Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Вишиванка. Число 1
Вишиванка. Число 3
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Голос Батьківщини. Випуск 5
Парфеній Григорович Смола

Народився він у родині козацьких нащадків, в якій жило ще багато оповідань і леґенд про славне Військо Запорозьке, зокрема про вільні запорозькі землі, розшматовані поміж різними московськими та українськими багатіями.

Село Дудчина, де народився й виріс не лише Парфеній Григорович, але й увесь його рід, стояло на березі Дніпра, межуючи з великим селом Грушівкою, землі якого знаходилися у володінні якогось великого князя, що ніколи там не бував і навіть не бачив свого величезного маєтку.

Херсонщина в часи молодости Парфенія Григоровича мала шість мільйонів чотириста сорок тисяч десятин орної землі, з чого в руках селян було лише два мільйони сто вісімдесят тисяч, а в руках різного панства чотири мільйони двісті тисяч. Граф Мордвінов, наприклад, мав майже сто маєтків у Херсонській і Таврійській губерніях, а різні Фалеєви, Соковніни, Варуни-Секрети, Сухомлінови та інші – по десятку тисяч десятин землі.[1]

Родина Григорія Смоли була досить заможною, але коли б поділити всі його землі між дітьми, тоді всім би довелося бідувати. Тому двоє братів, Федір та Григорій, лишилися на господарстві, а Парфеній та найменший брат Давид пішли вчитися на сільських учителів. Парфеній скінчив херсонську семінарію, а Давид склав іспити за семінарію екстерном.

Учителюючи по різних селах, Парфеній Григорович часто мав нагоду бачити і порівнювати селянську бідність і панські розкоші. Бачачи цю жорстоку несправедливість, він вступив до російської партії соціялістів-революціонерів і розпочав жваву агітацію серед селянства, закликаючи його до боротьби за краще майбутнє.

Діяльність П. Смоли не могла укритися від царських жандармів, і він був арештований та засуджений на поселення у Вологодській губернії під наглядом поліції. Але по якомусь часі П. Смолі пощастило звідти втекти, і він знову опинився, вже нелегально, на своїй рідній Херсонщині. З групою терористів він повів ще активнішу агітацію проти царського режиму та його прислужників. Був знову арештований і, як дуже небезпечний “державний злочинець”, посаджений до одиночної камери в єлисаветградській в’язниці, в Херсоні, призначеній для політичних проступців. У 1905 році, коли вибухла революція, його за амнестією звільнено з в’язниці.

 

* * *

Перший раз я побачив Парфенія Григоровича Смолу в тому ж, 1905 році, коли він виступав на масовому вічі в Херсоні, в Народному Домі. На тому вічу виступали різні промовці від партії соціял-демократів, соціялістів-революціонерів, максималістів і т. п. Натовп слухав їх більше або менше уважно.

Аж ось наприкінці голова віча проголосив, що тепер буде говорити член російської партії соціялістів-революціонерів, товариш Парфеній Смола, який прибув з запізненням, бо щойно звільнився з тюрми. Те, що буде говорити справжній революціонер і жертва царського режиму, наелектризувало присутніх. Тож, коли на сцені з’явилася кремезна постать молодого П. Смоли, його зустріли такими гучними оплесками, що аж вікна забряжчали у величезній авдиторії. А коли оплески вщухли, спонтанно зірвалася революційна пісня:

Ви жертвою впали в нерівній борбі...

Спів затих, і зі сцени залунали палкі слова – про визволення трудящих мас, про справедливість, свободу, рівність і братерство. Авдиторія була захоплена, а рівночасно багатьох здивувало, а декого з москалів огірчило те, що промовець говорив гарною українською мовою! Соціялісти-революціонери з ніяковістю поглядали один на одного, а вся маса селян та робітництва загриміла оплесками.

Парфеній Смола заявив, що він не хоче й не може говорити тією мовою, якою переслідується та гнобиться його нарід, мовою поліцая, жандарма та провокатора-охранника. Він речево, палко і з молодечим ентузіязмом доводив, що без національного визволення українського народу не може бути соціяльного визволення, а тому кожний справжній соціяліст і революціонер повинен боротися одночасно за національне й соціяльне визволення трудящих мас.

Виступ Смоли для нас, молодих хлопців, що також тоді вважали себе завзятими “соціялістами” і “революціонерами”, став немовби дороговказом нашої дальшої праці. Тоді вперше не лише ми, молодики, але й старші люди почули з уст революціонера із “тюремним дипломом” слова, що лягли в основу програми всіх українських революційних та соціялістичних партій на Великій Україні. Хоч, правду сказавши, тоді, з 1905 році, навколо цієї програми об’єдналася дуже мала жменька свідомої української інтелігенції.

Парфеній Смола після того виступу став для молодих українських революціонерів ідеалом, став героєм, з яким кожний уважав за велику честь познайомитися, а вже за щастя працювати під його керуванням.

Не менше від інших і я був захоплений не лише його промовою, але й його постаттю кремезного козарлюги з чорною, як смола, бородою, яку він відростив собі у в’язниці. Та вже найбільшим щастям для мене було зустріти П. Смолу в домі його сестри Куликівської, чоловік якої працював з моїм вітчимом, як статистик у Херсонській Губерніяльній Земській Управі. Я до тої зустрічі не знав, що пані Куликівська була рідною сестрою Парфенія Григоровича, хоч моя мати з нею дуже близько приятелювала. Тоді земському службовцеві небезпечно було признаватися до політичного “злочинця”.

Отже, в домі Куликівського я вперше стиснув руку того, хто глибоко вирізьбив у моїй молодій душі напрямні дальшої моєї праці на національному полі.

 

* * *

 

Пізніше я часто зустрічався з Парфенієм Григоровичем, аж поки йому не довелося знову, внаслідок політичної реакції і знесення всіх свобід, перейти на нелегальне становище. Одначе й після того він часто заходив до нашого дому, щоб на кілька днів переховатися у свого молодшого брата Давида, який, винаймаючи у нашому домі кімнату, з поміччю моєї матері підготовлявся до іспитів на народного вчителя. Звичайно, в такі часи між ним та братом Давидом або й між двома іншими братами Хведором та найстаршим братом Григорієм, що приїздили до Херсону з Дудчини, точилися розмови на теми революційної роботи.

Ці розмови мали значний вплив на формування світогляду мого та моїх товаришів.

Парфеній Смола вияснював нам, що українське селянство перебуває цілковито під впливом російських соціялістів-революціонерів, які ведуть серед нього пропаганду про необхідність земельної реформи, нехтуючи національні інтереси. Треба, казав він, сполучити соціяльний та національний моменти в нашій праці, і тому ми, приймаючи соціяльну програму російської партії соціялістів-революціонерів, національну роботу провадили під впливом і часто під керуванням українофілів, навіть тих, що не поділяли нашої соціяльної програми.

Звичайно, революційну пропаганду провадили ми потайки, невеликим числом членів нашого гуртка, до якого з 1906 року належали переважно мої товариші з Батурина (або посад Вісунськ),[2] населеного потомками запоріжців – Лісовський, Спориш, Шульга, Клименко, Замурій, а також дівчата-гімназистки – моя двоюрідна сестра П. Кедровська, її подруга А. Підтоптана, Соня Чавусовська (жидівка), Тишевська та ще декілька інших, що жили в Батурині.

Наш гурток нав’язав тісні зносини з подібним гуртком у Херсонській мореплавній школі далекої плавби. Визначнішими членами того гуртка були Шрамченко, Туренко, Черенков, Чистяків та кілька їх товаришів. Пізніше названих тут членів революційних гуртків арештовано і вислано у Вологодську губернію та на Сибір. Мені пощастило своєчасно “змитися”, коли почалися арешти серед учнів мореплавної школи, і ще на початку 1907 року я вибрався нелегально за кордон.

Щоб леґально стояти ближче до наших селян, наш гурток улаштовував театральні вистави з участю учнів учительської семінарії, фельдшерської та сільськогосподарської шкіл, де був найсильніший і найбільший український гурток. Вистави відбувалися в Батурині, у приміщенні “Общества Народної Трезвости”. Репертуар складався виключно з українських п’єс: “Бурлаки”, “Борці за мрії”, “Батькова казка” та інші побутові твори. Наприкінці 1906 року ми виставили драму “Понад Дніпром”, в якій представлялася користь від хліборобських артілей і невдачі тих селян, що переселилися в Сибір та на інші землі поза межами України. Влада добачила в наших виставах революційну тенденцію і заборонила їх.

Після арештів наш гурток змалів до того, що треба було шукати зв’язків з російськими соціялістами-революціонерами, щоб з ними “добратися” до села. Нашою остаточною метою був не соціялізм, а визволення українського народу з економічного та національного гніту, повалення самодержавства в Росії і парляментарний устрій з широкою національно-персональною автономією України.

З такими ідеями ми ввійшли в революцію 1917 року.

 

* * *

Уся родина Смолів жила в Дудчині, Качкарівської волости, Херсонського повіту над Дніпром. Там же недалеко проживав на парафії священик о. Василій Нетований, що скінчив Київську Духовну Академію. Отець Василій був засланий духовною владою в те малесеньке село за поступові ідеї та українофільство. Я бачив його часом у нашому домі, або в домі Куликівських. Між ним і Парфенієм Смолою велися розмови на теми релігії та значення церкви в житті народу. Парфеній Смола ставився спочатку до церкви вороже, але о. Василій переконав його, що церква є властиво найдоступнішою для народу установою, з поміччю якої можна дійти до найширших народних мас. Справжня Христова Церква, казав він, повинна служити народові, нести в його маси освіту, визволяти народ від шкідливих забобонів і служити йому, а не його ворогам. Церкву, як інституцію, українська інтелігенція, революційна та соціялістична, повинна старатися обернути на службу народові.

Пізніше з листів Парфенія Смоли із Бразилії я побачив, що ті дискусії з о. Василієм Нетованим лишили в його душі глибокий слід.

 

* * *

Не стану тут переповідати легенд, які творилися навколо імени Парфенія Смоли, коли жандарми шукали його по цілій Росії, а він тим часом перебував у найближчому сусідстві херсонського жандармського управління. Недалеко дому, де містилося управління, була площа, на якій розташовувалися заробітчани, що приходили з Полтавської та Київської губерній найматися на літню працю до маєтків у степах Херсонщини. Між тими заробітчанами й перебував Смола, босий, з довгою бородою, у брилі і широких штанах на очкурі. Мені іноді доводилося бути зв’язковим між Парфенієм Смолою та його нареченою Наталією Петрівною Лук’яновою, що була донькою священика з Лубень. Пізніше вони одружилися, але їх шлюб довго не потривав.

Нарешті в якомусь маєтку царські охранники таки спіймали Парфенія Смолу і заслали на далеку північ. Після того я загубив з ним зв’язок. Від братів його та від сестри я знав лише, що він перебуває десь у Бразилії. Щойно в 1923 році, коли з Бразилії повернувся до Европи письменник-поет Петро Карманський, я дістав точну адресу П. Смоли, що змінив своє ім’я на Валентина Куца. З того часу між нами зав’язалася широка переписка.

У листі з Юнія да Вікторія (Парана, Бразилія) з 1923 року Парфеній Смола писав до мене:

“Коли пам’ятаєте мого брата Хведора, що часто бував у Куликівських, то Вам певно цікаво знати, що з ним сталося. За буржуйське минуле його вислали... Вгадайте, куди? До містечка Грязовці, Вологодської губернії, де я перебував у 1907 році. Клясичний приклад для люблячих матушку Русь: мене вислали царі за соціялізм, а брата – соціялісти – за царя... “

Незвичайно цікаві його листи про українське життя в Бразилії, які я опублікую, коли буде на це нагода. Тут лише подам деякі коротенькі виписки, характеристичні для світогляду П. Смоли та для відносин у ті часи між українцями в Бразилії.

Отже в листі з 29 квітня 1923 року із Павльо Фронтін він пише:

“Всі Ваші переоцінки прийшли до мене скоро, ще як був на засланні: спочатку воля України, а потім фарба, якою має бути помальована. Українська справа пішла під воду властиво з-за того ідіотського московського гіпнозу, який давніше родив “поповцеф”, “безпоповцеф”, “самовєроф”, “самосожіґателей” та інших божевільних, а тепер виродився в большевиків, котрі своїм варварством нічим не різняться від своїх попередників... Українці взяли готовеньку ідеологію та й заїхали з нею під Леніна стріху... А тепер дивляться на рідну землю, густо всипану рідними могилами, та й чухають потилиці, як той дядько, що на широкім шляху зачепився за московську верству. А вона та ідеологія-верства стоїть непорушно, а дядько не знає, як віз закинути набік.

Той гіпноз іде за нами далі, і будучність України, як такої, стає все більше та більше проблематичною. Це я бачу по тих сновидах, що носять імена на “енко”, походять з України, а сюди приїхали з військом Вранґеля, як “русос”! Приїхало їх досить; бачили вони Україну відроджену, а билися у військах Денікіна проти неї. Сюди приїхали і кричать: “Бей жідоф! Спасай Росію!” Здається, що московська школа таки зробила своє: вирвала зуб національної свідомости і зробила з нашого люду якесь опудало, котре може стояти тільки, як до чогось притулене: власних сил не має, щоб стати твердо на ноги”.

Про свої релігійні переконання Парфеній Смола писав до мене у листі з Каразінго 10 травня 1924 року:

“Я пристаю до тої групи, в якій знаходитеся Ви. Думаю, що ми є однодумцями. Я є переконаним прихильником Православної Автокефальної Церкви, соборности України... Моя гадка, чи ідеологія така: Бог, церква, школа, ідеалізм, – все це мусить служити до консолідації нашого національного ґрунту, решту ми собі здобудемо потім...

Чи віруючий я? Формально ні, душевно так. А хіба всі ті петлюрівські офіцери, що змінили мундур на рясу та пішли до низів нести національну свідомість, хіба вони були всі віруючими? Я віруючий, бо вірю, що коли ми покличемо Бога на поміч, а до того ще додамо енерґії, то наша вітчизна стане вільною й багатою. А це й є наш ідеал, ради якого ми мусимо бути готовими взятися до тієї зброї, що буде на часі: хрест чи шабля, книжка чи плуг, джаґан чи машина. Коли тепер найсильнішою зброєю може бути хрест, я беру його в свої руки й так же щиро ним буду повертати, як повертав би шаблею, коли б був на Україні, як там підіймалася боротьба за її волю”.

У Бразилії Парфеній Смола довгі роки працював з таким самим завзяттям, відвагою та самопосвятою на українській ниві, як колись на Херсонщині провадив революційну пропаганду серед селянства, робітництва та заробітчан, закликаючи їх до боротьби за землю й волю, за справедливість, за національне визволення.

 

* * *

В Бразилію приїхав Парфеній Смола з молодечим революційним запалом, перейнятий глибоким ідеалізмом. Думав і вірив, що вже тут він не зустріне перешкод до своєї праці, що вже тут його не досягне рука російського жандарма, охранника або провокатора. Але там він зустрівся з такими перешкодами, яких не зміг перебороти до кінця свого життя. В одному з листів він писав:

“Не хвастаючись, можу сказати, що з інтеліґентів, котрих недоля занесла в цей край хлопів і олігархії, між українцями-ідеалістами один я ще не пішов під воду зі своїми ідеалами. Були часи, що цілих п’ять літ я був єдиним інтелігентом, минаючи попів, на всю українську масу в Бразилії. Решта не могла й не може витримати в цім мовчазнім лісі, де єдине співоче товариство – це мавпи-ревуни. Ось недавно (1924 рік) поприїздили нові кадри інтеліґентів, але одні з них, не морозивши рук, пішли на дно, а другі стоять на дорозі до того дна”.

Обставини для національно-народної праці в Бразилії були надзвичайно несприятливі. Ось що пише про це П. Смола у своєму листі:

“А тепер можу дати тільки більш-менш стислий вигляд українських колоній. В першу чергу страшна “пляґа” пияцтва, темнота, бруд, убогість, непорадність хатня (не класова), диференціація: батьки – русини за браком свідомости, а діти – бразиліяни через те саме...

Я довший час (чотири роки) діставав за учительську працю 50 мільрейсів місячно (за теперішньою валютою 5 долярів) і буквально не мав чим омастити квасолі (головна пожива в цій злиденній державі), бо був даний “по всій лінії” такий наказ від попа: “Посилайте дітей до школи, але не платіть: поголодує, поголодує та й забереться”. З часом справи змінилися. З приїздом інтелігентів по війні, що якраз сталося тоді, як приїхав сюди професор П. Карманський в ролі представника галицького уряду, – попи попустили”.

Про П. Карманського ось що писав у листі до мене 18 грудня 1924 року П. Смола з м. Каразінґо:

“Дуже інтересна метаморфоза сталася з Карманським: 25 літ боронив попів, попав у католицькі поети, а тепер веде війну не на життя, а на смерть з тим же католицьким кліром. Єґомосці приложили до нього ту саму мірку, що й до всіх інших інтелігентів: вигнали поза межі колоній, аби десь заліз між чужих. Тоді всі раніше гонені взяли Карманського в оборону, скупчилися коло нього й заставили вродитися опозиційному до Василіян часописові – “Українському Хліборобові”. Ось тут і розпочалася війна. Якби Ви почитали василіянську “Працю”, хоч одне число, то побачили б, до якого страхіття доходять у ній ті, що бояться втратити свою клясову ситуацію, котру вони так ревно берегли від інтелігенції цілих 30 літ! “

Знаючи ідеалізм Парфенія Смоли і його колосальну енергію, все ж дивуєшся, що не впав він значно раніше на шляху боротьби за краще майбутнє українського емігранта, за краще майбутнє свого народу.

Та боротьба, а також тяжкі матеріяльні обставини, переслідування і наклепи нарешті зломили цього велетня духа, кремезного апостола, що сіяв у глухих бразилійських колоніях просвіту, національну свідомість, що боровся за соціяльні й політичні права не лише українського емігранта, але й кожного бразилійця.

Не довелося вмерти П. Смолі на рідній землі, в своїй Дудчині, про яку він писав:

”... Я всю Америку з усіма її багатствами проміняв би на скромну посаду вчителя чи священика в моїй дорогій Дудчині, там – там на широкій балці, біля Дніпра”.

Парфенієві Григоровичу довелося навіки спочити в далекій Бразилії, де над його могилою не чути співу солов’я, не чути херсонського жайворонка, а повітря пронизують крики мавп-ревунів. Про Парфенія Смолу можна сказати словами революційної пісні:

Ви жертвою впали в нерівній борбі

З любови до свого народу,

Ви все віддали, що за нього могли,

За честь його, славу й свободу...

 


 

Друкується за вид.: Кедровський В. Обриси минулого: деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

Правопис автора збережено.

 

 

[1]      І. А. Фещенко-Чопівський. Природні багатства України, Київ, 1919, частина ІІ, стор. 14.

 

[2]      Відома “Вісунська республіка”, що довго не піддавалася большевикам та Денікіну.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)