народу з чужинецького ярма. Олесь глибоко свідомий був свого завдання, коли писав:

Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних!

Я хочу вам про рідний край казать...

Я хочу ними кидать і влучать

В серця катів і зрадників гидких...

 

А тих зрадників бачив поет, коли:

Ми останні вже весла ламали

І далекі були береги...

А над нами мушкети блищали,

І сміялися з нас вороги.

 

А між ними усе свої люди,

Все сусіди, свати, земляки...

Все Степани, Івани та Юди,

Енки, Овські, Уки, Павуки...

Ось до тих зрадників-перекинчиків з гнівом звертався поет:

Глузуйте, кпіть над рідною землею,

Вкривайте склом і тернями наш путь,

Вбивайте нас байдужністю своєю, —

Презирством діти вас уб’ють.

 

На батька син оганьблений не гляне,

Зречеться матері безтямної дочка

І Ґонти гнівний дух з могили встане,

І піде тінь Залізняка.

 

Даремно б ви упали на коліна,

Об землю бились би в тенетах каяття;

О, не простить вас гнівна Україна

За вік ганебного життя.

 

І в ранок той, коли ударять дзвони,

І вас на суд народний приведуть,

Із тисяч уст розітнуться прокльони

І вам на голови впадуть.

 

***

 

Революційні події 1905 року захопили Олеся і ще ширше розправили його крила. В тому періоді досягнув він найвищого щабля у своїй поетичній творчості. Державне відродження України він привітав такими словами:

 

Яка краса — відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

 

Коли звідкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось — дивись: в руках замаяли знамена

І гимн свобід співа невільна сторона.

 

Олесь передчував грядучі революційні події ще перед 1905 роком, коли писав:

 

Як вулькан стоїш ти згаслий,

Але чую я,

Що в душі твоїй прекрасній

Море ще огня.

 

Вірю я, що обороне

Сам себе мій край...

О, мій велетню-Самсоне,

Пута розривай!

Український нарід став до бою за свободу, за незалежну державу, і Олесь своїми революційними поезіями запалював і скріплював його бойовий дух:

Ми не кинемо зброї своєї:

Наше військо сміється, б’ючись,

Наше військо в боях бенкетує,

Наше військо вмира, сміючись.

 

Ми не зложимо зброї своєї...

Дужі в нас і бажання, і гнів,

Ми здобудемо землю і волю,

І загоїмо рани віків.

А коли українська визвольна боротьба скінчилась поразкою і в російській імперії почався період чорної реакції, поет, дивлячись, як московські окупанти-кати криваво росправляються з народом, писав:

Ха-ха! Ха-ха! Краса яка!

Усюди трупи... ха-ха-ха!

І хтось дурний розсипав скрізь

Рубіни крови, перли сліз.

 

Ха-ха! Ха-ха! Дивись: кати

Несуть драбини і хрести...

Ха-ха! Ха-ха! Голготи скрізь,

Рубіни крови, перли сліз.

 

 

***

 

У травні 1917 року з нагоди Першого Всеукраїнського Військового З’їзду в Києві, що поклав основи організації українського війська, Олесь опублікував свій сповнений глибокого оптимізму вірш:

 

Українське військо мов з могили встало,

Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,

Розгорнуло прапор соняшно-блакитний,

Прапор України, рідний, заповітний!

 

Вільну Україну не скують кайдани:

В обороні волі наше військо встане.

Заревуть гармати, заблищать шаблі, —

Не дадуть в наругу рідної землі.

 

Від дощу, від грому оживе руїна,

Зацвіте квітками рідна Україна,

Творчий дух народу із могили встане,

І здивують всесвіт лицарі-титани.

 

Та не здійснились поетові надії. Українське лицарство вкрило своїм трупом рідну землю, український нарід, після упертої й тяжкої боротьби був переможений, але не упокорений.

Олесь, з іншими українськими патріотами, опинився на еміграції. Тут, у Відні, він далі своїм палким словом, гострим, як меч, боровся за волю свого народу, докоряв тим, що захиталися у своїй вірі в остаточну перемогу, що почали шукати різних орієнтацій, навіть повертаючись до новітнього москвофільства. До тих, що зневірилися, до малодушних перекинчиків, до тих, що покладали надії на чужі сили, Олесь звертався з такими словами в своєму ліричному оповіданні “Слухай”:

“... Так, так. Вона для тебе була мертвою, а я чув її стогони, бачив простягнуті руки й на них залізні кайдани...

Розбити їх! Ця думка вп’ялася мені в мозок, в душу і мучила мене...

Встала вона, прекрасна, зідхнула, і розтанули віковічні сніги, розцвіли небесно-золоті квітки, зашуміли потоки, прокинулось життя...

Весна прийшла.

Христос воскрес!

Зустрілись, поцілувались, і стали братами...

Я вийшов на вулицю. Боже мій! Скільки їх, звідки вони?! Із тисячі я ледве пізнав одного.

І ти разом з ними, з вірою в очах, з усмішкою на устах. Пізнав мене, підійшов, узяв за руку — ходім!

Підожди, постою, надивлюся, надихаюся, наберуся їх...

Що далі було, ти сам знаєш. Емігрантами стали, рік уже животіємо. Я бачу все і, стиснувши зуби, мовчу.

А ти... Для тебе вона знову мертва.

Ти кидаєшся, як звір у клітці, з одного боку в другий, шукаєш допомоги, погоджуєшся на все.

Колишнє, старе хотів би вернути.

Смієшся, брудом обливаєш, саму ідею топчеш ногами.

Маловірний! А кров цвіту нашого, що пролилася під Крутами, під Бахмачем, у Білій Церкві, в Києві, по всій Україні, а жертви, а сироти, а вдови, а матері, а могили...

Це — що ж? Нічого?

Кров у землю вступила, а не понеслась червоним стогоном по світу?

Стогоном смертельної муки і гніву...

А діти, що ростуть, не були живими свідками, не бачили, не чули?!

І думаєш там тепер не ллється кров?! Спам’ятайся, прийди до себе, приводь інших до пам’яті.

Повір — весна ще прийде!

І як я шкодую, що не угледжу тебе серед тисяч у той день, коли знов зашумлять потоки і розцвітуть безсмертні небесно-золоті квітки”.

З такими словами Олесь звертався до так званих “мартовських українців”, до тих, що не вірили у воскресіння України. Звертався до тих, що зневірилися в силі свого народу, в його потенціяльній національній силі.

 

***

 

Перший раз зустрівся я з Олесем у Києві. Це було або в “Українській Книгарні” Степаненка на Безаківській вулиці, або в клюбі “Родина”. Тепер добре не пригадую. Він справив на мене глибоке враження своїм простим, сердечним поводженням. Розмовляючи, він, здавалося мені, студіював мене, пронизуючи своїм зором наскрізь. Таке враження у мене лишилося на все життя. Після того, буваючи в Києві, я кожного разу старався побачитися з Олесем, бо мене тягнула якась особливо його теплота й щирість.

Ближче зійшовся я з Олесем уже в 1921 році, коли — змушений зліквідувати українські посольства в трьох прибалтійських державах — опинився в тодішньому осередку української політичної еміграції, у Відні. Там, в австрійській столиці, а пізніше в Бадені ми майже три роки зустрічалися разів по три, а то й більше кожного тижня.

Коли Олесь став головою Союзу Українських Журналістів і Письменників, а я членом ревізійної комісії цього союзу, нам доводилося сходитися, як то кажуть, “на діловому ґрунті”. Ніяких гострих розходжень у нас не бувало, і навіть спірні справи завжди полагоджували ми спокійно, бо Олесь добре панував над собою і ніколи не переходив до особистих нападів.

Ще ближче я пізнав Олеся, коли він став бувати у мене в хаті, де скульптор Михайло Паращук ліпив його погруддя. Іноді ми засиджувалися до пізньої ночі, захопившись розмовами. Часом Олесь замовкав, замислювався, і тоді здавалося, що його думка літає десь далеко, далеко. В таких випадках він просив дати йому клаптик паперу і щось на ньому віршував. Іноді лишав написаний ним вірш на столі, немов і не цікавлячись ним. Я зібрав був кілька таких віршів, але, на превеликий жаль, вони і погруддя Олеся, що переховувалося у мене, пропали з частиною моєї бібліотеки й архівів на складі в Шенкера у Відні, куди я їх примістив, виїжджаючи до Америки. Маю лише аматорську фотографію з Олесевого погруддя.

Олесь не належав до ніякої політичної партії, він стояв понад партіями, хоч і мав щиро демократичні переконання.

Все політичне життя української еміграції у Відні проходило в дискусіях по каварнях, які заступали для нас політичні клюби. В каварні Грайлінґера можна було бачити табличку з написом: “За цим столом сидів Михайло Драгоманів”, або: “Тут бував Пантелеймон Куліш, коли жив у Відні й перекладав на українську мову Святе Письмо”. Було багато пам’яткових написів про різних світової слави музик, поетів, політичних діячів. Такими написами особливо визначався “Урбанікеллер”, куди іноді заходив Олесь. Цьому “Урбанікеллерові” присвятив він коротенький вірш, який закінчується так:

Урбанікеллер, Урбанікеллер,

Ах не один лишив я там гелер,

Коли б не келлер, коли б не злидні,

І досі б я жив у Відні!

Олесь рідко коли брав участь у політичних дебатах, але і пильно прислухався до всіх новинок, що приходили з рідних земель. Свої спостереження над діячами еміграції він окреслив коротко в своїй сатиричній “Перезві”, невеличкій віршованій збірці, яку видав під псевдонімом “В. Валентин”.

Олесь живо цікавився культурним життям, уважаючи працю на культурному полі найважливішою, а різні політичні комбінації та дебати — річчю переходовою, що промине, не лишаючи нічого корисного. Найбільше цікавився він видавничою справою, і тому разом з Юрієм Тищенком (Ю. Сірий), Спиридоном Черкасенком та з іншими діячами української культури вклав багато праці над виданням творів українських письменників.

Коли Олесь побачив, що наша політична еміграція в Европі зійшла на манівці, розбилася на дрібні гуртки, він у 1920 році заходився видавати місячник “На переломі”, журнал політики, літератури та мистецтва. У першій редакційній статті в цьому журналі Олесь писав:

“...Серед надзвичайно скрутних обставин опинився наш край і наш нарід, і це не могло не відбитися на нашій еміграції... Суперечні відомості, які зрідка приходять до нас з широких степів України, викликають у нас різноманітні настрої.

Та які б не були ці відомості, страшний образ руїни нашого краю стоїть рельєфно перед нашими очима...

На безмежних степах України, на цілій нашій етнографічній території йде страшна, завзята боротьба двох принципів: свободи й неволі, світла і тьми... Наш рідний нарід, оці сірі, безіменні герої, віддають своє життя за ідеї свободи, добра й краси — за ідею світла й правди, за ідею вічного миру між народами, за гуманізм...

І саме ця тяжка криза, яку з історичною необхідністю переживає наш нарід, викликає в наших душах зневіру й песимізм... Ці два страшні почування мають своє коріння в нашій славній, хоч і трагічній, історії... А найстрашнішим ворогом є зневіра й песимізм. Вони ніколи нічого не будують, а тільки руйнують, вони ніколи не складають, а тільки розкидають, вони лютіші вороги, як наші віковічні противники, поляки й москалі... Наша еміґрація опинилася без стерна і без вітрил, без якоїсь спільної, всіх об’єднуючої думки.

І тому ми, ініціятори цього журналу, взяли на свої плечі тяжкий тягар видання нового журналу, якого єдиною метою буде боротися зі зневірою і песимізмом, з деморалізацією, що зробила таке спустошення серед еміграції.

Ми будемо кликати: Вірте! І які б не були обставини, які б тяжкі хвилі не приходилось переживати нашому народові і нам разом з ним, ми ніколи не втратимо надії у світле майбутнє нашого народу, бо ми знаємо, чого він бажає і за що бореться”.

(“На Переломі”, ч. 1, березень 1920)

Усе, що написав Олесь тоді, в 1920 році, напевно міг би він повторити й тепер.

Олесь не був вузьким націоналістом. Він дивився на справи визволення широко, і в тій статті, що була його політичним кредом, писав:

“Розвалена не тільки Україна, але й ціла Европа. Її відбудовувати прийдеться зусиллям всіх народів, бо ні один нарід у теперішній момент не має сили, щоб усунути руїну і на її місце поставити краще, вище, культурне життя. Наш нарід, який пробудився до нового життя і який могутнім рухом зазначив своє право на свою самостійність, мусить бути, скорше чи пізніше, запрошений до міжнародного співробітництва в справі розбудови розваленого світу. І покликаний він буде не як безправний наймит-раб, але як рівноправний співробітник, бо він має в своїм лоні невичерпне джерело культурних можливостей. Віра в наш нарід, у його дужі сили йде поруч з вірою в ціле людство, в гуманізм”.

 

***

 

Здається, єдиною громадською організацією, в якій Олесь брав чинну участь, був Союз Українських Журналістів та Письменників. З початку заснування цього Союзу його головою був д-р Володимир Кушнір, а потім став Олесь.

Перед моїм виїздом до Америки, восени 1923 року, деякі члени Союзу на чолі з О. Олесем влаштували для мене прощальну вечірку. Під час вечері Олесь, бажаючи мені доброго життя в Новому Світі, наказував, щоб я твердо тримався принципів дійсної української журналістики і не продавав свого пера нікому. Українські журналісти, — казав він, — славні тим, що вони писали лише те, у що самі вірили, що вважали за корисне для свого рідного краю або для людства взагалі. Вони не торгували своїми ідеями. Отже, “коли б вас обставини приневолювали зрадити ці принципи, тоді краще зламайте перо, киньте його, нехай воно ржавіє”.

Олесь був зразком безкомпромісовости і, хоч тяжко бідував, хоч нудьгував за рідним краєм, ніколи не припускав думки про те, що він може повернутися на рідну Україну під московську окупаційну владу. Він уважав, що своїм поворотом фактично визнав би большевицьку владу на Україні.

У листі з 9 лютого 1931 року Олесь писав до мене:

“...Як довго ми не бачились, не розмовляли!.. Бачу так виразно в цей момент “Кафе Геренгоф” і Вас з нами нагорі в льожі, з безкомпромісовими: Черкасенком, Сірим, Кушнірем, Хомиком та іншими. Таким усе здається близьким, наче це було вчора. А далі Грушевський, Чечель, Шраг, Коссак, Христюк, що вже настроювалися повертатись... розійшлись, і вже ніколи разом не стрінемося. Не вдалось мені затримати Михайла Сергійовича серед нас. Поїхав, був певен, що там він більше зробить... Та найбільше завинили у його від’їзді Шаповал, Григоріїв і Ко. (У мене збереглося 49 листів від Грушевського. В них він свариться на цих “каліфів на час”). Шкода мені і Чечеля, і Шрага. Лише за Штефана я спокійний. Там у “раю” йому й місце”*.

На початку цього листа Олесь дякує за 25 долярів, що їх “Об’єднання” вислало йому, як аванс за його твори, які мали бути друковані в “Свободі”. Мізерна допомога українському великому поетові, але більшої “Об’єднання” не могло дати, бо майже всі пожертви до нього приходили з точним зазначенням, на яку мету ту чи іншу пожертву складалось. Лише незначні датки приходили у фонд “Об’єднання” без призначення. З них утримувалося канцелярію (35-45 долярів на місяць) та висилалося допомогу українським письменникам. Головою “Об’єднання” був тоді О. Рев’юк, рекордовим секретарем д-р Л.Мишуга, а фінансовим секретарем В. Кедровський.

Знаючи тяжке матеріяльне становище Олеся, я вніс пропозицію час від часу висилати йому по 25 долярів, як аванс за його писання. Отже на першу таку грошову висилку Олесь написав мені листа, частину якого я тут подаю.

У першій частині цього листа Олесь писав:

“Високоповажаний Пане Товаришу!

Дозвольте гаряче стиснути Вам руку за сюрприз і за ту форму, в яку він виливається. Допомога одно, а аванс під якусь працю — це зовсім що інше. Допомогу брати гірко, а аванс — солодко і весело.

Я хотів би лише відробити. Правда, ще не було такого випадку, щоб я чогось не виконав, але все може статись, особливо, коли прийняти на увагу, що я років три вже поважно нездужаю на шлунок. (В тридцятому році був у Карльсбаді, підлікував себе, та ще треба два рази поїхати, щоб вилікуватись).

Що ж я потребую робити? Буду цілком щирим, одвертим.

Найбільше б мене цікавило скласти книжку з моєї лірики і видати її по-англійськи. Вона була б і для українців, що забули свою мову, і для чужинців. Поява такої книжки була б сенсацією... А що б, коли нашому теляті дав Бог вовка піймати, і ця книжка пішла б хоч трохи в Англії?! Це було б приємно не тільки видавцям, перекладачам, але й авторові... Ну, та не будемо забігати вперед. Я хотів би знати з цього приводу думку “Об’єднання”.

Можна було б перекласти і XI мою книжку, що вийшла була місяців з чотири тому у Львові і була сконфіскована поляками. XI книжка — це переживання еміграції. Це найкраща, власне — найсильніша моя книжка.

Тепер друга річ:

На еміграції, в Чехо-Словаччині, я написав декілька драматизованих народних казок, наприклад, “Івасик-Телесик”, “Солом’яний бичок”. Завтра я їх посилаю Вам. Добре було б хоч деякі перекласти на англійську мову і дати композиторові. Отже, прошу Вас, прочитайте їх і напишіть свою думку. (Про інші праці будемо ще говорити). Передайте привіт пп. Рев’юку, д-ру Мишузі і всім Вашим товаришам по праці в “Об’єднанні”. З щирою пошаною до Вас Ваш Олесь”.

У листі з 7-го лютого 1932 року Олесь писав:

“...У нас сумна новина: 25 лютого о 9-й годині вечора умер від розриву серця Микита Шаповал. Несподівана смерть вразила і рештку його приятелів, і його ворогів. Сьогодні перевозять його тіло в крематорій, а в середу спалять... “

В іншому листі Олесь дає мені доручення у справі переговорів з О. Кошицем, і знову вертається до стану свого здоров’я. Отже доручення переговорити з Олександром Антоновичем Кошицем було таке:

“Високоповажаний Пане Товаришу! Як побачите Олександра Антоновича Кошиця, перекажіть йому мій привіт і настройте його, щоб він сфільмувався у себе за робочим столом (приблизно до 10 метрів). Я хотів би видати фільму і може на цьому заробити. Гроші (фільмування коштувало б 2-3 доляри — !? — В. К.) я зверну. Запитайте його, коли він думає приїхати до Европи. Музичний чеський світ на чолі з президентом Академії Наук і Мистецтва, Фестером, щиро хотів би його бачити, не дивлячись на валютну кризу, яку тепер переживає Чехо-Словацька Республіка.

За пару місяців Вас відвідає мій син*, якого запрошують як археолога до Америки. (На початку липня він їде з американцями на розкопини до Югославії). Він Вам розкаже про багатьох наших спільних знайомих.

Я ледве дихаю і лікуюсь содою. Та, здається, незабаром і вона перестане помагати. Про цілющу воду вже й не думаю.

Книжка моя і досі не вийшла з лабет львівського цензора, а її вихід дав би можливість мені поїхати до Карльсбаду.

У мене нічого нового, хібащо жду приїзду Мод. Менцінського з Стокгольму. (Він заїде до Праги, щоб побачитися зо мною по дорозі кудись на курацію)”.

Оце свідоцтво бідування, а може й передчасної смерти великого поета, жертви панування окупантів на українських землях. Гнобителі українського народу, коли не мали можливости безпосередньо вбивати українських провідників, українських інтелектуалів, творців культури й науки, то посередньо виголоджували їх, а праці їхні нищили або калічили в різних цензурах.

Проте, Олесь глибоко вірив, що український народ визволиться з чужинецького фізичного й духового ярма, хоч може ще не раз доведеться йому пролити кров свою й чужу. З тою непохитною вірою він і помер.

В одному з останніх віршованих листів, у відповідь на мою гадку, що, мабуть, нам уже не доведеться повернутися на рідні землі, Олесь писав:

Коли ж ця довга ніч, проклята ніч, мине?

Коли розквітне сонце вогняне

І я почую: “Слава! Перемога!”

І ляже килимом в мій край дорога?

 

Коли ж народ, схвильований, як море,

Политу кров’ю землю переоре

І стане янголом з мечем холодним

Над волею, над скарбом всенародним?!

Та не справдилась його надія, як і тисяч інших ізгоїв з Рідного Краю. 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)