Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Бериславщина: рік 1905
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 9
Микола Василенко. Уламки імперії
Олег Олексюк. А у нас був Тарас
Микола Братан. Від сонця до сонця
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Останні зустрічі з Є. X. Чикаленком
Обриси минулого
деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року

(закінчення; попередні розділи подані у 10-12 випусках)

 

ОСТАННІ ЗУСТРІЧІ З Є. X. ЧИКАЛЕНКОМ

 

Євген Чикаленко жив у Рабенштайні, в Австрії. Дуже бідував, заробляючи собі на життя. Тяжко працювала і його слаба здоров’ям дружина, щоб хоч сяк-так прогодувати себе і чоловіка бараболею, щоб лише не померти з голоду.

Але, не зважаючи на холод, голод і хворобу, бо Чикаленко вже яких два десятки років хворів на шлунок, він завше був бадьорий, веселий і ніколи на нікого й на ніщо не нарікав. Був оптимістом і глибоко вірив, що все, що сталося тяжкого й неприємного, мусіло статися, як переходове на шляху до відродження українського народу. Духа його не зломила ані трагедія особиста, ані трагедія всього українського народу.

Я завжди, коли мене охоплювала зневіра, коли ставало на душі сумно, старався побачитися з Євгеном Харламповичем, щоб хоч трохи з ним поговорити й зачерпнути від нього його сильного й бадьорого духа. І після кожної з ним розмови знову підкріплявся на силах, переймався вірою в ліпше майбутнє і легше переживав усі прикрощі невідрадного емігрантського життя.

“Добрі люди” розпустили чутку, що в Рабенштайні Вишиваний сформував уряд і що на чолі того уряду став Чикаленко. Не хотілося вірити, щоб “старий”, який навіть на Україні не пішов до кабінету уряду Скоропадського, став на чолі “уряду” без тих реальних можливостей, які мав уряд Скоропадського.

Але все ж таки чутки про прем’єрство Є. Чикаленка вперто ширилися. Я з ним не зустрічався вже довший час і не знав, чи є якась частина правди в тих чутках. Тому, одержавши відомості з Берліну, що в Рабенштайні дійсно постав якийсь національний комітет при Вишиваному, а до того комітету належить большевицький аґент Бармаш, я рішив негайно поїхати до Євгена Харламповича. Хоч згідно з тими берлінськими відомостями Є. Чикаленко в комітет не входив, а були там, крім Бармаша, Полетика, Бутенко та ще кілька третьорядних “діячів”, я все ж вважав за потрібне переговорити з Є. Чикаленком, щоб він умовив Вишиваного розв’язатися зі своїм комітетом.

Радо зустрів мене старий Чикаленко і з перших же слів сказав:

– Не вірте, Володимире Івановичу, що я маю якесь відношення до того “уряду”, хоч в засаді проти Вишиваного нічого не маю. Я не хочу брати участи в жадному уряді.

Далі у нас пішла розмова про ситуацію на Україні, про різні емігрантські справи. Є. Чикаленко умів давати всьому дуже влучні характеристики, не нападаючи ні на кого й не ганьблячи навіть тих, що розпускали про нього різні брехні з метою сплямити його ім’я. Найбільше, чого він допускався супроти своїх, часто безличних ворогів, це був його лагідний і благородний гумор.

Євген Харлампович відчитав декілька сторінок із свого щоденника, в якому записав своє ставлення до рабенштайнського національного комітету.

Вже пізньої ночі відпровадив мене “старий” на залізницю. На прощання я сказав, що мені здається, що вся акція Вишиваного є несерйозною. На це Чикаленко відповів:

– Та й я інакше не думаю. Шкода гарної, молодої людини, котру різні людці втягають в неповажні емігрантські комбінації. Я йому переповім нашу розмову, а вас прошу тримати при собі те, що я говорив вам.

 

* * *

Євген Чикаленко лежав у віденській лікарні. Йому зробили надзвичайно важку операцію шлунку. Біля його ліжка зійшлося нас одного разу троє: В. Липинський, В. Піснячевський, редактор “Волі”, і я. “Старий” лежав, не маючи змоги навіть ворухнутися, бо був увесь обложений гумовими рурками. Видно було, що він фізично мучився, але духом був, як звичайно, бадьорий. Тоді розповів він нам не одну пригоду з минулого.

Після того вив’язалася у нього дискусія з В. Липинським. Є. Чикаленко не згоджувався з Липинським в поглядах на ролю та права поміщиків і народу на Україні. Дійшло до того, що Липинський назвав С. Чикаленка революціонером і соціалістом.

На це Є. Чикаленко, усміхаючись, сказав, що це для нього не новина, і розповів, як і раніше його робили “соціалістом” і “революціонером” за його народництво, а головне за матеріяльну допомогу українському національному рухові. Свою відповідь Є. Чикаленко закінчив словами:

– Ліпше дати народові згори те, що йому належиться й до чого він доріс, ніж нарід сам почне брати. Думаю, що революціонерами є ті, що доводять нарід до революції, не розуміючи його вимог і не вміючи своєчасно відмовитися від своїх особистих інтересів у користь народу. Нарід завжди здобуде собі те, чого він хоче і до чого доріс.

Тут В. Піснячевський побачив щоденник, що його продовжував писати і в лікарні Чикаленко.

– А коли можна сподіватися опублікування вашого дуже цікавого щоденника? – запитав він.

– Частину, що охоплює події до війни й революції, думаю опублікувати, як закінчу оброблення, а події з часів революції нехай опублікують аж по моїй смерті, – відповів Чикаленко.

– Знаєте, Євгене Харламповичу, хоч я вас люблю, а все ж мені, як журналістові, дуже хочеться, щоб якнайскоріше був опублікований ваш щоденник, – усміхаючись, сказав Піснячевський.

– О, ні, пане Піснячевський, не бажайте моєї скорої смерти, бо тут у щоденнику є дуже неприємні для вас сторінки, – жартуючи відповів Чикаленко.

– Ну, тоді живіть собі на здоров’я! – кінчив розмову В. Піснячевський.

Розповів ще нам Є. Чикаленко, як він жартував з лікарями, коли ті пороли йому живіт:

– Заморозили добре. Нічого не боліло, лише дуже лоскотав ніж, – оповідав він про свою страшну операцію.

 

* * *

 

Наближався час мого виїзду до Америки. Є. Чикаленко вже жив у Відні, видужавши по операції. Тут він, далеко на околиці, за Зюд Бангофом, містився в маленькій кватирці. Я прийшов до нього з дружиною попрощатися.

– Ну, дорогий Євгене Харламповичу, явився до вас, як до батька, бо рідного вже давно не маю, щоб благословили в далеку путь.

– Вибираєтеся за море, але я певний, що коли Україна покличе, то певно знову прилетите до неї, бо наші степовики не можуть забути рідних степів. Вони такі розкішні, що подібних немає у всьому світі, – відповів “старий”.

Довго ми з ним говорили про минуле й сучасне, пригадували земляків з Херсонщини: Кропивницького, Саксаганського, Садовського, Карпенка-Карого, А. Грабенка, М. Чернявського, І. Лоначевського та інших видатних діячів, артистів і письменників, що їх дала Україні наша Херсонщина.

Перейшла розмова й на нашого херсонця, В. Винниченка, якому Чикаленко так багато в житті допоміг. Тут показав мені Євген Харлампович листа, в якому Винниченко, правда в лагідній формі, критикував його за “монархічні переконання”, а сам величався своїм комунізмом та “пролетарським походженням”. Прочитав також і свою відповідь, в якій, іронізуючи над “пролетарським походженням” Винниченка, пригадав, як його батько, єлисаветський міщанин, все турбувався, що мало будинків придбав своєму синові.

А про винниченківський “комунізм” зазначив Євген Харлампович коротко, що він певний, що Винниченко тепер “досяг свого комуністичного ідеалу”, бо купив собі трохи земельки з садибою в Німеччині. На закінчення листа Чикаленко просив Винниченка дати йому яку-небудь працю в своєму господарстві, хоч би сторожа. “Та ж і я, – писав Чикаленко, – щось таки розуміюся на господарстві, хоч і не комуніст.”

У дальшій розмові мій дорогий учитель і вихователь порадив мені писати далі спогади, частину яких він уже прочитав в “Літературно-Науковому Вістнику”.

Зі слізьми на очах прощалися ми востаннє.

– Ви ще побачите наші рідні степи. Ви ще молодий і дочекаєтесь часу, коли зможете вернутися. Поцілуйте тоді й від мене, старого, нашу Рідну Землю. Ох, степе, степе наш розлогий та широкий, який ти пишний та багатий, а який нещасливий!

І Євген Харлампович заплакав рясними сльозами. Потім обняв мене і міцно притиснув до своїх грудей.

– Ну, хай вас Бог благословить, дорогий земляче й сину! Йдіть далі правдивим шляхом і підтримуйте славу наших степовиків, що орють національним плугом широку українську ниву.

Це були останні слова, які я чув від Євгена Чикаленка.

В одному з листів до мене вже в Америку він писав: “Я тепер можу спокійно вмерти, бо знаю, що Україна вже воскресла й не за горами той час, коли вона стане Соборною й Суверенною Державою”.

З такою вірою помер великий патріот, що віддав себе всього на служіння своєму народові. Він утратив усе, що мав, але ніколи не нарікав, ніколи не скаржився на біду.

Євген Чикаленко був велетнем духа, що ніколи не вгинався і не падав на шляху, який би він не був тяжкий.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)