Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Голодомор 1932-1933 років на Бериславщині
В.Плаксєєв, В.Кулик. А стежечка біжить від літа
Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Вишиванка. Число 2
Микола Братан. Зорі падають в моря
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
с. Іванівка

Зміст

 

Пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-33 років в Україні
у с. Іванівка

 

Історія виникнення села Іванівка

Офіційне народження села датоване 1820 роком, але перші довговічні поселення на цій землі 1770 роках. Нині покійна, найстаріша жителька села Сучок Онися, яку всі знають як бабу-біженку, в свої 104 роки розповідала, як втікали її з Бессарабії люди. Люди йшли Чумацьким шляхом до Мелітополя. Але натрапивши в нашій місцевості на балки, де була чудова питна вода, та будівельний матеріал (очерет, глина) вирішили, тут на берегу Сиваша зробити тимчасову стоянку, перезимувати і на весні знову вирушити в дорогу. Але сподобалися ці місця переселенцям, і залишилися вони тут на завжди. Першими поселенцями були сім'ї Табунщиків, Балясних, Чеботарьових, Іванових, Молдованів. Старовина назва села має два трактування: перше Терни, дісталася назва від кущів терену, колючого з терпким синьо-сизим плодом, яким позаростали балки, друге Терни - від назви невеликої річки, яка протікала дном балки.

Люди жили в землянках. Викопували глибокі ями до 100-150 см., робили один вхід, вкривали землянку зверху очеретом, який слугував їм для покрівлі так і джерелом тепла в суворі зими, опалювалися ще землянки кізяком.

Основною галуззю сільського господарства було тваринництво та збирання солі, яку продавали чумакам. Пізніш на сірих волах возили сіль самі в місто Київ, де міняли на рибу, інший провіант, одяг та предмети побуту. Пізніше поряд із скотарством, поселенці почали розпахувати землі і займатись землеробством.

В 1905 році селяни Іванівки приймали активну участь в розгромі поміщицького маєтку.

Столипінська реформа 1906 року дала поштовх для розвитку селянського господарства.

В 1920 році селянин села Свирид Сафронович Ткаченко переводив війська Червоної Армії через Сиваш. На 1920 рік в селі була церковно-приходська школа з двома вчителями, існувала аптека. Письмених налічувалось 60 чоловік.

У 1929 році в селі були створені перші колективні господарства: "1 П'ятирічки", "Чапаєва". Згодом один із двох господарств перейменували в колективне господарство імені Чапаєва.

В тяжкому становищі існувало сільське господарство в 1921-1922, 1932-1933 роках, площі зернових культур і поголів'я тваринництва зменшилось на 65%. Жахливими злочинами проти власного народу стали штучні голодомори цих років.

Трагічні події голодних 1946-1947 років залишаються маловідомого сторінкою в історії Іванівки. Матеріали фондів державного архіву свідчать, що засуха і неврожай 1946 року, слабкість повоєнних господарств, а головне - цинічна загарбницька політика керівництва СРСР по відношенню сільгоспвиробника стали причиною тяжкого продовольчого стану нашого регіону. Перші ознаки стали проявлятися восени, коли кількість виснажених та хворих на дистрофію різко зросла.

Взимку 8 лютого 1946 року на загальних зборах членів колгоспу було вирішено поліпшити роботу по підготовці до весняної посівної, для чого ретельно готували тягло (коней) до виходу в поле, зберігши його на рівні середньої вгодованості. Йшлося також про застосування ланкової системи роботи, схваленої тоді у сільському господарстві.

 

 

Головатюк Єфросинія Ілінічна

Я народилась в с. Строганівка у 1914 році. Життя моє не можна назвати щасливим, тому що на своєму віку я багато перестраждала: зазнала і голод, і смерть близьких людей, і воєнне лихоліття, і повоєнну розруху, втратила чоловіка на війні, здоров'я підірвала тяжкою працею.

1933 рік я добре пам'ятаю. Тоді я жила зі своїми батьками в Строганівці. Окрім мене у родині були ще молодші братик і сестричка. Голод почався з зими 1932 року. Мій батько помер з голоду, а брат і сестра лежали пухлими. З приходом весни у нас зародилась надія вижити. З іншими людьми я ходила в степ ловити суслів, яких ми вживали до їжі. Варили "борщ" зі щавлю або берізки, ходили на скотимогильних по м'ясо.

Коли начались польові роботи, стало трохи легше, тому що всіх, хто працював у полі кормили на польовому стані. Там варили якусь баланду або кашу, заправлену олією. Цю їжу нам давали двічі на день. Ранкову порцію ми з мамою з'їдали там, а вечірню брали у котілки, які приносили з собою з дому, щоб накормита брата і сестру. А ще брали зі своїх сундуків найкращу свою одежу і носили у Миколаївку міняти на хліб. Але справжнього хліба нам не давали, а давали макуху. Ось так ми тоді жили, навіть дивно стає, що вижили.

 

Гордієнко Олексій Тимофійович, 1925 р.н.

1932-1933 рр. пам'ятаю добре. Я ходив в 2 клас. В 1930 році жили у Сімферополі, а потім на початку 1932 року батько продав хату, купив коня на трьох ногах стрибав (був каліка). Приїхали в Іванівку, тут у нього було 17 га землі. Посіяли, зібрали, змолотили, а місцева влада прийшла забрала до зернини. Залишилися голодні. Що ж робити? Довелося батькові різать коня, а нам їсти конину. Прийшли забрали батька за те, що зарізав коня і посадили, а ми залишилися із мамою удвох. Пухлі. Я ходив до школи у 2 клас там була столова і давали по 100 гр. хліба, та такого чорного, як земля. Принос сю додому, віддаю мамі, а вона не їсть віддає мені. Каже: "Їж, бо помреш, а мані тоді, що робити". До весни якось дожили, ходили в Миколаївку, там залишився не зібраний буряк. Брали, мама два, а я один, бо більше не могли, були дуже слабкі. До смерті залишився один крок. Потім я привчив собачку ловить сусликів. Піду на Сиваш зловимо 10 штук. Принесу додому, заб'ю, виченню, мама зварить і ту юшку їмо. В березні місяці собачка вибігла на двір (ми її держали в хаті) і не стало її. Почали шукати, знайшли у сусідів. Вони її убили і обдерли. Мама їх побила палками, та нічого не поробиш. Котів і собак в селі не було, всіх поїли. Миколаївка так не голодувала. Туда виносили все що могли, міняли на харчі.

Підемо з Василем Лушником до олійні, украдемо по кругу макухи, добре коли з сояшника, а коли з гірчиці їсти не можна. Пізніше зацвіла акація, їли цвіт. Так і вижили. В магазинах було все: і конфетки, і печиво, крім молочного, а грошей не було. Сестра залишилася у Сімферополі, то висилала сухарі. Померло дуже багато людей. Померли і баба, і дід, і бра батьків. По селу ходила підвода і збирала померлих людей. Зимою возили хлопок по під двори перебирать, а працювали тут киргизи, то вони навчили жарить насіння з хлопка. Назвуть себе комсомольцями і розбивають піч, лежанку, хліб шукали, а де ж той хліб, коли в и його забрали. Розкуркулювали, забирали корів, одяг, а потім влаштовували торги і продавали таким як вони. Батько прийшов у 1937 році. Він сидів 4 роки. Не сидів, а працював на металевому заводі у Кривому розі. Отак було життя. Прізвище померлих не пам'ятаю.

 

Грищенко Іван Петрович

В 1932-1933 рр. я, як і всі мої товариші, ходили голодними. А щоб хоч якось вижити - збирали на городах лушпиння від картоплі та їли різні трави, наприклад, коров'яку. Хлопців примушували збирати по селу мертвих людей. Пам'ятаю, якось із двору вийшла молодиця і каже: "Заберіть і мою матір, хоч вона ще жива, але поки ви її довезете, вона помре". І справді вона померла. В ті часи в людей забирали всю худобу: корів, свиней, коней. В кого були мельниці, олійні теж забирали. Худоба із-за відсутності кормів в колгоспах також гинула.

Грищенко Марія Петрівна

Я ходила до 7 класу. Наша сім'я, як і всі сім'ї страждали від голоду. В села виходили представники влади, забирали все, що можна було забрати. Хто намагався заховати щось, того забирали в полон і вони не поверталися. У нашій сім'ї було 2 корови, одну забрали, а одну залишили. Тому наша сім'я голодувала не так як інші. Голодні люди їли суслів, рвали траву, лободу і пекли з неї млинці. Коли дохла худоби, люди роздирали на куски і їли це м'ясо. Були так званні "пайки" - це ложка овса, яка коштувала 30 крб. Дуже багато людей вмирало. Їх збирали і скидали в спільну яму. За працю нам віддавали не всі гроші: з 100 карбованців віддавали лише 75%.

 

Грищенко Михайло Семенович

Мій батько до колективізації був заможним селянином. Під час колективізації його господарство було розорене: землю передали колгоспові, коней кудись повели, батька забрали з собою уповноважені. Мати померла під час пологів, тому все дитинство я провів у родині батькового брата. Дядька незабаром арештували, навіть, не пояснюючи причин. Просто прийшли міліціонери і наказали йти разом з ними. "Годувальницею" великої родини стала тітка Федора, яка після арешту чоловіка сама і залишилися з п'ятьма дітьми. Коли діти почали пухнути, тітка пробила цвяхом дірку в задній стінці колгоспної комори, і з якої тоненьким струмочком сипалося зерно. Набравши жменьку, тітка замащувала дірку глиною і маскувала гіллячками. Вдома вона розмелювала зерно на муку і ночами у підвалі пекла млинці. Щоб перебити хлібний запах, який могли почути сусіди, вона палила гуму. Завдяки цим крадіжкам наша родини єдина з усього села вціліла повністю. Дядько повернувся років за п'ять, а батька я більше так і не бачив.

 

Дерев'ятник Ольга Ісаївна

Нас в сім'ї було четверо. Батько мав п'ятьох братів, і коли сказали, що будуть забирати хліб, вони закопали хліб в землю по 2-3 мішки у різних місцях. В нас хліб не знайшли. Спочатку один брат виймав і ділив між всіма. У нас родичів було чимало. А тоді другий брат викопував свій хліб. Так і вижили. Активісти забирали все, що попадало їм під руку. Наприклад, заходять до хати, а на столі лежить кусочок коржика і стоїть глечик молока. Все з'ївши та випивши, вони йшли далі, а ми не мали права ніяк відреагувати. Сільрада накладала штраф, якщо не було хліба. Не заплатив, забирали одяг, а який тоді був одяг - ряденце, налавничок і це забирали в магазин і продавали. Це вважалось, що ми заплатили борги. У кого було дві корови, одну забирали. Я била з батьками, бо мій чоловік був у армії. У мене було двоє дітей. У нас було дві корови, одну батькову забрали.

По селі ходили голодні кримчаки. Вони дуже голодували. Батько одрізав їм по кусочку хліба і давати.

У 1933 році, щоб дітям і батькам залишилося більше їжі, я пішла найматися в Тугатай, Батарань під Джанкоєм. Тепер цих сіл немає. Наймалася не я одна, нас було багато. Наймали бичечку, платили і нас одвозили в найми на літо до татарів. Три місяці робила все. Я маленька була, моторна. І уздечки латала, коней виводила. Хазяї в мене були добрі, ніколи мене не ображали, а, коли поїдуть до Сімферополю, накуплять мені фартухів і одягу. За роботу в місяць давали 25 рублів і одяг віддавала хазяйка задаром.

 

Єрещенко Єфросинія Іванівна

Я народилася в 1908 році. Коли почався голод 1932-1933 рр. мала сім'ю: чоловіка і дітей. Найбільше боялася за дітей. Годувала їх чим могла. Моя мама була хороша ткаля, і в придане мені дала вручну витканий килим. Коли наступили страшні часи, ми з чоловіком поїхали в Сімферополь на базар і там виміняли цей кили на 2 пуди макухи. У нас в селі сіяли гірчицю, давали з неї масло, а макуху їли люди. Гірчична макуха була дуже гірка. Розпариш її, зліпиш якогось коржика, спечеш, а він був такий гіркий, що в рота була страшно взяти. Але їли, бо дуже голодні. Так завдяки тій соняшниковій та гірчичній макусі ми вижили. Мельниці були у нас в селі, їх тоді називали млинами, аж 8 млинів мала Іванівка. але в роки голоду молоти було нічого, не було в людей хліба.

Їли ми тоді цвіт акації, "кашку", калачики, лободу, щавель. Діти в селі ловили суслів. М'ясо в них не погане, солодке. Котів, собак теж їли. На городах були морква, буряк, картопля. А картоплю ми тоді садили не таку, як зараз - цілу, а лише лушпиння з вічками. І ви знаєте, родила картопля навіть з лушпиння. Важко було пережити весняний час і початок літа 33-го року.

Пам'ятаю такий випадок: за селом пропала (здохла) коняка. Так люди, які дізналися про це, по шматочку розтягнули ту конину, варили і їли. А сусідка моя, багатодітна мати, жила дуже вбого, їй від того м'яса дісталися лише тельбуха. Вона її вичистила, вимила і поварила дітям. Такий страшний був час.

Чоловіки наші працювали в колгоспі. Коли їхали в степ, ледве сідали на підводи, так втратили сили від голоду. Що ми могли їм дати їсти з собою? Наривали цвіту акації в сумки і з тим проводжали.

Дуже багато людей вмерло в той час, третина Іванівки стала жертвами голодомору. По селу їздила підвода, чоловік заходив в кожну хату і збирав померлих. Ховали їх без трун, завертали в якусь шматину або й так, бо не було нічого в людей тоді. На кладовищі була вирита велика могила, і в неї рядами складали померлих. Притрусять землею і соломою, щоб птахи або звірі не діставали, а на другий день привозили інших.

Особливо страдали діти. Якщо вони залишалися сиротами, їх забирали в дитячий садок. Там чим могли, тим і годували. Люди теж не залишали їх в біді: приносили хто що міг. В кімнаті дитсадка була простелена солома, зверху брезент, і ці діточки лежали рядочками. Деякі були вже пухлі, не могли навіть ходити. Підійдеш до такої дитини, а вона ледве чутно просить "Тьотю, їсти..."

В мене в той час був синок маленький, грудний ще. Як я його вигодовувала, як він вижив, - страшно згадувати. Я сама в той час ходила худа і змучена, як билинка.

Дай Боже вам, діти, не знати такого лиха. Вчіться, будьте здоровими.

 

Зборюк Степан Мануйлович

На дай Бог нікому пережити те, що ми пережили в 1932-1933 рр. і 1947 роках. Страшно згадувати... "Діти, не викидайте ні зернинки, ні шматочка хліба. Бережіть його - шануйте, бо без хліба немає життя".

В 1932-1933 роках був непоганий врожай хліба. Ми, голодні і пухлі, збирали його до зернини, все віддавали в колгосп. Тоді не було таких випадків крадіжок. Діяв суровий закон, за яким навіть за 200-300 г вкраденого хліба людину могли засудити. Ми одержували в колгоспі за роботу "палички" (трудодні), годували нас не полі якоюсь ріденькою юшкою ("затіркою"). Сил не було зовсім. Люди падали, втрачали свідомість, помирали навіть. Але ніхто не протестував. Така була сурова дисципліна.

А в цей час в центрі села, де зараз знаходиться спортивний комплекс, стояли величезні амбари, набиті зерном. Здавалося б, голодні люди могли набрати з нього зерна, адже були вже пухлі, години залишалися до смерті. Ні, ніхто нічого не брав. Люди їли все, що могли знайти. Обривали навесні акації, варили юшку з лободи, їли калачики (траву). Всі коти і собаки в селі були переловлені і з'їдені. Ніхто тоді цим не брезгував, всі були голодні і хотіли жити. Пам'ятаю, один чоловік був у нас в селі, високий зростом, здоровий. Від голоду він опух, ходив попід хати і, мов маленька дитина, просив: "Люди, дайте якусь кішку або собаку, я їсти хочу..." плачучи, він ходив від хати до хати, але невдовзі помер.

Ловили ми в степу ще сусликів, виливали водою з нірок, варили їх м'ясо і їли. В кого, що було на городах, теж допомагало вижити.

В кожній родині, в кожній хаті в цей час хтось помер. Першими не витримували старики, тоді діти. Адже вони не працювали в колгоспі, не одержували пайок. Але дорослі, працюючі люди, теж помирали. Намагаючись відірвати від себе якийсь шматок, щоб погодувати дітей, дорослі втрачали сили, бо ще працювали тяжко. Степ Іванівський, як і зараз, простягався аж до Скотовода, до Молочного. А транспорту такого не було. Кіньми оралося, сіялося, збиралося. Робили ми тоді дуже тяжко. В гарячу пору, коли треба було сіяти чи збирати, то й ночували в степу. Ще тільки-тільки розвидняється, ми вже працюємо. І до темна, до пізньої ночі.

А зараз, діти, вам тільки жити і працювати. Скільки техніки в радгоспі. Тільки не лініться, вчіться, працюйте, щоб не повторилось те страшне лихоліття, яке нам довелося пережити.

 

Колісніченко Андрій Ісаєвич, 1917 р.н.

В 1933 році Андрію Ісаєвичу було 16 років. Його сестри і брати пішли у Крим на заробітки. В Криму під час голоду було краще, ніж в Іванівці. Там давали за працю 300 г хліба. Пізніше і Андрій Ісаєвич пішов в Крим. Батько його пішов в Асканію заробити на хліб.

Недалеко від Колісніченків жила жінка, яку називали баба Покровиха. В цієї жінки було п'ятеро дітей, і тільки одна з них вижила, а інші повмирали від голоду. В однієї жінки було троє дітей і двоє з них бігало збирало землю і їли її. Андрій Ісаєвич пам'ятає, як люди віддавали одяг, меблі і навіть будинки за півбуханки хліба. В Миколаївці тоді було трішки краще.

Керівники вивозили хліб з села, а люди пухли і помирали від голоду.

 

Лисенко Ірина Лаврентіївна, 1920 р.н., під час Голодомору проживала в с. Іванівка

 

В 1932-1933 рр. я проживала в с.Іванівка. Ми з бідної сім'ї, але мали корову, а ті хто мав корову виживали. Хліба не мали зовсім, бо після здачі податків залишалися ні з чим. Батько помер ще до голоду, він був каліка. Мама вийшла заміж вдруге. В сім'ї було четверо дітей: старший брат Іван - 1913 року народження, Афанасій - 1933 р.н., я і молодший брат Петро. Йому було 3-4 роки, він ходив у дитсадок і їх там годували - давали якусь баланду. Петро був інвалід з народження, тому не міг ходити - совався по землі. Діти, які були здоровими, забирали в нього їжу, так він від голоду і помер. Мама квапилася загорнути його хоч у якусь тряпчину, щоб голим не поховали.

Всіх звозили в одну яму і складали. Помирали й багаті, а тільки в них були на кладовищі окремі ями.

Мати посилала вітчима в Армянськ. Він міняв одяг на картоплю, муку, крупи. По-трішечки кинемо, зваримо ріденької затір очки, так і дожили до весни. Коли зацвіла акація, ми рвали її цвіт і їли. Влітку їли траву (калачики тощо), ловили на Сиваші сусликів. Так і вижили.

Під час голодомору помер мамин брат, батькова сестра Явдоха і мій брат Лисенко Петро Лаврентійович.

 

Наумович Єлизавета Трифонівна, 1916 р.н.

Голод 1932-1933 рр. - одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Безпосередньо причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресії, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. Вже навесні 1932 року в сільських районах розпочався справжній голод.

"Я, Наумович Єлизавета Трифонівна, проживаю в с. Іванівка Миколаївської області. Пережила це страшне лихо в 16-річному віці. Сім'я в нас була великою6 семеро душ дітей і двоє дорослих. В ці роки всім дуже тяжко було жити. Ми їли жолуді, кору з дерев, землю і все таке інше. Мільйони людей загинули від голоду. Було багато випадків людоїдства. Брат їв брата, сусід-сусіда, мати-дітей. Був один випадок: жінка років 30 мала двоє двох дітей - дівчинку, віком 4 роки, і дворічного хлопчика. Їхній сім'ї видали продукти харчування, які невдовзі закінчилися. І мати, щоб не вмерти з голоду порізала дітей. Як я вже говорила люди голодували і в безвихідному положенні шукати вночі трупи коней, щоб вгамувати свій голод. В очах людей було зло. Навіть вбивали своїх друзів. Одного разу сім'я з трьох дітей, з яких найстарший має років 15, забили та з'їли сусідського хлопчика. Був ще випадок, як мати з'їла 7-річну доньку. А ось, що трапилося в нашій сім'ї: мою молодшу сестру Христину було знайдено у полі з відрізаними рученятами та ніжками. В ті роки людей не хоронили, їх згидували в одну яму і закидували землею. Трагедія 1932-1933 рр. на Україні забрала життя мільйонів людей".

Ступак Віра Володимирівна

Коли почався голодомор, до нас прийшла комісія сільради шукати продукти. Вони нишпорили в порожній хаті і знайшли у діжці трохи кислої капусти. Один з них, мабуть, був дуже голодним, бо, на відміну від товаришів, одразу ж великими жменями став хапати капусту і запихав собі у рот. Але голодний організм не зміг перетравити таку кількість їжі. І він за кілька днів помер. А інші приходили з обшуком ще раз і знайшли на горищі торбинку з сушеними вишнями Спустившись додолу, почали жадібно їсти вишні, а все, що не з'їли, забрали з собою. Навесні, тільки стали танути сніги, все село вийшло в поле на пошуки їжі. Знаходили гнилу картоплю, буряки, які приносили додому, пекли з них млинці та варили баланду. Наші сусіди кілька днів не виходили з дому. Казали, що вони спухли від голоду і від цього збожеволіли - кидалися на всіх, кого бачили. Мати вирішила врятувати сусідів від смерті. Вона зібрала невеликий горщик кислого молока і наказала мені віднести його сусідам. Але, пам'ятаючи про людський поголос, я злякалась і побоялась йти. Тоді мати віднесла сама. І дуже вчасно зробила, бо сусіди вже були вже на межі життя і смерті, від якої мати їх врятували. А от власного сина врятувати не змогла. Мій братик був ще дуже маленький, коли старші десь блукали по полях та по садках у пошуках їжі, він не міг про себе потурбуватися і в 1933 році помер. Коли пшениця викинула колоски, моя сестра Люба та її подруга Мотря пішли в поле рвати колоски. За цим їх застукав голова сільради і одразу ж заарештував. За 200 грамів пшениці Любу засудили на один рік, а Мотрю, яка була повнолітньою, на 2,5 років ув'язнення.

Ступак Ілля Сергійович

Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли тримати сечі... Ловили мишей, щурів, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобину "локшини", і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву...

 

Хоменко Надія Василівна,1917 року народження

В часи голоду жила в Строганівці. У мене було три одружених брата і три сестри, я найменша. Мати наша померла. Я сиділа вдома і допомагала сестрам по господарству. Батько харчі розвозив у колгоспі. Цілий рік робить, записують трудодні - палички, а як розраховуються в кінці року - то ще й залишаєшся у боргу.

Хліб забирали у розкулачку у куркулів, а в бідних була куча дітей - хліба не було. Страшний час був. Їли сусликів, ласкавушок. Тих людей, які помирали ховали на кладовищі. Люди дуже вмирали.

Колгоспи організовувались до 1933 року. Якщо було в дворі дві корови, то одну забирали, а одну давали на два хазяїни. В нас було так. Була одна корова на нас і сусідів. То один сьогодні пасе і доє, а завтра другий. Завдяки корівці і вижили.

 

Швайко Акуліна Андріївна

 

Про голодний 1933 рік я розповісти не зможу, в цей час я не була в селі. Коли розпочався голод, колгосп відправляв бажаючих на роботу в міста, в основному в Керч. Там люди не голодували і потрібні були робочі руки на фабрики і заводи. Тому я з декількома жінками і дівчатами пішла в Хорли, де нам виписали довідки, дали паспорти (колгоспники в той час паспортів не мали). З тими документами ми дісталися до Керчі. Працювали на рибопереробних заводах, одержували пайок. вижили завдяки рибі.

Повернулась я в село вже влітку 1934 року, коли треба було вже збирати урожай. Тоді голод вже минув, люди отримали хліб за трудодні.

Ось так мене обминуло те страшне лихо.

 

Шестак Андрій Іванович, 1922 р.н.

 

Шестак Андрій Іванович згадує:"В 1933 році мені було 11 років, жили ми тоді в Іванівці. Голод я пам'ятаю добре. Колгосп план по здачі зерна виконав, а район ні. Приїхала районна влада, зібрала людей і почали розповідати, що треба державі хліб. А Яким Балясний й каже "Державі та державі, а може людям потрошки - ми теж державні". Вночі його забрали, ніхто не знав де він дівся сказали пізніше жінці та дітям, що він під слідством, а як повернувся, то більше не ходив на збори - говорив: "Своє відходив".

Наша сім'я була велика- 10 дітей, батько, мати. Найстарший Данько ходили з батьком у Караїку (Чкалово), там залишився не зібраний урожай кукурудзи. Мабуть, не встигли зібрати, бо прикидало снігом. Вони підуть, розгребуть сніг і назбирають по клумачку або два (до 40 качанів, а ми сушили дома і терли на жорновах. Виходило трохи муки, трохи крупи.

Мене брали, коли ходили в іванівський степ. Шукали місце, де стояла віялка (біля скирди з соломою), і там визбирували зерно. Згрібали землю, пересіювали, коли попадалось зерно гниле або пророще, то відбирали, несли додому, а дома мили, сушили, мололи і варили їсти. Нам, як годувальникам, мати давала більше їжі.

Батько був із бідної сім'ї - сирота, а мати із заможної. Їй у придане дали золотий перстень та сережки, так вона раз за їх виміняла хлібину, а потім - ще дві.

За городами в нас йшла дорога, а за дорогою - посіви. Їх сторожували об'їждчики Данченко і Щербак. Данченко добре ганяв, але ніколи не заявляв, бо до нас ніколи не приходили. Мати збуде нас зарання, візьмемо ножиці - і бігом в жито або ячмінь. Лягаємо і ріжемо колоски. Спочатку були молочні, так ми насмокчемося самі, а потім несемо додому. В нашій сім'ї ніхто не помер: мама була дуже слабка, а Шура і Коля пухлі були.

Дуже тяжко було в 1933 році. Багато людей з Іванівки виїхало в Крим. Виїхала й наша сім'я. У нас була корова, за неї батько виміняв бричку й конячку, за хату - клумак муки. Малих посадили на бричку, а ми йшли своїм ходом. Прийшли на станцію Іслам-терек під Сімферополем. Батько став візником біля вокзалу, мама дояркою, приносила молоко, я пас телят і за це давали молоко. Сестра Марія пішла в педучилище, там давали стипендію. Так ми вижили. В Криму прожили рік. Брат Данько першим повернувся в Іванівку, він був тракторист, а їх годували, то він написав листа, що хліб уродив хороший, і ми повернулися в село.

Пам'ятаю був такий чоловік - Марко, дуже голодував, а Федір Сучок працював кладовщиком та підгодовував його, але кожного дня не міг це робити, так він і помер під кладовою. Прізвище його не пам'ятаю.

Молодих вмерло дуже багато. По селу їздили дроги, а чоловіки ходили із двору в двір збирали покійників. Люди були дуже слабкі, не могли піднятися на ноги. Я думаю, що їхнє життя залежало від влади в селі. У Миколаївці такого голоду не було, мабуть там були не такі управляючі. Більше не пам'ятаю хто помер, пройшло багато часу".

 

Шлемпа Прасков'я Дементіївна

 

Тяжко пережила голод 1933 року, бо сім'я була бідна, міняти на продукти харчування було нічого. Їли все, що їстівне, виживали хто як міг. Їли галети з кінського щавлю з домішками просіяної полови. В кого було щось добре із одежі або прикрас, то ходили до навколишніх сіл Миколаївки, Покровки і міняли все на продукти харчування. Пам'ятаю, як одного дня зайшла в село жінка з малим хлопчиком, просила їсти, але ніхто нічого не міг дати - в самих нічого не було. Вони дійшли до контори колгоспу і там померли...

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)