Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Відчахнута віть
Молода муза. Випуск 3
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Анатолій Суганяк. Атом любові
Молода муза. Випуск 1
Вишиванка. Число 1
с. Григорівка

 

Пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-33 років в Україні у Григорівці

 

Село розташоване за 17 км від районного центру і за 15 км від залізничної станції Вадим на лінії Херсон-Джанкой.

Григорівку засновано 1869 року переселенцями з Київської та Подільської губерній. Радянську владу встановлено у січні 1918 року.

 

Кліщевська Франя Павлівна, 25.09.1925 р.н.

Я пережила дві голодовки: в 1932-1933 рр. та 1947 році. З прожитого життя найважчі спогади залишилися про голодомор цих років. В 1932 році мені виповнилося вісім років. Сім'я, на той час, складалася з п'яти чоловік. Харчів в домі майже не було. Батько наш Янович Павло Іванович у 30-му році вступив до колгоспу. Після революції, коли дали землю селянам, батько, тяжко працюючи на землі, купив собі корову, конячку і всякий сільськогосподарський ренамент. В 1930 році все було здано в колгосп. 1932 рік видався не поганим - і пшениця вродила, і овочі. На трудодень давали по 100 г зерна, гроші не давали. А восени міліція та представники влади вигрібали в кожному домі все до зернини. Голод був штучним.

Весною 1933 року не було хліба, не було чим засівали землі. Люди їли, що тільки могли: калачики, траву молочай, цвіт акації, водою виливали сусликів, м'ясо, яких їли, а шкурки з них продавали чи міняли на харчі (шкури дорого цінилися).

Кожен намагався якось вижити. Міняли одяг, ікони та інші предмети домашнього вжитку на якусь крупу або кілограм борошна, щоб спекти будь якого коржика. Коли вродила картопля, то люди їли її в усіх видах: печену, варену, смажену.

Деякі сім'ї умудрялися дещо приховати: чи зерно, чи городину яку. Тільки треба було десь добре ховати, бо скрізь шукали активісти, вусі кутки заглядали. Все забирали.

Та ті ж активісти були п'яними, ледарями. А називали їх якимись "бригадами". Чоловік п'ять було і більше. Наші ж односельці і були.

Ховали продукти в ямах, погребах. Десь в безлюдних місцях копали ями, під печами.

Люди таємно ходили на поле, щоб зібрати колоски, які залишились там. Але й це не можна було робити... За колоски заарештовували, били, як могли і відправляли в тюрми.

Колгоспні комори охороняли сторожа. А поля об'їжджали об'їждчики...

Злі та жорстокі були люди.

Активісти та наклепники не голодували, тому що їм за їхню роботу видала влада пайки. Тай самі вони себе не ображали, забирали конфісковане.

Виживали ті, хто трошки приховував, і те не знайшли. Кому допомагали родичі, якщо могли. Прості люди, сусіди - намагалися один одному допоїти. Ділилися хто чим міг.

Людоїдства у нашому селі я не пам'ятаю.

Усі з нетерпінням чекали нового врожаю. І ось довгожданий час настав. Нарешті достигло зерно. Люди були голодні і слабкі. Вони не могли, навіть, скидати з косарки врожай. Потім зерно молотили й забирали в комори колгоспні. За людьми слідкували, щоб ніхто нічого не взяв у кишені. А вдома чекали голодні діти своїх батьків. Трохи пізніше людям потрохи зерна. Стало трішечки легше. Можна було спекти якогось коржа чи хліба. Кожен слідкував за тим, щоб не впала даремно ні одна крихта хліба. На той час дорослі й діти знали ціну хліба.

 

Кульчицька Ганна Тимофіївна, 18 травня 1926 р.н.

1932 рік був дуже важким і для нашого села Григорівки, згадує Ганна Тимофіївна. Мало посіяли, ще й до того ж погано вродило. Весною 1933 року не було хліба. Люди їли, що тільки могли: калачики, траву молочай, цвіт акації та інше. Кожен намагався якось вижити. Люди міняли одяг, ікони та інші предмети домашнього вжитку на якусь крупу або кілограм муки, щоб спекти будь-якого коржика. Коли вродила картопля то люди їли її в будь-якому вигляді: печену, варену, смажену. Усі з нетерпінням чекали нового врожаю. Ось довгожданий час настав. Нарешті достигло зерно. Люди були голодні і слабі. Вони не могли навіть скидати з косарки врожай. Потім зерно помолотили. За людьми слідкували, щоб ніхто нічого не взяв в кишені. А вдома чекали діти на своїх батьків. Трохи пізніше людям дали потроху зерна і стало трішки легше. Можна було спекти якогось хліба. Кожен слідкував за тим, щоб не впала даром ні одна крихта хліба. Бо на той час дорослі й діти знали йому ціну.

 

Михайлевська (дів. Грабовецька) Емілія Степанівна, 8 березня 1926 р.н.

У моїх батьків було на господарстві у 1930 році двоє коней, корова, мажара, віялка, тертка і вони все здали примусово в колгосп. Хоч я і була ще мала в 1933році, але дуже чітко пам'таю цю пору лихоліття, якої не можна забути. 1932 рік був дуже важким. Мало посіяли, і до того ж погано вродило. А весною 1933 не було хліба. Люди їли, що тільки могли: калачики, траву молочай, козелики, цвіт акації, щавіль, молоду лободу. Кожен намагався якось вижити. На пустих полях жили суслики. Дітки вливали воду в нірку і виливали звірків. Потім здирали шкуру, піджарювали їх , бо вони жирненькі були і їли. Але вони були дуже вонючі, і не всі могли їх їсти. Пам'ятаю, як прийшла до нас жінка з двома дітками, такими худющими, що ледве тримались на ногах. То мама якраз напеклаз кукурудзяної крупи коржички - малаї, і пригостила ту жінку. Як вони жадібно їли ті коржички, я ніколи цього не забуду. Люди міняли одяг, ікони та інші предмети домашнього вжитку на якусь крупу чи кілограм муки, щоб зварити якусь їжу. Пізніше було організовано дитячі ясла і маленьких дітей кормили баландою, щоб не вмерли. Пам'ятаю так званні "палені ями". Ці ями викопували з вузькою горловиною до 70-80 сантиметрів і до 2,5 метрів глибини, кидали хмиз, спалювали, щоб стіни були твердими і сухими, накривали дошками і зверху насипали землю. Але зерно всерівно знаходили і забирали. Шукали кругом, перевертали все. Пам'ятаю сім'ю Заборських: Антоніна Кирилівна і чоловік Ваня. В них теж забрали все. Антоніна з розуму а чоловік помер. Діток забрали в ясла. Мій дядько Людвіг виїхав у Сімферополь і там пережив голодовку. А вже у 1934 році пам'ятаю, які люди були голодні і слабі, коли уродив хліб 1934 року. Вони не могли навіть скидати з косарки врожай. Потім зерно молотили. За людьми слідкували, щоб ніхто не взяв в кишені додому. А як їли той хліб, щоб ні одна кришечка не впала додолу. З пам'яті моєї ніколи не зітреться ця сторінка лиха.

 

Рубанська Марія Григорівна, 23 вересня 1927 р.н., народилась в селі Наумівка Чаплинського району. З 1952 року проживає у селі Григорівка.

Болючі спогади про ті важкі роки. Пенсіонерка згадує, як вступаючи в колгосп люди повинні були давати для загального користування землю, навіть свою худобу і птицю, хоча і не звикли до цього. Кожна осінь приносила людям розчарування. Радянський уряд забирав у людей останній їхній шмат хліба. Виживали люди на буряках, акації. Старші брати стріляли зайців, горобців, щоб мати могла зварити якогось супу. Збирали траву берізки, щавель і варили борщ. Влітку рвали ще не достиглі ягоди шовковиці.

Багато людей шукаючи собі їжу залишались голодними не всилі щось собі зловити. Люди ховали хліб, щоб якось прокормити діток. Та чи сховаєш що-небудь від пильного ока.

Це була пора лихоліття, якої не можна забути.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
328 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)